Анотація

ББК 63.3(4Ук)я7                                           Видання здійснене за кошти

уоо                                                          Науково-комеріпйноі фірми

«Менеджер»  (м. Львів)

У підручнику вперше систематично викладається зміст курсу «Теорія та історія світової і вітчизняної культури» у відповідності а Декларацією про державшій суверенітет Ук­раїни та Актом проголошення незалежності України, реа­лізується культурологічний зміст концепції гуманітаризації освіти. Для студентів негумаиітарних факультетів  вузів.

Підготовлено колективом кафедри культури Львівського торговельно-економічного інституту із залученням спеціалістів з інших кафедр (доктор філософських наук Горбач Н. Я. — керівник авторського колективу; кандидати історичних наук Гелей С. Д., Російська 3. П.; кандидати філологічних наук Захарків О. Т., Сенів М. І.; кандидат філософських наук Рутар С. М.; викладачі Козловська О. М... Павлось о. С, Пястушенко Р. Я).

Р енензе н ти:

доктор філософських наук, професор Бичко А. К„ доктор філософських наук, професор Пашук А. І., кандидат  філологічних  наук, професор  Олексюк  М.  М.

Інформ. листок

ЗМІСТ

Передмова...............................................................          .    З

Розділ 1. Теорія культури

Тема  1. Теорія культури як наука.............................................   4

Тема  2. Культура і суспільство   .   .   .  .  .   .   .   12

Тема  3. Філософські  концепції  культури  .  ........   .   .   26

Розділ II. Історія світової культури

Тема 1. Культура  Стародавнього світу   ......  .   .   .  ,.   47

Т ем а 2. Культура  Середньовіччя    .   .   .  ....  .   .   58

Тема 3. Культура епохи Відродження   ..........................  ....          67

Тема  4. Культура  Нового часу   .   .   .   .........   .   .   73

Тема 5. Культура  і  глобальні   проблеми  сучасності 83

Розділ III. Історія української культури

Тема  1. Історія української культури в наукових

дослідженнях.................................................................    .   93

Тем а  2. Культура Київської  Русі.............................................І'01

Тема  3. Українська культура XIV — першої

половини XVII ст....................................................... 116

Т є м а  4. Українська культура другої полрйііїш

XVIIXVIII ст..................................................... .127

Тема  5. Доба культурно-паціонального відродження

(XIX — початок XX ст.)               .   .   .   .   .  135

Тема  6. Українська культура  радянського  періоду   .  155

ББК 63.3(4Ук)я7                                           Видання здійснене за кошти

уоо                                                          Науково-комеріпйноі фірми

«Менеджер»  (м. Львів)

У підручнику вперше систематично викладається зміст курсу «Теорія та історія світової і вітчизняної культури» у відповідності а Декларацією про державшій суверенітет Ук­раїни та Актом проголошення незалежності України, реа­лізується культурологічний зміст концепції гуманітаризації освіти. Для студентів негумаиітарних факультетів  вузів.

Підготовлено колективом кафедри культури Львівського торговельно-економічного інституту із залученням спеціалістів з інших кафедр (доктор філософських наук Горбач Н. Я. — керівник авторського колективу; кандидати історичних наук Гелей С. Д., Російська 3. П.; кандидати філологічних наук Захарків О. Т., Сенів М. І.; кандидат філософських наук Рутар С. М.; викладачі Козловська О. М... Павлось о. С, Пястушенко Р. Я).

Р енензе н ти:

доктор філософських наук, професор Бичко А. К„ доктор філософських наук, професор Пашук А. І., кандидат  філологічних  наук, професор  Олексюк  М.  М.

Інформ. листок

ПЕРЕДМОВА

Пропоноване видання є першою спробою викладу нового навчального кур­су «Теорія та історія світової і вітчизняної культури», який читається у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах України згідно з постановою спільної колегії міністерств вищої і середньої спеціальної освіти, народної ос­віти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, Комітету у справах молоді, фізку­льтури та спорту від 15 травня 1991 р. У визначенні структури курсу та ви­кладі навчального матеріалу автори виходили з Декларації про державний суверенітет України й Акта проголошення незалежності України.

