Тема 12. Структурна та регіональна політика
1. Структура економіки та види структурних співвідношень
2. Організаційно-економічні основи структурної політики держави.
3. Державне регулювання розвитку промислового виробництва.
3.1. Структура промислового виробництва і основи державного регулювання його розвитку.
3.2. Натуральні і вартісні показники промислового виробництва.
3.3. Планування розвитку промислового виробництва.
4. Концепція розвитку паливно-енергетичного комплексу україни.
5. Державне регулювання розвитку агропромислового комплексу (апк).
5.1 структура агропромислового комплексу і сутність аграрної політики держави.
5.2. Державне регулювання функціонування та розвитку апк.
6. Регіональна економічна політика, її сутність і завдання
7. Механізм реалізації регіональної економічної політики держави
1. Структура економіки та види структурних співвідношень
Співвідношення, які відбивають взаємозв'язки та взаємозалежності між окремими частинами економіки в процесі її розвитку, характеризуються поняттям «структура економіки».
Структура економіки україни характеризувалася такими диспропорціями:
— Втратою прогресивної соціальної орієнтованості, невідповідністю потребам людини.
— Порушенням оптимальних відтворювальних пропорцій, передусім переважним розвитком виробництва засобів виробництва (група «а») порівняно з виробництвом предметів споживання (група «б»);
— Різкою диференціацією технічного рівня виробництва у різних галузях, а також на підприємствах однієї галузі, що є наслідком диспропорцій у сфері інвестування, розподілі матеріальних ресурсів, ціноутворенні, які панували в адміністративно-командній системі. Це так звана проблема технічно відсталих підприємств, які успадкувала україна;
— Ресурсомістким і переважно витратним характером виробництва, який значно знижує конкурентоспроможність українських товарів на світовому ринку;
— Обмеженістю паливно-енергетичних і мінеральних ресурсів.
— Низькою «товарністю» кінцевої продукції, сировинною та напівфабрикатною спрямованістю експорту.
Для закріплення в майбутньому позитивних структурних зрушень потрібно здійснити комплекс заходів, спрямованих на поліпшення структури інвестицій та протидію монопольному ціноутворенню на продукцію базових галузей промисловості.
Вплив структурних змін в економіці на динаміку макроекономічних показників називається структурним ефектом. Він відображає зв'язок між змінами галузевої структури та динамікою показників обсягу виробництва продукції, передовсім таких, як валовий випуск (вв), валовий внутрішній продукт (ввп) і чистий внутрішній продукт промисловості (чвп).
Аналіз статистичних даних виявляє, що найбільше зростання обсягів виробництва відбувається тоді, коли прискорено розвивається виробництво у високотехнологічних і наукомістких галузях.
Структура економіки — багатопланове поняття, яке відбиває співвідношення різних елементів економічної системи. Залежно від характеру елементів і змісту економічних явищ, зв'язки між якими відображаються в пропорціях, на макроекономічному рівні вирізняють такі основні види структурних співвідношень: відтворювальні, соціальні, галузеві, регіональні, зовнішньоекономічні.
У структурній характеристиці економіки особлива роль належить пропорціям відтворення. Ці пропорції відбивають можливості економічного зростання та його ефективності. Відтворювальні пропорції характеризують співвідношення: між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання; між заміщенням використаних засобів виробництва та доданою вартістю; між споживанням і нагромадженням, між виробничими галузями та інфраструктурою.
Оптимальне формування пропорцій відтворення — важлива проблема економічного розвитку, безпосередньо пов'язана з його циклічністю.
Визначальна роль у структурній характеристиці економіки належить галузевій структурі. Характер галузевої структури економіки пов'язаний із сучасним станом суспільного поділу праці, тобто з перетвореннями національного господарського комплексу на шляху від централізованої до ринкової економіки.
