Розділ II.  Історія світової культури Тема  1.  КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

Захоплюючий світ старовини полонить уяву сучасної людині* пам'ятками ранніх цивілізацій. Стародавні культури підіймались-до незвичайних висот, що дивували своїх сучасників красою, на­довго ставали носіями людського прогресу, та минали віки — і нони з різних причин гинули. Але культура жила: інші народи підхоплювали естафету розвитку, наповнювали культуру новим змістом, і вона знову розквітала, щоб чарувати своєю довершені­стю, а з плином часу також ішла у небуття. Чим далі ми прони­каємо у глибінь віків, тим більше спостерігаємо локальність ок­ремих цивілізацій і культур. Очевидно, серед них були й такі, що народжувались і гинули замкнуто, залишивши після себе в степах І пустелях лише кам'яні фрагменти з загадковими написами.

У стародавніх цивілізаціях та їх культурах ще багато нероз­шифрованого, невивченого. Яка культура була, наприклад, у за­хідній півкулі планети в сиву давнину? Культура майя дослідже­на лише у її пізньому періоді, хоч вона мала довгу історію, сліди якої загублені. На території Мексики відкрито піраміду, що була похована під потоками лави вулкана, виверження якого, як ви­значили геологи, сталося вісім тисяч років тому. Отже, у захід­ній півкулі існували культури, можливо, стародавніші, ніж у схід­ній, але вони загинули, не залишивши після себе помітного сліду.

Новіші зі стародавніх цивілізацій, які досліджені наукою, — ті, що виникли у IV тисячолітті до н. є. на територіях Передньої Азії та Північно-Східної Африки: Вавілон, Шумер, Єгипет, Асси­рія, Урарту й ін.

Дивними оазисами в долинах річок виникали ці перші держа-ии-деспотії. Економіка їхня трималась на общинному землекори­стуванні, яке подекуди збереглося до наших днів. Цікаво, що са­ме в цей час панування рабства й особистої деспотії парів та фараонів зводяться величезні храми, палаци, гробниці, піраміди, які вражають своїми розмірами. Очевидно, має рацію відома дослідниця історії світової культури Н. Дмитрієва, зазначаючи, що перехід людства від первіснообщинного ладу до заснованої на рабстві цивілізації був гігантським переворотом, який дав людині зрозуміти свою силу над природою. Люди стали творити культуру як «другу природу» — будували іригаційні споруди, обробляли

47

метали, подорожували морями, склали карту зоряного неба, за-клали основи медицини, математики, геометрії, „астрономії,, Але стародавня цивілізація мала й свою протилежну сторону. Рабство принесло страшне пригноблення людини людиною. Царі, фарао-ни, жерці, вища знать упивалися необмеженою владою над під-леглими, а тим більше над рабами. Кожен цар, фараон оголошу­вав себе сином Божим, створював міф про свою надприродну мо­гутність, загадкову силу, порівнювану хіба що зі стихійними си­лами. У цьому також було джерело художньої уяви стародавньо­го митця, який будував палац чи піраміду відповідно до могут­ності володаря, зображуючи його в гігантських розмірах, надаю­чи йому рис таємничості.

Вся архітектоніка уявлень про світ та смисл життя, а також почуттів і переживань, характерних для стародавніх культур, знай­шла  витончене втілення у  цивілізації  Стародавнього  Єгипту.

Культура Стародавнього Єгипту. Цивілізація Стародавнього Єгипту нараховує понад три тисячі років. У кінці IV тисячоліття до н. є. в Південно-Східній Африці, у долині ріки Ніл, сформува­лась ранньорабовласницька держава Єгипет, якій випала історич­на доля стати одним із найбільших центрів світової культури.

Майже двохтисячолітнго історію Стародавнього Єгипту прий­нято ділити на три періоди: перший — Стародавній (бл. 2800— 2250 до н. є.), другий — Середнє царство (бл. 2050—1700 до н. є:), третій — Нове царство (бл. 1580—1070 до н. є.). Відповідно ви­діляють і три періоди в розвитку його культури.

Вже у Стародавньому та Середньому царствах були створені унікальні пам'ятки культури — гробниці фараонів Хеопса, Хеф-рена та Мікерииа, сфінкси фараона Хефрена в Гізі і фараона Аменемхета III, портретний дерев'яний рельєф «Зодчий Хесира» та численні художні скарби з гробниць Хенену і Хені. Наприклад, піраміда Хеопса за розмірами не має собі рівних серед кам'яних будов усього світу: висота її — 146 метрів, довжина основи кожної з чотирьох граней — 230 метрів, її середина — по суті суцільний масив кам'яних брил, у яких зроблено вузькі проходи до усипаль­ниці фараона. Як підрахували дослідники, для того, щоб пере­везти кам'яні блоки цієї піраміди, потрібно було б 20 тисяч то­варних поїздів по 30 вагонів кожний. Це справді незвичайний пам'ятник необмеженої влади фараона і каторжної праці рабів. Понад сорок століть стоять ці витвори людини — піраміди Хеоп­са, Хефрена, Мікерииа — на скелястому плоскогір'ї пустелі по­близу Каїра, викликаючи у спостерігачів захоплення величчю людської праці та роздуми про вічне. До гробниць через піщану пустелю веде єдина дорога зі Сходу, від плодючих долин Нілу, дорога, що символізує шлях від життя до смерті і вічності. На початку пустелі межу її стереже велетенський сфінкс — лев з обличчям  фараона Хефрена.  Споглядання  цього дива  на  фоні

48

мертвого спекотного моря піщаних дюн, гробової тищі й безмеж­нії сонячного світла викликає трепет  душі, благоговіння  перед

життям.

Зрозуміти всю силу емоційно-естетичного впливу цих пам'яток і Гароєгипетської культури можна лише тоді, коли усвідомиш, що всі вони були не просто витвором мистецтва, а складовою ча­стиною культу, заупокійного ритуалу, реалізацією певного світо-

сприйняття.

Стародавні єгиптяни обожнювали природу і земну владу. Тва­рини вважалися священними, їх тримали при храмах, віддавали їм шану, а після смерті бальзамували і хоронили в саркофагах. Збереглися цілі кладовища священних биків, баранів, кішок, кро­кодилів. На тотемізмі базується звіроликість єгипетських богів, верховним серед яких уважався бог сонця Ра, якого нерідко зо-бражували соколом або телям. Фараон вважався «сином сонця», з цим пов'язані і почесті, які йому віддавались, і відповідне від­творення в культурі: перехідне не цікавило, фараон зображувався величавим, звільненим від влади часу і земної реальності; у ску­льптурних зображеннях він спокійно-холодним, неземним як за поставою, так і за виразом обличчя та поглядом очей, відходив у

вічність.

У Новому царстві розквітла архітектура храмів. У цей час широко провадилось будівництво святилищ, найвідрміщими з яких є храми Амона-Ра в Кариаці і Луксорі поблизу Фів. Харак­терна особливість цих архітектурних споруд — маса різноманітних колон, які символізували ліс (наприклад, лише в гіпостильному залі храму в Карнаці було зведено 144 колони). Стелю покривали темно-синьою фарбою з золотими зірками, і складалося вражен­ня, ніби людина увечері в лісі спостерігає зоряне небо.

Надзвичайно цікаві розписи гробниць у Фівах, які вражають своєю пластикою, художньою оригінальністю. Стародавні єгип­тяни ввели традицію зображення фігур у такий спосіб: голова і ноги — в профіль, а торс — розвернутим. Цього принципу вони дотримувались послідовно, лише в VII столітті до н. є. у єгипет­ському мистецтві зникає традиція такого зображення (рельєф з Мемфіса «Плакальники»), але це було вже на схилі староєгипет-ської культури, напередодні завоювання Єгипту персами.

Значні досягнення стародавніх єгиптян у галузі фізики, хімії, медицини, хірургії. Вони користувалися десятковою системою чи­слення, їм були відомі арифметичні і геометричні прогресії. Щоб будувати піраміди, палаци, гробниці, потрібні були не тільки знання з математики, але й з геометрії, треба було вміти обчи­слювати об'єми циліндра, півкулі, піраміди. Стародавні єгиптяни вміли передбачити затемнення Сонця, інші явища природи,-осо­бливо періоди розливу Нілу, від яких залежало ведення зрошу­вальної системи сільського господарства.

49

Нагромаджений тисячоліттями досвід стародавньоєгипетської культури через Грецію і Рим збагатив західноєвропейську та сві­тову цивілізацію.

Культура Месопотамії. Месопотамська цивілізація виникла на Близькому Сході, на території сучасного Іраку, між ріками Тигр і Євфрат, у IV тисячолітті до н. є. На півдні Месопотамії, де ши­роко провадилось іригаційне сільське господарство, розвинулись прадавні міста-держави Ур, Урук, Кіш, Еріду, Ларса, Ніппур, Ла-гаш, Умма та ін. Розквіт цих міст називають золотим віком ста­родавньої держави шумерів. Це справедливо і в прямому, і в метафоричному розумінні: тут вироблялися з золота предмети найрізноманітнішого побутового призначення та зброя; культура шумерів справила величезний вплив на подальший прогрес не тільки Месопотамії, а й усього людства. Шумерам належать ва­жливі відкриття: вони першими навчились виготовляти кольорове скло та бронзу, винайшли колесо і клинописне письмо, створили першу професійну армію, склали перші правові кодекси, винай­шли арифметику, в основі якої лежала позиційна система числення.

Світ духовної культури шумерів заснований на міфології. Лю­дина створена з глини, замішана на божій крові; її призначення — працювати на богів і їсти ту їжу, яку вони чомусь не споживають. Всесвіт — божественна держава, в якій усе побудоване на слух­няності. Тема слухняності в сім'ї, в громадській поведінці, вважає дослідник В. Полікарпов, становила суть доброчинства і правиль­ного життя взагалі у стародавній Месопотамії, адже людина створена для рабської повинності й вірного служіння богам. Ста­ранний і слухняний слуга може розраховувати на милість госпо­даря. Отже, шлях слухняності, вірної служби та пошани до стар­ших, Правителів і богів — це шлях земного успіху, здоров'я й довголіття. Звідси детерміністична концепція життя людини: від самого дня народження воно визначене богом, і нічого в ньому змінити неможливо, так само неможливо відвернути смерть. Смерть — це кульмінація життя, завершення успіхів і перемог людини у боротьбі за встановлення справедливого і слухняного життя. В культурі шумерів уперше в історії людина зробила спробу морально подолати смерть, зрозуміти її як момент пере­ходу у вічність. У шумерській міфології вже існують міфи про золотий вік людства та райське життя, які згодом увійшли до релігійних уявлень народів Передньої Азії, а пізніше — в біблійні сюжети.

У стародавнім Шумері починається розвиток науки, яка нама­гається оволодіти дійсністю. Жерці міста Ур робили астрономічні спостереження протягом 360 років, на основі чого встановили, що протяжність року — 365 днів, 6 годин, 15 хвилин і 41 секунда. Це відкриття трималося жерцями у глибокій таємниці і використо­вувалось для зміцнення влади над народом, складання релігійно-

50

містичних ритуалів та організації управління державою. Жерці й маги використовували знання про рух зірок, Місяця і Сонця, про поведінку тварин, про форми рослин для ворожінь, Передба­чення подій у країни. Вони були тонкими психологами, вмілими екстрасенсами та гіпнотизерами. У духовній культурі шумерів ще й досі залишається багато нерозгаданого.;

Дослідники відзначають досить високу художню культуру шу­мерів. Вирізняються красою й художньою досконалістю їх архі­тектура та скульптура.| В Уруці був зведений комплекс священних споруд — зиккуратів,' які стали центром духовної культури. За своєю архітектурою святиня Уру була прототипом Вавілонської вежі. У Шумері добре розвинулася скульптура. Статуї царів, жерців, воїнів виконувалися з експресією при мінімумі засобів вираження, що свідчить про високу майстерність їхніх творців. Набуло значного розвитку мистецтво пластики в металі: уперше золото використовувалось в комбінації зі сріблом, бронзою і кі­стю. У словесному мистецтві шумери першими застосували спосіб безперервної розповіді про події, що дало змогу створити перші епічні твори, иайвідоміший з яких — епічна легенда «Гільгамеш».

У кінці II тисячоліття до н. є. шумери асимілювалися з ваві­лонянами. Розквітає стародавня рабовласницька держава Ваві­лон, яка проіснувала до VI ст. до н. є. Вавілонська, халдейська та ассирійська цивілізації дуже багато перейняли з культури шуме­рів. Найбільших успіхів досягли вавілоняни в астрономії. Однак поступово втрачається незалежність рабовласницьких міст-дєр-жав, а з установленням персидського Панування Вавілон перестає бути столицею, його палаци й зиккурати перетворюються в руїни. У матеріальній та духовній культурі стали панівними інші звичаї, закони, вірування, ідеологія. Вавілонська цивілізація, по суті, була останньою фазою шумерської цивілізації та  культури.

