2. ІНФОРМАЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ

Поняття сталого розвитку. Коротка історія становлення концепції.

Поняття “сталий (стійкий екологічно безпечний, збалансований, гармонійний, ноосферний) розвиток” (англ. sustainable development) увійшло в лексикон економістів і екологів після того, як був опублікований звіт Міжнародної комісії з навколишнього середовища і розвитку “Наше спільне майбутнє” (1987). Головними завданнями цієї Комісії, яка була створена ООН під керівництвом Гру Брундтланд, було: проаналізувати глобальні соціально-економічні та екологічні проблеми і сформулювати стратегію подальшого розвитку людства в умовах обмежених ресурсів та наростаючого екодеструктивного впливу господарської діяльності людини на природу. Під сталим розвитком стали розуміти таку модель соціально-економічного розвитку, при якій досягається задоволення життєвих потреб нинішнього покоління людей, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби через вичерпування природних ресурсів і деградацію довкілля (Наше общее ..., 1989).

Своє продовження ідея сталого розвитку отримала на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (саміт “Планета Земля”, 1992 р.), в якій взяли участь глави країн, парламентів, урядів 179 держав та представники багатьох громадських організацій, наукових і ділових кіл. Конференція ухвалила документ “Порядок денний на ХХІ століття”, який має на меті підготувати світ до розв’язання проблем, з якими він зіткнеться в ХХІ столітті. “Документ відображає глобальний консенсус і прийняття на найвищому рівні політичних зобов’язань щодо співробітництва з питань розвитку і навколишнього середовища. Відповідальність за його успішне впровадження лягає, передусім, на уряди...” (Програма дій..., 2000).

Уряди країн зобов’язані розробити національні стратегії сталого розвитку до 2002 р., щоб у Йоганнесбурзі (ПАР) на черговому світовому саміті “Ріо+10” відзвітувати про виконану роботу.

Конференція Ріо-92 засвідчила, що світ зробив рішучий крок до глобального партнерства в справі спільних дій по впровадженню принципово нової політики розвитку – розвитку на сталих засадах, що передбачає поєднання в єдиний комплекс економічної, соціальної та екологічної компонентів розвитку. Концепція сталого розвитку є на сьогодні загальновизнаною в світі теоретичною основою формування нового світогляду людства в ХХІ столітті, світогляду спрямованого на гармонізацію стосунків людини з природою та засобом запобігання глобальному соціально-економічному колапсу. Вона потребує серйозного осмислення та творчого розвитку. “Альтернативи стійкому розвитку немає. Ідеї стійкого розвитку визначатимуть світоглядний, моральний, екологічний, політичний, технологічний, гуманітарний профілі ХХІ століття. Концепцією стійкого розвитку задається нова поведінкова домінанта людини в природі, що визначить її рух справді до ноосфери...” (Дробноход М.І., 2000).

 

Сталий розвиток України.

 Для умов України сталий розвиток може бути визначений як процес гармонізації продуктивних сил, задоволення необхідних потреб усіх членів суспільства за умови збереження і поетапного відтворення цілісності навколишнього середовища, забезпечення рівноваги між потенціалом природи та вимогами людей усіх поколінь (Шевчук В.Я., 2001). Існує і трохи інше визначення: сталий розвиток в Україні – це процес розбудови держави на основі узгодження і гармонізації соціальної, економічної та екологічної складових з метою задоволення потреб сучасних і майбутніх поколінь. Сталий розвиток розглядається як такий, що не тільки породжує і сприяє економічному зростанню держави, а й справедливо розподіляє його результати, відновлює довкілля та сприяє подоланню бідності (Сталий розвиток..., 2001). В цьому визначенні проглядається думка соціолога, в попередньому – домінує підхід економіста. Слід відмітити, що між групами дослідників, які займаються проблемами сталого розвитку України, не має згоди стосовно того, чи треба включати у визначення сталого розвитку “процес розбудови держави”. З нашої точки зору, однозначно треба. В нинішній ситуації, коли положення першої статті Конституції України про те, що Україна “демократична, соціальна, правова держава” є лише декларацією і надією, а структури громадянського суспільства лише зароджуються в муках, паралельна розбудова саме такої держави мусить бути одним із необхідних передумов переходу до сталого розвитку.

 Шлях до сталого розвитку – складний, довготривалий і багатофакторний процес досягнення зрівноваженої взаємодії між суспільством і навколишнім природним середовищем, гармонізації їх відносин на основі дотримання законів розвитку біосфери. Цей процес зачіпає фактично весь комплекс внутрішніх проблем розвитку країни (Данилишин Б.М.,2001). Він включає активізацію вітчизняного виробництва, відрегулювання податкової політики держави, перебудову всієї фінансово-кредитної системи, інвестиційну та структурну політику, зниження рівня корупції, питання зміни структури споживання, збереження, ощадливого використання і відтворення природних ресурсів, економічної та екологічної безпеки, соціальної, науково-технічної і регіональної політики, а також зовнішньоекономічних аспектів. Надзвичайно важливим у цьому плані, на нашу думку, є творення консенсусу в українському суспільстві з питань державно-правового устрою (хоча є Конституція) і, особливо, політичного курсу, а також зниження соціальної напруженості, формування віри в завтрашній день.

