Тема  1. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

Кожний народ — наче неповторний образ, створений, митцем за допомогою фарб і натхнення. Художників два — природа і життя, а сам процес творення виступає як розвиток національ­ної культури. Культура нації є мірилом цивілізованості народу і водночас своєрідним генетичним зв'язком поколінь. Протягом усього свого існування народ нагромаджує життєвий досвід, що виливається у створену ним систему культурних цінностей, яка постійно доповнюється і збагачується. Процес створення І пере­давання всього найкращого в культурі є своєрідною психологіч­ною потребою нації.

Культура українського народу розвивалась у руслі світового культурного процесу. Українці творили, базуючись на успадкова­ному від своїх предків і перейнятому від інших народів, переда­вали своїм нащадкам, а також усьому світові, вже як власний дар у скарбницю світової культури. .

Відкритість, здатність сприймати, пристосовувати, перетворю­вати й українізувати різноманітні культурні впливи, що їх відчу­вав український народ протягом усіх віків своєї історії, є одні­єю з особливостей і сильних сторін нашої культури. Феномен її проявився ще й у тому, що двічі змогла вона відродитись в умо­вах колоніального гніту і втрати культурної еліти нації. Свою роль відіграли сила духу та добірний культурний генофонд на- роду.

Сотні років перебувала українська культура в тіні російської, польської та інших культур, а тому здавалась декому якоюсь вто­ринною, похідною, провінційною. Культурні процеси гальмувала і відсутність власної державності, бо не діяли державні механіз­ми забезпечення вільного розвитку національної культури, не іс­нувало державної політики підтримки культурних обмінів з ін­шими народами. Тоталітарний колоніальний режим сковував віль­ну думку, нищив духовний світ людини і самобутність нації, уби­вав сам дух творчості, без чого був неможливим культурний по­ступ.

Здобуття Україною незалежності створює сприятливі умови для розвитку української культури, відкриває перед нею нові перспективи. Розгортаються процеси національно-культурного від­родження. Одним із проявів його є зростання інтересу до історії української культури.

93

На жаль, розвиток культури на Україні й досі залишається сферою, недостатньо опрацьованою в науковому плані, хоча пер­ші спроби подати її історію припадають ще на середину XIX ст. Практично у громадській думці та культурознавчих дисциплінах у ті часи йшла боротьба двох протилежних доктрин. Згідно з пер­шою, українська культура самобутня, зі своїми традиціями і спе­цифічними особливостями формування та розвитку. Згідно з дру­гою, українська культура розвивалася в системі російської, а то­му і розвиток її повністю визначався цим фактором.

Зусилля прогресивних українських діячів науки, літератури, мистецтва, істориків культури були спрямовані на обгрунтування й утвердження першої доктрини. Відповідну роль відіграв і мо­мент політичний: необхідні були вагомі аргументи для доведення права українців на самостійність, національну і державну неза­лежність. Перші публікації подібного спрямування, як правило, невеликі за обсягом і є розвідками про окремі особливості укра­їнської культури, поглядом на той чи інший аспект її розвитку. Серед найбільш ранніх слід виділити праці П. Куліша, М. Косто­марова, В. Антоновича, М. Драгоманова, І. Нечуя-Левицького та інших.

Одним з головних стимулів своєї подвижницької праці Пан­телеймон Куліш (1819—1897) вважав збереження національних традицій, розвиток української мови та культури, утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення духовного ар­сеналу нації культурними здобутками світової цивілізації!. Він глибоко усвідомлював, що без розбудови національної культури неможливо виробити й елементарні форми державності. Де бра­ти душевні сили, натхнення і терпіння для вкрай необхідної ку­льтурно-просвітницької роботи? Як об'єднати розколоте, збайду­жіле, розчароване українське громадянство навколо ідеї україн­ського національно-культурного відродження? Такі злободенні пи­тання ставив перед своїми сучасниками П. ,Куліш. І зробив для цього немало. На думку П. Куліша, його найбільший творчий ус­піх — двотомна збірка фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». А були ж ще український буквар і читанка «Граматка», двотомна монографія «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя», роман «Чорна рада», пере­клад українською мовою «Біблії» та величезна кількість науко­вих праць, котрі не втратили актуальності і сьогодні. Високу оцін­ку нащадків дістала культурологічна діяльність П. Куліша. М. Зе-ров назвав його «піонером культури на Україні», М. Хвильовий — справжнім європейцем, що наблизився до типу західного інте­лігента, а І. Франко — «знатним на свій час організатором ду­ховної праці».

