6.4. Калькулювання собівартості продукції тваринництва

Особливістю сільськогосподарських підприємств є те, що вна­слідок відгодівлі худоби за місяць її жива вага збільшується. За­гальний приріст ваги тварин за кожною відгодівельною групою визначають за формулою:

ПВ (приріст ваги) = (0₂ + Р) - (Оі + П),

де П — жива вага тварин, поставлених на відгодівлю чи вирощу­вання, за місяць;

Оі — жива вага тварин на початок місяця;

О2 — жива вага тварин на кінець місяця;

Р — жива вага тварин, що вибули за місяць.

Для визначення живої ваги тварин на кінець звітного місяця й отриманого за місяць приросту ваги тварини на відгодівлі і молод­няк на вирощуванні підлягають обов'язковому зважуванню на початку кожного місяця. Зважування тварин оформлюють у ві­домості зважування тварин (додаток 2), де вказують вагу тварини на дату зважування, вагу на початок місяця і приріст ваги тварин. На підставі даних відомості зважування й аналітичного обліку тварин визначають їхній приріст ваги у кг за звітний місяць у розрізі облікових груп.

Фактичну собівартість 1 кг приросту живої ваги тварин визна­чають шляхом ділення суми витрат на відгодівлю за місяць на фактичний приріст ваги.

Отриманий приплід від тварин, які належать до основного стада, оприбутковують до складу молодняку тварин на вирощу­ванні за фактичною собівартістю:

   Дебет рахунка 212                                           Кредит рахунка 232

«Тварини на відгодівлі»                             «Тваринництво»

Собівартість окремих видів тваринництва визначають на під­ставі витрат, віднесених на відповідний вид (групу) тварин. Об'єктами калькуляції є окремі види продукції (1 центнер живої маси великої рогатої худоби тощо).

Витрати на утримання худоби і птиці (без витрат на незавер­шене виробництво на кінець року та вартості побічної продукції), становлять собівартість продукції тваринництва, причому вар­тість тварин, що загинули внаслідок стихійного лиха, відносять на надзвичайні витрати; вартість тварин, що загинули з інших причин (без сум, віднесених на матеріально відповідальних осіб), відображають за окремою статтею у складі витрат на утримання відповідних видів і груп тварин.

Витрати на утримання молодняку тварин, який не зважується (молодняк робочих коней, звірів тощо), відносять на збільшення вартості цих тварин, виходячи з кількості кормо-днів та собівар­тості кормо-дня.

Продукцією вирощування та відгодівлі худоби і птиці (великої рогатої худоби, свиней, овець, кролів, птиці) є приріст живої ма­си, одержаний у звітному періоді, та жива маса.

Приріст живої маси молодняку тварин і тварин на відгодівлі та птиці певного виду та групи визначають як різницю між масою поголів'я, наявного на кінець року, й того, що вибуло впродовж року (включно із загиблими), та масою тварин і птиці, які надій­шли в групу впродовж року, включно із приплодом, та наявних на початок року.

Собівартість центнера приросту живої маси визначають ді­ленням загальної суми витрат на утримання відповідної групи худоби чи птиці (без вартості побічної продукції) на кількість центнерів приросту живої маси.

Собівартість живої маси молодняку тварин і тварин на відго­дівлі та птиці всіх вікових груп визначають на підставі витрат на їх вирощування та відгодівлю в поточному році (без вартості побічної продукції), вартості худоби і птиці, що були в групі на початок року й надійшли з основного стада чи з інших груп, ферм і підприємств, та вартості приплоду (без вартості загиблих тварин).

Кількість живої маси становитиме масу тварин, що реалізова­ні, забиті, переведені до інших груп і залишені на кінець року.

Собівартість центнера живої маси худоби і птиці визначають діленням їхньої вартості на кількість центнерів живої маси (без маси тварин, що загинули).

На підставі розрахованої собівартості центнера живої маси обчислюють фактичну собівартість худоби, яка реалізована, пе­реведена до основного стада, забита на м'ясо, а також та, що за­лишилася в підприємстві на кінець року. Вартість худоби, що за­гинула з різних причин, наприкінці року не уточнюють.

Сільськогосподарські підприємства мають право визначати собівартість живої маси тварин у розрізі партії (реалізованих, пе­реведених до старшої вікової групи, забитих тощо) на підставі даних про вартість тварин, одержаних від приплоду, переведених із молодших груп, придбаних тощо, та вартість приросту маси тварин цієї партії.