Наближалась нова епоха в розвитку світової культури, серцеви-ну якої становило поклоніння людині, піднесеній до божества. Це був величезний, навіть небезпечний з точки зору моральності, пе­реворот у духовному світі стародавньої людини. У вавілонській поемі «Енума Еліше» космологія створення людини хоч і базується на основі шумерської космології, але вже має іудейську інтерпре­тацію, згідно з якою людина не просто «раб божий», але й пан на землі, «цар природи». Колонізаторська ідея «панування людини иад усією землею», успадкована від Тори, через багато століть була оживлена у марксистському вченні про панування людини не тільки над природою, але й над самим суспільством.

Культура Індії. Перші відомі нам центри індійської культури існували вже в ПІ тисячолітті до н. є. на берегах Інду, однак справжнього розквіту вона досягла в II тисячолітті до н. є., в епо­ху «Рігвед». На основі великого зібрання гімнів «Рігвед» було витворено своєрідну духовно-світогілядну  систему  індуїзму —

51

серцевини індійської культури.В цю ж епоху склався поділ сус­пільства на касти — явище, без з'ясування якого неможливо зро­зуміти характер та своєрідність індійської культури Саме в «Ріг-ведах» були обгрунтовані морально-правові мотиви поділу сус­пільства на чотири стани (варни) — брахманів (жерців), кша-тріїв (воїнів), вайшвів (землеробів) і шудрів (слуг).

 Було вироблено цілу систему життя і поведінки людини в за­лежності від стану. Наприклад, законним вважався лише шлюб у межах однієї варни (ендогамія), це ж стосувалось вибору про­фесії, заняття певним ремеслом, навіть їсти можна було тільки тріїв (воїнів), вайшвів (землеробів) і шудрів (слуг).

Індійська каста — результат тривалого процесу становлення виробничих, правових та' культурних відносин між людьми, які поділені між собою за походженням, професією, звичаями та за­конами. Остаточний поділ суспільства на касти закріпився у пе­ріод раннього Середньовіччя і становить надзвичайно складне явище: так, у 1947 році, на час проголошення Індії незалежною державою, кількість каст досягла майже 3,5 тисячі.

Іншим важливим фактором, який зумовив специфіку індійсь­кої культури, була система громадсько-політичного життя, засно­вана Буддою у другій половині І тисячоліття до н. є. Особливого розвитку державно-політичне життя на принципах буддизму на­було за часів царювання Ашоки (середина III ст. до н. є.). Збе­реглися численні едікти — вибиті на камені за наказом царя на­писи, розшифрування яких дає змогу реконструювати форму дер­жавного життя, мораль та культуру стародавніх індійців. З'ясо­вано, що Ашока пропагував і утверджував у своєму царстві до­сить цікаві морально-політичні принципи, які базувались на буд­дизмі. У культурі центральне місце відводилось релігії, що мала духовно єднати розірване на варни суспільство. Ашока висунув ідею завоювання світу не шляхом збройних нападів на сусідів, а через проголошення вчення Будди, на якому базувалося справед­ливе правління країною, тобто через добрий приклад праведного життя взагалі. Звідси ті дивні, як на той час, принципи людяності в управлінні державою, які пропагував Ашока. Підданих він ого­лосив своїми дітьми, для управління якими застосовував учення про ахімсе — незашкодження людям і тваринам. Хоча пізніші на­ступники зігнорували ці принципи й проводили типову загарбницьку-ку політику зовні і тоталітарно-диктаторську всередині країни, все ж в індійській культурі залишились досить глибокі сліди ашотизму. Так, загальновідомий вплив на весь світ політики не-насильства, яку проводив Махатма Ганді і завдяки якій Індія здо­була незалежність, — політики, яка знаходить все більше прихи­льників.

На художню культуру староіндійського суспільства глибокий вплив зробили індуїзм, буддизм та іслам, засновані на таких свое-52

рідних філософських системах пояснення світу, як джайнізм, брахманізм, локаята й ін. Художньо-образне сприймання через призму названих релігійних та філософських систем відзначається витонченістю зображення людини і навколишнього світу, доско­налістю архітектурних форм. З цього погляду вражаючими є фре­ски печер Аджанти та скельні храми Еллори. Одним із чудес світу називає В. Полікарпов храм Кайласа. Це справді унікальна пам'ятка архітектури: протягом 150 років стародавні майстри вирубували цей храм у скелі, оздобивши його численними скульп­турними фігурами та барельєфними композиціями від цоколя до пірамідальних веж.

Ще однією характерною рисою староіндійської культури є її сексуальний зміст, статева символіка, вираження в художніх об­разах ідеї поклоніння бргу кохання -— Ками. Грунтувався цей ^чзміст на тому, що індійці розглядали шлюбну пару бога і богині як процес космічного творення. Тому зображення божої пари в міцних обіймах досить поширене у храмах.

Великим шовковим шляхом з Індії до Аравії, на Близький Схід не тільки перевозились товари, але й відбувався жвавий ку­льтурний обмін. Індія у цьому процесі відіграла значну культу-ротворчу роль.

Культура Китаю. Китай - країна стародавнь оїцивілізації: на його території виявлені залишки первісної культури ранньо-  го палеоліту ,та бронзового віку. Первісно-общинний лад існував тут довго — до_ХIV ст. до н. е., коли сформувалась,. перша рабо-власницька держава Інь. Саме в інську епоху зародилася культу-

ра, яка дала початок китайській цивілізації в усій її специфіці та

значущості. Був складений в основних рисах місячний календар та винайдене письмо — прообраз сучасної ієрогліфічної каліграфії. Подальший розвиток культури відбувався у перших централізо­ваних імперіях — династії Цінь (221—207 до н. є.) та династії Хань (206 до н. є. — 220 н. є.).

Стародавній Китай збагатив світову науку і культуру значни­ми досягненнями: він є батьківщиною таких винаходів, як ком­пас (III ст. до н. є.), спідометр (III ст. до н. є.), сейсмограф (II ст. н. є.), порох (X ст. н. є.), книгодрукування (VI-—VIII ст:), фарфор (III—V ст.). В галузі математики був відкритий метод розв'язання рівнянь першого ступеня з двома і трьома невідоми­ми, вичислене відношення довжини кола до його діаметра — чи­сло п. В галузі астрономії китайці знали, як вираховувати дату затемнення Сонця, склали один із перших каталогів зірок, вели спостереження за плямами на Сонці і ін.

Досить широкого розвитку набула торгівля, цей важливий фактор культури і прогресу. Китайці вели жваву торгівлю з Ін­дією та країнами  Середньої Азії Великим шовковим шляхом, а

53

також з «рабськими країнами, Кореєю, Японією — морським шов-ковим шляхом.

На весь світ славиться китайська медицина, яка має трьохти-сячолітшо історію. В Стародавньому Китаї вперше було написано «Фармакологію» (Бень цао), вперше стали проводити хірургічні операції з застосуванням наркотичного засобу, вперше описали і застосували метод лікування голковколюванням, припеченням, масажем.

Китайські будівничі здобули собі славу двома своєрідними па­м'ятками; Протягом двох тисяч років, починаючи з VI ст. до н. є., в Китаї будувався найбільший у світі Великий канал, який у XIII ст. з'єднав Пекін з Ханчжоу, — складна гідротехнічна споруда з численними пристроями, цікавими способами перекачування та очищення води. Друга видатна споруда — Велика китайська сті­на.

У духовній культурі стародавнього Китаю важливе місце посі­дав феномен буденної свідомості, відомий в історії як «китайські церемонії». Це суворо фіксовані стереотипи етико-ритуальних норм поведінки і мислення, які складались на основі дотримування культу старовини. В. Полікарпов зазначає, що гіпертрофія цих етико-ритуальних принципів зрештою призвела до того, що вони замінили релігійно-міфологічне сприйняття світу. А деміф'ологіза-ція й до певної міри десакралізація етики та ритуалу спричинились до формування унікальності китайця як носія культури. Насам­перед місце культу богів посів культ реальних кланових та сімей­них предків. З другого боку, ті боги, які залишилися в пошанівку, позбавились найменшого олюднення і стали холодними, абстракт­ними божествами-символами, як-от Небо, Піднебесна, Дао тощо. Ці поняття не мають аналогій в інших стародавніх культурах, бо, скажімо, китайське Небо — не якийсь бог, а вища загаль­ність, холодна, сувора, абсолютно байдужа до людини. Великий Дао — це всеохоплючий, всезагальний Закон і Абсолют, без­формний і безіменний, небачений і нечуваний, недоступний ор­ганам чуттів людини, але всемогутній творець світу. Пізнати Дао, зрозуміти його своїм розумом, спробувати злитися з ним — ось ключові принципи та кінцева мета життя стародавнього китайця. Найяскравіше ця концепція пояснення світу втілена у філософсь­ких системах конфуціанства та даосизму.

У китайському мистецтві особливе місце посідають калігра­фія, поезія та живопис. Ієрогліфічна кодова система давала змогу через ці три види мистецтва відображати життя людини в най-потаємніших порухах її душі, найбільш повно відтворювати її прагнення до злиття мистецтва з мистецтвом життя.

Антична культура. Понад дві з половиною тисячі років тому в південній частині Балканського півострова, на островах Егейсь-кого моря, на західному узбережжі Малої Азії, на берегах Мар-

54

мурового і Чорного морів, на узбережжі Південної Італії і в схід­ній частині острова Сіцілія виникла група рабовласницьких дер­жав, відомих в історії як Стародавня Греція або Еллада, У XII— VIII ст. до н. є. у Греції відбувся розклад первіснообщинного ла­ду і з'явилось патріархальне рабовласництво, яке у VІІІ—VI ст. до в. є. стало основою економічного і політичного життя суспіль­ства. Розвинулося товарно-грошове господарство, яке зосереди­лось у рабовласницьких містах-державах (полісах). Ключову роль у цей час відігравали два міста-держави —- Афіни і Спарта, боротьба між якими за владу закінчилась перемогою Спарти в Пелопонеській війні (431—404 до н- є.). У 146 р. до и. є. територія Греції була включена до складу Римської імперії.

У старогрецьких полісах сформувалась могутня духовна куль­тура, яка справила великий вплив на розвиток цивілізації бага­тьох країн світу. У наше сьогоднішнє життя органічно вплелися численні поняття, слова, назви, імена, вирази, які дійшли до нас саме з культури Стародавньої Греції. Коли ми хочемо підкресли­ти величину предмета, то кажемо, що він «гігантських» розмірів, коли наголошуємо на величі якоїсь роботи, то кажемо, що вона «титанічна», і навпаки — незначних людей називаємо «пігмеями» з тих же джерел і вирази «панічний жах», «яблуко розбрату», «ріг достатку», «олімпійський спокій», «лебедина пісня», «ахіл-лесова п'ята», «муки Тантала», «сізіфова праця» та багато інших. Численні наукові поняття своїм корінням сягають у старогрецьку мову. Кращі зразки старогрецької архітектури, скульптури та ми­стецтва є в певному розумінні неперевершеними, класичними, на них вчаться все нові й нові покоління митців, таємницю їх гармо­нії й естетичного впливу намагаються розгадати дослідники.

Щоб зрозуміти специфіку стародавньої грецької культури, по­трібно враховувати соціальні зрушення тієї історичної епохи. У Греції, на відміну від країн Стародавнього Сходу, склався не мо­нархічний, а республіканський тип рабовласницької держави. Містамй-державами керували колективно їх вільні громадяни. Це була своєрідна рабовласницька демократія, вона виховала у гре­ків особливе світосприймання, бо суспільним ідеалом стала вільна й політично активна людина. Саме така людина була головним об'єктом і змістом культури. Ця антропоцентрична концепція ку­льтури знайшла своє вираження у знаменитому висловлюванні афінського філософа Протагора: «Людина — -мірило всіх речей». Герой єгипетської, месопотамської чи індійської культури сильний своєю загадковістю, надприродністю, зв'язком із небом та його стихійними силами, герой же культури Стародавньої Греції — реальна людина. Навіть грецькі боги мають людську подобу, во­лодіють людськими достоїнствами і людськими слабостями: вони помиляються, сваряться, ревнують, зводять один на одного накле­пи і т. д. Н. Дмитрієва не без підстав зауважує, що, напевне,  в

55

демократії та глибокому гуманізмі й полягає загадка «грецького чуда». Греки високо цінували зваженість, рівновагу, міру вчин­ків людини, яка була вільним громадянином і брала участь в уп­равлінні державою/Звідси відсутність у грецькому мистецтві гі­гантоманії, звідси прагнення вписувати споруди і скульптури у природне середовище. Зразком такого доцільного вписування в ландшафт є комплекс Акрополя в Афінах. Або ж візьмімо для прикладу скульптуру Афродіти Мілоської. Висота фігури дорів­нює зростові середньої гречанки, в ній ніякої помпезності й по­казної величі, зате скільки піднесеного спокою, краси жіночого тіла виражено у мармурі.

