15. Державне регулювання ринку праці
1. Баланс трудових ресурсів і праці.
2. Сутність та види зайнятості і безробіття населення.
3. Державне регулюваня зайнятості.
4. Державна система соціального захисту населення.
1. Баланс трудових ресурсів і праці
Для забезпечення раціонального використання потенціалу праці важливо використовувати зведений баланс трудових ресурсів. Він складається з двох частин: ресурсної (наявність трудових ресурсів) і витратної (розподіл трудових ресурсів). Обидві частини балансу мають кореспондуватися. У першій характеризується чисельність та склад трудових ресурсів, у другій — їх розподіл та використання.
Під трудовими ресурсами слід розуміти частину населення, яка володіє сукупністю необхідних фізичних та інтелектуальних здібностей для роботи в певній сфері застосування праці. В україні до складу трудових ресурсів включається працездатне населення від 16 до 59 років — чоловіки (коефіцієнт - 1,0) та від 16 до 54 років — жінки (коефіцієнт - 0,6), населення старше і молодше працездатного віку, яке зайняте в суспільному виробництві - (коефіцієнт - 0,15).
Зміни чисельності трудових ресурсів (потенціалу) визначаються: співвідношенням народжуваності і смертності населення; станом здоров'я населення; тривалість освіти; співвідношенням осіб, що вступають в працездатний і переходять в пенсійний вік
Основними джерелами інформації для визначення кількості трудових ресурсів та їх структури є дані перепису населення, спеціальні дослідження, обстеження, прогнози на різних рівнях управління.
На етапі розробки кінцевого варіанту балансу перш за все визначається потреба економіки в робочій силі на плановий період. Для цього використовуються індекси зростання обсягу випуску продукції та продуктивності праці в матеріальному виробництві, а також нормативи витрат праці по кожному виду послуг.
Зведений баланс трудових ресурсів може складатися по області, економічному регіону, країні в цілому.
Баланс ринку праці. Ринок праці, як і ринки капіталів, товарів, цінних паперів та інших є складовою частиною ринкової економіки. Об'єктом купівлі-продажу на ринку праці є здібність людини до праці. При цьому предметом торгівлі є не тільки певний вид праці, а й час його використання. Стан ринку праці характеризується, з одного боку, рівнем зайнятості населення, а з іншого — рівнем безробіття.
Ринок праці формується як система суспільних відносин, що відображає рівень розвитку та досягнення на даний період балансу інтересів між силами, які беруть участь у ринку: підприємцями, працюючими та державою. В умовах ринку фактор праці одержує адекватну ринкову оцінку, яка формується при взаємодії попиту та пропозиції.
Активне регулювання ринку праці передбачає наявність розгалуженої інфраструктури робочої сили, основними елементами якої є: служба зайнятості (біржа праці); центри підготовки та перепідготовки кадрів; фонд зайнятості; комерційні центри підготовки, перепідготовки та працевлаштування; державний фонд сприяння підприємництву; пенсійний фонд; фонди милосердя; організації профорієнтації населення, що шукає роботу.
2. Сутність та види зайнятості і безробіття населення
Зайнятість — це сукупність соціально-економічних відносин між людьми з метою забезпечення працездатного населення робочими місцями, пов'язана з формуванням, розподілом і перерозподілом трудових ресурсів для участі в суспільно корисній праці та забезпечення розширеного відтворення робочої сили. Відповідно до закону україни "про зайнятість населення", прийнятого верховною радою україни у 1991 р., зайнятими вважаються особи, які працюють за наймом; самостійно; обрані; призначені або затверджені на платну посаду в органах державного управління; проходять строкову службу в збройних силах україни; отримують професійну підготовку чи перепідготовку з відривом від виробництва; учні та студенти денних форм навчання; направлені на виконання громадських платних робіт; зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими й людьми похилого віку; громадяни інших країн, які задіяні в економіці україни.
Зайнятість населення - це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб.
Розрізняють такі основні види зайнятості, повну, раціональну та ефективну.
Повна зайнятість — це надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої відбувається індивідуальне і колективне перетворення робочої сили й задоволення всієї сукупності потреб.
Раціональна зайнятість враховує доцільність перерозподілу та використання трудових ресурсів. Вона не завжди буває ефективною, тому що здійснюється з метою поліпшення статево-вікової зайнятості, залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих регіонів.
Ефективна зайнятість здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу перетворення та критеріїв економічної доцільності й соціальної результативності. Вона зорієнтована на скорочення обсягів ручної, непрестижної та важкої праці.
Безробіття - це незайнятість у виробництві працездатного населення, яке бажає мати роботу.
