Лекція 2. Регіоналістика та економічне районування

в системі розміщення продуктивних сил

 

2.1. Особливості, спеціалізація та удосконалення розвитку

регіонів України

2.2. Економічне та територіальне районування в системі

національної економіки

2.1. Особливості, спеціалізація та удосконалення розвитку регіонів України. Науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів називається регіональною економікою. Регіон представляє триєдиність середовищ: природного, матеріального та соціального. Господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв’язки. Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування: комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку; єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища; територіальна спільність виробництва.

Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу становить економічний потенціал. Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні випливає з єдності економічної та соціальної політики.

Одним з найважливіших завдань  розробки регіональної політики є визначення перспектив розвитку кожного регіону, його цільової функції з загальнодержавних позицій.

Вивчення особливостей територіальної організації продуктивних сил передбачає глибокий аналіз спеціалізації і комплексного розвитку господарства економічних районів на основі всебічного знання природних і економічних умов, населення. Сьогодні наука повинна вдосконалювати методи аналізу рівня розвитку продуктивних сил, більш конкретно вивчати природні умови і ресурси районів як вихідну базу для прогнозування соціально-економічного розвитку території. Необхідно продовжувати вивчення регіональних особливостей залягання природних ресурсів на території країни. Вивчення природних ресурсів, виявлення економічної ефективності їх територіального зосередження і раціонального використання в національній економіці є однією з головних проблем територіальної організації продуктивних сил. Оцінка природних умов і ресурсів може бути зроблена за допомогою категорії природно-ресурсного потенціалу, який виражає сукупну продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання у сукупній споживчій вартості. В структурному вигляді природно-ресурсний потенціал поділяється на такі групи ресурсів: мінеральні, водні, земельні, лісові, фауністичні, природно-рекреаційні. Групування областей України за рівнем забезпеченості природними ресурсами показує, що найвищий потенціал в: Луганській, Дніпропетровській, АР Крим, Чернігівській, Кіровоградській, Херсонській, Донецькій, Миколаївській. До другої групи відносяться: Полтавська, Закарпатська, Черкаська. До третьої групи – Запорізька, Сумська, Житомирська, Вінницька, Тернопільська. До четвертої – Хмельницька, Волинська, Івано-Франківська. П’ята група – Київська, Харківська, Львівська, Одеська, Рівненська, Чернівецька.

Територіальна організація господарства України перебуває в тісному зв’язку з НТП, який має вирішальний вплив на раціоналізацію РПС і формування комплексів економічних регіонів. НТП впливає на розміщення промисловості і викликає відчутні зміни в територіальній структурі. У процесі розвитку продуктивних сил України виникає ряд складних регіональних проблем, які потребують мотивованого вирішення. Необхідно прискорити соціально-економічний розвиток Карпатського регіону при збереженні екологічної рівноваги. Технічне оснащення металургійного комплексу Придніпров’я потребує покращання. Подальшого рекреаційного розвитку потребують Карпати і Крим. Потребують підвищення екологічної безпеки провідні виробництва хімічної, целюлозно-паперової промисловості та інші.

Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону в територіальному поділі праці. До спеціалізованих відносяться ті галузі господарства, які зосереджують свою діяльність на обмеженій території, можуть ефективно обслуговувати потреби не лише свого, але й інших регіонів. Основою характеристики регіональної спеціалізації є високий рівень концентрації та висока питома вага даного виробництва в регіоні, активна участь у загальнодержавному поділі праці. Найбільш спеціалізованим районом України є Донецький. Він характеризується найвищою територіальною концентрацією індустріального виробництва. Важкі умови склалися у вугільній промисловості Донецької та Луганської областей. Сьогодні вона потребує вкладення інвестицій. Єдиний шлях виведення спеціалізації промисловості Донбасу з глибокої кризи – структурна перебудова і забезпечення якісних змін у промисловому виробництві.

Характерною особливістю розвитку промисловості Придніпров’я є те, що у чорній металургії та машинобудуванні зосереджено ¾ основних фондів і 70% людських ресурсів. Потребує також вирішення проблема раціонального використання зрошуваних земель і розширення робіт по меліорації засолених масивів на зрошуваних землях за рахунок їх гіпсування.

Для Причорноморського району важливо зміцнити енергетичну базу, посилити розвиток морського транспорту, реконструювати і технічно переобладнати портове господарство, оснастити флот сучасними суднами. У промисловому комплексі району доцільно розвивати і поглиблювати спеціалізацію на суднобудуванні і судноремонті, розвиток основної хімії на базі солей Сиваша і соляних озер.

Отже, у кожному регіоні можуть бути виділені галузі, що ведуть перед у розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Регіональна спеціалізація може бути внутрішньорегіональною, міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації підрозділяються на профільні, що мають значну питому вагу в структурі господарства даного регіону, та непрофільні, що мають незначну питому вагу.

Регіональна політика в умовах розвитку ринкових відносин в Україні має стати вираженням соціально-економічної природи взаємин між центром і регіонами. Завданням регіональної політики є забезпечення збалансованого комплексно-пропорційного розвитку окремих регіонів з метою успішного функціонування їх господарських комплексів і створення належних соціально-економічних умов. На сьогодні економічний потенціал зосереджений у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Харківській та Київській областях, в яких розміщено 47% усіх створених в Україні основних фондів. Головна увага в регіональній політиці України зараз має бути спрямована на створення організаційно-правових та економічних умов для забезпечення стабільної роботи підприємств в усіх регіонах. Некерований перехід економіки України до ринкових відносин створив процес подальшої диференціації рівнів соціально-економічного розвитку регіонів. Особливо помітна поляризація між західними та східними областями.

Реалізація регіональної економічної політики має грунтуватися на чіткому законодавчому розподілі повноважень між державними, територіальними і місцевими органами управління. Регулювання  повинно забезпечити найбільш повне використання природно-ресурсного та економічного потенціалів, необхідно розробити законодавчі акти, які визначають права і обов’язки регіонів у бюджетній та податковій політиці. Необхідна розробка державних регіональних програм Карпат, Полісся, Придніпров’я.

Реалізація регіональної економічної політики і стимулювання господарської діяльності в регіонах передбачає організацію різних типів спеціальних (вільних) економічних зон.

Завдання регіональної економічної політики полягає у:

· стабілізації роботи підприємств, сфери матеріального виробництва;

· ефективній зайнятості населення, розвантаженні на природно-територіальні системи;

· розв’язку проблеми надмірного антропогенного та технологічного навантаження на природно-територіальні комплекси Донбасу, Придніпров’я;

· підвищенні відповідальності органів управління за рівень виконання державних регіональних програм із забезпеченням централізованого фінансування із державного і недержавного секторів економіки.

З 1989 по 2001 рр. в різних регіонах України було розроблено понад 36 проектів заснування локальних і точкових спеціальних зон різних типів.