Тема 5. ДОБА КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНОГО

ВІДРОДЖЕННЯ (XIX — ПОЧАТОК XX СТ.)

Ліквідація гетьманства (1764), зруйнування Запорізької Сі­чі (1775), поділ українських земель на губернії, юридичне офор­млення на Лівобережжі та Слобожанщині кріпосного права (1783), скасування чинності магдебурзького права (1831) та Литовського статуту (1840) на Правобережжі поклали край ви­борності урядовців, неросійському судочинству, а отже, і всякій автономії України, яка фактично стала безправною колонією Російської імперії. Західноукраїнські землі у складі Австрій­ської  держави  також  перебували  на  колоніальному становищі.

І все ж соціально-економічні зміни, які відбувалися в XIX ст., стимулювали культурний процес на українських землях, звичай­но, з певними особливостями. Справа в тому, що індустріаліза-

135

ція та урбанізація тоді ще мало торкнулись українців: лише тро­хи більше п'яти відсотків їх проживало на кінець XIX ст. у міс­тах, більшість і далі залишалася зв'язаною з сільським госпо­дарством. Мало українців було і серед інтелігенції: 16 відсотків юристів, 25 — учителів, менше 10 — письменників та митців. У промисловості та торгівлі значну роль відігравали росіяни та євреї (Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991, с. 64). Міські наймані робітники у більшості своїй були відчужені від національної культури аж до Лютневої рево­люції 1917 р., чому сприяли умови їхнього життя: абсолютна еко­номічна залежність, відсутність політичних прав, брак шкіл та книг українською мовою, що в інтернаціональному середовищі заводів та фабрик руйнувало мову і національний менталітет. Оберігало національну культуру село. Звідси черпали дослідни­ки свої відомості про українські звичаї, традиції, обряди; тут заховувались безцінні для нашої літератури скарби — пісні, ду­ми, легенди, казки. Однак нові відносини, які формувалися в сус­пільстві, поступово руйнували патріархальний устрій села, його побут, звичаї, моральні засади, зовнішні впливи губили народну культуру, що стало особливо помітно на початку XX ст.

Колоніальний стан України, політика царського уряду, спря­мована на асиміляцію українців, знищення останніх особливо­стей національного життя, призвели до руйнування культуротвор-чої еліти нації. Колишня козацька старшина, отримавши дво­рянські привілеї та великі маєтності, зрікалася українства, ру­сифікувалась і з погордою дивилася на українську культуру. На Правобережжі та на західноукраїнських землях такий стан ре­чей існував ще з XVIII ст., тільки тут панівні верстви були опо­лячені й окатоличені.

Українська православна церква, потрапивши в залежність від уряду, теж не могла обстоювати інтереси національної куль­тури. Перебуваючи під юрисдикцією російської патріархії, вона фактично стала помічником тих шовіністично настроєних кіл Ро­сії, які жадали зникнення українців як нації. Оборонцем націо­нальних інтересів виступила лише греко-католицька церква, але й тут консерватизм церковних кіл позначався на культурному поступі.

Місію творення нової культури взяла на себе українська ін­телігенція. Молодь із різних верств — дворян, міщан, духовен­ства, селян з 30—40 рр. XIX ст. розпочала цю подвижницьку працю. Поступово зростало коло її учасників, ширився культур­но-національний рух, росли його здобутки, відбувалося україн­ське відродження.

Становлення національної культури (1780—1830 рр.). Пері­од зародження нової української культури характеризується ви­никненням посиленого інтересу до історичної минувшини рідно­го народу, його побуту і мистецьких здобутків.  Із необхідності

136

задоволення чисто практичного інтересу лівобережної старши­ни до історії своїх родів виникає широкий рух за вивчення істо­рії козацької України. Починають збирати історичні матеріали — літописи, хроніки, грамоти та інші державні документи, а після ознайомлення з ними створюються записки, меморіали, в яких автори намагаються довести право української старшини на привілеї. До ентузіастів збирання історичної спадщини нале­жать О. Безбородько, В. Рубан, Ф. Туманський, О. Мартос та ін­ші. На основі зібраних матеріалів у першій третині XIX ст. з'яв­ляються загальні праці з історії України. Найвизначнішим тво­ром цієї доби була «Історія русів», яку О. Оглоблін назвав «віч­ною книгою незалежности українського народу».

Історичні студії привернули увагу освічених верств до життя народу, його побуту, звичаїв тощо. Певне, цим пояснюється по­ява у Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» (1777) Григорія Калиновського, який започатковує, та­ким чином, українську етнографію. Через два десятиліття з'яв­ляються друком «Записки про Малоросію, її жителів та вироб­ництва» (1798). Якова Марковича, перейняті патріотичним ен­тузіазмом. Це своєрідна мала енциклопедія природи, історії, на­родної поезії і мови України. У 1819 р. видає свою збірку «Опит собрання старинньїх малороссийских песией» М. Цертелєв, роз­починаючи нашу фольклористику (тут вперше опубліковано ук­раїнські думи). Роком раніше з'являється «Грамматика мало-российского наречия» Олексія Павловського, яка є початком сту­дій з українського мовознавства, першою друкованою грамати­кою живої української мови.

У 1827 р. виходить збірка «Малоросійські пісні» Михайла Максимовича (1804—1873), в майбутньому ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словес­ності та фольклору, а тоді ще тільки недавнього випускника Мос­ковського університету. Враження від пісень, зібраних молодим ботаніком, було надзвичайне, про що свідчать, зокрема, відгуки О. Пушкіна та М. Гоголя. Мало хто тепер насмілювався говори­ти про примітивність народної мови і культури. Завдання поля­гало в тому, щоб зуміти використати їх багатства у процесі тво­рення професійної культури.

Це завдання лягало на плечі нової верстви, що формувала­ся на Україні й відрізнялася своїми поглядами та інтересами від дворян. Рекрутування її йшло з освітніх закладів.

Першим університетом на Східній Україні був Харківський: (1805), створений за приватною ініціативою на кошти харківсь­кої громадськості. В цьому передовсім заслуга Василя Каразіна (1773—1842), відомого громадського та культурного діяча, ав­тора ряду ліберальних проектів перебудови державного управ­ління і господарства в Російській імперії. Харків стає центром наукового та освітнього життя України, тут зосереджуються най-

137

кращі наукові сили: Й. Шат, І. Ііимківський, І. Срезневський, А. Метлинський, Т. Осиповський, П. Гулак-Артємовський та ін­ші.

