Анотація

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

ББК 63.3(4Ук)я7 Видання здійснене за кошти

уоо Науково-комеріпйноі фірми

«Менеджер» (м. Львів)

У підручнику вперше систематично викладається зміст курсу «Теорія та історія світової і вітчизняної культури» у відповідності а Декларацією про державшій суверенітет України та Актом проголошення незалежності України, реалізується культурологічний зміст концепції гуманітаризації освіти. Для студентів негумаиітарних факультетів вузів.

Підготовлено колективом кафедри культури Львівського торговельно-економічного інституту із залученням спеціалістів з інших кафедр (доктор філософських наук Горбач Н. Я. — керівник авторського колективу; кандидати історичних наук Гелей С. Д., Російська 3. П.; кандидати філологічних наук Захарків О. Т., Сенів М. І.; кандидат філософських наук Рутар С. М.; викладачі Козловська О. М... Павлось о. С, Пястушенко Р. Я).

Р енензе н ти:

доктор філософських наук, професор Бичко А. К„ доктор філософських наук, професор Пашук А. І., кандидат філологічних наук, професор Олексюк М. М.

Інформ. листок

ЗМІСТ

Передмова............................................................... . З

Розділ 1. Теорія культури

Тема 1. Теорія культури як наука............................................. 4

Тема 2. Культура і суспільство . . . . . . . 12

Тема 3. Філософські концепції культури . ........ . . 26

Розділ II. Історія світової культури

Тема 1. Культура Стародавнього світу ...... . . . ,. 47

Т ем а 2. Культура Середньовіччя . . . .... . . 58

Тема 3. Культура епохи Відродження .......................... .... 67

Тема 4. Культура Нового часу . . . ......... . . 73

Тема 5. Культура і глобальні проблеми сучасності 83

Розділ III. Історія української культури

Тема 1. Історія української культури в наукових

дослідженнях................................................................. . 93

Тем а 2. Культура Київської Русі.............................................І'01

Тема 3. Українська культура XIV — першої

половини XVII ст....................................................... , 116

Т є м а 4. Українська культура другої полрйііїш

XVII—XVIII ст..................................................... .127

Тема 5. Доба культурно-паціонального відродження

(XIX — початок XX ст.) . . . . . 135

Тема 6. Українська культура радянського періоду . 155

ББК 63.3(4Ук)я7 Видання здійснене за кошти

уоо Науково-комеріпйноі фірми

«Менеджер» (м. Львів)

Р енензе н ти:

Інформ. листок

ПЕРЕДМОВА

Пропоноване видання є першою спробою викладу нового навчального курсу «Теорія та історія світової і вітчизняної культури», який читається у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах України згідно з постановою спільної колегії міністерств вищої і середньої спеціальної освіти, народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, Комітету у справах молоді, фізкультури та спорту від 15 травня 1991 р. У визначенні структури курсу та викладі навчального матеріалу автори виходили з Декларації про державний суверенітет України й Акта проголошення незалежності України.

Основну увагу зосереджено на вузлових проблемах теорії культури як науки, головних віхах історії світової культури та культури України. Висвітлюється сучасний підхід до теоретичних проблем культурології як науки, підкреслюється загальнолюдський зміст культурних цінностей, розкривається історична обмеженість вузькокласового і вузькопартійного підходу, в тому числі й марксистського, до такого складного суспільно-історичного явища, як культура. З цією метою в першому розділі стисло викладено більшість філософських концепцій культури, що дає змогу зорієнтуватися в їх особливостях та світоглядній специфіці.

Обсяг навчального курсу з теорії та історії світової і вітчизняної культури в негуманітарних вищих та середніх спеціальних навчальних закладах України зумовив і зміст розділів «Історія світової культури» й «Історія української культури». Історію світової культури подано лише в найбільш суттєвих моментах розвитку цивілізації, найвидатніших досягнень культури на кожному етапі розвитку історії — від давнини до сучасності. Знання найвидатніших досягнень світової культури допоможе студентові сформувати широкий загальнокультурний гуманістичний світогляд, позбавлений ідеологічної зашорено-сті, схильності до догматизму. Великий обсяг конкретно-історичного матеріалу відкриває широке поле для творчої ініціативи при викладанні та вивченні матеріалу цього розділу.

