Тема  4. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII—XVIII СТ.

Історичні, обставини. Культура України другої половини XVII—XVIII ст. розвивалась в умовах важкої, сповненої герої­ки і трагізму боротьби народу за свою незалежність і держав­ність. Це визвольна війна українського народу 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького (гетьман у 1648—1657), складний перебіг політичних подій під час гетьманування Івана Внговського (1657—1659), Юрія Хмельницького (1659—1663), Павла Тетері (1663—1665), Івана Брюховецького (1665—1668), Дем'яна Многогрішного (1668—1672), Петра Дорошенка (1665— 1676), Михайла Ханенка (1669—1674), Івана Самойлрвича (1672— 1687), Івана Мазепи (1687—1709), Івана Скоропадського (1709— 1722), Павла Полуботка (1722—1723), Данила Апостола (1727— 1734), Кирила Розумовського (1750—1764). На цей історичний період припали і розквіт української культури під час 22-річпо-го гетьманування Івана Мазепи, і її безжалісне нищення росій­ським царизмом після зруйнування Запорізької Січі у 1775 р. й перетворення України в російську колонію.

Деспотична Російська держава підозріливим оком дивилася на Україну, в якій за часів козацької республіки панувала демо­кратична форма правління, коли всі ланки державної влади бу­ли виборними. Відомий сірійський мандрівник Павло Алепсь-кий, відвідавши Україну за часів Богдана Хмельницького, пи­сав про «прекрасну країну», яка вразила його не тільки ма­теріальним добробутом, але й високим рівнем культури й осві­ти як серед вищої верстви населення, так і серед звичайного селянства. «По всій козацькій землі, — шипе пін, — ми помі­тили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малим винятком, навіть здебільша їх жінки та дочки, знають читати та порядок богослужень і церковний спів». Підкреслюючи велику освіченість української верхівки того часу, вій пише: «Серед монастирських наставників Київської лаври є люди вчені, прап-ники, промовці, знають логіку і філософію та працюють над гли­бокими питаннями». Бачив він як по селах люди вміють чита­ти, а священики вчать сиріт і не дозволяють їм залишатись не­вігласами. У Києві він цінував високий рівень друкарства, ма­лювання, будівництва. Висока культура, м'яка вдача, гостин­ність і привітність українського населення особливо вразили Па­вла Алепського. Він говорив про контраст життя на Московщи­ні, де йому доводилось перебувати більш як півроку у самій сто­лиці і спостерігати побут тамтешніх верхів суспільства.

Про те, що гетьманська Україна справляла на чужинців вра­ження висококультурної країни, свідчать спогади не тільки П. Алепського, але й інших мандрівників; що побували на україн­ських землях за  часів  І.  Мазепи.  Московський  священик Іван

127

Лукіяиов, переїжджаючи через Україну в 1701 р., був вражений красою архітектури Глухова, Батурина, Ніжина і особливо Ки­єва. Датський дипломат Юст Юль, мандруючи Україною вже піс­ля руйнування її московськими військами в 1708—1709 рр., був здивований багатством і культурою краю.

Гетьманська Україна, особливо за часів І. Мазепи, І. Скоро­падського та К. Розумовського, стояла на рівні найбільш осві­чених країн Європи. Навіть політика виснаження духовних, фі­зичних і економічних сил народу, яку провадив російський ца­ризм, довго не могла знищити української національної культу­ри.

Розвиток освїти І науки. Центром культурно-освітнього жит­тя  України цього періоду була Києво-Могилянська колегія, яка у  1701  р. отримала титул і права  академії. За  часів гетьмана І. Мазепи вона досягла найбільшого розквіту. На початку XVIII ст. в ній навчалося дві тисячі студентів. Академія була відкри­та для широких верств населення України, приймала також сту­дентів і з інших православних країн — Сербії, Чорногорії, Бол­гарії. Тут працювали видатні вчені, письменники, митці Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та інші. Виз­начними  культурними. діячами  стали  Г.  Сковорода,  В.  Рубай, М.  Березовський,  П.  Гулак-Артемовський.  Авторитет Київської академії був надзвичайно високим. Професори і талановиті сту­денти запрошувались для піднесення освіти та культури в інші слов'янські  країни, особливо в Росію. Вихованці академіїї були організаторами майже всіх духовних училищ Росії — в Москві, Архангельську, В'ятці, Рязані, Суздалі та інших містах.

