Тема 15. Управління процесами екологізації

1. ПИТАННЯ ТЕМИ ТА ОСНОВНІ ТЕРМІНИ

· структура системи управління;

· основоположні принципи визначення завдань екологізації;

· основні напрямки формування завдань екологізації національної економіки;

· стратегія екологізації;

· управлінські стратегії впливу на суб'єкти екологізації;

· екологічний менеджмент та екологічний аудит.

Основні терміни теми: екологічне управління, екологічний менеджмент, екологічний аудит

Структура системи управління.

Управління процесами екологізації передбачає формування основних компонентів системи, якою управляють, тобто тих об'єктів чи суб'єктів економічної системи, на які спрямований управлінський вплив, а також механізми, за допомогою яких він здійснюється.

Система управління процесами екологізації включає наступні елементи:

1) цільові установки – мета екологізації;

2) об'єкти екологізації;

3) суб'єкти екологізації;

4) інструменти (засоби) екологізації.

Об'єкти екологізації

Під об'єктами екологізації розуміють об'єкти екодеструктивного впливу, які передбачається трансформувати для досягнення цілей екологізації.

Під об'єктами екодеструктивного впливу треба розуміти процеси виробництва й споживання продукції або самі продукти (вироби, послуги, робота, що виконується), використання яких створює причини екодеструкції.

Суб'єкти екологізації (суб'єкти впливу)

Аналіз потенційно можливих суб'єктів впливу дає змогу виділити кілька груп “діючих осіб” процесу експлуатації, тобто підприємства, організації і фізичні особи, впливаючи на які можна досягти цілей екологізації. Інструменти екологізації

Основною функцією інструментів є формування системи мотивів для досягнення цілей екологізації. За відношенням до причин екодеструктивної дії мотиваційні інструменти можна розділити на дві групи:

1) інструменти прямої мотивації;

2) інструменти непрямої мотивації

Інструменти прямої мотивації орієнтовані безпосередньо на об'єкти екологізації: або самі фактори екодеструктивного впливу (процеси, шкідливі речовини та ін.), або продукти й послуги, які є носіями екодеструкції (тобто їх виробництво і споживання зв'язано зі шкідливою дією на довкілля). Напр., такі інструменти, як платежі, Екологічна маркировка (вмісту шкідливих речовин) орієнтовані на екодеструктивні фактори, а екологічні податки на продукти (пестициди, міндобрива, батарейки та ін.), зв'язані з предметами й послугами, які є носіями екодеструктуризації.

Інструменти непрямої дії орієнтуються не на показники екодеструктивної діяльності, а на продукти й послуги, які можуть створювати умови для досягнення цілей екологізації (напр., обмеженням розповсюдження певних товарів і послуг, гарантією якості та ін.).

Вектор управління екологізацією

Вектор управління екологізації задається цільовими установками.

Цільові установки. Це стратегічні цілі й тактичні завдання, які ставляться на кожному конкретному етапі екологізації і які, в кінцевому рахунку, є відправними моментами формування трьох решти компонентів процесу екологізації.

В якості мети екологізації може бути сформульовано усунення або зменшення дії одного або декількох екодеструктивним факторів із п'яти груп, про які йшлося раніше (забруднення, порушення ландшафтів, пряма дія на організм людини, вплив на особистісні характеристики, прямий вплив на тварин і рослини).

Це може бути недопущення попадання в довкілля чи в продуктові ланцюги тієї чи іншої шкідливої речовини, зменшення процесів, що ведуть до порушення ландшафтів та ін.

Конкретизація цілей екологізації дозволяє сформулювати конкретні завдання трансформації народногосподарського комплексу, до яких, зокрема, можна віднести:

1) реструктуризація економіки, галузей і регіонів;

2) перепрофілювання підприємств;

3) усунення (зниження) потреби в екологічно несприятливих видах продукції чи послуг;

4) заміна екологічно “брудних” технопроцесів;

5) зниження ресурсоємності продукції тощо.

