Тема 6. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА РАДЯНСЬКОГО ПЕРІОДУ

З часу утворення Центральної Ради розпочалась активна де-жавна підтримка розвитку української культури. Однак грома­дянська -війна, що розгорталась на Україні, перешкодила даль­шому зростанню^; цієї підтримки. Ні Директорія, ні тим більше радянськийуряд УРСР не мали у цій царині значних заслуг. Бра-товбивчий: конфлікт розкидав українську інтелігенцію по різних політичних угрупованнях, примусив спрямувати свої зусилля не стільки на ^] національно-культурне відроджений, скільки на бо­ротьбу за власне виживання. Віра у рятівну місію революції, в її очищуючий вогонь, який зруйнує політичні, економічні і духов­ні кайдани, змінюється пізніше на гіркі роздуми, а то й зневіру

155

і сі рал перед скривавим шн-оком» (О. Олесь) громадянської.вій іш.

Поважаючи на те, що багато українських письменників | перші поренолюційпі роки пройшли складний і суперечливий шлях ідейного становлення, уже на кінець 1920 р. ■ формується ціла когорта майстрів слова, які оволоділи, хоч кожен по-різно­му і в не однаковій мірі, революційним світоглядом. Це,була яс; крава реиолюційно-романтична" течія, до. икоїчналежали П.тТда чина, II. Бллан-Блакитний, В. Чумак, В. Сосюра, М. Рильський М. Зеров, П. Филшювич, О. Бургардт, _;М. Драй-Хмара та і'ніїш Вони здійснювали переклади з античної та європейської літ'ім ратур, видання української класики, готували статті та грунтой» ні дослідження, читали лекції, проводили:наукові семінари. ПлІде по працювали митці старшого віку';' що|сформувалися в дореви люційішй час, — А. Кримський, X. і Алчевська, П. Капельгоро^ ськіїЙ; М. Вороний Помітними'Явищами в літературному життД України були памфлети М. Хвильового, сонети М. Зерова, новеї ли й оповідання Г. Косинки, сатира і гумор О. Внпші, драматург гія і проза М...Куліша, І. Дніпровського, М. Ірчана, І. МикнтіеЯл ка, А. Головка,Л

Нове життя народжувало молоді культурні.сили — письмен? ників, художників, композиторів,^-— переповнені"жагою пошуків та" творчих відкриттів^-. Вийшли збірники, *Гроно» і «Вир¹ рево­люції», авторами яких були заводські-робітники, селяни, армійї ська молодь. Піднесення народної ініціативи і творчості знайшло своє втілення у -бурхливому видавничо-публіцистичному.житій? республіки: у 20-ті роки-в «ій видавалося понад 20 .літературно/ художніх та громадсько-політичних альманахів і збірників,-'«'10 республіканських газет і 55 журналів, Народжу^ались^:;різнома* пітні літературно-художні'течії'та Угруповання. Лише в середо/ вищі'художників протягом перших пореволірційігих років фар?¹ муються. Асоціація революційного мистецтва т України, Асоціація^ художників червоної України, Об'єднання сучасних архітекторів,! Об'єднання художнього молодняка України «та .Інші. З 1922 поі 1925 рік діяли письменницькії об'єднання «Плуг», «Гарт», «Чер-поний шлях», «Жовтневий блок», «Жовтень», «Футуризм», «СІМ»,! Всеукраїнська асоціація пролетарських письменників.

Розвивалось українське сценічне мистецтво.¹.}У-Києві, Пол­таві, Одесі, Харкові утворилися; робітничГ та,>селянські- театри, У драматичному театрі Лм. Т; Шевченка,) заснованому в 1919 р. працювали корифеї української сцени П. Саксаганськпй, М>;Са-довський;на зміну їм прийшла ціла плеяда нових майстрів сце­ни О. Сердюк, Н. Ужвій, 0::Ватуля, П. Нятко',;Г\ Борисогліб-ська, Ф. Барвінська, .А. Бучмаіі ІОі, Щумський, ;В. Добровольсь,-; кий, О. Юра-Юрський, оперні;:співаки.іМ-лЛитвиненко-Вольгемуг, І. Паторжинський; О. Петрусенко, Б; Гмиря.кМ.тГришкол3. Гай-дай та багато Інших¹.

