Тема 3. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIV — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ.

З XIV ст. Україна перебувала у складі Великого князівства Литовського. Порівняно з роками татарської навали цей період виявився сприятливішим для розвитку української культури. Зай­маючи українські та білоруські землі, литовські князі не вмішу­валися в існуючі порядки, навіть залишали при владі місцевих князів з умовою, що вони підкорятимуться великому литовсько­му князю. Відчуваючи вищість української культури, литовці ко­ристувались українською мовою в урядуванні, складанні грамот і законів. Дехто з литовської княжої сім'ї приймав православ'я і споріднювався з українськими та білоруськими князями.

Але у другій половині XIV ст., коли після польсько-литовсь­кої унії 1385 р. литовський князь Ягайло, ставши польським ко­ролем, прилучив Литву з усіма українськими землями до Поль­щі, взяли гору польські впливи.

У цей же час зміцнюється і московська держава, яка внаслі­док воєн з Литвою забирає під свою владу Сіверщину (Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський). Щоб заволодіти всіма східно­слов'янськими землями, Москва оголошує себе спадкоємицею Києва, а після завоювання Константинополя турками (1453) — спадкоємицею Візантії (так звана теорія «третього Риму»). Над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і спольщення, а з другого — омосковлення.

Іншою великою перешкодою розвиткові української культури було те, що протягом XV—XVI ст. тривала нерівна боротьба з татарською ордою, яка дощенту нищила край, забираючи тисячі людей у неволю. Ні литовський, ні польський уряди не мали си­ли організувати оборону окраїнних земель. Це зробили українсь­кі козаки, які не лише стали оплотом оборони України перед та­тарами, а й підняли стяг боротьби проти колоніального гніту по­льської шляхти та окатоличення православного населення.

Козаки були проміжним станом між шляхтою і селянами. Від селян їх відрізняла воля, а від шляхти — те, що вони не могли бути  власниками  селян.  Через  політичні  обставини  наприкінці

116

XVI та в XVII ст. значення козацтва зростало. Справа в тому, що під натиском Польщі з її розвиненою культурою «руський елемент» (тобто український та білоруський) починає втрачати грунт під ногами, особливо в Галичині. У XVI ст. тут уже немає й сліду українських боярських чи шляхетських родів, тільки дрібна шляхта ще зберігає своє національне обличчя. У Львові русини не мали права мешкати на головних вулицях, споконвічна українська людність була загнана на Передмістя. Польська колонізація зни­щила також українську шляхту па Поділлі, Київщині і Брацлав-щині. Найдовше зберігалась українська шляхта на Волині, але з часом і там з'являються колонізатори, і багато родів, спокушені польською культурою, привілеями та посадами, переходять у польський табір.

У XVI ст. починається поступове відновлення древніх україн­ських міст після татарської навали, вони перетворюються у знач­ні центри ремесла, торгівлі, кредитно-грошових операцій. Най­більші з них перебували у Литовсько-Польській державі на особ­ливому становищі — як юридично-правові одиниці з особливим правом, звичаями, законами самоврядування, тобто мали повну волю у вирішенні внутрішніх справ, королю сплачували лише по­датки. Такі міста користувалися магдебурзьким правом самовря­дування. З великих міст найраніше здобув таке право Львів (1356), трохи пізніше — Кам'янець-Подільський, згодом — Ки­їв, Луцьк, Кременець та ін. Влада у таких містах належала магі­страту, який обирала міська громада.

Цехові братства. У XV—XVI ст. в Україні на зразок Західної Європи утворюються ремісничі цехові організації — братства. Ці об'єднання ремісників створювалися в основному за терито­ріальним принципом — по кварталах або вулицях міста. Вони мали своїм центром церкву чи каплицю певного віросповідання, переважно католицького чи православного. На чолі братства стояв обраний цехмістр. У його виборі і взагалі у справах цеху повно­правними були тільки визнані ремісники-майстри. Ті, що не були прийняті до складу майстрів, належали до так званої челяді, го­ловним чином учні, які мали досить довгий, по три—сім років, вишкіл у майстрів. У Львові існувало більше десятка цехів. Сла­вився своєю майстерністю цех сідлярів: роботи виконувались ду­же акуратно і добротно. Цех мав свій професійний знак і знаме­но, статут, суд, печатку. Члени цехового братства збирали гро­ші на поминки та учти, спільно відзначали національні свята. Такі братства відігравали значну роль у відродженні національ­ної культури.