Безробітними - визначаються працездатні громадяни працездатного віку, які по незалежних від них причин не мають заробітку (трудового доходу) через відсутність належної роботи, зареєстровані в державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу і способи приступити до праці.
Загально прийнято виділяти:
Поточна (добровільна, фрикційна) форма безробіття - це форма трудового резерву (запасу), яка є нормою для процесу суспільного відтворення і не суперечить принципу повної зайнятості.
Застійне (хронічне) безробіття - тривалість 12 місяців і більше, що переходить в застійне, для якого характерна крайня нерегулярність зайнятості частини громадян, падіння їх життєвого рівня, застійне безробіття супроводжується руйнуванням навиків до праці, а нерідко - розпадом соціально-психологічних основ особи.
Структурна форма безробіття виникає переважно на базі науково-технічних зрушень, в результаті яких робоча сила за своїми професійно-кваліфікаційними характеристиками перестає відповідати вимогам економіки і не може використовуватися.
Скрита форма безробіття - існує тоді, коли кількість робітників на виробничих дільницях перевищує об'єктивно необхідну. Класичною сферою скритого безробіття є сільське господарство.
Сезонна форма безробіття - обумовлена сезонними коливаннями в обсязі виробництва певних галузей: деякі види будівельних, сільськогосподарських робіт промислів і т.д. Забезпечують зайнятість тільки протягом певних сезонів.
Необхідно відмітити, що масштаби безробіття як такі - не основна проблема. Серйозною проблемою є тривале безробіття. Як показує досвід, саме з нею був пов'язаний ріст масштабів безробіття в європейських країнах з розвинутою ринковою економікою.
Масштаби тривалого безробіття залежать від двох найважливіших причин: від ефективності функціонування служб зайнятості і системи перепідготовки робітників; від відносної величини допомоги по безробіттю (порівняно з середньою зарплатою, пенсіями).
Допомога по безробіттю - є засобом захисту і представляє собою грошову суму, яка періодично виплачується державою особам, які визнані безробітними в установленому законом порядку.
3. Державне регулюваня зайнятості
Вплив держави на рівень національного виробництва методами політики експансії (фіскальної чи монетарної політики) - основний елемент механізму державного регулювання зайнятості населення. Іншим його елементом є державне регулювання наслідків функціонування економіки, пов'язаних з виникненням безробіття. Таке регулювання спирається на спеціальні державні програми, основною метою яких є не загальне зростання виробництва, а створення додаткових умов для працевлаштування безробітних.
Програмний метод регулювання зайнятості здійснюється за двома напрямами: і - активна політика зайнятості та іі - створення гнучких форм зайнятості.
І. Перший напрям передбачає розробку програм сприяння зайнятості, які охоплюють як окремі категорії населення, так і специфічні випадки загрози безробіття, викликані економічною та політичною ситуаціями, а також стихійними лихами. Головною метою таких програм є скорочення або запобігання зростанню кількості безробітних.
Програми сприяння зайнятості поділяються на три типи: програми суспільних робіт, професійна підготовка для молоді, допомога безробітним.
1. Програми суспільних робіт (пср). Вони охоплюють окремі категорії населення, регіони, періоди часу і поділяються на два види.
А) перший вид пср - це програма трудомістких суспільних робіт, спрямованих на мобілізацію надлишкової робочої сили для створення інфраструктури в сільській місцевості (будівництво сільських доріг, дрібних іригаційних об'єктів, дешевого житла та шкіл, захисту земель і проведення лісонасаджень тощо). Дані проекту використовуються також як засоби надання термінової допомоги під час засухи та для ліквідації наслідків стихійних лих.
Б) другий вид пср - це програма суспільних робіт, які мають певну соціальну спрямованість. До них належать оплачувані муніципальною владою (місцевими органами влади) послуги людям похилого віку та інвалідам, догляд за дітьми, допомога при обслуговуванні хворих тощо.
2. Програми професійної підготовки для молоді (ппп) - проміжний етап між закінченням загальноосвітньої школи та постійною зайнятістю. Це програми, змістом яких є допомога молоді в отриманні професійної підготовки та підвищення кваліфікації. Програми профпідготовки фінансуються спонсорами - підприємцями, місцевими органами влади, добровільними грошовими внесками. Молодь на яку поширюється дія таких програм одержує, матеріальну допомогу у вигляді стипендій.
3. Допомога безробітним. Одним із дійових засобів сприяння зайнятості є надання субсидій. Підприємцям надаються від держави субсидії для доплат до заробітної плати працевлаштованим безробітним, яка значно нижча від заробітної плати постійних робітників; а також субсидії на профпідготовку безробітних.
