Тема 2. КУЛЬТУРА І СУСПІЛЬСТВО

Теоретичні проблеми взаємодії культури і суспільства. Суть взаємодії культури з суспільством, яка має діалектичний характер, виражається у таких аспектах: по-перше, культура ві­дображає стан морального здоров'я суспільства, рівень еконо­мічних і політичних свобод, характеризує його духовний по­тенціал; по-друге, культура функціонує за своїми специфічними законами, сягаючи корінням у традиції попередніх поколінь, син­тезуючи позитивний досвід минулого з сучасним і тенденціями майбутнього; по-третє, певний тип суспільних відносин, економіч­ний уклад, політичний режим, соціально-класова структури, ет­нічні і  національні  стосунки впливають  на зміст і  форми куль-

12

турного процесу, з одного боку, а з другого — культура вносить «іідповідні корективи у духовну композицію суспільства, служить передумовою радикалізації і стабілізації всіх сторін суспільного буття і тим самим забезпечує відповідну рівновагу при переході його з одного історично-культурного стану в інший.

Конкретизуючи названі аспекти взаємодії культури з суспіль­ством, слід сказати, що в першу чергу культура віддзеркалює пе­ребіг суспільних процесів у певних історичних координатах. Шля­хом виявлення культурних установок у праці, навчанні, політич­ній боротьбі, змаганні ідеологічних і наукових напрямків можна встановити не тільки ступінь живучості старих стереотипів, норм поведінки, тобто міру тяжіння до звичних способів самореалізації особи в рамках уже віджилих суспільних форм, але й моральну готовність людей подолати існуючі кризові явища, позбутися вад, які сковують поступ. Сьогодні в суспільно-політичному і культур­ному житті України ще досить відчутні імпульси до відтворення авторитарних  способів  мислення  і  дії.  Це  проявляється  у кон­фліктах  між  конфесіями, владою  і пресою,  представницькими і виконавчими  структурами  влади,  окремими  регіонами,  різними політичними угрупованнями.  Причини конфліктів  обумовлені, не тільки хворобливою ломкою старих інститутів і норм, а й відсут­ністю демократичних  культурних традицій,  боязню пожертвува­ти власним уявним благом в ім'я здійснення великої мети. При висвітленні суспільних явищ на підставі культурологічних підхо­дів важливо  враховувати  динаміку ціннісної  переорієнтації  під впливом створення правових умов для вільної діяльності людини, аналізуючи  такі  фактори:  1)  законодавче  закріплення  політич­них, економічних і культурних прав людини і її моральна готов­ність до дії в рамках вільного волевиявлення; 2)  диференціація поглядів, переконань як на рівні міжособпетісних  контактів, так і на рівні соціальних груп; 3) пріоритет демократичних, правових принципів  над особистими  чи  корпоративними   інтересами;  4) прояви критичного осмислення фактів і процесів суспільної  дій­сності та пошук шляхів конструктивного вирішення проблем че­рез механізми масової свідомості. Кожен із названих підходів роз­криває той культурний фон, на якому спостерігаються метамор­фози в динаміці суспільного життя під кутом зору спроможності суб'єкта засвоїти розуміння свободи як культурної цінності. Коли людина чи організація з огляду на певні інтереси не хочуть від­мовитись  від  бюрократичних  принципів  діяльності,  при  цьому іменуючи себе патріотами та борцями за демократичні ідеали,  їх цілком справедливо можна вважати носіями авторитарної куль­турної традиції.

Другий аспект взаємодії культури з суспільством розкриває яаконрмїриості її функціонування як відносно самостійної суб­станції. Визначаючись суспільними відносинами і одночасно впли-

13

ваючи на них, культура все ж має свої специфічні особливості розвитку. Це пояснюється тим, що культурний процес не завжди перебуває в прямій залежності від даного типу суспільства, він черпає свою енергію в традиціях культури минулого.

Тому часто спостерігається культурний ренесанс у тих краї­нах, які знаходяться на значно нижчому щаблі суспільного про­гресу. Наприклад, Німеччина у XIX ст. помітно поступалась Ан­глії і Франції щодо ступеня розвитку цивілізації, зате переважа­ла їх у культурному поступі.

Прогрес у' галузі культури здійснюється через механізм спад­коємності як способу репродукції складових культурного гено­фонду і новаторства як способу продукування цінностей, спів­звучних новому часу. Співвідношення між репродуктивним і но­ваторським моментами у соціокультурних рамках може мати такі варіанти: 1) традиції і новаторство співіснують при домінанті традиційних елементів; 2) традиції і новаторство активно взає­модіють, створюючи при цьому синтезований образ нової культу­ри; 3) традиційні норми активно витісняються, а нові ідеї, втра­тивши зв'язок з минулим, не вписуються в нове культурне сере­довище, що може привести до занепаду культури.