На західноукраїнських землях культурний поступ значною мі-;рою пов'язаний з розвитком шкільництва. Перші кроки по під­вищенню освіченості українського населення Галичини, Закар­паття та Буковини зробив австрійський уряд. У Відні при церкві св. Варвари 1774 р. був заснований «ВагЬагеит» — семінарія для уніатського духовенства на доповнення до вже існуючих у Льво­ві та Перемишлі, але сильно занепалих. У 1784 р. вона була пе­ренесена до Львова і стала головним навчальним закладом гре­ко-католиків Австрійської держави. На Буковині відкрито ду­ховну школу в Сучаві, а в 1827 р. — богословський ліцей у Чер­нівцях. У Львові відновив свої заняття університет (1784), де викладання велося німецькою та латинською (на богословсько­му факультеті) мовами. Однак для українських студентів діяв спеціально створений урядом нровізоричний філософський і бо­гословський інститут «Studium Ruthenum» (1787—1809), лекції в якому читались українською мовою, точніше — церковносло­в'янською з українською вимовою. Викладачами його були в ос­новному уродженці Галичини та Закарпаття; інститут готував уніатських священиків, чимало з яких пізніше стали відомими «ченими та громадськими діячами. Саме ця верства започатку­вала тут національне відродження. Але уніатське духовенство, міцно зв'язане церковною традицією, схилялося до церковно­слов'янської мови та давньої літератури і не допускало вживан­ня народної мови в друкованих виданнях; у повсякденному по­буті воно охоче зверталось до польської мови, тому не могло по­слідовно працювати для культурного відродження. Це завдання випало на долю молодшого покоління західноукраїнської інте­лігенції, формування якої припадає на 50—70 рр. Будителями її виступила у 30-х роках група вихованців Львівської духовної се­мінарії, об'єднана в гурток «Руська трійця», провідну роль у якому відігравали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Погляди їх сформувались на основі праць діячів наддніпрянського відродження, а також творів польських, серб­ських і чеських письменників та вчених, що започаткували сло­в'янський національний рух. Подібні гуртки були в Перемишлі, Коломиї, в с. Добряна біля Стрия і навіть у Відні. Члени їх зай­малися вивченням минулого українців, збиранням етнографічних матеріалів та фольклору, утвердженням української мови в цер­ковній та літературній практиці. Зокрема, зусиллями «Руської трійці»  було  видано  альманах  «Русалка  Дністровая»  (1837).

Українську літературу періоду національно-культурного від­родження започаткував поемою «Енеїда» Іван Котляревський (1769—1838). Безперечно, її появі передував тривалий розвиток літератури  розмовною  мовою,  зокрема  численних  бурлескних

138

(жартівливих) поем та інтермедій другої полошиш XVIII cn. Але «Енеїда» зуміла відкрити для читача багатющу скарбницю на-родної мови. І. Котляревський показав, як можна на основі ук­раїнського побуту та фольклору створити літературний шедевр, який привернув увагу до героїчного минулого нашого народу, збудив інтерес до народного життя, додав оптимізму в складних умовах колоніального поневолення,. Котляревському належить велика заслуга й у відродженні української драматургії. Його п'єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» сповнені гу-манїзму й любові до народу.

Серед наступників Котляревського самобутністю і талантом особливо виділяються Петро Гулак-Артемовськнй (1790—1865) та Євген Гребінка (1812 — 1848).

На 30-ті роки XIX ст. припадає злам у розумінні завдань кра­сного письменства. Вже у Григорія Квітки-Осиов'яненка (1778— 1843), основоположника художньої прози в новій українській лі­тературі, поряд із бурлескно-реалістичними речами зустрічаємо твори психологічні, витримані в сентиментальних тонах (повісті «Сердешна Оксана», «Маруся»). Разом з Квіткою-Основ'янен-ком приходять українські романтики. Романтизм як стиль ут­верджується в кінці 20-х та в 30-ті роки і має крім загальних прикмет чисто українські риси: поети оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря — виразника дум і прагнень українців, наповнюючи літературу ие-чуваним досі пафосом та патріотичним духом. Саме романтики зуміли утвердити в літературі українську мову як таку, що здат­на передавати найтонші почування і найскладніші думки, довес­ти «право української культури на громадянство і її здатність творити літературні цінності» (Семчишин М. Тисяча років укра­їнської культури. 1985, с. 229). Вони збагатили літературу нови­ми жанрами — баладою, драмою, історичною поемою. Осеред­ком першої групи поетів-романтиків був Харківський універси­тет. Одним із її лідерів став Микола Костомаров (1817—1885) — у ті часи ще початкуючий історик та письменник, який увійшов в нашу культуру як автор фундаментальних праць з історії Ук­раїни періоду козаччини та визвольної боротьби, а також лірич­них поезій, балад, історичних драм та повістей («Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка» та інші). Найбільш літера­турно обдарованим серед харківських романтиків був Амвросій Метлинський (1814—1870), відомий збіркою «Думки і пісні та ще дещо».

На кінець XVIII й на.початок XIX ст. припадає зародження українського світського театру у формі кріпацького та аматор­ського. Відомою була трупа акторів-кріпаків поміщика Гаври­ленка, який у селі Озерках Кобиляцького повіту збудував теат­ральний зал. Акторів поміщицького театру в селі КачанІвці на Чернігівщині знав Т. Шевченко, який під враженнями про їхнє

139

життя написав повість «Музикант». Аматорські групи існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі, Кременчуці та інших містах і навіть селах. Перший постійний театр засновано у Хар­кові (1789); активну роль у театральному житті міста відігра­вав Г. Квітка-Основ'яненко. У полтавському театрі режисером і актором певний час був І. Котляревський. Відомий також театр в селі Кибінцях Полтавської губернії, яке належало поміщико­ві Трощинському, де режисером був Василь Гоголь-Яновський. Серед акторів тих часів виділяються своїм талантом Михайло Щепкін (1788—1863) та Карпо Солеиик (1811 — 1851). М. Щеп-кін став основоположником сценічного реалізму не тільки в укра­їнському, а й у російському театральному мистецтві.

Українське архітектурне мистецтво першої половини XIX ст. продовжувало утверджувати свою самобутність, вириваючись із-під чужих впливів. У той час панували класичний стиль та ам­пір, які на території України набирали національних прикмет, зв'язаних з традицією містобудування. Серед архітекторів виді­ляється Андрій Меленський (1766—1833), який протягом трьох десятиліть був головним архітектором Києва, спорудив і пере­будував чимало будівель, зокрема контрактові будинки, новий корпус Київської духовної академії, церкву-ротонду на Асколь-довій могилі та інші. За проектом професора Київського універ­ситету італійця Оберєтті збудований головний університетський корпус. На півдні України — в Одесі, Сімферополі, Миколаєві, Катеринославі працюють в основному російські архітектори. За проектом Франца Боффо споруджені тоді Потьомкінські сходи, які ведуть з одеського порту на Приморський бульвар, палац Во-ронцова.

На початку XIX ст. синод заборонив будувати церкви укра­їнського типу, і національне церковне будівництво завмирає. Ос­танньою церквою, в архітектурі якої відчутні українські тради­ції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря на Черні­гівщині (1801). На зміну приходять церковні будівлі у стилі ам­пір, а далі — у псевдовізантійському.

На цей час припадає мода влаштування декоративно-пейзаж­них парків при палацах багатіїв. Українські парки «Олексан­дрія» (Біла Церква, 1797—1829) та «Софіівка» (Умань, 1796— 1801) здобули світову славу.