За Гераклітом, у грецькій культурі людина розглядалася як смертний бог, а бог — як безсмертна людина. Цей концептуаль­ний підхід пронизує не тільки мистецтво, але й філософію, науку, міфологію, весь світогляд. Вже ранні філософські системи Анак-симандра, Парменіда, Піфагора, Демокріта, Геракліта пройняті ідеями знаходження у світобудові цілісності, гармонії, «логосу», діалектики. Знаменитий вислів Геракліта про те, що не можна двічі увійти в одну і ту ж" річку, став пізніше вихідною точкою розробки діалектики як принципу філософського мислення. У ста­родавній грецькій філософії беруть початок матеріалістичне а; • містичне вчення (Демокріт) іа ідеалізм (Сократ і Платои). У Стародавній Греції вперше виникла нова галузь знань — історія; «батько історії» Геродот започаткував літописно-описову форму вивчення суспільства. Арістотель у праці «Політика» створив пер­шу теорію держави. Грецький учений Евклід заклав основи гео­метрії, Архімед — механіки.

  У II столітті до н. є., як уже зазначалося, Греція потрапила під владу Риму. Але, як писав поет Горацій, «полонена Греція перемогла некультурного переможця». Гордовитий Рим, перед яким тремтіли завойовані народи, змушений був схилити голову перед величчю культури крихітної Еллади. Пізніше він, ставши велетенською імперією, створить свою небуденну культуру, але лигне тоді, коли набереться досвіду у завойованого сусіда. Пере­дусім Рим запозичив весь пантеон грецьких богів, змінивши їх імена на латинський лад; скульптори та художники намагалися старанно копіювати грецькі зразки; поети і драматурги переспі­вували сюжети неповторної грецької поезії і драми. Вплив грець­кої культури був настільки сильним, що напочатку, після завою­вання Еллади, римська наука стала двомовною. У римських ос­вічених родинах прийнято було розмовляти поряд із латинською ще й грецькою. Вчений Апулей писав латинською, а Марк Авре-лій — грецькою. Лише з часом римські філологи розробили лек­сичну та синтаксичну систему латині настільки, що нею можна було передавати всі тонкощі всебічно розвинутої грецької мови. У І і  II ст. поступово розквітає римська культура, в першу

56

чергу цивільне будівництво. У 75—80 рр. н. є. в Римі був збудований знаменитий Колізей, який став визначною пам'яткою старорим-ської архітектури. За своїм призначенням це величезний амфі­театр (висота його 48,5 м, в плані — еліпс, осі якого 190 і 156 м) для проведення гладіаторських боїв, циркових видовищ тощо. У першій чверті II ст. н. є. створена ще одна пам'ятка архітектури — Пантеон, або, як його називали, «храм усім богам». Це величезна циліндрична будова, перекрита півсферичним куполом, із входом у вигляді портика. Активно зводилися й інші споруди: арки, лаз­ні, чудові терми, форуми, палаци, кріпосні стіни. Рим набув со­лідного і розкішного вигляду.

Значного розвитку набрали санітарія, гігієна, право, які ста­новили гордість Риму. Розквітли живописне мистецтво, поезія, театр.

Для зміцнення своєї влади римські імператори широко вико­ристовували різноманітні масові видовища. Гак, Цезар у -46 р. звелів викопати на Марсовому полі штучне озеро, на якому ор­ганізували битву між сірійським і єгипетським флотами, у ній брали участь дві тисячі гребців І тисяча матросів. А імператор Клавдій влаштував на Фуцинському озері битву сіцілійського і родоського флотів за участю 19 тисяч чоловік. Ці видовища вражали своїми масштабами і пишністю, переконуючи спостері­гачів у могутності правителів Риму. Однак розкіш та багатство розбещували римську вищу знать, в середовищі якої щодня орга­нізовувались колективні обіди, що тривали по п'ять-шість годин; часто влаштовувались розгульні бенкети — оргії. Імператор Ві-теллій протягом року проїдав 900 млн. римських сестерціїв. Най­більш спритні підлеглі внаслідок фінансових махінацій ставали багатшими за самих імператорів. Посилився розклад суспільного організму Римської імперії, яка все частіше зазнавала тиску з бо­ку численних племен готів, шо нападали на неї, потім полчищ, кочівників —- гуниів. Зрештою в 476 р. Рим був захоплений вест­готами та вандалами, влада перейшла до варварських дружин.. Так відійшла в історію Римська імперія та її культура.

Література:. Василь в Д. Исторпя религий Воетока. М., 1988; Дми-трнева Н. Кратная исторпя искусетв. Вьш. 1. М., 1986; Культура Древнего Египта. М-, 1976; Культура Древнеіі Півдня. М,., 1975; Культура Древнего Рима. В'2-х т. М., 1985; Кун М. Легенди і міфи Стародавньої Греції. К, 1968; Підлісна Г. Світ античної культури. К., 1939; Полікарпов В. Лекції з історії світової культури. Харків, 1990.

57

Тема 2. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Термін «Середні віки», точніше «середній вік» (від лат. Medius — середній), виник в Італії у XV—XVI ст. серед гуманістів. На різних етапах розвитку історичної науки в це поняття вкладали різний зміст. Гуманісти, просвітителі вважали середні віки періо­дом глибокого культурного занепаду на противагу високому зле­тові 'культури в античному світі і в новий час. Негативно до Се­редньовіччя ставився також Гегель, називаючи його своєрідним типом варварства. Романтики, а також представники християн­ського персоналізму досить високо оцінювали роль Середньовіччя в історії культури, вважаючи цю епоху найбільш плодотворним періодом духовно-культурного піднесення у світовій історії.

Середньовічна культура Візантії. В розвитку світової цивілі­зації візантійська культура займає видатне місце. Для неї харак­терні урочиста пишність і внутрішня шляхетність, це своєрідний синтез культурних традицій греко-римського світу і християнст­ва, а також елліністичного Сходу. Візантійський тип культури не подібний ні на, західноєвропейський, ні на східний.

Візантійська імперія виникла на рубежі двох епох — загибелі пізньої античності та народження середньовічного суспільства. Столицею її став Константинополь, заснований імператором Кон­стантаном І у 324—330 рр.

За формою державного правління Візантія була самодержав­ною монархією: в руках імператора (василевса) зосереджувалась законодавча, виконавча, судова і військова влада; вона вважалася божественною, а він сам — повелителем усіх християнських на­родів. І все ж ця влада до певної міри була обмежена такими ус­тановами, як сенат (синкліт), державна рада (консисторія) і діми (організації вільних громадян візантійських міст).

Оскільки влада імператора не набула характеру династичної спадкоємності, це відкривало дорогу узурпації, і чимало візан­тійських властителів ставали жертвами найманих убивць.

Своєрідність суспільного розвитку Візантії не менш яскраво проявилася в галузі правових відносин. Тут як у сфері цивільного, так і в сфері кримінального права більшою мірою, ніж на Заході, мали вплив римські юридичні традиції. На відміну від інших кра­їн того часу, Візантія залишалась державою, де зберігалося єдине кодифіковане й обов'язкове для всього населення імперії діюче право. Зведення цивільного права Юстініана, яке сучасники на­зивали «храмом правової науки», складалося з Кодексу — основ­них постанов діючого римського права, Дигеста — великого збір­ника правових положень, запозичених у римських юристів, Інсти­туцій — коротких рекомендацій для юриспруденції і Новел —< нових законів, виданих самим Юстініаном. Саме завдяки зведен-

58

ню цивільного права Юстініана  досягнення  римської  юридичної науки стали надбанням юристів Середніх віків і Нового часу.

В ідеологічному і соціально-політичному житті візантійського суспільства значну роль відігравала християнська церква, яка в IV ст. стала союзником і опорою держави. У Візантії церква не мала тієї адміністративної й економічної влади, що в Західній Європі. Православні ієрархи не претендували на главенство над могутньою світською владою, проповідувалась ідея єдності з дер­жавою. Римська ж курія неухильно відстоювала доктрину про примат духовної влади над світською. Східну і західну церкву розділяли стійкі соціально-психологічні відмінності, що вкорени­лись у широких колах середньовічного суспільства. Західній релі­гійності була властива глибока емоційна напруженість, що межу-, вала з екзальтацією; віруванням греків — абстрактна філософсь­ка розсудливість, прихильність до трансцендентних ідей. Схвильо­вана уява латинян постійно спрямовувалась до страждань Христа^, страшних мук грішників у пеклі; в православній церкві на перший план висувались радісно освітлені моменти життя Сина Божого, його воскресіння, піднесення душ віруючих до божественного світла, до перемоги добра над злом.

Система освіти у Візантії зберегла спадкоємний зв'язок з ан­тичністю. Дітей у віці шести-семи років віддавали до початкової школи, де вони протягом двох-трьох років вчились писати, читати і рахувати.' Початкові школи були приватними, платними, а також могли утримуватись монастирями, церквами або міськими общи­нами, залишаючись доступними для всіх категорій населення. Для продовження освіти і розвитку шкіл більш високих ступенів існу­вав дуже важливий стимул: в імперії з централізованим управ­лінням І розгалуженим бюрократичним апаратом не можна було зайняти високу посаду без достатньої освіти.

Ті, що вирішили присвятити себе науці або готувалися зайняти високі державні посади, продовжували освіту, вивчаючи риторику, філософію та юриспруденцію. В ранній період імперії зберігалися старі центри античної освіченості — Афіни, Александрія, Антіо­хія, Бейрут, Газа. Згодом ці центри занепадають: Александрійсь-ка бібліотека гине від пожежі, а платонівська Академія закриває­ться за наказом імператора Юстініана. Виникають нові наукові і навчальні центри; в Константинополі в IV ст. створюється Маг-наврська вища школа, а в 1045 р. — університет.

З перемогою християнства провідне місце в системі знань зай­няло богослов'я. Надзвичайний розквіт переживає логіка, як основа побудови богословської догматичної ситеми. Візантійська

філософія, на відміну від західноєвропейської схоластики, базу­валась на вивченні й коментуванні античних філософських вчень усіх шкіл і напрямків, однак в XI ст. у ній посилюється вплив ідеалістичної системи Платона, яка використовувалась і для об-

          59

грунтування права на критичне ставлення до церковних автори­тетів.

З X—XI ст. в розвитку богословсько-філософської думки можна простежити дві тенденції. Першій притаманні інтерес до проблем зовнішнього світу та його будови, віра у можливості людського розуму і прагнення протистояти різним формам аскетизму. Най-видатнішим представником цього напрямку був Михайло Псьол (XI ст.) — філософ, історик, філолог, юрист. Його «Логіка» стала відомою не тільки у Візантії, але й на Заході. Представники ра­ціоналізму і релігійного вільнодумства були засуджені церквою, а їх праці покарані вогнем. Друга тенденція, що знайшла своє вираження у творах релігійних аскетів і містиків Сімеона Нового Богослова (949—1022) та Григорія Палами (1297—1360), в ос­новному скеровувалась на внутрішній світ людини, способи її вдосконалення у дусі християнської етики, смирення і послуху.

З усіх країн Середньовіччя Візантія особливо славилась досяг­
неннями в історіографії. Праці відомих візантійських істориків за
характером викладу матеріалу, багатством міфологічних образів
гідно продовжують класичну грецьку традицію Геродота, Фукіді-
да, Полібія. До найбільш фундаментальних розробок історичної
науки можна віднести праці Прокопія Кесарійського «Історія війн
Юстініана з персами, вандалами і готами», «Таємна історія», де
глибоко висвітлені події тогочасного політичного життя. В X. ст.
при імператорі Константані Багрянородному створено ряд видат­
них пам'яток історико-енциклопедичного характеру. Трактати са­
мого імператора «Про управління державою», «Про феми», «Про
церемонії Візантійського двору» містять цінні відомості про полі­
тичну й адміністративну структуру візантійської держави, а та­
кож цікавий етнографічний та історико-географічний матеріал про
суміжні з імперією країни і народи, в тому числі про наших пред-
ків.                                                                                                       - .

Паралельно з історіографією існував специфічний середньо­вічний жанр історичного твору — хронографія. Основоположником її став кесарійський єпископ Євсевій (260—340), який зробив ши­рокий огляд історичних подій.

Розвиток природничих наук, а також математики й астрономії підпорядковувався потребам практичного життя — ремесел, море­плавання, торгівлі, військової справи. В математиці поряд з ко­ментуванням праць стародавніх авторів розвивалися як фунда­ментальні, так і прикладні напрямки. Особливо плодотворною діяльністю відзначився Лев Математик (IX ст.), який заклав основи алгебри, використав буквені позначення в ролі символів, прославився багатьма винаходами, зокрема світлового телеграфу та хитромудрими механізмами, що вражали іноземців в імпера­торському палаці.

У космографії й астрономії точилася гостра боротьба між за-

60

хисниками античних систем та прихильниками християнського світогляду. В VI ст. Косьма Індикоплов у «Християнській топо­графи» намагався переглянути систему Птолемея- його космого­нія базується на біблійних уявленнях про те, що Земля має форму плоского чотирикутника, оточеного океаном і покритого небесним куполом.