Микола Костомаров (1817—1885) відомий світові як видат­ний український історик, етнограф, фольклорист, критик, статті якого друкувались у прогресивних часописах «Основа», «Совре-

94

менник», «Отечественньїе записки». Жив і працював М. Косто­маров у тяжкий для української культури час: 60—70 рр. XIX ст. були періодом посиленого цькування українського слова, друку, освіти. Людина європейської освіченості, він знав і любив світо­ву літературу, починаючи з античності, невтомно працював у ца­рині російської культури, та найглибшого його любов'ю були ук­раїнське слово й українська пісня. Свідченням того є праці «Дві руські народності» (1861), «Историческое значение южнорусско-го народного песенного творчества» (1873), «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» (1880—1883). Ще 1843 р. М. Костомаров захистив дисертацію на тему «Об ис-торическом значений русской народной поззии», в якій обстою­вав тезу про народну творчість як вираження духу та світогляду народу. Пізніше М. Грушевський справедливо зауважив, що ко-стомаровське дослідження фольклорної символіки заклало осно­ви відомої теорії символів О. Потебні.

Велике зацікавлення .витворами народної фантазії, мотивами та образами українського фольклору виявляється у праці Івана Нечуя-Левицького (1838—1918) «Світогляд українського народу в прикладі до сучасності». На підставі аналізу народних вірувань і звичаїв та змісту численних колядок, щедрівок, веснянок І. Не-чуй-Левицький прагне дати характеристику процесу відтворення народом поетичних образів богів, русалок, мавок, польовиків, упи­рів, вовкулак. Фольклор підказує письменникові особливості се­лянської психології, розгортає перед ним скарбницю поетичних прийомів, які він щедро використовує у своїй творчості. І. Нечуй-Левицький, «як письменник, що присвятив свою діяльність пока­зу народного побуту, займає одне з перших місць серед письмен­ників цього роду у нас в Росії» (Костомаров М. І. Твори. У 2-х т. Т. І. К-, 1990, с. 36). Чи не найвизначнішою постаттю в українській суспільній дум­ ці XIX ст. після Шевченка був Михайло Драгоманов (1841 —1895), людина різнобічних наукових зацікавлень і практичної дії. Він відомий фольклорист: його збірки «Исторические песН'И малорус- ского народа» (у співавторстві з В. Антоновичем), «Нові україн­ ські пісні про громадські справи (1754—1880)» (Женева, 1881), «Малорусские народньїе предания и расскази» (К, 1876), «По­літичні пісні українського народу XVIII—XIX ст.» (Женева, Т. І,1881; Т. 2, 1885) стояли на рівні європейських досліджень того часу. Він оригінальний літературний критик та історик рідного письменства, соціолог і політолог, глибокий фахівець з історії ан­тичності і середньовіччя; громадський діяч і кореспондент десят­ків періодичних видань, яки: весь час слугував зміцненню зв'яз­ків між Наддніпрянщиною і Галіїо, між Україною і Євро­пою. Він був також блискучим публіцистом — борцем проти по­літичної і духовної тиранії, проти вузьких кастових інтересів інеуцтва.