У своїх реформах Петро І спирався передовсім на вище ду­ховенство, що вийшло зі стін Києво-Могилянської колегії. Із числа визначних діячів науки і культури, що спочатку жили і творили у Києві, а згодом продовжили, свою кар'єру у Росії, слід назвати Феофана Прокопрвича, Стефана Яворського, Георгія Кониського, Паісія Величковського.

Своєрідними філіями Київської академії були колегіуми, за­сновані у містах Ніжині, Білгороді, Переяславі. У 1779 р. в Пол­таві було відкрито слов'янську семінарію, згодом її перенесено до Катеринослава, на землі тодішнього Запоріжжя. З 1780 по 3 789 рік у Полтавській семінарії вчився Іван Котляревський, майбутній зачинатель української літератури.

Ревізійні полкові книги показують, що в 1740—1748 рр. на території сімох полків старої України — Ніжинського, Лубенсь­кого, Чернігівського, Переяславського та інших було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній шко­лі. У той же час на Слобожанщині одна школа припадала на 2500 душ (а через сто років на Харківщині — одна школа на 4270 душ). Сільські громади своїм коштом утримували вчите-128

лів, дбали про шкільні будинки; у тих же місцевостях, де на­селення жило на хуторах, дітей вчили мандрівні дяки.

Козацькі старшини читали закордонні європейські журнали і мали домашні бібліотеки. Українська молодь із заможніших кіл виїздила на студії до західноєвропейських університетів — у Кенігсберг, Штрасбург і Лейпціг.

На другу половину XVIII ст. припадають спроби українсь­кого громадянства заснувати на території України університет. У 1764 р. представники дворянства передали імператриці Кате­ри і II меморіал з цього приводу. Граф Рум'янцев, намагаю­чись піддобритися до українського дворянства, проектував зас­нувати університети в Києві й Чернігові. Але ні ці, ні пізніші плани не мали успіху: російський уряд відкидав усякі спроби розбудови вищого шкільництва в Україні. Згодом і Київську академію він привів до упадку: в ній та в колегіумах було за­проваджено навчання російською мовою, з часом академію пе­ретворено в духовну, колегіуми — є духовні семінарії. Лише у 1805 р. Слобідська Україна домоглася відкриття університету в Харкові. Засновані ж Катериною II так звані народні учили­ща  були розсадниками дрібного русифікованого чиновництва.

У Галичині освіта теж зазнавала всіляких утисків з боку ав­стрійського уряду. Національно-культурний осередок Галичини — Успенське ставропігійське братство підупало, бо його опікуни, львівські міщани, потерпіли від загального занепаду міста і від тих ударів, що їх завдавала православ'ю польсько-католицька реакція спільно з адміністрацією. В 1788 р. братство було лікві­доване австрійським урядом; тоді ж, у 80-х роках, припинила своє існування і братська школа. Правда, у розвитку початко­вого і середнього шкільництва певну роль відіграли реформи цісаря Йсифа II, який у 1781 р. наказав заснувати й утриму­вати народні школи скрізь, де було близько сотні дітей.

Поліграфічна справа на Україні у XVIII ст. зазнавала вели­ких труднощів. Правда, у 1731 р. до числа вже існуючих приєд­налася друкарня Почаївської лаври. За перших сімдесят років вона випустила 228 видань. Почаївські видання, як і львівські, мали гарне графічне оформлення. Продовжувала діяти друкарня Києво-Печерської лаври але з 1718 р. Петро І заборонив їй ви­пускати нові книги, дозволивши тільки передрук раніше цензу­рованих видань. У 1721 р. при московському синоді було засно­вано Друкарську контору, яка послідовно обмежувала й пере­слідувала українську книгу та українське слово. Це було скла­довою частиною загальної політики царського уряду по відно­шенню до України, про що І. Франко згодом писав так: «Пре­славне прорубуване вікно Петром І в Європу там, на півночі, над Невою, се рівночасне затикання тих вікон, якими світло науки проникало в Україну». Про переслідування й обмеження укра­їнського друкарства може свідчити хоча б такий факт: коли ки-

129

ївський митрополит Й. Кроковськии склав у 1726 р. акафіст на честь св. Варвари, він отримав дозвіл друкувати його тілько за умови, що буде переклад російською мовою.