Хоча прогнози різних аналітиків та прогностичних центрів стосовно подальшого соціально-економічного розвитку України суттєво відрізняються та і не всі політики згоджуються з тезою про необхідність переходу України на засади сталого розвитку, наша думка однозначна: альтернативи сталому розвитку немає, Україні потрібно якнайшвидше розгорнути підготовчу роботу та розпочати практичні кроки по переходу до сталого розвитку. Ми цілком поділяємо думку академіка І.І.Лукінова, який вважає, що “ідеологія сталого розвитку України, як, до речі, формування ефективної ринкової економіки на цивілізованій основі, повинна стати пануючою. Пропаганді її цілей і завдань, принципів, методів і засобів їх практичного досягнення доведеться підпорядковувати ідеолого-виховну і агітаційно-пропагандистську роботу...” (Лукінов І.І., 2001, с.37). На жаль, “в даний час Україна відноситься до числа небагатьох держав світу, де ще на державному рівні не продекларовані основні принципи сталого розвитку...” (Данилишин Б.М., 2001).

Слід відмітити, що утвердженої концепції сталого розвитку України та Національної стратегії на сьогодні ще немає. Показовими є наступні факти. У Філіппінах уже через три місяці після Конференції Ріо-92 було створено Національну раду з питань сталого розвитку. У Російській Федерації указом президента 1 квітня 1996 р. було затверджено “Концепцію переходу Російської Федерації до стійкого розвитку”. Національна стратегія сталого розвитку Республіки Білорусь розглядалась на Міжнародній конференції ще в квітні 1997 р.

 Прикро, але мусимо визнати, що по питаннях концептуального самовизначення у нас є серйозні проблеми. Та і якість державних концептуальних, стратегічних документів бажає бути кращою.

Документи Ріо так і залишились майже невідомими для широкої громадськості в Україні. Ідеологія сталого розвитку практично не розповсюджується, а сам термін для більшості навіть освічених людей ще залишається незрозумілим. Сам документ – Програма дій “Порядок денний на ХХІ століття”(“AGENDA 21”) – наша біблія новітніх часів − перекладений на українську мову лише в 2000 році.

Труднощі у розумінні суті концепції сталого розвитку, крім іншого, пов’язані, на нашу думку, ще й з тим, що для розуміння концепції потрібно добре знати глобальні проблеми людства, мати сучасні знання основ економіки, соціології, екології, демографії, інших природничих та соціо-гуманітарних наук, а також мати певний рівень теоретичного мислення − “мислити глобально”. Виходячи з цього, ми вважаємо, що без розуміння суті сталого розвитку, людського розвитку, який дає надію на виживання людства при умові зміни екологічної ніші та відмови від споживацької і природопідкорювальної ідеології, ні один керівник ХХІ століття не має права на дію, на прийняття та реалізацію управлінських рішень. Надзвичайно важливим завданням, від успішного вирішення якого залежить наше майбутнє, є налагодити підготовку управлінців нової генерації для реалізації стратегії сталого розвитку України.

З метою ознайомлення з ідеологією сталого розвитку як нової стратегії розвитку людства, вивчення принципів переходу України на засади сталого розвитку, економічних, соціальних, екологічних та інших складових цього процесу, а також оцінки можливості підготовки та реалізації програми сталого розвитку регіону ми розпочали у жовтні 2001 року постійно діючий семінар під загальною назвою “Проблеми сталого розвитку України”, який поступово переріс у всеукраїнський. Засідання семінару відбувалися у вигляді круглих столів із запрошенням економістів, соціологів , екологів, психологів та інших фахівців, а також представників влади, громадських організацій, студентської молоді. Декілька засідань було присвячено проблемі екологізації економіки, без чого не може бути сталого розвитку в принципі.

Проблема розробки стратегії сталого розвитку України.

Всі країни, що підписались під “Порядком денним на ХХІ століття” на Конференції з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992), включились у процес переходу на засади сталого (збалансованого, стійкого, гармонійного) розвитку як нової стратегії виживання цивілізації. Вони зобов'язались до 2002 року (до всесвітнього саміту зі сталого розвитку у Йоганнесбурзі) розробити національні стратегії сталого розвитку. Більшість країн виконали свої зобов'язання. Україна, як вказувалось вище, цього не зробила. В кінці 1997 року була створена Національна комісія з питань сталого розвитку при Кабінеті Міністрів України. Але активності особливої вона не проявила. Було розроблено декілька проектів концепції сталого розвитку, але жоден з них не був утверджений Верховною Радою України.