У м'ясному скотарстві собівартість приросту живої маси телят до 8-місячного віку (включно із масою одержаного приплоду) складається із витрат на утримання корів і нетелів (останніх за 2 місяці до розтелення переводять до основного стада) і телят до 8-місячного віку (без вартості побічної продукції й молока, що оцінюється за реалізаційними цінами).

Собівартість центнера живої маси визначають діленням суми витрат, віднесених на приплід і приріст живої маси телят до 8-мі­сячного віку, та балансової вартості телят, що були в цій групі на початок року й надійшли до групи впродовж року, на загальну живу масу телят до 8 місяців, відлучених від маток (без маси тва­рин, що загинули), і тих, що залишилися під матками наприкінці року. Розраховану собівартість центнера використовують для оцінювання телят, що залишилися під матками наприкінці року, та переведених до старших груп.

У молочному скотарстві розраховують собівартість центне­ра молока й однієї голови приплоду. Собівартість однієї голо­ви приплоду обчислюють за вартістю 60 кормо-днів утримання корови.

Собівартість одного кормо-дня розраховують діленням усієї суми витрат на утримання основного стада корів на кількість кор­мо-днів.

Для визначення собівартості центнера молока необхідно за­гальну суму витрат на утримання корів (без вартості приплоду та побічної продукції) поділити на кількість центнерів одержаного молока.

Витрати на утримання основного стада свиней (свиноматок із поросятами до їх відлучення та кнурів) становитимуть собівар­тість приросту живої маси й ділового приплоду.

Собівартість приросту живої маси й однієї голови приплоду на момент його відлучення від свиноматок визначають діленням загальної суми витрат на утримання основного стада (без вартос­ті побічної продукції) на кількість центнерів приросту живої маси при відлученні (включно із живою масою одержаного приплоду).

Собівартість центнера живої маси поросят на момент їх відлу­чення від свиноматок визначають діленням вартості поросят під матками на початок року і витрат на основне стадо за поточний рік на живу масу (без загиблих) поросят, які відлучені та які за­лишилися під матками на кінець року.

Витрати на утримання дорослого поголів'я й молодняку овець розподіляють між видами основної продукції (вовною, приростом живої маси, приплодом). Молоко, а також шкури за­гиблих тварин вважаються побічною продукцією й оцінюються за реалізаційними цінами, а гній - за нормативно-розрахун­ковою вартістю.

Витрати на утримання овець без вартості побічної продукції та приплоду розподіляють між вовною та приростом живої маси пропорційно до вартості цієї продукції за цінами реалізації вовни й живої маси овець у звітному періоді.

Витрати на утримання стригального пункту, стрижку овець, класування, пакування, маркування вовни відносять безпосеред­ньо на собівартість вовни.

Вартість ягнят на момент відлучення від маток складається із собівартості приплоду та витрат на приріст їхньої живої маси до відлучення.

Витрати на утримання основного стада племінних коней (без вартості гною за встановленою оцінкою, іншої продукції за реалізаційними цінами та вартості виконаних робіт, оціне­них за нормативною або плановою собівартістю робочого дня робочих коней) становитимуть собівартість приплоду на мо­мент відлучення.

Собівартість продукції птахівництва визначають діленням ви­трат на утримання чи вирощування відповідної групи птиці (без вартості посліду та іншої продукції) на кількість відповідної про­дукції. За основним стадом птиці калькулюють собівартість 1 тис. яєць, а за молодняком птиці - 1 центнер приросту живої маси й 1 центнер живої маси (кількість приросту живої маси визначають розрахунково).

Яйця батьківського стада птиці, не придатні для інкубації, оцінюють за собівартістю яєць промислового стада, а за його від­сутності – за реалізаційними цінами. За цими самими цінами оприбутковують яйця, одержані від молодняку птиці.

Під час інкубації можливе незавершене виробництво. Для його оцінки планову собівартість однієї голови добового молодня­ку птиці слід поділити на тривалість інкубації у днях, і одер­жаний результат помножити на кількість яєць, що залишили­ся в інкубаторах на кінець року, та фактичний період їхні інкубації у днях.