Кращим представником українського малярства першої по­ловини XIX ст. був Тарас Шевченко. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним із пер­ших починає змальовувати життя та побут селянства («Циган-ка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина» та інші). Подо­рож на Україну народжує задум створити серію офортів під наз­вою «Живописна Україна»; шість офортів цієї серії, які з'яви­лись у 1844 р., відзначаються блискучою технікою та життєвою правдою.  Одним  з  провідних  жанрів  у  творчості  Т.  Шевченка

140

був портрет: його пензлю належить до 130 портретів, серед яких найбільш цікаві, безперечно, автопортрети.

На першу половину XIX ст. припадає також становлення ук­раїнської національної музики. Джерелом її розвитку була на­родна пісенна творчість. З'являються перші нотні збірки народ­них пісень — «Голоси українських пісень, виданих М. Максимо­вичем» (1834), «Українські мелодії» (1831) М. Маркевича, «Пі­сні польські й руські галицького народу» у 2-х томах (1833) В. Залеського та інші.

Входження української культури в загальнослов'янський та світовий культурний процес (1840—1880 рр.). Придушення польсь­кого повстання 1830—1831 рр. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобереж­жя у відповідь на посилену русифікаторську політику царизму зробило центром української романтики та визвольного антикрі­посницького руху Київ, де у 1834 р. було відкрито університет. У Київському університеті з'являється група талановитих моло­дих романтиків, яких цікавить не лише історія, народознавство та літературна праця, а передусім майбутнє українського наро­ду. Вони створюють таємну організацію — Кирило-Мефодіївсь-ке товариство (1846—1847), діяльність якого свідчить про по­чаток нового, вищого етапу національно-культурного руху. Зас­новниками і членами товариства були М. Костомаров, ад'юнкт-нрофесор університету, П. Куліш — письменник, історик і етно­граф, В. Білозерський та М. Гулак — відомі в майбутньому гро­мадські й культурні діячі, етнограф О. Маркович, автор «Коб­заря». Т. Шевченко та інші. Вони виробили ідеологію українсь­ко-слов'янського відродження, яка стала панівною в середови­щі української інтелігенції 40—50-х рр., знайшовши свій вираз у публіцистиці та літературі того періоду. Найбільш концентро­вано думки кирило-мефодіївців про суспільний розвиток і долю України викладені у «Книзі буття українського народу», авто­рами якої були М. Костомаров і М. Гулак. Написана високим біблійним стилем на зразок подібних книг на Заході, вона подає в короткому викладі картини світової, слов'янської й українсь­кої історії, провіщає майбутнє української землі:

«І встане Україна із своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не зостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні па­па, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербіві ні у болгар. Украї­на буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на кар-ті буде намальована Україна: «От камень, его же не брегоша зиждущии, той бисть во главу».

Як бачимо, товариство ставило собі за мету перебудову сус-

141

пільства на засадах християнства і виступало за ліквідацію крі­пацтва, поширення освіти та здобуття національного сувереніте­ту у слов'янській конфедерації. Але за- короткий час свого існу­вання воно не змогло реалізувати цих задумів. Лише в 50-х ро­ках, по смерті Миколи І, змогли повернутися кирило-мефодіїв-ці до активного громадського життя. Центром українського на­ціонально-культурного руху на деякий час ,стає Петербург. У со­юзі з російськими демократами розпочинають П. Куліш, М. Ко­стомаров, В. Білозерський, ї. Шевченко та інші активну діяль­ність, спрямовану на ліквідацію кріпацтва і поширення творів українською мовою. Велику послугу українській культурі робить у цьому плані журнал «Основа» (1861 — 1862), редактором якого був В. Білозерський: український місячник стає головним друко­ваним органом національно-культурного руху.

Саме на кінець 50-х — початок 60-х років припадає виник­нення ідеології, що отримала назву народницької і знайшла по­ширення як серед російської, так і серед української освіченої молоді. Українські народники були переконані, що лише в се­лянському середовищі збереглись у чистоті й недоторканності хри­стиянська мораль Та національна культура, а тому інші прошар­ки суспільства, в першу чергу зденаціоналізовані вищі верстви, повинні повернутися обличчям до народу, вивчати його звичаї, мову, фольклор, допомогти йому стати на шлях поступу, дати освіту. Під впливом цих ідей створює свої товариства — грома­ди молода українська різночинна інтелігенція. Першою виникла київська «Громада», яку очолив молодий історик В. Антонович. Членами її були відомі українські культурні та громадські дія­чі М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Кониськяй та інші. Громадівці створюють на Україні цілу низку недільних шкіл з українською мовою навчання, розвивають українознавчі студії.

Незважаючи на те, що колоніальні власті на Україні в ціло­му не підтримували розвиток наукових досліджень, у 40—80-х рр. спостерігається серйозний поступ у цій галузі. Наукова робота зосереджується головним чином в університетах — Київському, Харківському, а пізніше й Новоросійському (Одеса), виклада­чі яких займаються збиранням історичних документів, етногра­фічних матеріалів, записують народні пісні, легенди, казки.

У 1843 р. була створена Тимчасова комісія для розгляду дав-ніх актів; її співробітникам вдалося зібрати та опублікувати ба­гато цінних історичних документів, на основі яких у 1852 р. за­сновано Київський центральний архів давніх актів при універ­ситеті.

З'являються узагальнюючі історичні праці: п'ятитомна «Исто-рия Малороссии» М. Маркевича, дослідження М. Костомарову («Богдан  Хмельницкий»,  «Руина»,  «Мазепа  и  мазеповцн»),  П.

142

Куліша («Записки о Южной Руси», «Історія України від най­давніших часів»). Розгортає наукову діяльність Володимир Ан­тонович (1834—1908) — професор Київського університету, го­лова Історичного товариства Нестора-літописця, автор численних праць з історії, археології, етнографії.

Особлива увага приділялась у 40—80 рр. дослідженням з мо­вознавства. Ще на початку 40-х років закінчив свій «Словарь малорусского или юго-восточнорусского язьїка» на 20 тисяч слів П. Білецький-Носенко; у 60—80-х рр. виходять кілька то­мів словника К. Шейковського («Опьгг южнорусского словаря»). Однак виняткова заслуга в розвитку цієї галузі української на­уки належить Олександру Потебні (1835—1891), який методо­логічно поглибив дослідження української мови, літератури і фольклору і створив нову, психологічно.-порівняльну школу в мо­вознавстві. Рїого праці «Мьісль и язьік», «Язьік н народность», «Из лекций теории словесносте» та інші не втратили свого зна­чення і в наш час.

Якщо на східноукраїнських землях у 40—60-х роках успішно утверджувалась національна гуманітарна наука, то в Галичині дослідники перебували під значним впливом панрусизму або ж стояли на пропольських позиціях.

