Т є м а 2. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Культурні, надбання інших народів як складники української

культури.' Базою для української культури послужили культур­ні надбання південної групи східнослов'янських племен — ре­зультат синтезу багатовікової традиції місцевого населення і дос­віду сусідніх регіонів. Однак де ж витоки української культури? І сьогодні навколо цієї проблеми тривають дискусії. Одні дослід­ники твердять про генетичну спадковість історнко-культурного ро­звитку населення України принаймні з епохи бронзи (II тис. до н.е.); інші вважають, що безперервний культуротворчий процес на наших землях почався в епоху Середньовіччя, а до того культур­ні зв'язки не раз руйнувалися внаслідок активних міграційних рухів, які й визначали історичний процес.

Населення України не могло залишатись етнічно і культурно однорідним протягом тисячоліть: міграції були явищем досить частим. Але вони ніколи не приводили до повної зміни населення, до абсолютної руйнації його історичної пам'яті та культурного генофонду. Виникали і гинули етноси, підносились і занепадали їх політичні утворення, але культурні надбання принаймні в якійсь своїй частині зберігались і передавались у спадок новому насе­ленню,  а  отже,  наростали,  збагачувані  новими  здобутками.

Вже епоха палеоліту (200 тис. — 10 тис. років до н.е.) засвід­чує існування на території України певної культури. На ці часи

101

припадає набуття людьми вміння добувати і використовувати во­гонь; удосконалюються знаряддя праці, житло; з'являються зачат­ки релігійних вірувань (тотемізм і магія), а разом з ними й еле­менти мистецтва.

У часи мезоліту (10 тис. — 7 тис. років до н.е.) на Україну прийшли лук і стріли, розвивається рибальство, приручено соба­ку. Це час, коли започатковуються форми первісної племінної ор­ганізації, а основою суспільного устрою стає матріархат.

Доба неоліту (7 тне. — 3 тис. років до н.е.) стала періодом якісних змін у культурному поступі: людина переходить від зби­рання і полювання до хліборобства та скотарства, розвиває своє вміння обробляти камінь і виготовляти нові знаряддя праці, вчи­ться ткати полотно і ліпити посуд. На Україні вершиною культур­ного розвитку цих часів була трипільська культура (4 тис. — 2 тис. років до н.е.), назва якої походить від села Трипілля біля Києва, де вперше знайдено її пам'ятки. Племена трипільської культури заселяли Подніпров'я, особливо густо правий берег Дні­пра, а також Придністров'я. Вторгнення войовничих кочових пле­мен зі Сходу знищило трипільську цивілізацію, однак елементи її культури стали складниками інших культур, що розвинулись на Україні; під неї жителі нашої батьківщини успадкували нави­ки землеробів, будівельників, ремісників. Аж до часів християн­ства протривали елементи трипільських культів (культ богині-ма-тері; обряди, зв'язані з поклонінням місяцю, та ін.).

Епоха бронзи (II тис. до н.е.), що прийшла па зміну кам'яно-мідному віку, поклала край етнічній, суспільній та культурній ста­більності. Маси людей вирушають з насиджених місць на нові землі. Відбувається активна асиміляція або місцевого населення, або ж пришельців, у результаті маємо неокресленість меж того­часних культурних утворень. Творці їх різні за походженням, але частина з них належала до індоєвропейської спільності. Індоєв­ропейці, як вважає М. Семчишии, принесли з собою на територію України дуже важливі культурні елементи: в суспільній сфері — патріархат, у духовній — культ Сонця та розвинену флективну мову (мова, для якої властиве утворення граматичних форм слів шляхом зміни їхніх закінчень або звуків основи).

У І тис. до н.е. паша територія потрапляє у сферу античних впливів, і це започатковує нову епоху в розвитку культурної тра­диції українців. Тимчасом до еллінського культурного кола не на­лежали тоді ні народи Західної та Центральної Європи, ні пле­мена, що жили на схід від української землі. Тривале перебу­вання в ньому наклало свій відбиток на культуру та психологію населення України.

Колонізація північного узбережжя Чорного моря починається з VII ст. до н.е. У VI ст. до н.е. засновано грецькі міста-поліси: Ольвію — на березі Буго-Дністровського лиману; Тірас у гирлі Дністра; Пантікапей — на місці сучасної Керчі. На V ст. до н.е.

102

припадає заснування Херсонеса (біля сучасного Севастополя). Виникнення грецьких колоній суттєво підштовхнуло господарсь­кий та суспільний розвиток сусідніх з ними племен скіфів. Давня Греція стала постійним ринком збуту продуктів скіфського гос­подарства — зерна, худоби тощо. Частина кочівників осідає по­близу полісів і переходить до хліборобства. У скіфському суспіль­стві утверджується рабовласництво, розвивається державність, виникає скіфське царство (VI—IV ст. до н.е.), територія якого простяглась від Дунаю до Дону.

Скіфські племена, на думку М. Брайчевського, становили особ­ливу етнічну групу, споріднену з іранцями, фракійцями, слов'я­нами, балтами, алародійцями, але не тотожну з ними. «Батько історії» Геродот (VI ст. до н.е.) виділяв серед скіфів чотири гру­пи: «царських скіфів» та скіфів-скотарів, що заселяли Причорно­морські степи, скіфів-орачів та скіфів-землеробів, які жили в ос­новному у лісостеповій зоні Подніпров'я. Сусідами їх були, за Геродотом, алазони, каліпідн, агатирси, иеври та ін. Серед цих народів були, безперечно, і предки східних слов'ян.