Основоположні принципи визначення завдань екологізації

Можна сформулювати основоположні принципи, на яких повинно будуватися визначення (формулювання) завдань екологізації (Л. Г. Мельник, 2001):

- інтегрального підходу, що обумовлює необхідність врахування інтегрального ефекту дії у всьому ланцюгу циклу виробництва й споживання продукції;

- орієнтації на причини, передбачає ліквідацію причин, а не боротьбу з наслідками;

- розділення відповідальності, передбачає встановлення адресності й ступеня відповідальності суб'єктів та об'єктів екодеструктивної діяльності;

- адекватності інструментарію, передбачає формування мотиваційного інструментарію, відповідного даним обставинам;

- системного підходу, що передбачає вплив на всі об'єкти та суб'єкти екологізації, які прямо чи опосередковано можуть сприяти досягненню цілей екологізації;

- максимальної ефективності, що передбачає досягнення конкретних цілей екологізації з мінімальними втратами й одержанням максимальної віддачі засобів, що задіяні у вирішенні поставлених завдань.

Основні напрямки формування завдань екологізації національної економіки

Врахування вказаних принципів у співставленні з аналізом найбільш гострих вузлів екодеструктивного впливу у виробничо-споживчому циклі дозволяє сформувати основні напрямки формування завдань екологізації національної економіки:

Ресурсна економіка => Екологічне управління матеріальними потоками;

Відходне матеріалоспоживання => Рециркуляційне матеріалоспоживання;

Відходне енерговикористання => Енергозбереження;

Орієнтація на продукти => Орієнтація на функції;

Охорона природия: реакція на наслідок => Природозбереження: усування причин;

Надпорогове природокористування => Рівноважне природокористування;

Управління природними процесами => Органічна відповідність природним процесам (інтеграція у природу);

Споживацький менталітет => Зберігаючий менталітет.

(Схема концептуальних напрямків формування завдань екологізації взята у Мельника Л.Г., 2002).

Стратегія екологізації

На основі відібраних напрямків можуть бути запропоновані три базові й три проміжні стратегії для визначення об'єктів екологізації:

Стратегія I: зниження потреби в продукті.

Стратегія II: зміни в продукті для підвищення рівня його екологічності.

Стратегія III: зміни у використанні для підвищення екологічності процесів споживання й утилізації відходів споживання.

Стратегія I полягає у відмові від споживання певних продуктів або в зниженні потреби в певних видах продукції; а це в кінцевому рахунку означає зниження матеріалоємності споживчого попиту; це пов'язано безпосередньо із завданнями екологізації, адже виробництво будь-якого товару в тій чи іншій мірі зв'язано з одержанням матеріалів або енергії, а значить є причиною екодеструктивної дії. В якості пріоритетного напрямку повинні розглядатися відмова від екологічно несприятливих чи заміна їх на більш цисті. Окремими результатами цієї стратегії можуть бути зменшення матеріалоємномності й енергоємності продукції, удосконалення структури споживання, відмова від товарів і послуг, які не є життєвою необхідністю для людини.

Стратегія ІІ стосується всіх видів змін продукту, включаючи зниження шкідливості ресурсів чи процесів, що використовуються для виробництва даного продукту, або усунення тих властивостей самих продуктів, які можуть створювати екологічну небезпеку на стадії споживання продуктів.

Стратегія ІІІ зачіпає всі види змін в процесі використання продукції чи утилізації її відходів, що зменшують процесі екодеструктивного впливу. До таких змін можуть бути віднесені впровадження прийомів екологічно безпечного використання виробів, обмеження в просторі і часі використання даної продукції в тих сферах, де її використання може викликати особливо шкідливі екологічні наслідки. Окремим випадком є підвищення рівня екологічно безпечної утилізації відходів даної продукції.

Управлінські стратегії впливу на суб'єкти екологізації

Як відомо, в ринкових умовах механізми регулювання економічних відносин між господарськими суб'єктами реалізується через взаємодію попиту і пропозицію. Діючи на ці два компоненти ринку та сферу, що їх зв’язує, можна впливати на процес екологізації. Саме на цьому і будуються стратегії управління процесами екологізації. В літературі по проблемах екологізації називаються, як правило, три ключові стратегії екологізації відповідно до дії на суб'єктів:

1. Вплив на пропозицію

2. Вплив на попит

3. Вплив на взаємозв'язки між виробниками і споживачами.

Стратегія впливу на пропозицію. Подібна стратегія пов'язується з словом “штовхати”. Суть її у формуванні системи мотиваційної дії, яка б підштовхувала виробників до переходу на “зелену продукцію” (кредитні і податкові пільги, дотації, інші економічні стимули, екологічні стандарти, доведення інформації про розширення екологічних потреб та ін.).