Для розуміння культурного процесу другої половини XIX іе.т. необхідно врахувати такий важливий чинник формування пог­лядів української інтелігенції, як філософія. Найбільш пошире­ними тоді стали погляди представників німецької класичної фі­лософії, зокрема Канта і Гегеля. Із розвитком європейської фі­лософії знайшли своїх слухачів, незважаючи на відсутність та­кого курсу в університетській програмі 40—50-х рр., професор Київського університету СильвесТр Гогоцький (1813—1889) та професор Київської духовної академії, а пізніше історико-філо-софського факультету Московського університету Памфіл Юрке-вич (1827—1874). Останній, зокрема, відкидає як механістичний матеріалізм, так і критицизм Канта і вслід за Сковородою роз­виває науку про внутрішню людину, «людину серця» і почувань, які зв'язують її з Богом. Філософію мови розвивав О. Потебня Проте значно більший вплив на сучасників мали погляди М. Ко­стомарова та П. Куліша, які теж були прихильниками ідеї «лю­дини серця».

Поряд з ідеалістичною філософією на Україні утверджують­ся й матеріалістичні погляди, зокрема на розвиток природи і сус­пільний прогрес. На позиціях матеріалізму стояли М. Максимо­вич, М. Гулак, Т. Шевченко, М. Драї   іиой.

Без сумніву, філософські концепції, проповідувані українсь­кими мислителями XIX ст., залишили свій відбиток на розвитку нашої культури, в тому числі літератури та мистецтва, однак ці концепції мало вивчені дослідниками.

Література 40—50-х рр.  розвивається ще на основі ідей ро-

143

мантизму. Органічним поєднанням надбань, романтичної шко­ли з широкими національно-політичними ідеалами стала твор­чість Тараса Шевченка (1814—1861), яка склала цілу епоху в українській літературі. Багато поетів зазнали на собі його впли­ву. Розвивають революційну та патріотичну тематику поезії Коб­заря Леонід Глібов (1827—1893) — обдарований байкар та Поет-лірик; Степан Руданський (1834—1873) — автор співомовок, спов­нених щирого гумору, та ніжних ліричних віршів; Анатолій Свид-ницький (1834—-1871) — поет та прозаїк, автор роману «Любо-рацькі»;. Павло Чубинський (1839—1884) — етнограф і творець національного гімну «Ще не вмерла Україна» та інші.

Однак найвидатнішою постаттю в тогочасній українській лі­тературі поряд з Т. Шевченком був Пантелеймон Куліш (1819— 1897). Поет, прозаїк, журналіст, історик, мовознавець, П. Куліш стає визнаним лідером українського письменства після смерті Т. Шевченка, береться продовжити його роботу. Як поет він не здобуває великої слави: його вірші є або стилізацією народно­пісенної творчості, або переспівами мотивів великого Кобзаря. Значно сильніше проявився його талант у прозі. Зокрема, в іс­торичному романі «Чорна рада» (1857) автор намагається зма­лювати не ідилічну, а правдиву картину минулого України, по­казати повнокровний образ українського суспільства XVII ст. Проза П. Куліша, як і «Кобзар» Т. Шевченка, відіграла для ук­раїнської літератури велику роль у витворенні літературної мо­ви. Прислужився П. Куліш українській культурі і як літератур­ний критик та перекладач (йому належить переклад «Біблії», творів Шекспіра тощо).

Поряд з романтичним піднімається в українській літературі реалістичний напрямок. Однією з перших у дусі реалізму почи­нає творити Марко Вовчок (1833—1907), «Народні оповідання» якої радо привітав Т. Шевченко. Центральною постаттю прози Марка Вовчка вперше стає жінка-кріпачка з її трагічною долею, так що твори письменниці звучать справжнім осудом кріпосниц­тва.

Посилюються соціальні мотиви, виразно звучать патріотич­ні кличі, надії на народне пробудження в поезії того часу. Справ­жнім будителем українців на західних землях став Юрій Федь-кович (1834—1888), зачинатель культурного відродження Бу­ковини.

, Добою панування критичного реалізму в нашій літературі ста­ли 70—80-ті рр. Правда, не всі письменники твердо додержува­лись його основних засад, суміщаючи правдивість передачі сус­пільних обставин та побуту натіоду з деякою ідеалізацією харак­терів героїв своїх творів. Послідовно реалізм проявився у твор­чості таких видатних письменників другої половини XIX ст., як І. Нечуй-Левипький (1838—1918), Панас Мирний (1849—1920) та Іван Франко (1856—1916).

144

Найбільшим поетом в українській літературі другої половини XIX ст. був І. Франко. йому вдалося поєднати у своїх творах традиції романтиків і Т. Шевченка з новаторством європейсь­ких поетів. Він і вивів українську поезію на нові обрії своїми збірками «З вершин і низин», «Зів'яле листя», «Мій Ізмарагд» та іншими. Взагалі роль І. Франка у розвитку української куль­тури важко переоцінити. Він не лише талановитий поет і проза­їк, автор блискучих літературно-критичних та політичних статей, а й глиоокий дослідник народної творчості, історії літератури, со­ціальних проблем. Через школу І. Франка пройшла ціла плеяда українських письменників.

Важливіш чинником прогресу української культури цих часів стає театр, який в умовах Російської імперії один міг, протидію­чи русифікації, відкрито впливати на широкі маси, прививати їм любов до української мови, пошану до національних культур­них набутків. У 40—70-х рр. на сцені продовжують працювати в основному аматорські колективи. Заслуженим успіхом у пер­шій половині 60-х років користувалась аматорська трупа «То­вариства кохаючих рідну мову». У Єлизаветграді «Артистичне товариство» вперше ставить п'єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х роках — оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». У Києві при родині Ліндфорсів діяв аматорський театр, у якому починали М. Лнсенко, М. Старицький.

Емськнй акт 1876 р., який забороняв «різні сценічні вистави на малоруському наріччі», спричинився до того, що більшість аматорських та професійних труп припинили ставити п'єсн ук­раїнською мовою. Лише в 1881 р. в результаті активних протестів російської та української громадськості уряд передає місцевій адміністрації право дозволяти вистави «малоросійських» п'єс. Тож 80-ті роки стали переломними в долі українського театру, започаткували наш професійний театр, який базувався на народ­ній традиції і мав своє творче обличчя. Він виник у Єлизавет­граді в 1882 р. До заснованої М. Кропившщьким трупи увійшли майбутні зірки української сцени М. Садовський, П. Саксагансь-кий, М. Заиьковецька, О. Вірина та інші. Театр з успіхом висту­пав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові. У 1885 р. трупа роз­палася, і протягом 80—90-х рр. діяло вже кілька професійних те­атрів.

Архітектура на Україні у другій половині XIX ст. продовжує відчувати на собі сильний вплив російської та європейської шкіл. На зміну ампіру приходить еклектизм, для якого характерне ви­користання елементів різних стилів; особливо поширився віден­ський ренесанс. З орієнтацією на віденську моду побудовані най­більш репрезентативні тогочасні споруди у Києві, Одесі, Льво­ві, Харкові, Чернігові. Архітектори, підкоряючись моді, відмов­лялися від архітектурних ансамблів і всю свою увагу спрямо­вували на створення окремих будинків, які виділялися своєю пи-

145

шністіо завдяки перенасиченню їх різьбленням, ліпленням, позо­лотою, але втрачали стрункість форм, красу й завершеність, а отже, і мистецьку вартість. Серед численних споруд цього періо­ду виділяються більшою мистецькою вартістю оперні театри в Одесі (архгіектори Ф. Фельпер і Г. і'ельмер, 1884—1887), Киє­ві (В. Шребер, 1897— НИМ) та Львові (3. Горголевеькнй, 189?— 1900), будинки Пової біржі в Одесі (О. Бернардацці, 1894—1899), Львівського політехнічного інституту (3. Захаревнч, 1873—1877) та інші.

