2.2. Економічне та територіальне районування в системі національної економіки.

Економічне районування займає особливе місце в теорії розміщення продуктивних сил. Воно є складовою частиною територіального планування, уточнює й деталізує пропозиції відповідних органів щодо розміщення виробництва. Проблемами економічного районування в Україні займаються і внесли певний позитивний вклад вчені М.М.Паламарчук, Л.М. Корецький, Ф.Д.Заставний, В.А. Поповкін, Є.П. Качан, М.О. Ковтонюк, Д.М. Стеченко.

Економічний район це складна цілісна територіальна система продуктивних сил в господарському комплексі країни, що виконує певну функцію в рамках національного ринку. Основне завдання економічного районування зводиться до виявлення на території країни науково обгрунтованих господарських комплексів різного масштабу.

Є такі види районів: промисловий, сільськогосподарський, курортний (рекреаційний).

Практичне значення економічного районування в сучасних умовах розвитку ринку в Україні полягає у формуванні раціональної структури виробництва, в основі якої має бути покладена система районних виробничих комплексів.

При виділенні економічних районів враховують два основних принципи: економічний – територіальна організація господарства у виділених районах повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту в національній економіці країни і кожному економічному районі; адміністративний – визначає єдність економічного районування і територіального політико-адміністративного устрою країни. Природне середовище на економічне районування впливає опосередковано. Економічне районування формувалося протягом багатьох віків, починаючи із Запорізької Січі, яка поділялася на паланки і вольності у складі 6 реєстрових полків. В період Хмельниччини Україна включала 16-22 полків. До 1918 р. Україна у складі Російської імперії поділялась на 9 губерній: Київська, Харківська, Чернігівська, Полтавська, Волинська, Подільська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська. Губернії поділялись на повіти, останні на волості. У 1918 р. УНР поділялась на 32 землі. В 1960 роках вчені й науковці пропонують Україну поділяти на декілька районів. Так, О.Т. Діброва поділяє Україну на 7 районів; О.І. Шаблій – на шість соціально-економічних районів, В.А. Поповкін пропонує 5 макроекономічних районів; М.Д. Пістун виділяє 9 районів; Ф.Д. Заставний – 9 районів; М.М. Паламарчук, М.І. Долішній пропонують 6 районів: Центральний, Донецький, Західний, Придніпровський, Причорноморський, Харківський.

Нами економічне районування буде здійснюватись як пропонують вчені Є.П.Качан, М.О.Ковтонюк та інші. За їхньою класифікацією Україну поділено на 9 економічних районів: Карпатський, Подільський, Волинський, Столичний, Центральноукраїнський, Північно-Східний, Придніпровський, Донецький, Причорноморський.

Отже, економічний район – це економічно цілісна частина території країни, якій властиві такі ознаки, як спеціалізація і комплексність господарства. За умов розвитку ринкових відносин виникла потреба формувати внутрішньодержавний поділ праці, поглиблювати вироблення економічних аспектів територіально-виробничих комплексів (ТВК) формувати зони вільного економічного підприємництва, ринкових структур. Економічні райони поділяються  на галузеві та інтегральні. За розміром території, місцем у територіальному поділі праці виділяють мікрорайони, мезорайони (2-3 області) та макрорайони (до 10 і більше областей).

Основним методом економічної доцільності територіально-комплексного розвитку і розміщення продуктивних сил країни є вироблення територіальних схем з прогнозами на 15 і більше років, в яких визначаються завдання і основні показники економічного і соціального розвитку регіонів, забезпечення комплексного використання природних ресурсів, розв’язання соціальних та економічних проблем. Територіальні схеми включають такі розділи:

а) аналіз стану розміщення продуктивних сил в регіоні;

б) оцінка ресурсних, економічних і соціальних передумов;

в) обгрунтування основних напрямів виробничої спеціалізації, обгрунтування розміщення продуктивних сил в межах регіону; основні висновки, оцінка ефективності напрямів і пропорцій РПС.

На першому етапі аналізуються показники фондоозброєнності, фондовіддачі, продуктивності праці, собівартості капіталовкладень, долі ручної праці, соціальний стан населення, територіальна структура господарства.

На другому проводиться вивчення природних, ресурсних передумов, екологічної ситуації, мінерало-економічної оцінки родовищ, трудових ресурсів.

На третьому розробляється концепція подальшого розвитку регіону:  визначення структури і спеціалізації регіону. При цьому використовують розрахунки коефіцієнтів міжрайонної спеціалізації, товарності, локалізації галузі, виробництва продукції на одного жителя. Рівень комплексного розвитку господарства визначають співвідношенням пропорційного розвитку галузей спеціалізації до економічно виправданої кількості. Далі розглядаються  питання взаємопов’язаного розміщення підприємств на території району. Здійснюється докладне економічне районування: визначають ТВК, промислові зони і вузли, інші територіальні фактори.

Внаслідок поетапних досліджень обгрунтовують пріоритетність формування галузей, виробництв, певних територіальних угрупувань. Визначають співвідношення показників певного району з аналогічними в країні, так звані територіальні індекси. Відносний показник загальної ефективності господарства району визначають за формулою:

,                    (2.1)

де      – сумарний обсяг виробництва на одиницю витрат в районі;

 – аналогічний показник в країні.