Становище церкви. Надзвичайно тяжким було становище ук­раїнської православної церкви як одного з чинників культурно­го процесу. Проти неї вів уперту, непримиренну боротьбу войов­ничий католицизм, який офіційно підтримувала польська коро­лівська адміністрація. Ще однією трагедією православної церкви

117

було те, що вона, позбавлена підтримки меценатів, з XV—XVI ст. культурно зубожіла, її література була обмежена богослужебни­ми книгами, які не могли задовольнити запити багатьох інтелек­туально розвинутих людей.

 Поряд із зміцненням польської адміністрації костели почали боротьбу за перетворення українців у римо-католиків. Фаталь­ними для України були наслідки Люблінської унії 1569 р. Біль­ша частина українських земель (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) перейшла до Польщі, а дру­га, значно менша, — до Москви. На Україні з'явилися польські магнати, яким король роздаровував землі. Українська культура й православна церква зазнавали важких утисків.

А невдовзі, у 1596 р., була укладена Берестейська церковна унія. Задумана як засіб зміцнення української православної цер­кви, вона мала непередбачені наслідки: з однієї православної церкви утворилася так звана уніатська, або українська католиць­ка церква (з'єднана з Римом), і православна нез'єднана, яка у другій половині XVII ст. потрапила в залежність від московсько­го патріарха. Владики, частина шляхти і міщани пішли за унією, а більшість рядового духовенства та частина шляхти на чолі з князем Острозьким, братства, селяни й передовсім козацтво зали­шилися при православній церкві.

Виникла полемічна література, яка мала велике значення для оборони православної церкви. У ній полеміці брали участь ви­датні автори, їхні твори поширювались по всій Україні й вик­ликали захоплення у читачів. І все ж православні втрачали пра­ва, а разом з ними церкви, монастирі, які переходили в уніатські руки.

На тлі цих подій поглиблюється денаціоналізація українсь­кої шляхти, цілий ряд знатних родів переходить в унію або като­лицтво, а пізніше в польський національний табір. Релігійна бо­ротьба виснажувала сили народу: православні ненавиділи уніа­тів як зрадників, а римо-католицька церква не вважала їх за пов­ноправних громадян, принижувала, бо вони не були поляками. Поляки вимагали, аби уніати, з'єднані з Римом, відмовились від своїх догм, історії, традицій. Але українська католицька церква, за словами видатного історика Д. Дорошенка, не зв'язала себе з польським урядом, а стала одним із засобів боротьби україн­ської народності проти полонізації.

Розвиток освіти. Шкільна освіта в цей період тісно пов'язу­валася з церквою, навчання було просякнуте християнським ві­ровченням. У школах, що існували при монастирях, церквах, бла­годійних установах та в маєтках приватних державців, навча­лись діти не лише феодальної) знаті і багатого міщанства, а й селян та ремісників. Поряд із слов'яно-руською мовою вивчалась латинська. Учителями, що називались наставниками або устав- никами, найчастіше були дяки.

118

Становище шкільної освіти на Україні ускладнилось у другій половині XV ст., після Флорентійської унії та у зв'язку з актив­ним наступом католицької реакції. Українці прагнули зберегти національний характер школи з навчанням та вихованням того­часною українською, або, як тоді її називали, слов'яно-руською мовою. Православні руські школи існували в Острозі, Володими-рі-Волинському, Львові, Уневі, Холмі, Києві. Серед них визначне місце посідала Острозька школа на Волині — греко-слов'яно-ла-тшіська колегія, яку сучасники називають академією. Вона вихо­вала плеяду видатних політичних і культурних діячів України, які розгорнули плодотворну діяльність у першій половині XVII ст. Серед них відомий письменник, філолог, ректор Київської брат­ської школи М. Смотрицький, козацький гетьман П. Конашевич-Сагайдачний, герой Хотинської війни 1621 р. У школі працюва­ли вчителями відомі культурні діячі І. Княгиницький, Дем'ян Наливайко — брат керівника антифеодального народного пов­стання 1594—1596 рр. Северина Наливайка. Після смерті князя Костянтина Острозького (1608), засновника цієї першої вищої! школи на Україні, вона занепала.