Для визначення суми витрат, віднесених на одержану продук­цію інкубації, необхідно до вартості незавершеного виробництва на початок року додати витрати за рік і відняти вартість незавер­шеного виробництва на кінець року. Розділивши цю суму (без вартості яєць, вилучених при першому і другому міражі, шкара­лупи, тушок півників, забитих у добовому віці, за цінами можли­вого використання) на кількість голів, визначають собівартість голови ділового добового молодняку птиці.

Собівартість однієї голови приплоду кролів визначають у роз­мірі 50 відсотків планової собівартості однієї голови молодняку на момент його відлучення. При відлученні приплід дооцінюють на 50 відсотків планової собівартості.

Собівартість однієї голови ділового приплоду визначають ді­ленням загальної суми витрат на утримання дорослих кролів ос­новного стада й молодняку до відлучення (без вартості побічної продукції — гною, шкурок забитих звірів) на кількість голів ді­лового (відлученого) приплоду.

Якщо у підприємстві на кінець року залишається певна кіль­кість невідлученого молодняку, його вартість (на рівні 50 відсот­ків планової собівартості голови при відлученні) вираховують із загальної суми витрат.

У звірівництві собівартість однієї голови приплоду визна­чають у розмірі 50 відсотків планової собівартості однієї голо­ви молодняку на час відлучення. При відлученні приплід до­оцінюють ще на 50 відсотків. Собівартість однієї голови молод­няку на час відлучення визначають діленням витрат на ут­римання дорослих звірів із приплодом до відлучення (без вар­тості шкурок загиблих тварин та м'яса забитих звірів за реалізаційними цінами) на кількість відлученого молодняку. За­гальна сума витрат без вартості молодняку, що залишився під матками на кінець року, становитиме собівартість ділового приплоду.

Молодняк звірів після відлучення дооцінюють на підставі се­редніх витрат на утримання однієї голови впродовж дня й відпо­відної кількості кормо-днів.

Вартість молодняку звірів приплоду минулих років (забитого на шкурки, переведеного в основне стадо, реалізованого та зали­шеного на кінець року) визначають на основі вартості молодняку на початок року і витрат на його утримання, які розраховують на підставі витрат на утримання голови впродовж дня та кількості кормо-днів.

Собівартість окремих видів продукції бджільництва визнача­ють шляхом розподілу витрат, включно із вартістю незавершено­го виробництва на початок року, між видами продукції пропор­ційно її вартості за реалізаційними цінами. Собівартість приросту кількості сот розраховують за собівартістю топленого кондицій­ного воску.

Нові бджолині сім'ї оцінюють за цінами продажу. Собівар­тість кілограма бджіл прирівнюють до собівартості 10 кілограмів меду. У бджільництві калькулюють валовий вихід меду, до скла­ду якого входить товарний мед і мед, залишений у вуликах, що розглядається як вартість незавершеного виробництва на кінець календарного року.

Певну частину витрат на утримання бджіл слід віднести на роботи із запилення сільськогосподарських культур. Тому одним із перших етапів калькулювання собівартості продукції бджіль­ництва медово-запилювального напряму є розмежування витрат, які відносять на вироблену продукцію й на запилювальні культу­ри згідно із затвердженими нормативами.

У разі використання на опилення більшої кількості бджолиних сімей, ніж передбачено нормами, витрати бджільництва, віднесе­ні на запилювальні культури, не збільшують.

Вартість гною, одержаного від групи тварин, визначають за нормативно-розрахунковими витратами, витратами на його при­бирання й доставки до місця зберігання підстилки. Собівартість тонни гною визначають діленням загальної суми витрат на його фізичну масу. Кількість рідкого гною переводять у звичайний гній, виходячи із вмісту сухих речовин.

Іншу побічну продукцію, зокрема: вовну-линьку, пух, пір'я, міражні яйця, м'ясо півників, яєчних курей, забитих у добовому віці, м'ясо забитих звірів, шкури загиблих тварин оцінюють за цінами можливої реалізації чи іншого використання. Її вартість відносять на зменшення витрат на утримання відповідних видів груп худоби (птиці).

6.5. Калькулювання собівартості продукції підсобних (промислових) виробництв

У підсобних (промислових) виробництвах собівартість виробленої продукції визначають на умовах франко-склад.

Собівартість продукції підсобних виробництв, наприклад,  підприємств із перероблення насіння соняшнику, що здійснюють  переробку сільськогосподарської продукції, розраховують діленням витрат на перероблення та вартості переробленої продукції  за договірною ціною (без побічної продукції) на кількість одержаної основної продукції.