Важливим засобом фінансового стимулювання підприємств є часткове або повне звільнення від сплати внесків у фонд соціального страхування на осіб, що проходять профпідготовку. Особливу увагу державні структури приділяють допомозі безробітним в організації власної справи, відкритті підприємства. Для бажаючих організувати свій бізнес держава виділяє фінансова допомогу - субсидії, організовує навчання з економічних дисциплін: менеджменту, маркетингу, фінансової та облікової діяльності тощо.
Спеціальними програмами стосовно зайнятості можуть керувати як центральні державні органи, так і регіональні і місцеві органи влади.
Програми сприяння зайнятості - динамічний інструмент активної політики зайнятості. Термін її дії розрахований на період від шести місяців до двох років, але іноді вони можуть бути продовжені шляхом прийняття відповідних нормативних актів.
Більшість програм фінансується з державного бюджету. Крім того окремі спеціальні програми можуть фінансуватися і через податкову систему (податковий кредит, податкові відрахування, повернення податків).
Іі. Другий напрям (гнучкі форми зайнятості) передбачає створення сприятливих умов, здатних підвищити рівень зайнятості населення. Гнучкі форми зайнятості включають: використання різноманітних нестандартних режимів як повного так і неповного робочого часу; облік соціального статусу робітників (самостійні робітники, неоплачувані члени сім'ї); використання у процесі виробництва нестандартних робочих місць та організації праці (надомна праця, робітники на виклик); впровадження нестандартних організаційних форм (тимчасові робітники).
У вирішенні проблем безробіття гнучкі форми зайнятості дають можливість, по- перше, скоротити загальну чисельність незайнятого населення через надання роботи певним категоріям населення на відповідних умовах; по-друге, збільшити або зберегти при скороченні обсягів виробництва кількість зайнятих, не збільшуючи при цьому число робочих місць завдяки поділу їх між робітниками та шляхом скорочення робочого часу; по-третє, розширити можливості працевлаштування для осіб, звільнених з виробництва.
Система державного регулювання зайнятості забезпечується правовими, організаційними та економічними заходами.
До правових відноситься ряд законодавчих актів, які повинні регулювати зайнятість населення. Це перш за все закон україни "про зайнятість" і пакет відповідних постанов кму.
Державна політика україни зайнятості основується на таких принципах: забезпечення рівних можливостей всім громадянам, незалежно від походження, соціального і майнового стану, статі, віку, політичних поглядів, вибору виду діяльності у відповідності із здібностями і професійною підготовкою з врахуванням особистих інтересів і суспільних потреб; сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць і умов для розвитку підприємства; добровільність праці, яка основана на волевиявленні громадян.
До організаційних заходів відноситься створення достатньо могутньої державної служби зайнятості. Державна служба зайнятості виконує такі завдання: інформує населення про стан ринку праці, про наявність вільних робочих місць; консультує громадян з питань одержання роботи (працевлаштування); веде облік громадян, які звертаються з питань працевлаштування, створює автоматизовані банки даних потреб в кадрах; направляє на професійну підготовку і перепідготовку; розробляє прогнози, визначає обсяги і напрями підготовки кадрів.
До економічних заходів включають податково-кредитне регулювання. З державного фонду сприяння зайнятості населення фінансується: розвиток центрів підготовки і навчання вивільнених робітників і незайнятого населення, професійна орієнтація населення; проведення наукових досліджень і розробок по проблемах ринку праці; забезпечення міжнародного співробітництва у вирішення проблем зайнятості населення; виплати допомоги по безробіттю; надання безпроцентного кредиту
Безробітним для заняття підприємницької діяльністю.
Соціальна політика - це система правових, організаційних, регулятивно- контрольних заходів держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності в країні.
Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:
• Правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;
• Прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища тощо);
• Соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;;
• Прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;
• Встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів; контроль за їх дотриманням;
• Державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);
• Державний вплив на ціни та цінотворення;
• Обов' язкове соціальне страхування в різних формах;
• Пенсійне забезпечення;
• Розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і
Послуг;
Підготовка та перепідготовка кадрів; організація оплачуваних громадських робіт.
Основні об'єкти соціальної політики
|
|
|
Трудові відносини |
Оплата праці та доходи населення
Система соціального забезпечення населення
Елементи соціальної інфраструктури
|
Громадяни |
Як |
|
Споживачі |
|
Рис. 1. Основні об'єкти соціальної політики
Державні соціальні стандарти— встановлені законами та іншими нормативно- правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.
Державні соціальні гарантії — встановлені законами та іншими нормативно- правовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.
Прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
При аналізі прожиткового мінімуму розрізняють:
• Фізіологічний мінімум — вартість товарів та послуг, необхідних для задоволення тільки основних фізіологічних потреб, причому протягом відносно короткого періоду, практично без придбання одягу, взуття, інших непродовольчих товарів;
• Соціальний мінімум (бюджет мінімального достатку) — мінімальні норми задоволення фізіологічних, соціальних і духовних потреб. Це вартість товарів та послуг, які суспільство визнає необхідними для збереження прийнятного рівня життя.
Прожитковий мінімум визначається на основі так званого кошика споживача.
Кошик споживача — вартість стандартного набору товарів та послуг масового вживання середнього споживача в конкретній країні в певний час.
Соціальні норми і нормативи — показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.
Мінімальна зарплата — гарантований державою соціальний мінімум нетарифікованої праці.
Соціальний захист — це:
• Державна підтримка верств населення, які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, з метою забезпечення відповідного життєвого рівня, тобто заходи, що включають надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам (найбільш вразливим верствам населення), а також створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення;
• Комплекс законодавчо закріплених гарантій, що протидіють дестабілізуючим життєвим факторам (інфляція, спад виробництва, економічна криза, безробіття тощо).
Основні елементи системи соціального захисту:
1) Встановлення допустимих параметрів життя (розміру прожиткового мінімуму, мінімальної пенсії, соціальної допомоги).
2) Захист населення від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадянам;
3) Вирішення проблеми безробіття і забезпечення ефективної зайнятості, перепідготовка кадрів;
4) Пенсійне забезпечення (людей похилого віку, інвалідів, сімей, що втратили годувальника);
5) Утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для людей похилого віку
Тощо;
6) Соціальні трансферти (допомога з безробіття, одноразові чи щомісячні виплати на дітей, з материнства, з хвороби та інших причин, житлові субсидії тощо);
7) Соціальне обслуговування (надання соціальних послуг окремим категоріям громадян і т. Ін.);
8) Надання необхідної медичної допомоги;
9) Соціальне страхування.
Соціальне страхування - система фінансового відшкодування (повного або часткового) фізичним особам певних життєвих ризиків.
|
|
Державне регулювання зовнішньо-економічної діяльності
1. Державні і міжнародні органи регулювання зовнішньоекономічної діяльності.
2. Платіжний та торговельний баланси зовнішньоекономічної діяльності.
3. Типи і методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності.
|
1 |
Тт • • • • • • ••
. Державні і міжнародні органи регулювання зовнішньоекономічної
Регулювання підприємницької зовнішньоекономічної діяльності практично здійснюють державні органи законодавчої та виконавчої влади.
До компетенції верховної ради україни належить таке: прийняття, зміна і скасування законів стосовно зовнішньоекономічної діяльності; затвердження основних напрямків зовнішньоекономічної політики україни; розгляд, затвердження і зміна структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності; ратифікація міжнародних договорів україни; встановлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності на території україни; затвердження списків товарів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензуванню і квотуванню або забороняється.
Кабінет міністрів україни має такі повноваження: здійснює конкретні заходи в галузі зовнішньоекономічної політики україни відповідно до чинного законодавства; координує діяльність міністерств, державних комітетів і відомств щодо регулювання і здійснення зовнішньоекономічної діяльності; узгоджує роботу торговельних представництв україни за кордоном; приймає нормативні акти з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених чинним законодавством україни; проводить переговори та підписує міжурядові договори (угоди) з питань зовнішньоекономічної та спільної підприємницької діяльності; забезпечує складання платіжного балансу, валютного плану, а також реєстрацію міжнародних спільних підприємств; здійснює заходи, спрямовані на раціональне використання державного валютного фонду україни.
Національний банк україни: забезпечує збереження і належне використання золото-валютного резерву україни та інших державних цінностей, що використовуються у міжнародній підприємницькій діяльності; представляє інтереси україни у відносинах з центральними банками інших держав, між банками та іншими фінансово-кредитними установами, а також укладає відповідні міжбанківські угоди; регулює курс національної валюти україни стосовно грошових одиниць інших країн; - здійснює облік і розрахунки по виданих та отриманих кредитах, операції з централізованими валютними ресурсами, що надаються йому державним валютним фондом україни.
Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі україни: забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики у процесі виходу суб'єктів господарювання на зовнішній ринок, координацію їхньої діяльності у сфері міжнародного бізнесу; контролює виконання всіма суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності законів та міжнародних договорів україни; здійснює заходи нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів спільного підприємництва.
