2. ІНФОРМАЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ ТЕМИ

Зростання масштабів впливу людини на довкілля.

У XXI століття людство увійшло з цілим рядом глобальних екологічних проблем: забруднення навколишнього природного середовища хімічними, фізичними, біологічними, радіоактивними забрудниками; озонові діри, парниковий ефект, кислотні опади... Саме у XX столітті людством було створено цілу низку смертельних загроз своєму розвитку та існуванню. Трагічними попередженнями для людства стали техногенні катастрофи глобального характеру: аварії Чорнобильської АЕС та атомної станції “Три Майл Айленд” в США, на хімічних підприємствах в Бхопалі (Індія) і Базелі (Швейцарія), трагедія на нафтопроводі “Західний Сибір – Поволжя”, локальні війни, природні та антропогенні катаклізми (повені в Європі, Закарпатті, на Буковині, ураган в Центральній Америці), неконтрольований розвиток промисловості, широке застосування отрутохімікатів у сільському господарстві, − все це поступово веде до загибелі всього живого на нашій планеті. Вся історія “прогресу” людей (а особливо останнє століття) свідчить про те, що люди не просто “брали” у природи необхідне, а бездумно руйнували довкілля. Розорюючи степи й звільнені від спалених лісів землі, забруднюючи ріки й озера, людина безповоротно порушувала рівновагу природних екосистем. Наймасштабніше знищення природи відбувається в наш час. Повіривши у нею ж створений міф про те, що вона є “справжнім царем природи”, піком розуму й вершиною досконалості, людина в останні роки впритул наблизилась до межі повного самознищення, безперервно нарощуючи кількість глобальних загроз своєму існуванню (Корсак К. В. і Плахотнік О. В., 1998).

Основу екодеструктивного впливу на довкілля здійснює господарська діяльність людини, тобто працююча економіка, яка виробляє товари і послуги для задоволення наших потреб. Потужність світової економіки постійно зростає, збільшуючи свій негативний вплив на природу. Світовий валовий продукт людства наприкінці ХХ століття збільшився порівняно з 1900 роком у 330 разів, досягши 20 трильйонів доларів! Потік матеріальних ресурсів збільшився за століття в 320 разів. Ресурсоспоживання людства за останні 100 років зросло майже у 100 разів. Результатом активного розвитку економіки стали непередбачувано швидкі загрозливі зміни клімату, а повітря, грунти і поверхневі води перестали бути відновними ресурсами (Шевчук В., 2002). Великими темпами зростає видобуток та витрачання енергії. За весь період існування цивілізації людство витратило 120 млрд. т умовного палива, 2/3 якого використано після 1945 року. На сьогодні щорічне використання первинних енергоносіїв пересягнуло 10 млрд. т (в 1945 р. – 2,7) (Руденко Л.Г., 2001). Лише за 10 років (1990-2000 рр.) споживання енергоресурсів на 1 людину збільшилося приблизно в 5 разів! (Запольський А.К., Салюк А.І., 2001).

У ХХ столітті паралельно із величезним ростом виробництва, зростаючим залученням природних ресурсів у економіку, потужним збільшенням використання енергії, збільшенням забруднення та зростанням загального екодеструктивного впливу на довкілля, що веде до незворотного порушення екологічної рівноваги та знищення екосистем, збільшувалась кількість спровокованих нерозумною людської діяльністю природних катастроф. У щорічнику “Стан світу 2001”, що видається Інститутом Всесвітнього Спостереження (США), приводяться дані про кількість великих стихійних лих у світі: 1950-і роки – 20, 1970-і роки – 47, 1990-і -- 86 великих стихійних лих. За останні 15 років минулого століття, тобто з 1985 по 2000 рік в світі від стихійних лих загинуло більше ніж 560 тис. людей: з них 49% - від повеней, 30% - від землетрусів і вулканів, 15% - від ураганів. На повені припадає третина всіх економічних збитків від стихійних лих, половина смертей людей, 70% людей втрачають житло.

