Тема 10. Економічний розвиток провідних країн світу після другої світової війни.

План лекції

1. Економіка провідних країн у роки другої світової війни та її наслідки для світового господарства.

2. Господарський розвиток країн Західної Європи, США, Японії у післявоєнний період.

3. Структурні зміни в світовому господарстві у ІІ половині ХХ століття.

4. Інтеграційні процеси в економіці європейських країн.

5. Економічний розвиток країн з перехідною економікою та країн, що розвиваються.

6. Характеристика економічного розвитку нових індустріальних країн.

1. 1 вересня 1939 року фашистська Німеччина розпочала другу світову війну, яка за руйнуваннями і людськими жертвами значно перевищила втрати першої світової війни. Господарство воюючих країн було переведено на воєнні рейки, пріоритетним стало виробництво зброї, боєприпасів, бойової техніки.

Німеччина. Тут щорічно в роки війни вироблялося 25 тисяч бойових літаків, 20 тисяч танків, 50 тисяч гармат і мінометів. Все це стимулювало розвиток важкої промисловості, а легка  набагато відстала від неї.

В сільському господарстві німецький уряд зробив ставку на великих землевласників, господарства яких забезпечували потреби економіки і населення в с/г сировині і продуктах харчування.

Після поразки Франції в червні 1940 року Німеччина повернула собі Ельзас і Лотарингію. У роки війни військова промисловість у загальній вартості валової продукції становила 80%, тут трудилося 5 млн. чол. З кінця 1943 року Німеччина відчула серйозні труднощі в усіх галузях господарства, були порушені зв’язки між окремими економічними комплексами, відчувалась гостра нестача сировини, палива, фінансових і людських ресурсів. З другої половини 1944 року наступає економічний крах.

Англія. Зазнала ворожого вторгнення, масові повітряні бомбардування були спрямовані на Лондон, Бірмінгем, Ковентрі, морські комунікації були блоковані німецькими кораблями, колонії Англії – Бірма, Сінгапур, Малайї були окуповані. Англія втратила велику частину торгового і морського флоту. У вугільній промисловості виробництво знизилося на 21%, у легкій – більш, ніж удвоє.

Витрати на війну склали 25 млрд. ф. ст.,  державний борг зріс утричі. Податки в розрахунку на душу населення зросли більше, як утроє, вартість життя – на 72%. Війна стала джерелом збагачення монополій, які отримали на воєнних поставках великі прибутки. Для покриття витрат Англія залучила третину своїх закордонних капіталовкладень з колоніальних країн – Індії, Канади, Австралії, Південно - Африканського Союзу, з Латинської Америки і США.

Франція. В роки війни зазнала величезних збитків. Чотири роки французькою економікою повністю розпоряджалися німці. В 1944 р. рівень промисловості порівняно з довоєнним становив 38%. Виробництво с/г продукції зменшилося в 2 рази. 600 тисяч французів фашисти вивезли на роботи до Німеччини. Більшість шахт, електростанцій, суднобудівних заводів було зруйновано, втрачений весь торговий і військовий морський флот. Франк зазнав девальвації. Капіталовкладення за кордоном зменшилися в 10 разів. Загальні втрати у війні склали 1440 млрд. довоєнних франків.

Японія.  На початковому етапі війни мала певний успіх. Захопила Філіппіни, Бірму, Індонезію, В’єтнам, але витримати тривале суперництво з американською економікою не змогла. Але війна спричинила до концентрації виробництва, а розміри контролюючого капіталу в компаніях “Міцубісі” й “Сумітомо” зросли у 10 разів, у “Міцуї” – більше, ніж у 6 разів.

Після американських бомбардувань Нагасакі і Хіросіми у серпні 1945 року Японія капітулювала.

Сполучені  Штати  Америки. Напад Японії на американську базу Пірл – Харбор (7 грудня 1941 р.) змусив США розпочати війну і переорієнтувати своє господарство на військовий лад. США надали країнам антигітлерівської коаліції в позику чи оренду  зброю, боєприпаси, стратегічну сировину, продовольство (ленд-ліз). Це сприяло росту з 1939 р. по 1944 р. промислового виробництва більше, ніж удвічі. В 6 разів зросло виробництво алюмінію, у 16 – випуск літаків. 60% світового промислового виробництва давали США. Було введено в дію промислові підприємства військового призначення вартістю 25 млрд. дол.