Розділ «Історія української культури» побудований згідно з концепцією історії України, викладеною у працях М, Грушевського, І. Крип'якевича, М. Брайчевського та інших відомих дослідників. При цьому акцент робиться на комплексному підході до характеристики етапних досягнень українського народу в галузі культури упродовж тривалої боротьби за національну незалежність та власну державність. Вивчення цього розділу мае. збагатити духовний світ студентів знаннями з історії рідної культури, виховати в них почут-ія власної гідності як громадян незалежної, демократичної України.

Розділ І. Теорія культура

Тема І. ТЕОРІЯ КУЛЬТУРИ ЯК НАУКА

Слово «культура» походить від латинських слів colo, colere (щось вирощувати, доглядати, обробляти). Звідси — culturare (вирощений, оброблений людською працею, доведений до доско-налості). Спочатку ці слова стосувалися праці на землі, однак згодом усе частіше стали вживатись у ширшому значенні — сто-совно д'уховно-практичної діяльності людини. Так, відомий рим-ський оратор Ціцерои (106—43 до н, є.) в своїх листах у родинний маєток Тустулан називає філософію культурою душі: Cultura animi philosophia est. Щоб стати філософом, вважає він, треба наполегливо вдосконалювати свої розумові здібності, плекати розум, обробляти його, як селянин землю. Отже, основний зміст культури Ціцерон вбачав у розвитку мислительної діяльності людини, вдосконаленні її духовного світу.

В епоху Середньовіччя поняття культури набуває світогляд-но-моральиого змісту. Німецький філософ С. Пуфендорф у 1681 р. уперше вживає слово «культура» як самостійний термін для означення духовного світу людини, що відрізняє її від звичайною тваринного існування. Культура зв'язується зі світосприйняттям, світобаченням, світовідчуттям того чи іншого народу, який займає певний географічний простір. З умовами природного середовища зв'язуються його вірування, духовна атмосфера. Наприклад, на культуру наших далеких предків мали великий вплив, з одного боку, північна лісова смуга, з іншого — степ Причорномор'я, а ще з іншого — лісостеп приблизно на широті Київщини. Взяті разом, ці природні ландшафти визначали і зміни в культурному обличчі народу, і безперервність культурної традиції, що зберігалась навіть у найтяжчі періоди історії-

В епоху Відродження та Просвітництва поняття культури побуває ще ширшого змісту. Так, французький учений Ж. Ламетрі (1709—1751) вбачав хід історичного розвитку в освіті й розумовому розвитку людини. Італійський мислитель Д. Віко (1668— 1744) взагалі відводив культурі вирішальну роль у суспільному розвитку. Ш. Монтеск'є (1689—1755) у праці «Про дух законів» доводив, що розвиток культури того чи іншого народу залежить під розміру території держави, від клімату, географічного середовища, грунту. Французький просвітитель Ж. Ж. Руссо (1712— 3778) протиставляв культуру «чистій природі». У цьому випадку культуру стали розуміти як «людяність» на противагу «природності», «тваринності». Звідси віра в те, що культура — це чиста духовність, яка можлива лише у філософській, науковій та художній творчості. Вважалося, що культуру в суспільстві можна тутвердити шляхом піднесення рівня освіти народу, звільнення його під усіляких забобонів, релігійних вірувань, фантазій, утопічних уявлень з метою побудови «розумної держави» і встановлення таких же суспільних відносин. Однак просвітницькі уявлення про культуру розвіялись під тиском реального суспільного життя ран-ньобуржуазного суспільства.

Теоретики наштовхнулись на проблему суперечностей у культурному прогресі людства. Ф. Шіллер (1759—1805) досить точно добачив суперечність між природою і культурою, однобічність людини, яка відірвалася від природи і замкнулася у штучно витвореному нею світі культури. З осмислення суперечностей буржуазної культури і цивілізації розпочинає відлік сучасний підхід до культури як складного суспільно-історичного явища.

Існує близько трьохсот визначень культури. Кожне з них має свої плюси і мінуси, пов'язані з тим, що сучасна культура — явище надзвичайно складне, суперечливе, багатопланове і багатофункціональне.