158

Становлення і розвиток українського театру нерозривно по-В'лзані з акторською та режисерською діяльністю Г. ІОрн, який іу;20-рр. керував драматичним театром ім. І. Франка. Видатним Діячем «Молодого театру» був Лесь Курбас (І887—1942), енци­клопедично освічений, високообдарованнй актор-поватор. його ЇВбрчість — яскріава і водночас драматична сторінка в історії Вітчизняного театрального мистецтва. Прагнучи впвесіп україн­ський національний театр із нровінціального тупика, Курбас у І922 р. створив «Березіль» - - своєрідний експериментальний Ментр,. що мав на меті синтетично об'єднати слово, рух, жест, Й'узику, світло й декоративне мистецтво в один ритм, в одну те­атральну мову.; Нові принципи організації спектаклю були пок­ладені в,основу праці над п'єсами світового й українського ре­пертуару — «Макбет» У. Шекспіра, «Жакерією» П. Мерїме, «Ха­зяїном» І. Тобілевича, «За двома зайцями» М. Старнцького. Особ­ливим,успіхом відзначалися постановки п'єс М. Куліша «Народ­ний Малахій»,«Мина Мазайло». «Березіль» об'єднав чимало виз­начних акторів, серед них — М. Крушельницькніі, Й. Гірняк, Н. $жвій, А. Бучма, І. Мар'яненко, В. Чистякова, II. Титаренко, СгШагайда, Л. Сердюк, Д, Антонович, О. Добровольська,

Чималий доробок мало образотворче мистецтво. З відкрит­тям у 1917. р.'. Української Академії мистецтв у Києві активізу­валась велика група молодих художників, яких приваблювали Ідеали соціалізму. В академії працюють М. Бойчук, М. Бурачок, ВіКричевський', О- Мурашко, Ф. Кричсвськпй, запрошений з Га­личини О. Новаківськнй. Невдовзі академію було нереймеиова-н6;в Художній інститут і підпорядковано завданням комуністич­ної» пропаганди^ Митці створювали плакати, лаконічні, виразні, сповнені полум'яного заклику; у містах споруджувалися пам'ят­ники на честь революційних подій, видатних діячів революції і культури, створювалися монументальні розписи. Чимало май* утрів старшого І середнього поколінь, які сформувались у перед­революційний період, продовжували працювати у властивій їм реалістичній манері, разом з молодими художниками розвива­вшу мистецтво нової доби. Одним з найнидатніїних художників 'був і Анатолій Петрицький (1895—1964). В його особі органічно Поєднувались живописець і графік, театральний художник і пе­дагог. Протягом 1922—1932 рр. А. Петрицький виконав серію пор-Ір.фгів діячів культури — художників, письменників, акторів, ре­жисерів, музикантів

У^талузі- музичного мистецтва в 20—30-х рр! розвивались та-їй жанри, як обробка народних пісень, естрадна пісня. У цих ІКаїірямках працювали композитори Г. Верьовка, П. Козицький, -Л 5,евуцький, С. Людкевич. Значних масштабів набрала концер­тна діяльність професійних та самодіяльних виконавських колек­тивів. Серед них виділялася хорова капела «Думка», концерти іякої збирали повні зали, не лише на Україні, а Й по всіх республі-

1Г>7

І

пах СРСР. Помітними віхами у розпитку симфонічної музики слали друга симфонія Л. Ревуці.кого, перша симфонія Б. Ля-іоінпнс і.кого, симфонічні поеми Г. Майбороди «Лілея» та «Ка­менярі*. Серед надбань оперної музики виділялась музична дра­ма Б. Лятошппського «Золотий обруч» на лібретто Я- Мамонто­ва за повістю І. Франка «Захар Беркут».

•• Українські митці плідно працювали і в галузі архітектури та скульптурі] Найбільш значними спорудами, створеними у цей час, стали Канівський музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевчен?, ка» (1936—1938, архітектори В. Кричевський, П. Костирко), бу­динки Верховної Ради Української РСР (1936—1939, архітек­тор В. Заболотний), Раднаркому УРСР (1936—1938,иархітектг> рн І. Фомін, П. Абросимов), < Інженерно-будівельїюго інституту (1938, архітектор Д.Дяченко)'.¹ Монументальна і монументаль­но-декоративна скульптура збагатилась пам'ятниками Т. Шевчен­ку в Харкові (1935), Києві та Каневі». (1939) роботи М. Манізе-ра, скульптурними портретами І! Франка, Т. Шевченка, О. Дов­женка, автором яких був Г. Пивоваров,