95

На основі вивчення історії та культури Стародавньої Греції й Стародавнього Риму Драгоманов зробив висновок про відносну автономність політичних і культурних ідей, які можуть виперед­жати реальні соціальні відносини в тій чи іншій країні. Йому на­лежить смілива спроба філософського обгрунтування теорії істо­ричного прогресу у зв'язку не лише зі зміною виробничих відно­син та продуктивних сил, але також із мірою виявлення людсь­кої свободи. Ідея прогресу як результату історичного перебігу по­дій і внутрішньої сутності стала наріжним каменем історіософсь­ких і культурософських побудов М. Драгоманова. Важливо і те, що він не ототожнював поняття «цивілізація» і «культура», хоча згідно з логікою авторських міркувань останнє виступає якісного мірою історичного прогресу. Культура виявляє характер життє­діяльності нації, її конкретні особливості, її включеиість у загаль-ноцивілізаційний процес.

Увага до політичної, соціальної, культурної творчості тієї чи іншої нації визначає суть більшості нау.кових праць вченого.

У статті «Малороссия в ее словесности» М. Драгоманов про­водить думку про Україну як «перехідний місток між Південно-Східною Європою і Росією, про безперервність культурно-освіт-нїх взаємин українських земель з іншими слов'янськими та іно­національними духовно-культурними осередками, про своєрідні со-ціально-політичиі й культурні традиції, які саме її, Україну, пов'я­зують з історичним досвідом Київської Русі і пізнішого перебу­вання у складі Великого Литовського князівства, з проявом ідеї Реформації та Відродження» (Міщук Р. С. Сторінки великого життя // Драгоманов М. Вибране. К-, 1991, с. 611). У своїх істо­ричних та етнографічних працях М. Драгоманов обґрунтовував самобутність української нації, виступав за цілісність її етнічної: території, об'єднання українських земель, включаючи Галичину й Буковину. Він різко заперечив соціалістові Лассалю, який твер­див, що «визнає право на національність тільки за великими ку­льтурними націями» (Драгоманов М. П. «Переднє слово» ((До «Громади» 1878 р.) // Вибране. К-, 1991, с. 324). Він пропагу­вав ідеї соціального і духовного розвитку української нації, ви­ведення її на європейський рівень, критикував репресивно-дикта­торську роль російського царизму як усередині країни, так і поза її межами. Праці М. Драгоманова заперечували самодержавні концепції М. Карамзіна, М. Погодіна, С. Соловйова. Гостро і при­страсно критикував він російських революціонерів-народників П. Лаврова і П. Ткачова, марксиста Г. Плеханова та інших за те, що вони у своїх політичних програмах стояли на позиціях вели­кодержавного шовінізму.

Відомо, що В. Ленін вороже поставився до ідей М. Драгома­нова про широку федерацію («вільну спілку») народів та децен­тралізацію в системі управління; йому дуже не сподобалася пра­ця «Историческап  Польша и великорусская демократия»  (1881),

96

в якій автор пророче писав, що централістичні доктрини росій- . ських революціонерів «зовсім не похитнуть ідеї державно-центра-лістського самодержавства, а тільки  перенесуть в інші руки...» (Іванченко Р. Драгоманов про національне питання // Літератур­на Україна, 1991, 19 верес).

Отже, Михайло Драгоманов — велика постать в українській історії, культурі, науці. Як свого часу Т. Шевченко зробив укра­їнську літературу європейською за глибиною і новизною вира­ження естетичного Ідеалу рідного народу, так і Драгоманов у 70—90-х роках минулого століття підняв свої українознавчі сту­дії до європейського рівня за методом наукового мислення, ши­ротою аргументації та глибиною теоретичних узагальнень.

