2. ІНФОРМАЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ

Наслідки екологічної кризи в Україні.

Україна має сумнозвісний офіційний міжнародний статус як зони екологічного лиха. Дане становище – наслідок не лише Чорнобильської катастрофи, а й екологічно необґрунтованого господарювання. Взагалі серед європейських країн наша держава має найвищий інтегральний рівень антропогенних навантажень на природне середовище практично по всій території.

Загрозливих розмірів набуло забруднення повітряного басейну, водних і земельних ресурсів. Так, до атмосфери промислові підприємства і транспорт України щороку викидають близько 6 млн. т шкідливих речовин (або майже 150 кг у розрахунку на кожного її жителя). Із 68 великих міст СНД з найвищим рівнем забруднення повітря кожне п'яте – українське. До водного басейну України щороку скидається більш як 14 млрд. куб. м стічних вод (або приблизно 300 тис. літрів у розрахунку на кожного її жителя). У 1995 р. разом з ними до водойм потрапило 1822 тис. т сульфатів, 2136 тис. т хлоридів, 58,5 тис. т нітратів і 23,5 тис. т азоту, а концентрація в них солей важких металів і фенолів на кілька порядків перевищує ГДК. (Трегобчук В., Веклич О., 1997).

Білявський Г.О. зі співавторами (2000) називають такі основні наслідки екологічної кризи в Україні: дефіцит води, виснаження земельних ресурсів, активізація екзогенних геологічних процесів, зниження біорізноманітності й біопродуктивності, демографічна криза й зростання захворюваності населення.

Необхідність еколого-економічної моделі ринкових реформ в Україні.

Суть еколого-економічної ситуації в Україні полягає в зрощуванні екологічної та економічної криз, які збігаються за часом, гостротою і глибиною розвитку. Отже, Україна перебуває в стані затяжної еколого-економічної кризи, що поглиблюється. Звідси походить принципово важливий висновок: з економічної та екологічної криз треба виходити одночасно – як з єдиної еколого-економічної кризи. В іншому випадку (тобто без ефективного і якнайшвидшого оздоровлення природного середовища) у країні не зупинити економічне падіння і поглиблення демографічної кризи. Важливо усвідомити також, що без стабілізації екологічної ситуації не розв’язати і проблему сталого, довгочасного економічного розвитку, а про створення цивілізованого соціально орієнтованого ринкового господарства не може бути і мови.

Слід зазначити, що посилення еколого-економічного дисбалансу відбувається не в останню чергу через політичні та господарські прорахунки, які особливо чітко проявляються на фоні розвалу старого укладу. Така ситуація є закономірною, оскільки в умовах деструктуризації економіки і господарських зв’язків багаторазово збільшується антропогенний тиск на довкілля, причому вирішення чергових екологічних проблем, які виникають в цьому зв’язку, виявляється відсунутим на задній план власне соціально-економічними проблемами, що надзвичайно сьогодні загострилися.

До того ж, як показує світовий досвід, гонитва за прибутком у будь-яких формах (яка стартувала і в Україні) завжди приховує у собі серйозні екологічні втрати. Первісне нагромадження капіталу, що відбувається в несприятливих еколого-економічних умовах, і деморалізація потужної, але безнадійно застарілої технічної бази призводить до величезних матеріальних і соціальних витрат – не тільки нинішніх, але й майбутніх, які багаторазово зростають з огляду на синергічний ефект від сукупного діяння всіх дестабілізуючих факторів.

Разом з тим процес формування і реалізації національної екологічної політики надто затягнувся і характеризується непослідовністю та несистемним підходом. По-перше, при всій очевидності пріоритетності розв’язання проблем природокористування, що загострилися ( з метою як поліпшення здоров’я населення, забезпечення особистої екологічної безпеки, так і створення нормальних природно-ресурсних умов для функціонування суспільного виробництва), реально екологічні імперативи лише декларуються. По-друге, фактично і закони, що приймаються та регламентують господарську діяльність, і комплексні програми розвитку економіки України, і практичні кроки по організації цілісної системи управління екобезпекою і природокористуванням не відповідають ні гостроті, ні темпам розгортання кризової екологічної ситуації. По-третє, нинішні механізми соціального захисту – так само, як і підойми і методи екологічного регулювання,− не є ефективними. І не співпадають з основними цілями проголошених ринкових реформ. Нарешті, в Україні відсутні концепція і стратегія сталого розвитку, а також ефективний механізм їх реалізації.