Важливу роль у загальнокультурному процесі на Україні віді-грала братства — громадські організації православних міщан у кінці. XVI та XVII ст., коли розгорнулась уперта боротьба з ка­толицькою реакцією. Відомі Львівське братство, засноване близь­ко 1585 р., Київське братство (бл. 1615), Луцьке братство (1617) та іііші. За статутом братств, їх членом міг бути кожний право­славний, що записався, незважаючи на місце проживання і соці­альне походження. Під час вступу вносився одноразовий внесок, так званий укуп, потім сплачувалися членські внески. Серед чле­нів братства були міські ремісники різного фаху: кушніри, крав­ці, купці, броварники. Провідну роль відігравали багаті міщани. Братство виконувало різноманітні функції: із спільних коштів до­помагало своїм членам при хворобі, старості, в похоронах; на утриманні братств були церкви, шпиталі для неімущих. Боронячи православну ві'ру, братства рішуче виступали проти національ­ного і релігійної о обмеження українців, організовували й утри­мували братські школи, викладання в яких проводилося рідною мовою.

Особливе місце у національно-культурному русі, в розвитку освіти й науки того часу належить Києву. У 1631 р. відомий цер­ковний і освітній діяч Петро Могила заснував при Києво-Печер­ській лаврі школу вищого типу, яку через рік було об'єднано з Київською братською школою і названо Києво-Могилянською колегією (з 1701 р. — Київська академія). Ця вища школа, збе­рігаючи національні традиції шкіл України, прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Викладання велося читинською мовою Вивчалися сім вільних наук: граматика, ри-

119

торика,  поетика,  філософія,  математика,  астрономія і  музика; курс навчання в академії тривав 12 років.

Продовжуючи традиції братських шкіл, в академії вивчали також старослов'янську мову, що посідала поважне місце серед мов ученого світу. Значна увага приділялася грецькій мові, знан­ня якої відкривало доступ до скарбниць світової культури. Але й українська мова як в академії, так і в загальнокультурному ко­ристуванні все більш упевнено торувала собі шлях. У стінах ака­демії народилося чимало псалмів, дум, кантів українською мовою, які згодом співалися народом.

Філософію викладали професори, які прослухали філософсь­кі курси в закордонних колегіях чи університетах. Вивчалися не тільки ідеї томізму — вчення Томи Аквінського, то обґрунтову­вало богослов'я, але й філософські погляди Арістотеля, гуманістів Еразма Роттердамського та Япа Амоса Коменського, а також представників Нового часу — Р. Декарта, Т. Гоббса, Б. Спінози.

Завдяки добре поставленому, вивченню малювання і музик» в академії розвинулася своєрідна школа живопису, плекалось хо­рове мистецтво. У науково-навчальній діяльності велику роль ві­дігравала академічна бібліотека, яка вже з перших днів свого існування встановила широкі міжнародні зв'язки.

«Могиляпська академія, — писав історик М. Чубатий, — ста­
ла правдивим першим українським університетом, що виховав
сотні української освіченої інтелігенції за зразками західної куль­
тури». Майже за 200 років існування з її стін вийшло багато дер­
жавних, політичних, військових та культурних діячів, чию ролі,
у національно-визвольній боротьбі та розвитку науки і культу­
ри на Україні важко переоцінити.                                                          _м

Уже з XIV ст. багато заможних українців, білорусів і литов­ців виїздили до Італії, Франції, Німеччини, Голландії, Чехії, Ав­стрії, Польщі, щоб у тамтешніх університетах здобувати вищу освіту. Протягом XV—XVI ст. більш як 800 молодих українців пройшли навчання у Краківському університеті, деякі з них по закінченні залишились працювати там викладачами. Так, з Кра­ківським університетом пов'язана діяльність магістра Дуката з Нового Міста, українця за походженням, автора підручника з епістолографії (листописання); другим визначним культурним діячем, навколо якого гуртувались польські літератори-гуманіс-ти, був Павло Русин з Кросно — професор римської літератури.

Всесвітньо відомим вченим у галузі астрономії, математики і медицини був вихованець Краківського університету дрого'бичанин Юрій Котермак (відомий як Юрій Дрогобич). Він одержав сту­пінь доктора медицини ... Болонському університеті і там у 1481 р. був обраний деканом медичного факультету. Юрій Дрогобич — перший український автор, який 1483 р. видав у Римі книжку «Прогностична оцінка поточного». Крім медицини, він викладав у Болонському університеті астрономію.

120

Протягом XV—XVI ст. на Україну приїздило чимало освіче­них людей з Польщі, Чехії, Німеччини, Італії.

