13. Перша марокканська криза.

В лютому 1905 р. французька дипломатія розпочала реалізацією своєї угоди з Великою Британією щодо Марокко. Марокканському султану був запропонований проект вигідних для Франції державних реформ, зокрема створити під керівництвом французьких радників сучасну поліцію і організувати державний банк, а также надати французьким фірмам низку великих концесій. що означало б встановлення французького протекторату над Марокко. На шляху Франції опинилася Німеччина, в якої були свої інтереси у цьому регіоні. 31 березня 1905 р. кайзер Вільгельм ІІ, , висадився в марокканському порту Танжер. Тут у прилюдному виступі він заявив, що вважає Марокко незалежною і вільною країною, відкритою для мирної конкуренції усіх націй на основі рівностіДії керівництва Німецької імперії в Марокко викликали гостру міжнародну кризу (першу марокканську кризу). Наполягаючи на визнанні Францією принципу «відкритих дверей» і рівних можливостей, німці підкріплювали свої вимоги воєнними погрозами Франції. Берлін став наполягати на скликанні міжнародної конференції з питань статусу Марокко. При цьому він посилався на Мадрідський договір 1880 р., що установлював у Марокко рівність торгових та інших прав зарубіжних держав і їхніх громадян. Дипломатичний наступ Німеччини на Антанту призвів до того, що міжнародне становище в Європі набуло передвоєнного характеру. Британський уряд запропонував Франції військову допомогу, а з квітня 1905 р. розпочалися переговори між французьким і англійським генеральними штабами. Усе ж у правлячих колах Франції не було одностайності. Але раптово німецька дипломатія зайняла більш примирливу позицію. Німці погодилися узгодити з французами програму конференції, що дозволило двом країнам 8 липня 1905 р. досягти попередньої угоди про умови скликання конференції. Поступка Німеччини мала вагому причину: перед нею відкрилася можливість зруйнувати російсько-французьку коаліцію.. Ще в липні 1904 р., скориставшись ослабленням Росії у війні з Японією, Німеччина нав’язала російському уряду торговельний договір, що сприяв посиленню експансії німецького капіталу в російську економіку.  24 липня німецький і російський імператори, Вільгельм ІІ і Микола ІІ зустрілися на борту царської яхти в бухті м.Бйорке недалеко від Виборга.). Вільгельм ІІ запропонував укласти союз Німеччини з Росією, незважаючи на існування французько-російського союзу і немов би в доповнення до нього. Не повідомивши міністра закордонних справ Росії В.Н.Ламздорфа, Микола ІІ підписав договір. Договір зобов’язував Росію і Німеччину надавати один одному допомогу у випадку нападу на одну з них будь-якої іншої європейської держави. Набрати силу Бйоркський договір повинен був відразу ж після підписання миру між Росією і Японією. Проте, в російських правлячих колах він викликав сильне невдоволення, адже у випадку схвалення договору, На категоричну вимогу своїх міністрів Микола ІІ відмовився від свого підпису. В листі Вільгельму ІІ російський імператор відверто написав, що необхідні тривалі попередні переговори з Францією, що фактично означало розірвання договору. Поступливість Франції усе ж дала змогу завершити марокканську кризу міжнародною конференцією учасників Мадрідського договору в іспанському місті Альхесірасі, яка розпочалася у січні 1906 р. Відкриття конференції відбувалося в тривожній обстановці: її учасники підозрювали, що Німеччина доведе переговори до розриву і, можливо, до війни. На конференції Німеччина опинилася в ізоляції: з 12 учасників Німеччину повністю підтримала лише Австро-Угорщина. Заключний акт конференції був підписаний 7 квітня 1906 р. Альхесіраська конференція прийняла рішення про збереження державної незалежності і територіальної цілісності Марокко. Проголошувалися «свобода і повна рівність» в Марокко для усіх націй «в економічному відношенні», створення Марокканського державного банку під контролем Англії, Франції Німеччини і Іспанії (французи отримали найбільшу долю в капіталі цього банку), встановлення міжнародного контролю над марокканськими митницями. Створення поліції Марокко і керівництво нею було покладено на Францію і Іспанію (кожній – у її сфері інтересів). Конференція залишила у силі усі угоди між Марокко і європейськими державами, а отже, і усі кабальні договори, нав’язані французьким урядом марокканському султану. Таким чином Німеччина фактично зазнала дипломатичної поразки. Ні зірвати англійсько-французьку угоду 1904 р., ні отримати економічних переваг у Марокко Німеччина не змогла. Тому,  в подальшому Німеччина не поступилася, а навпаки, активізувала свою антифранцузьку політику в Північній Африці. Боротьба за Марокко продовжувала залишатися одним із джерел міжнародної напруженості.