Важко переоцінити культурологічну спадщину Івана Фран­ка (1856—1916). Саме йому належить філософсько-світоглядне опрацювання цілісної концепції історії української культури. У його наукових студіях постає широка панорама української куль­тури від найдавніших часів дохристиянської Русі до кінця XIX ст. Однією з основних робіт І. Франка, присвячених цій проблемати­ці, є «Історія української літератури від початків українського письменства до Івана Котляревського»; по суті, це історія куль­тури, адже в ній література розглядається у широкому розумінні слова — як «збір усіх духовних виплодів» народу; тут викладено не тільки історичний шлях літератури («красного письменства»), але й розвій матеріальної та духовної культури, що спричинився до витворення своєрідного цивілізаційного типу українця, який, в свою чергу, характеризується в праці «Українці».

Новаторський підхід І. Франка до історії української культу­ри базується на сформульованих ним наукових принципах аналі­зу історії культури як суспільного явища. Зокрема, він одним із перших вдався до розгляду економічних і політичних факторів,  що передують у суспільстві тим змінам, які відбуваються пізні­ше у сфері культури. «Всякому, хто пильно вдивляється в істо­ричне життя, — писав він, — в хід розвитку якогось народу, яс­но одразу, що всякий новий напрям, нові відносини і погляди се­ред нього проявляються аж тоді, коли звершиться будь-яка пере­міна в економічних та політичних обставинах життя того народу» (Франко І. Критичні письма о галицькій інтелігенції // Зібр. тво­рів. У 50-ти т. Т. 26, с. 85). І. Франко, отже, розглядав історію' не як певну часову послідовність «чисто» духовних явищ, а як всю сукупність дій народних мас і тих соціальних, економічних і ду­ховних течій, які з непереможною елементарною силою проявля­ються в їх житті. На той час це було значним завоюванням рево­люційно-демократичної теоретичної думки, оскільки давало змо­гу,пов'язати історію культури з реальним життям суспільства, з його соціальними проблемами. Заслугою І. Франка було осмис­лення духовної культури у зв'язку з соціальною боротьбою сус­пільства як конкретно-історичного відображення цієї боротьби в

97

галузі духовного життя. Він розглядав виникнення нових явищ у культурі, зокрема нових літературних течій, як «рефлекси тих духовних настроїв», що покликані до життя розвитком визволь­ної боротьби, боротьби за ідеали соціальної рівноправності і справедливості.

Глибокі думки висловив І. Франко про співвідношення мате­ріальної і духовної культури в історії людства. Він вважав неза­перечним, що духовна культура формується на основі матеріаль­них умов життя. Матеріальна культура набагато старша від ду­ховної, оскільки її початки сягають на цілі тисячоліття у глиб ві­ків у порівнянні з писемною культурою. Саме в часи долітератур-ної цивілізації розвивалися такі предмети матеріальної культури, як зброя, знаряддя праці, різні прикраси, житла. Інша справа, що тільки там, «де в цивілізаційному підході являється письмо, до нас починає промовляти душа чоловіка безпосередньо, з уст в ус­та, і ми відразу здобуваємо можливість заглядати в душу, в чут­тя, змагання, радощі і смуток прадавніх, давно загиблих і забу­тих поколінь» (Франко І. Історія української літератури // Зібр. творів. У 50-ти т. Т. 40, с. 8),

Таким чином, застосування нових філософсько-методологічних підходів до аналізу культури на рівні світової культурологічної думки кінця XIX й початку XX ст. дозволило І. Франкові подати оригінальний виклад історії української культури, який не втра­тив актуальності і в наші дні.

Історію української культури в послідовній конкретності по­дій і фактів першим подав Михайло Грушевський (1866—1934). Він автор понад двох тисяч праць, але найбільшу славу принес­ла йому фундаментальна десятитомна «Історія України-Руси» (1898—1936), яка і сьогодні залишається найкращим досліджен­ням історії українського народу. М. Грушевський пропонував вив­чати історію саме народу, а не держави, яка завжди підпорядко­вана економічному, культурному та національному чинникам. Він приділяє значну увагу культурним процесам, бо вони, на його дум­ку, грають визначальну роль в історичній долі народу: від роз­витку і рівня культури часто залежить вибір народом шляху на перехрестях історії. Крім того, самобутність культури — харак­терна ознака самого існування народу. Ось чому вчений поряд з проблемами політичної та економічної історії детально розгля­дає у своїх дослідженнях і проблеми історії культури, розробляє власну концепцію культуротворчого процесу на Україні.