Значними були досягнення візантійців у галузі' медицини і хімії. Вони не тільки коментували праці Галена і Тіпократа, але й узагальнили практичний досвід, удосконалили діагностику. В VII ст. у Візантії був винайдений «грецький вогонь» — суміш нафти, гашеного вапна і різних смол, що забезпечувало успіх у морських битвах і особливо в боротьбі з арабами.

В мистецтві Візантії панували узагальнено-спіритуалістичні принципи, які грунтуються на відриві від реальності і перенесенні у сферу вищих, абстрактичних ідей. Ідеальний естетичний об'єкт, який перебуває в духовній сфері, описується за допомогою таких естетичних категорій, як прекрасне, світло, колір, образ, знак, символ. У художній творчості переважали традиціоналізм, кано­нічність.

Візантійські майстри, з одного боку, зберегли складну техніку образотворчого мистецтва античності, з другого — наповнили її новим символічним змістом. Стиль їх живопису характеризується поєднанням плоских силуетів з плавною ритмікою ліній та бла­городною гамою фарб, де переважали пурпурні, лілові, сипі, олив­ково-зелені й золоті тони.[В IV—VI ст. у візантійському живописі ще панували античні традиції,] що знайшло відображення в мозаї­ці Великого імператорського палацу в Константинополі; згодом, у ІХ — X ст., формується строгий іконографічний канон, складає-ться цілісна система декору храму, певний порядок розташування біблійних сцен на його стінах і куполах. Одна з вершин мистецт­ва цього часу — мозаїка храму св. Софії у Константинополі.

{На кінець ХШ й середину XIV ст. припадає, ще один період розквіту візантійського живопису, зв'язаний з поширенням гума­ністичних тенденцій у культурі. Живописці намагаються вийти за рамки встановлених канонів церковного мистецтва, звертаються до зображення не абстрактної, а живої людини. Прекрасними па­м'ятками цього часу є мозаїка і фрески монастиря Хори. Однак візантійське мистецтво не змогло піднятися до реалізму італійсь­кого Ренесансу і надалі залишалось у формах старої канонізованої іконографії.

Значний вклад Візантії в розвиток середньовічної архітектури Візантійські зодчі створюють нові принципи забудови міст: у цен­трі, розташовується головна площа з собором, від неї, довільно переплітаючись, розходяться вулиці. Прекрасним зразком церков­ного будівництва є храм св. Софії в Константинополі, спорудже­ний у 532—537 рр. за наказом Юстініана.

61

Середньовічна культура Західної Європи. У період Середньо­віччя закладаються основи європейської цивілізації, оскільки в. стародавні часи не було Європи у розумінні культурно-історичної спільноти. Позитивний вклад Середньовіччя в історію культури людства величезний, проявився він в усіх її галузях — в освіті,. філософії, конкретних наукових знаннях, мистецтві.

Для глибшого розуміння змісту і напрямків культурного про­цесу Середньовіччя необхідна з'ясувати особливості історичних обставин цього періоду.

* Крах Західної Римської імперії ознаменував початок нової епо­хи — середніх віків, основним змістом яких було формування фео­дальних відносин, насамперед у сфері землеволодіння. Розвинута форма феодальної власності являла собою спадкоємну земельну власність представника панівної верхівки, за яку він мусив від­бувати військову чи іншу службу у сеньйора. Політична система феодального суспільства відзначалася перш за все тим, що влада була безпосередньо зв'язана з земельною власністю, виступала її атрибутом. Як не дивно, але в часи Середньовіччя набрали реаль-ності перші форми демократії в ширшому застосуванні, ніж, на­приклад, в античному рабовласницькому суспільстві.

В XI—XIII ст. стало утверджуватись міське самоврядування Якщо місто повністю звільнялося від влади сеньйора-феодала, во­но отримувало статус комуни.«Комунальний тип самоврядування міг перетворюватися в місто-державу з республіканською формою правління. Міські республіки мали власну виборну адміністрацію, свої суди, поліцію й армію, чеканили монету.«Такий тип самовря­дування набув поширення в італійських містах Венеції, Флорен­ції, Генуї. На чолі комуни стояла (міська рада; яка здійснювала керівництво [адміністративно-господарською діяльністю, видавала загальнообов'язкові розпорядження. Радою керували виборні осо-би: мер (Франція, Англія), бургомістр (Німеччина), консул (Іта­лія). Міська община була неоднорідною за соціальним складом, включала різні корпорації і стани. Торгове населення об'єднува­лось у гільдії, а ремісники — в цехи. Цех також був політично спрямованою організацією, очолюваною виборним магістром.

В XV ст. феодальна держава сягає найвищого ступеня центра­лізації через абсолютну монархію, позитивне значення якої по­лягало в тому, що, зміцнюючи економічну і культурну єдність на­родів, вона сприяла формуванню європейських націй. Однак вона ж створила і величезний апарат насильства, який, наче велетенсь-кнй спрут, душив суспільство.

В епоху Середньовіччя Європа стала головним носієм куль­тури католицької церкви, могутність якої постійно зростала. Вже у ХП—XIII ст. римські папи видавали загальнообов'язкові акти (булли), володіли виключним правом скликати собори і санк­ціонувати їх постанови. Папа був вищою судовою інстанцією як

62

у церковних справах, так і в справах світської влади. При Інокен-тії III (1160—1216) багато європейських монархів визнали себе його васалами. В боротьбі з непокірними папи використовували інтердикт — заборону відправ усіх богослужінь і релігійних обря­дів на території тієї чи іншої держави, а також відлучення мо­нархів від церкви, звільнення підданих від присяги королю.

В галузі духовного життя панувала папська курія, яка вклю­чала колегію кардиналів, канцелярію і судові установи. Це була справжня «духовна імперія». Для боротьби з єресями було утво­рено  репресивний  апарат  —  інквізицію;  згідно  з  постанови  IV

Латеранського  собору  1215 р.  і  Тулузького  србору  1229 р.  церква повинна  була  виявляти  єретиків,  засуджувати  їх  і передаати світ-ськїй  владі  для  покарання.  Світські  равителі  під з агрозою від­лучення  від  церкви  мусили  негайно в иконувати  вироки,  очищати свої, землі від єретиків.

  Для  боротьби  з Реформацією  католицька  церква у  І540,р  ство-рила  орден  єзуїхів,  якй  також  контролював  у  Європі  майже  всю

освіту. Церква розробила своє право, основні норми якого імену­вались канонами. Джерелом канонічного права були Святе пись­мо постанови церковних соборів, нормативні акти пап — консти­туції, булли, енцикліки. Це право регулювало не тільки внутріш-ньоцерковні відносини. Церковним судом вирішувалися справи, про шлюб і сім'ю, підробку грошей, наклепи, фальшиві свідчення, оскільки вважалося, що ці вчинки безпосередньо зв'язані з гріхо­падінням.

Католицька церква була своєрідною папською теократією, за­сіюваною на взаємовиключних принципах — аскетизмі та всесвіт­ній владі. Поборники цих принципів вели вперту боротьбу, щоб. встановити у світі панування теократії й підкорити релігійному світоглядові всі сфери людського життя — державу, економіку, право, літературу, мистецтво, науку.

Тому-то культура Західної Європи набрала виразного теологіч­ного забарвлення. Антична філософія була замінена католицьким богословям, у надрах якого зародилися оригінальні естетичні етичні і логіко-філософські напрямки. Так, С. Боецій (480—525)' --римський філософ-неоплатонік, автор праць з математики, тео­рії музики, — своїми трактатами і коментарями до творів Аріето-теля.і Порфірія з логіки справив великий вплив.на середньовічну схоластичну філософію. Зокрема, він чітко розмежував поняття буття (існування) і сутності. За Боецієм, сутність і існування як поняття співпадають тільки в Богові, який є простою субстанцією-то ж стосується створених речей, то вони за своєю природою не прості, а складні; щоб сутність отримала існування, вона повинна стати актом творіння Божої волі. Великою популярністю кори­стувався трактат Боеція «Про музику» в п'яти книгах, який міс­тив виклад музично-теоретичних вчень стародавніх греків — від

63:

Піфагора і Арістоксена до Птолемея. Цей трактат став головним джерелом пізнання античної музичної теорії.

Видатними схоластами були Альберт Великий (1193—1280)  і Тома  Аквінський  (1225—1274).  Завдяки   коментарям Альберта праці  Арістотеля стали надбанням середньовічної культури. Він не тільки систематизував знання античних і арабських вчених в галузі природознавства й етики, але провів також власні дослід­ження на основі спостережень і досвіду. Тома Аквінський створив своєрідну енциклопедію католицького богослов'я «Сума теології», в якій усі питання пізнання природи і суспільства розглядалися з позицій теологічного раціоналізму. Висуваючи ідею гармонії ві­ри і розуму, він намагається підкорити науку богослов'ю, а тому розрізняє істини розуму та істини одкровення, вважаючи останні недоступними.розумові, підвладними лише вірі.

Природничо-раціоналістична тенденція яскраво виявилась у працях англійського вченого, монаха францисканського ордену Роджера Бекона (1214—1294). Він одним із перших наполягав на необхідності дослідного пізнання природи, протиставляючи його хибним авторитетам. У своїх працях він висуває ряд цікавих ідей про літальні апарати,' підйомні крани, про способи добування ба­гатьох хімічних речовин, у тому числі пороху. Церква оголосила його творам анафему, а самого автора запроторила у в'язницю на

14 років.

Поряд з раціоналістичним богослов'ям існувало і містичне. Містцки виступали проти вивчення Арістотеля і використання ло­гічних доказів віри, вважаючи, що релігійні істини пізнаються не за  допомогою  розуму  і науки,-а шляхом  інтуїції, осяяння,  або

«споглядання».

 В епоху Середньовіччя досягла високого рівня шкільна і уні­верситетська освіта. Для навчання  кліриків   використовувались єпископські й монастирські школи, у яких Боецієм і Ф. Кассідо-ром  (487—578)  було введено поділ «семи вільних мистецтв» на дві частини: тривіум  (три шляхи знання: граматика, риторика  і діалектика) та квадріум (чотири шляхи знання: геометрія, ариф­метика, астрономія і музика). У XII—XIII ст. на базі таких шкіл, виникли університети. В 1200 р. у Франції засновано Паризький університет; в Італії були такі відомі школи, як Болонська юри­дична та Солериська медична. Паризький університет мав чотири факультети: «молодший»,  або  артистичний, на  якому вивчалися «сім вільних мистецтв», і три «старших» — медичний, юридичний та богословський, де можна було навчатися після закінчення ар­тистичного.

У XIII ст. з'явилися й інші університети: Оксфордський та Кем-бріджський в Англії, Саламанський в Іспанії, Неапольський в Італії. В наступному столітті засновані Празький, Краківський., Гейдельберзький, Кельнський і Ерфуртський.  Наприкінці  XV ст.

64

в Західній Європі налічувалося 65 університетів, у переважній більшості засіюваних з санкції римської курії. Студенти (від лат. studeo, studere — ретельно займатися) об'єднувались .в Організа­ції («земляцтва», «провінції» і «науки»). На чолі «науки» стояли виборні прокуратори. Виборними були також посади ректорів. Навчання в університетах проходило у формі професорських лек­цій; влаштовувалися публічні виступи з проблем філософії й бо­гослов'я, у яких брали участь професори і студенти. Іноді такі диспути переростали у повчальні мистецькі дійства. Наприклад, оксфордський магістр Дунс Скотт (1266—1309) в одному диспуті вислухав і запам'ятав 200 тез, тут же послідовно їх заперечивши. Навчання провадилось латинською мовою, було дуже сладне для засвоєння, і тому не дивно, що лише третина студентів отримува­ла ступінь бакалавра і тільки кожний  шістнадцятий — ступінь

магістра.

Наука в середні віки була в основному книжною справою. Во-  на опиралась головним чином на абстрактне мислення і лиш не­значною мірою на експеримент, оскільки ще не ставила перед со­бою прагматичної мети, не втручалась у природний хід подій, а намагалася зрозуміти світ у процесі споглядання. В науці виділя­ли  чотири  напрямки.  Перший — фізико-космологічний,  ядром якого було вчення про рух на основі натурфілософії арістотеліз-му; він об'єднував сукупність фізичних, астрономічних і матема­тичних знань, що підготували грунт для розвитку математичної фізики Нового часу. Другий — вчення про світло; оптика у вузь­кому розумінні була частиною загальної доктрини — «метафізики світла», що випливало із засад  неоплатонізму. Третій — наука про живе; цей напрямок охоплював комплекс питань про душу, як джерело  рослинного, тваринного і людського життя,  в  дусі арістотелізму.  Четвертий  напрямок  стосувався  астролого-медич-них знань, у, тому числі алхімії. Своєрідність алхімії полягала  в тому, що вона об'єднувала в певну цілісну систему наукові уза­гальнення і фантазію, раціональну логіку і міфологію, будучи най­більше  пов'язана  з особливостями  середньовічного мислення.