У США сконцентрувалося 2/3 світових запасів золота, що привнесло корективи у механізм міжнародних валютних відносин. Єдиною індустріальною країною, яка переживала справжнє економічне піднесення, були США.

2.  Після ІІ світової війни розпочалося відродження ринкових господарств розвинутих європейських країн шляхом їхньої американізації:

- світової валютної системи;

- вивіз американських товарів;

- широкомасштабне кредитування, як державне, так і приватне;

- інвестування відбудовчих процесів;

- перебудова індустріальних структур у Німеччині і Японії під контролем США;

- розвиток світової торгівлі, де важливу роль відігравала Англія.

Наслідком війни стали міжнародні валютні угоди, підписані в червні 1944 року представниками 44 країн на валютно-фінансовій конференції у Бреттон-Вудсі. Було вирішено створити Міжнародний Валютний фонд (МВФ), вироблено основні правила міжнародних валютних відносин:

- долар США поряд із золотом повинен був відігравати функцію резервної валюти;

- ціна золота – незмінна;

- курс валюти – твердий і контрольований.

Крім МВФ був створений Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР). МВФ і МБРР повинні були виконувати роль міжнародних кредитних центрів.

У повоєнний час економічне становище країн Західної Європи було катастрофічним і негативно впливало на світову економіку. Перебудова економіки США відповідно до потреб мирного часу зумовила їхнє прагнення до перебудови міжнародних економічних відносин. Цій меті служив план Маршалла, названий в честь державного секретаря США Джорджа Кетлетта Маршалла (1880 – 1959). В червні 1947 р. в Парижі на нараді Міністрів іноземних справ США, Великобританії, Франції та СРСР вирішили створити організацію, яка б займалась вивченням ресурсів і потреб європейських країн, визначала розвиток основних галузей промисловості. До неї ввійшли 16 країн (Англія, Франція, Італія, Бельгія, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Греція, Туреччина). У липні 1942 року ці країни уклали конвенцію про створення організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), яка розробила спільну програму відбудови Європи.

План Маршалла здійснювався з квітня 1948 року по грудень 1951 року. Загальний контроль за його виконанням здійснювала Адміністрація економічного співробітництва, яку очолювали відомі американські фінансисти і політичні діячі. Допомога надавалася з федерального бюджету США у вигляді безоплатних субсидій і позик. США за цим планом видали  17 млрд. доларів, основну частку з яких (60%) отримали Англія, Франція, Італія, ФРН.  30 грудня 1951 року план був офіційно замінений законом “про взаємну безпеку”, прийнятим конгресом США 10 жовтня 1951 року, який передбачав одночасне надання країнам Західної Європи економічної і військової допомоги. Вже на початку 50-х років у країнах Західної Європи було досягнуто довоєнного рівня виробництва.

У післявоєнний період господарський розвиток країн Західної Європи суттєво відрізнявся. Англія і Франція постраждали менше ніж Німеччина і Японія, які виявилися повністю залежними від країн – переможниць. Вони втратили свої колонії, виплачували величезні репарації.

Німеччина. Швидкій відбудові в значній мірі зобов’язана грошово-ціновій реформі німецького уряду, яка зупинила інфляцію, сприяла ліквідації “чорного ринку”.  30 вересня 1949 р. було завершено процес утворення ФРН. Уже в 1951 р. загальний обсяг виробництва був на третину вищим, ніж у 1936 році, а в 1956 році подвоївся. Середньомісячний приріст промислової продукції склав за 1950 – 1960 роки  9,6% проти  4%   у США  і  3%  в Англії. Цьому сприяло:

- вдалося зберегти промисловий потенціал західної частини країни;

- репараційні платежі на користь США, Англії, Франції були меншими;

- було вдосталь дешевої робочої сили, особливо після репатріації  9 млн. німців із Східної Прусії;

- особливості менталітету німецького народу (висока працездатність, схильність до дисципліни, порядку);

- був збільшений робочий тиждень, а заробітна плата на 35% менша від довоєнної;

- надання 3,9 млрд. доларів США “стартової допомоги” згідно з планом Маршалла,  надходження 32% коштів з федерального бюджету;

- заміна застарілого обладнання, оновлення виробництва, створення нових галузей економіки (нафтохімії, електроніки);

- великий попит на всі види промислової продукції, як виробничого призначення, так і на товари широкого вжитку;

- можливість у 50-х роках робити грошові заощадження, не маючи військових витрат.