У широкому розумінні слова культура охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, які вироблені упродовж історії людства. Однак у буденній свідомості термін «культура» вживається у вузькому значенні, стосуючись лише духовного життя -- літератури, мистецтва, театру, кіно, культури побуту і т. ін. Хоча в дійсності вся сукупність культури далеко не вичерпується суто духовними цінностями. Тому потрібно мати на увазі, що коли йдеться про гносеологічний (пізнавальний) аспект культурних цінностей, про з'ясування специфіки їх походження, основи, зв'язку з матеріальним та духовним виробництвом, то обійти матеріальну, виробничу сторону культури просто неможливо, так само як і неможливо ігнорувати процес творення цінностей культури, який не припиняється ні на хвилину. В цьому розумінні культура становить безконечний процес творення людством світу «другої природи» з усією його красою та зручністю для життєдіяльності суспільства. Тому точнішим було б таке визначення: культура — це сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством протягом усієї історії, а також сам процес творення і розподілу матеріальних та духовних цінностей. Яким би обмеженим не було це визначення, все ж воно дає змогу з'ясувати основний зміст культури як з пізнавальної (гносеологічної), такі з оцінної (аксіологічної) сторони.

Розширене визначення культури дуже близьке до поняття цивілізації. Але між ними є відмінності. Більше тою, дехто з культурологів протиставляє ці поняття. Наприклад, німецький філософі соціолог М. Вебер (1864—1920) вважає, що культура — це неповторна і позбавлена будь-якої мети форма вияву духовного змісту світу, наслідком якого є витворення неповторних виражень міфів і символів, у першу чергу через різні види мистецтва, науки і світогляду. Цивілізація ж, на його думку, має підпорядкований характер — наприклад, техніка як елемент цивілізації є засобом створення благ для задоволення життєвих потреб людей. Легко помітити, що протиставлення культури і цивілізації має місце тоді, коли зміст культури зводиться до вужчого її тлумачення — лише як духовної культури. Насправді ж протиставляти культуру цивілізації неправомірно. Поняття «цивілізація» (від латинського civilis — громадянський, державний) означає в першу чергу рівень соціального прогресу суспільства на певному історичному етапі його розвитку. Характер цивілізації творить певні виробничі відносини, які складаються між людьми і становлять її частину; в цьому розумінні виділяють античну цивілізацію, буржуазну цивілізацію і т. д.

Цивілізацію розглядають ще як етап суспільного розвитку, що настає за варварством і характеризується утворенням суспільних класів, держави, урбанізацією населення, виникненням письма. Дехто з дослідників розглядає цивілізацію як характеристику цілісності культур всіх народів світу в минулому і сучасному («світова цивілізація», «цивілізований спосіб життя»). Культура у цьому плані виступає як суттєва сторона цивілізації; ці поняття близькі, але не тотожні. Ми можемо вести мову, наприклад, про сучасну технотронну цивілізацію, але не про технотронну культу-ру, бо суть культури не в рівні техніки, а в якості духовно-мора-льного потенціалу суспільства, який виражений також і через техніку даного часу. Серед витворів сучасної цивілізації є й атомна бомба, однак нікому не прийде в голову вважати атомну бомбу явищем культури.

Структура культури. Культуру прийнято ділити на матеріальну і духовну. При цьому теоретики, як правило, висловивши кілька загальних фраз з приводу матеріальної культури, надалі всю увагу зосереджують на аналізі духовної. До певної міри це виправдане, бо галузь духовної культури значно багатша, багатоманітніша і справді є основною формою існування культури. Не випадково, як ми зазначили вище, терміни «духовна культура» і «культура» взагалі вживаються як тотожні.

Цікаво, однак, те, що ні поділ культури па матеріальну і ду- і ховну, ні розуміння самої суті матеріальної і духовної культури , не є усталеними. Теоретики культури висловлюють з цього приводу різні точки зору. Одні вважають духовною культурою наслідки духовного виробництва людства, інші зараховують до неї й саме духовне виробництво. Одні ототожнюють матеріальну культуру з матеріальним виробництвом, інші — зі способом виробництва загалом, вкладаючи сюди й частину науки, зокрема технічні знання, які застосовуються у виробництві. Виникають іноді парадоксальні ситуації. Якщо, наприклад, технічні знання використовує інженер на виробництві, то їх відно.сять до матеріальної культури, а якщо ті ж знання використовує викладач вузу - це вже духовна культура. А до якої культури віднести скульптуру, архітектуру, дизайн?