Література XII—ХШ ст. мала переважно викривальне спря­мування щодо існуючих порядків. Особливе місце займала поезія вагантів (від иім. vagants — бродячі люди), які з'явились у Ні­меччині і Франції. Творчість вагантів була вільнодумна, бешкетна, дуже далека від аскетичних ідеалів Середньовіччя — вона оспі­вувала безтурботні веселощі, вільне життя, викривала зажерли­вість католицького духовенства.

В XI—XII ст. сформувався героїчний епос. Найбільш відомим твором цього жанру у Франції стала «Пісня про Роланда», у якій підступній зраді протиставляється патріотична вірність. Задля свого сеньйора головний герой готовий витерпіти великі страждан­ня і навіть віддати своє життя. Видатним пам'ятником німецького

                                                  65

героїчного епосу є «Пісня про Нібелунгів», у якій розповідаються про загибель Бургундського королівства під ударами гуннів у 437 р., звеличуються рицарські звичаї Німеччини XII ст. Мораль­но-етичний образ рицаря відзначався рисами, які можуть бути визнані загальнолюдськими моральними цінностями, — рицар повинен молитись, уникати гріха, пихатості та негідних вчинків, захищати вдів і сиріт, воювати лише за справедливе діло.

При дворах сеньйорів з'явилася куртуазна поезія, що прослав­ляла інтимні почуття і культ служіння «прекрасній дамі». Це її культ займав центральне місце у творчості трубадурів — прован­сальських поетів, серед яких були і лицарі, і великі феодали, і  прості люди. Поезії трубадурів властива різноманітність жанрів: пісні любовні, ліричні, політичні, пісні, які висловлюють тугу з приводу смерті якогось сеньйора. Великою популярністю користу­валися й куртуазні романи з таємничими пригодами, зачаровани­ми людьми, чудотворними явищами тощо.

Характеризуючи середньовічне образотворче мистецтво, треба підкреслити його стильові особливості, які найбільше проявились у церковній архітектурі і скульптурі. З часів Карла Великого ви­робляється так званий романський стиль: монастирські церкви нагадують фортеці з малими і вузькими вікнами, приземленими колонами, масивними вежами. Все багатство скульптурних зо­бражень зосереджено на головному фасаді і в середині вівтаря, який розташований  на підвищенні. Все це, разом узяте, демон­струвало церковну могутність, велич духовного кліру і породжу­вало в людині усвідомлення власного безсилля.

В Другій половині XII ст. на Заході, перш за все у північній Франції, з'являється інший архітектурний стиль — готичний. Для нього характерне устремління споруди вгору за рахунок гострих стрілчатих шпилів. У стінах появляються величезні вікна з ко­льоровим, мальовничорозписаним склом. Численні гостроконусні арки, багатство скульптур, оздоб — усе це надавало готичним соборам динамічності, пробуджувало релігійно-містичні почуття. Готичний стиль використовувався і в світських будовах.

  Таким чином, у надрах Середньовіччя була нагромаджена ве­личезна духовио-кульїурна енергія, яка сприяла яскравому спа­лахові людського генія в часи Відродження і Реформації.

 Лытература: История государства и права зарубежньїх стран Ч І. М. 1988; История средних веков. М., 1990; Методическис указаний к чтению проблемной лекціш на тему «Культура Визаитии». К., 1990; Метоіические рекомендації»! по теме «Средневековая еврогіейская культура» курсе «История и теория мировой и отечествешюй культури». К., 1990; ГЇолікарпов В Лекції з історії світової культури. Харків, 1990.

66

Тема 3.  КУЛЬТУРА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

Відродження, або Ренесанс (від фр. renassance), — де пере­хідна епоха в історії культури Західної і Центральної Європи від Середньовіччя до Нового часу. Розпочалося воно в Італії у XIV ст., в інших країнах — у XV ст. і тривало до кінця наступного століття.

Ренесанс був зумовлений розкладом феодального ладу і за­родженням ранньокапіталістичних відносин. У цей переломний час на зміну людині зі старим церковно-cхоластичннм світоглядом на авансцену історії вийшла громадсько активна, діяльна людина з новим світосприйняттям, новими ідеалами і цінностями, яка здобувала собі визнання не родовитим походженням, а знаннями, розумом, здібностями. Такій людині стали тісними рамки феодаль­них суспільних відносин. Отже, провідна роль у суспільстві пере­ходить від дворянства до людей певних професій, спеціалістів з різних галузей знання — філософів, філологів, митців, поетів, майстрів, інженерів, всіх тих, хто замість «божественного» став вивчати все «людське». Звідси і їх назва — гуманісти (від лат. humanus — людський). Вони боролися за свободу думки, наукових пошуків і творчості, кінець кінцем зламали духовну диктатуру церкви і створили новий, раціональний та життєрадісний світог­ляд, який дістав назву «гуманізм».

Утверджуючи новий світогляд, гуманісти звернулись до антич­ної культурної спадщини, стали відроджувати її (звідси термін «Відродження»), бо відчули в ній близький їм дух гуманізму, при­родний інтерес до всього земного, яке ігнорувалося церковного дог­матикою. Таким чином, гуманістам належить видатна роль у збе­реженні античної культурної спадщини, її осмисленні та пропа­ганді. Однак культура Відродження не була простим поверненням до античної. Культурні діячі шукали і знаходили в античності ос­нови моральності та гуманізму, спираючись на які, творили своє власне світосприймання, пройняте ідеалами величі людний, соці­альної справедливості і свободи. Не випадково саме в цей час виник утопічний соціалізм, Томас Мор (1478—1535) написав ві­дому «Утопію» (1516), в'якій виклав своє бачення ідеального ладу, заснованого на суспільній власності, централізованій організації виробництва і розподілу та демократичній формі державного уп­равління. Томмазо Кампанелла (1568—1639) у книзі «Місто Сон­ця (1602) змалював ідеальне суспільство, п якому знищено при­ватну власність на засоби виробництва, ліквідовано соціальну не­рівність, утверджено ідеал соціальної справедливості; виробництво основане на високій техніці і свідомій праці всіх громадян, а розподіл вироблених товарів та продуктів ведеться за потребами; керують державою мудреці і жерці на чолі з напою.

Важливу  роль у  культурі Відродження відіграла історико на-

                                                 67

ціональна традиція: повага до народної мови та культурних на-бутків уперше широко включається у фонд цінностей світської культури. Сам характер епохи Відродження як перехідного періо­ду зумовив те, що в його культурі переплелося старе й нове, тра­диційне і новаторське, давши своєрідний, якісно новий сплав ду­ховних цінностей. У цей період були створені шедеври літератури та мистецтва, які мають неперехідне значення.

В епоху Ренесансу зроблено цілий ряд великих наукових від­криттів, пов'язаних з розвитком торгівлі, мореплавства, будівни­цтва, військової техніки. Внаслідок морських подорожей Христо-, фора Колумба (1451—1506), Васко да Гами (1469—1524), Ферна-на Магеллана (1480—1521) було відкрито американський конти­нент, доведено, що Земля має форму кулі, встановлено основні контури морів, океанів та суші. Революційний переворот стався в астрономії: польський астроном Міколай Коиерннк (1473—1543) у праці «Про обертання небесних сфер» (1543) обгрунтував геліо­центричну систему Всесвіту, поклавши початок звільненню при­родознавства від теології. Німецький учений Иоганн Кеялер {1571—1630) відкрив закони руху планет, які підтверджували і розвивали систему М. Копєрника.

Були закладені основи теоретичної хімії, збагатилися наукови­ми досягненнями геологія, ботаніка, медицина. Іспанський медик Мігель Сервет (1509—1553) дослідив мале коло кровообігу, пе­редбачив існування невидимих кровоносних судин — капілярів. Були розроблені нові методи лікування хвороб, що виходили за межі християнських догматів у поясненні біологічної структури людини, закладені принципи матеріалістичного підходу до суті живих організмів.

Матеріальна культура епохи Відродження була збагачена бур­хливим розвитком техніки, зокрема гірничої справи, металургії, суднобудування. Розвивалися ткацтво, гончарство, скловидуван-ня. У виробництво стали впроваджувати гідравлічні двигуни, то­карні верстати, гірничі машини й механізми для підіймання ван­тажів, вентиляції рудників. Великий італійський художник, уче­ний та інженер Леонардо да Вінчі (1452—1519) Сконструював перші літальні апарати, розробив проекти парашута, захисних та гідротехнічних споруд. Німецький винахідник Иоганн Гутенберг (1394—1468) винайшов спосіб відливання шрифта і сконструю­вав дерев'яний друкарський прес, поклавши початок книгодруку­ванню в Європі, що відкрило широкі можливості для розповсюд­ження ідей гуманізму, досягнень науки і культури.

Суттєвий злам відбувся в осмисленні суті держави та історії суспільства. Оскільки духовна диктатура церкви була ліквідована, наука відкинула божественно-надприродие тлумачення історії, її почали розглядати як наслідок діяльності самих людей. Вчені шу­кали реальні причини та фактори розвитку історії, намагаючись

68

встановити закономірності суспільного прогресу. Італійський по­літичний діяч і письменник Нікколо Макіавеллі (1469—1527) зро­бив спробу розкрити закономірності розвитку історії, одним з пер­ших висунув ідею класової боротьби як рушійної сили історичного прогресу. Н. Макіавеллі вважав, що історія рухається матеріаль­ними інтересами людей і політичною боротьбою соціальних класів. Історики епохи Відродження відкинули богословську періодизацію історії, запропонувавши ділити її на давню, середньовічну і нову, яка з певними уточненнями застосовується і в наш час.

Висунення нової концепції історії було пов'язане з формуван­ням  нових  політичних  і  філософських  теорій.  Мислителі  епохи Відродження  вважали, що держава мусить бути гарантом органі­зації  національного життя. Вони багато  писали про форми дер­жавного  управління,  відшукуючи  найбільш  раціональні  методи подолання феодальної роздрібненості західноєвропейських країн, способи об'єднання феодальних земель у національні держави. В цьому ключі працювала і філософська думка. Ми вже згадували праці Т. Мора та Т. Кампанелли. Додамо, що італієць Піко делла Мірандола в праці «Промова про достоїнства людини» (1487) об­ґрунтовував  ідею гуманізму про те,  що  кожна людина творить свою долю, долю своєї сім'ї та  батьківщини. На філософських теоріях епохи Відродження позначився сильний вплив Платона й Арістотеля, а також'ідей стоїцизму й етики епікуреїзму. У філо-  І софських працях чітко проглядається лінія аптисхоластики, ідей­ним джерелом якої була антична  філософія.  Зокрема, це добре видно на  інтерпретації  творчої спадщини  Арістотеля:  середньо­вічному  арістотелізмові протиставляються  філософські  ідеї Пла­тона і неоплатоніків, а також матеріалістичні висновки з учення самого Арістотеля. У цьому випадку, застосувавши принцип под­війної  істини, мислителям-гуманістам вдалося  врешті-решт відо­кремити філософію як науку від богослов'я, що привело до фор­мування  натурфілософії —  вчення  про  природу,  вільну від під­корення теологічному світосприйняттю. Натурфілософія з її пан­теїстичним характером стала основною філософською лінією всієї культури епохи Відродження як епохи перехідної. Найвидатнішим представником цієї філософської течії  був Микола  Кузанський

(1401—1464).

 Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарбниці світової літе­ратури з'явилися твори таких митців слова, як Данте Алігієрі, Франческб Пєтрарка, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігель де Сервантес, Фелікс Лопе де Вега, Уїльям Шекспір та інші.

Італійський поет Дапте Алігієрі (1265—1321) у знаменитій «Божественній комедії» змалював своє уявне блукання в потойбіч­ному світі, відтворивши суспільство того часу з усіма його вадами та людськими гріхами — від політичних чвар партій, від занепа-

69

ду авторитету враженої корупцією церкви до трагізму людської особистості, яка так і не спромоглась у своєму житті позбавитися недобрих пристрастей та звичок. Творчість Данте зробила величез­ний вплив на подальший розвиток європейської культури.

Франческо Петрарка (1304—1374) — італійський поет — увій­шов в історію як зачинатель гуманістичної культури Відродження. Свій світогляд, який базувався на ідеалізації античної культурної спадщини, він виклав у «Листі до нащадків». Та всесвітню славу принесла йому любовна лірика, присвячена Лаурі — жінці, яку він випадково зустрів у церкві і яка полонила його па все життя. Цикл віршів із двох частин («На життя мадонни Лаурн» і «На смерть мадонни Лаурн») обіймає 317 сонетів, 29 кантон, дев'ять секстин, сім балад і чотири мадригали, складаючи своєрідний щоденник, у якому любовні переживання показані в усій їх супе­речливості та мінливості. Лірика Петраркп стала класичним зраз-ком любовної лірики, збагатила поезію музикальністю, образною витонченістю, стилістикою поетичних засобів, зокрема викори­станням антитез та риторичних запитань, які відображають душев­ні хвилювання.

