3. Суб'єкти і об'єкти права власності на природні ресурси.

Реалізація права власності на природні ресурси здійснюється через правовідносини, які виникають між власником та іншими особами. Структура будь-якого правовідношення включає в себе об'єкт, суб'єкт правовідношення і зміст правовідношення. Ці категорії присутні і в правовідносинах з приводу реалізації права власності на природні ресурси.

Об'єкти права власності на природні ресурси.

Об'єктом права власності загалом є індивідуалізовані предмети та об'єкти матеріального світу. Відповідно об'єктом права власності на природні ресурси є природні чи штучно створені, але невіддільні від природних умов і екологічно взаємопов'язані об'єкти та екологічні системи, які виконують життєзабезпечувальні екологічні функції і зареєстровані в обліково-кадастрових та інших юридичне визнаних документах як об'єкти володіння, користування і розпорядження.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про власність» об'єктами права власності серед інших об'єктів та майна (як то будови, споруди, цінні папери та ін.) можуть бути земля, її надра, ліси, води, тваринний світ, природні багатства континентального шельфу, виключна (морська) економічна зона. Практично визнаються об'єктами власності повітряний простір та інші природні об'єкти у натуральному стані (п. 1 ст. 1 Закону України «Про власність»), які знаходяться в межах території України.

Саме повітряний простір в межах території України є об'єктом права власності, а не атмосферне повітря, як його складовий компонент. Останнє в силу його функціонального призначення як природного компонента життєдіяльності всіх живих організмів не може бути індивідуалізованим об'єктом будь-чиєї власності — належати будь-якому одному власнику: громадянину чи державі. Отже, встановлення права власності на природні об'єкти залежить від ступеня їх матеріалізованості та функціонального значення. Саме тому не може бути об'єктом власності сонячна енергія.

Всі природні ресурси як об'єкти права власності за загальноприйнятою схемою характеризуються сукупністю притаманних їм внутрішніх властивостей:

а) властивості природного об'єкта — типові для даного об'єкта ознаки (наприклад: родючість грунтів земель сільськогосподарського призначення, продуктивність лісових насаджень і їх корисні властивості та ін.);

б) стан природних об'єктів чи ресурсів — зміни, які виникли в них в результаті природних процесів чи господарської діяльності (наприклад, зміна родючості грунтів внаслідок розвитку вітрової та водної ерозії, заболочення і засолення земель; руйнування берегів, дамб в результаті шкідливої дії вод; забруднення і засмічення вод внаслідок втрат мастила, хімічних, нафтових речовин; зсуви гірських порід);

в) природні процеси, що відбуваються в даному природному об'єкті (наприклад, втрата гумусу, погіршення структури грунту, пошкодження насаджень кореневою губкою і т. ін.).

Крім того, природні об'єкти характеризуються їх екологічними зв'язками з іншими природними об'єктами та екологічною системою в цілому.

Все це в сукупності визначає значущість природних ресурсів для суспільства, розпорядження ними з боку державних законодавчих органів та органів управління.

Залежно від форм власності природні ресурси класифікуються на природні ресурси державної власності, природні ресурси колективної власності, природні ресурси приватної власності. За видовою ознакою об'єкти власності на природні ресурси об'єднані в фонди — земельний, водний, лісовий і т.д. Але залежно від сукупності якісних характеристик природних об'єктів, що входять до складу кожного окремого фонду, існує внутрішня класифікація всередині кожного фонду.

Землі державної власності відповідно до цільового призначення поділяються на:

1) землі сільськогосподарського призначення; землі, надані для потреб сільського господарства;

2) землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів);

3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення;

4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;

5) землі лісового фонду — вкриті лісовою рослинністю чи які тільки підлягають залісенню, зайняті спорудами лісового господарства, його сільськогосподарськими угіддями, болотами і водоймами в межах земельних ділянок лісового фонду;

6) землі водного фонду — зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, а також островами, прибережними смугами, гідротехнічними та іншими водогосподарськими спорудами;

7) землі запасу — не передані у власність, що перебувають у віданні сільських, селищних, районних та інших рад народних депутатів і призначаються для передачі у власність або надання у користування.

Водні об'єкти державної власності — це:

1) поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали, що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки;

2) підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання;

3) внутрішні морські води та територіальне море.

Поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області, а також підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого постачання, є водними об'єктами місцевого значення.

Лісові об'єкти державної власності — це лісові ресурси державного значення від рубок головного користування і живиця.