У другій половині XVIII ст. на Україні сяк-так діяли лише дві українські друкарні — при Києво-Печерській та Почаївсь-кій лаврах. Протягом 50 років вони могли видавати 5—6 дру-ків річно. Львів і Чернігів як осередки книгодрукування теж втра­тили своє значення: у Львові за півстоліття з'явилось тільки 15 видань, а чернігівська друкарня зазнавала постійних репресій. У той же час московська і петербурзька друкарні за ті 50 років випустили тисячі багатотиражних світських видань.

Русифікаторська політика царського уряду виражалась і в тому, що українські архієреї кілька разів одержували наказ від­бирати по всій Україні церковні книги, які колись видавалися в українських друкарнях, і заміняти їх московськими. А коли у 1769 р. Києво-Печерська лавра намагалась отримати дозвіл па друкування українських букварів, бо московських українці не розуміли і не хотіли купувати, то синод не тільки не дав дозво­лу, але й наказав вилучити ті букварі, які вже були надрукова­ні. Синод пильно дбав про те, щоб запровадити єдину богослу­жебну мову і практику. З 1766 р. київській друкарні було нака­зано випускати й продавати тільки ті книги, які виходили у мос­ковській друкарні за погодженням із синодом.

Література. У другій половині XVII ст. з'явилися думи й іс­торичні пісні про участь козаків у героїчній визвольній війні 1648—1654 рр., про Богдана Хмельницького та ного сподвижни­ків. Саме в той час створені відомі народні пісні «Розлилися круті бережечки», «Не дивуйтеся, добрії люди», «За світ стали козаченьки» та багато інших.

Досягла високого рівня українська драма. Теорія нього ви­ду літератури розроблялась у курсах поетики викладачів Київ­ської академії. Зокрема Ф. Прокопович склав теорію трагедії, комедії і трагікомедії. Студенти ще в ЗО—40-х роках XVII ст. ставили шкільні спектаклі під час Різдвяних і Великодніх свят на сцені чи на майдані. На той час уже виготовлялися декорації й костюми, а також використовувалися світлові та звукові ефек­ти.

Цікавим явищем в історії українського театру був вертеп — ляльковий народний театр (вертепом називалася печера, де на­родився Ісус Христос). Для лялькввої вистави використовува­лася скринька у вигляді двоповерхового будиночка; ляльки при­водились у рух за допомогою ниток. У верхній частині'вертепно­го будиночка розігрувалися сцени на біблійні'' сюжети, у ниж­ній — наролно-побутові. Вертепні вистави влаштовувались на торгових площах, у будинках старшин, заможних козаків 'і мі­щан.

Як самостійний театральний жанр розвивається інтермедія — 130

комедійні вставки у поважну драматургічну річ. Іноді вони ма­ли тематичний зв'язок із основою п'єси.

Набуває поширення громадянська та любовна лірика. Це бу­ли романси, сентиментальні пісні — жанри дуже популярні в західноєвропейській літературі. У ці твори вводилися образи, за­позичені з народної поезії. Багато таких пісень і поезій припи­сують Марусі Чурай — легендарній українській народній співач­ці і поетесі, яка нібито жила у Полтаві; документальних свід­чень про неї немає.

У другій половині XVII ст. розвивається і так звана шкільна література, відома як орації (промови, вірші, драматичні твори). їх писали в основному викладачі та вихованці Київської акаде­мії, які продовжували вести полемічні дискусії з католиками. Видавались агіографічні твори про житія святих.