Культура скіфів — своєрідний сплав місцевої культурної тра­диції, що корінням своїм сягає мідного віку, та складників ан­тичної цивілізації. Яскравим прикладом цього служить скіфська кераміка, прикрашена тисненим геометричним орнаментом, і де­коративне мистецтво скіфів з його анімалістичним (звіриним) стилем. Шедеври скіфського мистецтва — малюнки на відомих вазах з Гайманової та Чортомлицької могил, Куль-Обського кур­гану, чи гребінь з Солохи та пектораль з Товстої могили, — на­віть якщо вважати їх виробами грецьких майстрів з Боспора чи Херсонеса, все ж мають на собі слід місцевих традицій. Від скі­фів успадкували українці також ряд слів (собака, тоиір та інші), елементів одягу (біла сорочка, чоботи, шпичаста шапка), деталей озброєння (сагайдак, пернач).

У І ст. до н.е. грецькі міста потрапляють під владу Риму, і такий стан речей зберігається аж до навали готів (III ст.), які завоювали землі Босиорського царства. Римські впливи відбились в українській домашній культурі — в одязі, їжі, хатній обста­новці; в обрядах і віруваннях. Рим приніс у Північне Причорно­мор'я християнство; до нашого часу в Криму збереглись «печер­ні міста» з християнськими храмами та монастирями.

Прихід готів спричинився до формування державності у фор­мі територіального союзу праукраїнців — антів. Готи приєдна­лися до еллінського кульхурного кола і, таким чином, сприяли поширенню грецько-римської культури та християнства на наших землях. Гунни (IV ст.) штовхнули слов'янські племена на Шлях завоювань і освоєння нових земель. Через Хозарський каганат (VII—X ст.) прилучились праукраїнці до здобутків державотвор-чості та цінностей арабської культури.

І 03

У другій половині І тисячоліття землі України зазнають саль­ного  впливу  культури  Візантії,  прямої  спадкоємиці  культурної традиції давньої Греції і Риму, а також частково Сходу. Верши­ною цього впливу став період Київської Русі  (X—XII ст.). Час візантійських впливів — якісно нова епоха в історії культури на­шої землі: завдяки візантійцям Русь увійшла до християнського світу, отримала літературу, культове образотворче мистецтво, ка­м'яну архітектуру та ін. В той же час не може бути й мови про якесь засилля візантійської культури на Русі. Належність укра­їнських земель до середземноморського культурного кола зроби­ла можливим органічне поєднання місцевої традиції з досягнен- \ нями високорозвиненої культури Візантії. Трансформуючнсь під і впливом цієї традиції, запозичені досягнення ставали надбанням і самобутньої давньоруської культури. Зрештою, візантійські впли- і ви не були ні всеохоплюючими, ні постійними. Поряд з ними Русь І відчувала  впливи  сусідніх слов'янських земель,  країн Західної | Європи.

Географічний чинник та історичні обставини розвитку русь» кої культури. Розвиток української культури від самих її подат­ки зумовлювався територією, природою, економічними умовами, міграційними рухами, історичними обставинами, тобто як геогра­фічним, так і історичним чинниками. Перший мав особливо вели­ке значення в ранній період формування культури на території України; другий постійно накладав свій відбиток на культурний процес.

^Україна займає серединне місце між Центральною Європою та'л.зією. Через її територію з давніх часів пролягали транзитні торговельні шляхи з Малої Азії у Північну Європу та з країн Сходу в Європу Західну. Отже, тут стикались часто далекі одна ВІД..РДН0Ї культури.

[На Україні майже всі водні та сухопутні шляхи, міграційні ру­хи населення були спрямовані до Чорного та Азовського морів, які є своєрідною основою української землі. Як вважає географ  С. Рудницький, завдяки Чорному морю Україну можемо вважа­ти до певної міри середземноморською країною.

Землі України можна поділити на кілька природних зон — Полісся, Лісостеп, Степ та Карпати. Карпати і Полісся з їх мало­продуктивними грунтами були не дуже придатні для землероб­ства, зате флора і фауна цих земель служили чудовою базою для мисливства та різних лісових промислів. їх населення, відірване від людних шляхів, захищене від іноетнічних та інокультурних впливів, слабо сприймало будь-які новації в життєвому укладі, стійко тримаючись давніх звичаїв, вироблених багатьма поколін­нями. Тому і досі в цій місцевості знаходимо багато залишків ко­лишнього. Карпати і Полісся в силу географічних обставин не відігравали визначальної ролі у динаміці культурного поступу нашого народу, але мали важливе значення для оберігання над-

104

бань української  культури, забезпечення її неперервності в ча­си небезпек.

Іншими були природні умови Півдня — краю безмежних сте­пів, вкритих буйними травами і прорізаних річковими долинами та байраками. Добрі грунти і достаток сонця робили землю на­дійною основою активного господарського життя. Однак бачили в ній свою оселю не лише хлібороби, а й орди кочовиків-скотарів, тож стала вона домівкою тільки для наймужніших, найвідчай-душніших. Слов'янські племена лише частково, і то ненадовго,, опановували степи, а широке їх господарське освоєння почалось аж у XVIII ст. Степ теж не міг відігравати визначальної ролі у розвитку української культури; навпаки, звідси постійно виходи-. ла загроза нашому культурному життю.