Ряд проблем розвитку української культури розглядається у праці М. Грушевського «Культурно-національиий рух на Україні в XVI—XVII віці» (К., 19,12). На тлі історичних обставин він ана­лізує культурне піднесення, яке знайшло вияв у розвитку книго­друкування, освіти, малярства, граверства тощо. Його погляди на розвиток культури XVII—XIX ст. викладені в «Ілюстрованій-історії України»  (1911), що витримала ряд видань. Перу цього

98

невтомного дослідника належать також перша енциклопедія ук­раїнознавства «Украинский народ в прошлом и настоящем» (1914 — 1915), «Історія української літератури» (1923—1926), «З істо­рії релігійної думки на Україні» та багато інших праць.

Значний вклад у вивчення історії української культури вніс Іван Огієнко (1882—1973) — історик церкви, культуролог, філо­соф, мовознавець, письменник, автор перекладу «Біблії» на су­часну літературну мову, перший ректор Українського університе­ту (1918—1919), міністр культів (віросповідань) в уряді Дирек­торії, один з ініціаторів відродження Української автокефальної православної церкви, пізніше митрополит Вінніпегу і всієї Кана­ди Іларіон. У спадщині І. Огієнка — близько тисячі праць, і біль­шість з них присвячена проблемам нашої культури. Серед най­більш значних — кількатомна «Наша літературна мова», в якій опрацьовано тисячі історичних і етнографічних джерел та літе­ратурних творів, «Історія українського друкарства», «Дохристи­янські вірування українського народу», «Українська церква за час Руїни», «Візантія й Україна», «Князь Костянтин Острозький» та інші.

У 1917—1918 рр. І. Огієнко читав у Київському університеті курси української мови та культури. На основі своїх лекцій він видав книгу «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (К.. 1918), яку можна вважати по­чатком справжньої історіографії української культури. Автор ана­лізує характерні риси нашої культури, простежує її розвиток в різні періоди історії, акцентуючи увагу на національній самобут­ності української культури, самостійному «визріванні» визнача­льних тенденцій її розвитку, показує на основі численних фактів і документальних свідчень вилив української культури на росій­ську. Таким чином, І. Огієнко робить спробу зруйнувати стерео­тип сприйняття української культури як похідної, залежної від російської. Автор доводить, що протягом довгих віків своєї істо­рії українська культура, по суті, не мала сприятливих умов для свого розвитку, він виділяє навіть окремий розділ про «кривди, заподіяні народу українському», логічно підводячи до думки, що вироблення національної державності є необхідною історичною умовою і гарантом нормального культурного процесу на Україні.

Найбільш значною узагальнюючою працею західноукраїнсь­ких учених, що висвітлювала культурний процес на Україні від найдавніших часів до 30-х років XX ст., була «Історія українсь­кої культури» (1937) за редакцією І. Крип'якевича. У книзі, роз­рахованій на масового читача, містився досить глибокий аналіз трьох ділянок культури: побуту (І. Крнп'якевич), літератури (В. Радзикевич) та мистецтва.(М. Голубець); до останнього до­дано невеличкі розділи про театр (С. Чарнецький) та музику (В. Барвінський). Це видання могло б стати серйозним джерелом знань для зацікавленого читача, але, па жаль, воно, як і більшість

99

названих нами досліджень, трималося у спецфондах.