Бурхливо розвішалось кіномистецтво.- Екранізувалися літера­турні твори, ставились фільми про громадянську війну (звичай­но, виходячи з офіційних'оцінок подій та іїх< учасників) Кіпостріч--кн донесли до нас гру відомих українських^ акторів М. Занько-вецької («Остап Бандура», режисер В.Тардін), А. Бучми («Укр-азія», режисер Пі Чардннін)-'та інших. Певними здобутками ук­раїнського кіно можна вважати 'фільми П. Чардиніна «Тарас Трясило» (1927) і «Тарас-Шевченко» (1926):» В останньому зні­мались А. Бучма та І: Замичковський;'• фільм користувався по­пулярністю їіе лише на Україні, а й^!за межами СРСР: — в Че-хословаччині, Нідерландах, Канаді. Режисер І.^! Кавалерідзе впер­ше у вітчизняному кіно створив кіноопери «Наталка;! Полтавка* (1936) та «Запорожець за Дунає|м» (1938) Перший етап роз­витку українського: кіномистецтва вв'язаний ^творчістю О. Дов­женка, фільми якого «Звенигора»; ('1928),-«Арсенал» (1929), «Зем­ля» (1930), азгодом звукові картини «Іван»,-«Аероград», «Щорс», створені у 30-х роках, займають почесне, місце >в'історії світового кіномистецтва. У' 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі кі­нофільм «Земля»^; включено до почесного списку двадцяти най­кращих фільмів усіх часів і народів:

— Ідейну спрямованість творчості; художньої, інтелігенції 20-х і початку 30-х років неликсцо мірою визначали ідеологічні установ­ки та світоглядні орієнтації'Пролеткульту —.організації, яка ви-, ступала безпосередньо від: імені революційних мас і вважала се-: бе породженням творчої діяльності робітничого класу, що пере-", міг в соціалістичній революції^ ПролеткультівськІ організації на Україні намагались підпорядкувати своєму впливові все культур­но-творче життя. У. заклику до всіх пролетарських культурно^ освітніх організацій 1922.р. керівництво всеукраїнського Пролег-:

158

-культу називало його «єдиним культурнб-тво'рчіш осередком но­вої пролетарської культури на Україні», котрий має своїм голов­ним завданням «організацію пової ідеології трудящого людства, якій є цілком не знані почутій конкуренції і національної порож­нечі». Плутані філоеофсько-саітоглядпі установки всеросійського Пролеткульту було доповнено ще однією — концепцією «двох конкуруючих інтелігенцій: петлюрівської і русотипеької», ЯКІ, мовляв, і є головною небезпекою на шляху боротьби за проле­тарську культуру, що твориться виключно робітниками.

У 1925 р. виникла Вільна академія пролетарської літератури,
до якої увійшли понад два десятки письменників, серед них П. Тн-
іїина, ..ІО. Смолич, М. Бажай, 10. Японський, П. Пай; Ідейним
керівником її був М. Хвильовий, а першим президентом — відо­
мий прозаїк, поет і драматург М. Яловий. Це була літературно-
мистецька: організація письменників, які прагнули протистояти
адміністративно-командному втручанню чиновників від культури
у творчі справи. .   '                                                                          ₍

У центрі боротьби літературних угруповань опинився М. Хви­льовий (1893—1933) — учасник громадянської війни, комуніст, талановитий поет, прозаїк, критик і публіцист, один з основопо­ложників' української радянської літератури. Він перший відчув, що у сфері культурного життя починають утверджуватися казен­но-бюрократичний підхід до творчості, наказовий стиль, підміна художнього аналізу ідеологічними формулюваннями — ознаки того,'що в суспільстві назрівають загрозливі зміни. У памфлетах «Про сатану в бочці», «Дві сили» та інших М. Хвильовий заве­ликою майстерністю показав героїчну боротьбу робітників і се­лян за народну владу, а в романі «Вальдшнепи» розкрив мораль­ний розклад тих, хто прийшов до влади, хто пізніше стане надій­ною опорою диктатора И. Сталіна.

Уже'в 1926 р. й. Сталін та його підручний на Україні"-Л. Ка-ганович поклали край курсу на відродження української націо­нальної культури. Ліезабарвм-г-як-Д слід було чекати, розпочали­ся переслідування, а далі й фізичне знищення кращих сил твор­чої Інтелігенції. До' 1930 р. за всілякими безпідставнішії звину­ваченнями було заарештовано кілька десятків українських пись­менників.