Процеси інтернаціоналізації підприємств і країн відбуваються за регулюючої участі певних міжнародних союзів, співтовариств, а також конкретних міжнародних організацій.
2. Платіжний та торговельний баланси зовнішньоекономічної діяльності.
Платіжний баланс - це документ, що відображає всі фінансові операції, які здійснюються в сфері зовнішньоекономічних відносин і виражає співвідношення між сумою надходжень, одержаних даною країною з-за кордону, і сумою здійснених нею платежів за кордоном за певний відрізок часу (рік, квартал, місяць); - це баланс між усіма доходами, які україна отримує від іноземних держав у результаті зовнішньоекономічної діяльності, і всіма платежами, які вона здійснює зарубіжним державам.
Усі зовнішньоекономічні операції обліковуються за принципом подвійної бухгалтерії. Тобто, грошові доходи, які надходять від експорту, оприбутковуються зі знаком «плюс» (як прибуток), а виплати, що перераховуються за кордон за імпортні операції, записуються в платіжний баланс зі знаком «мінус» (як витрати). Різниця між доходами й витратами із зовнішньоекономічних операцій називається «сальдо платіжного балансу». Воно може бути позитивним або негативним. В останньому випадку держава буде мати «дефіцит платіжного балансу», що може негативно позначитися на стабільності обмінного курсу національної валюти.
Україна розробляє платіжний баланс за схемою й методикою міжнародного валютного фонду. Він включає: торговельний баланс; платежі та надходження за послуги, некомерційні платежі, доходи від зарубіжних інвестицій, рух довгострокового та короткострокового капіталів і валютних резервів. Усі елементи платіжного балансу ділять на 3 групи:
1. Частина платіжного балансу, яка відображає експорт і імпорт, називається торговельним балансом держави (тобто платіжний баланс ширше торговельного). Торговельний баланс — це співвідношення вартості експорту та імпорту даної країни з її торговельними партнерами. Загальний підсумок по торговельному балансу й обліку послуг показує «сальдо з поточних операцій».
2. Баланс послуг і некомерційних платежів — це платежі й надходження: за користування іноземним транспортом; розрахунки за страхування; оплата поштово- телеграфних послуг, комісійних операцій, туризму, культурного обміну, приватних переказів , утримання дипломатичних і торгових представництв; доходи від інвестицій; платежі за ліцензії, технічну допомогу, гонорари, використання винаходів і військові витрати за кордоном.
Торговий баланс і баланс послуг та некомерційних платежів утворюють баланс (рахунок) поточних операцій (1 розділ платіжного балансу), у якому відображається процес обліку товарів і послуг, а також односторонні разові платежі.
3. Баланс руху капіталів (рахунок операцій з капіталом) відображає купівлю й продаж закордонних активів, отримання довгострокових і короткострокових позик. Кошти, надані іншим державам або іноземним підприємствам, розглядаються як відплив капіталу, а позики, одержані від інших держав,— як приплив (2 розділ платіжного балансу).
У третьому розділі виділяються операції, не пов'язані з комерційною діяльністю. Вони є засобом урівноваження сальдо платіжного балансу — наприклад, зменшення його дефіциту. З цією метою використовуються : продаж золота, залучення нових кредитів, відстрочка платежів з кредитів, отриманих раніше, і виплати відсотків за їх користування. Усі ці операції мають особливе призначення — поліпшити стан платіжного балансу, і тому виділяються в окремий розділ.
Стан платіжного й торговельного балансу держави справляє великий вплив на валютний курс і валютну політику. Валютний курс — це ціна грошової одиниці даної національної валюти, вираженої в грошах іншої країни. Існуючий курс обміну двох валют приблизно відповідає співвідношенню їх купівельної спроможності на даний час. З рухом валютних курсів тісно пов'язана ефективність міжнародної торгівлі.
Хоча платіжний і розрахунковий баланси мають однакову структуру, різниця між ними полягає в тому, що в розрахунковий баланс включаються виплати й зобов' язання країни відносно інших країн, у тому числі непогашені, а в платіжний баланс — фактичні надходження й платежі. Таким чином, розбіжності між платіжним і розрахунковим балансами відображають ступінь розвитку міжнародних кредитних відносин, які визначають розрив (лаг) у часі між виплатами й надходженнями. Платіжний баланс за своїм результатом може не збігатися з розрахунковим.
Платіжні баланси не можуть бути незбалансованими, тому що всі три їх складові (рахунки поточних операцій, рахунки капіталів, розрахунки з офіційних міжнародних резервів) у сумі мають дорівнювати нулю. Коли кажуть про дефіцит платіжного балансу, то йдеться про баланс рахунків поточних операцій і руху капіталів.