Об'єктом державної власності є незагальнопоширені корисні копалини загальнодержавного значення відповідно до Переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України, куди входять горючі корисні копалини (газ при­родний, конденсат, вугілля, сланці, нафта, торф), метали (чорні і кольорові), рідкісні, благородні, розсіяні, рідкісноземельні), неметали, води, інертні гази.

До природних ресурсів державної власності відносяться об'єкти тваринного світу — дикі тварини, що перебувають у стані природної волі, а також інші об'єкти тваринного світу, що перебувають у межах територіальних і внутрішніх морських вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, водойм, що знаходяться на території більш ніж однієї області, державних мисливських угідь, територій природно-заповідного фонду України і лісів державного значення.

Останнім із видів природних об'єктів державної власності є природно-заповідний фонд — це території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, природні ресурси національних природних парків.

Регіональні ландшафтні парки; зони — буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників; природні ресурси включені до складу, але не надані національним природним паркам; заказники, пам'ятники природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва відповідно до п. 2 ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» можуть перебувати як у власності народу України, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України, — колективній і приватній.

Співвідношення державної та інших форм власності складаються під впливом двох основних факторів: інтересів держави в максимальній ефективності виробництва та економіки в цілому і інтересів держави щодо збереження природних об'єктів та всієї екосистеми країни.

Що до тваринного світу, то відповідно до законодавства у колективній і приватній власності можуть перебувати дикі тварини та інші об'єкти тваринного світу, вилучені із стану природної волі або природного середовища, розведені (отримані) у неволі чи напіввільних умовах або набуті іншим дозволеним законодавством шляхом.

Не можуть передаватися у колективну та приватну власність об'єкти тваринного світу, що становлять особливу природоохоронну, наукову та естетичну цінність, а також види тварин, занесені до Червоної книги України (крім випадків, коли ці тварини отримані шляхом розведення у неволі або придбані у власність за межами України).

Об'єктом колективної чи приватної власності можуть бути також загальнопоширені корисні копалини місцевого значення (пісок, глина, гравій тощо) і торф за умови, що останні знаходяться в межах ділянок землевласників, тому вказані форми власності на корисні копалини є досить відносними, оскільки забезпечуються відповідно колективною чи приватною формою власності на земельну ділянку, де знаходяться ці корисні копалини.

Те ж можна сказати і про колективну чи приватну власність на водні об'єкти площею до 3 га і ліси площею до 5 га, розташовані на угіддях сільськогосподарських підприємств (колективна власність) або на угіддях селянських (фермерських) господарств (приватна власність, оскільки селянське (фермерське) господарство не має статусу юридичної особи).

Колективна і приватна форма власності на землю нарівні з державною затверджена статтею 3 Земельного кодексу України.

До земель колективної власності відносяться землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, в тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, землі садівничих товариств, передані їм за рішенням загальних зборів цих підприємств, кооперативів, товариств (ст. 5 Земельного кодексу).

Землі приватної власності громадян — це ділянки для:

— ведення селянського (фермерського) господарства;

— ведення особистого підсобного господарства;

— будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);

— садівництва;

— дачного і гаражного будівництва.

Враховуючи загальнонародні інтереси та обмеженість розмірів земельних ресурсів кордонами території України законодавець встановив певні розміри земельних ділянок, що можуть перебувати у приватній власності громадян.

Для ведення селянського (фермерського) господарства у приватну власність можуть передаватись безоплатно земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель. Конкретні розміри земельних ділянок для передачі у приватну власність визначають сільські, селищні, міські, районні ради народних депутатів в межах визначених норм з врахуванням регіональних особливостей, спеціалізації та можливостей щодо обробітку наданих земель переважно членами селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до земельного та приватизаційного законодавства громадяни України мають право одержати у власність : земельні ділянки таких розмірів: не більше 0,6 га — для ведення особистого підсобного господарства в межах населених пунктів; не більше 0,25 га у сільських населених пунктах та 0,15 га у селищах міського типу для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); для членів колективних сільськогосподарських підприємств і працівників радгоспів присадибна ділянка може бути розміром не більше 0,25 га, у містах — 0,1 га.

Розмір земельних ділянок для індивідуального дачного будівництва не повинен перевищувати 0,1 га, будівництва індивідуальних гаражів — 0,01 га, для ведення садівництва — 0,12 га.

Не можуть передаватись у колективну та приватну власність землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набережні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та державної виконавчої влади; землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної і космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду (за винятком невеликих (до 5 га) ділянок лісів, що входять до складу сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств; землі водного фонду, за винятком невеликих (до 3 га) ділянок водойм і боліт, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств; землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, учбових господарств навчальних закладів, державних сортовипробувальних станцій і сортодільниць, елітно-насінницьких господарств, племінних за­водів, господарств по вирощуванню хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і винограду.