Третій аспект взаємодії культури і суспільства передбачає аналіз деяких закономірностей впливу суспільних факторів на культуру, з одного боку, та ролі культурної бази в процесі рево­люційних суспільних змін — з другого.

Серед суспільних факторів, що впливають на становлення куль­тури, можна виділити: спосіб виробництва, політичний режим, сощ'ально-класову структуру, становище індивіда в соціальній групі, яке характеризує міру вияву його індивідуальної свободи або залежності від колективних форм співжиття, ступінь сакра-лізації свідомості.

Спосіб виробництва визначає не тільки задоволення матеріа­льних  потреб людини, але й міру вияву її творчих потенцій під кутом зору граничних можливостей історичного прогресу. Уявімо собі на мить розширення свободи особи до нинішніх масштабів  у далекому  минулому, при  тодішніх обмежених  можливостях  ви­робництва. Це, безумовно, мало б трагічні наслідки для людства, бо парадокс культурного прогресу якраз у тому, що в стародав­ні часи при низькому рівні виробництва жорсткий позаекономіч­ний примус відіграв позитивну роль, оскільки створював необхід­ний фундамент для вільної, культурно зорієнтованої діяльності ли­ше незначної частини суспільства. Таким чином, досягнення куль­тури базувались не тільки на свободі людний, але й на позаеко­номічному примусі, обумовленому як історично обмеженими мож­ливостями  виробництва  і  споживання,  так і  границями сприй­няття та розуміння людьми суті природного і суспільного середо­вища.

14

Піднесення культури хоч і залежало від способу виробництва матеріальних благ, але в значно більшій мірі визначалося типом державності, політичним режимом. Демократичний суспільний і державний устрій завжди створює сприятливі умови для духов­ного поступу, розвитку творчих потенцій особистості, орієнтації громадської поведінки в рамках моральних і правових норм; і навпаки, тоталітарний політичний режим паралізує духовне жит­тя, культивує в масових масштабах споживацький егоїзм, полі­тичну інфантильність і правовий нігілізм.

Соціально-класова структура суспільства визначає певну іє­рархію культурних цінностей і норм, сприяє змаганню культур­них напрямків, що виражають естетичні уподобання різних со­ціальних груп. У залежності від характеру соціально-класової структури (динамічна чи статична, ієрархічно-вертикальна чи го­ризонтальна, замкнута чи відкрита, диференційована чи моноліт­на) можна говорити про ступінь еластичності культури, її здат­ності вийти не тільки за національні рамки, але й за рамки існую­чого типу суспільних відносин. Чим більша динамічність і дифе­ренційованість суспільної структури, тим сильніші живильні дже­рела культуротворчості, тим кращі передумови для зближення і взаємодії культурних типів.

Хоч уже па ранніх історичних етапах культура відображала класову специфіку суспільства, проте це не означає, що її твор­цем був якийсь один клас чи соціальний стан. У культурному творенні брали участь представники різних соціальних прошар­ків, які репрезентували різноманітні течії, напрямки, відмінні за соціально-класовою формою, але близькі за своєю культурологіч­ною суттю. Однак сказане не знімає питання про питому вагу того чи іншого класу або соціальної групи в конкретних історич­них умовах.

Зміст культури обумовлений також становищем Індивіда в
суспільстві під кутом зору пріоритету приватного чи колектив­
ного. Досвід історії свідчить, що колективні форми співжиття
порівняно з приватними забезпечували значно гірші умови для
поступу цивілізації і культури, оскільки вони паралізували іні­
ціативу людний, сковували персональну відповідальність, ослаб­
лювали внутрішні пружини самореалізації і самоідентифікації
особи. Однак сказане не має універсального значення, а стосує­
ться тільки певних історичних періодів і окремих регіонів. На­
приклад, у наш час спосіб життя і мислення, який базується на
колективізмі в органічному поєднанні з вільною підприємницькою
діяльністю і демократичними інсти-                     виявився більш спри-

ятливим  для  історичного  і  культур!              рогресу  людства, ніж

спосіб з явно вираженим приватним спрямуванням. Підтвер­дження тому — розвиток Японії порівняно зі США, які мають значно  слаоміі  історичні традиції  колективних форм співжиття.

15

Пошуки  оптимального  співвідношення колективного  і  приватно­го в сучасному типі суспільства є актуальною проблемою.