Золотий запас ФРН на початку 60-х років перевищував запаси Англії, Франції та Скандинавських країн разом узятих.

Визнаним архітектором німецького “економічного дива”  був Л.Ерхард, міністр економіки в уряді К.Аденауера. Він разом з групою економістів – неолібералів створив теорію “соціального ринкового господарства”, де вдало поєдналась особиста ініціатива підприємців, вільна конкуренція з елементами державного регулювання:

- держава повинна підтримувати нормальне функціонування системи цін;

- забезпечити захист ринкової економіки від монополізму товаровиробників;

- для попередження циклічних криз  необхідно використовувати  важелі кредитної, валютної, податкової політики;

- втручання в господарську діяльність окремих підприємців з боку держави недопустиме.

Ця теорія стала основою економічної політики західнонімецького уряду в наступні десятиліття.

Японія.  Економічне диво в цій країні розпочалося в 1948 році, а до початку 1953 року Японія досягла довоєнного економічного рівня. Протягом  1952 – 1963 рр. її ВНП майже потроївся і характеризувався щорічним приростом у 9%, обсяг виробництва товарів зріс у 5 разів, а споживання подвоїлося. До 70 років Японія утвердилася як могутня промислова держава.

Що ж цьому сприяло?

- американською окупаційною владою було розпущено збройні сили, встановлено демократичні свободи, запроваджено загальне виборче право, сформовано парламент, уряд, прийнято конституцію;

- було введено антимонопольне законодавство, згідно з яким розпущено найбільші монопольні концерни;

- проведено американськими фінансовими радниками реформу податкової системи, були зменшені податки на підприємницьку діяльність;

- встановлювався твердий обмінний курс ієни;

- в 1946 – 1949 рр. була проведена земельна реформа, яка ліквідувала поміщицьке землеволодіння, держава викупила у поміщиків і продала селянам  80%  всіх с/г угідь;

- американська допомога, стабілізаційна лінія Дж. Доджа, якому президент США Г.Трумен доручив очолити перетворення в Японії, сприяла нормалізації фінансів, оновленню обладнання, створенню нових виробництв;

- в березні 1952 року набрав чинності закон про сприяння раціоналізації виробництва, згідно з яким підприємства отримували державну допомогу, податкові та інші фінансові пільги за умови модернізації виробництва, оновлення устаткування;

- японці використовували зарубіжні досягнення, закуповуючи патенти і ліцензії на наукові відкриття, передові технології і вміло пристосовуючи їх до своїх умов, отримували величезні прибутки. У другій половині 50-х років масовим стало виробництво нейлону,  транзисторних приймачів, у 60-70-х роках – аудіо стереосистем, відеокамер, відеомагнітофонів, у 80-х роках – комп’ютеризованих робіт, мікросхем на кремнієвих кристалах (чіпи);

- головним чинником зростання є наполеглива праця більше, ніж 120 мільйонного  японського народу, його працелюбність, самовіддача, високий патріотизм;

- ефективною виявилась в Японії система пожиттєвого найму на роботу (патерналізм), за якою плата щорічно зростає і залежить від віку і стажу.

Японія імпортує сировину з держав, що розвиваються, за низькими цінами, а готову продукцію вивозить до США, Канади, Австралії, країн Європи.

3. Після другої світової війни світове господарство складалося з:

- економічно розвинених країн;

- держав соціалістичного табору;

- країн, що розвиваються, утворених після розпаду колоніальної системи.

Основними чинниками розвитку світового господарства були:

- розвиток науково-технічного прогресу;

- поглиблення всесвітнього поділу праці;

- інтернаціоналізація виробництва;

- сформувалась світова інфраструктура – комплекс галузей, які обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій);

- розширилися і набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин.