Джованні Боккаччо (1313—1375) — один із засновників гума­ністичної літератури італійського Відродження, автор знаменито- го «Декамерона», поем та роману «Філоколо». «Декамерон» — не збірка реалістичних новел, об'єднаних тематикою та гумані- стичною спрямованістю; основний зміст їх — розкриття амораль­ності папського двору, розпусти монахів, висміювання аскетичної моралі Середньовіччя, прославлення насолод земного життя, чут­тєвої любові. Новели просякнуті духом вільнодумства, добрим гумором.

Франсуа Рабле (1491—-1553) — французький письменник, який увійшов у світову культуру як геній комічного. Його твір «Гар- гантюа і Пантагрюель» написаний у фольклорному стилі, напов­нений каламбурами, засобами гротеску, гри на подвійній жадобі героїв — жадобі вина і знань. Подорожі велетня Гаргантюа — це подорожі по життєвому морю тогочасної реальності з її радощами і болями, розумом і глупотою, достоїнством і нікчемністю- Роман Ф. Рабле став справжньою енциклопедією французької художньої культури епохи Відродження.

Мігель де Сервантес (1547—1616) — великий іспанський пись­менник, що ввійшов у світову культуру головним чином як автор роману «Дон Кіхот». Сюжет твору має специфічний іспанський колорит: двоє благородних романтиків — рицар Дон Кіхот та його зброєносець Санчо Панса вперто намагаються протистояти па-

сивному соціальному оточенню, у зв'язку з чим постійно потрап­ляють у комічні ситуації. В романі з великою художньою силою показано трагікомізм ентузіазму благородної людської особистості в  умовах панування  практичного  міщанства та бездуховності.

70

«Дон Кіхот» — це сумний сміх над романтизмом епохи, яка вже відходить у минуле. В іншому плані роман розкриває крах висо­кого благородства помислів людини тоді, коли вона прекрасно­душно губить такт дійсності; у цьому загальнолюдське значення змісту «Дон Кіхота».

Фелікс Лопе де Вега (1562—1635) — іспанський драматург, пост і прозаїк. Серед його великої літературної спадщини найбі­льшу відомість здобули драматичні твори «Овеча криниця»,.«Со­бака на сіні», «Дівчина з глечиком», «Закохана витівниця». Прой­няті антифеодальним пафосом, глибоким демократизмом, життє-радісністю, гумором, вони пропагували свободу почуттів, рівно­правність жінки в коханні та  шлюбі. Завдяки такому спрямуван­ню творча  спадщина  Лопе де Веги завжди  була й залишається

актуальною.

Уїльям Шекспір (1564—1616) — англійський драматург і поет, чиї драматичні твори «Ромео і Джульєтта», «Багато галасу да­ремно», «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Макбст», «Антоній і Клеопатра», .«Зимова казка», «Річард III» та інші стали загаль­новизнаною класикою. Характерна особливість драматургії Шек-спіра полягає у концентрації багатьох суперечностей життя у люд­ських стосунках; звідси зображення людини у всій її багатогран­ності, значущості, величі, складності та динаміці. В його творах умістився цілий світ людських пристрастей, бажань та прагнень епохи Відродження. Творча спадщина Шекспіра справедливо вважаеться однією з вершин світового мистецтва.

В епоху Відродження сталися радикальні зміни у принципах будівнпцтва. Якщо середньовічна архітектура базувалась на уні­фікованому церковно-схоластичному світогляді її колективному досвіді майстрів, то в ренесансній па перший план висувається індивідуальна творчість архітектора і художника. Причому відчут­не активне¹ звернення до естетичних засад та принципів античної архітектури. У Венеції XV ст., яка була центром італійського Від­родження, створюються великі архітектурні ансамблі, які вража-ють цілісністю художнього задуму та багатством композиційних вирішень. У творчості Донато Браманте, Антоніо да Сангало ся­гають свого апогея досконалість форм архітектурних деталей і обрядів. Палаци, вілли, громадські будівлі становлять цілком від­мінні від середньовічних типи споруд, як-от: палаци Медічі-Рік-карлі (архітектор Мікелоццо), Виховний будинок та капела Пан­ні (архітектор Брупеллескі) у Флоренції, церква Сайта Марія дол­лє Граціє в Мілані (архітектор Брамопте) та ін.

В архітектурі італійського пізнього Відродження спостерігає­ться прагнення до безпосереднього наслідування форм і засобів античної культури, з'являються елементи барокко та маньєризму, прикладом  чого можуть служити Стара бібліотека Сан-Марко  у

71

Венеції  (архітектор Сансовіно), внутрішнє подвір'я палаццо Піт-т і (архітектор Амманаті) у Віченці.

Відродження у Нідерландах та Німеччині ознаменоване розк­вітом пізньої готики. Архітектурні ансамблі Антверпена, Гейдель­берга зберегли свій готичний стиль, але структура будівель видо­змінилась відповідно до нових вимог міського життя, що призвело до виникнення місцевого архітектурного стилю, в якому класич­ний ордер відігравав лише декоративну роль. Це характерно для ратуші в Антверпені (архітектор Флоріс), палацу в Гейдельберзі (архітектор Сіксденірс). У такому архітектурному ключі споруд­жувалися не тільки ратуші, а й будинки цехів та гільдій. Специ­фічний місцевий стиль, орієнтований на античність та італійську архітектуру, формується і в інших країнах Західної та Східної Європи.

                                    Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого роз­квіту набуло в Італії. Саме тут творили Леонардо да Вінчі, Ра-фаель, Джорджоне, Тіціан, Мікеланджело. Достатньо назвати лише ці імена, щоб стала зрозумілою велич, художня унікаль­ність італійського мистецтва тих часів та його значення для по­дальшого розвитку світової культури.

Леонардо да Вінчі (1452—1519) застосовував із властивою лише йому майстерністю прийом накидання таємничості на зміст своїх картин, чим викликав враження бездонності, невичерпності того, що закладене у природі людини. Візьмімо, наприклад, фрес­ку «Таємна вечеря». За трапезним столом сидять Ісус Христос і дванадцять його апостолів. Христос тільки що прорік: «Один з вас зрадить мене». Вражені апостоли реагують по-різному — мі мікою, рухами, жестами. Лише Іуда Психологічно ізольований од­нією деталлю: він відкинувся назад, тоді як усі інші спрямовані до свого вчителя. Темний профіль Іуди, рухи рук також видають нечисту совість. Треба вдуматись у картину, щоб пізнати всю глибину цього вражаючого моменту. Нев'януча слава «Мони Лізи» («Джоконди») також пояснюється майстерним застосуванням мо­тоду накидання таємничості: у виразі обличчя жінки — велика глибина проникливого, вічно живого людського інтелекту, в якому кожна епоха прагнутиме добачати своє. Ознаки часу в картині неясні і майже невідчутні на блакитно-зеленому, «місячному» фоні.

«Сікстинська мадонна» Рафаеля (1483—-1520) полонить уяву, вражаючи одухотвореністю образів матері і дитини. Велич задуму цієї картини (заради спасіння людства мати віддає найдорожче, що в неї є, — свою дитину) поєднана з витонченою майстерні стю художника: в обличчі й погляді дитини, як відзначає Н. Дми-трієва, є щось недитяче, прозорливе і глибоке, а в образі матері — дитяча чистота і віра.

Мікеланджело Буонарроті (1475—1564), як і Леонардо да Він-

72

чі, був універсальною творчою особистістю — скульптором, архі­тектором, живописцем, поетом. Найбільш відомі його твори: ста­туї «Давид», «Мойсей», статуї вмираючого і повсталого рабів, гробниці Медічі, розпис стелі Сікстинської капели. Характерною рисою художньої творчості Мікеланджело є обожнення людської краси. Йому здавалося, що людська краса — останній витвір при­роди, вершина, за якою настає виснаження І загибелі, самої при­роди. У цій красі він вбачав щось грізне, фатальне, на межіі не­буття. «Тому насолода красою з'єднана з переляком, який живить дивною їжею великий до неї потяг. І я не можу не сказати, ні по­думати, що при вигляді твого обличчя так обтяжує і підносить душу. Чи є це усвідомлення кінця світу, чи велике захоплення», — писав на схилі років Мікеланджело. Лише через призму цього світосприйняття, в якому відчувається початок занепаду епохи Відродження, можна зрозуміти велич та художню силу творчої спадщини Мікеланджело.

Культурні надбання гуманістів мали значний , вплив на схід Європи, зокрема на Україні. Творчу спадщину Ф. Нетрарки, Д, Боккаччо, Н. Макіавеллі використовували М. Смотрицький, 3. Ко-пистинський, І. Галятовський. Викладачі і студенти Київської ака­демії перекладали староукраїнською мовою творчу спадщину Д. Піко делла Мірандоли, Д. Бруно, Т. Тассо та ін. Провідника­ми ідей Відродження в Україні були братства. Вплив ренесансного стилю відчутний у багатьох архітектурних спорудах на Україні, Це, зокрема, замки в Бережанах (1554), Старому Селі (середин;-XVII ст.), Збаражі (1631), Підгірцях (1640); кафедральний собор у Жовкві (1609); будинок Корнякта (1580), Чорна кам'яниця (1588—1589), каплиця Боїмів (1611) у Львові.

У XVII ст..настає криза ідей та культури Відродження, на змі­ну йому приходить епоха Просвітництва.

Література: Відродження //Українська Радянська Енциклопедія Т 2. К., 1978; Возрожденне // Большая Сопстская Енціїклогіедия. Т, 5. М., 197!; Дмитриева її Краткая исюрия искусСтВ. Вьщ. 1. М., 1986; Конрад Н. Запад и Восток. М., 1966; Рутеиберг В. Титани Возрождення. М., 1976.

Тема 4. КУЛЬТУРА НОВОГО ЧАСУ

Культура часів Реформації і Просвітництва. Сучасний рівень західноєвропейської цивілізації значною мірою зумовлений куль­турними надбаннями, які були започатковані в часи Ренесансу і Реформації. Реформацію (від лат. reformatio — перетворення, ви­правлення) слід розглядати як своєрідніш духовно-культурний осе­редок розвитку капіталізму; вона була підготовлена гуманістич­ним змістом ренесансної епохи з її нещадною критикою середньо­вічного світогляду, а також єретичними вченнями, які зародились

73

у руслі соціальних зіткнень XIV—XV ст.  (виступи Д. Уїткліфа в Англії, Яна Гуса, а потім чашників і таборитів у Чехії).

На світоглядних засадах Реформації виникають нові Художні напрямки і школи. Центр духовного життя зміщується у релігій-но-світоглядну сферу, на передній план висувається ставлення лю­дини до Бога, що означало відхід від властивого Відродженню погляду на Людину та її духовний світ як на найвищі життєві цін­ності. Загострення віросповідпицьких суперечностей викликало до життя численну полемічну літературу, нові літературні жанри: гімни, псалми, проповіді, відозви.

Па хвилях Реформації з'являється епос на біблійну тематику, який знайшов відображення у творах Д. Мільтона «Втрачений рай» та Ф. Г. Клопштока «Мессіада»; ідеї нової епохи яскраво проявились у живописі та графіці, зокрема у творах німецьких художників А. Дюрера і Л. Кранаха Старшого-

Лльбрехт Дюрер (1471—1528) працював головним чином у гравюрі й живописі; крім того, розробляв теоретичні питання об­разотворчої») мистецтва — про перспективу та пропорції. Твор­чість цього художника пройнята духом свободи, інтересом до різ­номанітності життя, що прийшли на зміну середньовічній скова­ності, і водночас духом страждання й тривоги з приводу тяжких і кривавих соціальних конфліктів, нестійкості всього земного. Це виразно видно у його відомих гравюрах «Лицар, смерть і диявол», «Меланхолія», а також у живописній картині «Чотири апостоли».

Лукас Кранах Старший (1472—1553) прихильно ставився до діячів Реформації, був приятелем М, Лютера. У ранніх живопис­них творах «Розп'яття», «Відпочинок на шляху до Єгипту» та ін­ших він намагається подолати пізньоготичні традиції умовностей та орнаментальності і створити правдиві образи, пройняті духом гуманізму; риси Відродження і традиції готики переплітаються в зображеннях Мадонни, біблійських і міфологічних персонажів. Л. Кранах досягає великої художньої майстерності як у зображен­ні поетичного, багатого на деталі пейзажу, так і у відтворенні гостроти характеристик в портретному живописі, зокрема у порт­ретах М. Лютера і Ф. Меланхтона.

Специфіка культури доби Реформації полягає в тому, що вона поєднує в собі риси Середньовіччя і Нового часу, відтворює склад­инй синтез політичних, релігійних та інтелектуальних колізій.

Важливим фактором соціокультурних змін у XVII ст. стає нау­ки, нерпі за все експериментальне природознавство. У результаті прогресу природничих наук і математики виробляється механіко-матеріалістичне уявлення про природу, яке найбільш повно вира­жене у класичній праці І. Ньютона «Математичні начала нату­ральної філософії» (1687).