Всяка культура черпає сакральний (священний) зміст у дже­релах суспільної свідомості.. Від ступеня сакралізації суспільної свідомості або її секуляризації (звільнення від релігійного) за­лежить співвідношення священних і прагматичних моментів у культурній архітектоніці. Історичний досвід вчить: коли із свідо­мості витісняться елементи сакрального смислу і вона наповнить­ся тільки елементами реально-прагматичного смислу чи навпа­ки, культурний прогрес може зупинитись. У першому випадку повна секуляризація призводить до орієнтації людей на прагма­тичні цінності, сприяє оміщаненню способу їх існування і в кін­цевому результаті веде до втрати культурного смислу соціаль­ного буття; в другому — повна сакралізація спонукає до войов­ничого фанатизму або абсолютного зречення існуючого суспіль­ного порядку, що також є антикультурним за своєю суттю. Тре­ба мати на увазі, що сакралізованого вигляду можуть набрати не тільки істинні ідеї (ідея бога, справедливості), але й хибні (ідея «царства божого» на землі, національної .виключності). Жи­вотворним джерелом культурного розквіту є лише гармонійне поєднання сакралізованих істин, гуманних цінностей і елементів розумного прагматизму.

В тій мірі, у якій суспільство формує культуру, сприяючи її розквіту чи спричиняючи занепад, культурогениі фактори, фік­суючи перебування народу на певній стадії суспільного прогре­су, служать передумовою революційного оновлення суспільства. Без достатнього духовно-культурного потенціалу суспільство не спроможне перейти на якісно новий виток свого розвитку, а за несприятливих обставин може бути відкинене далеко назад. У тих країнах, де культурне середовище було пронизане авторитар-но-патріархальними традиціями, стереотипами сервілізму й ідо­лопоклонства, на руїнах деспотизму швидко виростали тоталі­тарні режими. Це пояснюється тим, що народи, які довгий час. перебували в стані іноземного або внутрірежимного поневолення, не могли витворити резерву культурно-духовних сил, здатних протистояти авторитарному мисленню й тоталітарним структурам. Звідси випливає, що тоталітарний суспільний і державний устрій є своєрідною аберацією (відхиленням) свідомості мас, які, праг­нучи свободи і соціальної справедливості, але недостатньо розу­міючи їх істинний смисл, намагаються швидко й рішуче знищити бастіони деспотизму і в результаті вручають свою долю ще більш підступному монстру. Ця тенденція виразно проявляється і в наш час, коли на уламках радянської імперії формуються суверенні держави. Так, народи Середньої Азії й Закавказзя, які зазнали більш відчутних духовних деформацій, інтенсивної ентропії ку-льтуротворчої енергії, з великими труднощами й соціальними екс-

16

цесами переходять на засади побудови цивілізованого суспільст­ва. Для народів Прибалтики, яким вдалося зберегти національно-культурні цінності менш ушкодженими, легше не тільки стабілі­зувати ситуацію, а й значно радикальніше реформувати суспільне життя. Отже, вплив культури на суспільство слід розглядати як запоруку відвернення загрози реанімації тоталітаризму, попере­дження національних конфліктів, збереження соціальної рівноваги при переході на принципово нові суспільно-політичні засади, очи­щення від догм і передсудів минулого.

Аналіз загальних закономірностей впливу культури на суспіль­ство буде не повний, якщо не з'ясувати специфіки їх перелом­лення через національні відносини, національну культуру.

Взаємодія суспільства і національної культури. Проблему взаємодії етнічних і національних факторів із культурою можна зрозуміти через поняття «національна культура». Для цього не­обхідно попередньо з'ясувати такі поняття, як «етнос» і «нація». Під етносом (по-грецькому — народ, плем'я) слід розуміти стійку спільність людей, що історично склалась на певній терито­рії, має відносно стабільні особливості культури (включаючи мо­ву) і психіки, а також етнічну самосвідомість (Культура і побут населення України. К: Либідь, 1991, с. 230). Значно важче ви­значити поняття «нація», оскільки у багатьох теоріях і концепціях воно трактується по-різному. Крім того, немає єдиного підходу щодо виділення суттєвої ознаки, на основі якої можна провести грань між етнічним і національним.

У німецькій класичній філософії, зокрема у Г. В. Гегеля, на­ція розглядається як «дух народу», який набув цілісності й завер­шеності в державі. За расистськими теоріями, сутність нації ви­ражається  в особливому «народному  дусі»,  «національному ха­рактері», який в основі  своїй базується  на  спільності  походжен­ня, крові, раси. У соціально-психологічних теоріях головними ат­рибутами нації вважаються національні почуття, національна во­ля.  Теорії  культурологічного  спрямування  трактують  націю  як історично-культурну  спільність,  у рамках якої  культуротворчою здатністю наділена  тільки творча  еліта. У  марксистській теорії суттєвою ознакою  нації  є спільність економічного життя:  нація виникає лише в умовах розвитку капіталізму, коли сформувався єдиний загальнонаціональний ринок; не відкидаються й інші важ­ливі ознаки — спільність території, психологічного складу, куль­тури.  Привертають  увагу  теорії, що  виділяють  державу  як го­ловний фактор формування нації. Згідно з цими теоріями, народ стає нацією лише в умовах  державного  існування. Таку думку поділяли й українські націоналісти.