Основну увагу зосереджено на вузлових проблемах теорії культури як науки, головних віхах історії світової культури та культури України. Висвіт­люється сучасний підхід до теоретичних проблем культурології як науки, під­креслюється загальнолюдський зміст культурних цінностей, розкривається іс­торична обмеженість вузькокласового і вузькопартійного підходу, в тому числі й марксистського, до такого складного суспільно-історичного явища, як куль­тура. З цією метою в першому розділі стисло викладено більшість філософсь­ких концепцій культури, що дає змогу зорієнтуватися в їх особливостях та світоглядній специфіці.

Обсяг навчального курсу з теорії та історії світової і вітчизняної культу­ри в негуманітарних вищих та середніх спеціальних навчальних закладах Ук­раїни зумовив і зміст розділів «Історія світової культури» й «Історія україн­ської культури». Історію світової культури подано лише в найбільш суттєвих моментах розвитку цивілізації, найвидатніших досягнень культури на кожно­му етапі розвитку історії — від давнини до сучасності. Знання найвидатніших досягнень світової культури допоможе студентові сформувати широкий зага­льнокультурний гуманістичний світогляд, позбавлений ідеологічної зашорено-сті, схильності до догматизму. Великий обсяг конкретно-історичного матеріалу відкриває широке поле для творчої ініціативи при викладанні та вивченні ма­теріалу цього розділу.

Розділ «Історія української культури» побудований згідно з концепцією історії України, викладеною у працях М, Грушевського, І. Крип'якевича, М. Брайчевського та інших відомих дослідників. При цьому акцент робиться на комплексному підході до характеристики етапних досягнень українського народу в галузі культури упродовж тривалої боротьби за національну неза­лежність та власну державність. Вивчення цього розділу мае. збагатити духов­ний світ студентів знаннями з історії рідної культури, виховати в них почут-ія власної гідності як громадян незалежної, демократичної України.

З

Розділ І. Теорія культура

Тема  І. ТЕОРІЯ КУЛЬТУРИ ЯК НАУКА

Слово  «культура»  походить  від  латинських  слів  colocolere (щось вирощувати, доглядати, обробляти). Звідси — culturare (вирощений, оброблений людською працею, доведений до доско-налості). Спочатку ці слова стосувалися праці на землі, однак згодом усе частіше стали вживатись у ширшому значенні — сто-совно д'уховно-практичної діяльності людини. Так, відомий рим-ський оратор Ціцерои (106—43 до н, є.) в своїх листах у родинний маєток Тустулан називає філософію  культурою душі: Cultura animi philosophia est.  Щоб стати філософом, вважає він, треба наполегливо  вдосконалювати свої  розумові   здібності,  плекати розум, обробляти його, як селянин землю. Отже, основний зміст культури Ціцерон вбачав у розвитку мислительної діяльності лю­дини, вдосконаленні її духовного світу.

В епоху Середньовіччя поняття культури набуває світогляд-но-моральиого змісту. Німецький філософ С. Пуфендорф у 1681 р. уперше вживає слово «культура» як самостійний термін для оз­начення духовного світу людини, що відрізняє її від звичайною тваринного існування. Культура зв'язується зі світосприйняттям, світобаченням, світовідчуттям того чи іншого народу, який зай­має певний географічний простір. З умовами природного середо­вища зв'язуються його вірування, духовна атмосфера. Наприк­лад, на культуру наших далеких предків мали великий вплив, з одного боку, північна лісова смуга, з іншого — степ Причорно­мор'я, а ще з іншого — лісостеп приблизно на широті Київщи­ни. Взяті разом, ці природні ландшафти визначали і зміни в ку­льтурному обличчі народу, і безперервність культурної традиції, що зберігалась навіть у найтяжчі періоди історії-