Таким чином, платіжний баланс є головним статистичним документом, що відображає зовнішньоекономічні операції україни. Його стан має важливі наслідки для економіки. Дефіцит фінансується або позикою з-за кордону, або продажем частини активів. Нестача надходжень іноземної валюти може поповнюватися також із офіційних резервів національного банку україни. Офіційні резерви будь-якої країни обмежені. Тому стійкі або тривалі дефіцити платіжних балансів, які мають фінансуватися за рахунок їх резервів, неминуче призведуть до їх виснаження.
|
З |
Гт1 • • • •• • •
. Типи і методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності
Основними типами зовнішньоторговельної політики є протекціонізм та політика вільної торгівлі.
Протекціонізм - це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземних конкурентів шляхом використання спеціальних заходів щодо зниження конкурентоспроможності іноземних товарів. Проте існує небезпека, що національне виробництво, захищене від іноземної конкуренції, може потерпіти від застійних явищ, зниження конкурентоспроможності національних товарів, посилення монополізації на внутрішньому ринку.
Політика вільної торгівлі передбачає ліквідацію будь-яких перешкод щодо доступу в країну іноземних товарів. Однак на практиці повністю усунути обмеження у зовнішній торгівлі ніколи не вдавалося. Прихильниками вільної торгівлі, як правило, є держави, здатні перемагати у конкуренції.
Основними методами регулювання зовнішньоекономічної політики є: економічні, адміністративні та правові.
Зовнішньоекономічна діяльність переважно регулюється економічними методами за допомогою мита, податків, кредитів, дотацій та пільг.
Державні митно-тарифні системи регулюють доступ іноземних товарів на внутрішній ринок і експортно-імпортні операції в цілому.
Мита бувають фіскальними і протекціоністськими. Перші мають забезпечити надходження у держбюджет, тобто суто фіскальну мету. Вони, як правило, невисокі і охоплюють невелику групу товарів. Протекціоністські мита застосовуються для захисту національного виробництва від іноземної конкуренції.
Залежно від країни походження і характеру відносин з нею величина мита може бути різною. На товари країн, яким надано режим найбільшого сприяння, встановлюються мінімальні ставки. Крім того, існують преференційні, пільгові мита. Антидемпінговими митами оподатковуються товари, що продаються за цінами, нижчими за їхню нормальну вартість. Каральні мита мають відверто дискримінаційний характер, спрямовані, як правило, на досягнення певних політичних цілей і ведуть до загострення відносин між країнами.
Класичним інструментом зовнішньоторговельної політики є митний тариф- систематизований перелік товарів із зазначенням мита, яким вони оподатковуються. Поширеними є дворівневі тарифи із зазначенням максимальних і мінімальних ставок.
Ставки вивізного (експортного) мита та перелік товарів, які підлягають обкладанню митом при їх вивозі за межі україни суб'єктами підприємницької діяльності, визначаються кабінетом міністрів україни. Систематизоване зведення ставок мита, яким обкладаються товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію україни, відображається в єдиному митному тарифі. У тарифі ставки мита визначають у відсотках до митної вартості товарів. Таке мито називається адвалерним. В окремих випадках ставки вказано у встановленому грошовому розмірі стосовно фізичної одиниці товару-штуки, одиниці ваги, одиниці місткості (мито специфічне ) або у комбінованому вигляді-поєднанні двох попередніх видів ставок (мито комбіноване ).
Широко запроваджується заходи, що підвищують ціну імпортних товарів. Це імпортні податки (крім сплати мита), імпортні депозити (попередня застава імпортером перед купівлею іноземного товару ), численні адміністративні, прикордонні та інші стягнення з імпорту.
З метою підтримки експорту практикуються його пряме та непряме субсидування, надання державних експортних кредитів.
До методів непрямого державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності належать оподаткування і кредитування зовнішньоекономічної діяльності.
До адміністративних методів регулювання зовнішньоекономічної діяльності відноситься квотування, ліцензування експорту та імпорту. Перше означає дозвіл на ввіз іноземних товарів лише певної кількості на певний період часу. При ліцензуванні імпортер або експортер має одержати від державного органу спеціальний дозвіл - ліцензію на ввіз або вивіз товарів.
Квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг) вводяться з метою встановлення раціональної структури експорту та захисту внутрішнього ринку. За поданням міністерства економіки україни кабінет міністрів україни визначає список конкретних товарів, які підпадають під режим ліцензування та квотування, та строки дії цього режиму. Квоти на експорт товарів (робіт, послуг) затверджує кабінет міністрів україни. Реалізація квот і ліцензування експорту товарів і послуг здійснюються міністерством зовнішніх економічних зв'язків україни.