Економічно  розвинені  країни. До них належали США, Японія, країни Західної Європи, які склали три фінансово-промислові панівні центри. В ІІ половині ХХ ст. в них був здійснений поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури.

Характерні  особливості економічного розвитку:

- зростання у виробництві ролі НТП;

- запровадження механізації і автоматизації виробництва, нових технологій;

- звільнення значних людських ресурсів з матеріальної сфери виробництва і використання їх у сфері послуг;

- підвищення життєвого рівня населення;

- у промисловості вичерпування національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили скорочення у ВВП частки добувних галузей. Випереджаючими темпами розвивалося виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна промисловість. Друге місце в розвитку посідала електротехнічна галузь, провідна роль належала машинобудуванню. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектронна.

У сільському господарстві  відбувався перехід до машинного виробництва, стандартизованої продукції, землеробства, широке впровадження досягнень НТП. С/г перетворилося на індустріальну галузь, кількість працюючих тут зменшилася.

У середині 50-х років активізувався науково-технічний  прогрес:

- відбулися істотні зміни в техніці, яка охопила технологічну, транспортну, енергетичну, контрольно-управлінську види людської діяльності. З 50-х років до середини 70-х років з’явилися обчислювальні системи четвертого покоління, які стали технологічною та інформаційною основою перетворення індустріальної економіки в постіндустріальну. З середини 70-х років швидко росло виробництво персональних комп’ютерів. У  1968 році з’явився перший гнучкий робот, а у 1974 – перший комерційний робот, яким керував комп’ютер. Розпочався бурхливий розвиток енергозберігаючих виробництв, використовувались альтернативні джерела енергії, будувалися атомні електростанції. Бурхливо розвивалася біотехнологія – важлива галузь постіндустріального господарства. Наука перетворюється на виробничу силу, скорочується термін від народження наукової ідеї до її реалізації;

- відбувається інтенсифікація виробництва;

- зменшується енерго- та матеріаломісткість, розмір капіталовкладень і трудомісткість продукції;

- знижуються затрати на сировину, обладнання;

- змінюється характер і зміст праці, зростає роль інформаційної діяльності, виникають і розвиваються засоби масової інформації;

- постійно зростають витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки;

- з’явилися науково-виробничі комплекси – територіальні об’єднання корпорацій з науковими лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції;

- переважали інтенсивні чинники розвитку економіки – модернізація, автоматизація виробничих процесів;

- зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу: освіту і фахову підготовку, науку, медицину.

У повоєнні роки зросла економічна могутність монополістичних об’єднань. Масовим стало виникнення транснаціональних корпорацій – монополій, що створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії. До 70-х років у світі їх діяло 100 тисяч.

У таких умовах зросла економічна роль держави, яка в багатьох країнах була великим власником. Їй належало 15-25% національного багатства. Державні капіталовкладення спрямовувалися в галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби – інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, водо- і газопостачання, транспорт, невиробничу сферу. Значні кошти витрачалися на воєнні замовлення . У 1970 році в США частка витрат у федеральному бюджеті становила 40%, Японії – 7,1%, ФРН- 23,7%, Англії – 13,7%, Франції -16,7%. Пошуки ефективних форм і методів державного регулювання економіки зумовили поступовий перехід наприкінці 60 –х років до „структурної стратегії”. Вона ґрунтувалася на заохоченні певних галузей до вдосконалення і регулювання структури з урахуванням прогресивних змін у розвитку всесвітнього господарства. Це був початок відходу від традиційних, за кейнсіанською теорією, макроекономічних методів.

У повоєнні десятиліття склалася сприятлива ситуація для підвищення життєвого рівня населення

- реальна зарплата зросла вдвічі

- зросли споживчі витрати, змінилася сама структура споживання (все менше грошей витрачалося на харчування, а більше на будинки, автомобілі, телевізори, магнітофони, пральні машини).

- до середини 70 –х років у всіх країнах Заходу були створені системи соціального забезпечення, які гарантували державну підтримку протягом всього життя. Соціальні витрати склали 50-60% національного бюджету. Страхування: в разі безробіття, нещасного випадку, хвороби, пенсійне забезпечення.