Поширенню на Україні вищої, зокрема філософської, освіти сприяла польська Замойська академія, відкрита в західноукра­їнському місті Замості в 1595 р. У її відкритті активну участь брав українець за походженням, відомий польський поет Шимон Шимонович, який прославляв «рідний Львів від Константинополя до Амстердама». З цієї академії вийшли відомі діячі культури і науки Касіян Сакович, Ісая Козловський, Сильвестр Косов, які згодом були викладачами Києво-Могилянської академії.

Розвитох літератури. В XIV—XV ст. на Україні спостерігаєть­ся перерва в літературному процесі. Внаслідок зруйнування куль­турних осередків центральної України літературне життя жевріє лише на західних околицях. Оригінальна творчість розвивається слабо, літературні пам'ятки ідейно та стилістично не виходять за рамки традицій Київської Русі; зокрема, продовжує розвива­тись обрядова поезія (русальні, купальські, обжинкові пісні, го­лосіння), яка створювалася ще в дохристиянські часи.

Саме в цей,період боротьба запорізького козацтва проти ту­рецько-татарських нападів, його походи на турецькі городи, ви­прави на чайках (козацьких човнах) і одчайдушні бої з ворогом за визволення невільників породили героїчний епос — думи та історичні пісні, створювані співцями-кобзарями, що з'являлися серед козацтва. Виконувались ці твори речитативом (мелодійною декламацією) під супровід бандури, кобзи чи ліри. У найбільш давніх зразках героїчного епосу змальовуються події раннього періоду козаччини: турецько-татарська неволя, втеча з полону, смерть кбзака в степу тощо- Популярною була тема трагедії жі-нок-невільниць, якими татари й турки поповнювали гареми фео­дальної знаті і які змушені були ставати дружинами своїх воро­гів. В історії відомо кілька прикладів, коли українські полонян­ки ставали дружинами султанів, кримських ханів. Так, украмі-ка-полонянка родом з Рогатина Настя Лісовська, відома як Рок-солана, була дружиною Сулеймана II й мала великий вплив на нього. Одна з невільниць стала дружиною кримського хана Іслам-Гірея III, союзника Богдана Хмельницького. За народним пере­казом, вона нібито отруїла свого чоловіка за те, що той зрадив Хмельницького. Образ зажуреної жінки, яка не могла розірвати зі своїм чоловіком — турецьким султаном, але залишилась пат­ріоткою рідного народу й допомагала співвітчизникам звільняти­ся з неволі, відображений у думі «Маруся Богуславка».

Оригінальною пам'яткою народної поезії другої половини XVI ст. є «Пісня про Байду», яка розш-відає про страту В Цар-городі відважного борця проти турецько-татарського гніту; його образ у народних переказах пов'язується з козацьким ватажком Дмитром Вишневецьким, що також був страчений турецьким урядом.

121

Крім дум та історичних пісень в українському фольклорі XIV—XVI ст. зустрічалась релігійна поезія — легенди, вірші, пі­сні, їх тематика — про початок і кінець світу, про перших людей, про муки і смерть Ісуса Христа («Бог сотворив Адама», «Про правду і кривду» та ін.).

До нашого часу збереглися різдвяні вірші, написані відомим діячем освіти, автором першого друкованого українського слов­ника П. Бериндою, призначені для декламації учнями Львівсь­кої братської школи. У Києві з'явилися віршовані панегірики, присвячені українському церковному, громадському і культурно­му діячеві Єлисею Плетенецькому, архімандритові Києво-Печер­ської лаври, завдяки якому було відкрито ряд шкіл, шпиталів, церков, друкарню при лаврі. Такі ж вірші були на честь Петра Могили.

У XVI—XVII ст. на Україні виникає шкільна драма. її вито­ки — у віршованих діалогах, які практикувалися в братських школах за зразками західноєвропейських та польських театрів. Це були так звані містерії та міраклі — релігійні драми, що ви­пливали з потреб церкви ілюструвати біблійні оповідання, сце­нічно відображати житія святих. Національною особливістю ук­раїнської шкільної драми було те, що поміж віршовані діалоги релігійного змісту учні братських шкіл вводили комедійні дій­ства у формі інтермедій або інтерлюдій. Це були веселі, насиче­ні національним гумором побутові сценки, що вставлялися між актами релігійної драми для розваги глядачів. Вперше україн­ські інтермедії було додано до польської релігійної трагедії Яку-ба Гаватовича на біблійний сюжет «Трагедія або Образ смерті пресвятого Іоанна Хрестителя, посланця Божого», виставленої 1619 р. в Кам'янці-Струмиловій біля Львова.