Для скульптури друга половина XIX ст. була періодом виник­нення національної реалістичної школи, основоположниками якої стали Л. Позеи та II. Забіла. Перший працював в основному в тематнчно-жанровій скульптурі малих форм, другий — у жанрі» скульптурного портрета. Серед творів скульпторів-монументалі-стів слід відзначити відомий пам'ятник Б. Хмельницькому в Ки­єві (1888, скульптор М. Мнксшпн). У скульптурі Східної Гали­чини та Буковини ще панує академізм. Лише в 70—90-х рру нав­коло майстерні Ц. Філіппі сформувалась група молодих митців (ї. Баронч, Ті. Болотннцький, А. Кужава, 10. Марковський, К-Островськніі та інші), у творчості яких помічаємо риси реалізму. У 60-х рр. починається поворот до національного мистецтва у західноукраїнському малярстві. Першим звернувся до народної тематики К. Устияповпч. Однак лише під кінець XIX ст. реалізм у західноукраїнському малярстві утверджується остаточно. Са­ме тоді починають творити А. Манастирськин, О. Курилае, О. Новаківськпіі, І. Трупі та інші художники нового покоління, які зуміли поєднати реалізм з досягненнями європейських імпресіо­ністів.

На Східній Україні утвердження реалістичного напрямку по­чалося значно раніше. Вже через два роки після смерті Т. Шев­ченка у стінах Петербурзької Академії мистецтв, де навчалися тоді й українські художники, розпочався рух до так званого ідей­ного реалізму, гаслом якого стала формула «Мистецтво — на службу громадським ідеям». У 70-х роках ця течія оформилась у вигляді Товариства пересувних художніх виставок, яке було популярне на Україні до кінця XIX ст. Найбільш яскраво типо­ві риси передвижництва представлені у творчості художників І. Крамського, І. Рєпіпа, М. Ге. Дуже популярним у мистецтві пе­редвижників був жанр пейзажу. Серед українських пейзажистів виділяються. В. Орловський, С- Світославський, П. Левченко та С. Васильківський. Останньому найкраще вдалося поєднати здо­бутки ідейного реалізму з українською національною традицією, передати неповторну красу природи рідного краю. Можна впев­нено говорити про те, що його пейзажні твори є справжніми ше­деврами світового мистецтва. Майстром батального живопису на Україні став М. Самокнш; з його історичних полотен найбільш

146

відома картина «Бій Максима Кривоноса з Ієремїєю Вншневець-ким».

Розвиток українського національного образотворчого мистец­тва в другій половині XIX ст. зосереджувався у трьох мистець­ких центрах — Одесі, Києві й Харкові. Випускники одесько! шко­ли, заснованої ще в 1865 р. членами Товариства красних мит> ців, мали право продовжувати навчання у Петербурзькій Ака­демії мистецтв без вступних іспитів. З 1875 р. в Києві діяла за­снована М. Мурашком рисувальна школа, учнями якої були ві­домі згодом майстри українського живопису М. Пимоненко, С. Костенко, І. їжакевич, а також російські художники М. Врубель, В. Сєров. Про прагнення утвердити свого самобутність свідчить також створення українськими художниками мистецьких об'єд- нань — Київського товариства художніх виставок (фактично ви­никло у 1887-му, організаційно ж оформилось у 1893 р.). Това­риства південноросійських художників в Одесі (1890), Товари­ства для розвою руської штуки у Львові (1898).

Розвивається у цей період і граверне мистецтво. Традиції Т. Шевченка продовжували К, Трутовський, Л. ЖемчужниКов '(у 1861 — 1862 рр. видав альбом своїх офортів «Живописна Украї­на», перший випуск якої здійснений Т. Шевченком), І. Соколов, О. Сластїон (літографії до альбому «Старовина українська і за­порізька»). Однак у 90 х роках у зв'язку із винайденням цин­кографії граверне мистецтво прийшло до часткового занепаду. Гравюра знову відроджується уже в перші десятиліття XX ст.

Основою нової музичної культури України, що витворилась у другій половині XIX ст.. стала народна пісенна творчість. Три­вало збирання пісень та укладання збірок з нотами (записи Т-Шевченка, «Исторпчєекпе пссни малорусского народа» М. Дра-гоманова і В. Антоновича, «Чумацкие народпьіс весни» І. Руд-ченка). Українські народні мелодії використовували у своїх тво­рах російські композитори М. Гліика, М. Мусоргськпй, П. Чай-ковськпй, М. Римський-Корсаков та інші. На їх основі створена пеоша українська національна за змістом опепа «Запорожець за Дунаєм» (1862) О. Гулака-Артемонського (1813—1873), яка ста­ла Фундаментом класичного українського оперного мистецтва. Зробили спробу випести українську музику на широку дорогу європейського поступу, сприяли поширенню музичної культури серед молоді, популяпизувалп українську пісню П. Сокальськнй (опеои «Мазепа», «Мяпеька піч», «Облога Дубця»"*, П. Пішші-ський (музична картина «Вечооиипі» до драми Т. Шевченка «На­зво Стололя»), М. Аркас (опспа «Катерина»). До поширення ук­раїнського музичного мистецтва спричинилися також численні аматорські трупи, прп яких діяли хори та оркестри. Існували хо­рі! в Києві Спід керівництвом М. Лисенка та О. Кошицяї. Хар­кові. Полтаві, у містах Галичини і Буковини (товариство «Боян»). Цілу епоху в розвитку української музичної культури скла-

147

дає творчість Миколи Лисенка (1842—1912), талановитого ком­позитора, піаніста, диригента, музикознавця, педагога та гро­мадського діяча, творця національного напрямку української му­зики, який вивів її у коло світового музичного мистецтва. У 70— 90-х рр. Лисенко створює найбільш відомі опери «Наталка Пол­тавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба» та інші, прой­няті духом народної пісні. Велику шану композитору принесли його вокальні твори під загальною назвою «Музика до «Кобза­ря» Шевченка», збірки народних пісень, романси на слова І. Фран­ка, Лесі Українки, М. Старицького.

На західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. та­кож відбувається піднесення музичної культури. Продовжувача­ми традицій перемишльської школи виступили Сидір Воробке-вич (1836—1903) — автор хорової релігійної та світської музи­ки, співоігор («Гнат Приблуда», «Убога Марта»), музики до тво­рів Т. Шевченка; Анатоль Вахнянин (1841 — 1908), який був за­сновником (1903) і директором Львівського музичного інституту у Львові, музично-хорових товарне™ «Торбан» (1870) та «Боян» (189В. автором першої галицької опери «Купало». Слід назва­ти і Дениса Січинського (1865—1909) --- професійного компози­тора  Галичини,  автора  кількох  хорів  та  опери  «Роксолана».