Організований ГІ. Сталіним голодомор на Україні супровод­
жувався новою хвилею розправ з письменниками республіки. Піс­
ля арешту М. Ялового почалися репресії серед письменників Хар­
кова. Ці події послужили сигналом до справжнього цькування
М; Хвильового, і він, не знаходячи пояснень того, що відбувалося
навколо,  покінчив  життя  самогуб.                 "'аці  ж  було  ув'язнено

О., Вишню, якого чекали довгі роки поневіряння у таборах. У 1934 р. було заарештовано і розстріляно Г. Косинку, О. Близь­ка, Д. Фальківського та інших. Трагічна доля спіткала М. Зерова, одного  з  найяскравіших творців  иісляжоитиепої  літератури:  за-

159

арештований у 1935 р., він загинув на засланні. Усього тільки в 1934—1938 рр. репресовано більше половини членів і кандида­тів у члени Спілки письменників України.    

З ліквідацією курсу на українізацію і запровадженням так знаної сталінської лінії в національно-культурний процес на Ук­раїні докорінно змінилось обличчя українського шкільництва. Протягом 1931—1934 рр. проводиться повна реорганізація сис-теми пікільіірї освіти, всіх її особливостей і цілковите підпоряд­кування централізованій московській-системі. Ліквідується бага­то українських шкіл, а також шкіл національних меншин іїа Ук­раїні, розбудовується мережа російського шкільництва. В шкіль­них програмах і підручниках перекручується минуле України, імена передових діячів культури або замовчуються, або ж їх трак­тують як «слуг капіталізму, фашизму, націоналізму».

Б усі ланки освіти широко впроваджується політизація у виг­ляді маркспстсько-ленінської ідеології; на робітфаках, у техні­кумах та вузах послідовно здійснюється русифікація навчально­го пронесу: вводиться щораз більше предметів з викладанням ро­сійською мовою, українських викладачів змушують переходити на цю мову. В 1934 р. середні школи;;педагогічні та мистецькі ін­ститути, номінально підпорядковані Народномуо Комісаріатові ос­віти України, вже мусили дотримуватись (директив з.Москви.\Ви-ща школа була безпосередньо підпорядкована( Москві. Відбулася чистка в Українській Академії наук..

Все це, безперечно,;негативно позначилося на.глибині і ху-; дожнім якості творів мистецтва. Але й за таких умов з'являлися твори, які були вагомим внеском у скарбницю нашого духовно­го життя. Помітними здобутками, художньої літератури стали.та­кі прозові твори, як «Майстер корабля». 10. Яновського, «Нали-' вайко» І. Ле, «Людолови» 3. Тулуб :та.інші.

Не можна не враховувати того що умови культу особи Ста­ліна деформували письменницькі таланти,: в літературних тво­рах прославлявся вождь' та його оточення.)Де. було, наслідком юб-стаиовки страху, що насаджувалась)у/ суспільствіїїадміністратив-но-командною системою; страх мимоволі Ставав складовою час­тиною свідомості багатьох людей. Проте на Україні жила прав­долюбна література. Нову бюрократію, що зайняла місця в ра­дянському і партійному апаратах, неодмінні атрибути її існуван­ня -— пристосовництво, підлабузництво, догідництво — сатирич­но викривали О. Вишня та І. Сенченко. У творах В. Підмогиль-ного, Є. Плужника, В. Мисика й інших митців відображалися не­певність і розчарування, викликані сталінською політикою адмі-ністративпо-бюрократичного тиску, примарою голодного села, .по­шуками за кожним рогом «ворога народу» чи жупела націона­лізму. Римські диктатори із сонетів М. Зерова дуже нагадували символи часів сталінщини.

