5. Виховання, школа і педагогічна думка в Київській Русі.

Східні слов’яни, які жили у 6 – 9 ст. н.е. на території Наддніпрянщини і від Карпат до Дону, створили оригінальну і гуманну систему виховання.

Тогочасна народна педагогіка чітко визначила послідовність етапів раннього виховання дітей:

- період баяння (від народження до 1,5 – 2 років) – спілкування матері з дитиною, основний засіб – колискова пісня;

- період пестування (1,5 – 2 – 5 років) – з роду виділялися пестуни і пестунки, які виховували дітей, залучали їх до дитячих ігор;

- період набуття трудових навичок та оволодіння нормами моральної поведінки (5 – 10 років). Провідним засобом виховання була праця: випасання худоби, участь в оранці, збирання ягід, плодів;

- завершальний етап виховання – ініціації (система випробувань на фізичну зрілість і виробничу готовність).

Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Спільна праця, колективне користування знаряддями і результатами праці породжували почуття взаємодопомоги, виручки. З розвитком феодальних відносин з’явилися нові моральні норми, спрямовані на захист приватної власності. Найвищим досягненням раннього феодалізму було створення буквенно-звукової графіки письма – глаголиці, азбуки, в якій звуки слов’янської мови передавалися грецькими буквами. У 855 році Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов’янської мови. Нова азбука дістала назву “кирилиця”.

Наприкінці 8 – у 9 ст. у східних слов’ян формуються племінні князівства і союзи. У 882році процес консолідації східнослов’янських князівств і земель завершується утворенням держави Київська Русь. Це сприяло виникненню писемності та шкіл, зростанню духовної культури наших предків.

З прийняттям християнства освіта й шкільництво набули подальшого розвитку. Перше свідчення про школи на Русі датоване 988роком і пов’язане з її хрещенням. Так, князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу “книжного вчення”, в якій навчалося 300 дітей. У 9 ст. у період розквіту Київської Русі, тут існували школи:

· “книжного вчення”;

· монастирські школи;

· школи грамоти;

· кормильство;

· жіночі школи.

Школи “книжного вчення” – школи підвищеного типу, де, як правило, викладали “сім вільних мистецтв”. Навчання здійснювалось через роботу з книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь готувалася до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.

Монастирські школи відкривалися при монастирях, де навчали новоприйнятих ченців, майбутніх священнослужителів. Такі школи засновувались різними монашеськими орденами і поділялись на зовнішні (в яких навчалися миряни) і внутрішні (де навчалися майбутні монахи). Освіта була диференційованою: ченці із заможних родин опановували надбання середньовічної європейської освіти і готувалися до високих посад у церковній ієрархії, особи ж простолюддя вчилися читати та писати і готувалися до службових відправ. У монастирських школах вивчали “сім вільних мистецтв” – класичний середньовічний підхід до середньої освіти, що мав безпосередній зв’язок з надбанням античної школи та освіти. “Сім вільних мистецтв” складались із двох циклів: тривіум – граматика, риторика і діалектика і квадривіума – арифметика, геометрія, астрономія, музика.

Кормильство – форма домашнього виховання феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5 – 7 років) кормильців із числа воєвод і знатних бояр; кормильці були і наставниками і управителями.

Жіночі школи забезпечували вихованя жінок із знатних родів. Всесвітньо відомим було відкрите онукою Ярослава Мудрого Анною Всеволодівною при Андріївському монастирі (1086р.) перше в Європі жіноче училище для виховання жінок із шляхетних родів.

Більшість дітей простих людей виховувалась у сім’ях. Їх навчали сільськогосподарської праці та іншої домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати також грамоту та хоровий саів.

Про розвиток педагогічної думки Київської Русі свідчать різноманітні джерела, що дійшли до нас: пам’ятки писемності, літературні твори різних жанрів, твори образотворчого мистецтва, засоби народної педагогіки (в усній народній творчості), церковна та побутова практика. Найдавніші пам’ятки, в яких порушуються питання освіти, датовані ХІст. Серед них – твори перекладні й оригінальні (вітчизняного походження). До перекладних належать:

“Пчела” – складений у Візантії і перекладений на Русі наприкінці ХІст. збірник цитат із Святого письма, афоризмів і висловлювань отців церкви, античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Аристотеля, Плутарха та інших. Містив 71 розділ, кожен з яких присвячувався різним темам. “Пчела” мала на меті настановити читача, “як жити християнинові”. Є тут думки і щодо навчання й виховання.

“Златоуст” (за прізвищем грецького проповідника Златоуста) – збірник окремих промов і висловлювань отців церкви.

“Ізборник” Святослава 1073 р. – збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних галузей знань (усього 383 статті), написаний у формі запитань і відповідей. Загалом був призначений для розширення знань.

“Ізборник” Святослава 1076 р. – збірник статей (44 статті) виховного, повчального характеру, нерідко звернених до дітей, наприклад, “Повчання дітям Ксенофонта” та ін.

Найдавнішою вітчизняною літературною пам’яткою, в якій піднімаються педагогічні питання, є філософсько-педагогічний трактат “Слово про закон і благодать”, написаний київським митрополитом Іларіоном між 1037 – 1050 рр. Це був виступ митрополита перед Ярославом Мудрим та прочанами Київського храму св.Софії. Твір мав морально-патріотичне спрямування.

Вищі ідеали того часу відображено у житіях святих. Найвидатнішим серед них був “Патерик” – оповідь про життя святих, написана ченцями Києво-Печерської лаври.

Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є “Повчання дітям” Володимира Мономаха (1096 або 1117р.). Це перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою, в якому (також уперше) було обгрунтовано необхідність переходу від виховання релігійно-аскетичного до виховання, пов’язаного з практичними потребами людини, вказано на зв’язок освіти з потребами життя та діяльності особистості. Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є праця, а тому виховувати треба не повчаннями, а добрими справами. У творі порушуються важливі питання морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання. Володимир Мономах обгрунтував важливість прикладу у вихованні. На прикладі свого батька та особистому досвіді закликав до наполегливої старанності у навчанні, вірності своїй Батьківщині, працьовитості. Твердив, що молодь тоді досягне вершин, коли не боятиметься труднощів, боротиметься проти проявів лінощів, прагнутиме добрих справ. Мономах наголошував на ролі освіти у вихованні та ін.

Література для самоосвіти:

- основна: /1,2,3,4,9/

- допоміжна: /4,5,10/