Але в 1974-1975 роках у провідних індустріальних країнах відчули гостру економічну кризу, яка супроводжувалася падінням виробництва: у США – на 3%, ФРН – на 7,5%, Японії – на 14%.

Причини:

- різке підвищення цін на нафту і нафтопродукти (у декілька разів) країнами – експортерами нафти у 1973 році.

- Внаслідок цього зросли витрати, вартість товарів і, відповідно, зменшився попит з боку споживачів.

- Країни – імпортери зменшили свої замовлення, що стало причиною скорочення виробництва і зменшення товарообігу.

Але вже в 1976-1977 роках було подолано „нафтовий шок”. Це був останній спалах традиційної індустрії.

У 1990 році на  США, Японію, Західну Європу припадало 59,3% світового експорту, та 60,7% світового імпорту.

Економіка США забезпечила найвищі показники ВНП на душу населення, але, як свідчать розрахунки, США поступово втрачає свої позиції

- у рівні зростання продуктивності праці;

- динаміці середньорічних приростів ВВП;

- знижується частка у світовій продукції обробної промисловості;

- прогнозується, що США поступляться першим місцем у машинобудуванні країнам ЄС, а в електроніці – Японії.

Японія – економічно могутня держава, з промисловістю, оснащеною найновішими технологіями, має великі валютно-фінансові ресурси, займає міцні позиції в міжнародному поділі праці. Продуктивність праці і заробітна плата – найвища в світі. 98% її експорту припадає на готові промислові вироби (2/5 лічильної техніки, морських суден, мотоциклів, роботів, 1/5 –продажу автомобілів, сталі, текстильних виробів).

Серед західноєвропейських країн виділяються ФРН, Франція, Англія, Італія. На них припадає більше третини території, дві третини населення. Питома вага в „четвірці” зменшується у Англії, частка якої у західноєвропейській економіці зменшилась у ВНП Західної Європи на 25%, частка Франції та Італії у ВНП підвищилась. Найстабільнішою є ФРН, на яку не вплинуло навіть об’єднання з НДР, для чого  ФРН використала величезні ресурси аби підтягнути до свого рівня. Частка ФРН у західноєвропейському ВНП складає 30 %. У другій половині ХХ століття була створена  концепція постіндустріального суспільства (автор Д. Белл – відомий американський теоретик). Він вже на початку 70-х років вказав на визначальні риси нового суспільного устрою: - знання і інтелект стають основним виробничим ресурсом у постіндустріальному суспільстві. Метою є не тільки вироблення благ, а і їх якість, а в широкому розумінні – якість життя. Провідною соціальною групою стають представники інтелектуальних професій, практики нових наукомістких технологій та інформаційних послуг.

4. Швидкі темпи економічного зростання доповнюються початком органічної інтеграції в єдиний західноєвропейський простір. У 1951 році в Парижі було створено європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До нього ввійшли ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Ця організація об’єднала кам’яновугільну, залізорудну, металургійну галузі і контролювала 60% виплавляння сталі, 50% видобутку кам’яного вугілля в Західній Європі.

У 1957 році було підписано в Римі договір про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС), його підписали ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Мета – створити спільний ринок, забезпечити рівномірний розвиток, стабільність і добробут населення Західної Європи. Для чого передбачалося

- ліквідувати митні бар’єри і обмеження для ввозу і вивозу товарів, капіталів;

- сприяти пересуванню людей;

- проводити єдину торговельну політику стосовно третіх країн, усунення перепон для руху капіталів європейського інвестиційного банку.

- Євроатом, створений в 1957 році, мав  координувати розвиток атомної енергетики.