Стратегія впливу на попит. В спеціальній літературі дана стратегія називається словом “тягнути”. Впливаючи на попит, можна потягнути і ланки екологізованого виробництва, які будуть обслуговувати відповідні потреби. Суть цієї стратегії полягає в тому, щоб економічно спонукати чи психологічно переконати споживача переходити на екологічно більш досконалу продукцію.

Стратегія впливу на взаємозв'язки між виробниками і споживачами. (“інтерфейсна стратегія”). Суть стратегії в екологізації проміжних ланок, що з'єднують конкретних виробників і споживачів. До форм реалізації даної стратегії відносяться: вплив на комунікаційні шляхи, екологізація торгових механізмів, маркетингові дослідження, розвиток інформаційних систем і т.п. Детальніше ці стратегії описані у підручнику Л.Г.Мельника “Екологічна економіка” (2002).

Екологічний менеджмент та екологічний аудит.

Словосполучення “екологічний менеджмент” часто трактують як синонім поняття “екологічне управління”. Насправді між цими поняттями є суттєва різниця. Балацький О. та ін. (2000) дають такі визначення цим поняттям:

Екологічне управління – діяльність державних органів і економічних суб'єктів, головним чином, спрямована на дотримання обов'язкових вимог природоохоронного законодавства, а також на розробку та реалізацію відповідних цілей, проектів і програм.

Екологічний менеджмент – добровільна ініціативна та результативна діяльність екологічних суб'єктів, спрямована на реалізацію їх власних екологічних цілей, проектів і програм, розроблених на основі принципів екоефективності та екосправедливості.

Отже, екологічне управління у нас мало місце при функціонуванні командно-адміністративної системи. Тому зараз необхідний перехід до екологічного менеджменту, що має місце в умовах ринкової економіки.

Щоб перейти до екологічного менеджменту потрібно створити такі сприятливі макроекономічні умови, що підприємствам було економічно вигідно раціонально господарювати, економити природні ресурси, не забруднювати довкілля. Потрібно створити умови, що суб'єкти господарювання змагалися за впровадження дієвішої екологічної політики.

Екологічний менеджмент треба розглядати як якісно нову парадигму управління природокористуванням в умовах ринкових відносин, за допомогою якої, реформуючи існуючу модель згідно з принципами сталого розвитку, можна досягти значних економічних та соціальних результатів як на макро-, так і на мікрорівнях (Галушкіна Т.П., 2001).

Виділяють наступні функції екологічного менеджменту (Экологический менеджмент, 2000):

- управління станом природних систем;

- управління станом соціоприродних систем;

- управління станом і використанням природних ресурсів;

- управління відновленням запасів природних ресурсів;

- управління процесами антропогенного тиску на природу (регулювання процесів урбанізації, забруднення довкілля і використанням відходів виробництва).

Основними принципами екологічного менеджменту є наступні:

- опора на екологічну свідомість і економічну мотивацію;

- попередження і своєчасне вирішення проблем екологічного розвитку;

- відповідальність за екологічні наслідки всіх управлінських рішень;

- інтеграція управління екологічними процесами;

- послідовність (безперервність, поетапність) вирішення проблем екологічного розвитку.

Одним із інструментів екологічного менеджменту є екологічний аудит. Екологічний аудит – незалежна, комплексна, задокументована оцінка дотримання суб'єктом господарювання та іншої діяльності вимог, в тому числі нормативів в галузі охорони довкілля, вимог міжнародних стандартів і підготовка рекомендацій з покращення такої діяльності (Бабина Ю.В., Варфоломеева Э.А., 2002). Фірми та підприємства проводять внутрішній аудит з метою виявлення недоліків в своїй екологічній політиці та їх усунення.

Нині цивілізовані країни впроваджують Міжнародні стандарти екологічного менеджменту і аудиту. Найчастіше використовують два види близьких між собою стандартів: ISO 14000 та EMAS.

Система екологічних стандартів ISO 14000 орієнтована не на кількісні параметри (обсяг викидів, концентрації шкідливих речовин, ін.), не на технічні характеристики чи технологічні рішення (наприклад, використовувати чи не використовувати певні технології), а на принцип постійного удосконалення. Зокрема, згідно з цими стандартами, існує вимога використовувати “найкращу доступну технологію” (Мельник Л.Г., 2002).