Філософське обгрунтування різних форм пізнавальної діяль­ності було реалізоване в XVII—XVIII ст. у рамках двох супереч-

74

ливих напрямків — раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм (від лат, ratio — розум) визнає єдиним джерелом розум, а емпіризм (під лат. empirikus — чисто практичний) — чуттєвий досвід.

Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислення, яке, б свою чергу, надає людському існуванню справжнього сенсу. «Cogito ergo sum» («Я мислю — отже, існую») — таким був принцип декартівського раціоналізму. Раціоналізм вбачав у розу­мі здатність істинно осмислити існуючу реальність і не допускав можливості отримання хибних знань внаслідок пізнавальної діяль­ності; якщо розум помиляється, то лише через емоції і волю. В. контексті раціоналізму можна виділити дуалізм Р. Декарта (1596—1650), пантеїстичний монізм Б. Спінози (1632—1677) і об'єктивний ідеалізм Г. В. Лейбніца (1646—1716): Основи емпі­ризму закладені Ф. Беконом (1561—1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачавв у її здатності застосувати раціональний метод до чуттєвих даних. Тиким чииом_ч становлення раціоналістичного світогляду в «контексті розвитку експериментального природознавства і філо­софії було, безумовно, видатним досягненням у культурному про­тесі Нового часу.-

| У художній культурі цього періоду сформувалися два стилі — барокко і класицизм.

Епоха барокко (від італ. Ьагоссо — дивний, химерний) настала після глибокої духовної кризи, викликаної Реформацією. Для цьо­го стилю характерний своєрідний погляд на людину і світ — як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Багатий порт Амстердама у 1638 р. відкрив міський театр, над входом якого можна було прочитати: «Наш світ — сцена, у кожного тут своя роль,, і кожному відплатиться за заслугою». Прийшовши на зміну культурі Відродження і маньєризму, барокко відкрило нові мож­ливості для розвитку мистецтва, що особливо виявилось у ство­ренні грандіозних міських і паркових ансамблів. Ного стилістика відзначається великим драматизмом, часто трагізмом світовідчут­тя, складною врівноваженістю динамічних композицій, підвище­ною експресивністю, прагненням поєднати реальність і ілюзії- Ди­намізм скульптури барокко, на відміну від ренесансної скульпту­ри спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі можливостей людини, а скоріше захоплення легкістю, витончені­стю якоюсь нереальною, неземною привабливістю? Якщо у мит­нії: класичної Греції та Відродження боги зображалися олюдне­ними, то у італійського скульптора Д. Л. Берніні (1598—1680) во­ни залишаються богами. В його скульптурній групі «Аполлон і Д;іфна» відчувається ілюзія польоту, проте якогось незвичайного, майже нереального, казкового. Архітектура барокко зберігає де-які досягнення епохи Відродження, однак у ренесансних формах впряжений  інший зміст, інше світовідчуття. Це особливо вияви-

лось у контрастах між елементами важких об'ємних конструкцій, які символізували земне, та елементами легких, витончених кон­струкцій — втіленням величного. Майстри цього стилю розроб­ляли новий тип міського палацу, відштовхуючись від якого, вирі­шували завдання створення великих ансамблів. Особливо вража­ють споруди комплексу собору і площі Святого Петра в Римі, ав-торство яких належить Д. Л. Берліні;. Видатними представниками барокко у живописі були італієць М. Караваджо і голландець П. Рубенс. М. Караваджо (1537—1610) розробив прийом Так зва­ного нічного освітлення, завдяки якому домагався різких контра­стів світла і тіні. Творчості П. Рубенса (1577—1640) властивий високий гуманістичний пафос (назвемо хоча б картини «Підняття хреста», «Вакханалія»). В цілому ж стиль барокко був неоднорід­ний, у ньому виділяються різні напрямки: «високе» барокко (ари-стократичие, дворянське і церковне), «середнє» і «низьке» (міщан­ське' та-селянське).

Ще більш складний і неоднозначний за своєю природою кла­сицизм (від, лаг. classicus — зразковий), який пережив глибокі, зміни і наповнився новим змістом у другій половині XVIII ст. Як цілісна система цей стиль почав функціонувати у Франції в XVII ст., в епоху піднесення абсолютизму; теоретичні принципи його виклав Н. Буало (1636—1711) у дидактичній поемі «Мистецтво поетичне». Грунтуючись на принципах філософського раціоналіз­му, класицизм виховував ідеальне уявлення про розумну і спра­ведливу владу освіченого монарха, тому в художніх творах пере­важали громадянські, героїчні й патріотичні мотиви. В дусі антич­ного естетичного ідеалу утверджувався строгий поділ жанрів ми­стецтва на «високі» і «низькі». До перших, де відображалося жит­тя міфологічних персонажів, королів, полководців, належали тра­гедія, ода, героїчна поема;, до других, де героями виступали селяни, міщани, — комедія, байка, сатира, ідилія. В драматургії не допу­скалося змішування трагічного і комічного, величного і низького, суворо дотримувався закон «трьох єдностей» — дії, часу, місця. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчості драма­тургів Ж. Расіна і Ж. Б. Мольєра. Ж. Расін (1639—1699) у п'єсам «Британнік», «Мітрідат» показав конфлікт між людською гідністю, високим моральним обов'язком та деспотичною владою, егоїстич­ними пристрастями. Через творчість Ж. Б. Мольєра (1622—1673), який утвердив жанр «високої комедії», класицизм звернувся до проблем народного життя.

Отже, барокко і класицизм можна розглядати як культури >-світоглядні явища перехідного періоду — від Реформації до Про­світництва. Духовна суть барокко виразила кризу свідомості со­ціальних верхів, що проявилось у контрастах «високого» і «низь кого», «духовного» і «матеріального», «спокою» і «екстазу». Кла­сицизм у допросвітницький період здебільшого виражав естетичні

76

ідеї, художні смаки і навіть політичні позиції тієї частини фео­дальної аристократії, яка бачила порятунок системи у зміцненні абсолютної монархії, в тотальному контролі над духовними сфе­рами життя народу, використанні світоглядних орієнтирів раціо­налізму для надання старим ідеям привабливішого звучання. Ра­зом з тим у класицизмі цього періоду не можна не бачити крити­ки феодального способу життя, спроб звернення до соціальних низів як представників розуму і здорової моралі.

 XVIII ст. в історії культури недарма назване епохою Просвіт­ництва: наукові знання, які раніше були надбанням вузького кола вчених, стали поширюватись на всі суспільні верстви. Віра у мо­гутність людського розуму, в його безмежні можливості, у прогрес науки, що створює умови для економічного і соціального добробу­ту, — такий пафос цієї епохи.

Просвітництво започаткувало суспільні і правові ідеї, які ляг­ли в основу державного будівництва сучасної західної цивілізації. Загальновизнано, що Ж. Ж. Руссо є одним з основоположників ідеї народного суверенітету, яка передбачає безпосередню участь кожного громадянина у владних відносинах на відміну від прин­ципу представництва, коли громадянин передає свою волю іншій особі. Ідеї політичної і громадянської свободи, поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову сформулював у своїх працях Ш. Л. Монтеск'є (1689—1775).

Головна суперечність, яку намагається розв'язати філософія Просвітництва, полягає в несумісності «приватної людини», тобто індивіда з його користолюбними інтересами, і «людини взагалі» — носія розуму й справедливості. Але новий герой — «громадянин світу», вільний від станових, конфесійних і національних особли­востей, носій «чистого розуму», не знаходить себе у конкретних історичних умовах. В надрах Просвітництва виникла така течія, як просвітницький реалізм (від лат. realis — речовий, дійсний), що втілений у романах «Робінзон Крузо» Д. Дефо (1660—1731) та «Мандри Гуллівера» Д. Свіфта (1667—1745), картинах «Вибо­ри» і «Кар'єра продажної жінки» У. Хогарта (1697—1764).

Просвітницький напрям у художній культурі виразився також у методі сентименталізму (від фр. зепіітепі — почуття), який був своєрідною реакцією на надмірний раціоналізм класицизму з йо­го нехтуванням почуттями простої людини. Але в широкому куль­турологічному плані сентименталізм виражав суперечливі тенден­ції. З одного боку, в ньому відображалося прагнення людини до гармонійного розвитку, з другого — він поетизував приватне жит­тя в сімейно-побутових умовах. Художнє світовідчуття цього на прямку найповніше відобразив Л. Стерн (1713—1768) у «Сенти­ментальній подорожі по Франції та Італії». Водночас автор, пока­завши світ алогічним, позбавленим цілісності і завершеності, уло­вив момент кризи просвітницької культури.

II

Завершенням кризи Просвітництва стала французька револю­ція 1789—1794 рр. Кривавими акціями якобінської диктатури бу­ли потоптані просвітницькі ідеали.

Культура періоду розвитку вільної конкуренції. В результаті створення машин і універсального парового двигуна'в кінці XVIII ст. в Англії, а в XIX ст. і в інших країнах відбулася промислова революція, суть якої полягала в переході від мануфактурного до машинного виробництва. Промисловий переворот докорінно змінив не лише технічну основу виробництва, а й соціально-економічні відносини, побут, ціннісні орієнтації людини. Відбулося відокрем­лення промисловості від сільського господарства, виникли великі міста — промислові і культурні центри. Швидкий процес урбані­зації втягнув у вир міського життя мільйони людей, зламав зви­чайний патріархальний спосіб існування, сприяв формуванню від­чуття напруженої динаміки оточуючої дійсності. Одні люди сприй­мали ці темпи розвитку із захопленням, швидко адаптувались до змін, інші — з байдужістю, ще інші переживали як суспільне ли­хо. Все це справляло глибокий вплив на всю структуру духовного світу людини.

Законом стосунків між людьми і соціальними групами стає жорстока конкуренція, яка одних робить багатими, інших кидає на Дно злиденності. І все ж вільна конкуренція, утверджуючи принцип змагальності, сприяла постійному вдосконаленню задат-ків і здібностей людини.

Промисловий переворот, незважаючи на певні його негативні соціальні наслідки, створював широкі можливості для масового споживання продуктів і товарів, підвищення матеріального добро­буту значної частини населення. Крім того, він у більших масш-табах, ніж цс було на етапі розвитку мануфактурного виробництва, забезпечував зростання освітнього рівня народних мас. Характер­ною рисою освіти стає вузька спеціалізація; вона, з одного боку,

закладала  міцний фундамент фахової майстерності, з іншого—

значно збіднювала гуманітарний зміст світорозуміння.

Радикальних змін зазнає політична система суспільства.. На уламках абсолютизму, зруйнованого буржуазними революціями, розбудовуються демократичні республіки, конституційні монархії. Оновлення виборчого законодавства в Англії покликало до участі в державному житті земельну і промислову демократію, середні верстви народу. Величезним досягненням демократії було прий­няття у 1787 р. конституції США, яка вперше в історії законодав­чо закріпила ліберальні ідеї Просвітництва, політичні та грома­дянські свободи, розподіл влади на законодавчу, судову і вико­навчу! Тред-юніоністський рух в Англії започаткував виникнення профспілок як організації соціального захисту робітництва. Вка­зані особливості розвитку капіталізму в умовах вільної конкурен­ції дають змогу зрозуміти суть, зміст та напрями культурного про­гресу в цей час.

78

Кінець XVIII і початок XIX ст. ознаменувалися розквітом кла­сичного природознавства. Якщо у XVII ст. проходив процес дифе­ренціації природничих знань, то на новому етапі визначальним фактором стає систематизація наук, чим закладалися підвалини для формування цілісної наукової картини світу. Створення тео­рії клітинної будови живого, а також теорії Ч. Дарвіна про при­родний добір, відкриття закону збереження і перетворення енер­гії, розробка неєвклідової геометрії нанесли удар по механічній будові світу та метафізичному мисленню, сприяли утвердженню діалектичного методу в філософії й конкретних науках, причому ідея діалектичного розвитку переноситься і в сферу гуманітарних наук.

Філософи та історики першої половини XIX ст. не тільки виз­нають існування законів історії, але й намагаються застосовувати у своїх дослідженнях конкретно-історичний підхід — розглядати кожну подію не з точки зору її відповідності «розуму», а у зв'язку із закономірностями тієї епохи, в якій вона відбувалася. Найбільш повно цей принцип втілений у працях Г. Гегеля (1770—1831), За Регелем, історія розвивається не прямолінійно, а через боротьбу протилежних сил. Французькі історики лоби Реставрації Ф. Гізо (1787—1874) і Ф. Міньє (1796—1884)', виходячи з принципу Істо­ризму, намагаються пояснити суть політичних структур через зітк­нення класових інтересів, Матеріалістичне розуміння історії К. Маркса також базується на принципах історизму і діалектичного розвитку. Значний вплив на розвиток художньої культури справи­ла ідея Ф. Шеллінга (1775—1854) про мистецтво як засіб досяг­нення рівноваги між свідомою і підсвідомою діяльністю, співпа-діння природи і свободи, чуттєвого і морального начал. Лише у мистецтві реалізується ідеал, чого не можна досягти ні р сфері теоретичного пізнання, ні в сфері моральних вчинків. Шеллінг вва­жав, що художник — це геній, який знімає існуючі протилежно­сті через інтелектуальну інтуїцію, властиву художникові. Отже. в руслі філософії та інших гуманітарних наук зароджується певна, культурна течія, згідно з якою осмислення проблем розвитку при­роди та історії базується на принципах діалектики і історизму.