У 1958році були утворені вищий виконавчий, законодавчий та консультативний органи ЄЕС, відповідно: Комісія, Рада Міністрів, Євро-парламент. Бюджет співтовариства формувався з внесків його членів. Створення ЄЕС свідчило:

- про подолання антагоністичного протистояння у Європі;

- з 1.07.1968 року було запроваджено єдиний тариф на ввезення товарів з третіх країн;

- успішно проводилася с/г політика;

- з 1.01.1993 року функціонує єдиний внутрішній ринок співтовариства,  відмінені обмеження щодо руху товарів, послуг, капіталів та людей;

- у листопаді 1993 року вступив у силу Маастрихтський договір, згідно з яким до кінця десятиріччя Європейське Співтовариство мало перетворитись у валютний, економічний і політичний Європейський Союз з єдиними зовнішньою політикою, громадянством та валютою. 1 січня 1999 року на єдину валюту – євро перейшли 11 держав ЄС. Євро буде засобом безготівкового розрахунку поряд з національними валютами. Ціни в країнах вже зараз подвійні. З 2002 року з’явилися і готівкові євро. На сучасному етапі до ЄС входить 15 країн. У 1973 році до нього вступили Великобританія, Ірландія, Данія. У 1981 році – Греція, у 1986 році – Іспанія, Португалія, У 1995 році – Австрія, Швеція, Фінляндія. Кандидатами до вступу до ЄС є країни колишнього соціалістичного табору – Польща, Чехія, Угорщина та Естонія. Схиляються до поступового вступу до ЄС частини колишнього СРСР, в тому числі і Україна.

Отже, для господарського розвитку провідних країн світу друга половина ХХ століття стала періодом:

- поступової стабілізації основних галузей промисловості;

- зростання виробництва товарів споживання;

- підвищення життєвого рівня населення;

- застосування досягнень науки, інформації та комп’ютеризації надало економічному розвитку технотронного характеру;

- людська діяльність набуває духовного виміру;

- фізична праця поступається місцем розумовій;

- індустріальна епоха трансформується в постіндустріальну.

5. Створення соціалістичної системи означало перехід країн до нових механізмів економічного розвитку. Вихідні умови для європейських соціалістичних країн були різними. Лише СРСР, Чехословаччина, НДР мали сформований промисловий комплекс. За рівнем національного доходу на душу населення, промислового розвитку, зовнішньоторговельних зв’язків у 1950 році існувало три групи країн:

1. найбільш розвинуті – Чехословаччина, НДР;

2. з рівнем удвоє меншим за ці показники – Угорщина, Польща.

3. СРСР, Болгарія, Румунія, показники яких в 2,5 рази і більше відрізняються від країн першої групи.

У цих країнах до 1950 року були в основному подолані труднощі повоєнної відбудови:

- 50-60 роки стали періодом форсованої індустріалізації на основі екстенсивного розвитку.

- використовувалися додаткові інструменти впливу на господарське життя.

- перетворювання здійснювалося у трьох напрямках: націоналізація промисловості, впровадження планової економіки, аграрні реформи.

- було проголошено курс на вирівнювання і зближення рівнів економічного розвитку країн

- ставилося завдання подолати аграрний характер господарства та перетворити їх на індустріально розвинені

- протягом 50-60 років утвердилася суспільна форма власності

- середньорічні темпи приросту господарства були вищі, ніж в економічно розвинених країнах, особливо в 50-х роках

- головна увага приділялася галузям, що не були носіями технічного прогресу: металургії, важкому машинобудуванню, виробництву будівельних матеріалів

- у наступних десятиріччях (70-80 роки) в країнах „соціалістичного табору” розпочинається уповільнення темпів розвитку, а в Польщі, Угорщині, Чехословаччині почали спостерігатися кризові явища в національних економіках. Темпи щорічного росту суспільного виробництва впали з 2,5% у 1981-1985 роках до 1,8% у 1989 році. Наприкінці 80-х на початку 90-х років усі східноєвропейські країни опинилися в глибокій соціально – економічній кризі.

Причини:

- Неефективність адміністративно – планового розвитку та використання НТП

- Нераціональна структура суспільного виробництва

- Висока енерго- та матеріаломісткість національного виробництва

- Низька продуктивність праці.

З розпадом „соціальної системи” більшість країн розпочали:

- перехід від політизованого господарства до ринкової економіки, де вільні конкурентні ціни й приватна власність визначають поведінку виробників і споживачів.