Правові методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності в україні ґрунтуються на використанні положень законодавчих актів та декретів кабінету міністрів україни, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність. До них відносяться: закони україни "про зовнішньоекономічну діяльність", закон україни "про державне мито", "про оподаткування бартерних (товарообмінних) операцій в галузі зовнішньоекономічної діяльності", "про встановлення спеціального режиму експорту окремих видів товарів", "про акцизний збір", "про порядок обкладання митом предметів, які ввозяться (пересилаються) громадянами в україну", "про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт і послуг)", "про єдиний митний тариф україни".
Регулювання міжнародної підприємницької діяльності має здійснюватись за допомогою певної сукупності методів, форм і конкретних інструментів на різних рівнях просторового поля.
Іноземними інвестиціями називаються конкретні цінності, що вкладаються безпосередньо іноземними партнерами в об' єкти підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (доходу) або досягнення інших цілей, тобто довгострокові вкладення капіталу в різні галузі економіки і сфери діяльності. Проте існують певні варіації стосовно окремих їхніх видів: різноманітні майнові та інтелектуальні цінності, цінні папери, торгові марки тощо.
Вимоги до результатів діяльності іноземного партнера зумовлюються передовсім цілями країни, що приймає, і визначаються диференційовано за певними показниками. До останніх можна віднести: частку вітчизняного партнера, спрямованість ринку, масштаби діяльності, рівень імпортної технології, необхідність підготовки кадрів відповідного фаху і професійної спрямованості.
Трансферт (репатріація) прибутку іноземного інвестора, як правило, має включати такі регулюючі заходи: обов' язкове створення резервного фонду зі зберіганням його у банку країни, що приймає; фіксація розміру трансфертного капіталу і прибутку відповідно до правил валютного регулювання та угод про валютне співробітництво. Допускається також режим вільного переміщення капіталу.
На національному рівні система регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності має включати такі елементи: форми іноземних інвестицій;
Вимоги до результатів діяльності іноземного партнера; трансферт (репатріація) прибутку іноземного інвестора; інвестиційні пільги та обмеження; гарантії дотримання прав іноземного партнера.
Найважливішим засобом економічного регулювання зовнішньої торгівлі є митний тариф - систематизований перелік ставок митних тарифів, якими обкладають товари у разі імпорту або експорту з країни.
В україні діє єдиний митний тариф, визначений відповідним законом.
Ставки митного тарифу - це податки, які збирають у випадку перетину товарами митного кордону. Це зумовлює підвищення ціни імпортованих (або експортованих) товарів, а отже дає змогу впливати на обсяг і структуру зовнішньої торгівлі країни.
Головні функції митного тарифу такі:
• Захист національних виробників від іноземної конкуренції;
• Забезпечення надходження коштів у державний бюджет;
• Поліпшення умов доступу національних товарів на зовнішні ринки;
• Поліпшення стану платіжного балансу.
В україні застосовують такі види мит:
Ввізні. Вони є найпоширенішим методом обмеження імпорту. Ними обкладають усі товари, які ввозять в україну;
Транзитні.
Вивізні мита в україні сьогодні не застосовуються.
Ставки митного тарифу поділяють на такі:
Преференційні - застосовують до товарів, імпортованих з держав, що утворюють з україною економічні інтеграційні угруповання - зони вільної торгівлі, митний союз та ін.;
Пільгові - застосовують до товарів країн, які користуються в україні режимом найбільшого сприяння;
Повні - застосовують до товарів із решти країн.
За способом нарахування мита бувають:
Адвалерні, які нараховують у відсотках до митної вартості товару (митна вартість товару включає ціну товару за рахунком-факту рою, а також такі фактичні витрати, як транспортування, страхування та інше до перетину митного кордону. Визначають за офіційним курсом іноземної валюти, запровадженим нбу);
Специфічні, які нараховують у визначеному розмірі до одиниці вимірювання товару (маси, площі, об'єму та ін.);
Комбіновані, які об' єднують специфічні й адвалерні мита.
За характером походження мита поділяють так:
Автономні, які вводять постановами державної влади країни незалежно від будь- яких угод з іншими державами;
Конвенційні, які запроваджують у процесі укладання договору з іншою країною і фіксують у цьому договорі.