1990-і роки встановили новий рекорд із катастроф, що відбулися в світі. Протягом десятиліття стихійні лиха нанесли збитків на 608 млрд. доларів – більше, ніж попередні 40 років. У жовтні 1998 р. ураган Мітч в Центральній Америці (Гондурас, Нікарагуа, Сальвадор, Гватемала) забрав життя у 10 тис. людей. В тому ж 1998 р. циклон в індійському штаті Гуярат забрав життя 10 тис. людей, а наступного року кількість жертв “суперциклону” в Оріссі сягнула вже 50 тис. людей. Підсумком смертоносного десятиліття стали спустошливі зсуви у Венесуелі, які завдали збитків на понад 3 млрд. доларів і забрали життя у більш ніж 30 тис. людей. (Джанет Абрамович, 2001.- С.133-154).

Отже, нарощуючи виробництво товарів і послуг для задоволення зростаючих своїх потреб, людина бездумно забруднює та руйнує середовище свого існування. Збереження довкілля стає головним і безальтернативним завданням людства. Роль екологічної науки й нових напрямків на стику, що займаються збереженням навколишнього природного середовища і впровадження раціонального природокористування, в останній час особливо зростає. До таких наук і відноситься молода наука – економіка природокористування, що виникла на стику екології й економіки. Головне її завдання – зробити економіку екологічною. Для цього потрібно сформувати та впровадити економічний механізм раціоналізації природокористування. Особливо зростає роль економіки природокористування в теперішній час, коли здійснюються ринкові перетворення. Україна потребує еколого-економічної моделі ринкових реформ, стверджують фахівці (В.Трегобчук, О.Веклич, 1997).

Природокористування у найбільш загальному вигляді – це форма взаємодії людського суспільства і природи. В останній період ця взаємодія корінним чином змінилась. Давайте згадаємо основні історичні етапи взаємодії суспільства і природи.

Етапи розвитку людського суспільства та взаємодії з природою.

В історії виробничої діяльності людства виділяють декілька етапів:

1) збирання та мисливства, що зайняло приблизно 4 тис. років. Примітивні людські спільноти, що знаходилися на цьому етапі розвитку, існували в єдності з природними екосистемами;

2) землеробства та скотарства, коли розвиток цивілізації став базувалися, головним чином, на виробництві продуктів харчування, що вироблялись у штучних та напівштучних екосистемах. Цей перехід до виробничих форм господарювання отримав назву “неолітичної революції” та вимагав вирішення таких великих проблем, як одомашнення тварин та введення в культуру рослин. Людина на цьому етапі стала суттєво змінювати природні екосистеми;

3) промислового виробництва, зорієнтованого на широке споживання невідтворних ресурсів та енергії. Впродовж цього етапу тиск, що спричинювало людське суспільство на природне середовище, безперервно зростав. Лише з середини XX ст. світовий національний продукт зріс в 5 разів, людство опанувало ядерну енергію та спосіб синтезу багатьох речовин. Стрибкоподібно збільшилося використання нафти та виробництво ряду товарів (автомобілі, добрива...). Паралельно з цим ішла деградація біосфери, було втрачено близько 20% родючих ґрунтів, в атмосфері зріс вміст СО2, з'явилися діри в озоновому екрані планети, всюди стали звичайними кислотні опади, скоротилася ресурсна база, катастрофічно забруднилися усі геосфери планети різного роду відходами та викидами;

4) інформаційне суспільство, має прийти на зміну індустріальному суспільству. В інформаційному суспільстві економічне зростання досягається на основі нових технологій, відбувається перехід від товаровироблюваної до обслуговуючої економіки. Виробництво послуг та інформації набуває домінуючої ролі. Формується новий соціально активний клас – інтелектуальна еліта та технократи, які контролюють матеріальне виробництво і процес створення високих технологій через інформацію, що використовується у виробництві кінцевого продукту.

