Тема 1.2. Загальна теорія фінансів у працях провідних економістів

Формування фінансової наукової думки відбувалося протягом багатьох століть, що знайшло відображення у працях відомих науковців-економістів. Створювані ними фінансові теорії перевірялись реальними потребами суспільства і визнавалися наукою, якщо відбивали реальну сутність явищ і мали практичне значення для держави й населення. У зв’язку з цим вважаємо за необхідне вивчення різноманітних наукових теорій, які стосуються фінансових категорій (державних витрат, податків, кредиту, бюджету), що формують наукові знання в області фінансів.

Теоретичні положення, сформульовані вченими, покладено в основу фіскальної політики держави й фінансового законодавства.

На початку розвитку капіталізму в усіх економічних теоріях фінансові концепції займали важливе місце. Про вплив державних витрат, податків, кредиту й у цілому бюджету на економіку писали усі дослідники класичної політичної економії (У. Петті, пізніше А. Сміт і Д. Рикардо; П. Буагильбер).

Фундатором фінансової науки по праву можна вважати А.Сміта. У своїй науковій праці "Дослідження про природу і причини багатства народів" він уперше сформулював окремі положення про сутність фінансів держави, що базувалися на його вченні про виробничу і невиробничу працю. За його визначенням, виробнича праця - це праця, що обмінюється безпосередньо на капітал, а невиробнича праця - на дохід, тобто зарплату і прибуток. Виходячи із цього теоретичного посилання А.Сміт (а слідом за ним і Д. Рикардо) давали характеристику основним фінансовим категоріям (витратам і прибуткам держави). Він доводив, що увесь, або майже увесь, державний дохід, отриманий за рахунок податків, витрачається непродуктивно. Тому державні витрати скорочують можливості накопичення капіталу і росту національного доходу. Звідси його негативне ставлення до податків. Висновок А.Сміта - необхідно зменшити державні витрати, які є непродуктивними, а отже призводять до гальмування розвитку продуктивних сил.

Англійськой учений Дж.С.Мілль ретельно працював над створенням “податкової теорії послуг”, відповідно до якої кожна людина повинна віддати державі частину свого прибутку за одержувану від неї підтримку. Він міцно поєднував податки з державними витратами, встановивши між ними сувору залежність. Ці положення згодом розвинули шведські економісти К.Віксель і Е.Ліндаль. Вже в наш час дана теорія вплинула на формування поглядів американського вченого П.Самуельсона, який стверджував, що зростання податків має супроводжуватися зростанням потреб у державних послугах.

У 1870-х рр. Виникла нова економічна школа, початок якій поклали німецькі вчені (Г. Шмоллер, М.Вебер, А.Вагнер й інші). З-поміж них дослідженнями державних фінансів у найбільшій мірі займався А.Вагнер, який запропонував своє вирішення накопичення капіталу за допомогою держави. Виступаючи з позицій розширення державної діяльності (адміністративної, соціально-культурної й інвестиційної), він сформулював дев’ять принципів оподатковування, згрупував їх у 4 розділи (достатність і рухливість; вибір належного джерела й об'єкта; загальність і рівність; визначеність - зручність - дешевина). Вони по суті доповнювали вже відомі податкові принципи, сформульовані А.Смітом.

Слідом за класиками політекономії А.Вагнер вважав, що фінанси можуть використовуватися державою для досягнення справедливого розподілу прибутків і багатства в країні.

З середини і майже до кінця XIX ст. Фінансова наука знаходилася під впливом марксистської думки. Сутність фінансів в умовах капіталізму, роль і значення окремих фінансових категорій розроблялися К.Марксом і Ф. Енгельсом. Значних наукових робіт, присвячених саме фінансам, у них немає, але більшість фінансових проблем капіталізму знайшли відбиток у таких працях як “Критика політичної економії”, “Капітал” і численних статтях, присвячених аналізу англійських бюджетів середини XIX ст., прусських бюджетів 1840-х рр., а також бюджетів Франції. К.Маркс розкрив класовий характер державних бюджетів епохи домонополістичного капіталізму, розкрив непродуктивний антинародний характер витрат держави, правильно показавши зв’язок державних позик із податками.

Досліджуючи методи первісного нагромадження капіталу, К.Маркс правильно відніс до них у першу чергу фінансові методи - державні витрати, державний кредит і податки. Саме вони забезпечили швидке зростання нагромадження капіталу, створивши матеріальні передумови для бурхливого розвитку капіталістичного виробництва.

Велику увагу К.Маркс і Ф. Енгельс приділили найважливішій фінансовій категорії - податкам. Вивчаючи сутність цієї категорії, вони постійно підкреслювали, що податки є тягарем для усіх трудящих, знаряддям додаткової експлуатації.