Центром творення української культури стала лісостепова зо­на, яка займала частково Галичину, Волинь та Середнє Подні­пров'я. Чорноземи, достаток вологи, помірний клімат давали мож­ливість розвивати хліборобство, закладати осередки культурного життя. Життя на прикордонні зі Степом напружене і тривожне, однак близькість рятівника лісу робить колонізацію цих земель тривкою, а сам культуротворчий процес безперервним.

На культурний розвиток України впливали міграції населен­ня. Під тиском кочівників місцеві жителі раз у раз відступали зі Степу та Лісостепу у рятівні лісові райони; коли ж загроза ми­налася, знову йшли в небезпечні, але багаті дарами природи краї, і знову тут відроджувалось господарське і культурне життя. Ці міграції перемішували населення України, формували єдину мо­ву та культуру з великої кількості племінних діалектів та куль­тур. Цілковита одноманітність, ясна річ, не досягалась, але над­звичайна подібність народної культури у різних областях Укра­їни, не властива для інших держав з такою великою площею та чисельністю населення, — характерна ознака української куль­тури. Лише жителі окремих районів Карпат та Полісся (бойки> лемки, гуцули, поліщуки) і досі зберігають своєрідні риси у сво­їй культурі — живі рештки різнобарвної маси культур україн­ських племен.

Спершу Русь була порівнянно невеликим об'єднанням кілько племен Середнього Подніпров я центром у Києві, пізніше вона обійняла майже всі землі теперішньої України Кожне плем'я зберігало своє самоврядування і залежало від Києва лише у вій­ськовому плані, постачаючи київському князеві воїв та данину на військо. Іноземні джерела знають це об'єднання під іменем Куявії (Київської землі). Врешті правитель сусідньої Славії (зе­млі ільменських слов'ян) Олег у 882 р в результаті походу на Київ об'єднав під своєю владою значну територію, на якій жили племена східних слов'ян: Київська Русь в часи найвищогс розкві-ту сягала Кавказу та Чорного моря на півдні, Карпат та Вісли — на заході, Балтійського моря на півночі, а на сході доходила

105

до Волги і Каспію. Можна вважати її ранньою імперією, яка об'єднала східнослов'янські та неслов'янські племена, що жили на цих землях. Утворення держави сприяло культурній консоліда­ції населення Київської Русі.

Спільне походження та географічно-історичні умови теж виз­начили приблизно однаковий рівень економічного, соціально-по­літичного та  культурного  розвитку слов'янських племен, однак різниця у природних умовах, панування натурального господар­ства, різна сила іноетнічних впливів, більша чи менша тривалість етнічної самостійності виробили чимало прикметних рис у їх ку­льтурному обличчі, які державна єдність до кінця подолати не могла. Географічні, економічні та політичні обставини диктували культурну першість українських земель у Давньоруській держа­ві. Тому в цілому слід погодитись із твердженням М. Грушевсь-кого, що «Київська держава, право, культура були утвором од­нієї народності, українсько-руської...»  (Грушевський М. С. Зви­чайна схема «русской»  історії і право раціонального укладу іс­торії Східного Слов'янства // Пам'ятки України, 1991, № 3, с. 4). Побут русичів. Торгівля, політична 'і правова культура. Осно­вою господарського.життя Київської Русі було хліборобство. Ско­тарство розвивалось найбільше у лісостеповій смузі завдяки ве­ликій кількості лук. У лісовій смузі було поширене бортництво (збирання меду диких бджіл) та пасічництво. В ті часи панува­ло натуральне господарство, однак розширення виробництва, роз­виток  ремесел  сприяли  активізації  товарно-грошових відносин, стимулювали торгівлю.

Внутрішня торгівля концентрувалась у містах. Зокрема, Київ мав вісім торговищ, найбільше з них було на Подолі. Торгували сіллю, яку довозили з Причорномор'я, виробами ремісників, збіж­жям, шкірами тощо. Зовнішньою торгівлею займалися гості — купці, які, гуртуючись у каравани, вирушали до Візантії, Хозарії, звідти в країни Сходу, а також до Скандинавії та Західної Євро­пи. Розвивалася й торгівля морем, центром її було місто Олесня па Дніпрі; руські купці плавали також по Каспію до південного його узбережжя, звідти на верблюдах добирались аж до Багда­да- Головними предметами експорту були шкіри, хутра, мед, віск та інші продукти сільського господарства. Імпортували з Візан­тії та країн Сходу шовкові й бавовняні тканини, зброю, ювелірні прикраси, скло, кераміку, прянощі, вина; з Європи — сукно, ме­талеві вироби, зброю тощо.  Розквіт руської торгівлі зі Сходом та Візантією припадає на X—XI ст., але з середини XII ст. іні­ціатива поступово переходить до кримських греків, далі до гену-сзців. Натомість міцніли зв'язки з Західною Європою, їх не в си­лі була зруйнувати навіть монголо-татарська навала.

Розвиток торгівлі вимагав удосконалення грошового обігу. Ті­сні торгові контакти сприяли поширенню на Русі арабської, ві­зантійської  та  західноєвропейської  монет  (дирхем,  міліаресії  і

106

номісми, динари). Володимир Великий і Ярослав Мудрий кар­бували власні гроші — срібники і золотники, на яких витиска­лись портрет князя і його родовий знак — тризуб.