Серед історичних праць вказаного періоду слід назвати при­писуваний Інокентію Гізелю «Синопсис» (1674)—перший корот­кий нарис історії України від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст., який і протягом наступного століття використо­вувався як офіційний підручник, багато разів перевидавався. До цінного істсрико-літературного надбання належить створений не­відомим автором «Густинський літопис», мова якого близька до народної. У ньому викладається історія України до 1597 р., ба­гато розділів присвячено козаччині. Автор використовує числен­ні українські та зарубіжні джерела. З історико-мемуарної про­зи, яка набуває розквіту в другій половині XVII — першій тре­тині' XVIII ст., виділяються козацькі літописи. Так, «Літопис Самовидця», автором якого вважають генерального підскарбія Р. Ракушку-Романовського, зображує події 1648—1702 рр. і є цінним джерелом для дослідження історії України. Гадяцький полковник Григорій Граб'янка залишив літопис, у якому зро­бив спробу викласти історію України до 1709 р. Цей літопис був дуже популярним у XVIII ст. Головна увага в ньому приділяєть­ся історії козацтва, Б. Хмельницькому як полководцеві і держав­ному діячеві. З аналогічних позицій написаний Самійлом Велнч-ком літопис історії подій на Україні в 1648—1700 рр.

Видатним явищем у літературному житті XVIII ст. стала тво­рчість філософа і письменника Григорія Сковороди (1722-7-1794). Погляди цього гуманіста-просвітителя, який у своїх творах роз­кривав філософські, суспільно-політичні й етичні проблеми, від­билися на становленні нової української літератури. Г. Сково­рода основну освіту здобув у Київській академії. Не закінчивши двох останніх, богословських, класів, шість років працював до­машнім учителем у поміщика на Переяславщині. В 1759—1768 рр. викладав поетику й етику в Харківському колегіумі. Пересліду­ваний церковниками і кріпосниками, залишив педагогічну робо­ту й останні 25 років вів мандрівне життя. Основне місце у його творчості займають філософські трактати і діалоги, з літератур­ні

них творів відомі збірка поезій «Сад божественнім песией» та збірка байок «Басни харковскія». Жоден його твір не друкував­ся за життя автора, більшість їх розповсюджувалась на Украї­ні в рукописних списках. Як філософ і письменник Г. Сковорода був енциклопедично освіченою людиною, добре знав не тільки античні філософські твори Сократа, Платона, Арістотеля, Се-неки, але й новітні, зокрема Декарта, Спінози, Канта. Найвидат-нішмиворами з філософської спадщини Г. Сковороди є «На­чальная дверь ко христіанскому добронравшо», «Симвонія, на-реченная Книга Асхань о познаніи самого себе», «Разговор, на-зьшаемьій алфавит, или букварь мира» та інші. В них обґрун­товується теорія про два світи або дві натури, з яких склада­ється світ. На думку автора, видим,ий світ — це світ матеріаль­ний, невидимий — духовний. Одна з центральних проблем фі­лософії Сковороди — питання про щастя людини. Мислитель вважав, що щастя полягає у «сродній» праці, тобто такій, до якої людина має природні дані і схильність.

Мистецтво. В українському мистецтві другої половини XVII ст. значне місце займає іконопис, що розвивається в ренесансно-ба-роккових формах. Особливою грандіозністю, пишністю та багат­ством відзначаються іконостаси Єлецького собору, Троїцької в Чернігові та Преображенської в Сорочинцях церков. Дуже гар­ний іконостас церкви св. П'ятниці у Львові. Ряд іконостасів ви­конав живописець Іван Руткович, майстер, чия творча спадщи­на є однією з вершин давнього українського мистецтва.

Портрет як жанр світського мистецтва мав ту національну особливість, що при всій своїй життєвості у кінці XVII ст. він зберіг тісний зв'язок з іконописом. Монументальними були пор­трети Б. Хмельницького і визначних козацьких старшин. Захід­ноукраїнські митці малювали львівських братчиків у представ­ницьких позах, із жезлом, гербами та іншими атрибутами.