Територіальне розміщення основних елементів того чи того міжгалузевого комплексу, різноманітність цих елементів, а також їхні зв'язки з певною геосистемою країни (геосистема включає системи розміщення населення, техніко-економічну та соціальну інфраструктуру, системи природокористування та захисту природи) формують економічну основу регіональної структури економіки. Ключовим моментом формування певних територіальних утворень різних рівнів є взаємодія економічних інтересів господарських систем і населення даної території, наявність корисних копалин і сировинної бази, природні умови, культурні традиції і. Т. П. На цій підставі формуються два типи регіональних систем: перший пов'язаний з розподілом економіки на економічні райони, територіальні виробничі комплекси, спеціальні економічні зони; другий - з адміністративно-територіальним поділом україни: це економіка ар крим, областей, районів.
Важливою характеристикою економічної системи є її соціальна структура. Соціальна структура відбиває розподіл народного господарства за формами власності, за організаційно - правовими формами підприємництва, за рівнем доходів певних верств населення.
Своєрідним дзеркалом стану економіки є структура зовнішньої торгівлі. Для індустріально розвинених країн характерна висока питома вага експорту промислової продукції, особливо кінцевої, з високим технологічним рівнем, наукомісткої. В експорті більшості країн, що розвиваються, переважають сировина та матеріали.
|
2 |
Ух • • о • • •• •
. Організаційно-економічні основи структурної політики
Структурна політика держави — це обґрунтування цілей та характеру структурних перетворень, визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання та вирішення актуальних соціальних проблем сьогодення.
До концептуальних орієнтирів структурної перебудови економіки україни слід віднести: 1) подолання технічної відсталості та оновлення виробничого апарату; 2) збільшення порівняльних переваг національних виробників відносно іноземних конкурентів; 3) зменшення залежності від імпорту ресурсів; 4) згортання трудо-, енерго- та матеріаломістких галузей і товарних груп; 5)зростання ресурсозберігаючих виробництв і галузей з науково-технічною перебудовою; 6) рівномірний територіальний розподіл виробничих ресурсів; 7) створення розвинутого споживчого сектора; 8) зниження негативних наслідків структурних перетворень для ринку праці (так званого структурного безробіття); 9) підвищення соціальної орієнтації економіки; 10) зниження рівня внутрішньої заборгованості економіки; 11) спеціалізація в міжнародному розподілі праці, прискорений розвиток виробництв, які здатні поліпшити експортний потенціал україни.
Через те, що структурна перебудова економіки — довготривалий і капіталомісткий процес, здійснення практичних заходів та найбільш суттєвих змін в основних секторах і галузях економіки доцільно проводити в три етапи.
На першому етапі досягається стабілізація економіки. Головною метою вважається призупинення спаду виробництва та інфляційних процесів.
На другому етапі забезпечується активізація економічного розвитку. Головною метою є відродження позитивних тенденцій в інвестиційній діяльності та науково- технічній перебудові виробництва, розвиток господарських зв'язків за більш ефективною схемою формування активного торговельного балансу та зміцнення бюджетно- фінансової й кредитно-грошової незалежності україни.
На третьому етапі відбувається становлення раціональної структури економіки. Головна мета полягає в досягненні стабільного й ефективного функціонування всіх життєво важливих систем економіки україни та створення умов для забезпечення високої якості життя населення, активної мотивації до трудової й підприємницької діяльності та рівноправного партнерства україни у світовому економічному просторі.
На практиці структурна політика виступає як сукупність усіх державних заходів, що цілеспрямовано стимулюють структурні зміни в економіці відповідно до основних напрямів структурної перебудови.
Розрізняють галузеву та регіональну структурну політику. У першому випадку об'єктом державної політики виступають підприємства певних галузей чи виробництв, у другому - увага зосереджується на економічно відсталих районах з метою підтягування їх до середнього по країні рівня розвитку. Крім того, самостійною ланкою економічної політики стала технологічна структурна політика, спрямована на підтримку нтп як фундаментальної основи структурних перетворень.