Розвиток товарно-грошових відносин свідчив про розпад пер­вісного родоплемінного ладу. Виникає майнова нерівність, знать і князівська дружина концентрують у своїх руках значні багат­ства; у приватну власність переходять садиби, знаряддя праці, худоба, продукти господарства, а потім частково й земля. Прав­да, в одних районах ці процеси йшли швидше, в інших повільні­ше, що мало певний вплив і на розвиток культури на Русі.

Населення міст, особливо малих, не відрізнялось від селян ні побутом, ні правами. Міста з'являються на Русі ще у третій чверті І тисячоліття. Вони виникають на основі городищ — ук­ріплених поселень, центрів давньоруських племен. Зокрема, Ки­їв виник на місці городищ VI ст., що існували на Старокиївській та Замковій горах. Про значну кількість міст-градів па наших зе­млях свідчать іноземні джерела, а «Повість времешшх літ» вка­зує, що на Русі в IX—X ст. було до 20 міст, у ХШ ст. — близь­ко 300. Великими центрами торгівлі стали Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Любеч, Галич. Особливо помітну роль відіграв Київ — столиця, «мати городів руських», найбільший ремісничий, торговельний та культурний центр Руської землі. Тіг-мар; єпископ Магдебурзький (кінець X—XI ст.) у своїй «Хроні­ці» зазначав, що в Києві «більше 400 церков і 8 ринків, а- люду незчисленна сила» (Січинський В. Чужинці про Україну. Львів, 1991, с. 10). Дослідники твердять, що кількість населення Киє­ва у XI—XII ст. сягала 50 тис. (9 тис. дворів). Чернігів та Галич нараховували до 25 тис, Переяслав — 12 тис, Вишгород — по­над 10 тис Основний контингент міського населення становили ремісники. Відомо, що вони об'єднувалися у корпорації; зокре­ма, назви подільських урочищ, можливо, зберегли пам'ять про об'єднання гончарів та кожум'як; у Вишгороді відомі корпорації гончарів та городників — будівників міських укріплень.

Торговці теж мали окремі об'єднання, що спеціалізувались на торгівлі з певними країнами і певними видами товарів. Відо­ма, зокрема, Іванівська община в Новгороді, організаційним цен­тром якої була церква на Опоках; члени цієї общини торгували воском. Багато міст, у першу чергу Київ, були осідками інозем­них купців, які займали подекуди цілі квартали чи окремі госте­ві двори. Саме купці активно сприяли культурним обмінам, че­рез них переважно приходили в український побут чужинецькі звичаї, одяг, прикраси, знаряддя праці, а в мову — нові слова.

Крім ремісників і купців, у містах проживали також 'бояри, князі зі своїми дружинниками, священики, монахи, «чорний» ро­бочий люд — челядь, ізгої та інші. Вільне населення брало участь у міських вічах, мало рівні права з боярством і справляло вели-

107

кий вплив на державні справи, деколи вирішувало і долю князів­ського престолу.

В основі відносин між людьми лежало давнє звичаєве право, корені якого сягають родового Ладу. У Київській Русі зберігало­ся широке місцеве самоврядування, останнє слово залишалося за старійшинами, воно було незаперечним. За покривдженого зас­тупалися його родичі, а в разі смерті члена роду на забійцю че­кала кривава помста. У часи війни родичі й далі виступали як окремий відділ народного ополчення, що складалося з вільних людей — смердів та міщан. Майнові проблеми родичі також на­магалися вирішити полюбовно, а спадок переходив до старшого в роді. Проте розвиток феодальних відносин, прийняття христи­янства і культурне зближення з Візантією привели до запози­чення візантійського права, яке лягло в основу церковного зако­нодавства (Церковні Устави Володимира та Ярослава Мудрого), та до кодифікації власного права у першій половині XI ст. На цей час припадає створення першої редакції так званої «Русь­кої Правди» — «Правди Ярослава» (17 статей). Всього відомо чотири редакції; найширша — третя — припадає на час правлін­ня Володимира Моиомаха і має 135 статей («Пространная Прав­да»). «Руська Правда» являє собою в основному збірку норм ци­вільного та кримінального спрямування, встановлює кари за різ ні порушення і злочини.

Українська міфологія та прийняття християнства. Культура Київської Русі піднялась на новий щабель після прийняття хри­стиянства: разом з ним прийшли якісні зміни у світогляд і побут русичів; нова релігія стала ідеологічним підґрунтям для феода­льних відносин, що формувались, зумовила входження Русі у європейський християнський культурний світ.

Однак і до прийняття християнства слов'янські племена ма­ли цілу систему поглядів на життя, в основі яких лежало язич­ництво. У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувались народ­на фантазія та позитивні знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що проявився у правилах етики, естетики і моралі. Про давні слов'янські вірування існували далеко не повні дані, через це деякі дослідники вважали слов'янську міфологію примітивною, нерозвиненою. Та найновіші дослідження спростовують цю дум­ку. Тисячоліття культуротворчого процесу на Україні виробили розвинену систему вірувань, що грунтувались на астральному культі, подібному до культів давніх цивілізацій.