Оцінюючи оподаткування, К.Маркс віддавав перевагу прямим і насамперед, прибутковому податку, виступаючи за прогресивну форму оподаткування. Непрямі податки він називав прогресивними податками “навпаки” .

Аналізуючи суть державного бюджету, К.Маркс писав, що основним питанням бюджету є співвідношення видаткової і доходної частин, тобто сальдо бюджету (надлишок або дефіцит). Саме сальдо визначає скорочення або збільшення оподатковування.

Викликає заперечення те твердження К.Маркса, що в міру нагромадження капіталу, здійснюваного і під впливом фінансової політики (державних витрат і протекціонізму), погіршується становище робітничого класу. К.Маркс заперечував можливість держави у сфері фінансової політики змінити співвідношення між прибутком, процентами, рентою і заробітною платою. При аналізі циклічних криз надвиробництва К.Маркс не допускав їх послаблення за допомогою економічної, у тому числі й фінансової, політики держави.

Кінець XIX - початок XX ст. Характеризуються поширенням теорії граничної корисності як реакції на марксистське вчення. Вона торкнулася і фінансової сфери. Її представники, незважаючи на великі розбіжності в оцінках, виступили проти трудової теорії вартості, замінивши її аналізом ціни та факторів, які впливають на її формування. Найважливіші фінансові категорії - державні витрати і податки - розглядалися ними як численні індивідуальні угоди між державою і приватними особами, при цьому гранична корисність державних послуг мала узгоджуватися з граничною корисністю податків.

До початку першої світової війни економічна наука, дотримуючись у цілому принципів вільної ринкової конкуренції, виступала проти втручання держави і її фінансів в економічні процеси.

Але політичні та соціальні процеси, які почали відбуватися під час та після першої світової війни як на Європейському, так і на Американському континентах, призвели до необхідності регулювання державою виробництва і суспільного розподілу. Цей процес посилився в роки світової економічної кризи 1929-1933 рр.

Значний внесок у формування фінансової концепції і розробку фінансової політики регулюючого типу зробив англійський економіст Дж.М.Кейнс. Кейнсіанські рекомендації з різноманітними модифікаціями використовувалися на практиці урядами багатьох держав протягом тривалого періоду. В основу фінансової концепції Дж.М.Кейнса покладена ідея “ефективного попиту”.

Основні положення теорії державного регулювання економіки були відображені Кейнсом у роботі “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей”. Він відзначав, що основними інструментами державного втручання в циклічний розвиток економіки мають стати фінансові відносини, і, в першу чергу, державні витрати. Їхнє формування, структура і зростання є важливим чинником досягнення “ефективного попиту”. Фінансування державних витрат за рахунок податків і позик має оживити підприємницьку діяльність і забезпечити збільшення національного доходу, а також ліквідувати безробіття.

Особливого значення Дж.Кейнс надавав податкам і їхньому впливу на основний “психологічний закон”, згідно з яким люди схильні збільшувати своє споживання, але не в такій мірі, у якій збільшується їх дохід (частина коштів заощаджується) Це веде до падіння попиту на товари і скороченню виробництва. Отже, держава має перешкоджати появі цього закону або зменшуючи платоспроможний попит шляхом збільшення своїх витрат за рахунок податкових надходжень та позик, або стимулювати приватні інвестиції, які здійснюються за рахунок заощаджень. Формалізовано це виглядає так: заощадження + податки = інвестиції + державні витрати.

Таким чином, Дж.М.Кейнс розробив принципово нову теорію фінансів, спрямовану на регулювання економіки в умовах монополізації виробництва.

До 1970-х рр. В основі фінансової політики більшості промислово розвинених країн лежали вихідні положення кейнсіанської теорії регулювання.

Послідовники Дж.М.Кейнса у 1950-1960 рр. Внесли в його теорію динамічний елемент, що дало можливість створити теорію економічного зростання. Важливе місце в ній зайняла фінансова концепція, у розробці якої приймали участь економісти різних капіталістичних країн (у США - А.Хансен, С. Харрис, у Великобританії - Р. Харрод, А. Ілерсик, А.Пікок, у Франції - Ф.Перру, у Німеччині - Ф.Неймарк й ін.). Вони завершили створення фіскальної антициклічної теорії, суть якої зводилася до регулювання циклічного розвитку економіки з метою забезпечити збалансоване економічне зростання за рахунок змін у державних прибутках таі державних витратах.

