Тема 5. КУЛЬТУРА І ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ

Криза цивілізації, що настала в кінці XIX й на початку XX ст., знайшла своє завершення у двох страхітливих світових війнах, революційних потрясіннях, виникненні тоталітарних режимів сві-

83

тового масштабу. Ще п 1915 р. російський філософ Л. Лоиятін (1855—1920) писав, що людство переживає величезну історичну катастрофу, настільки жахливу і криваву, що перед нею німіє думка й наморочиться голова. Він передбачав, що в цій незви­чайно лютій історичній бурі не тільки зазнають краху держави, не тільки загинуть люди, а, що найголовніше, зазнають краху старі ідеали, померкнуть попередні надії й наполегливе очікуван­ня добра, глибоко зруйнується віра в сучасну культуру (Лопа-тин Л. М. Современное знаменне философских идей кн. С. Н. Тру-бецкого //Вопросьі философии и психологии, кн. 131. М., 1916, с. 2—3). Пересторога філософа мала під собою реальну підставу, грунтувалася на глибокому розумінні кризи історико-культурних підвалин світової цивілізації.

Кінець XX ст. виявився чи не найбільш критичним періодом в історії людства: вкрай загострилася вся сукупність життєво важ­ливих проблем, від яких залежить дальша доля цивілізації на планеті. До них належать: відвернення загрози термоядерної вій­ни і збереження миру на землі; врятування навколишнього сере­довища від екологічної катастрофи; врегулювання динаміки де­мографічних процесів; подолання тоталітаризму як на рівні ін­ститутів влади, так і на рівні свідомості людей. Причому, проб­леми ці взаємозв'язані, і успішне їх вирішення залежить від ко­лективних зусиль людства.

Війни, цей засіб насильницького, збройного вирішення тих чи інших суспільних проблем, з глибокої давнини привертали пильну увагу філософів. Мислителі минулого схильні були розглядати війни не тільки в контексті способів вирішення найбільш склад­них суспільних проблем, але у й контексті космологічному — як вічне протиборство між силами добра і зла. Погляд Геракліта (520—460 рр.. до н.е.) на війну як вселенське начало справив суттє­вий вплив на розвиток багатьох філософських течій. Т. Гоббс (1588—1679) вважав війну «всіх проти всіх» вихідним природ­ним етапом людства. Тільки в кінці XVIII ст. у свідомості бага­тьох мислителів сформувалося розуміння війни як явища, несу­місного з моральними принципами. Велика заслуга у вироблен­ні цього розуміння належить французькому абату Сен-П'єру (1658—1743), який висунув ідею створення конфедерації євро­пейських держав, у рамках якої стало б можливим урегульову­вати конфлікхи між державами та їх урядами.

Для Й. Г. Гердера мир є природним станом людського роду, війна ж — наслідок глибоких соціальних суперечностей суспіль­ства. Однією з конституційних умов майбутнього мирного співіс­нування він називав принцип демократичного патріотизму, який грунтується на повазі до власного і інших народів.

І. Кант у трактаті «Вічний мир» обґрунтовував ідею про мож­ливість досягнення миру між народами, яка випливає із законо­мірності морального прогресу людства.  Реалізацію цієї ідеї він

84

пов'язував з перебудовою внутрішньої організації держав, щоб не глава держави, а народ вирішував питання — бути чи не бути війні.

Якщо раніше гуманістичні ідеї мислителів про досягнення ми­ру між народами не були надбанням широких кіл громадськості, не знаходили підтримки на рівні урядової політики держав, то в наш час, коли можливість термоядерної війни і знищення в ній людства разом з усіма здобутками культури стала реальною за­грозою, проблема відвернення війни набуває особливого значен­ня. Завдяки досягненням науково-технічного прогресу багато дер­жав володіють термоядерною, бактеріологічною і хімічною збро­єю, а також значно збільшеними потужностями звичайної зброї¹. Гонка озброєнь веде до прогресуючого забруднення навколиш­нього середовища та його збіднення. Сковуючи потенціал люд­ства, вона не дає можливості вжити ефективних заходів щодо охорони й захисту природи, оскільки інтелектуальні' сили і ресур­си цивілізації посилено експлуатуються військово-промисловим комплексом, котрий потребує все нових сучасних технологій, з чим пов'язані нетрадиційні відходи, переробити які природа про­сто не в змозі.