У язичництві виділяються кілька пластів. Найдавніший, що сягає часів появи людини на наших землях, складають анімізм (віра в те, що кожне природне явище має свою душу) і тотемізм (віра в походження людини від тваринного чи рослинного світу і здатність її перетворюватись у рослину або тварину). Посту­пово люди вчились узагальнювати свій досвід, все більше заду­мувались над проблемами походження світу, шукали першопри-

108

чини буття. Так склалось уявлення про богів — творців Всесвіту
та першооснови світу — небесного вогню і води, поєднання яких
творило життя,
         Богинею — матір'ю світу, як вважає О. Знойко, була Лада

ім'я якої зустрічаємо в українському фольклорі. Культ Лади та її дітей — Данії (Лелі), що уособлювала втілену воду, та Поле-ля, що втілював світло, в часи патріархату був витіснений куль­том бога — володаря неба, який виступає в кількох іпостасях: Див (яскраве небесне склепіння), Сварог (нічне небо) і Перун (бог дощу, грому та блискавки). Святом Сварога було Різдво Всесвіту — час, коли народжувалась тріада світил: Сонце, Мі­сяць і Зоря (25 грудня — 7 січня). Як вважає О. Знойко, голов­ним божеством тріади був Місяць, назви якого — Дідух (у іран­ців Дадвах — бог-творець), а також Коляда і Василля дійшли до нас. Народний звичай зберігає святкування Щедрого вечора — свята народження Місяця, коли ліпились пироги як жертовна страва цьому богу, влаштовувались посівання та співалися щед­рівки — величальні гімни йому як володареві води, рослинного і тваринного світу.

Перехід до землеробства утвердив на Україні культ Матері-Землі і Золотого Плуга. Легенду про золоті речі — плуг, ярмо, сокиру і чашу, які впали, на землю за царя скіфів Тіргітая, пере­казує Геродот (V ст. до н.е.). За цією легендою, лише син царя ' Колоксай зміг узяти ці речі, що горіли небесним вогнем; він і став правителем скіфів-землеробів. Іпатіївський літопис повідомляє, що саме Сварог дав людям плуг і навчив обробляти землю.

Матір-Землю символізувала у давніх українців богиня Бере­гиня. Земля вважалася центром Всесвіту, а уособленням його було Прадерево Світу, яке й досі вишивають на рушниках у виг­ляді дивовижної квітки, дерева життя.

Поряд із цими богами джерела називають ще сонячне боже­ство — Даждьбога (його уособлення — Ярило, Семиярило, чи Ссмаргл, Світовид), бога вітру і бурі Стрибога, бога скотарства, майна і мистецтва Волоса (Велеса) та ін. Поступово система спільних для багатьох племен вірувань зруйнувалася, і на пер­ший план виходять племінні культи: кожне плем'я обирало собі богів-покровителів У період утворення Руської держави на чіль­не місце висувається культ Перуна як покровителя князя і йо­го дружини.

Язичництво було доволі досконалою системою вірувань та знань про світ, але в часи руйнації первісно-родового ладу, по­в'язаної з прогресом продуктивних сил. воно не могло забезпе­чити виконання ряду нових функцій релігії. По-перше, створене в період, коли основною життєвою потребою людей було вміння знайти можливості співжиття з природою, пристосуватись до нав­колишнього середовища, язичництво не давало рекомендацій, якими повинні бути відносини між людьми у новому світі — сві-

109

і соціальної нерівності та класової боротьби; по-друге, збережен­ня племінних культів перешкоджало етнічній, державній та куль­турній консолідації племен. Спроба Володимира створити єди­ний пантеон із найбільш шанованих слов'янських племінних бо­гів на чолі з Перуном, щоб надати йому загальнодержавного ха­рактеру, успіху не мала.

Релігією, що розробляла. проблеми загальнолюдського спів-життя, «пояснювала» експлуатацію та соціальну нерівність, вчи­ла моральних норм, терпіння і покори, проповідувала непротив­лення злу насильством, даючи багатим право на панування, а бідним — надію на майбутнє, було християнство.

Утвердження християнства на Русі відбулось не одразу. Вмі­щена у літописі легенда про Андрія Первозванного, який побу­вав на Київських горах, дозволяє думати, що християнські місі­онери потрапляли на українські землі ще в перші століття нашої ери., І. Огієнко припускає, іцо хозарська місія солунських братів Кирила та Мефодія в ЇХ ст. насправді була місією руською, здій­сненою на запросини київського князя Аскольда. М. Брайчев-ський обґрунтовує гіпотезу, що Русь уперше хрестилася саме за цього князя у 860 р. Тому не дивно, що проголошення християн­ства державною релігією князем Володимиром у 988 р. і заборо­на язичництва були досить спокійно сприйняті в Подніпров'ї. Натомість на окраїнах Руської землі населення ще довго дотри­мувалося старої віри, так що навіть у містах доводилося силою змушувати людей охреститись.

Церква вперто боролася з «поганством», однак так і не змог­ла викоріняти вікову традицію. Християнство змушене було при­стосовуватись, асимілювати язичницькі культи та обряди, вби­раючи в- себе їх елементи. У такому вигляді до наших часів дій­шли давні звичаї і традиції русичів, зв'язані з офіційним цер­ковним культом: Різдво Всесвіту святкується як Різдво Христо­ве, готуються кутя і дванадцять страв, співаються колядки і ще­дрівки; із церковними святами зв'язані й інші календарні свят;», українців — Масляна (проводи зими) перед Великим постом, за­кликання весни па «40 мучеників», гаївки на Великдень, свято Купала на Іванів день.