Враховуючи сказане, слід визнати, що економічний і держав­ний фактори справді є важливими атрибутами для розрізнення понять «нація» і «етнос». Єдиний ринок і лержава формують та-

17

ку історичну спільність, в якій усі складники, притаманні етносу„ переломлюються через політико-державницьку свідомість. Отже, основні відмінності між народом і нацією полягають, на нашу думку, ось у чому: 1) нація є вищий етап розвитку народу, коли завдяки спільному ринку і державі формується усвідомлення на­ціональної приналежності; 2) нація об'єднує й народи, які не є автохтонами на даній території; 3) у нації всі ознаки етносу на­бувають значно досконалішого розвитку.

Поняття нації й національної культури перебувають у такому ж співвідношенні, як поняття культури і суспільства взагалі. То­му національну культуру можна визначити як історичну просто­рово-часову  величину  виміру  морально-духовної  сили  нації,  її інтелектуальних  ресурсів,  біосоціальних  резервів  з точки  зору перспектив  розвитку світової  цивілізації.  Національна  культура охоплює спектр різноманітних чинників національного життя — географічних, господарських, побутових, мовно-духовних, політико-державних, які забезпечують збереження і відтворення етнофоп-ду,  сприяють  утвердженню  національної  свідомості,  інтегрують націю у світову співдружність народів.  Відповідно до цього у структурі національної культури виділяються такі елементи: куль-туроформуючі  фактори  географічного   середовища  і  господар­ства, побутова культура, політична і правова культура, духовна культура. Такий підхід до .структури національної культури дає можливість розкрити національну специфіку у важливих сферах суспільного  життя.  Проте  національна  культура характеризує і ті феномени національного життя, які мають більш інтегральний і синтезований вигляд, закладають  духовні  підвалини  для  всіх напрямків національно-культурного процесу. До них можна від­нести  національний  характер,  національну  самосвідомість,  на­ціональний менталітет. Географічний фактор особливо проявляє­ться на початку становлення етносу і його культури. Він сприяє оформленню  етнічної  специфіки суспільної організації, виробляє відповідні  стандарти  національно-культурної  адаптації  людини, закладає  генофонд   національного  характеру  і  менталітету. М.  Бердяєв,  вказуючи  на  цей  момент,  підкреслює  залежність російської душі, для  якої  притаманна  широчінь натури,  устрем­ління в безконечність, безформність, від пейзажу Росії, широти  і безмежності її просторів. Деспотичний характер російської дер­жави  також  був обумовлений  характером  географічного сере­довища, оскільки  існувала  необхідність у сильних  централізова­них структурах для оформлення в єдине ціле строкатості  і не­осяжності  природних ландшафтів  (Бердяєв Н. Истоки  и  смьісл русского коммунизма  //Юность,  1989, №  11, с. 81). Під впливом

природного середовища формується душевний склад людини, ви­робляються різноманітні форми комунікації, які забезпечують етнічну специфіку світовідчуття і світосприймання. Описуючи без-

18

посередній зв'язок наших предків з природою, І. Крип'якевич відзначає її величезний вплив на формування у них світоглядних орієнтирів і патріотичних почуттів: «Давня людина жила в тіс­них зв'язках з природою, і як її господарські заняття, так і весь світогляд єдналися з явищами природи... Вся земля була освя­чена приявністю богів, і це тісно зв'язувало людину з рідною країною, витворювало у ній любов до батьківщини» (І. П. Кри­п'якевич. Історія України. Львів, 1990, с. 24).

Географічний  фактор зберігає  сильний культуротворчий  по­тенціал протягом усієї історії народу і нації, він є тим невичерп­ним матеріалом, з якого творяться всі культурні форми і завдя­ки якому зберігаються національна унікальність і самобутність

культурного процесу.

Під впливом географічного фактора витворюються схожі гос­подарсько-культурні типи серед народів, що живуть у подібних природних і соціально-економічних умовах.