У зв'язку з розвитком видавничої справи в українській прозі виникають всякого роду посвяти —- передмови і післямови до книжок: друкарі вшановували своїх протекторів — митрополи­тів, архімандритів та гетьманів, яким присвячувались книжки, вихваляли їх чесности. У передмовах подавались відомості про друкарню, а в післямовах І- вказувався час друку книжки і вис­ловлювались подяки добродіям, що уможливили її появу.

Розвивається в цей час і житійна література, предметом якої були житія святих. Відома, наприклад, чотиритомна книга «Четьї Мінеї» (Київ, 1689—1705) Дмитра Туптала, вихованця Києво-Мо-гилянської колегії. В цьому творі, що здобув велику популярність, крім Біблії та творів отців церкви використано багато слов'ян­ських, грецьких і латинських джерел.

В духовній культурі XVII ст. помітне місце посідає історична література. Найціннішою пам'яткою української історіографи цього періоду є «Густииський літопис», який висвітлює вітчизня­ні події від Київської Русі до кінця XVI ст. в тісному зв'язку із світовою  історією.  Автор  чітко  розрізняє  історію  Руси-України

322

й історію Московського князівства. У цьому літописі ставиться пи­тання про генезис української культури, яку заперечували у сво­їх виступах поляки, вперше досліджується історія українського козацтва.

Після Люблінської унії 1569 р. єзуїти розпочали наступ на українську культуру. Петро Скарга висунув кілька тез, спрямо­ваних на захист та ідейне обгрунтування польсько-шляхетської експансії на схід. Приводом для розгортання літературної поле­міки, крім виступу Скарги, стала і спроба запровадити на Укра­їні! григоріанський календар замість юліанського. Першим з гос­трими полемічними творами виступив ректор Острозької школи і ерасим Смотрицький. Найбільш відомим його твором є-трактат «Ключ царства небесного», що вийшов друком разом із тракта­том «Календар римський новий» у 1587 р. «Ключ царства небес­ного» починається двома передмовами. Перша з них присвячена князеві Олександру Костянтиновичу Острозькому; автор закли­кає його високо тримати і зберігати національну гідність у бо­ротьбі з ворогом в особі Ватікану та єзуїтів. Друга, під назвою «Коротка а пильна передмова до народів руських», є публіцистич­ним зверненням до українського та білоруського народів із зак­ликом стати на захист вітчизни, її національних традицій. Смо­трицький у своєму творі критикує книжку єзуїта Б. Гербеста «Ви­сновок віри римської церкви» (1587), спрямовану проти україн­ського народу та його культури.

Значне місце в історії української полемічної літератури кін­ця XVI ст. належить Стефану ЗизанІю. Він був ректором Львів­ської міської української школи, згодом реорганізованої у брат­ську школу. В 1595 р. він видав у Вільно свій «Катехізис» як під­ручник для православних шкіл. «Катехізис» був спрямований проти догматичних основ католицької церкви. Найвищого підне­сення Полемічна творчість Стефана Зизанія досягла в його трак­таті «Казання святого Кирила, патріарха {єрусалимського, о ан­тихристі».

Сильним ударом по натхненниках і авторах Берестейської унії був вихід у світ твору Христофора Філалета «Апокрисис» (Вільно, 1597 — польською мовою; Острог, 1598 — українською). Це один з найвизначніших творів полемічної літератури кінця XVI ст., із якому викриваються антинародна суть унії і зрада православ­них священиків, гостро критикується тодішній  папа римський.

Вершиною полемічної літератури стала творчість Івана Вишеп-ського. Ним було висунуто такі принципові питання, які виводи­ли його полеміку за рамки того часу: інші полемісти та їх меце­нати хотіли лише оборонити православну церкву від нападів, а Вишенський мріяв про перемогу справжнього християнства над усіма іншими «сектами і вірами»; культурні та релігійні діячі прагнули створити такі умови, в яких православна церква могла б існувати в межах тодішнього державного і суспільного ладу,

123

а  Вишенський,  виходячи із старохристиянського  аскетизму,  ви­сунув утопічну програму «царства Божого на землі».