Неокейнсіанці відстоювали ідею “дефіцитного фінансування” як способу досягнення ефективного попиту. Вони доводили необхідність великих державних витрат, незважаючи на зростання державного боргу. Проте величезні хронічні дефіцити державних бюджетів і ті проблеми, які супроводжували недостатнє фінансування державних витрат, поклали початок новій науковій течії. Представники стокгольмської школи (Е.Ліндаль, Г.Мюрдаль й ін.), по-новому вирішували проблему фінансування бюджету. Вони відстоювали теорію “циклічного балансування бюджету”, тобто пристосування прибутків і витрат бюджету до економічного циклу. Держава мала покривати дефіцити бюджету, що виникли у період кризи, надлишками, утвореними у періоди економічних підйомів.

Вимога неокейнсіанців активніше застосовувати державний бюджет для регулювання й стимулювання капіталістичного господарства знайшла відбиток у теорії “вмонтованого бюджетного стабілізатора”. “Податкові стабілізатори”, за Кейнсом, мали діяти автоматично, регулюючи циклічні коливання, пом’якшуючи їх і забезпечуючи певну гнучкість. Неокейнсіанці доповнюють їх “керованими стабілізаторами”, тобто податковими заходами держави, що змінюються постійно, відповідно до нових економічних умов.

Одночасно з теоріями неокейнсіанців у повоєнні роки (особливо з середини 1950-х рр.) Пожвавилися неокласичні теорії, що пропагували ідеї вільного підприємництва при обмеженому державному регулюванні. Теоретики неокласичної школи (Р.Слоу, Дж.Кенрик у США; А.Роббінс, Дж.Мидь у Великобританії), відстоюючи основний принцип невтручання держави в економіку, виступили за скорочення загального обсягу державних витрат, з одночасною зміною їх структури; шляхом збільшення частки витрат на виробництво, науку, освіту. Особлива увага приділялася “інвестиціям у людський капітал”. Із зменшенням державних витрат одночасно пропонувалося знижувати рівень податків (за умови бездефіцитного бюджету).

У міру погіршення умов відтворення і підсилення інфляційних тенденцій зростає критика кейнсіанської і неокейнсіанської теорій, на які покладалася відповідальність за економічні труднощі. При такій складній економічній ситуації з неокласичної школи виділився неоконсервативний напрям (у США - Г.Стейн, М. Уейденбаум, у Великобританії — Дж.Хау, А.Уолтерс), здобутком якого стала теорія “економіки пропозиції”. Її фінансова концепція походить із того, що економічне зростання визначається заощадженнями і накопиченнями. Держава через податкову систему має створити необхідні умови для формування заощаджень, достатніх для забезпечення подальших інвестицій у країні. На державу та її фінансову систему покладалася задача стимулювати науково-технічний прогрес. Фінанси мали забезпечити довгострокове стимулювання економічного зростання. В цілому роль держави зводилася до мінімуму, деякі із засновників цієї теорії пропонували обмежити державу функціями “нічного сторожа і поліцейського”.

Як і в більшості інших теорій, у теорії “економіки пропозиції” податкам відводиться почесне місце. Її представники виступали за скорочення податків. Проте на відміну від кейнсіанців, що розглядали податки як засіб антициклічного кон’юнктурного регулювання, вони вимагали зниження податкового тиску для підтримки високого рівня заощаджень і інвестицій.

Широкої популярності набула податкова концепція американського економіста А.Леффера, який на підставі збудованого графіка прийшов до висновку: високі ставки податку стримують темпи економічного росту. Рекомендації цього вченого були-покладені в основу податкових реформ 1980-х рр., проведених у більшості країн Заходу.

Кейнсіанське вчення, незважаючи на значений розвиток неокласичної школи, продовжує пристосовуватися до нових умов. У 1970-их рр. Оформився посткейнсіанський напрям, найвизначнішими представниками якого є у Великобританії - Н. Калдор, Г. Шзкл, у США – Х.Мінський, Р.Клауер й ін. Вони критикували основи як неокласичної школи, так і неокейнсіанської. В основу своєї теорії посткейнсіанці поклали ідею поширення державного втручання з допомогою фінансового механізму. Фінансова політика має стати головною і спрямовуватися на обмеження діяльності монополій та скорочення військових витрат. У “політиці прибутків” вони виступають за збільшення соціальних витрат та проведення соціальних реформ. Найкращим методом оподаткування вважають податки на витрати. Англійський дослідник Н.Калдор розвиває ідею заміни прибуткового податку податком на споживання, розглядаючи останній як оподаткування частини прибутку, що йде на особисті витрати. Ця міра зможе стимулювати заощадження і послабити інфляцію.

В умовах командно-адміністративної системи термін “фінанси” в значній мірі був пов’язаний з системою доходів і видатків держави.

Головним концептуальним ядром визначення фінансів у такій системі був домінант відносин. Саме відносини в таких варіаціях: економічні, грошові, суспільні, виробничі, специфічні, - підкреслювали стрижень розуміння категорії фінансів.