Буремний воєнний час сколихнув глибинні патріотичні почут-

160

тя українського народу, Що знайшли відображе'щгіі и поезії та прозових творах П. Тичини, М. Рильського, В. Єосюріїі, М. Ба­жана, Ю. Яновського, О. Довженка. Дороги війни покликали до і творчості А. Малишка і О. Гончара. Видатними явищами в укра­їнській музиці стали симфонія «Україно моя», написана в 1943 р. А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського, кан­тата «Клятва» (1941) на слова М. Бажана і четверта сюїта для-¹ симфонічного-оркестру 10. МеЙтуса. Набутками української ку­льтури стали.твори воєнних років художників О. Шовкуненка, К-_т Трохименка'/М.у Дерегуса, М. Глущенка, В. Касіяна. Розви­вається мистецтво плаката, який посідає у цей час провідне міс­це серед інших видів образотворчого мистецтва. Великою вираз­ністю і переконливістю відзначалися твори В. Касіяна «Па бій, слов'яни!» (1942) та оригінальна за задумом серія «Гнів Шев­ченка — зброя-перемоги» (1942). На тексти Кобзаря створив се рію плакатів. .«Вражою злою кров'ю волю окронітеї* (1942) О. Допгаль. Кращі актори, співаки і музиканти виступали у війсь­кових частинах, госпіталях, на призовних пунктах, вокзалах. Так, Київський театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка направив на фронт понад два десятки бригад, які дали близько тисячі кон­цертів, театр української драми ім. І. Франка показав на фрон­ті більше двохсот вистав і концертів.

Під безпосереднім враженням баченого і пережитого в перші місяці війни написав сценарій фільму «Україна в огні» О. Дов­женко. За задумом автора, це мала бути правда про народ І йо­го біду, правда про страшний для України 1941 рік. Однак у Мос­кві сценарій не сподобався, митця звинуватили у «надто драма­тичних» сценах, у тому, що він допустив «ряд невірних, політич­но хибних формулювань». Фільм не був поставлений. Аж у 1960 р.,. уліе після смерті режисера, до цієї теми повернулася його дру­жина Юі Солнцева, створивши перший радянський .широкофор­матний фільм «Повість полум'яних літ», сценарій якого 'був на­писаний О. Довженком у 1944--1945 рр.

Значногоірозвитку в роки війни набуває документальне кіно. Кінохроніка в цей час зробила, можливо, навіть більше, ніж ігро­вий-кінематограф. І в цьому теж значна заслуга О. Довженка, який, очолюючи Київську кіностудію, спрямовував роботу фрон­тових операторів, давав їм поради, індивідуальні завдання, та й сам займався кінопубліцистикою, створивши у співдружності з Ю. Солнцевою документальні фільми «Битва за нашу Радянсь­ку Україну» та «Перемога на Правобережній Україні»  (1943).

'На, кінець 1940-х —- початок 1950-х рр. припадає далеко не ліпший період у розвитку української культури. Поетичні, про­зові, драматичні, театральні, кінематографічні, образотворчі здра­виці на адресу «батька всіх народів» — характерна риса мис­тецьких творів того часу. На громадське й літературне життя на-клалю.прикоий відбиток чергові кампанії керівників офіційної Ідео-

161

логії у 1947 р. нещадній критиці за «український буржуазний націоналізм» піддаються О. Довженко, 10. Яповський, М. Риль­ський, І, Сенчепко, в 1951 р. — В. Соеюра за поезію «Любіть Ук­раїну», написану ще під час війни, а'також А. Малишко, Є. Ки-рилюк, О. Біленький, Л. І Іервомайськпй та багато інших.  Надзвичайно складним стало становище церкви на Україні'. Ще в часи гетьманату робилися спроби започаткувати! Україн­ської автокефальної православної церкви (УАПЦ). На січень 1918 р. у Києві призначався церковний собор," але більшовики не дали його провести. В листопаді того.ж -року, міністр віроспо­відань А. Лотоцький оголосив урядову декларацію, в якій було сказано: «В самостійній державі імае^бути і самостійна церква... тобто автокефалія Української церкви. Це неілнше церковна, але і наша національна необхідність»: (М. іСемчншин; Тисяча років української культури. 1985, с. 414).Але па оформлення українсь­кої автокефалії довелося чекати'щетрн роки. У: жовтні 1921 р. Всеукраїнська церковна рада скликала у. Києві Всеукраїнський церковний собор, на' якому о.гВасиля Литовського висвячено на архієпископа і проголошено київським митрополитом. Разом з ним висвячено на єпископів п'ять священиків. Цим актом фак­тично започатковано діяльність УАПЦ..