Система заходів структурної політики: 1. Визначення пріоритетних напрямів розвитку економіки. 2. Стимулювання переливу праці та капіталу із одних галузей в інші. 3. Згортання частини виробничого апарату депресивних галузей та виробництв. 4. Розроблення довгострокових планів, цільових програм, національних проектів для вирішення актуальних проблем структурної перебудови.
В галузевій структурній політиці виділяють два напрями державної підтримки галузей:
1. Економічна політика держави спрямована на захист та надання фінансової допомоги галузям, які перебувають у стані занепаду і потребують докорінної реконструкції виробничого апарату шляхом надання субсидій, високих імпортних тарифів, податкових та кредитних пільг, тощо.
2. Економічна політика спрямована на стимулювання розвитку галузей, які або відповідають передовим напрямам, або мають велике експортне значення.
На практиці існує два типи структурної політики: пасивна й активна. Пасивна структурна політика полягає в тому, що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу та праці з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в інвестиційні процеси в окремих галузях. Структура змінюється внаслідок змін у нормах прибутку.
Активна структурна політика полягає в тому, що держава широко застосовує державні важелі для прискорення прогресивних структурних зрушень. Активна структурна політика включає заходи: стимулювання переливання капіталу в пріоритетні галузі; стимулювання розвитку галузей, які прискорюють запровадження досягнень нтп; захист та надання фінансової допомоги галузям, які перебувають у стані занепаду і потребують докорінної реконструкції виробничого апарату; згортання частини виробництв у депресивних галузях.
Держава може здійснювати структурну політику за допомогою методів прямого та непрямого регулювання. До методів прямого регулювання належать: надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів; використання системи державних замовлень і закупівель; методи індикативного планування тощо.
До методів непрямого регулювання належать: надання податкових і кредитних пільг із диференціацією за відповідними галузями та виробництвами, які визнані пріоритетними; здійснення політики прискореної амортизації, цінової та експортно- імпортної політики, у тому числі встановлення різних імпортних та експортних тарифів тощо.
3. Державне регулювання розвитку промислового виробництва 3.1. Структура промислового виробництва і основи державного регулювання
Промисловість — це високорозвинена й провідна галузь матеріального виробництва, від рівня розвитку якої залежить технічне переозброєння та інтенсифікація всіх галузей економіки, підвищення добробуту народу, зміцнення обороноздатності країни.
За ознаками впливу на предмет праці всі галузі та підгалузі промисловості поділяються на видобувні й обробні.
За видами діяльності промисловість україни включає такі галузі: електроенергетику, нафтовидобувну, газову, вугільну, торф'яну промисловість, чорну металургію, кольорову металургію, хімічну та нафтохімічну промисловість, машинобудівну і металообробну, лісову, деревообробну та целюлозно-паперову, промисловість будівельних матеріалів, скляну та фарфоро-фаянсову, легку, харчову, борошномельно-круп'яну, комбікормову, мікробіологічну, медичну, поліграфічну та інші галузі промисловості. Промисловість сприяє розвитку та підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва, забезпечуючи його технікою, будівельними матеріалами, мінеральними добривами та іншими видами продукції. Вона визначає масштаби й темпи розвитку інших галузей матеріального виробництва — транспорту та зв 'язку, будівництва, торгівлі та громадського харчування, заготівель, матеріально- технічного забезпечення.
Об'єктами державного регулювання на макроекономічному рівні виступають міжгалузеві народногосподарські комплекси.
Міжгалузевий народногосподарський комплекс — ця єдина господарська система, яка включає в себе групу взаємозв'язаних галузей і покликана забезпечити потребу народного господарства у певному виді кінцевої продукції (послуг).
До складу народногосподарських міжгалузевих комплексів промислового виробництва належать комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хіміко-лісовий. Частина галузей промисловості є складовими агропромислового комплексу, інвестиційного, комплексу соціального розвитку
Суб'єктами державного регулювання промислового виробництва виступають міністерство економіки та з питань європейської інтеграції, міністерство палива та енергетики, а також державний комітет промислової політики, державний комітет енергозбереження.