Утверджеиня української культури як культури світового рів­ня (1890— 1910-ті РР.). Цей період в історії української культу­ри позначений великими досягненнями, які сприяли утверджен­ню національної самосвідомості українського люду. Утворення політичних партій і груп та вироблення ними своїх програм бу­ло значним кроком у розвитку української політичної думки в напрямку до державності та самостійності. Національні ідеї все глибше проникають у народні маси, руйнуючи стіну, яка до то­го розділяла інтелігентів-натріотів і народ. В галузі духовної культури це період плідного розвитку науки, літератури, ппесп та публіцистики, період діяльності таких корифеїв, як М. Гру-шевський та І. Фраико.

З кінця 70-х років провідну роль у розвитку політичної дум­ки починають відігравати західноукраїнські землі. Цьому спри­яли ідейні шукання молодої інтелігенції — І. Франка, М. Пав-лика, О. Терлецького та інших, співпраця з ними М. Драгома-нова, погляди якого знайшли тут значно більше прихильників, ніж на Сході України, та й самі обставини життя в Австро-Угор­щині, де у 60-х роках було проведено ряд політичних реформ, які перетворили її в конституційну монархію. Правда, нові політич­ні ідеї знаходили прихильників не відразу, вони змушені були долати стіну консерватизму та провінціалізму галицької інтелі­генції, темряву і нехіть до політики серед народних мас. Вели кої шкоди завдавали досить сильні москвофільські настрої, які гальмували розвиток національної культури. Маючи в руках ряд організацій і товариств, москвофіли нав'язували галичанам свої

148

ідеї й твори, писані язичієм — мертвою мовою, яка не могла бу­ти знаряддям розвитку української нації. На противагу москво­філам виступили зі своєю програмою народовці, які через полі­тичний тижневик «Батьківщина» та щоденну газету «Діло» про­пагують не тільки ідеї просвіти народу, а й гасла суспільного прогресу, лібералізму, демократії та федералізму; 1885 р. вони остаточно розривають з консервативним крилом і створюють по­літичну організацію «Народна рада», яка висуває програму са­мостійності і поділу Галичини на польську та українську.

Молодь 70-х років під впливом М. Драгоманова стала на більш радикальні позиції. У 1890 р. вона створює Русько-українську радикальну партію — першу на Україні політичну організацію європейського типу. Своєю кінцевою ціллю радикали бачили со­ціальне визволення селян та робітників і незалежність України, що в ті часи могло розцінюватись як антидержавна діяльність, яка підлягала суворому переслідуванню. В боротьбі з австрій­ським урядом, польськими шовіністами та консервативним кри­лом галицької інтелігенції утверджували радикали свої погляди серед галицького люду.

З народовців і частини радикалів у 1899 р. створюється Укра­їнська національно-демократичиа партія, до якої увійшли най­більш визначні представники галицької національно свідомої ін­телігенції Ю. Романчук, Кость і Євген Левицькі, Є. Олесннць-кнЙ, І. Франко, М. Грушевський та інші. Саме ця партія 'бере на себе провідну роль у політичному житті Галичини і висуває у сво­їй програмі гасла, які стали основними для українського націо­нального руху: єдність, соборність всіх українських земель та не­залежність української держави.

На Східній Україні активізація національного політичного ру­ху припадає на 90-ті рр. XIX ст. Молодь створює підпільні гур­тки в гімназіях та громади в університетах. У 1900 р. гурток сту­дентів Харкова, очолюваний Д. Антоновичем, засновує Револю­ційну українську партію, яка порвала з культурництвом поперед­ніх поколінь української інтелігенції і звернулась до політичної боротьби. Програмою її стала промова, виголошена М. Міхнов-ськнм на Шевченківських святах у Полтаві та Харкові, основним гаслом якої було: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостій­на Україна від Кавпат аж по Кавказ» (Самостійна Україна. Львів, 1900. с. 20). Члени цієї партії розгорнули пропаганду своїх ідей, організували видання революційної літератури в Чернівцях і Львові.

Революція 1905 р. в Росії підштовхнула політичний рух ще далі. З Революційної української партії виділились Українсь­ка соціал-демократична партія, що домагалась автономії із Сей­мом у Києві, та Українська народна партія. Тоді ж утворилась Українська радикально-демократнчна партія. У Думі сформува­лась  українська  парламентська   громада,  висувались' проекти

149

впровадження автономії, самоврядування, української школи та суду тощо. Однак навіть ці вимоги видавались шовіністичним колам Росії страшним сепаратизмом, тому український культур­ний рух після 1907 р. знову починає переслідуватись.

Якщо східноукраїнські політики висували гасла «свободи, рівності, народовладдя, автономії України у Федеративній Ро­сійській республіці» (Грушевськнй М. Хто такі українці і чого вони хочуть), то на західноукраїнських землях майже все на­ціонально свідоме громадянство стояло на виразно протиросій-ськнх позиціях, висуваючи гасло «України окремої, і незалеж­ної», відрізняючись між собою лише в тактиці досягнення цієї мети — з допомогою Австрійської держави (австролоялісти) чи шляхом революційної боротьби (самостійники).

Одним  з головних завдань українська інтелігенція  вважала поширення освіти українською мовою. На східноукраїнських зе­млях лише революція 1905 р. формально зняла всі заборони на вільне українське слово. Тоді й виникає українська преса — «Хлі­бороб» В. Шемета, «Громадська думка», згодом «Рада» у Киє­ві. Почали вільно друкуватись українські книжки: поряд з уже діючим  від  1895 р.  товариством  «Вік»  (Київ)  з'являються ви­давництва  «Час»,  «Ранок»,  «Дзвін» та  інші. Виникли культур-ио-освітні товариства, серед них «Просвіта». Було отримано доз­віл на поширення українських видань з-за кордону. Однак у ро­ки реакції  (1907—1910)  з наказу уряду було закрито майже всі відділення  східноукраїнської  «Просвіти»,  бібліотеки,  чинились перешкоди  друкуванню  українськомовної  літератури,  забороне­но навіть афіші, вивіски та концерти українською мовою. Так і не дійшло до утворення українських шкіл та  кафедр україно­знавства у вузах, а тих професорів, які самочинно перейшли на читання  лекцій  українською  мовою,  було  примушено  відмови­тись від цього. У 1914 р. уряд заборонив святкувати соті роко­вини з дня народження Т. Шевченка, що викликало хвилю обу­рення по всій Російській імперії;  а  з початком першої світової війни було припинено всякі прояви українського культурного жит­тя.

Значно сприятливіші умови для розвитку українського шкіль­ництва склались на західноукраїнських землях. Згідно із законо­давством, питання  про  мову навчання вивішувала місцева гро­мадська рада. Якщо у школі частина дітей спілкувалась іншою мовою, ніж мова викладання, то ця мова була обов'язкова для вивчення як предмет. Відповідно у початковій школі викладан­ня велося або польською, або українською, в середній — як 'пра­вило, польською, а українська стає умовно-обов'язковою для вив­чення. Лише в Академічній гімназії V Львові українська мова з 1874 р. стала мовою викладання. У 1880—1900 ріг. вдалося зас­нувати українські гімназії в Перемишлі  (1887), Коломиї  (1893) та Тернополі  (1898). На 1914 р. лише в Східній Галичині 'було

150

2510 українських народних шкіл (71%) та б гімназій.