Графічне мистецтво розвивали друкарні, що існували при Ки­єво-Печерській лаврі, Троїцько-Ільїнському монастирі в Черні­гові та Успенському ставропігійському братстві у Львові. На той час сформувалася художня школа граверів. Основоположником українського граверства вважають Олександра Тарасевича. Май­стерність його не поступалася перед мистецтвом кращих західно­європейських граверів того часу. Друга половина XVIII ст. зба­гатила українське графічне мистецтво новими творами. Відоми­ми майстрами гравюри були Григорій Левицький (1697—1769) та Аверкій Козачківський. Левицький не тільки мав малярський хист, а й був дуже ерудованою людиною: володів кількома мо­вами, знав філософію Арістотеля. Він виконав ряд гравюр на міді для київських видань «Апостола» та «Євангелія», а також до книги М. Козачинського «Філософія Арістотелева». Освіченість і майстерність Левицького особливо виявились у гравюрах-па-негіриках на честь культурних і релігійних діячів.

132

В останній третині XVIII ст. в українське мистецтво з Фран­ції приходить новий стиль — рококо. На місцевому грунті він здобуває свої особливості. Це були останні часи козацької Укра­їни та її самостійності, і меценати українського мистецтва з чис­ла старшинської знаті, усвідомлюючи, що їх часи минули безпо­воротно, поспішають у пишних пам'ятках мистецтва з відтінком елегійності увіковічити свою добу, її велич і блиск. У мистецтво ще більше проникає світський дух, впливаючи передовсім на церковне малярство: в ньому образи виступають тепер у ясних, радісних кольорах, обличчя святих втрачають традиційну суво­рість і часто нагадують світських людей. Великого поширення на­буває портрет, основними замовниками виступає духовенство і багата шляхта. Модно було замовляти посмертні портрети, які часто ставили у каплицях та церквах. Дуже популярними були портрети Б. Хмельницького. У церкві с. Суботова на полотні «Б. Хмельницький з полками» гетьмана змальовано велично, на повний зріст, у парадній киреї, а біля його ніг схематично зоб­ражено територію України і позначено розташування полків; на­мальовано також запорізькі знамена, герб, групу полків, що схи­лились перед Хмельницьким. Збереглися портрети полковника Миклашевського, гетьмана Скоропадського, ватажка народного повстання М. Залізняка та інших видатних людей часів козач­чини.

Особливо славились художні полотна Луки Долинського (1750—1824), який здобув мистецьку освіту у Відні і згодом пра­цював у Львові. Він викопав ікони для собору св. Юра, церков П'ятницької, св. Онуфрія, очолював роботи по оформленню Ус­пенського собору в Почаєві.

В усіх місцевостях України розвивалися народне керамічне мистецтво, різьба по дереву, килимарство, вишивання, ювелір­не мистецтво.

Архітектура. В українській архітектурі на другу половину XVII ст. припадає розквіт барокко. Будинки прикрашаються роз­кішними декоративними фронтонами, порталами, брами оформля­ються вигнутими деталями, буйною орнаментикою. На землях України цей італійський стиль набирає нових мистецьких форм та національного колориту. Утвердженню його сприяла козаць­ка старшина, а також міські багатії та вище духовенство. Особ­ливо значні заслуги гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи. Тіль­ки в Києві за наказом І. Мазепи було побудовано та відновлено шість великих споруд.

Пам'ятки архітектури барокко першої половини XVII ст. збе­реглися у Львові (костели бернардинів і єзуїтів) та Києві (пере­будова Успенського собору італійцем Брачі в 1613 р.). Однак самостійна творчість українських майстрів цього стилю розпо­чинається у другій половині XVII ст., сягаючи найбільшого роз­квіту в добу гетьмана І. Мазепи, Саме в той час сформувався в