До методів регулювання підприємницької діяльності в промисловому виробництві відносять: державні дозволи та контроль розміщення промислових підприємств на основі адміністративних важелів; залучення промислових підприємств до виконання державних та регіональних цільових комплексних програм; антимонопольні заходи; застосування системи податків і податкових пільг; грошово-кредитне регулювання ; регулювання цін на деякі види промислової продукції; використання норм амортизації та інших норм та нормативів.
3.2. Натуральні і вартісні показники промислового виробництва
В економічній діяльності промислових галузей народного господарства використовують систему натуральних і вартісних показників.
При прогнозуванні і плануванні промислової продукції у натуральному виразі враховують кількість і якість продукції. Перелік виробів, які плануються і враховуються у натуральному виразі, називається номенклатурою.
Розрізняють номенклатури продукції і за рівнями управління — це народногосподарська, галузева (міністерства), номенклатура продукції підприємства.
Номенклатура є упорядкованим переліком виробів, які перераховуються за певними групами і підгрупами. По кожному виду продукції наводиться його найменування, одиниця виміру (шт., т, млн. Квт,год., млн. .грн. Тощо), код для механізованої обробки. Фізичні одиниці виміру застосовуються відповідно до міжнародних стандартів системи одиниць.
Обсяг виробництва продукції у натуральному виразі може визначатися за валовим випуском (включаючи внутрішньозаводський оборот) і за товарним випуском (без внутрішньозаводською обороту).
Якість промислової продукції характеризується системою показників, які відображають її найважливіші властивості і параметри : надійність, довговічність, точність, енергомісткість та інші.
Державне регулювання якості продукції здійснюють через державну систему стандартизації та сертифікації, очолювану державним комітетом україни з стандартизації, метрології та сертифікації, діяльність якої спрямована на забезпечення якості продукції відповідно до розвитку науки і техніки, потреб населення і народного господарства.
До основних вартісних показників промислового виробництва відносять валову, товарну, реалізовану і чисту продукцію.
Валова продукція — це загалом вся продукція, що виробляється у промисловості, галузі, підгалузі, на підприємстві — незалежно від того, де вона використовується. Показник валової продукції визначають у поточних і порівнянних цінах і використовують для розрахунку показників валового суспільного продукту та його динаміки.
Товарна продукція — це продукція, призначена для реалізації на сторону. До її складу включають готові вироби, напівфабрикати і роботи промислового характеру на сторону і не включають вартість продукції власного виробництва, яка споживається на даному підприємстві (галузі). Товарну продукцію визначають у порівнянних і діючих оптових цінах.
Реалізована продукція — це промислова продукція, яка надійшла у народногосподарський оборот, тобто така, що поставлена замовникам і оплачена ними. Реалізовану продукцію визначають на підставі показника товарної продукції і показників залишків нереалізованої продукції на початок і кінець розрахункового періоду (року).
Чиста продукція характеризує знову створену вартість на підприємстві, у підгалузі, галузі, промисловості в цілому і використовується для розрахунку національного доходу, створеного в промисловості. Чисту продукцію визначають як різницю між валовою або товарною продукцією і сумою матеріальних витрат на їх виробництво.
2.4. Планування розвитку промислового виробництва
Планування пов'язує всі галузі промисловості в цілісну виробничо-економічну систему. Його головна роль полягає у визначенні цілей, шляхів і засобів розвитку промисловості. Планування має забезпечити:
1) Комплексне вирішення економічних і соціальних проблем;
2) Прискорене впровадження у виробництво науково-технічних досягнень;
3) Раціональне використання виробничих фондів, трудових і фінансових ресурсів; посилення режиму економії та скорочення виробничих витрат у галузях промисловості й економіки в цілому;
4) Правильне визначення пріоритетів у розвитку галузей і економіки;
5) Нагромадження матеріальних і фінансових резервів, необхідних для пропорційного та збалансованого розвитку економіки.
Вихідними даними для планування розвитку промисловості є потреба в промисловій продукції, довгострокові стабільні економічні нормативи й ліміти та державні контракти.