Єдиним серйозним досягненням свідомих українців у галузі вищої школи було відкріпні у Львівському університеті кафед-дрії історії України, па яку було запрошено Л\. Грушевського. Тому з кінця XIX ст. розгортається активна боротьба за укра­їнський університет, започаткована промовою ЛІ. Гадущинсько-го на студентському вічі 1899 р. Дійшло до того, що на знак 'про­тесту проти гальмування цієї справи українські студенти Львів­ського університету у 1902 р. організовано покинули його стіни, вирішивши продовжувати навчання за кордоном. Боротьба за український університет у Львові тривала до початку першої сві­тової війни, але безрезультатно.

1890—1910 рр. позначені дальшим розвитком науки на Укра­їні. Розгортає свою діяльність Наукове товариство імені Шев­ченка (НТШ), створене у 1892 р. внаслідок реорганізації Літе­ратурного товариства ім. Т. Г. Шевченка, заснованого в 1873 р. Програма ного передбачала наукові дослідження з українського та слов'янського мовознавства, літератури, мистецтва, з історії та археології України, а також із проблем суспільних дисциплін, математики, природознавства, медицини, для чого створювалися історико-філософічна, філологічна, математнчно-природинчд і лі кареька секції. У 1892—1918 рр. НТШ фактично було нашою Академією наук, У ньому працювали найбільш відомі науковці України — М. Грушевськнй, А. Кримський, Б. Грінченко, В. Гпа-тюк, І. Фрапко та інші. їхні праці публікувались у «Записках Наукового товариства імені Шевченка», «Збірнику математич-но-прнродннчої і лікарської секції», «Етнографічному збірнику*, «Пам'ятках українеько-руеької мови і літератури» та іншик ви­даннях товариства.

Осередком наукової праці на Східній Україні стає місячник «Кневская старина» (1882—1907). Продовжують діяти офіційні наукові товариства у Києві, Харкові та Одесі, які, перебуваючії у руках українців, орієнтувались в основному на українознавство У 1907 р. на зразок НТШ створено Українське наукове 'товарис­тво у Києві, яке починає видавати свої записки та збірники. До Києва перенесено і видання «Літературно-наукового вісника*, за­снованого НТШ. Головою товариства стає М. Грушевськнй — ви­датний вчений і громадсько-політичний діяч, довголітній голова НТШ, а пізніше академік Академії наук УРСР.

Та з початком першої світової війни українське наукове жит­тя завмирає. М. Грушевського заарештовують і вивозять у Сим­бірськ. Українське наукове товариство припиняє свої видання; вийшли з друку лише два томи своєрідної енциклопедії україно­знавства під назвою «Украинский народ в его пропілом и насто-ящем» (1914—1915).

У кінці XIX й на початку XX ст. розгортається боротьба ідейних та художньо-естетичних течій. Поряд з реалізмом утверд-

151

жується модернізм, який шукає нових засобів мистецького відо­браження світу. Прихильники модернізму різко виступили про­ти захоплення письменників старої генерації етнічно-побутовим описом, деталізацією, сільською тематикою та «патріотичними вигуками» і висловились за аполітизм, чисте мистецтво. В літе­ратуру вони принесли психологізм, зосередженість на внутріш­ніх переживаннях і суб'єктивнихх враженнях героя при мініму­мі дії та загальній характеристиці тла подій. Реальний персо­наж часто перетворюється у символ. В поезії починають перева­жати психологічні мотиви й індивідуальні почуття, міняється від­повідно і поетика вірша. У прозі віддається перевага новелі. Мо­дернізм породжує нові стилі — імпресіонізм, символізм, неоро­мантизм, футуризм.

Першим в українській літературі під гаслами модернізму ви­ступив у 1901 р. поет Микола Вороний (1871 — 1940). На сторін­ках «Літературно-наукового вісника» у відкритому листі програм­ного характеру він закликав навернутись до ідеї «чистої шту­ки», «справжньої запашної поезії». В 1907 р. оголосила свою мис­тецьку платформу група галицьких письменників «Молода му­за» (П. Норманський, В. Пачовський, С. Чарнецький, О, Луць­кий та інші). Молодомузівці шукали нових шляхів у літературі, засвоювали ідеї й форми сучасного їм світового мистецтва сло­ва, вступали у русло загальноєвропейського культурного розвит­ку. Дещо відмінні позиції займала група київських модерністів, що об'єднались навколо журналу «Українська хата»: вона про­голошувала культ сильної особи, крайнього індивідуалізму та настроєвості. У багатьох письменників та літературних критиків модернізм зустрів осуд; вони звинувачували своїх ідейних супро­тивників у відірваності від життя, втраті життєвої енергії, де­кадентстві. 1 все ж заслуга українських модерністів полягала в тому, що вони примусили українську літературу вирватись із ко­ла побутописання, відмовитись від шаблонного патріотизму, звер­нути увагу на психологію вчинків і тим самим підняли нашу лі­тературу на якісно новий рівень.

Поряд із Франком на чільне місце в українській поезії вихо­дить Леся Українка (1871—1913). їй вдалося поєднати силу шев­ченківських ідей з новими темами і витворити цілком нову пое­зію загальнолюдських цінностей у високомайстерній формі.

Непідробною щирістю, милозвучністю, романтизмом та сим­волікою насичена поезія Олександра Олеся (1878—1944). Тала­новитим ноетом-лірнком був і Богдан Лепкий (1872—1942), чи­єму перу належать також кілька романів (серед них трилогія «Мазепа»), літературознавчі праці, численні переклади. Збага­тили українську поезію твори А. Кримського, М. Філянського, Г. Чупринки, поетів-молодомузівців.

Серед прозаїків-новаторів початку XX ст. вирізняється пос­тать  Михайла  Коцюбинського  (1864—1913).  У  його  творчості

152

досягнення реалізму в поєднанні з новими імпресіонічними засобами синтезувалися у жанр соціально-психологічпої новели («Поєдинок», «Цвіт яблуні», «Сніг» та інші).

Спробу психологічно поглибити реалізм зробила Ольга Ко-билянська (1863—1942), автор не лише новел, а й великих пси­хологічних повістей («Царівна», «Земля», «У неділю рано зілля копала!»). Письменниця вводить в літературу образи жінок-єман-синанток.

Виняткове місце в українській літературі займає Володимир Винниченко (1880—1951) — поет, новеліст, драматург, публіцист, художник, філософ і громадсько-політичний діяч. Він автор чи­сленних повістей, романів, драм («На терезах життя», «Запові­ти батьків», «Соняшна машина», «Щаблі життя», «Великий Мо­лох», «Брехня» та інші), де в талановитому психологічному роз­різі зображено життя провінційного міщанства, селян-бідняків, інтелігенції, люмпенів. Твори В. Винниченка, єдиного з україн­ських письменників, ще до революції були перекладені на ряд європейських мов — французьку, польську, німецьку та інші. Письменник-гумапіст і в еміграції не змирився з крахом своїх соціалістичних ідей. Засуджуючи злочинну політику Сталіна, він водночас продовжує вірити у можливість ідеального суспільства і створення нової людини («Слово за тобою, Сталіне», «Нова за­повідь», «Конкордизм»).