Є також і специфічні види мит, зокрема такі:
Спеціальні. Застосовують для захисту вітчизняних виробників від імпортних конкурентних товарів, для попередження недобросовісної конкуренції або у відповідь на дискримінаційні дії з боку інших держав;
Антидемпінгові. Застосовують у випадку виявлення фактів демпінгу, тобто імпорту на територію україни за ціною, яка є суттєво нижчою від їхніх конкурентних цін у країні-експортері. Ставка антидемпінгового мита не може перевищувати різницю між конкурентною оптовою ціною об' єкта демпінгу в країні експорту і заявленою ціною у разі його ввезення на територію україни або різницю між ціною об' єкта демпінгу з україни і середньою ціною українського експорту подібних товарів;
Компенсаційні. Застосовують у випадку ввезення на територію україни товарів, для виробництва й експорту яких використано субсидії, якщо такий імпорт завдає шкоди вітчизняним виробникам подібних товарів. Ставка компенсаційного мита не може перевищувати розмір субсидії.
Спеціальні, антидемпінгові і компенсаційні мита вводять лише після спеціального розслідування, яке провадить міністерство зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі україни.
Практикують також сезонні мита, які запроваджують на окремі товари на період не більше чотирьох місяців.
Від обкладання ввізними митами в україні звільнені товари, які ввозять: за договорами про вільну торгівлю; у межах виробничої кооперації країн снд; за угодами щодо надання україні міжнародної технічної і гуманітарної допомоги; за угодами між україною і сша про гуманітарне і техніко-економічне співробітництво; за угодою між україною і єс щодо реалізації проектів технічної допомоги за програмою тлсіб; за програмою технічної допомоги, яку надає україні уряд канади.
Згідно із законом україни «про єдиний митний тариф» від обкладання імпортним митом також звільнено транспортні засоби, які виконують міжнародні валютні перевезення; валюту україни, іноземну валюту, цінні папери; товари, які імпортують всеукраїнські та міжнародні об'єднання громадян, що постраждали від чорнобильської катастрофи, та ін. Перелік решти товарів, які у разі імпорту в україну не обкладають митами, наведено у класифікаторі звільнень від обкладання ввізним митом.
До економічних методів регулювання зовнішньоторговельних операцій належить і зміна валютного курсу національної грошової одиниці. Зокрема, девальвація національної валюти сприяє збільшенню експорту і гальмує імпорт товарів. Ревальвація валюти, навпаки, стримує експорт товарів і стимулює їхній імпорт.
Поряд з економічними методами регулювання зовнішньоторговельних операцій застосовують методи адміністративні, передусім ліцензування і квотування експорту та імпорту у випадках, коли погіршений стан платіжного балансу, порушена рівновага щодо окремих товарів на внутрішньому ринку, потрібно забезпечити певну пропорцію між імпортною та вітчизняною продукцією тощо.
Ліцензування зед ведуть у таких формах:
Дозвіл нате, щоб займатися зовнішньоекономічною діяльністю;
Дозвіл на проведення певної експортно-імпортної операції.
В україні застосовують такі види ліцензій: генеральну; разову (індивідуальну); відкриту (індивідуальну).
Генеральна ліцензія - це відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції щодо певного товару і/або з певною країною (групою країн) упродовж періоду дії режиму ліцензування щодо цього товару.
Разова ліцензія (індивідуальна) - це разовий дозвіл, який має іменний характер. Його видають для виконання кожної окремої операції конкретним суб'єктом зовнішньоторговельної діяльності на період, потрібний для виконання цієї операції.
Відкрита ліцензія (індивідуальна) - це дозвіл на експорт (імпорт) товару впродовж певного періоду часу (однак не менше одного місяця) з зазначенням його загального обсягу.
Ліцензії на експорт (імпорт) товарів видає міністерство зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі україни, а ліцензії на операції з переміщення валютних цінностей з метою інвестицій або надання кредитів суб'єктам зед - національний банк україни.
Ліцензування зовнішньоторговельних операцій тісно пов'язане з кількісним обмеженням цих операцій - квотами на імпорт та експорт окремих товарів. Квотування є гнучким методом регулювання зовнішньоторговельної діяльності, оскільки його провадить кабінет міністрів і воно не потребує прийняття відповідних законів. Квоти - це граничний обсяг певних товарів, які дозволено експортувати або імпортувати.
В україні застосовують такі квоти: глобальні, групові, індивідуальні.
Глобальні квоти - це квоти, запроваджені для товару (товарів) без визначення конкретних країн, куди товар (товари) експортують або із яких його імпортують.
Групові квоти - це квоти, запроваджені для товару (товарів) з визначенням групи країн, куди товар (товари) експортують або із яких його імпортують.
Індивідуальні квоти - це квоти, запроваджені для товару (товарів) з визначенням конкретної країни, куди товар (товари) можна експортувати або з якої його можна імпортувати.