У тім, що християнське вчення стало близьким і зрозумілим народові, значна заслуга монастирів та чернецтва. Одним із пер­ших був заснований Печерський монастир у Києві. Афонський чернець Антоній (XI ст.), поселився в печері серед лісу над Дні­пром і почав життя аскета: споживав лише хліб і воду, весь час копав свою печеру і молився Богу. Навколо нього зібралося з ча­сом до двох десятків ченців, які і створили монастир. Ігумен П є -перського монастиря' Феодосій (XI ст.) запровадив суворий ста­тут монашого ордену отців-студитів і перетворив монастир у зра­зковий в моральному та господарському плані: монахи займались городництвом і садівництвом, ткали і в'язали, переписували кни-

110

ги, але найбільше дбали про аскетизм — постили через день чи взагалі жили тільки на хлібі та воді, намагалися подовгу не спа­ти, класти якомога більше поклонів тощо. Проте аскетизм візан­тійського зразка на Русі не прижився, узяли гору природніш сло-. в'янський оптимізм, добродушність, веселість, схильність до му­зики й співу.

Християнство об'єднало під своєю егідою майже всі галузі культури. Саме храми та монастирі — Софія Київська, Спас Чер­нігівський, Печерський і Видубецькнй монастирі та інші були одночасно й осередками освіти, бібліотеками, центрами творен­ня мистецьких цінностей.

Освіта і наука. Існування писемності у слов'ян за часів язич­ництва не викликає сумніву. її поява зумовлювалась необхідні­стю закріпити і передати наступним поколінням досвід, думки, знання, обсяг яких наростав з розкладом первіснообщинного ла­ду, Численні писемні джерела й археологічні знахідки свідчать, що принаймні в середині І тисячоліття слов'янські племена кори­стувалися примітивним піктографічним письмом. Чорноризець Храбр (кін. IX—-поч. X ст.) згадує «черти і рези». Звичайно, та­ке письмо не годилося для більш складних текстів, тому праук­раїнці почали використовувати букви грецького алфавіту.

Створення слов'янської азбуки пов'язують з іменами Кирила і Мефодія (ЇХ ст.). Із двох алфавітів, якими користувались у) IX— XI ст. — кирилиці та глаголиці, більшість дослідників вважає саме другий винаходом солунських братів. На межі IX і X ст. на території Першого Болгарського царства на основі синтезу грець­кого письма та глаголиці виникла більш досконала азбука, що отримала назву кирилиці; нею й написані відомі нам пам'ятки давньоруської літератури.

З прийняттям християнства розширюється використання та прискорюється розвиток писемної культури. Православ'я допус­кало богослужіння рідною для народу мовою, що сприяло збіль­шенню кількості освічених людей та появі книги. Літературною мовою стала церковнослов'янська, яка прийшла на Русь разом з богослужебними книгами та церковними відправами з Болга­рії.

Про поширення освіти серед русичів свідчать численні берес­тяні грамоти, знайдені в основному у Північно-Східній Русі, на­писи, зроблені на виробах ремісників, на стінах будівель. Перші школи для дітей «нарочитой чаді» створив ще князь Володимир. Ярослав Мудрий у Новгороді «зібрав від старостів і попових ді­тей триста учити з книг» (Літопис Русський, с. 79). Навчання вели дяки та священики; вони вчили читати і писати, використовуючи

богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Довше навчалися канди­дати на духовний сан, докладно пізнаючи Святе Письмо.

Щоб мати вищу освіту, доводилося вивчати грецьку мову, За свідченням митрополита Климентія, у середині XII ст. її на Ру-

111

сі знали близько 400 чоловік. З інших мов давні русичі знали ні­мецьку та латинську, особливо в західноукраїнських землях. Де­які представники панівних верств, зокрема Ярослав Мудрий, Все­волод Ярославович, Володимир Мономах, Ярослав Осмомисл та інші, славились як «книжні мужі» та знавці кількох мов.

При Києво-Печерському монастирі існувала також школа ви­щого типу, де поряд з богослов'ям вивчались філософія, ритори­ка, граматика, для чого використовувалися твори античних ав­торів, грецька природнича та географічна література. З цієї шко­ли вийшли відомі діячі давньоруської культури.

Грамоти навчалися не тільки хлопці, а й дівчата. Літопис роз­повідає про школу, відкриту внучкою Ярослава Мудрого Ганною Всеволодівною. Знала «книжне письмо» і сама писала книги кня­гиня Єфросинія Полоцька.

Книги писалися в основному при монастирях та храмах спе­ціальними переписувачами — монахами чи дияконами. Писали іїх на пергаменті чорнилом, виготовленим з дубової або вільхової кори, гусячим пером. Найдавніші книги, що дійшли до нас — «Остромирове євангеліє» (1057), «Ізборники» князя Святослава Ярославовича (1073 та 1076), — писані так званим уставом, у якому переважали прості лінії, прямі кути і кола. Пізніше устав перейшов у півустав, букви якого були менш правильно виведе­ні, але все ще стояли окремо одна від одної. Врешті з'явився ско­ропис, у якому букви вже поєднувались між собою. Книга вважа­лася великою цінністю, і не раз у літописах знаходимо похваль­не слово про неї. Князь Володимир Васильович за один моли­товник заплатив вісім гривень, а за село — 50 гривень. На XI ст. припадає створення перших книгозбірень. Великим меценатом письменства був Ярослав Мудрий, який заклав бібліотеку при Софійському соборі.