Суспільство сталого (стійкого) розвитку

Якщо інформаційне суспільство в економічному зростанні сприймає обмеження екологічного імперативу, воно набуває ознак суспільства стійкого екологічно безпечного розвитку, суспільства сталого розвитку. Парадигма такого суспільства, на відміну від індустріального, ґрунтується на органічному (не механічному) поєднанні економічної, соціальної та екологічної сфер при визначальній ролі останньої.

Отже, суспільство сталого розвитку – це якісно нова фаза постіндустріального суспільства. Поняття цього суспільства означає і новий соціальний порядок, який відрізняється від попередніх форм першочерговим значенням і роллю особистості в соціальній структурі. При переході до суспільства стійкого розвитку соціально-економічний прогрес має втілюватися не стільки в нарощуванні об'єму вироблених матеріальних благ, скільки в зміні відношення людини до самої себе і до свого місця в оточуючому світі.

Для здійснення переходу до сталого суспільного розвитку потрібно перш за все екологізувати виробництво. Вирішальна роль в екологізації економіки належить науці “Економіка природокористування”. Отже, для появи нової науки на стику екології та економіки в другій половині XX ст. з'явилась об'єктивна необхідність.

Загострення екологічної кризи.

 В другій половині ХХ ст. в період бурхливого розвитку науково-технічного прогресу, потужного зростання матеріального виробництва, зростання чисельності населення у світі стали загострюватись проблеми взаємодії людського суспільства і природи, все гострішими ставали прояви екологічної кризи: смоги, кислотні дощі внаслідок забруднення атмосферного повітря, погіршення здоров'я людей внаслідок викидів та скидів екологічно небезпечних відходів у довкілля, стали проявлятись порушення екологічного балансу Землі, розповсюджувалось радіоактивне забруднення внаслідок випробування потужної ядерної зброї при гонці озброєнь та “прориву” “мирного атому”. На порозі третього тисячоліття людство постало перед загрозою свого самознищення.

Екологічна криза є критичний стан взаємовідносин суспільства з природою, що характеризується невідповідністю розвитку продуктивних сил і виробничих відносин даного способу виробництва ресурсно-екологічним можливостям біосфери. Інакше кажучи, екологічна криза виникає там і тоді, де і коли напрями розвитку продуктивних сил, методи природокористування, існуючі виробничі відносини того чи іншого способу виробництва утворюють антагоністичні суперечності з навколишнім природним середовищем, неадекватно і стихійно розв'язувані (Трегобчук В., Веклич О., 1997, с.13). Екологічна криза (за іншим визначенням) – ситуація в біоценозах, зумовлена порушенням рівноваги під впливом стихійних природних явищ або антропогенних факторів. Це напружений стан взаємовідносин між людиною і природою (О.М.Микитюк та ін., 2000, с.203). Слід зауважити, що друге визначення екологічної кризи дано з позицій біоекології, а перше – з позицій економіки природокористування.

Професор І.Г.Яремчук (2000) вважає, що основні причини виникнення екологічних проблем є наступні:

− обмеженість природних ресурсів Землі;

− недосконалі технології: за оцінками спеціалістів лише 2-10% сировини при переробці використовується раціонально, 90-98% − становлять відходи.

Екологічна криза є результатом традиційної економічної політики, яка була спрямована передусім на отримання сьогоденних прибутків, зниження собівартості продукції за рахунок забруднення довкілля. Давайте признаємо очевидне,− пише відомий російський еколог П.Г.Олдак,− якщо повітрям не можна дихати, воду не можна пити, а їжу не можна їсти, то весь наш прогрес – технічний, економічний, соціальний – втрачає свій позитивний знак.

Загроза глобальної екологічної кризи реальна і велика; не можна уникнути значних втрат для людства, якщо не стримувати ріст, а потім не зменшити природоємність світової економіки. Економіка повинна задовольняти потреби людей, але її ріст повинен вписуватись в межі екологічних можливостей планети.