 На першому – підготовчому – етапі (1992-2002) потрібно було провести інформаційно-просвітницьку роботу в суспільстві, задекларувати на державному рівні свої наміри переходу на засади сталого розвитку, утвердити концепцію та розробити Національну стратегію сталого розвитку. Але цього не зроблено. Перша згадка про сталий розвиток прозвучала з уст Президента України лише через 10 років після РІО-92 у Посланні до Верховної Ради України (2002). Там говорилося, що економічне зростання, ріст обсягів ВВП на душу населення “має супроводжуватися глибокими якісними перетвореннями, реалізацією завдань сталого розвитку, що визначається світовим співтовариством як стратегія існування у ХХІ столітті”. Була ще оправдальна констатація того, що “Україна вимушена була в короткий історичний період, в умовах економічної, екологічної, а згодом і психологічної кризи вирішувати одночасно сім історичних великомасштабних і великозатратних завдань ...” (Національна доповідь України про стан виконання “Порядку денного на ХХІ століття” за десять років, березень 2002). Та були ще признання Президента України з трибуни світового саміту в Йоганнесбурзі: “ми ще більше усвідомили, що впровадження сталого розвитку – в життєвих інтересах кожного” та обіцянки типу “вже підтримана урядом Концепція переходу України до сталого розвитку, на основі якої невдовзі буде розроблено відповідну Національну стратегію”. Але цього замало. Тому пріоритетними завданнями для України залишається просвітницько-інформаційна робота.

Місцеві ініціативи по забезпеченню сталого розвитку

Одна із центральних ідей, що прозвучала в “Порядку денному на ХХІ століття”, це те, що сталий розвиток природних систем планети може бути досягнутий лише на основі індивідуального підходу до врахування місцевих особливостей в розвитку соціально-економічних систем. Однак індивідуальність територіального управління не означає відсутності загальних принципів в методах управління. Однією з таких загальних рис являється перехід місцевих самоуправлінь від планів і програм соціально-економічного розвитку (доповнених програмами охорони природи) до єдиних планів і програм, що передбачають сталий соціально-економічно-екологічний розвиток. Таким чином, природокористування із другорядної сфери перетворюється в першочерговий базовий компонент формування планів територіального розвитку.

Зокрема, в прийнятій в 1994 р. в датському місці Олборзі ”Європейській хартії міст і територій сталого розвитку” можна виділити такі принципи планування сталого розвитку території (Л.Г.Мельник, 2001):

- програми сталого розвитку повинні сприяти підтриманню сталого розвитку природних систем (зокрема, темпи споживання невідновних природних ресурсів не повинні перевищувати темпів їх заміни відновними ресурсами, а темпи споживання відновних ресурсів – темпів їх природного поповнення);

- розвиток економіки і суспільства повинні сприяти формуванню стилю життя, адекватного ідеям сталого розвитку;

- принципові рішення по розвитку територій повинні враховувати думки людей, що там живуть;

- дана територія не повинна створювати екологічних проблем майбутнім поколінням;

- дана територія не повинна створювати екологічних проблем сусіднім територіям; у випадку необхідності ці проблеми повинні вирішуватись спільно;

- інвестиції повинні сприяти підтриманню природного капіталу, зниженню рівня експлуатації природних систем, збільшенню долі використання відновних ресурсів, спряженню матеріальних і енергетичних ресурсів;

- землеустрій повинен сприяти підвищенню ефективності використання земель;

- організація транспорту повинна іти по шляху розвитку суспільних (громадських) видів транспорту, а також умов для пересування велосипедами та пішки;

- засоби масової інформації повинні сприяти підвищенню відповідальності громадян як за місцеві екологічні проблеми, так і за збереження клімату планети;

- міське управління повинно іти по шляху розвитку самоуправління і максимального залучення громадян до вирішення найважливіших проблем;

- повинна постійно діяти система мотиваційних інструментів, які б сприяли вирішенню завдань сталого розвитку.

Слід відмітити, що реалізація “Місцевих порядків денних на ХХІ ст..” (“LOCAL AGENDA” LA-21) повинна спиратись на досвід, накопичений містами і муніципалітетами багатьох країн, на систему конкретних механізмів та інструментів, що постійно удосконалюються. До них відносяться: процедура пошуку консенсусу і партнерства різних соціальних груп і громадян, що проживають на даній території; система постановки цілей і завдань; система критеріїв і показників контролю, оцінки і планування; система освітніх, тренінгових і самооціночних програм; система мотиваційних інструментів і багато іншого (Л.Г.Мельник, 2001).