В епоху Відродження та Просвітництва поняття культури по­буває ще ширшого змісту. Так, французький учений Ж. Ламетрі (1709—1751) вбачав хід історичного розвитку в освіті й розумо­вому розвитку людини. Італійський мислитель Д. Віко (1668— 1744) взагалі відводив культурі вирішальну роль у суспільному розвитку. Ш. Монтеск'є (1689—1755) у праці «Про дух законів» доводив, що розвиток культури того чи іншого народу залежить під розміру території держави, від клімату, географічного сере­довища, грунту. Французький просвітитель Ж. Ж. Руссо (1712— 3778) протиставляв культуру «чистій природі». У цьому випадку культуру стали розуміти як «людяність» на противагу «природ­ності», «тваринності». Звідси віра в те, що культура — це чиста духовність, яка можлива лише у філософській, науковій та худож­ній творчості. Вважалося, що культуру в суспільстві можна тут­вердити шляхом піднесення рівня освіти народу, звільнення його під усіляких забобонів, релігійних вірувань, фантазій, утопічних уявлень з метою побудови «розумної держави» і встановлення та­ких же суспільних відносин. Однак просвітницькі уявлення про культуру розвіялись під тиском реального суспільного життя ран-ньобуржуазного суспільства.

Теоретики наштовхнулись на проблему суперечностей у куль­турному прогресі людства. Ф. Шіллер (1759—1805) досить точно добачив суперечність між природою і культурою, однобічність лю­дини, яка відірвалася від природи і замкнулася у штучно витво­реному нею світі культури. З осмислення суперечностей буржуаз­ної культури і цивілізації розпочинає відлік сучасний підхід до культури як складного суспільно-історичного явища.

Існує близько трьохсот визначень культури. Кожне з них має свої плюси і мінуси, пов'язані з тим, що сучасна культура — явище надзвичайно складне, суперечливе, багатопланове і багато­функціональне.

У широкому розумінні слова культура охоплює всю сукуп­ність матеріальних і духовних цінностей, які вироблені упродовж історії людства. Однак у буденній свідомості термін «культура» вживається у вузькому значенні, стосуючись лише духовного жит­тя -- літератури, мистецтва, театру, кіно, культури побуту і т. ін. Хоча в дійсності вся сукупність культури далеко не вичерпуєть­ся суто духовними цінностями. Тому потрібно мати на увазі, що коли йдеться про гносеологічний (пізнавальний) аспект куль­турних цінностей, про з'ясування специфіки їх походження, ос­нови, зв'язку з матеріальним та духовним виробництвом, то обі­йти матеріальну, виробничу сторону культури просто неможливо, так само як і неможливо ігнорувати процес творення цінностей культури, який не припиняється ні на хвилину. В цьому розумін­ні культура становить безконечний процес творення людством світу «другої природи» з усією його красою та зручністю для життєдіяльності суспільства. Тому точнішим було б таке визна­чення: культура — це сукупність матеріальних та духовних цін­ностей, вироблених людством протягом усієї історії, а також сам процес творення і розподілу матеріальних та духовних цінностей. Яким би обмеженим не було це визначення, все ж воно дає змогу з'ясувати основний зміст культури як з пізнавальної (гносеологіч­ної), такі з оцінної (аксіологічної) сторони.

Розширене визначення культури дуже близьке до поняття ци­вілізації. Але між ними є відмінності. Більше тою, дехто з куль­турологів протиставляє ці поняття. Наприклад, німецький філософі соціолог М. Вебер  (1864—1920) вважає, що культура — це не­повторна і позбавлена будь-якої мети форма вияву духовного змі­сту світу,  наслідком  якого є витворення  неповторних виражень міфів і символів, у першу чергу через різні види мистецтва, нау­ки і світогляду. Цивілізація ж, на його думку, має підпорядкова­ний характер — наприклад, техніка як елемент цивілізації є за­собом створення благ для задоволення життєвих потреб людей. Легко помітити, що протиставлення культури і цивілізації має місце тоді, коли зміст культури зводиться до вужчого її тлума­чення — лише як духовної культури. Насправді ж протиставляти культуру  цивілізації  неправомірно.  Поняття  «цивілізація»  (від латинського civilis — громадянський, державний) означає в пер­шу чергу рівень соціального прогресу суспільства на певному іс­торичному етапі його розвитку. Характер цивілізації творить пев­ні виробничі відносини, які складаються між людьми і становлять її частину; в цьому розумінні виділяють античну цивілізацію, бур­жуазну цивілізацію і т. д.