- головними напрямками програм та практики ринкових реформ є процес роздержавлення та приватизації

- значна увага приділяється подоланню монополізму й розвитку конкуренції, лібералізації цінової політики та зовнішньоекономічної діяльності

- кардинально змінюється грошова, фінансово - кредитна та соціальна політика.

Країни з перехідною економікою можна поділити на дві групи:

Одну – формують Чехія, Словаччини, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія, НДР, яка інтегрується з ФРН, Албанія, Словенія, Хорватія, нова Югославія та інші держави, які виникли на території старої Югославії.

Друга група – 15 держав, що виникли внаслідок розпаду СРСР. Вони формують державність, у чому і полягає специфічний характер перехідної економіки в цих країнах.

У Польщі, Словаччині, починаючи з 1993 року, щорічне збільшення ВВП становить 5-7%, трохи менший, але ріст був досягнутий у Чехії, Угорщині, Хорватії, Словенії, Румунії, Болгарії, які також стали на шлях оздоровлення економіки. В успішному розвитку Польщі, Чехії, Словенії, Угорщини значну роль відіграло:

- створення в них сприятливого інвестиційного клімату

- загальна лібералізація господарської діяльності

- забезпечення відносної стабільності законодавства та передбачуваності змін у ньому

- встановлення національного рівня оподаткування з пільгами для інвестицій та реінвестицій

- правильна амортизаційна політика

- виважена політика доходів, яка активізує споживчий попит.

В цілому за останні роки валовий обсяг внутрішніх капіталовкладень (% ВВП) зріс і становив у 1996 році у Польщі 19,1%, в Угорщині – 22,7%, у Чехії – 27,7%, у Словаччині – 34,9%, а в 1995 році в Словенії – 22%.

Польща, Угорщина, Чехія активно залучали капітал найбільших ТНК, з включенням відповідних  національних виробництв до їхньої  системи розподілу і постачання. В Угорщині в автомобільну промисловість значні кошти інвестували такі ТНК як Ауді (Німеччина), Генерал Моторс (США) і SUZUKI - Японія. В Чехії – у виробництво скла, легкових автомобілів, у харчову й хімічну промисловості. У Польщі – в тракторне виробництво (Південна Корея).

До найбільш ефективних перехідних суспільств відносять і Китай, хоч там при владі Комуністична партія. За величиною ВВП на душу населення цей показник до 1996 року підвищився з 12% до 49% від середньосвітового рівня. Протягом другої половини ХХ століття загальний обсяг ВВП збільшився в 22,4 рази, а його частка в світовій економіці зросла з 2,7% до 10,2%.

Перехідні економіки лише наближаються до ринку і є сталими формами господарювання, приватний, недержавний сектор перебуває на етапі становлення.

Після другої світової війни почався розпад колоніальної системи.

Цей процес умовно поділяється на три етапи:

1. З 1945 до середини 50–х років, коли в основному відбувалося визволення Азії.

2. З половини 50-х до середини 60-х років призвів до появи незалежних держав у Північній та тропічній Африці.

3. З 1965 по 1990 завершив звільнення країн півдня Африки.

Держави Азії, Африки, Латинської Америки займають 60% території землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосереджено 89,3% розвіданих світових запасів нафти і 50,5% - газу. Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої руди, хромітів, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки.

Спільні риси їх розвитку:

- відставання продуктивних сил від рівня постіндустріальних держав.

- Малорозвинена економіка.

- Відсталість соціально-економічної структури з її багатоукладністю в економіці, великою питомою вагою кастово-феодальних укладів.

- Низький рівень життя населення, слабка розвиненість соціальної інфраструктури.

- Істотний вплив релігії, традицій на соціально-економічний розвиток.

- Частка країн, що розвиваються, у світовому виробництві підвищилася за 1980 – 1990 роки з 13,1% до 16%, але виробництво ВНП на душу населення зростає повільно через високі темпи зростання самого населення.

- Відстають ці країни і за рівнем продуктивності праці, що пояснюється незавершеністю індустріалізації, невідповідністю сучасним вимогам структури економіки, слабким досягненням НТП, низьким рівнем інвестицій у людський капітал.

- Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набули соціальні проблеми.

- Зростає заборгованість цих країн перед розвиненими країнами.