Про що це свідчить? Про те, що поділ культури на матеріальну і духовну відносний. По-перше, вони не існують цілком відірвано одна від одної, а становлять єдину систему культури як її складові частини. По-друге, цінності матеріальної культури завжди містять у собі певний елемент духовної культури через їх художнє оформлення (наприклад, житло, одяг, речі домашнього вжитку тощо). В свою чергу, цінності духовної культури базуються на матеріальній основі (кіно, книги, художні картини, телебачення тощо). По-третє, сучасна цивілізація визначила досить стійку тенденцію в розвитку культури — інтеграцію її складових частин. З одного боку, швидко розвивається і збагачується матеріальна сторона духовної культури — преса, радіо, телебачення, кіно, стереоапаратура, магнітофони, радіоприймачі та ін. З другого — спостерігається все більше насичення виробів матеріальної культури духовними цінностями (наприклад, сучасні автомобілі, побутові речі, житло тощо). Деякі теоретики виділяють в окрему структурну частину художню культуру. З точки зору вивчення специфіки художньої культури як наслідку художньо-образної діяльності людини і такої ж практики людства взагалі доцільність цього виділення цілком обгрунтована.

Є й інші підходи до питання про структуру культури — за її функціями в суспільстві, формами існування тощо. Наприклад, у структурі культури можна виділити два рівні — особистісний і суспільний, в залежності від того, що саме береться за основу при визначенні специфіки прояву цінностей і норм культури — людина чи суспільство загалом. На особистісному рівні в структуру культури входять знання, переконання, світогляд. У свою чергу духовно-культурний світ людини повинен бути наповнений глибиною сприйняття історичного часу і простору, пройнятий толерантністю до людства, до життя загалом. Втрата цих якостей завжди приводила до страшних катаклізмів як окремих діячів, так і цілі народи. У спадок людству залишилася повчальна настанова Ісуса Христа про те, що кожен мусить знати і розуміти суть подій і зміст часу, в якому живе. Коли Христос входив до Єрусалима, він добре знав, що тут його засудять на смерть, будуть катувати, зрештою розіпнуть і знущатимуться. Але натовпи людей не розуміли суті трагізму і величі цього історичного моменту. Вони вітали Христа, як царя, — стелили йому під ноги свій одяг, співаючи осанну. Ісус поглянув на місто, заплакав над ним і сказав: «Якби й ти цього дня зрозуміло те, що веде до миру. Але воно закрите перед твоїми очима. Бо прийдуть дні на тебе і вороги твої валом тебе оточать, і тебе обляжуть, і стиснуть тебе звідусіль; вони розчавлять тебе і дітей твоїх... за те, що ти не зрозуміло часу твоїх відвідин» (Катихизм, Рим, 1967, с. 118).

Можливий поділ культури за організаційними формами її існування. До таких форм належать держава, церква, школа; ку-льтуротворчий зміст їх зводиться до виховання людини, поступу суспільства по шляху свободи, демократії, соціальної справедливості, хоч не раз в історії ці інститути служили знаряддям поневолення, пригнічення свободи, гальмували суспільний прогрес. Функції культури. Складний і багатоплановий характер культури як сусш'льно-історичиого явища зумовлює її поліфункціо-нальність. Серед розмаїтих функцій, які виконує культура у суспільному житті, можна виділити кілька найбільш суттєвих.

1. Пізнавальна функція полягає в тому, що культура розкриває .перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу. Через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі,' технічні й гуманітарні знання, людина пізнає світ і саму себе. Кожний етап пізнання, в процесі якого людина оволодіває різноманітними формами знань про навколишню дійсність, є сходинкою до храму культури. Так, через казки людина розвиває здатність сприймати і переживати уявне як дійсне, вчиться розрізняти на конкретно-образному рівні добро і зло, правду і кривду. Історичні знання формують розуміння історичного процесу, виховують усвідомлення причетності до свого народу, нації, людства. Філософія закладає логічний і методологічний фундамент осмислення індивідом законів буття і сенсу свого життя. Великим культурологічним потенціалом наділені також природничі і технічні науки, оскільки вони озброюють людину знаннями про природу і досягненнями цивілізації. Проте поступ цих наук може створювати і загрозу технократизації людського мислення, дегуманізації змісту пізнавальної діяльності.