Цивілізацію розглядають ще як етап суспільного розвитку, що настає за варварством і характеризується утворенням суспільних класів,  держави, урбанізацією  населення,  виникненням письма. Дехто з дослідників  розглядає  цивілізацію як характеристику цілісності культур всіх народів світу в минулому і сучасному («сві­това  цивілізація»,  «цивілізований  спосіб   життя»). Культура у цьому плані виступає як суттєва сторона цивілізації; ці поняття близькі, але не тотожні. Ми можемо вести мову, наприклад, про сучасну технотронну цивілізацію, але не про технотронну культу-ру, бо суть культури не в рівні техніки, а в якості духовно-мора-льного потенціалу суспільства, який   виражений також і  через техніку даного часу. Серед витворів сучасної цивілізації є й атом­на бомба, однак нікому не прийде в голову вважати атомну бом­бу явищем культури.

Структура культури. Культуру прийнято ділити на матеріаль­ну і духовну. При цьому теоретики, як правило, висловивши кі­лька загальних фраз з приводу матеріальної культури, надалі всю увагу зосереджують на аналізі духовної. До певної міри це виправдане, бо галузь духовної культури значно багатша, бага­томанітніша і справді є основною формою існування культури. Не випадково, як ми зазначили вище, терміни «духовна культу­ра» і «культура» взагалі вживаються як тотожні.

Цікаво, однак, те, що ні поділ культури па матеріальну і ду- і ховну, ні розуміння самої суті матеріальної і духовної культури , не є усталеними. Теоретики культури висловлюють з цього при­воду різні точки зору. Одні вважають духовною культурою на­слідки духовного виробництва людства, інші зараховують до неї й саме духовне виробництво. Одні ототожнюють матеріальну культуру з матеріальним виробництвом, інші — зі способом виробництва загалом, вкладаючи сюди й частину науки, зокрема технічні знання, які застосовуються у виробництві. Виникають іноді парадоксальні ситуації. Якщо, наприклад, технічні знання використовує інженер на виробництві, то їх відно.сять до мате­ріальної культури, а якщо ті ж знання використовує викладач вузу - це вже духовна культура. А до якої культури віднести скульптуру, архітектуру, дизайн?

Про що це свідчить? Про те, що поділ культури на матері­альну і духовну  відносний.  По-перше,  вони  не існують  цілком відірвано одна  від одної,  а становлять єдину систему культури як її складові частини. По-друге, цінності матеріальної культури завжди  містять у собі  певний елемент духовної культури через їх художнє оформлення  (наприклад,  житло,  одяг,  речі домаш­нього вжитку тощо). В  свою чергу, цінності духовної культури базуються на матеріальній основі  (кіно, книги, художні картини, телебачення тощо). По-третє, сучасна цивілізація визначила до­сить стійку тенденцію в розвитку культури — інтеграцію її скла­дових частин. З одного боку, швидко розвивається і збагачується матеріальна сторона духовної культури — преса, радіо, телеба­чення, кіно, стереоапаратура, магнітофони, радіоприймачі та ін. З другого — спостерігається все більше насичення виробів ма­теріальної  культури  духовними цінностями  (наприклад,  сучасні автомобілі, побутові речі, житло тощо). Деякі теоретики виділя­ють  в  окрему  структурну  частину художню  культуру.  З точки зору вивчення специфіки художньої культури як наслідку худож­ньо-образної діяльності людини і такої ж практики людства вза­галі доцільність цього виділення цілком обгрунтована.