133

архітектурі стиль, що дістав назву українського, або козацько­го, барокко. На думку Д. Антоновича, це була «друга золота до­ба українського мистецтва після великодержавної доби Володи­мира Великого і Ярослава Мудрого». Справді, з усіх меценатів української культури І. Мазепа найбільшою мірою зумів зали­шити на ній печать своєї глибокої індивідуальності, людини за­хідноєвропейської культури. Заходами І. Мазепи викінчено Спа-ську церкву Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині. П'ятнбанна церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі нез­вичайно струнка в своїх пропорціях, з багато різьбленими деко­раціями стін; це справжня перлина між усіма п'ятибанними цер­квами українського барокко. Поряд із спорудженням нових Ма­зепа обновлював старі храми, йому і митрополитові Ясинсько-му завдячує своїм барокковим оформленням київський Софій­ський собор, який було перебудовано у 1685—1707 рр., а також Успенська церква лаври та Михайлівська церква Видубицько-го монастиря. Крім того, по всій Лівобережній Україні у другій половині XVII — на початку XVIII ст. було споруджено ряд мо­настирів з храмами, дзвіницями, оборонними мурами і башта­ми. У розповідях залишилися загадки про пишні гетьманські па­лати та інші світські споруди.

Найвизначнішим архітектором на західноукраїнських землях був Бернард Меретин. Найбільша пам'ятка його творчості — Львівський собор св. Юра (споруджений у 1744—1764 рр.), в архітектурі якого західноєвропейські риси гармонійно поєднані з національними, українськими. Величний ансамбль собору на­гадує піраміду. Прикрасами служать різноманітні балюстради, ліхтарі, багата різьба та ліплення.

Значних успіхів досягають українські будівничі в дерев'я­ній архітектурі. Так, Миколаївський собор Медведівського мона­стиря мав сорокаметрову висоту, а запорізька дерев'яна церква у Новоселищі, збудована у 1773 р. Я. Погребняком, сягала 65 метрів, це була найвища дерев'яна споруда на Україні. Відоми­ми пам'ятками дерев'яного будівництва на Західній Україні є церкви св. Параскеви у Крехові (1658), св. Богородиці у Ворох-ті, св. Миколи у Кривках (тепер перенесена до Львова).

Музика. Українське музичне мистецтво набуло популярності далеко за межами краю. Українці були вчителями співу в бага­тьох містах Росії, видавали там нотні книги. У більшості укра­їнських колегіумів, ліцеїв існували хорові капели, театри, балет. Для підготовки хористів за царським-наказом було відкрито спі­вацьку школу в Глухові.

Важливою подією в музичному житті стало зяпочатковане 1807 р. у Львові друкування нот — ірмолів. У Почаєві вида­ються збірники церковного співу — богогласники. Глухів — сто­лиця гетьманської України — стає центром культурного життя Лі­вобережної України.  Гетьман  К.  Розумовський  утримував  при

134

своєму дворі власний театр і оркестр, де влаштовували поста­новки популярних італійських опер, читали літературні твори, виконували уривки з балетів, ставили кращі п'єси класичної єв­ропейської драматургії. Тут існувала і найбільша в Європі нотна бібліотека.

З глухівської інколи вийшли видатні композитори, творці ук­раїнської музики Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Арте.м' Ведель. Бортнянський написав 35 концертів на чотири голоси, 10 концертів на два хори, співи до служби Божої, які й' досі виконуються церковними хорами. Видатні українські ком­позитори змушені були жити і працювати в Росії, й історики російської музики вважали їх своїм національним надбанням.

При кафедральному храмі св. Юра у Львові існували хор і оркестр, які брали участь у церковних відправах. Осередком му­зики був і Перемишль. Тут єпископ І. Снігурський заснував пер­ший постійний церковний хор. Священики-композитори перемиш­льської школи ввели у світську музику народні галицькі мелодії.

Таким чином, у складний час злету і падіння української дер­жавності, впертої боротьби народу за волю українська культура заявила про себе невмирущими цінностями, які живили її даль­ший розвиток у сутінках колоніальної залежності, що настала в XIX ст.

Література: Від Вишенського до Сковороди. 36. статей. К., 1972; Жодтовський П. М. Монументальний живопис на Україні XVI— XVIII ст. К-, 1968; Історія української літератури. У 2-х т. Т. 1. К., 1904; Літопис Гра-б'яиімі. К., 1954; Нариси з історії українського декоративного мистецтва. Львів, 1969, Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд ку­льтурного процесу. Нью-Йорк—Париж—Сідней—Торонто, 1985; Сочинський В. Чужинці про Україну. Львів, 1991; Свєнціцька В. І„ Сидор О. І. Спад­щин'! втсів. Львів, 1990.