У рамках господарсько-культурного типу в органічній єдності перебувають усі елементи: традиційні види господарської діяль­ності, структура виробництва, зафіксований у знаннях і навиках людей технологічний досвід, а також відповідна система  цінно­стей трудової мотивації. За названими параметрами можна вия­вити генетичне ядро, що є домінантою в подальшому розвитку на­ціональних особливостей господарської культури народу і спри­ятливого передумовою для обміну між спорідненими культурами різних народів. Так, висока землеробська культура українського народу, що бере свій початок з мотичного землеробства доби не­оліту  (VI—IV тисячоліття до н. є.),  була  провідним  культуро­творчий фактором його життєдіяльності  на всіх етапах  історич­ного розвитку аж до періоду сталінської колективізації. У струк­турі господарської культури цементуючим елементом є паціональ-но-світоглядна  основа  трудової  мотивації. Лише  зберігаючи  1 закріплюючи  цю основу, народ може досягти економічного роз­квіту. Саме вірність віковим трудовим традиціям, органічно по­в'язаним з  ритуальними культами, допомогла японському  наро­дові здійснити економічне чудо. На Україні труд завжди пов'язу­вався з християнськими символами; образи  Христа, що «іде за плугом», і діви Марії, що «їсти приносить», сприймались хлібо­робами як вияв Божої благодаті в їх повсякденному спілкуванні

з землею-годувальницею.

Специфіка національної культури проявляється не тільки у
традиційних видах господарської Діяльності, але й у всіх сферах
сучасної економіки: виробництві, обміні, споживанні, розподілі й
управлінні. Скажімо, якщо шведи досяігл'й високого рівня в роз­
поділі національного продукту, американці традиційно сильні в
менеджменті, то японці перевершили всіх ефективно функціоную­
чою системою трудової мотивації.
                                                                                                                 19

Необхідною умовою окультурення сучасної економіки є віль­на  підприємницька  діяльність,  конкурентна   боротьба.  Тільки економічна свобода в поєднанні з національною культурно-госпо­дарською традицією здатні витворити такий тип культурного го­сподаря, для якого культурно-національний  аспект товару буде не менше значити, ніж економічний. Досвід сучасних цивілізова­них країн показує, що дух вільного  підприємництва поступово орієнтує зміст виробництва і споживання на етнічні цінності. При цьому, аби не втратити національну самобутність у бурхливому процесі інтернаціоналізації та інтеграції, національна економіка мусить шукати оптимальні резерви виходу на передові  рубежі науково-технічного  прогресу у джерелах   вітчизняної і  світової культури. Ось чому на Заході в школах бізнесу велика увага при­діляється вивченню предметів гуманітарного циклу як національ­ного, так і світового рівня. Наприклад, працівник торгівлі воло­діє декількома іноземними мовами, знаннями з галузі історії, со­ціології, теорії економічних учень, географії зарубіжних країн.

Отже, національна культура в сфері господарського життя не тільки забезпечує органічний зв'язок господарсько-культурної традиції з модерними галузями економіки, але й збагачує мозаї­ку світового культурного процесу дорогоцінними каменями з на­ціональним відблиском.

Національна побутова культура, функціонуючи за межами ви­робничої і суспільно-політичної діяльності, включає в себе засо­би задоволення потреб людини у їжі, одязі, житлі, охороні здо­ров'я, а також різні механізми засвоєння духовних благ, мережу закладів відпочинку, спілкування, розваг, сімейні і  родинні від­носини.  Вона охоплює як матеріальні  елементи, так і  широкий спектр духовних явищ: фольклор, народне образотворче мистец­тво, народні філософські знання, релігійні вірування. До матері­альних чинників  можна віднести домашні промисли та  ремесла, традиційний гужовий транспорт, типи поселень та різновиди на­родного житла, його інтер'єр, господарський двір, народний одяг, харчування. Всі названі складники мають етнічну і національну специфіку. Взяти хоча б систему харчування: набір харчових про­дуктів, способи їх обробки, приготування страв, харчові обмежен­ня, режим  повсякденного  харчування,   асортимент  обрядових страв. Та й самі широковживані терміни «національна  кухня», «національний одяг» переконливо свідчать про національний ха­рактер побуту. 

Важливими чинниками побутової культури є звичаї, традиції, обряди, ритуали, які, поєднуючись з відповідними матеріальними елементами, виражають глибокий духовний смисл.

Звичай — усталений спосіб людської діяльності або правило поведінки, характерні для етнічної групи чи народу. Традиції (лат. іхасШіо — передача) — процес позабіологічної передачі від 20

покоління до покоління усталених культурно-побутових особли-іюстей. Обряд — колективні символічні дії, виконувані з нагоди найважливіших подій у житті людини, сім'ї, колективу. Ритуал (лат. ritualis — обрядовий) — сукупність обрядів (Культура і побут населення України, с. 232). Взаємодіючи між собою, ці складники національно-побутової культури відтворюють непе­рервний процес одухотворення нащадків з надр сивої давнини. 'Гак, поховальний обряд на Україні, що супроводжувався звичаєм класти хліб на віко труни небіжчика, посипати" долівку зерном після виносу його з хати, символізував неперервність людського роду, прагнення зберегти живий зв'язок поколінь.