Технологія підготовки плану розвитку промисловості починається з інформації про укладення підприємствами договорів на поставку продукції споживачам і на отримання матеріально-технічних ресурсів під виробничу програму.
План розвитку промисловості має бути скоординований з основними міжгалузевими програмами. Важливим завданням є забезпечення збалансованості показників і розділів плану, узгодження виробництва з ресурсами, обґрунтування намічених шляхів і термінів вирішення конкретних економічних, науково-технічних і соціальних проблем планованого періоду.
Обсяг виробництва продукції обґрунтовується розрахунками виробничих потужностей, основних фондів, інвестицій, матеріальних витрат і трудових ресурсів з урахуванням ефективного їх використання.
Плани розвитку промисловості включають такі взаємопов'язані розділи: виробництво продукції в натуральному та вартісному виразі; розвиток науки й техніки; виробничі потужності, основні фонди та інвестиції; продуктивність праці та кадри; матеріальні витрати; комплексні програми вирішення важливих міжгалузевих проблем; охорона природи й раціональне використання природних ресурсів; розміщення промисловості та проведення оптимізаційних розрахунків розвитку й розміщення виробництва; зовнішньоекономічні зв'язки.
4. Концепція розвитку паливно-енергетичного комплексу україни
Україна належить до держав недостатньо забезпечених власними енергоресурсами. Окремими видами палива україна забезпечена лише на 20—30% і тільки вугіллям - на 100 %. Водночас україна має найбільш енергомістку економіку. Енергомісткість національного доходу україни у 4—6 разів вища ніж в японії та країнах західної європи. Основними видами енергоресурсів в україні є вугілля, нафта, газ, атомна і водна енергія.
Споживання нафти в україні становить в середньому 40 млн. Т, видобуток її - біля 5 млн. Т., тобто потреби в нафті за рахунок власних ресурсів задовольняються лише на 12,5 %. Імпорт нафти для задоволення потреб здійснюється в основному з росії. Таким чином, господарство україни повністю залежить від поставок нафти з росії. Така одностороння залежність україни в постачанні енергоносіями дуже негативно позначається на її економічному розвитку.
У зв'язку з переводом на так звані "світові ціни" російської нафти і газу стала погіршуватися економічна ситуація в україні. Якщо у світі за основу ціноутворення взято ціну хліба, то в україні - ціну енергоносіїв диктує росія і тим самим добровільно прив'язано українську економіку до російської, поставлено її у другорядне, підпорядковане становище.
Нова концепція розвитку паливно-енергетичного комплексу україни повинна передбачати: розширення пошуково-розвідувальних робіт з метою виявлення нових запасів нафти, газу, вугілля та інших паливних ресурсів; підвищення віддачі існуючих родовищ, модернізація і переведення на нові технології усього паливно-енергетичного комплексу; структурна перебудова національної економіки; зниження енергомісткості усіх видів продукції; розробка й впровадження ресурсозберігаючих і насамперед енергозберігаючих технологій; переорієнтація на закупівлю енергоресурсів у країнах близького і середнього сходу .
Для поступового виходу україни з енергетичної кризи держава повинна на перехідний період взяти її практичне подолання під свій контроль, створити надійну законодавчу базу для ефективного ринкового трансформування виробництва паливно- енергетичних ресурсів і торгівлі ними, для формування розвинутого енергетичного ринку, щоб викоренити прояви зловживань і анархії в цій галузі.
В україні високого розвитку набула електроенергетика. На її території розміщені великі атомні, теплові, гідроелектростанції, потужність яких з кожним роком зростає.
Агропромисловий комплекс україни — це цілісна народногосподарська система взаємопов'язаних в своєму розвитку галузей, які забезпечують виробництво сільськогосподарської сировини та продовольства, їх заготівлю, зберігання, переробку і реалізацію.