Екологічна катастрофа – природна аномалія чи аварія технічного пристрою (АЕС, танкера і т.п.), що привела до дуже несприятливих змін в середовищі, масової загибелі населення, тваринного і рослинного світу та економічних втрат (Екология., 1998, с.155). Катастрофічна екологічна ситуація характеризується глибокими і незворотніми змінами природи, втратою природних ресурсів та різким погіршенням умов проживання населення. Спостерігається суттєве погіршення здоров'я людей, а також втрати генофонду біоти і унікальних природних об'єктів (В.А.Боков, А.В.Лущик, 1998, с.68).

Техногенний тип розвитку.

 Однією з причин загострення глобальної екологічної кризи та переростання її в екологічну катастрофу є техногенний тип розвитку, який базується на:

− необмеженому розвитку вільного ринку;

− орієнтації на чисто економічний ріст;

− орієнтації на інтенсивну експлуатацію природних ресурсів;

− вірі в безмежні можливості науково-технічного прогресу;

− максимізації споживання та ін. (Е.В.Гірусов та ін. 1998).

Економічна наука приділяла недостатньо уваги екологічним проблемам, що і стало однією з причин формування техногенного типу розвитку. Цей тип можна охарактеризувати як природоємний (природоруйнівний) тип розвитку, що базується на використанні штучних засобів виробництва, створених без врахування екологічних обмежень. В ретроспективі в рамках техногенного підходу можна виділити концепції фронтальної економіки і охорони оточуючого середовища. По мірі загострення екологічних проблем та їх усвідомлення хронологічно від першої концепції стали переходити до другої. Але в результаті неконтрольованого техногенного розвитку в кінці ХХ ст. особливо зріс антропогенний вплив на довкілля і загострилася екологічна криза.

Причини загострення екологічних проблем в Україні.

 Екстенсивний розвиток народного господарства супроводжувався марнотратним споживанням природних ресурсів, яке перевищувало самовідновні можливості природи як в плані відновних ресурсів, так і в плані забруднень. “Все мусить кудись діватися”, − твердить один із системних законів екології (Б.Коммонер, 1974). Антропогенні забруднення не утилізуються природою, а постійно накопичуються, що поступово створює неадекватні умови для здорового життя людини.

Вчені-економісти приводять такі причини екологічної кризи в Україні (Трегобчук В., Веклич О., 1997, с.14):

− всеосяжна криза народного господарства;

− технологічна і структурна відсталість суспільного виробництва;

− відсутність (або зародковий розвиток) дійового економічного механізму раціоналізації природокористування та реалізації природоохоронних заходів, який був би адекватним сучасним вимогам;

− відсутність прогресивного і досить повного законодавчо-правового поля регулювання екологічної безпеки на національному рівні та нормативно-методичного забезпечення законодавчих актів для регіональних та місцевих рівнів.

Група авторів (Шевчук В.Я. та ін., 1997) вважають, що в Україні екологічні проблеми поглиблюються наступними обставинами:

1) недосконалим екологічним і природоохоронним законодавством, невідповідністю і неузгодженістю деяких його положень з міжнародними екологічними стандартами і нормами;

2) недосконалим механізмом дотримання діючого екологічного законодавства;

3) недосконалою системою еколого-економічної взаємодії і взаємозв'язків природокористування;

4) повільним формуванням системи екологічного менеджменту з відповідною інформаційною базою і екологічною освітою на рівні підприємств;

5) низьким технічним і управлінським рівнем виробництва, застарілими технологіями і методами очищення стічних вод, переробки та знешкодження відходів;

6) нерозвинутою системою екологічного підприємництва, інструментів ринкового регулювання природоохоронної діяльності (екологічне страхування, ліцензування, сертифікація, ціноутворення тощо).