Національним відродженням слов'янських народів у XV ст. зумовлена поява у них друкарства. Спочатку книги друкувалися латинкою, пристосованою до слов'янських мов, а згодом дру­карство перейшло на кириличну азбуку. У східнослов'янських народів найперше з'являються білоруські книжки, видання яких зв'язане з ім'ям Франциска Скорини. Великою подією в історій білоруської та української культур була поява в 1517—1519 рр. двадцяти двох випусків «Біблії» в перекладі на слов'яно-русь-ку мову, а також «Псалтиря».

Визначною пам'яткою староукраїнської літературної мови цьо­го періоду є «Пересопницьке євангеліє», перекладене так званою простою мовою, близькою до народної, Михайлом Василевичем та архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм у 1556— 1561 рр. Завидна доля судилася цьому євангелію: через 430 ро­ків воно стане учасником урочистого акту, пов'язаного з відрод­женням незалежної, соборної держави України, — на ньому скла­де присягу на вірність українському народові перший всенародно обраний президент.

Виникнення друкарської справи на Україні не має визначеної дати.  Першим друкованим твором вважається, «Апостол», вида­ний у Львові  Іваном Федоровим  1574 р. Із джерел відомо, що Іван Федоров разом із своїм другом Петром Мстиславцем, ук­раїнцем за походженням, спершу мали друкарню в Москві. де її нібито було спалено «неблагонаміреннми людьми». Рятуючись пер­шодрукарі переїхали на Україну. М. Семчишин у своїй книзі «Ти­сяча років української культури»  (1985)  висловлює думку, що перша українська друкарня мусила існувати у Львові ще за сто­ліття перед тим, бо у 1460 р. багатий львівський міщанин Сте­пан Дропан подарував церкві Св. Онуфрія і монастиреві при пій свою власну друкарню, яку польський король Казимир IV під­твердив привілеєм 1469 року. Здогад про те, що до прибуття Фе-дорова у Львів тут існувала друкарня і були виготовлені слов'я-но-руські книги, а московський першодрукар тіль'ки поновив за­недбане друкарське діло, висловив також відомий польський іс­торик XIX ст. Баидке. Таке ж твердження зустрічаємо і в пра­цях галицького історика Д. Зубрицького.

Мистецтво. У житловому будівництві цього періоду, як і ч ча­си Київської Русі, переважали дерев'яні будинки. З кам'яних споруд у Києві було відбудовано старовинну Десятинну церкву, відреставровано Софійський собор.

Окреме місце в архітектурі займають укріплення і житлові споруди гетьманської столиці в Чигирині та резиденції Б. Хме­льницького в Суботові. У XVII ст. гетьманська столиця, як і Су-ботів, мала сильні укріплення. Для порівняння можна сказати, що площа укріплень Кам'янця-Подільського була удвічі,  а  Ос-

124

трозького замку втричі меншою, ніж площа укріплень Субото-ва. З усіх суботівських споруд збереглася тільки церква св. Іллі, побудована в 1653 р. як гробниця родини Хмельницьких.

У цей час збудовано укріплені замки в Києві, Богуславі та Трипіллі. Трипільський замок мав багато розмальовану церкву, а також палату, яка своєю красою полонила відомого мандрів­ника Павла Алепського. У венеціанському стилі були споруд­жені замок у Межиріччі, дім Острозьких у Ярославі, замки у Старому Селі та в с. Свірж біля Львова.

В живописі XVII ст. значного успіху досягає іконографія, на­буваючи все виразніших реалістичних рис. Найбільше пам'яток збереглося в околицях Львова, Самбора, Перемишля. На Воли­ні цих пам'яток дійшло до нас близько десятка, на Київщині — декілька. До найкращих зразків іконопису і церковного різьблен­ня того періоду належить іконостас у відбудованому Успенсь­кому соборі Києво-Печерського монастиря.

Потреби друкарства і мистецького оформлення книг зумови­ли розвиток графіки. З того часу збереглося чимало графічних робіт безіменних авторів. Численними гравюрами прикрашені вірші Касіяна Саковича на похорон гетьмана Петра Сагайдачно­го у 1622 р.; на одній з них зображено здобуття запорожцями турецької кріпості Кафори, па іншій — портрет гетьмана на ко­пі, з булавою в руках, озброєного луком і стрілами, на тлі здо­бутого ним міста Кафи. Це визначна пам'ятка як літературного, так і образотворчого мистецтва, що прославляє козацтво —-зброй­ну силу українського народу, який піднявся на захист своїх прав. Тут вперше надруковано запорізький герб у вигляді козака з мушкетом на плечі.