Незважаючи на притаманну всім країнам відсталість, між ними існує істотна різниця в рівні розвитку продуктивних сил. Особливу групу утворюють країни – експортери нафти – Іран, Ірак, Кувейт, Лівія, Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія, які мають високий рівень прибутку на душу населення. У 70-і роки вони розвивалися динамічно, інвестували великі кошти в національну економіку, соціальну інфраструктуру.

Інша група – нові індустріальні країни (НІК), про які піде мова пізніше.

Найменш розвинені держави. За класифікацією ООН, до них належать 47 держав (Афганістан, Бангладеш, Ефіопія, Йємен, Сомалі, Уганда, Чад) з населенням близько півмільярда чоловік. Середній рівень доходу тут складає 250 доларів на душу населення.

Характерні риси їх економіки:

- доіндустріальний рівень продуктивних сил

- переважання натуральних і напівнатуральних форм господарювання

- вузька сфера функціонування товарно-грошових відносин і дії ринкових стимулів

- початкова стадія формування єдиного інтегрованого національного ринку

- однобока спеціалізація експортного сектора.

За даними ООН, у країнах на південь від Сахари за межею бідності живе половина населення, близько 60% населення Тропічної Африки недоїдає, в тому числі 40% дітей у віці до 5 років. Дитяча смертність тут у 10-12 разів вища, ніж у розвинутих країнах, половина дорослих у Африці – неписьменні. Тільки 11% дітей закінчують школу, а в вузах вчаться – лише 1,4%.

Деяка допомога їм надається світовим співтовариством. В червні 1999 року їм було списано 70 мільярдів із 130 мільярдів доларів США із загальної заборгованості 30 країнам.

Десята частина золотих резервів МВФ буде продана, а це 27 мільярдів доларів, а гроші надійдуть для фінансування допомоги цим країнам.

6. До нових індустріальних країн належать Південна Корея, о. Тайвань, Гонконг, Сінгапур (Східна Азія), Бразилія, Мексика, Аргентина (Латинська Америка), а також Індія і Єгипет.

90-і роки показали, що крім НІК першої хвилі, з’являються НІК другого ешелону – Малайзія, Таїланд, Індонезія, а в перспективі – третього – Туреччина, Філіппіни, Шрі-Ланка.

Критерії зарахування країн до НІК:

- ВНП на душу населення не менше 1100 доларів.

- Частка переробної промисловості більша за 20%

- Високі темпи зростання

- Динамічні макроекономічні та внутрішньогалузеві структурні   зрушення

- Зростання професійного рівня робочої сили

- Інтенсивна участь у міжнародному поділі праці

- Широке використання іноземного капіталу

Значну увагу нові індустріальні країни приділяють регіональному економічному співробітництву. В 1967 році було створено асоціацію держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Її члени –Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Сінгапур – проголосили своєю метою „прискорення економічного розвитку, становлення миру та стабільності у Південно-Східній Азії” а також:

- взаємне забезпечення товарами, сировиною;

- будівництво спільних підприємств;

- безмитна торгівля у рамках асоціації.

Складові успіху всіх азійських нових індустріальних країн:

- максимально ефективне використання зовнішніх факторів економічного розвитку (пільгові кредити, участь у міжнародному поділі праці, залучення транснаціональних корпорацій, іноземних технологій).

- Послідовна внутрішня політика, яка забезпечила б політичну і економічну стабільність

- Ефективна макроекономічна політика (підтримання стабільних внутрішніх цін і реальних  обмінних курсів  валют, стимулювання підвищення попиту і пропозиції в галузі інвестиційних товарів, що сприяло нагромадженню капіталу і виробничому інвестуванню)

- Соціально-культурні особливості населення (працелюбність, відповідальність, престиж знань і кваліфікації, енергійність, ділова кмітливість)

- Вони сприяли підвищенню продуктивності праці, якості продукції, швидкому зростанню підприємництва.

Отже, на сьогодні в економічному розвитку відбувається диференціація між різними країнами та регіонами  залежно від його рівня (ступеня інтегрування у міжнародний поділ та кооперацію праці, забезпеченості головними факторами виробництва, територіально-географічних особливостей).