За роки радянської влади так і не було створено цілісної кон­цепції розвитку української культури, хоч духовна атмосфера 20-х років здавалась обнадійливою. Та це був дуже короткий пе­ріод, коли Україна мала право на свою історію і свою культуру. Із робіт концептуального характеру, у яких робилася спроба вис­вітлити весь процес історичного розвитку української культури, слід назвати книгу А. Козаченка «Українська культура, її ми­нувшина та сучасність» (Харків, 1931). Однак і вона не дійшла до читача: розпочалася боротьба з «українським буржуазним на­ціоналізмом», і все, що хоч трохи наближалось до істини і ста­вило під сумнів офіційні ідеологічні постулати, виводилось із ши­рокого вжитку.

Зазнала невдачі спроба видати історичний нарис «Українсь­ка культура» за редакцією К. Гуслнстого, М. Рильського та С. Маслова, зроблена у роки війни. Лише в. 1961 р. семитисячним тиражем вийшла робота М. Марченка «Історія української куль­тури. З найдавніших часів до середини XVII ст.», в якій автор, спираючись на марксистсько-ленінську методологію і традиційні підходи радянської історіографії, виводив початок існування ук­раїнського народу щойно з XV ст.

Зате українські вчені в еміграції створили кілька узагальню­ючих праць з історії культурного процесу на Україні. Ще в 1940 р. з'являється курс лекцій для студентів Українського технічио-гос-подарського інституту під назвою «Українська культура» (ред. Д. Антонович), авторами якого були В. Біднов, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, Д. Чижевський, В. Січинський — кращі на той час знавці окремих ділянок української культури. Книга витримала ряд видань.

Великою заслугою українських науковців було видання дво­томної (у трьох частинах) тематичної «Енциклопедії українознав­ства» (Мюнхен—Нью-Йорк, 1949), де подано загальну характе­ристику та основні складники української культури. До участі у виданні були залучені відомі дослідники-культурологи О. Пріцак та Д. Чижевський.

У 50-х роках побачили світ «Нариси з історії нашої культури»
відомого українського поета Є. Маланюка. 1964 року в Канаді
вийшло друком друге видання першого тому «Історії української,
культури» за редакцією І. Крип'якевича, до якого додано ціка­
вий розділ «Міфологія української землі», написаний Б. Кравці-
вим.                                                         

Остання з виданих узагальнюючих робіт — «Тисяча років ук­раїнської культури» (1985) М. Семчишина. Написана у науково-популярному стилі, вона подає процес розвитку української куль­тури в різні періоди нашої історії, періодизацію цього процесу та його особливості. М. Семчишин, за його словами, зосереджує ос­новну увагу на «національності культури», прагнучи показати ку-

100

льтуру «означеної спільноти, духовної спадщини суспільства і йо­
го традицій».                                                             ...

Українські вчені в еміграції популяризують історію нашої ку­льтури і в іншомовних виданнях. У цьому плані слід відзначити роботи І Мірчука в німецькомовній енциклопедії українознав­ства «Handbuch  der Ukraine» (1941), англомовну збірку статей за його ж редакцією «Ukraine and its people»  (Munich, 1949).

Тепер повертається до нас десятиліттями замовчувана спад­щина діячів української культури, всіх, чиї книги і статті лежали у спецфондах. Тож є надія отримати нарешті правдиву і'і повно­цінну історію рідної культури.

Література: Жулннський М. Духовна енергія нації. Проблеми ство­рення цілісної концепції української культури //Українська культура, 1991, № 6; Історія української культури. Під заг. ред. Д-ра Івана Коип якевича. Львів 1937- Климчук О. В чистій любові до краю //Україна, 1991, № 19; Мар-«е.нко М І Історія української культури. З найдавніших часів до середини XVII ст К. 1961- Огієнко' І. Українська культура. Коротка історія культур­ного життя' українського народу. Курс читаний в Українському народному університеті. К., 1918; Семчишин М. Тисяча років українсько^ культури. Істо­ричний огляд культурного пронесу. Нью-Йорк—Париж—Сідней—Торонто, ІУЙо; Українська культура. Збірник лекцій за ред. проф. Антоновича. Иодеорадн, 1940.