Для розрахунків рівня ефективності виробництва, який підвищується внаслідок процесів інтенсифікації виробництва, використовують показники територіального рівня інтенсифікації виробництва. Окремо досліджуються проблеми охорони навколишнього середовища: оцінки впливу господарської діяльності на навколишнє середовище; прогнозування стану навколишнього середовища; проекти або програми охорони природного середовища.

Отже, розглянутий загальний метод, послідовно доповнений спеціальними економічними математичними методами, дає змогу раціонально і комплексно обгрунтувати на належному рівні розвиток та розміщення продуктивних сил в окремих регіонах. Є й інші методи збалансованого розвитку регіонів “гравітаційні моделі”, міжгалузевих балансів “витрати виробництва”, економетричних  моделей регіонів.

Територіальне районування тісно пов’язане з територіальним поділом праці, при якому відбувається відокремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окремих виробничих одиниць, обмін між ними продуктами своєї діяльності. Така просторова форма поділу праці означає закріплення певних видів виробництва за територіями (районами, країнами), тобто спеціалізацію території, зумовлену посиленням міжрегіональної кооперації, обміном продукції та послугами.

Внутрішньорайонний поділ праці – це спеціалізація  окремих виробництв усередині економічного району та міжрайонний поділ праці – спеціалізація та обмін товарами. Природні умови і ресурси є об’єктивними передумовами для появи і розвитку територіального поділу праці, основними  різновидами якого є: генеральний (між країнами), внутрішньорайонний (довкола економічного центру), постадійний (ліси – переробка – продукція), фазовий (сезонні поставки з різних районів), епізодичний, періодичний. Територіальний поділ праці формується лише за умови розвитку взаємозв’язків місцевостей з різною спеціалізацією господарства на основі розвиненого обміну. Рушійними силами цього процесу є рівень науково-технічного розвитку, спеціалізація діяльності людей в певних економічних районах, економічний ефект виробництва. Однак головним у розвитку територіального поділу праці в сучасних умовах є економічний ефект. Показником економічної ефективності територіального поділу праці є різниця вартостей продукції на місці її виробництва і на місці збуту у вигляді нерівності:

,                  (2.2)

де     – ціна товару на місці продажу, грн.;

 – ціна товару на місці його виробництва, грн.;

 – транспортні витрати, грн.

Територіальний поділ праці виникає лише при двох умовах: коли район ввозить продукцію, яку не можна виробляти внаслідок несприятливих природних умов, і коли райони ввозять продукцію, яка може бути вироблена на місці, але витрати на її виробництво значно вищі, ніж в інших районах.

Територіальний поділ праці тісно пов’язаний з виникненням територіально-виробничих комплексів (ТВК). Вони уявляють сполучення підприємств, для яких територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок скорочення транспортних витрат, стабільності взаємних зв’язків, раціонального використання всіх видів місцевих ресурсів та сприятливих умов для поєднання галузевого і територіального управління, ритмічності виробничого процесу. Система ТВК ієрархічна і в залежності від набору функцій вони поділяються на моно- (один виріб) та поліпродуктивні (декілька різновидів продукції).

Сукупність декількох ТВК породжують регіональні ТВК, які вважаються основою економічного району. Галузеві ТВК поєднують підприємства на певній території. Їм властиве щільне компонування у вигляді промислових вузлів і центрів. Міжгалузеві ТВК формуються на основі певних виробничих процесів, які об’єднують послідовні стадії переробки первинної сировини.

Територіальна структура економічного районування – це сукупність ТВК різних ступенів досконалості в такому поєднанні, що створює зручну ланку в системі територіального поділу праці. У господарському комплексі України можна виділити 57 ТВК: у Донецькому економічному районі їх налічується 11(Донецько-Макіївський, Горлівсько-Єнакієвський, Стахановсько-Алчевський, Лисичансько-Рубіжанський, Краснолуцько-Антрацитівський вугільної і металургійної промисловості); у Придніпровському економічному районі – Запорізький, Криворізький, Нікопольсько-Марганецький ТВК; у Південно-Східному економічному районі – Харківський, Кременчуцький, Сумський ТВК; у Центральноукраїнському економічному районі формуються – Черкаський та Кіровоградський ТВК; у Столичному – Київський, Чернігівський, Житомирський, Білоцерківський, Бердичівський ТВК; у Волинському – Луцький, Рівненський ТВК; у Подільському – Вінницький, Хмельницький, Тернопільський,  Кам’янець-Подільський, Шепетівсько-Славутський ТВК; у Карпатському – Червоноградсько-Сокальський, Калусько-Долинський, Ужгородсько-Перечинський та Чернівецький ТВК; у Причорноморському – Одеський, Херсонський, Миколаївський та Сімферопольський ТВК.

За умов становлення ринкових відносин в Україні управління ТВК має здійснюватись з урахуванням їх потреб, можливостей, спеціалізації та обмеженого централізму.