Отже, можна констатувати, що ігнорування пріоритету як самих екологічних критеріїв, так і проведення активної екологічної політики при розв’язанні загальноекономічних і соціальних завдань, приховує в собі поглиблення екологічної кризи і здатне й надалі виступати одним з істотних факторів тривалої дестабілізації розвитку України. Вірною є і зворотня залежність: здійснення (а не декларація!) екологічно орієнтованої реформи дозволить нормалізувати екологічну ситуацію, тоді як нехтування екологічними імперативами в економічній політиці неминуче прискорюватиме темпи деградації природного середовища, а отже – і процеси дальшого руйнування національних продуктивних сил. Очевидно, що будь-які програми, а також вживані заходи до стабілізації розвитку народного господарства, що не враховують впливу екологічного фактора, слід вважати безперспективними.

Сьогодні існує об’єктивна необхідність ув’язати провідні блоки державного будівництва, перехід до ринку, програми економічного зростання з економічно виваженим, грамотним розв’язанням екологічних проблем. Інакше кажучи, до всіх ланок державного механізму і до системи управлінських структур треба включити саме екологічні імперативи.

Світовий досвід регулювання природокористування і вирішення екологічних проблем у країнах з ринковою економікою говорить про можливість ефективного розв’язання еколого-економічних суперечностей. При цьому, звичайно, треба враховувати ту своєрідність і ті труднощі, що мають місце у вітчизняному природокористуванні та відображають специфіку нашого соціально-економічного укладу.

Слід зазначити, що в Україні існує ще істотний розрив між науковими рекомендаціями і процедурою підготовки владними структурами програм трансформування національної економіки. Парадокс полягає в тому, що, незважаючи на наявність досить прогресивних, науково обґрунтованих екологічних розробок, реалізація яких, безумовно, могла б дати великий економічний виграш, нинішні програми переходу до ринку не синхронізовано з питаннями раціоналізації природокористування. Перелік основних напрямків реформування економіки України (а саме – стабілізація, приватизація, структуризація, інституціоналізація та інші, що утворюють головні елементи трансформаційного процесу), які адекватно відображають об’єктивні тенденції перехідного періоду, обов’язково мають бути доповнений екологізацією. Її слід розглядати як такий елемент формування і становлення базису суспільного виробництва, що не тільки сприяє виходові країни з системної еколого-економічної кризи, але й закладає надійні, міцні основи для прогресу національного господарства в майбутньому (Трегобчук В., Веклич О., 1997).

Необхідність екологізації суспільного виробництва.

Під екологізацією суспільного виробництва слід розуміти зниження загального навантаження на природу, зниження природоємності виробництва одиниці сукупного суспільного продукту. При цьому, по суті, потрібно вирішувати триєдине завдання: зниження ресурсоємності, енергоємності та відходності виробництва. Під екологізацією виробництва треба розуміти впровадження ресурсозберігаючих і еколого безпечних техніко-технологічних процесів, способів і методів раціонального управління природно-ресурсним потенціалом, завдяки яким – при максимальному одержанні високоякісного суспільного продукту − забезпечується збереження якості навколишнього середовища. Безперечно, тільки шляхом формування цілісної технологічної, організаційної, економічної та правової системи, що функціонує за допомогою спеціальних регуляторів, які закладені всередині структури матеріальних відносин та їх похідних форм і спонукають господарюючі суб’єкти до ресурсозберігаючої діяльності, можна трохи загальмувати нагромадження еколого-економічних суперечностей перехідного періоду. Імплантація екологічних цілей в економічні інтереси товаровиробників – таким має бути зміст господарського механізму раціоналізації природокористування у вигляді підсистеми управління суспільним виробництвом нового типу.