2. Світогляд на функція культури проявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукупність чинників духовного світу особи -— пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну цілісність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурно-му вимірі. Слід відзначити також, що і світоглядне мислення, і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, згодом у релігії, й нарешті у науковому пізнанні, тобто у тих формах суспільної свідомості, що складають зміст культури. Отже, культура і світогляд перебувають у діалектичній єдності. Основним напрямком культурного впливу на людину є ормування світогляду, через який вона включається до сфери соціокультурної регуляції.

3. Суть комунікативної функції культури зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує з допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає досвід поколінь в словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігії, засобах виробництва, предметах споживання. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші — національний, регіональний, релігійний. Залежно від конкретно-історичного плану, характеру суспільного середовища; вплив символічного виразу культури проявляється у відносинах між людьми по-різному. Одні сприяють встановленню дружніх контактів між людьми, народами, інші спричиняються до ворожнечі. Таким чином, символічний, зміст культури, забезпечуючи живий зв'язок поколінь, закладає міцний фундамент для становлення духовності людини, розширення її контактів з навколишнім середовищем.

4. О ц і н и о-н о р м а т и в н а фу и к ц і я культури реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурпо-духопними орієнтирами па певному етапі розвитку суспільства. Якщо, скажімо, для епохи Ренесансу цінністю була універсалізація особи, то для індустріальної доби — її вузька спеціалізація. Однак є цінності, не обмежені історичними рамками, наділені статусом вічності. До них можна віднести заповіді Мойсея, Нагірну проповідь Христа.

Норми у формі моралі, права, звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів служать засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі. Так, цінність «демократія» в античній Греції виражалася зовсім в інших культурних нормах., ніж, скажімо, в ліберальній Англії.

5. Інтегративна ф у ц к ц і я культури виражається в
здатності об'єднувати людей незалежно від їх світоглядної й ідео
логічної орієнтації, національної приналежності у певні соціа
льні спільноти, а народи — в світову цивілізацію. Слід, однак,
зауважити, що в культурному розвитку має місце тенденція не
лише до взаємопритягання, але й до взаємовідштовхування, що
проявляється як на рівні культурних тинів, так і окремих куль
турних напрямків. Історія засвідчує, що зближення культури як
правило, проходило на основі генетичної або функціональної спо
рідненості. Взяти хоча б культурну близькість народів Прибал
тики і Скандинавії або Азербайджану і Туреччини.

Особливо велика потреба в інтеграційній функції культури відчувається в сучасних умовах, коли в одних регіонах зростає соціальна напруга, а в інших відбувається бурхливий процес ін-

кості публікацій з проблем теорії культури переважну більшість становлять праці, присвячені розробці проблем марксистсько-ленінської теорії культури з усіма атрибутами класово-комуністичної догматики, прийнятої в часи панування неосталініз-му.

Теорія культури посідає особливе місце в системі гуманітарних наук. По-перше, вона не повинна обмежуватись лише філософським рівнем розгляду проблем культури, хоч без філософського аналізу неможлива розробка культурології як науки. Прогрес теорії культури базується на узагальненні досягнень часткових культурознавчих дисциплін — історії культури, соціології культури, етнографії, літературознавства, мистецтвознавства та ін. По-друге, теорія культури може розвиватись лише у процесі взаємодії з іншими гуманітарними, а також природничимн та технічними науками. По-третє, теорія культури повинна бути зв'язана з різними сферами соціально-управлінської практики суспільства. Практичне застосування знань з галузі теорії культури спрямоване на виховання в людині цивілізованості, високої культури мислення, гуманізму, моральності.

Доля людської культури і знань про неї залежить від того, чи зуміє людство скористатись закладеним у надрах культури творчим потенціалом і зупинити натиск вандалізму, моральної розбещеності, тоталітаризму, щоб спрямувати суспільне життя в русло всебічного розвитку та соціальної справедливості.

Література: Витаньи И. Общество, культура, социология. М., 1976; Злобнії Н. С. Культура н общественнміі прогресе. М., 1984; Маркарян 9. С. Теория культури и современная наука. М., 1983; Маркарян 3. С. Очеркн тсо-рии культури. Ереван, 1969; Попов Костадин. Проблеми на теория на куль-турата. София, 1977; Шинкарук В. І. Філософія і духовна культура України// Трибуна, 1991. № 7. ,

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 Наверх ↑