Сьогодні вже ні в кого не викликає сумніву те, що ядерна війна неминуче призвела б до екологічної катастрофи — так рва­ної «термоядерної ночі» і вимерзання всього живого на нашій планеті. Хоча свідоме розв'язання ядерної війни сьогодні мало­ймовірне, однак існує небезпека взаємного знищення в результа­ті трагічної помилки у роботі комп'ютерів, автоматики. Ідея згуб­ності і безперспективності гонки озброєнь, а також здатності люд­ства протистояти розв'язанню термоядерної війни ще в 1955 р. знайшла свій вираз у маніфесті; Б. Рассела (1872—1970) і А. Ейн­штейна (1879—1955). В цьому документі наголошувалося, що лю­ди повинні думати не про те, які кроки зробити для воєнної пе­ремоги того чи іншого політичного угруповання, а про те, як за­побігти збройному зіткненню, результат якого буде катастрофіч­ним для всіх сторін (Мировая экономика и международньїе от-ношения, 1986, № 8, с. 3—4). Однак ця пересторога тоді ще не сприймалася всерйоз. Вірус війни, породжений жорстоким проти­борством між двома суспільними системами («реальним соціаліз­мом» і капіталізмом), глибоко вкоренився у свідомості всіх рів­нів, І військова перевага сприймалася як єдиний засіб відстою­вання національних інтересів. Та й у культурологічному плані загроза війни пов'язана в першу чергу із станом масової свідо­мості, в структурі якої домінують стереотипи тоталітаризму й ім­періалізму.

У міру посилення кризи соціалізму та загострення глобаль­них проблем почало брати гору нове політичне мислення, яке поступово стає визначальною рисою соціального і культурного прогресу. Його характеризують такі ознаки: усвідомлення орга-

85

нічної єдності світової цивілізації, незважаючи на економічні, політичні, ідеологічні та культурні відмінності окремих регіонів і народів; деідеологізація міжнародних відносин і внутрінаціо-нальних сфер суспільного життя; надання пріоритету міжнарод­ному праву над національним; розуміння свободи і демократії як вищої гуманістичної цінності; відмова від військової сили як способу вирішення будь-яких проблем на міжнародному і внутрі-національному рівнях; визнання права на національне самовиз­начення як одного з основних пріоритетів міжнародної політики; міжнародний захист прав національних меншин у будь-якій точ­ці земної кулі; визнання допустимості втручання у внутрішні спра­ви будь-якої країни з приводу захисту прав людини; усвідомлен­ня необхідності створення загальносвітових і загальноєвропей­ських структур колективної безпеки для контролю над процесом роззброєння, а також приборкання всякої агресії, врегулювання міжнародних конфліктів. Перелік названих компонентів політич­ного мислення, звичайно, не повністю відповідає його сьогодніш­ньому стану, одні з них перебувають у стадії реалізації, інші — у стадії зародження. Становлення нового політичного мислення слід розглядати як один із основних соціальних і культурних фак­торів відвернення загрози термоядерної війни і забезпечення ми­ру між людьми.