В образотворчій спадщині, що дійшла до нас, помітне місце посідає жанр портрета у трьох різновидах: портрети фундато­рів, вотивні (жертвувальників) і посмертні — різьблені надгроб­ники. На стінах Успенської церкви в Києві виявлено портрети магнатів Острозьких, Вишневецьких, Ольшанських, а також геть­манів Хмельницького і Мазепи — жертвувальників на цей храм. Серед надгробників відомий різьблений портрет князя Костян­тина Острозького в Києво-Печерській лаврі. Найкращою і най­старішою пам'яткою цього жанру вважають надгробний портрет львівського фундатора Успенської церкви Костянтина Корнякта, зображеного перед розп'яттям Хрнста. У гетьманській столиці Чигирині над гробницею Тимоша Хмельницького зображений йо­го портрет у вигляді вершника з мечем у правій і булавою у лі­ній руці. До цього часу належить і живописний портрет Богдана Хмельницького у хутряній шапці із страусовими перами та з бу-лавою в руці.

Дуже популярною в XVII—XVIII ст. була картина «Козак Мамай», вона прикрашала і панські світлиці, і сільські хати. Це один  із  кращих  зразків  українського  живопису:  козак Мамай

125

змальований у червоних або синіх штанах, у сорочці або голий дсї пояса, він сидить, підібгавши під себе ноги, і грає на бандурі.

У львівській Успенській церкві збереглися також світські жі­ночі портрети Раїси Вишневецької та Варвари Лянгешівнк.

Із жанрів прикладного .мистецтва у XVII ст. були поширені. геральдика (карбування гербів) і сфрагістика (карбування пе­чаток). Під впливом Польщі, де магнати і шляхта користувались гербами як ознаками свого- роду, в Україні герби також стали дуже модними. їх оформляли в стилі ренесансу, а згодом і ран­нього барокко. Сфрагістика за своїм характером була національ­ною!. Українська шляхта й духовенство використовували печат­ки поряд із гербами та вензелями (ініціалами). Мали свої пе­чатки міста, а також окремі міщани. Цікавими були печатки митрополита Іпатія Потія з 1600 р. та митрополита Антона Се­ляни: вони мали у центрі зображення Богоматері-Оранти.

Розвивалася й така галузь матеріальної культури, як людві-сарство (лиття з міді). Зокрема, відпивалися церковні дзвони, свічники-капделябри, дзбани, вогнепальна зброя. Цікаво, що як гарматам, так і дзвонам надавались імена. Наприклад, у Кие во-Печерській лаврі відомі дзвони: Успенський, Зосин, Благо­віст, Скликуй. Поширеним було конвісарство  (вироби з олова).

У складних умовах життя народу створювалися думи і пісні, що виконувались у супроводі струнного інструменту. В XVII ст. дуже популярним був торбан (поширений у Польщі, близький до лютні і бандури), у дворах польських та українських магнатів існували професійні музиканти-торбаністи. Відомі були цимба­ли, скрипка та струнно-клавішний інструмент ліра. Широко по­бутували такі струнні інструменти, як кобза і бандура. Спііі під бандуру часто служив розрадою козакам у походах, грали на ній хоробрі козаки-характерники, «яких ні кулі, пі шаблі не бра­ли у боях». З кобзою ходили по селах кобзарі.

Література: Бсвзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець, К., 1970; Біленький ГІ. О. Нариси з історії українського мистецтва. Українсь­ке мистецтво другої половини XVII— XVIII ст. К., 1981; Ісаевич Я. Д. Брат­ства та їх роль у розвитку української культури XVI—XVIII ст. К., 190»,; Історія української культури. "Під вед. І. Крип'якевича: Львів, 1937; Історія українського мистецтва. У 6-тн т. Т. 2. К., 1907: Історія української літера­тури. У 2-х т. Т. І. К., 1904; Логвин Г. Н. По Україні. Стародавні мистецькі пам'ятки. К., 1908; Марченко М. І. Історія української культури. З найдав­ніших часів до середини XVIII ст. К., 1901; Маланюк Є. Нариси з історії на шої культури// Українська культура, 1991, № 0—9; Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу, Нью-Йорк—Париж—Сідней—Торонто, 1985; Овсійчук В. А. Українське мнете'цда) XV! — першої половини XVII ст. Гуманістичні та визвольні ідеї. К., )98ґ>.

126