Збирали і читали все, що потрапляло до рук. На чільному місці, звичайно, було Святе Письмо; читалися також фантастич­ні повісті, створені греками чи жителями Сходу («Александрія», «Троянська війна», «Казки тисяча і однієї ночі» тощо), апокри­фи — перекази на біблійні теми, які суперечили виробленому вчен­ню церкви, врешті — твори природничого та географічного змі­сту («Фізіолог», «Шестиднев» Василя Великого, «Християнська топографія» Косми Індикоплова та інші).

Значного розвитку набула медицина. Першими лікарями бу­ли усякі ворожбити і знахарі — волхви, чарівники, обавники, ві­дуни. Міщани та верхи суспільства користали з послуг лічнчків — руських і іноземців. Нам відомі імена Дем'яна Пресвітзра, Агапіта Лічця, Петра Корсунянина.

Літописання. Література. Фольклор. На зразок популярних на Русі візантійських хронік Іоанна Малали (V ст.), Юрія Гамар-тола (IX ст.), болгарських літописів та деяких історичних опові­дань Західної Європи починають писати руські люди власні їсторичні твори — літописи. М. Грушевський характеризував най­більший з тих, що дійшли до нас, Іпатіївський збірник літописів (XV ст.) як «правдивий архів нашого письменства», де зберег­лись уцілілі залишки руської історіографії. До першої частини • Іпатіївського збірника вхрдить «Повість временних літ», напи­сана монахом Нестором. «Повість...» пройнята ідеєю єдності Ру­сі під владою київського князя перед загрозою половецьких орд, сповнена світлим почуттям любові до рідної землі. Величезний фактичний матеріал, чіткість композиції та багатство мови доз­воляють вважати цей літопис однією з видатних пам'яток світо­вої культури.

На XII—XIII ст. припадає новий етап у розвитку руської істо­ричної думки: літописці зосереджують свою увагу в основному на місцевих подіях. Кожен літопис набуває яскравих індивідуаль­них особливостей, що виявляються в його політичній спрямова­ності, у стилі викладу й мові. Історію південноруських князівств XII ст. викладено, зокрема, в Київському літописі, який теж зна­ходимо в Іпатіївському списку; останню ж частину збірника скла­дає Галицько-Волинський літопис, у якому йдеться про політич­не життя галицької держави у XIII ст. Галицько-Волинському літописові властиві риси, характерні для західноукраїнського лі­тописання: відчутніший вплив європейських хронік, менша кіль­кість відомостей з церковного життя, роздумів релігійного змі­сту, особливо в першій частині, мовні особливості.

Літописи не лише історичні твори, а й пам'ятки руської ори­гінальної літератури. На думку академіка Д. Лихачова, майже всі літературні пам'ятки цього періоду мають одну тему, один сю­жет; цей сюжет — світова історія, а тема —- сенс людського жит­тя; через те кожен твір тоді сприймався як складова частина од­ного твору, який і слід було скомпонувати. Література розпові­дає, чи принаймні прагне розповісти, не про придумане, бо ви­мисел засуджується як обман читача, а про реальне, і будь-яка подія прив'язана до певного місця і часу.

Характерна особливість руської літератури — гостра' публі­цистична спрямованість. Тому літературні пам'ятки X—XIII ст. є одночасно і пам'ятками громадсько-політичної думки, бо вик­ликала їх до життя потреба в утвердженні християнської церкви та політичної влади правлячої династії.

Одна з найдавніших пам'яток руської літератури, що дійшла до нас, — «Слово про закон і благодать» митрополита Київсько­го Іларіона, укладена в 30—40-х рр. XI ст. У жанрі проповіді автор обґрунтовує думку про те, що всі християнські народи рів­ні між собою незалежно від того, хто коли прийняв християн­ство, а всесвітня історія є історією переходу від життя, описано­го в Старому Завіті («закон»), до християнства («благодать»). «Слово...» — видатний філософський твір руської літератури, ав-

113

тор якого проявив себе як блискучий полеміст з неабияким» лі­тературними здібностями.

Дуже цікавим зразком повчальної літератури є «Повчання Во­лодимира Мономаха своїм дітям» (поч. XII ст.). Це своєрід­ний заповіт, у якому князь, посилаючись на авторитет Спитого Письма і твори отців церкви, на досвід власного життя, дає ді­тям науку і пораду, як жити й управляти Руською державою. Щоб не занапастити її й душі своєї, повинні вони прагнути миру, ставити загальнодержавні'інтереси вище від родинних, жити за Божими заповідями, дбати про церкву, не оминати вбогих і си­ріт, берегти людське життя.

 Перлиною давньоруської літератури по праву вважається «Сло- во о полку Ігоревім» (біля 1187) невідомого автора, яке не має аналогів у візантійській та європейській літературі, поєднуючи в собі жанрові ознаки ораторського твору і фольклорних слав та плачів. «Слово...» — чи не найбільш переконливе свідчення зрілості руської літератури, її самобутності. Одним із джерел натхнення для автора цього шедевру стала народна творчість — найбільш давній і багатий пласт художньої культури русичів.

Удавні часи слово і мелодія завжди звучали в контексті яко­їсь обрядової дії і мали певну практичну спрямованість, мету. Че­рез те усна творчість була складовою народного світогляду, не­від'ємною від вірувань, звичаїв, обрядів. Прихід християнства не перешкодив її розвитку — з'являються нові мотиви, образи, сю­жети, побутові елементи.