Є й інші підходи до питання про структуру культури — за її функціями  в  суспільстві,  формами існування тощо.  Наприклад, у структурі культури можна виділити два рівні — особистісний  і суспільний, в залежності від того, що саме  береться за основу при  визначенні специфіки прояву цінностей і норм культури — людина чи суспільство загалом. На особистісному рівні в струк­туру культури  входять знання, переконання, світогляд. У свою чергу духовно-культурний світ людини повинен бути наповнений глибиною  сприйняття  історичного  часу  і простору,   пройнятий толерантністю до людства, до життя загалом. Втрата цих яко­стей  завжди приводила  до страшних  катаклізмів як окремих діячів, так і цілі народи. У спадок людству залишилася повчаль­на настанова Ісуса Христа про те, що кожен мусить знати і ро­зуміти суть подій і зміст часу, в якому живе. Коли Христос вхо­див до Єрусалима, він добре  знав, що тут його  засудять на смерть, будуть катувати, зрештою   розіпнуть  і  знущатимуться. Але натовпи людей не розуміли суті трагізму і величі цього іс­торичного моменту. Вони вітали Христа, як царя, — стелили йо­му під ноги свій одяг, співаючи осанну. Ісус поглянув на місто, заплакав над ним і сказав: «Якби й ти цього дня зрозуміло те, що веде до миру. Але воно закрите перед твоїми очима. Бо при­йдуть дні на тебе і вороги твої валом тебе оточать, і тебе обля­жуть, і стиснуть тебе звідусіль; вони розчавлять тебе і дітей тво­їх... за те, що ти не зрозуміло часу твоїх відвідин» (Катихизм, Рим, 1967, с. 118).

Можливий поділ культури за організаційними формами її іс­нування. До таких форм належать держава, церква, школа; ку-льтуротворчий зміст їх зводиться до виховання людини, поступу суспільства по шляху свободи, демократії, соціальної справед­ливості, хоч не раз в історії ці інститути служили знаряддям по­неволення, пригнічення свободи, гальмували суспільний прогрес. Функції культури. Складний і багатоплановий характер куль­тури як сусш'льно-історичиого явища зумовлює її поліфункціо-нальність. Серед розмаїтих функцій, які виконує культура у сус­пільному житті, можна виділити  кілька  найбільш суттєвих.

1. Пізнавальна  функція  полягає в тому, що культура розкриває .перед людиною досягнення людства в історичному піз­нанні світу. Через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі,' технічні  й гуманітарні  знання, людина пізнає світ і саму себе. Кожний етап пізнання, в процесі якого людина ово­лодіває різноманітними   формами знань про  навколишню дій­сність, є сходинкою до храму культури. Так, через казки людина розвиває здатність сприймати і переживати уявне як дійсне, вчи­ться розрізняти на конкретно-образному рівні добро і зло, правду і кривду. Історичні знання формують розуміння історичного про­цесу, виховують усвідомлення причетності до свого народу, нації, людства. Філософія закладає логічний  і  методологічний  фунда­мент осмислення індивідом законів  буття і сенсу свого життя. Великим  культурологічним  потенціалом  наділені також природ­ничі і технічні науки, оскільки вони озброюють людину знаннями про природу і досягненнями цивілізації. Проте поступ цих наук може створювати і загрозу технократизації людського мислення, дегуманізації змісту пізнавальної діяльності.

 2. Світогляд на функція культури проявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукуп­ність чинників духовного світу особи -— пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну ці­лісність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурно-му вимірі. Слід відзначити також, що і світоглядне мислення, і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, згодом у релігії, й нарешті у науковому пізнанні, тоб­то у тих формах суспільної свідомості, що складають зміст куль­тури. Отже, культура і світогляд перебувають у діалектичній єд­ності. Основним напрямком культурного впливу на людину є ормування  світогляду,  через який  вона включається  до сфери соціокультурної регуляції.