Завдяки  певному  консерватизмові,  яким  відзначається  побу­това культура, забезпечується ефективна дія механізму культур­ної спадкоємності, без якого неможливий розвиток нації. Правда, деякі компоненти  побуту  набувають рудиментарної  форми, ста­ють  анахронізмом  до  вимог часу.  Скажімо,  викрадення  нарече­ної чи викуп за неї, що мають місце в побуті закавказьких наро­дів, у сьогоднішніх умовах сприймаються вже як явища антикуль-турного гатунку. Суть культури полягає в тому, щоб шляхом ро­зумного селекційного відбору здійснювати синтез позитивних мо­ментів  і сучасного в побутовій сфері.   Таким  чином,  побутова культура, маючи глибокі народні корені і розгалужену систему судин, по яких циркулюють потоки культуротворчих актів широ­ких верств народу,  є одним із головних факторів національної

самоідентифікації.

Політична культура характеризує стан і функціонування по­літичної системи з точки зору вираження і гармонізації інтере­сів різних соціальних категорій, забезпечення організації гос­подарського і духовного життя народу, гарантування прав і сво­бод громадян,  захисту  національних  інтересів  на  міжнародній

арені.

Дія, політичної культури поширюється на такі елементи полі­тичної системи, як держава, право, відносини між соціальними групами, партіями. Національна специфіка політичної культури полягає в тому, що вона, по-перше, синтезуючи різні складники духовного життя під кутом зору національного інтересу, забезпе­чує консолідацію соціальних верств народу в боротьбі проти іно­земного поневолення; по-друге, акумулюючи політичний досвід своєї нації й інших народів, спрямовує процес будівництва дер­жави у відповідності з національно-культурними традиціями і тенденціями розвитку  політичних, систем у масштабах  світової

цивілізації.

Держава, будучи продуктом розвитку національної культу­ри, одночасно служить передумовою культурного прогресу. Якщо державні інститути є логічним витвором тенденції розвитку на­ціонально-культурної традиції, то вони  зберігають свою міцність

21

протягом століть. Так, в Англії старовинні політичні традиції у формі королівської влади і палати лордів вплетені в сучасні дер­жавні структури й успішно функціонують у сьогоднішніх умовах. Це пояснюється тим, що в Англії давній інститут влади — пар­ламент — є, за словами Є. Маланюка, органічним складником національної культури, в той час як в інших країнах він залишає­ться лише ознакою цивілізації (Маланюк Є. Нариси з історії на­шої культури //Українська культура, 1991, № 2, с. 9)_. Тому-то сьогодні у процесі побудови української демократичної держави необхідно не тільки враховувати політичний досвід Заходу, а й використовувати демократичні традиції державного і громадсько­го життя нашого народу.

Політична культура як елемент національної культури може втратити свій вплив на суспільство у випадках, коли народ не має держави або коли держава перебуває в стадії тоталітарного чи авторитарного режиму. Тоталітарна держава можлива при відсутності громадянського суспільства як сукупної суспільної опозиції до неї. Громадянське суспільство, включаючи цілий спектр недержавних інституцій (партій, рухів, вільних профспілок, підприємницьких і просвітницьких організацій), не тільки фор­мує органи влади і управління, а й впливає на їх діяльність за­для адекватного вирішення суспільних потреб, сприяє поступу правової самосвідомості. Отже, діалектична взаємодія держави з громадянським суспільством розширює вплив політичної культу­ри на всі сторони національного життя. На підставі сказаного можна зробити висновок, що національно-творчий потенціал по­літичної культури перебуває у прямо пропорціональній залеж­ності від громадянського суспільства і обернено пропорціональ­ній від держави.

Правова культура нерозривно зв'язана з політичною і має аналогічні структуру та сферу застосування, однак, на відміну від неї, включає в себе механізм правотворчої діяльності, носить яскраво виражений нормативний характер. Необхідною умовою правової культури є розуміння права як суспільно необхідного самообмеження суверенітету особи в ім'я її власної свободи і свободи інших людей.

Основою права для європейських народів стала римська пра­вова традиція, виражена в принципі «Dura lex, sed lex» («Закон суворий, але він — закон»). Ця особливість підкреслює націона­льний характер правової культури, оскільки висока правоздат­ність народу знаходиться біля старовинних джерел звичаєвого і державного права.