Однак у зв'язку з негативним .Ставленням більшовиків до релігії й духовенства на початку; 20-х років стали вдаватися до руйнування церков, знищення творів'релігійного мистецтва, кон­фіскації церковного¹ майна. Багато храмів.було перетворено в архіви, клуби, склади. Інтелігенція Чі духовенство всілякр нама­галися зберегти архітектурну спадщину. За таких обставин у червні 1926 р. було прийнято закон про захист історичних пам'я­ток і визначних місць — вони перетворювались у державні за ловідникн (як-от Києво-Печерська лавра).. Та .під'кінець 20-х років почалися масові репресії проти духовенства, 'Діячів' куль­тури і науки, фахівців, фактично всієї ^української інтелігенції (Архієпископа Василя Липківського 'усунули >від;шр6воду .УАПЦ і репресували, його заступника):М. ; Борецькогоі'замордувалн в Ярославській в'язниці 3 32-х українських єпископів жішим за­лишився тільки Іван Огієпко, який дуже¹ багато^зробив для від­родження української культури.,Але й він змушений :був емігру­вати за кордон. Таким чином, українська автокефалія перестала існувати,)

Греко-католицькій церкві на'Чолі ;;з митрополитом А. Шсп-тнцьким у ті складні для України часи судилося взяти на себе нелегку місію —- здійснювати! релігійпо-церковну й' ку'льтурно-просвітнпцьку роботу, активізувати політичну діяльність. Зви­чайно, вдалося реалізувати далеко не^;все з того, що ставив собі за мету митрополит. Нашій історичній науці належить немало зробити, аби пролити світло правди на особу А. Шептицького, ліквідувати  безпідставні  обвинувачення  та  безсоромні  фальси-

162

фікації. В 1940 р. каральні органи Сталіна знищили Українську грєжо-католицьку церкву. Це був другий злочинний політичний акт після знищення УАПЦ, спрямований проти свободи совісті ук­раїнського народу. В табори були кинуті тисячі українців, за сімома замками заховані правдиві матеріали нашої історії. До 1946 р. в Західній Україні було 3000 греко-католицьких і 250 православних парафій; на кінець 80-х років російська православ­на церква мала тут 3156 парафій, а Українська автокефальна та греко-католицька церкви перебували в підпіллі й за кордо­ни м,.

Після смерті Сталіна настає період так званої політичної від лиш (1956—1959), який був використаний на Україні для вису­нення національно-культурних вимог. При відповідному тискові таких культурних діячів, як М. Рильський, М. Шумило, А. Хиж­іше, П. Тнмошенко, П. Плющ та інші, і при підтримці громад­ської думки вдалося досягнути деякого поліпшення становища в мовній ділянці, зокрема перевидання «Словника української мо­ви» Б. Грінченка. Національно-культурний процес у роки «відли­га не тільки розвінчував наслідки «культу особи», але й давав можливість критикувати радянську політику в національному їш-танні, а тому став небезпечним для комуністичної системи, і з 1959 р. зауважується, відмова від послаблень режиму, віднов­лення дискримінаційної  політики щодо неросійських народів.

Атмосфера  50-х  років  сприяла формуванню  молодої  генера­ції, так званих «шістдесятників», які у змінених обставинах і но­вими методами продовжили працю па культурному і національ­ному полі. Ця генерація українських інтелектуалів,  насамперед письменників, своєю творчістю протестувала проти пануючої за­душливої атмосфери, боролася за справжні українські культурні цінності, національну свободу і людську гідність. При цьому від­кидалися ідеї співпраці з системою, яка зеперечувала елементар­ні  національні та людські права. «Шістдесятників» представля­ли письменники Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінгра-новський, Є. Гуцало, літературні критики І. Дзюба,  І. Світлич-ииЙ, Є. Сверстюк, публіцисти В. Мороз, В.  Чорновіл, М. Осад­чий, митці П. Заливаха, А. Горська та багато інших. Після їх­нього короткого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних змушено до  мовчання,  деякі  зламалися,  інших ув'язнено.  Вна­слідок  важких табірних умов  померли  в  ув'язненні  О.  Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.

Зростання національної самосвідомості неросійських народів під час десталінізації налякало центральну владу в Москві, бу­ло взято політичний курс на злиття націй і посилену русифіка­цію. Цю шовіністичну ідею підтримали власті України, очолю­вані В. Щербицьким.

Політика русифікації зустріла опір у легальних і нелегаль­них формах; практикувалися такі методи боротьби за національ­ні:*

ні, політичні і культурні права, як петиції, протести, демонстра­ції, самвидавна література, влаштування страйків, створення не­легальних політичних організацій. У «самвидаві» поширювалися есе В. Мороза («Хроніка опору», «Із заповідника ім. Берії»), тво­ри Є. Сверстюка («Собор у риштованні»), М. Осадчого («Біль­мо»), І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів проти нищення пам'я­ток української культури, проти репресій, проти русифікації.