Не менш важливою глобальною проблемою є врятування люд­ства від екологічної катастрофи. Якщо сучасні темпи зростання населення світу, індустріалізації, мілітаризації, забруднення нав­колишнього середовища і виснаження ресурсів будуть зберігати­ся, то в певний момент наступного сторіччя станеться екологіч­ний апокаліпсис. Адже промисловість перетворює у непотріб 98— 99% використовуваної сировини. За деякими підрахунками, у 50—70 рр. нашого століття людство переробило стільки корисних копалин, скільки за всю попередню історію. На кожного жителя Землі припадає щороку понад 20 т різноманітних відходів. Зни­щено багато екологічних та етнічних систем. Це різноманітні пле­мена і народності, види тварин та рослин, ріки, озера. Крім то­го, людство зіткнулося з «парниковим ефектом», з «озоновими дір­ками», з відлигою в Арктиці і небезпекою забруднення Антаркти­ди, підвищенням температури поверхневих вод світового океану. За останні півстоліття людство поглинуло 100 млрд. т кисню (Кузьменко В. Л., Романчук О. К. На порозі надцивілізації. Львів, 1991). Загрозливих масштабів набула ерозія грунтів: тіль-' ки на Україні вже зіпсовано 60 відсотків чорноземів. Якщо в США лише один відсоток населення проживає на території, небезпеч­ній з точки зору санітарних вимог, то на Україні в таких; умовах перебувають 20 відсотків; тут 12 відсотків шлюбів бездітних; смертність починає випереджати народжуваність (Щепа В. В. Екологізація свідомості //Трибуна, 1991, № 9, с. 5).

Отже, людина все більше вступає у суперечність з природою,

86

гублячи її й сама морально деградуючи. В цьому процесі мож­на виділити три аспекти: постійне зростання психічних депресій і стресів, які викликають негативні мутагенні наслідки; наявність вільного часу при розвинутій індустрії розваг робить людину па­сивним споживачем масового мистецтва, а невміння заповнити своє дозвілля творчою діяльністю спонукає її до пошуку різно­манітних форм антигуманного і антисуспільного самовиражен­ня через наркотики й алкоголізм; спільне проживання великої маси людей в умовах однотипних, монотонних міських кварталів сприяє знеособленню людини, атрофії її почуттів.

Перед лицем екологічної катастрофи на Заході вдалося до­сягти певних зрушень у сфері взаємодії людини з природою — зменшення матеріаломісткості і енергомісткості вироблюваної продукції, переорієнтації виробництва на безвідходні технологи, застосування альтернативних джерел енергії. Суворе екологічне законодавство, активна боротьба партій зелених і товариств спо­живачів за чистоту середовища й екологічно чисту продукцію — все це значною мірою сприяє поліпшенню екологічної обстанов­ки. Проте на Заході розв'язання цих проблем далеке від завер­шення.

Альтернативою екологічній катастрофі може стати лише еко­логізація свідомості людей, що передбачає вироблення у кожно­го твердих понять, уявлень і переконань про взаємодію людини з природою. Основною ознакою екологічної свідомості є розу­міння того, що природа і суспільство еволюціонують спільно (про­цес коеволюції). Це означає, що не тільки людина перетворює природу, пристосовується до неї, але й природа, перш за все біо­сфера, пристосовується до людини, до техносфери, що в цьому процесі не лише зникають, а іі з'являються нові види рослин і тварин.

Екологічна свідомість на основі нових загальнолюдських цін­ностей, які виконуватимуть роль регулятора у взаємодії людини і природи, стане суттєвою складовою частиною сучасного куль­турного прогресу. В процесі формування екологічної свідомості необхідно глибоко осмислити в попередній культурній спадщині як ті течії й напрямки, що розглядали систему «людина і приро­да» в контексті сьогоднішнього звучання, так і ті, що заклали духовне підґрунтя для екологічної кризи, аби в підсумку виро­бити надійні методологічні орієнтири екологічного виховання, ви­користавши різні підходи — міфологічний, релігійний, філософсь- кий і науковий.

Екологічна свідомість сягнула високого рівня при міфологіч­ному типі світосприйняття, У міфі, цій найбільш ранній формі екологічного світогляду, природа і людина сприймаються як єди­не ціле. Багато міфологічних систем фіксують родинні зв'язки людини з навколишнім середовищем, виражаючи це через різні мотиви та образи, в тому числі н уявлення про походження все-

87

світу (космогонічні міфи), походження людини (антропологічні міфи). Так, походження зірок стародавні народи пов'язували з переміщенням людей на небо, (наприклад, сузір'я Близнюків, Діви); перекази про походження людини з глини також носять чіткий екологічний характер. Таким чином, екоміфологічний тип свідомості характеризується цілісним сприйняттям світу і вклю­чає повагу до природи як до священної субстанції.