Ще один культурний напрям виникає в контексті філософії по­зитивізму (від лат. positivus — умовний, відповідний). Позитивізм заперечував філософію, яка претендувала на самостійність; його-основоположник О. Конт (1798—1857) заклав теоретичні основи лібералізму в економіці й політиці та натуралізму в мистецтві.  '

Якщо у XVIII ст. домінувала просвітницька ідеологія, то XIX ст відкрило широкий простір перед лібералізмом (від лат. ІІЬе-гаїіз — вільний) як ідеологією й ідейно-політичним рухом, що об'єднував прихильників парламентської демократії і свобод в економічній, політичній та інших сферах суспільного життя. Лібе-ральні ідеї просвітителів зазнають певних модифікацій відповідно до вимог часу, так просвітницька ідея рівності поступилась місцем

79

ідеї «рівних можливостей»: на думку лібералів, єдиним регулято­ром суспільно-економічних відносин повинен стати «вільний ри­нок», держава ж лише здійснює функцію захисту власності грома­дян і встановлює рамки вільної конкуренції між виробниками.

Економічні засади лібералізму викладені у працях І. Бентама і Д. Мілля. І. Бентам (1748—1832) вважав вигоду основополож­ним принципом поведінки людини: для кожного моральним є те, що дає щастя найбільшому числу людей. Д. Мілль (1806—1873), розвиваючи утилітаристську (від лат. utilitas — користь, вигода) етику Бентама, визнає не тільки утилітарні, але й безкорисливі вчинки людини. У суспільному житті люди повинні враховувати взаємні інтереси, шо дисциплінує їх егоїзм; розвинуте моральне почуття виявляє себе в тому, щоб досягти «найбільшої суми спіль­ного щастя». Г. Спенсер (1820—1903) у праці «Людина проти держави» виклав політичні принципи лібералізму: конституціона­лізм, участь народу в управлінні державою, всезагальне виборче право, автономія місцевого самоврядування, рівноправність жін­ки, суд присяжних, свобода слова, зборів, совісті, наукових дослід­жень, вільних від світських та церковних влад.

Лібералізмові протистояла ідеологія соціалізму (від лат. soci-alis — суспільний), який на перший план висував соціальну спра­ведливість. При всій строкатості цієї ідеології в ній можна ви­ділити дві основні течії — революційну (марксистську) і рефор­містську (бернштейніанську). На відміну від марксистів, що про­повідували революційне насильство як єдиний засіб зламу буржу­азних відносин і побудови нового суспільного ладу з чітко окре­сленими атрибутами, Е. Бернштейн (1850 —1932) та його послідов­ники вважали, що робітничий клас може завоювати свої соціаль­ні права тільки шляхом реформ, через механізми парламентської демократії. При цьому Е. Бернштейн ідею соціалізму розумів як етичний ідеал.

У галузі художньої культури в цей період найбільшого поши­рення набувають такі методи, як романтизм, критичний реалізм та натуралізм.

Романтизм як світогляд і художня течія зародився в Німеччині на основі осмислення уроків французької революції. Успадкував­ши від Просвітництва революційний пафос і високий громадянсь­кий ідеал, романтики, однак, відкинули раціоналізм і у своєму прагненні розгадати таємницю особистості звернулися до людсь­ких почуттів. Мистецтво романтиків базується не на принципі на­слідування природи, а на співтворчості з нею і навіть її перетво­ренні, тому так пишно розквітли в їхніх творах усякі типи узагаль­нення. Не менше значення мало сприйняття сучасності як дина­мічного руху історії, сповненої конфліктів і суперечностей. Видат­ними представниками романтизму в літературі були німецькі пи­сьменники Ф. Шіллер (1759—1805) — автор широко відомих драм «Розбійники», «Підступність  і кохання», «Вільгельм Телль»,  та

80

Й. В. Гете (1749—1832), у найвизначнішому творі якого — дра­матичній поемі «Фауст» майстерно втілені пошуки смислу людсь­кого буття. Романтичні тенденції в живописі утверджував фран­цузький художник Е. Делакруа (1798—1863) — згадаймо хоча б його «Свободу на барикадах». У музиці романтизм був представ­лений багатими талантами Ф. Шуберта (1797—1827), Р. Шумана (1810—1856), Р. Вагнера (1813—1883).

Критичний реалізм у мистецтві базується на принципі, згідно з яким характери й обставини в художніх творах пояснюються конкретно-історичними закономірностями через типізацію фактів реальної дійсності. У французькій літературі цей принцип яскра­во втілив О. де Бальзак, в англійській — Ч. Діккенс. О. де Баль-зак (1799—1850) — автор багатотомного циклу романів і повістей під загального назвою «Людська комедія»; герої цих творів — банкіри, купці, лихварі, які примножують свої багатства злочина­ми, жорстокістю, насильством над залежними від них людьми. Складні колізії капіталістичної дійсності знайшли художнє уза­гальнення в романах Ч. Діккенса (1812—1870) «Домбі й син», «Давід Копперфілд», «Холодний дім», «Тяжкі часи». У сентимен-тально-гуморнстичному романі «Посмертні записки Піквікського клубу» письменник змалював образ людини з народу, наділеної привабливими рисами — спостережливістю, кмітливістю, почут­тям гумору. Французькі художники-реалісти О. Дом'є (1808—1879) і Г. Курбе (1819—'1877) зображували злиденне життя людей пра­ці, їх силу і гідність.

Натуралізм (від лат. natura — природа) як художня течія ви­ник під впливом філософії й естетики позитивізму. Представники натуралізму дотримувались естетичних принципів як романтизму, так і реалізму.На догоду максимальній об'єктивності вони ігно­рували естетичну і моральну оцінку героїв, перетворювали твори мистецтва у фотографії фрагментів життя, зберігаючи при цьому найменші подробиці. Цей метод послідовно втілений утворах фран­цузького письменника Е. Золя (1840—1902), який сформулював теорію «наукового роману», що вимагала від митця натуралістич­ного відтворення фактів без їх відбору і типізації.

Криза культури Нового часу. Кінець XIX та початок XX ст. по­значені глибокою кризою західноєвропейської цивілізації і куль­тури, що охопила всі сторони суспільного життя: економіку, дер­жавний лад, філософію, мораль, мистецтво. В культурологічній літературі немає єдиного розуміння поняття кризи культури в Новий час: одні пов'язують її з руйнуванням основ раціоналістич­ного світогляду і появою ірраціоналізму як певної філософії та ідеологічної системи, інші — з кризою тільки «буржуазної» куль­тури, ще інші — з процесом дегуманізації суті і змісту суспільства і культури. Третя точка зору найбільше відповідає нашій позиції, оскільки культура не може функціонувати, втрачаючи гуманні цін­ності,  високий  пафос творчої діяльності.  Виходячи  із сказаного,

81

кризу культури можна розглядати в безпосередньому зв'язку з такими суспільними явищами, як: 1) поява економічних і держав­них структур, що гальмують соціальний прогрес, поневолюють людину і суспільство, сприяють процесу моральної деградації осо­би; 2) вияв у провідних сферах культурного життя песимізму та зневіри у творчих можливостях людини, в перспективах розвитку цивілізації; 3) проголошення культу сили і насильства як необ­хідної умови подолання кризових явищ, властивих для даного ти­пу суспільства.

У першому випадку йдеться про те, що в економічному роз­витку капіталізму утверджується тенденція монополізації, тобто створення величезних об'єднань — трестів, синдикатів, концернів тощо, які концентрували в своїх руках значну частину виробни­цтва, капіталу і ринків збуту. Серйозну небезпеку для цивілізації і культури становило всеохоплююче одержавленпя всіх суспільних сфер життя: сильно розгалужений державний апарат управління з допомогою могутніх технічних засобів міг здійснювати тоталь­ний контроль над суспільством і людиною. Монополізація і ета-тизація (від фр. etat — держава) суспільства веде до утверджен­ня імперіалізму в політиці, а в імперіалізмі, як зазначає М. Бер-дяєв, відбувається відрив від гуманістичних основ національної держави, знаходить свій вияв воля до влади і світового панування (Н. Бердяев. Смисл истории. М., 1990, с. 129). Крім того, людст­во, здобувши небувалу владу над природою, починає зловживати цією владою. Руйнування старих традиційних зв'язків між людьми призвело до появи «людини маси», для якої вже не потрібне ви­правдання ні перед іншими, ні перед собою.

У другому випадку маємо відмову від традиційних гуманістич­них цінностей, девальвованих негативними тенденціями суспіль­ного розвитку, і переорієнтацію на цінності нижчого гатунку. Це знайшло.свій вираз у «філософії життя» і декадентському мисте­цтві. Представники «філософії життя» Ф. Ніцше (1844—1900), В. Дільтей (1833—1911), Г. Зіммель (1858—1918), А. Бергсоп (1859—194)), відкидаючи світоглядні основи класичного, раціона­лізму, осмислювали життя з позицій ірраціоналізму як реальність, звільнену вії матеріальності. Поняття життя трактується ними неоднозначно: як «воля до влади» (Ніцше), «життєвий порив» (Бергсон), «потік переживання», обумовлений культурно-історич­ними фактами (Дільтей і Зіммель). Декадентство (від фр. deca-dence — занепад) знайшло вираження у різних художніх напрям­ках, що відзначались настроями безнадійності й неприйняття жит­тя, індивідуалізмом. Найбільш чітко ці мотиви вперше проявили­ся у творчості французьких поетів-символістів, які називали себе співцями занепаду та загибелі: Вони відмовлялись від визнання реального в ту — «світу тіней», протиставляючи йому «внутріш­ню сутність», яка відкривається в акті містичного осягнення реа-

82

льності.  Серед письменників цього напрямку найбільш відомі П. Верлен (1844—1896) і А. Рембо (1854—1891).

У третьому випадку мова йде про утвердження принципу на­сильства в історії як універсального засобу для розправи з тра­диціями та структурами «старого суспільства». Реалізація цього принципу осмислювалася по-різному. К. Маркс (1818—1883) об­стоював необхідність насильницької соціалістичної революції та наступної диктатури пролетаріату, внаслідок яких мало бути по­будоване безкласове комуністичне суспільство. Ф. Ніцше вважав, що основне — це реалізація «волі до влади», а все те, що переш­коджає її здійсненню, веде до деградації. Для досягнення мети необхідно звільнитися від почуття вини, каяття, жалості, оскільки все це фікції, вигадки слабких. У філософських працях «Так го­ворив Заратустра», «Аитихристиянин» він сформулював максими аморальності: «Мораль — найнебезпечніша з усіх небезпек»; «Робіть, що хочете, але вмійте хотіти»; «Мудрість — жінка, вона любить тільки воїна»; «Повстання — це доблесть рабів».

У мистецтві ідеї насильства утверджували представники футу­ризму (від лат. futurum — майбутнє). Для футуристів властиве ' заперечення традицій культури, її художніх цінностей, проголошен­ня культу техніки. Видатним представником цієї течії є Ф. Мари-нетті (1876—1944), автор «Маніфесту італійського футуризму». Мистецтвом футуризму людина розглядається, по-перше, в дер­жаві (слово «свобода» повинно бути підпорядковане слову «сво­бода Італії»), по-друге, в техніці (мотор — кращий із поетів), по-третє, в русі — і людина, і держава, і техніка. На цій основі фу­туристи відкинули мистецтво минулого.

Перша світова війна, соціалістична революція в Росії, виник­нення тоталітарних режимів — такими виявилися наслідки супе­речностей капіталістичної цивілізації кінця XIX й початку XX ст.

Література: Бердяев Н. Смысл истории. М., 1990; Введение в фи-лософию. Учебник для вузов. Под общ. ред. И. Т. Фролова. М., 1989; Гвардії-ни Р, Конец нового времени // Вопросьі фплософии, 1990, № '1; Каган М. С. Итопі н новые рубежи фплософии культури // Вестник Ленинградского уни-верентета. 1991. № 3; Кертман Л. Е. История культури етран Европи н Аме­рики (1870—1917). М,., 1987; Новая история. Ч. 1, 2. М., 1984; Нова історія. Ч. 1. К-, 1975; Совремеииая западная социология. Словарь. М., 1990; Совре-мениая заиадная философия. Словарь. М., 1990; Хосе Ортега-и-Гассет. Вос-стание масс // Вопросьі фплософии,  1989, № 3, 4;  Эстетика. Словарь. М., 1989.