Національна духовна культура реалізує свій зміст через мову, філософію, науку, релігію і мистецтво.

Мова є становим хребтом національної культури, служачи за­собом людського спілкування, мислення і самовираження у різно-

22

манітних формах духовного виробництва і споживання. Крім то­го, мова — специфічний національний засіб збереження і пере­дачі соціокультурної інформації, управління поведінкою  людей. Будучи формою об'єктивації мислення людини, мова забезпечує творчий  процес у науковій і  мистецькій діяльності. Чим  ширша сфера застосування  національної мови у всіх ділянках суспіль­ного життя, тим сильніший культуротворчий  потенціал народу, тим вищий його духовний розквіт. Тотальна русифікація на Ук­раїні в часи панування більшовицького режиму витіснила націо­нальну мову на периферію суспільного життя, сприяла денаціо­налізації  народу,  руйнувала цілісність культури.  Підкреслюючи визначну роль мови в системі національної культури, треба від­значити,  що  збереження  національної  самобутності  не  завжди перебуває в прямій залежності від долі мови. Так, Ірландський народ майже втратив свою власну мову, але зберіг національну

культуру.

Національна специфіка філософії полягає в тому, що вона черпає свій зміст із джерел народної мудрості, яка знаходить яскравий вираз у міфології, легендах, піснях, казках, віруван­нях тощо. Філософські проблеми походження світу і самої люди­ни, питання про смерть і безсмертя, про сенс людського життя поставлені Ще в міфології раннього етапу становлення етносів. Розвинута міфологічна свідомість народу закладає фундамент для його філософського мислення. Наприклад, високий зміст ан­тичної філософії обумовлений перекладом на філософську мову багатої на світоглядні проблеми давньогрецької міфології.

Філософія як сфера теоретичного розв'язання світоглядних проблем, на відміну від інших наук, пс може перифікувати свої дослідження, вона лише крізь призму національного світовідчут­тя і світосприймання задовольняє прагнення людний збагнути смисл вищих моральних цінностей, граничних начал буття в пев­них історичних координатах. Зміна цих координат обумовлює ї зміну характеру філософського осмислення світу.

На національну специфіку філософії вказує Д. Чижевський, вбачаючи національні особливості у формі вияву філософських думок, у методах філософського дослідження та в .побудові си­стеми філософії.

Форма вияву філософських думок є найбільш зовнішня наці­ональна риса у філософії. Наприклад, для англійців властиве прагнення до простоти і пропорцій, для французів — до симетрії і схематизму, а для німців —- відкриття «діалектичних моментів». Емпіричний та індуктивний методи характерні для англійської філософії, раціоналістичний метод — для французької, для німе­цької ж — трансцендентальний і діалектичні методи. Що стосує­ться побудови філософських систем, то можна говорити про мак­симально цінні і максимально помилкові національні ідеї. Йдеть-

23

ся про те, наскільки та чи інша національна філософська система зможе зберегти' актуальність для розвитку світової культури (Чижевський Д. Філософія і національність // Філософська і со­ціальна' думка, 1990, № 10),

Дещо інше значення в системі національної культури має наука. Вона може розвиватись на базі як національних, так і між­національних, навіть так званих мертвих мов, як-от латинської і старослов'янської. Проте відносна мовна індиферентність науки зовсім не виключає необхідності вироблення національної науко­вої термінології — і не лише для освіти, а й для збагачення ду-ховнсіго життя народу. Національний аспект науки проявляється також у пріоритетах наукових розробок та відкриттів, у провід­них галузях науково-технічного прогресу. На відміну від природ­ничих і технічних наук, гуманітарні науки мають добре виражену національну специфіку. Особливо це стосується історії, яка ві­діграє велику роль у формуванні історичної пам'яті, національної самосвідомості. Незнання історії свого народу породжує такі яви­ща, як манкуртство (втрата представниками етносу своєї родової нам'яті) і маргінальність (пограничне перебування людини між різними культурно-національними середовищами).