Проте, як підкреслює В.Л. Андрущенко у монографії “Фінансова думка Заходу в XX столітті (Теоретична концептуалізація проблематика державних фінансів)”: концепція відносин стала бастіоном затратної економіки в державних фінансах. Не піддаючись розрахунку, не передбачаючи критерії виміру ефективності, поняття відносин перетворилось в теоретичне запрошення до марнотратства: бездумного, безмірного розтрачання коштів, хоч реально асигнування коштів на певну мету неминуче означає відмову від фінансування чогось іншого.

Однак така категоричність автора не обґрунтовує і не спростовує того, що фінанси справді виникають та існують як специфічні відносини між людьми, які мають і кількісні, і якісні характеристики.

Щоб забезпечити понятійну визначеність, у сучасній західній літературі термін "фінанси" в розумінні спеціальної самостійної наукової дисципліни, яка стосується грошових коштів та дохідно-видаткової діяльності держави, вживається в уточнюючому варіанті - державні фінанси (public finance); в усіх інших випадках застосовується розширювальний термін “фінанси” (finance, business finance).

Так, у підручнику “Фінанси” Еві Боді та Лауреат Нобелівської премії Роберт Мертон підкреслюють, що “фінанси - це наукова дисципліна, яка вивчає питання розподілу недостатніх грошових коштів у часі та в умовах невизначеності”.

У підручнику “Державні фінанси в умовах демократії” Шарль Бланкарт дає визначення фінансової науки, характеризуючи її як "економічний аналіз державної діяльності". Американський професор Карл Шоуп зазначає, що "наука державних фінансів описує й аналізує функціонування державних фінансів з боку грошових асигнувань, соціальних виплат і методів фінансування цих потреб за допомогою податків, позик, іноземної допомоги та емісії грошей". Французький вчений-фінансист П.М. Годме вказує: "державні фінанси - це суспільне багатство у формі грошей і кредиту, яке знаходиться у розпорядженні органів держави".

Важливою особливістю західної фінансової науки є чітке розмежування фінансів приватного підприємницького сектора та державних фінансів, між якими мало спільного з погляду мети, функцій і результатів. Тобто зарубіжні вчені, у більшості випадків, розглядають фінанси держави чисто із фіскальних позицій виконання нею своїх функцій. Зокрема, професор х'юго Дальтон (Великобританія) зазначає: "державні фінанси - наука, що знаходиться на стику економіки з політикою, вивчаючи доходи і видатки державних органів влади та їх взаємну відповідність. Відповідність не обов'язково зводиться до рівності, а до такого арифметичного співвідношення, яке за даних умов є найбільш прийнятним".

З погляду зарубіжних вчених, фінанси на мікрорівні (тобто фінанси підприємств) є лише безпосередньою реакцією суб'єктів господарювання на рівень свого достатку і на ту частку, яку присвоює держава у формі податків. Таку ринкову концепцію фінансів суб'єктів господарювання найкраще характеризує визначення, дане Е. Нікбахтом і А. Гропеллі: "Фінанси - це застосування різноманітних економічних прийомів та методів для досягнення максимального достатку фірми або загальної вартості капіталу, вкладеного у справу".

У сучасній фінансовій науці, незважаючи на розбіжності і постійні дискусії між різними школами, спостерігається процес конвергенції. Так, погляди кейнсіанської теорії проникають у неокласичну, а неокласичної - у кейнсіанську. Це насамперед стосується фінансового, кредитного та грошового механізмів. Представники усіх напрямів і течій визнають необхідність дослідження цих інструментів для впливу на господарське життя країни. Хоча ступінь такого впливу, інструменти і час використання можуть не збігатися.

Аналіз фінансових концепцій зарубіжних авторів дає можливість зробити такі висновки.

1. Система поглядів у сфері фінансів виступає складовою частиною загальноекономічної теорії.

2. Виникнення фінансових концепцій є відповідною реакцією на економічні, політичні та соціальні процеси на макро- і мікрорівнях.

3. Фінансові рекомендації, що мають практичну цінність, визначають загальну економічну стратегію держави щодо зміцнення й стабілізації економіки та соціальних стосунків у країні і використовуються при розробці фінансової політики.

4. Прогресивні фінансові ідеї вчених економічно розвинених країн, забезпечуючи достатньо високий рівень економічного росту, допомагають суспільству задовольняти різноманітні потреби людини.

Питання до теми.

1. Що є основою фіскальної політики держави та фінансового законодавства?

2. Наукові фінансові теорії: сутність та характеристика.

3. Здійснити порівняльний аналіз теорій державного регулювання економіки.

4. Розкрити сутність кейнсіанської та неокейнсіанської теорій.

5. Особливості податкової концепції Лаффера.

6. Концептуальні підходи періоду командно-адміністративної системи.

7. Загальна теорія фінансів в працях представників Західної фінансової науки.