Важко провести чітку межу між прадавнім і новим циклами народної творчості; все ж до найдавніших слід віднести замов­ляння та заклинання, а також казки про тварин, що наділені ри­сами людської поведінки, казки героїко-фантастичиого змісту, у яких відбилась віра людини у надприродну сутність різних явищ, у силу магії. Поряд з ними стоять перекази побутового харак­теру та легенди історичного змісту, серед яких найбільш відомі оповіді про заснування Києва, про Андрія Первозванного, про Кирила Кожум'яку та ін.

Протягом усього періоду Київської Русі н пізніше творив на­род прислів'я, приказки, загадки, які зустрічаємо навіть у русь­ких літописах.

У IX—XI ст. па Україні склався героїчний епос у формі би­лин, однак дальші події стерли його в пам'яті народній, тож ві­домі билини лише у записах із. земель, що складали Північно-Східну Русь. Можна дукати, що перші билини були історичними піснями княжої доби, йшлося в них про боротьбу руських витя-зів-богатирів із степовими кочівниками. В українському фоль­клорі збереглися лише окремі уривки цього давнього епосу.

Мистецтво. Цінною складовою культурної спадщини Київсь­кої Русі є мистецтво, що також являло собою синтез художнього досвіду слов'янських племен та вікових надбань Заходу і Сходу.

114

Кам'яне храмобудівництво на Русі пройшло певні етапи у своє­му розвитку. Зразками ранньої архітектури, в якій найбільше про­являються типові візантійські риси, є Десятинна церква в Києві (X ст.) та Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1031— 1036). Грецькі й руські майстри будували і Софійський собор, окрасу Києва і всієї Руської землі. При всій складності будівель­них робіт і грандіозності задуму, Софія відзначається надзвичай­ною гармонійністю композиції і неповторністю, своєрідністю бу­дови, в якій вже проступають риси руської архітектури. З XII ст. починається новий етап. Храми та світські кам'яні будівлі ста­ють простішими із оформленні, меншими за розмірами, але наби­рають більшої довершеності і краси. Типовим стає кубічний од-нокупольпий храм. Візантійський вплив поступово слабне, нато­мість проявляються риси західноєвропейського романського сти­лю, особливо у зовнішньому оформленні будівель. Собори, збе­рігаючи спільність основних рис, набувають місцевих особливо­стей. Виділяються окремі школи: київська, переяславська, гали­цька. Із пам'яток цього періоду дійшли до пас у перебудованому вигляді церкви Богородиці Пирогощі (1132), Кирилівська (1146) та Василівська (1183) у Києві, Борисоглібськнй собор (бл. 1128) у Чернігові, церква Пантелеймона  (бл.  1200) у Галичі.

В храмах розвивається іконопис, фресковий розпис та моза­їка. Із руських іконописців відомі нам Григорій та Аліпій (обид­ва творили у другій половині XI й на початку X11 ст.), монахи Печерського монастиря, засновники київської художньої школи іконопису.

Поширення писемності та поява книг привели до виникнення на Русі ще одного виду живопису — книжкової мініатюри. Най­давнішими з тих, що дійшли до пас, є мініатюри в «Остромиро-вому євангелії» (1056—1057) та «Ізборнику» князя Святослава (1073).

Надзвичайно багатим було декоратнвно-ужнткове мистецтво. Руські майстри зуміли органічно поєднані у своїх творіннях ху­дожню традицію східнослов'янських племен із чужоземними до­сягненнями, що прийшли на Русь разом з численними мистець­кими виробами з інших країн. Захоплює майстерність творців художнього литва, ювелірів.

Важливими атрибутами життя русичів були музика, пісня "і танець. Мелодії звучали під час свят і в праці, на князівських бенкетах і в походах, а також під час виконання обрядових дій та церковних богослужінь.

Література: БраЙевс'ькнй М. 10. Конспект історії України// Старо­житності, 1991, ч. 2—3, 4, 5, 6; БряйчевсІкій ЛІ 10. Утвердження християн­ства на Русі. К., 1988; Грушепськи'й ЛІ. Історія Україии-Руси. Т. І К.; 1991; Грушевськніі М. Звичайна схема «русекой» історії і право раціонального укладу історії Східного Слов'янства //Пам'ятки Украї­ни, 1991, № 3; Дорошенко Д. І. Нарис історії України. Львів, 1991; Злато-струй. Древняя  Русь X—XIII  веков. М;,  1990;  Зиоііко О.  П. Міфи Київської

8*       115

землі та події стародавні. К., 1989; Исаевнч Я. Д. Культура Галицко-Во-льіискоіі Руси// Вопросьі исторни, 1973, № 1; История культури Древней Ру-си. Т. 1—2. М„ 1948—1951; Історія Української РСР. Т. 1, ки. І. К., 1977; Історія української культури. Львів, 1937; Крип'икевич І. Історія України. Львів, 1990; Літопис Руський. К., 1989; Малашок Є. Марися з історії нашої культури //Українська культура, 1991, № 1—6; Рнбаков Е. Я. Язичество древ-них славян. М., 1981; Семчішнш М. Тисяча років української культури. Істо­ричний огляд культурного процесу. Нью-Йорк—Париж—Сідней—Торонто, 1985; Сочинський В. Чужинці про Україну. Львів, 1991; Українська народність. На­риси соціально-економічиої і етпополітичпої історії. К., 1990.