4. Елементи педагогіки у філософських системах давнього світу.

У Давній Греції та Римі зародилися перші педагогічні теорії, які в той час ще не виокремилися з філософії в самостійну науку. Серед їх авторів – Сократ, Платон, Аристотель, Демокріт і Квінтіліан.

Сократ (469-399 до н.е.) – давньогрецький філософ, який більшу частину свого життя присвятив філософській творчості та педагогічній діяльності. Сократ – один із основоположників теорії про “добру природу” людини незалежно від її статі та походження. Головне завдання вихователя – пробудити кращі потаємні душевні сили вихованця. Це пробудження він називав “другим народженням”. Вважав, що вчительська діяльність важливіша за обов’язки батьків і визначав її як повивальне мистецтво. Головний принцип такої діяльності – відмова від примусу й насилля, а найдієвіший засіб виховання – переконання.

Виходячи з ідеї самопізнання, Сократ розробив евристичний метод навчання: вчитель повинен доводити хибність уявлень учнів, а відтак підводити їх до правильного розуміння істини. Цей метод навчання (еврестична бесіда, сократичний метод), на його думку, розвиває мислення, сприяє розумовому розвитку. Таким методом Сократ навчав своїх учнів – дітей і молодь, яких збирав у храмах, на майданах і в парках. Цей метод широко використовують у сучасних школах.

Про твори Сократа нічого не відомо. Своє вчення він викладав усним методом.

Платон (427-347 до н.е.) – видатний афінський філософ, учень Сократа. Написав низку праць: ”Держава”, “Закони”, “Федр”, “Бенкет”, “Тімей” та ін. Займався педагогічною діяльністю в Афінах, де при гімнасії Академія заснував філософську школу.

У своїх творах Платон наводить проект держави, яка складається з трьох прошарків суспільства:

1) філософи;

2) воїни;

3) усі інші (ремісники, хлібороби, торговці тощо).

 Філософи керують, воїни охороняють, усі інші працюють і годують перших два прошарки. Виховання, говорив Платон, повинно бути організоване державою і відповідати інтересам пануючих груп – філософів і воїнів. Для представників двох перших він заперечував право на сім’ю, оскільки вона відволікає від державних справ.

Мета виховання, на його думку, - формування “і тіла, і душі найпрекраснішими”. Він обстоював державне, суспільне виховання дітей і першим дійшов висновку про необхідність відкриття державних дитячих дошкільних закладів.

Відповідно до пропонованої ним системи виховання:

- діти 3 – 6-річного віку здобувають виховання “на майданчиках” при храмах, де жінки-вихователі, призначені державою, розвивають їх через ігри, казки, пісні, бесіди тощо;

- дітей 7 – 12 років (хлопчиків і дівчаток) в державних школах навчають читання, письма, лічби, музики і співів;

- для підлітків 12 – 16 років існують школи-палестри;

- для юнаків 16 – 18 років – гімнасії;

- молодь 18- 20 років проходить військову підготовку в групах ефебів (тобто військово-гімнастична підготовка);

- найздібніші молоді люди віком від 20 до 30 років можуть здобувати вищу освіту. Вивчаючи філософію, астрономію, арифметику, геометрію, музику вони готуватимуться до виконання важливих доручень у державі;

- особи віком від 30 до 35 років, найздібніші та найосвіченіші, можуть удосконалювати свою освіту, щоб згодом стати керівниками держави.

Після 50 років вони звільняються від керівництва державою і можуть самовдосконалюватися.

Для представників третьої верстви (ремісників і хліборобів) виховання здійснюється у процесі практичного життя. Платон зневажливо ставився до фізичної праці, вважав, що навчання не повинно мати трудового навчання.

Аристотель (384 – 322 до н.е.) – учень Платона. Арістотель вважав, що людина наділена рослинною душею (її функції – розмноження і харчування), тваринною душею (відчуття і почуття) і розумом, а тому потребує всебічного виховання: фізичного, розумового та морального. Починати слід з фізичного виховання.

Уперше в історії педагогіки він зробив спробу вікової періодизації, яку, вважав, слід враховувати у процесі виховання: від народження до 7 років; від 7 років до настання статевої зрілості – 14 років; від 15 до 21 року, тобто до змужніння. Критерії такої періодизації – природа розвитку особистості.

В ідеальній державі Арістотеля допускається існування сім’ї, тому дитина до 7 років виховується в сімейних умовах.

На відмінну від Платона, Арістотель обгрунтував значення діяльності у вихованні та навчанні. Був переконаний, що фізична праця принижує вільнонароджених і забирає час, призначений для розвитку інтелектуальних сил. Арістотель категорично виступав проти навчання дівчат і жінок.

Демокріт (460 – 370 до н.е.) – видатний представник античного матеріалізму. Обстоював ідею гармонійного розвитку особистості, метою виховання вважав підготовку молоді до реального життя.

На його думку, виховання і навчання облагороджують людину, розвивають розум і роблять її щасливою, тому обов’язок дорослих – дати можливість дітям учитися. Одним із перших у світі Демокріт висловив думки про необхідність виховання відповідно до природи дитини (принцип природовідповідності), про важливу роль праці у вихованні і навчанні. Значної уваги Демокріт надавав проблемам виховання дітей у сім’ї, зокрема батьківському авторитету.

Квінтіліан Марк Фабій (бл. 35 – 96 н.е.) – видатний римський педагог, автор праці “Про виховання оратора” (12 книг). Упродовж 20 років він утримував відкриту риторичну школу, що стала першою державною риторичною школою в Римі.

Педагогічна теорія Квінтіліана грунтується на виробленому ним вченні про позитивну природу людини. На його думку, всі діти мають здібності до навчання, яке треба починати з раннього віку, причому краще дітей навчати в школі, ніж удома. Навчання повинно чергуватись відпочинком і грою. Надаючи великого значення у розвитку дитини мові, вимагав, щоб усі, хто виховує дітей, добре знали мову. Помітне місце у вихованні відводив музиці і естетичному вихованню. Мета виховання – підготовка освіченого оратора, здатного вести активне громадське життя.

Квінтіліан обгрунтував низку дидактичних вимог: радив одночасно вивчати кілька предметів, певним чином чергуючи їх; для міцного засвоєння знань потрібна система вправ і повторень, поєднання заучування матеріалу з його осмисленням, урахування індивідуальних особливостей учнів у навчанні, почуття радості у навчанні.

Він уперше в історії педагогіки сформулював вимоги до вчителя: любити дітей, в усьому бути для них хорошим прикладом, розмовляти чистою мовою, бути освіченим. Особливі вимоги висував до вчителя молодших класів, оскільки його помилки важко виправити. Щоб працювати у школі підвищеного типу, вчитель спершу має попрацювати певний час у елементарній школі.