Серед галицьких прозаїків виділяється Василь Стефаник (1871—1936), автор невеликих за розміром психологічних новел, що ввійшли у збірки «Синя книжечка», «Камінний хрест», «До­рога», «Моє слово».

Поряд з цими класиками української літератури на її ниві пра­цював і ще чималий загін талановитих літераторів — М. Черем­шина, Г. Хоткевич, С. Васильченко, А. Тссленко, О. Маковей, К. Гриневичева та інші.

Важливі зміни відбулись і в театральному мистецтві Укра­їни. Утиски українського слова, цензурні рогатки, невибагливі смаки пересічного глядача, який давав мандрівним трупам основ­ний заробіток, звели театральний репертуар до низькопробних водевілів та побутових п'єс. Однак розвиток літератури і мис­тецтва, утвердження модернізму робили свій вплив на театр, І незабаром навіть кращі п'єси реалістично-побутового змісту ви­явилися застарілими. Слід було шукати нових тем і форм, но­вих методів донесення до глядача основних ідей цієї бурхливої епохи. Театр залишався важливим фактором культурного роз­витку, тому в середовищі інтелігенції розгортається дискусія нав­коло театральних проблем. Головною з них була проблема но­вої драми. До її вирішення найбільше зусиль доклали В. Вин-ниченко, Леся Українка та Олександр Олесь, ставши творцями модерного театру. Саме вони створили нову українську драма­тургію,  яка, за визначенням Л. Старицької-Черняхівської, мала

153

три течії: театр настрою (драми Лесі Українки), соціальний (дра­ми В. Винниченка) та символічний (драми О. Олеся). Однак вихованцям старої театральної школи ролі у модерних п'єсах виявились не під силу. Спробою розв'язати цю проблему було створення при київській музичній школі М. Лисенка драматич­ної студії під керівництвом М. Старицької (1904). На ці часи припадає і початок акторської та режисерської творчості Леся Курбаса.

В архітектурі початку XX ст. також утверджуються ідеї мо­дернізму, пов'язані з використанням нових будівельних матеріа­лів і мистецьких форм (залізничні вокзали Львова, Жмеринки та Харкова), а поряд з ним — неокласицизму (Педагогічний му­зей у Києві, Громадська бібліотека у Харкові). Однак розвиток національного руху стимулював відродження українського сти­лю —- звичайно, на новій основі. Українські архітектори зверта­ються до вивчення пам'яток давніх часів та народної дерев'яної архітектури, публікують розвідки про них у часописах. На цій ос­нові творять львівські будівничі В. Нагірний, автор численних церков у Галичині, та І. Левинськнй, якому належать проекти будинків товариства «Дністер», готелю Жоржа та Академічного дому у Львові. Кращим витвором у національному українсько­му стилі вважається будинок Полтавського земства (1901 — 1908), спроектований В. Кричевським.

Українська скульптура поповнюється набутками прихильни­ків імпресіонізму, які сформували свій талант у мистецьких шко­лах Європи. Серед них виділяються Т. Гаврилко, автор погруд­дя Т. Шевченка; М. Паращук, якому належать скульптурні пор­трети 1. Франка, В. Стефаника, С. Людкевича, а також пам'ят­ник А. Міцкевичу у Львові, виконаний спільно з А. Понелем; П. Війтович, який здійснив скульптурне оформлення фасаду та ін­тер'єру Львівського оперного театру.

Імпресіоністичний напрям у малярстві започатковує ЛІ. Баш-кирцева, однак вона мешкала в основному у Франції та Палії й не могла перенести його на український грунт. На Україні ці ідеї пробиваються у творах художників-реалістів Г. Дядчснка, А. Куїнджі, Ф. Красицького, а особливо О. Мурашка — майстра психологічного портрета, автора відомої картини «Похорон ко­шового». На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали 1. Труш та М. Бурачек; розквітає талант О. Новаківського, який малює в дусі символічного імпресіонізму. Засновником цілої шко­ли монументалістів вважається галичанин М. Байчук Основопо­ложником нової української рафіки був Г. Нарбут. В цілому ж в українському живописі цього періоду виразно проступає тен­денція до творення нового, «великого стилю», до монументалі-зації, філософського поглиблення й поетизації образів, все біль шу роль починають відігравати символ і метафора. Це прояви-

154

лось у творчості В, Кричевського, О. Куриласа, А. Манастирсь-кого, М. Сосенка, О. Кульчицької, які збагатили українське ми­стецтво творами.великої|сили, і найвищої естетичної вартості.

Початок .ХХ ст, приніс значне пожвавлення в українське му-зичне життя. Народжуеться нова.професійна музика, часто спов­нена характерних для.цієї |епохи революційних мотивів. З'явля-ється плеяда талановйтих копозиторів — Я. Степовий, К. Сте-ценко, М. Леонтович, С.Людкевич. Продовукують, діяти різні му­зичні товариства, гуртки, хоровіч капели, ставлячи музичні п'єси, оперети, опери. Серед них, особливою активністю відзначались київське літературно-артистичне товариство, «Український клуб», Музичне товариство ім М. Лисенка у Львові, при якому в 1905 р. організовано Вищий музичний інститут ім. Лисенка. Значний

вклад у популяризацію украінської музики зробив перший на Ук­раїні стаціонарний музично драматичний театр, заснований 1907 р. М, Садовським у Киеві, де крім драматичних вистав ставились рпери й оперети.

•Література: Гнатюк» В Національне відродження австро-угорських українців. 1772— 1880.І  Відень, 1917; Донцов Д. Дві літератури нашої доби. Львів, 1991; Дорошенко,  Д. Нарис історії України. Львів, 1991; Жаборюк А Український живопис останньої третини XIX — початку XX століття. К.  Одеса, 1990; Жуковський А. Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991; Історія української культури Під зіг. редакцією І. Крип'якевнча. Львів, 1937; Історія Укратської РСРУ. У 8-ми т. 1. З, 4. К., 1978, Мар'яненко І Ми­нуле українського театру К. 1953 Новиченко Л., Русанівський В., Толоч­ив" П. Українська національна культура: минуле, сучасне, майбутнє. К-, 1990; Огієнко І. Українська 'культура іКрротка історія культурного життя україн­ського народу.' К.,19І8; ТІолонська-Василенко Н. Історія України. 1900—. 1923 рр. К., 1991; Семчишин М; Тисяча років української культури. Історич­ний огляд культурного „процесу;,.Нью-Йорк—Пари ж— Сідней—Торонто, 1985; Щип Н. Культурногнаціональие питаїція на Україні у XIX ст. // Український 'Історичний журнал,', 1991.¹ №(-3.'