Якщо у міфах утверджується тотожність людини і природи, то в монотеїстичних релігіях спостерігається їх протиставлення. Іудаїзм проголосив ідею панування людини над землею з усім, що на ній є: як представник Бога на землі, людина в ісламі та-кож уповноважується бути господарем над природою, мати вла­ду над нею; у християнстві людина, як найвище Боже творіння, має право робити з природою все, що хоче. Проте християнська ідея любові до ближнього набуває в теперішніх умовах дещо ін­шого звучання, оскільки людина, завдаючи шкоди природі, чи­нить зло і своєму ближньому. На противагу цим релігіям у буд­дизмі ідея гармонійної єдності людини і природи виступає цен­тральною, чистота природного середовища проголошується одним із провідних принципів.

Філософськими основами формування екологічної свідомості можуть служити ідеї неоплатоніків про еманацію (від лат. ema-natio — витікання), тобто розповсюдження божественного на всі ступені розвитку універсуму, а також Ф. Шеллінга — про тотож-ність духу і природи, романтиків — про співпрацю людини і при­роди, представників пантеїзму — про одухотвореність природи. Ці проблеми посідають важливе місце у творах Т. де Шардена (1881—1955). Філософ, синтезуючи дані науки та релігійний дос­від для розкриття змісту еволюції Всесвіту, вперше формулює положення про ноосферу (розумну сферу). Його вченню прита­манний панпсихізм, який утверджує наявність духовного начала у всіх природних явищах. Психологічний енергетизм Т. де Шар-ден використав з метою обгрунтування божественного джерела космічної еволюції. Заслуговує пильної уваги ідея В. Вернадсь-кого (1863—1945) про закономірність переходу біосфери в ноо­сферу. В. Вернадського справедливо можна вважати засновни­ком антропокосмізму — системи, в якій історична, космічна і соціально-гуманітарна тенденції гармонійно зливаються в єдине ціле.

Слід відзначити чималу провину науки перед природою: пау-. кове пізнання, що базується на атомістиці, розрізає природу на частинки і тим самим омертвляє її. Тому при розгляді проблеми «людина і природа» необхідно замінити атомістичну парадигму ^ч на неатомістичну, розсіяти фальшиве уявлення про онтологічну множинність і дискретність матерії, повернутися до філософії єди­ного. Сьогодні важливо знайти культурологічні орієнтири у ви­користанні досягнень біотехніки й інформатики. Провідним склад-

88

ником біотехніки є генна інженерія, яка, переписуючи спадкові інформацію, шляхом рекомбінації елементів молекул створює но­ві гени, що відкриває можливості для появи нових живих істот; а тут криється небезпека виникнення організмів, небезпечних для людей. Враховуючи те, що розвиток біотехніки має необоротний процес, необхідно шукати такі гуманітарні наукові підходи, які мінімізували б можливі шкідливі наслідки. Великий вплив на свідомість людей справляє інформаційна технологія, особливо у високорозвинутих країнах. Вчені далеко просунулись у дослід­женнях, спрямованих на створення штучного інтелекту, автоном­них роботів третього покоління. Ці роботи зможуть самостійно рухатися, обминаючи перешкоди, виконувати запрограмовані дії, володіти багатоколірним зором, сприймати людську мову і за до­помогою синтезаторів спілкуватися з людиною на зрозумілій їй мові. Створення роботів третього покоління дасть змогу скороти­ти витрати природних ресурсів, підняти інтелектуальний рівень людства. Однак тут з особливою гостротою постає проблема гар­монізації взаємодії природи, людини й інформаційних систем на принципово новій культурно-духовній парадигмі.

До числа важливих глобальних проблем належить проблема-швидкого збільшення кількості і зміни структури населення.]Скла­дність демографічної проблеми помітив ще англійський економіст Т. Мальтус (1766—1834), прийшовши до висновку, що при зро­станні населення в геометричній прогресії засоби для проживан­ня збільшуються в арифметичній. Ці фактори, на думку вченого, обумовлені природними механізмами: перша тенденція визнача­ється загальним законом розмноження живих організмів, друга — зменшенням родючості грунтів.