У разі перероблення власної й давальницької сировини калькуля­цію собівартості продукції здійснюють у два етапи: спочатку обчис­люють собівартість перероблення одиниці сировини, для чого всі ви­трати на перероблення (без вартості побічної продукції) ділять на кількість переробленої (власної й давальницької) сировини (перероб­лення

давальницької сировини розглядають як виконання робіт на сторону), а потім визначають собівартість власної готової продукції, для чого вартість сировини та суми витрат, пов'язаних з її перероб­ленням (без вартості використаних відходів і побічної продукції за реалізаційними цінами), ділять на кількість власної готової продукції.

У  плодоовочеконсервному виробництві  розраховують  собі­вартість кожного виду продукції. Для цього вартість перероблених овочів і фруктів (без вартості відходів за цінами можливого  їх використання) та інших компонентів (оцту, спецій, солі), оплату праці, відрахування на соціальні заходи працівників прямо відносять на відповідні види консервів. Витрати, які не можна прямо віднести на певний вид продукції (непрямі витрати), розподіляють між окремими її видами пропорційно до кількості ви­роблених умовних банок.

Аналогічним чином розраховують собівартість продукції пункту соління, але між видами продукції вартість компонентів (солі, спецій тощо) розподіляють за технологічними нормами, перед­баченими рецептурою, а непрямі  витрати — пропорційно до кількості виробленої продукції.

Непрямі  витрати  в  сушильному  виробництві  розподіляють між видами продукції пропорційно центнеро-дням.

Собівартість продукції виноробного виробництва визначають діленням суми витрат на виготовлення продукції, включно із сировиною й допоміжними матеріалами, використаними у вироб­ництві (без вартості відходів за реалізаційними цінами) на кіль­кість готової продукції. Непрямі витрати на виготовлення вина та виноматеріалів розподіляють між видами продукції пропорційно кількості, а за потреби враховують ще й тривалість її зберігання.

У підприємствах і підрозділах з перероблення й приготування кормів розраховують собівартість кожного виду одержаної про­дукції (вітамінно-трав'яного борошна, комбікормів, гранульова­них кормів, кормосумішей тощо). Для цього вартість переробле­ної маси і домішок відносять прямо на конкретний вид продукції, а непрямі витрати на перероблення розподіляють пропорційно до маси переробленої сировини.

Собівартість виробленої продукції млинів і крупорушок містить вартість переробленої сировини та витрати, пов'язані з її переробленням.

Для визначення собівартості кожного виду продукції (борош­на, дерті) вартість переробленого зерна та інші прямі витрати відносять безпосередньо на конкретний вид продукції, а непрямі витрати на перероблення розподіляють між видами продукції пропорційно умовній кількості переробленої сировини. Для роз­рахунку використовують показник продуктивності млина у разі виготовлення конкретного виду продукції. Наприклад, якщо про­дуктивність млина при переробці зерна на дерть на 30 відсотків вища, ніж при його розмелюванні на борошно, то зерно, перероб­лене на борошно, перераховують в умовну продукцію із застосу­ванням коефіцієнта 10, а на дерть — 0,7.

У хлібопекарному виробництві витрати відносять на собівар­тість певного виду продукції, а суми, які не можна віднести без­посередньо, розподіляють між видами продукції пропорційно до виручки від реалізації.

Собівартість окремих видів продукції перероблення молока (вершки, сметана, масло, сир тощо) визначають діленням витрат на виробництво конкретного виду продукції на її масу. При цьо­му із загальної суми витрат вираховують вартість використаних відвійок та іншої побічної продукції за цінами реалізації. Непрямі витрати розподіляють між окремими видами продукції пропор­ційно до виручки від реалізації.

Для обчислення собівартості продукцію забою тварин і птицю оцінюють за фактичною собівартістю. Розраховують фактичну собівартість м'яса окремих видів тварин. Для цього до вартості тварин додають витрати на забій і вираховують вартість побічної продукції (шкур, субпродуктів першої та другої категорії тощо) за встановленими цінами або цінами можливої реалізації. Резуль­тат ділять на кількість одержаного м'яса.