Білявський Г.О. зі співавторами (2000) так формулюють основні причини екологічної кризи в Україні:

- екстенсивне використання всіх видів природних ресурсів, яке тривало десятиріччями без урахування здатності екосистем до самовідтворення й самоочищення;

- адміністративно-командне концентрування на невеликих площах величезної кількості надпотужних хімічних, металургійних, нафтопереробних і військових промислових підприємств і комплексів, інших “гігантів соціалістичної індустрії”, а також прискорена реалізація грандіозних планів “підкорення” природи;

- цілковите нехтування традиціями господарювання, можливостями природи регіонів та інтересами корінного населення;

- інтенсивна хімізація й хибні способи організації сільськогосподарського виробництва (наприклад, створення величезних колгоспів і радгоспів);

- гігантські масштаби меліораційних робіт без відповідних наукових обґрунтувань та ефективних технологій;

- відсутність протягом повоєнного періоду об'єктивних довгострокових екологічних прогнозів щодо наслідків реалізації планів розвитку промислового виробництва, енергетики, транспорту;

- використання на переважній більшості виробництв застарілих технологій та обладнання, низькі темпи модернізації підприємств;

- невиконання чинних законів стосовно охорони навколишнього природного середовища й відсутність підзаконних актів для їх ефективної реалізації;

- відсутність дійового державного контролю за виконанням законів про охорону природи та системи покарань за шкоду, заподіяну довкіллю;

- відсутність постійної об'єктивної інформації для широких мас населення про екологічний стан природного середовища, причини його погіршення, про винуватців забруднень і вжиті заходи для поліпшення ситуації;

- украй низький рівень екологічної освіти не тільки в пересічних громадян, а й у керівників підприємств, державних організацій, уряду, низькі екологічні свідомість і культура;

- різке прискорення негативних економічних, соціально-політичних та екологічних процесів в Україні у зв'язку з найбільшою техногенною катастрофою ХХ століття – аварією на Чорнобильській АЕС;

- відсутність дійових економічних стимулів для ресурсо- та енергозбереження.

До цього слід, на нашу думку, додати ще і відсутність послідовної та дієвої державної екологічної політики, адекватної сучасним умовам. Наявне серйозне відставання в розробці концептуальних засад політики екологічної безпеки та утвердження їх в законотворчих органах, а також відставання у впровадженні господарського механізму раціоналізації природокористування. Для виправлення цієї ситуації потрібна прискорена підготовки компетентних фахівців з економіки природокористування та екологічного менеджменту. Треба задіяти ефективну систему екологічної освіти, просвіти та екологізації суспільної свідомості.

Виходячи з аналізу причин розвитку екологічної кризи, її джерел, динаміки протікання стає зрозумілим те вирішальне значення для розв'язання проблем науки економіки природокористування з її науковими пошуками, розробками та рекомендаціями.

Актуальність проблеми раціонального природокористування.

Критерієм ефективності людської діяльності до середини ХХ століття було одержання максимальних благ за мінімальних витрат і неконтрольованої, хижацької експлуатації природних ресурсів, а головним принципом ставлення до природи – панування над нею й цілковите підкорення її людиною. Після об'єктивного аналізу причин екологічних катастроф і величезних економічних втрат від нерозумного господарювання, яких людство зазнало останніми десятиліттями й раніше, стало зрозуміло, що принципи природокористування мають бути інакшими, якщо ми хочемо вижити. На зміну нераціонального господарювання має прийти господарювання раціональне. Провідним принципом природокористування поступово стає еколого-економічний, який повинен перейти в соціо-екологічний, за якого критерій ефективності господарювання формулюється так: одержання максимальних матеріальних благ з мінімальними витратами й мінімальними порушеннями природного середовища, не допускаючи незворотних порушень рівноваги в екосистемах. (Бачинський Г.О., 1995; Білявський Г.О., 2002).

Отже, розв'язання глобальних проблем людства, подолання екологічної кризи та недопущення екологічної катастрофи планетарного масштабу потребує зусиль всіх людей, науки, громадськості. Ці проблеми: зменшення інтегрального екодеструктивного впливу на довкілля, екологізації суспільного виробництва, для цього впровадження господарського механізму раціонального природокористування, запровадження системи екологічного менеджменту – лежать на стику екологічної та економічної наук. В зв'язку з цим в середині ХХ століття виникає гостра потреба в інтеграції еколого-економічних досліджень і виникненні нової науки економіки природокористування.

Коротка історія інтеграції еколого-економічних досліджень.