На сучасному етапі швидкий приріст населення спостерігаєть­ся, як правило, у слаборозвинутих у соціальному й економічному відношеннях країнах Азії, Африки і Латинської Америки. Саме тут найгостріше відчувається дефіцит продовольства, житла, низь­кий рівень освіти і медичного обслуговування. Як наслідок, близь­ко третини населення планети живе в умовах хронічної бідності, близько 800 млн. — в умовах голоду або недоїдання. В той же час у високорозвинутих країнах показник народжуваності постій­но знижується.

Для країн із слаборозвинутою економікою й соціальною ін­фраструктурою вирішення демографічної проблеми залежить на­самперед від змін у сферах політичної організації, науки та ос­віти, які б сприяли подоланню архаїчних традицій, вихованню ка­дрів з високою виробничою і технологічкою культурою. І все ж приріст населення має певну межу, оскільки, по-перше, скоро­чуються запаси земель, придатних для сільського господарства, по-друге, зростають витрати, пов'язані з міжрегіональними і вну­трішніми конфліктами, по-третє, для засвоєння передових сільсь­когосподарських і промислових технологій,  підготовки спеціалі-

8»

стів високого рівня потрібен тривалий час.

Ця проблема не зможе бути вирішена без повноцінного діа­логу культур Сходу і Заходу.

Для налагодження тісних контактів між Сходом і Заходом необхідно відмовитися від європоцентристських поглядів на куль­тури інших народів, пройнятися християнським милосердям до людей тих країн, які переживають економічні, соціальні і демо­графічні труднощі. Під цим кутом зору слід розглядати намаган­ня Заходу знизити конфронтацію з «третім світом», підключити його до своєї економіки і політики, врегулювати міжрегіональні

конфлікти.

Причини названих глобальних проблем криються, по-перше, у зростаючій диспропорції між науково-технічним і культурно-духовним розвитком людства як єдиного цілого; по-друге, у не­відповідності політичних систем вимогам соціального прогресу. В першому випадку йдеться про те, що людство внаслідок знач­ного відставання духовно-морального розвитку від науково-тех­нічного виявилося не готовим розумно використовувати досяг­нення останнього і завдало великих збитків природному середо­вищу і культурі. В другому випадку маємо на увазі, що виник­нення на початку нинішнього століття тоталітарних режимів штов­хнуло світ до шаленої гонки озброєнь, прискореного розвитку важ­кої індустрії 3 невиправдано великими енергетичними затратами, призвело до тотального відчуження людини від власності, влади, духовно-культурних цінностей.

Для тоталітарного режиму властиві такі атрибути: всеохоп-лююча ідеологія, звернення переважно не до розуму, а до інстин­ктів; монолітна масова партія як носій цієї ідеології й одночасно монопольно пануюча структура над державою і всіма сферами суспільного життя; сакралізація рис вождя і керівної еліти; апа­рат масового терору. До джерел тоталітаризму можна віднести антиліберальні та соціалістичні політичні течії, які розглядали людину як момент руху до якоїсь колективної мети, заперечуючи абсолютну цінність особистості; масову люмпенізацію багатьох соціальних верств з яскраво вираженими відхиленнями від тра­диційних культурних цінностей; економічну і соціальну нестабіль­ність суспільства, прагнення до економічного ривка в умовах тех­нологічного відставання, низького рівня освіти, політичної і еко­номічної культури, засилля патріархальних відносин.

Найбільш небезпечної стадії тоталітаризм досяг у фашистсь­кій і комуністичній суспільних системах; у першій системі він мав своєю ідеологічною основою національну винятковість, у дру­гій — класову. Фашизм, відверто проголосивши ідею світового панування і національної зверхності, не міг розраховувати на дов­готривалий успіх: він був приречений на поразку своїм ворожим протистоянням світові.