Екологізація суспільного виробництва є винятково складним (а за часом – тривалим) процесом, оскільки завдання створення загальнодержавної системи раціонального природокористування в Україні – як головної передумови для еколого безпечної та еколого зрівноваженої господарської діяльності – може бути виконане повною мірою при завершенні трансформаційних процесів в економіці. Проте починати справу екологізації всіх галузей народного господарства треба негайно, оскільки, врешті-решт, результативністю розгортання природоохоронних програм визначаються перспективи розвитку нації та держави (Трегобчук В., Веклич О., 1997).

Нова парадигма в природокористуванні.

Термін “парадигма”, який нині дуже поширений, ввів у науковий обіг американський соціолог Томас Кун з метою визначення певної моделі постановки проблеми та її розв’язання.

Суть корінних змін в економіці природокористування, що відбуваються саме зараз, полягає в тому, що на зміну концепції природоохоронної діяльності, яка не виправдала надій, приходить усвідомлення необхідності екологізації економіки.

В основі концепції охорони природи лежить еколого-економічний підхід, суть якого полягає в тому, щоб одержати найбільшу економічну вигоду при найменшій шкоді природі. Але в результаті нераціонального господарювання на певних територіях вже перейдено межу допустимого антропогенного впливу на довкілля, порушено рівновагу в екосистемах. . В індустріальному суспільстві економіка, яка займається виробництвом товарів і послуг для задоволення потреб населення, вважається пріоритетною галуззю. Образно це можна собі уявити приблизно так: попереду рухається економіка і підкоряє природу, важкими гусеницями безжалісно руйнує її. А за важкою економічною машиною ідуть екологи, природоохоронці і відновлюють, очищають, заліковують рани, нанесені природі. Нині стало зрозумілим, що потрібен інший підхід – соціоекологічний, де головним принципом є екологічний імператив, при якому екологічні цілі ставляться вище економічних, де критерієм ефективності господарювання стає збереження динамічної рівноваги екосистем, що досягається неперевищенням гранично допустимих меж антропогенного навантаження на природу. Замість принципу “забруднив – заплати – очисти”, на перший план виходить принцип: “не забруднюй”.

Ще недавно науковці-фахівці в галузі економіки природокористування виводили складні формули, намагаючись обрахувати збитки, нанесені довкіллю (атмосфері, гідросфері, екосистемам, здоров’ю людей, матеріальним цінностям) тим чи іншим підприємством з тим, щоб потім відшкодувати ці збитки, реалізовуючи принцип “забруднювач платить”. Мислилось, що взявши певну кількість коштів у забруднювача можна відновити порушене довкілля, пошкоджені екосистеми, здоров’я людей і т.п. Тепер стало зрозуміло, що це абсурд.

 При новому підході, де пріоритет віддається екології перед економікою, попереду, образно говорячи, повинні іти екологи і вирішувати, де можна ступати економіці, а де ні.

Отже, нова парадигма в природокористуванні полягає в переході від природоохоронної діяльності до екологізації економіки. Це приходить з усвідомленням того, що забруднивши довкілля, ми його ніколи не очистимо до кінця. Не забруднювати, не руйнувати ландшафти, не чинити екодеструктивного впливу на природу! Для цього в кінцевому рахунку людству потрібно обмежити задоволення своїх безмежних потреб.

В результаті екологізації суспільного виробництва зменшується загальний екодеструктивний вплив на природу і по мірі цього зменшується необхідність охороняти природу. Про суть, етапи та механізми екологізації економіки більш детально мова піде у третьому розділі навчальної дисципліни.

Таким чином, загострення глобальних екологічних проблем, що створюють реальну загрозу існуванню людської цивілізації, та усвідомлення необхідності переходу до нової стратегії – сталого (збалансованого, гармонійного, екологічно безпечного) розвитку, необхідною передумовою якого є екологізація економіки, ставить економіку природокористування в число головних наук ХХІ століття, наук-лідерів, які здатні врятувати людську цивілізацію.