Релігія і церква у контексті національної культури виконують роль морального регулятора суспільних відносин, інтегратора всіх духовних чинників національного життя в єдине ціле, що складає ядро національного характеру, роль хранителя народних звичаїв і традицій, захисника національних інтересів у найтяжчі періоди історії. Історія нашого народу переконливо показує, що україн­ська православна церква була не тільки культуротворчою, але й консолідуючою силою нації у її визвольних змаганнях XVI—XVII століть. Релігійна ідеологія, будучи в ті часи домінантним факто­ром національної культури, зуміла всеосяжно відобразити націо­нальні потреби й інтереси, спрямувати національно-визвольний рух у русло самостійницького державотворення. Те ж саме можна сказати і про роль греко-католицької церкви в Галичині: знач­ною мірою завдяки їй вдалося зберегти національну ідентичність. Вихід багатьох народів на світову арену зумовлений у першу чергу тим, що вони, як зазначає архієпископ Білоцерківський Во­лодимир, залишилися вірними своїй національній церкві. Євреї, розсіяні по цілому світу, не втратили свого національного завдя­ки національно-релігійним ідеям (Володимир, архієпископ Біло­церківський, вікарій Київський. Відродження начнімо з промислу Божого//Українська культура, 1990, № 3, с. 3).

Мистецтво ще глибше пронизує весь духовний уклад народу, оскільки специфіка художнього відображення дуже тісно пов'я­зана з національним менталітетом і характером. Митець, шукаючи ідеал краси, добра, істини в рідній природі і душі народній творить світ'художніх образів у відповідності з усім багатством національ-

24

ного буття. Художній геній здатний якнайповніше виразити дух на­ції як на стадії його занепаду, так і на стадії злету. Прикладом цьо­го є творча діяльність Т. Г. Шевченка, який зумів воскресити ге­роїчний дух старовини, пробудити народ до боротьби за свої по­топтані права.

Мистецтво — показник величі кожної нації. Недаремно Ф. Шіл-лер твердив: якби німці мали свій театр, то вони стали б нацією, яка викликала б широкий резонанс у світі. Сьогодні на Україні цілісність мистецтва розглядається як запорука цілісності на­ціональної культури. Щодо цього ідеалом можуть служити ук­раїнське барокко XVII ст. і український авангард 20-х років ни­нішнього століття, в яких з великою глибиною проявився синтез усіх культурних напрямків (Дзюба І. Чи усвідомлюємо націона­льну культуру як цілісність?//Культура і життя, 1989, 24 січ.).

Основою і сплавом усіх складників національної духовної куль­тури вважають національний менталітет, національний харак­тер і національну самосвідомість.

Національний менталітет (лат. mens, mentis — розум, душев­ний склад) характеризує спосіб мислення народу, його душевний стан. Менталітет здебільшого охоплює сферу інтелектуальних явищ.

Національний характер являє собою сукупність психологіч­них, емоційно-чуттєвих чинників нації. Він може мати вираз екст-раверсивний (поєднання з життям) або інтраверсивний (сепара­ція від життя). (Який характер в українців, або національна пси­хологія і освіта // Молода Галичина, 1991, 1 верес).

Враховуючи головні елементи національної культури, можна визначити такі закономірності її цілісного функціонування: від­творення в повному обсязі всіх традиційних культурних чинників; розвиток різноманітних модерних мистецьких стилів, течій, на­прямків на всіх рівнях духовної архітектоніки; забезпечення ор­ганічного зв'язку складників національної культури з менталіте­том І характером народу; формування синтезуючого ядра всіх складових національного культурного процесу; виховання світог­лядних орієнтацій як духовної основи системи трудової мотива­ції; забезпечення діалектичної взаємодії господарських., політич­них і культурних процесів.

Культурні здобутки кожного народу є вагомим вкладом у сві­тову скарбницю культури. Загальнолюдські цінності культури іс­нують тільки через національні, і втрата будь-якої національної культури, навіть малочисельного народу, є значною втратою для людства.

Рівень національної культури залежить від історичної долі народу, політичного режиму, геополітичного становища, геогра­фічних факторів і, нарешті, від того, чи володіе народ національ­ною свободою, і державним суверенітетом. Таким чином, усі склад­25

ники суспільного життя, сформовані через призму національних відносин, знаходять своє відображення у змісті і формі націона­льної культури.

Література: Бердяев Н. Истоки и смисл русского коммунизма//Юность, 1989, № 11; Володимир (архієпископ Білоцерківський, вікарій Київський). "Відродження начнімо з промислу Божого//Українська культура, 1990, № 3; Дзіоба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?//Культура і життя, 1989, 24 січ.; Итс Р. Ф. Введение в этнографню. ЛГУ, 1991; Козинг А. Нация В истории и современность. М., 1978; Крип'якевич І. Історія України. Львів, 1990; Культура і побут населення України. К.; 1991; Малашок Є. Нариси з історії нашої культури//Українська культура, 1991, № 2; Чилійсь­кий Д. Філософія і національність//Філософська і соціальна думка, 1990, № 1.0; Шинкарук В. Філософія і духовна культура України//Трибуна, 1991, № 7; Який характер в українців, або національна психологія і освіта //Мо­лода Галичина, 1991, І верес.