Комунізм, на  відміну від  фашизму, зумів домогтися вищого

90

рівня тоталітарності завдяки знищенню приватної власності і пов­ному підпорядкуванню державі всіх суспільних інститутів, у то­му числі й церкви. Комуністична ідеологія, проголосивши своєю базою соціальну справедливість і класову солідарність трудящих всього світу, виглядала значно привабливішою, ніж фашистська. Все це забезпечило комуністичному тоталітаризму певні перева­ги, продовжило його існування в світовій історії. Однак комуні­стична система, підірвавши остаточно стимули до праці та зруй­нувавши економічне й екологічне середовище, вичерпала свої мож­ливості і, як наслідок, також зазнала краху. Розвалилася побу­дована на фундаменті комуністичного тоталітаризму радянська імперія,' на уламках якої будуються незалежні національні дер­жави. Цей процес супроводжується інтенсивними спалахами со­ціальної напруженості, міжнаціональними конфліктами, розвалом економіки, різким зниженням матеріального добробуту людей. Перехід до сучасного цивілізованого суспільства в цих умовах не може бути швидким ' і легким, можливі несподівані повороти і катаклізми. Адже в так званих посткомуністичних державах не­обхідно одночасно здійснювати цілий комплекс реформ і забез­печувати певну стабільність соціальної й політичної ситуації. Ре­алізація завдань такого історичного масштабу в умовах, коли про­цес зламу старих адміністративних структур значно випереджає творення нових демократичних інститутів і механізмів принципо­во нової соціокультурної регуляції, коли проведення радикаль­них економічних реформ сприймається частиною населення як втрата деяких матеріальних благ, порушення звичних способів мислення та соціальної орієнтації, пов'язана з небезпекою соціаль­них вибухів і на цій основі реанімацією авторитаризму в інших формах.

Небезпеку для розвитку світової цивілізації складають також існуючі в деяких країнах Азії й Африки тоталітарні теократичні режими, що базуються на принципах ісламського фундаменталі-зму і мають виразну тенденцію до поширення.

Подолання тоталітаризму в світовому масштабі у будь-якій формі вияву (комуністичній, фашистській, теократичній) є необ­хідною умовою відвернення ядерної й екологічної катастрофи, то­му уряди та громадськість розвинутих країн Заходу намагаються надати технологічну, фінансову консультативну та іншу допомо­гу тим народам, які вже скинули  тоталітаризму і стають па шлях побудови демократичного суспільства.

Деякі зарубіжні футурологи висунули цікаві передбачення що­до майбутнього світової цивілізації і культури. Так, американець А. Тоффлер (нар. 1928) вбачає це майбутнє в переході від інду­стріального суспільства, яке характеризується централізацією, гі­гантизмом, одноманітністю й супроводжується гнітом, злиднями та екологічним занепадом, до постіндустріального суспільства, для якого властиве визнання плюралізму як основного принципу

91

у всіх сферах суспільного життя. Засновник Римського клубу іта­лійський економіст І бізнесмен А. Печчеї (1908—1984) розглядає перспективи розвитку сучасного світу в контексті виховання лю­дини на засадах «нового гуманізму». На його думку, «новий гу­манізм» включає три аспекти: глобальність, любов до справед­ливості і відмову від насильства. Ці передбачення, отже, сфор­мульовані в напрямку розгортання світової інтеграції та плюра­лістичної демократії, що й має в кінцевому рахунку піднести на вищий рівень цивілізацію і культуру.

Література: Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. К,., 1990; Гло­бальний проблеми и общечеловеческие ценности. М., 1990; Кузьменко Л. В., Романчук О. К. На порозі надцивілізації. Львів. 1991; Лопатип Л. М. Сов-ременное значение философскігх идей кн. С. Н. Трубецкого //Вопросьг фило-софии и психологии. Кн. 131. М., 1916; Мировая зкономика и международиме отношения, 1986, № 8; Печчеи А. Человеческие качества. М., 1980; Щепа Б. В. Екологізація свідомості //Трибуна, 1991, № 9.   ф

Розділ III. Історія української культури