На зламі 60—70-х рр. в умовах застою, який починає визна­чати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, ні­гілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що виявилось, зокрема, у звуженні сфери функціонування рідної мо­ви, у забороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідуванні діячів куль­тури. Ця гірка чаша не обминула видатного сучасного скульп­тора, живописця, етнографа, заслуженого діяча мистецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка І. Гоичара, .художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук. По-варварськн було знищено шестиметровий вітрал< роботи А. Горської, Л, Семнкіної, О. Заливахи у Київському університеті. А. Горська загинула за невідомих обставин. В доробку художниці-кераміста Г. Севрук були твори, що належали до «Козацького циклу», але в період застою ця тема виявилась забороненою, і талановитого митця виключили зі Спілки художників України, її творчість цілком ігнорувалась.

Незважаючи на важкі умови боротьби за свої права, укра­
їнська культура продовжує розвиватися. У 80-х роках почина­
ють повертатися до творчості реабілітовані письменники. У про­
цесі відродження української літератури й культури гідну роль
відіграють «шістдесятники», загартовані у протистоянні офіцій­
ній ідеології. Д. Павличко у своїх творах осуджує байдуже став­
лення до народу, України, рідної мови; Л. Костенко веде діа­
лог минулого із сучасним, заглиблюється у проблему обов'яз­
ку митця перед народом (роман «Маруся Чурай»); І. Драч роз­
криває непростий зв'язок науково-технічного прогресу з духов­
ними цінностями нації (поема «Чорнобильська мадонна»), В. Го
лобородько філософськи осмислює сенс людського життя; Р. Ів|і
ничук, використовуючи історичну тематику, розкриває правду пр,
минуле українського народу («Манускрипт з вулиці Руської»,
«Вода з каменю»).                                                                                  >

З середини 80-х років починають заповнюватися «білі пля­ми» в царині українського мистецтва, повертаються імена і тво­ри митців, несправедливо репресованих, забутих. Так, більше пів­тора десятка років замовчувалась творчість талановитого живо­писця І. Кулика, лише в 1990 р. він дістав змогу організувати в Черкасах ретроспективну виставку, представивши на ній широкі полотна й етюди, пейзажі, жанрові  картини, портретний живо-

164

пие, натюрморти, серед них «Лісоруби», «Святковий день у селі Космачі», «1. Г. Шевченко в Корсуні», портрети К- Стеценка. . і. Нечуя-Левицького, 13. Стуса. Відомий нині своїми самобутні­ми творами художник С. Чуприна з Рівненщини, який за останні двадцять років створив найцікавіші картини — «Перехід коза­ків через Стенань», «Хрещення в Степані», «Берестецька битва

16і?1 р.».

Належне місце в скарбниці українського мистецтва займа­ють твори львівських лшвописців, що характеризуються безпо­середнім і щирим баченням світу, емоційною насиченістю, са­мобутністю. Серед них пейзажі В. Сінера, В. Сельського, жанрові полотна В. Манастирського, Г. Смольського. До числа провідних графіків Львова належить Б. Сорока, чий талант формувався у 60-1 і роки, хоч йому, як і багатьом діячам культури, довелося пережити період відсторонення від активної участі в мистецько­му житті республіки.

Не можна не згадати творчість художниці Є. Шимоняк-Коса-ковськоі, яка вже чверть віку трудиться на Львівській скульпту-рно-керамічній фабриці, присвятивши себе благородній справі від­родження українського гутиого скла. її гутні вазн виграють пое­тичніш, казковим, пісенним світом («Ой у полі три тополі», «Ніч така місячна», «Зима в Карпатах»), цікаві багатофігурні компо­зиції «Аркан», «Тріо бандуристок», «Несе Галя воду».

Огляд доробку українських митців радянського періоду за­свідчує, що вони міцно стояли на грунті кращих традицій мину­лого, відображаючи побут і життя свого народу, і зайняли нале­жне місце у вітчизняній культурі.

Таким чином, відколи Україна втратила свою державність, усі, N хто приходив владарювати на її землях, ставили перед адмініс­трацією  вимогу  вести таку політику,  аби зникала мова, пісня, релігія, щоб українці асимілювалися і врешті-решт занепали як нашя. Але український народ жив, працював, творив, і навіть в / нелегких умовах утисків та переслідувань жила й розвивалась/ українська культура.