Всі розглянуті тут об'єкти права власності на природні ресурси — це індивідуальні природні об'єкти, наділені певною самостійністю, які одночасно є складовими цілісного інтегрованого об'єкта — екологічної системи країни і її частин — підсистем екологічної системи, кожна з яких характеризується своєю неповторною цілісною відокремленістю і нерозривним зв'язком з іншими. Тому правове регулювання використання і охорони екосистеми країни здійснюється на трьох рівнях: використання і охорона екосистеми в цілому, окремих екосистем, що входять до складу екосистеми країни (ландшафти, природні комплекси), і окремих природних об'єктів — землі, надр і т.д. Правове регулювання останніх здійснюється за допомогою головних нормативно-правових актів (уже згадуваних вище законів і кодексів), які взаємопов'язані між собою і забезпечують тим самим комплексне правове регулювання екологокористування, хоча і з переважанням природоресурсового, а не екологічного підходу.

Суб'єкти права власності на природні ресурси.

Суб'єктом права державної власності на природні ресурси України є народ України, який відповідно до ст. 4 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» має право на володіння, використання і розпорядження природними багатствами республіки.

Від імені народу України право власності на природні ресурси, розпорядження ними здійснює Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради, обласні, районні, міські, сільські і селищні.

Верховна Рада України визначає основні напрямки державної політики у галузі охорони навколишнього природного середовища, у галузі використання, захисту та відтворення природних об'єктів (землі, лісів і т. ін.), здійснює законодавче регулювання всіх природоресурсових відносин, в т.ч. земельних, лісових, водних та ін., затверджує державні екологічні програми, визначає повноваження рад народних депутатів, порядок організації та діяльність органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, встановлює правовий режим зон надзвичайної екологічної ситуації, статус потерпілих громадян та оголошує такі зони на території республіки.

Суб'єктом права державної власності на природні ресурси е Верховна Рада Республіки Крим. Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання, в тому числі і ті, що стосуються раціонального природокористування та охорони довкілля Тому Верховна Рада Республіки Крим виступає, наприклад, суб'єктом права державної власності на землі в межах території автономної республіки, за винятком земель загальнодержавної власності.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим забезпечує реалізацію екологічної політики України; приймає рішення про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших об'єктів та територій, що підлягають особливій охороні; затверджує місцеві екологічні програми; встановлює в разі потреби нормативи екологічної безпеки більш суворі, ніж ті, що діють в цілому на території України; створює і визначає статус позабюджетних, резервних, в тому числі валютних, фондів для фінансування програм щодо охорони довкілля; здійснює інші повноваження, віднесені законодавством України до компетенції республіканських органів державної влади в Україні.

Суб'єктами комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі відповідних рад народних депутатів. До їх повноважень відноситься: забезпечення реалізації екологічної політики України, екологічних прав громадян; затвердження проектів забудови населених пунктів з урахуванням екологічних вимог; надання згоди на розміщення на своїй території підприємств, установ, організацій; передача земельних ділянок у власність, видача дозволів на спеціальне відособлене використання природних ресурсів місцевого значення та припинення права користування ними; затвердження місцевих екологічних програм; організація вивчення стану навколишнього природного середовища, контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням природних ресурсів; організація, в разі необхідності проведення екологічної експертизи; забезпечення інформування населення про стан навколишнього природного середовища; організація роботи з приводу ліквідації екологічних наслідків аварій, здійснюють контроль за додержанням екологічного законодавства, земельно-кадастрової документації; справляння плати за використання і користування природними ресурсами.

Коло суб'єктів права власності на природні ресурси доповнюють трудові колективи колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, садівницьких товариств, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Розпорядження колективною власністю здійснюється за рішенням загальних зборів колективу співвласників.

Кожен член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу чи акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку колективної власності, яка визначається відповідно до законодавства.

Внаслідок законодавчого встановлення права приватної власності на природні ресурси (зокрема на землю, об'єкти тваринного світу) суб'єктами права власності на них визнаються громадяни України, які: ведуть селянське (фермерське) господарство; особисте підсобне господарство; будівництво та обслуговування жилого будинку і господарських будівель; займаються садівництвом; є власниками дач і гаражів, власниками диких тварин, набутих дозволеним законодавством шляхом, що повинно бути підтверджено відповідними документами.