Взаємне зближення екології та економіки йшло таким чином. З одного боку екологія, якій вже виповнилось півтора століття, наблизилась до розуміння еколого-економічних проблем, пройшовши шлях досліджень від вивчення окремого організму та впливу на нього факторів середовища (аутекологія), популяцій та екосистем, ставши перед необхідністю вивчення систем більш високого рівня, а саме, еколого-економічних систем.

Ідеї комплексного економіко-екологічного розвитку зародились в 1960-і роки і пов'язані з іменем американського георгафа і економіста Вальтера Айзерда, який запропонував використати принцип інтеграції екологічного і економічного аналізу в регіональних передпланових дослідженнях. Пізніше в рамках регіональної економіки В.Айзерд спробував розширити можливості використання економіко-екологічного аналізу в моделях управління регіональними системами.

Гострі екологічні проблеми, що на Заході виникли значно раніше, ніж у нас, а також панівна ринкова система змусили прискорено розвивати економіку природокористування, оскільки ресурси є предметом купівлі-продажу; крім того, руйнування природи (виснаження ресурсів, забруднення довкілля) спонукає до пошуку нових методів природокористування, бо деградація природи боляче б'є по кишенях підприємців.

На рубежі 1960-70-х років проблемами комплексних еколого-економічних досліджень почали активно займатися в Радянському Союзі, зокрема, в Центральному економіко-математичному інституті АН СРСР (Федоренко Н.П., Лемешев М.Я., Реймерс М.Ф. та ін.). Практично в цей же час економіко-екологічна проблематика стала предметом уваги в таких наукових центрах як Суми, Київ, Одеса та інші міста. (Буркинский Б.В. и др. 1999).

Еколого-економічні проблеми стали враховуватись в господарській практиці у сфері проектування й будівництва господарських об'єктів. Тому були відпрацьовані перші стандартні нормативи (ГОСТи, інструкції, методики) інженерно-прикладного природокористування.

Поступово почала розвиватись фундаментальна наука, в якій слід виділити два напрямки (Яремчук І.Г., 2000):

1. Комплекс видань загальнотеоретичного природоохоронного характеру. Більшість з них мали природознавчий ухил, хоч в них і були спроби пов'язати питання розвитку економіки з природничими аспектами. До них слід віднести праці Анучіна В.А., Лаптєва І.П., Лемешева М.Я., Олдака П.Г., Реймерса М.Ф.та ін.

2. Інший напрямок пов'язаний з економічними науками – оцінкою ресурсів, ефективністю природоохоронних заходів, обчисленням збитків від забруднення довкілля та іншими аспектами природокористування. Цим проблемам присв'ячені праці Струміліна С.Г., Нємчинова В.С., Мінца А.А., Гофмана К.Г. та ін. Заслуговує на увагу доробок українських вчених цього напрямку –Бачинського Г.О., Балацького О.Ф., Мельника Л.Г. та ін. Саме на основі їх робіт було вироблено чинні нині методики з різних аспектів економічної оцінки природокористування.

Багато зробили для становлення економіки природокористування в Україні такі вчені як Шевчук В.Я., Саталкін Ю.М., Навроцький В.М., Букринський Б.В., Харічков С.К., Мельник Л.Г., Данилишин Б.М., Трегобчук В.М., Веклич О.О., Галушкіна Т.П. та ін.

Враховуючи ринкові реформи, перебудову всього економічного механізму, економіка природокористування розробляє конкретні рекомендації з найефективнішого використання природних ресурсів, зменшення відходів виробництва за рахунок впровадження економічно ефективних та екологічно чистих технологій, оцінки антропогенних порушень довкілля та еколого-економічних збитків, обґрунтування ефективних природоохоронних заходів, впровадження господарського механізму раціонального природокористування, системи екологічного менеджменту, екологізації суспільного виробництва.

Отже, об'єднання економічної та екологічної наук і успішний розвиток економіки природокористування дає надію на подолання екологічних проблем та перехід України на засади сталого розвитку.