3.        Суть комунікативної функції культури зводить­ся до передачі історичного досвіду поколінь через механізм куль­турної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує з допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає досвід поколінь в словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігії, засобах виробництва, предметах споживання. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загаль­нолюдський зміст, інші — національний, регіональний, релігій­ний. Залежно від конкретно-історичного плану, характеру сус­пільного середовища; вплив символічного виразу культури про­являється у відносинах між людьми по-різному. Одні сприяють встановленню дружніх контактів між людьми, народами, інші спричиняються до ворожнечі. Таким чином, символічний, зміст культури, забезпечуючи живий зв'язок поколінь, закладає міцний фундамент для становлення духовності людини, розширення її контактів з навколишнім середовищем.

4.        О ц і н и о-н о р м а т и в н а фу и к ц і я культури реалізує­ться через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурпо-духопними орієнтирами па певно­му етапі розвитку суспільства. Якщо, скажімо, для епохи Рене­сансу цінністю була універсалізація особи, то для індустріальної доби — її вузька спеціалізація. Однак є цінності, не обмежені історичними рамками, наділені статусом вічності. До них можна віднести заповіді Мойсея, Нагірну проповідь Христа.

Норми у формі моралі, права, звичаїв, традицій, обрядів, ри­туалів служать засобами пристосування цінностей до вимог жит­тя в певному історичному вимірі. Так, цінність «демократія» в античній Греції виражалася зовсім в інших культурних нормах., ніж, скажімо, в ліберальній Англії.

5.      Інтегративна ф у ц к ц і я культури виражається в
здатності об'єднувати людей незалежно від їх світоглядної й ідео­
логічної орієнтації, національної приналежності у певні соціа­
льні спільноти, а народи — в світову цивілізацію. Слід, однак,
зауважити, що в культурному розвитку має місце тенденція не
лише до взаємопритягання, але й до взаємовідштовхування, що
проявляється як на рівні культурних тинів, так і окремих куль­
турних напрямків. Історія засвідчує, що зближення культури як
правило, проходило на основі генетичної або функціональної спо­
рідненості. Взяти хоча б культурну близькість народів Прибал­
тики і Скандинавії або Азербайджану і Туреччини.

Особливо велика потреба в інтеграційній функції культури відчувається в сучасних умовах, коли в одних регіонах зростає соціальна напруга, а в інших відбувається бурхливий процес ін-

кості публікацій з проблем теорії культури переважну біль­шість становлять праці, присвячені розробці проблем марксист­сько-ленінської теорії культури з усіма атрибутами класово-ко­муністичної догматики, прийнятої в часи панування неосталініз-му.

Теорія культури посідає особливе місце в системі гуманітар­них наук. По-перше, вона не повинна обмежуватись лише філо­софським рівнем розгляду проблем культури, хоч без філософсь­кого аналізу неможлива розробка культурології як науки. Про­грес теорії культури базується на узагальненні досягнень част­кових культурознавчих дисциплін — історії культури, соціології культури, етнографії, літературознавства, мистецтвознавства та ін. По-друге, теорія культури може розвиватись лише у процесі взаємодії з іншими гуманітарними, а також природничимн та технічними науками. По-третє, теорія культури повинна бути зв'язана з різними сферами соціально-управлінської практики суспільства. Практичне застосування знань з галузі теорії куль­тури спрямоване на виховання в людині цивілізованості, високої культури мислення, гуманізму, моральності.

Доля людської культури і знань про неї залежить від того, чи зуміє людство скористатись закладеним у надрах культури твор­чим потенціалом і зупинити натиск вандалізму, моральної роз­бещеності, тоталітаризму, щоб спрямувати суспільне життя в русло всебічного розвитку та соціальної справедливості.

Література: Витаньи И. Общество, культура, социология. М., 1976; Злобнії Н. С. Культура н общественнміі прогресе. М., 1984; Маркарян 9. С. Теория культури и современная наука. М., 1983; Маркарян 3. С. Очеркн тсо-рии культури. Ереван, 1969; Попов Костадин. Проблеми на теория на куль-турата. София, 1977; Шинкарук В. І. Філософія і духовна культура України// Трибуна,  1991.  №  7.  ,

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12  Наверх ↑