У птахозабійних цехах калькулюють собівартість 1 центнера охолодженого м'яса. Побічну продукцію (пух, пір'я, підкрилок, нестандартні тушки, субпродукти, кров, кишки) слід оцінювати за цінами можливої реалізації.

У разі перероблення кількох видів птиці непрямі витрати птахозабійного цеху розподіляють з урахуванням продуктивності конвеєрної лінії для перероблення окремих видів птиці шляхом розрахунку кількості умовних голів із використанням таких кое­фіцієнтів: дорослі кури і курчата — 1,0, качки — 2,0, індики і гу­си — 4,0. На конкретний вид продукції відносять безпосередньо вартість забитої птиці та використаних матеріалів.

Для визначення собівартості продукції забою кролів (м'ясо і шкурки) всі витрати на забій, включно із вартістю забитих кролів за собівартістю (без вартості побічної продукції за цінами її мож­ливої реалізації), розподіляють між цими видами продукції про­порційно до її вартості за реалізаційними цінами. Собівартість шкурок хутряних звірів калькулюють окремо за їхніми видами. Витрати на забій розподіляють між ними пропорційно до кілько­сті забитих голів. Шкурки, які за розмірами чи якістю не відпові­дають чинним стандартам, вважаються нестандартними. Витрати між стандартними й нестандартними шкурками розподіляють за цінами можливої реалізації. Собівартість шкурок складається з вартості забитих звірів, витрат на забій, первинне оброблення та зберігання знежирених шкурок у холодильнику (без вартості по­бічної продукції). При цьому витрати на зберігання знежирених шкурок у холодильнику розподіляють між їхніми видами пропор­ційно до площі й тривалості зберігання.

Собівартість 1 тонни трести складається з вартості переробле­ної соломки і витрат, пов'язаних з її переробкою. У разі перероб­лення трести на волокно собівартість волокна складається з вар­тості переробленої трести й витрат, пов'язаних з її перероблен­ням (без вартості побічної продукції).

Витрати сільськогосподарських підприємств на видобування торфу планують і обліковують загалом за виробництвом незалеж­но від цільового призначення торфу. Готовою продукцією є заго­товлений торф, висушений до встановлених кондицій.

У разі потреби розрахунок собівартості торфу здійснюватиме­ться з урахуванням його вологості, що визначають на рівні: торф для добрив – 55 відсотків, для підстилки – 40 відсотків, куско­вий для палива – 33 відсотка, фрезерний для палива – 40 відсотків. Це дає змогу визначити собівартість заготовленої продукції у перерахунку на торф умовної вологості.

Для визначення собівартості 1 тонни заготовленого для певного призначення торфу треба витрати на торфорозробку розділити на кількість торфу умовної вологості й помножити на кількість торфу умовної вологості певного призначення. Одержаний результат ділять на його фізичну масу. Виготовлення торфобрикетів слід розглядати як окремий переділ торфорозробок. Собівартість виготовлених бри­кетів складається з вартості використаного торфу та інших компо­нентів і витрат на приготування маси, її формування та сушіння.

У разі заготівлі деревини з власних лісонасаджень розрахову­ють собівартість 1 куб. метра ділової деревини. Для цього витра­ти, включно із платою за деревину, реалізовану на пні (без варто­сті побічної продукції, наприклад, дров за ціною можливого використання), ділять на кількість одержаної продукції.

Окремо обчислюють витрати на виготовлення пиломатеріалів, фактична собівартість яких складається з вартості розпиляної де­ревини (колод), заготовленої власними силами та придбаної, а та­кож витрат на їх розпилювання, зменшених на вартість одержа­ної побічної продукції (обаполку, обрізків, тирси), яку оцінюють за цінами можливого використання.

У цегельному виробництві собівартість продукції обчислюють за переділами: заготівля глини та піску, виготовлення цегли-сирцю, випалювання цегли. На перших двох переділах розрахо­вують витрати на одержання відповідно 1 куб. метра заготовле­них глини і піску й 1000 цеглин-сирцю. Собівартість випаленої цегли складається із витрат на випалювання, включно із вартістю цеглин-сирцю без вартості побічної продукції (половинок та би­тої цегли за реалізаційними цінами).

За незначного обсягу цегельного виробництва переділи не виокремлюють. У цьому разі собівартість випаленої цегли обчис­люють на підставі витрат на заготівлю сировини, виготовлення сирцю й випалювання цегли (без вартості побічної продукції).