До складу функціонально-галузевої структури агропромислового комплексу входять три групи галузей і підприємств:
1. Галузі і підприємства, які виробляють засоби виробництва для усіх підрозділів
Апк - це тракторне і сільськогосподарське машинобудування; машинобудування для тваринництва і кормовиробництва, легкої і харчової промисловості, виробництво мінеральних добрив і засобів захисту рослин, будівельних матеріалів, спеціалізованого автотранспорту і устаткування меліоративної техніки, будівництво в апк, виробництво спеціалізованого устаткування і приладів для галузей апк, підприємства з промислової обробки гібридного і сортового насіння, комбікормова та мікробіологічна промисловість, підсобні господарства, зайняті і виробництвом засобів виробництва для сільського господарства.
2. Галузі сільського господарства, які виробляють продукцію рослинництва і тваринництва, а також лісове і ставкове господарство.
3. Галузі, зайняті заготівлею та переробкою сільськогосподарської продукції - харчова та борошномельно-круп'яна промисловість; галузі легкої промисловості, які здійснюють первинну переробку сільськогосподарської сировини - первинна переробка бавовни, льону, вовни, пушно-хутрової сировини, підсобні промисли сільськогосподарських підприємств, які виробляють борошно, масло, сир, переробляють овочі, фрукти.
Ядром агропромислового комплексу є галузі сільського господарства. У своєму розвитку вони характеризуються певними особливостями.
Сутність аграрної політики держави у період становлення ринкових відносин полягає: у проведенні земельної реформи; розвитку різних форм власності на землю і господарювання; ліквідації жорсткого адміністративно-державного управління у сільському господарстві; сприянні розвитку конкуренції; у пільговому кредитуванні і оподаткуванні; розробці і здійсненні цільових програм розвитку виробничої і соціальної інфраструктури на селі при фінансовій підтримці держави.
5.2.державне регулювання функціонування та розвитку апк
Система державного регулювання розвитку апк - комплекс організаційно- економічних, науково-технічних, соціальних й політичних умов функціонування продуктивних сил і виробничих відносин. Метою державного регулювання функціонування та розвитку агропромислового комплексу є забезпечення населення продуктами харчування, а також іншими товарами з сільськогосподарської сировини в поєднанні з вирішенням соціальних та економічних проблем апк в умовах становлення ринкових відносин.
Функції державногорегулювання на макрорівні виконують в складі міністерства економіки та з питань європейської інтеграції департамент розвитку апк, міністерство аграрної політики та ряд державних комітетів (державний комітет по земельних ресурсах, державний комітет по рибному господарству і рибній промисловості та ін.).
Держава в особі відповідних органів управління виконує такі функції з регулювання розвитку апк: визначає пріоритетні напрями розвитку апк та пріоритетні напрями спрямування інвестицій на його розвиток; регулює земельні відносини; здійснює заходи щодо стабілізації продовольчого постачання; здійснює підтримку пріоритетних галузей і сфер апк через пряме бюджетне фінансування, механізм дотацій, цільове субсидіювання; сприяє здійсненню процесів роздержавлення, приватизації та розвитку нових форм господарювання; встановлює механізм формування державних замовлень та контрактів на поставку до державних ресурсів сільськогосподарської продукції та сировини; здійснює індикативне планування розвитку апк; регулює ціни на деякі види продовольства.
Земельні відносини в україні регулюються земельним кодексом україни та іншими актами законодавства україни.
Цінове регулювання в сфері апк здійснює департамент цінової політики міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, у складі якого функціонує відділ цін на продовольчі товари та продукцію сільського господарства.
Як і стосовно інших товаровиробників - міністерство фінансів та національний банк україни встановлюють механізм фінансово-податкового і грошово-кредитного регулювання.
. Регіональна економічна політика, н сутність і завдання
Регіональна економічна політика — частина широкомасштабної політики держави щодо розвитку регіонів — є складовою національної стратегії соціально-економічного розвитку україни, тісно пов'язаною зі здійсненням адміністративної реформи та впорядкуваннямадміністративно-територіальногоустрою,що поєднує економічні, соціальні та екологічні аспекти економічної основи держави. Її стратегічна мета — поєднати інтереси держави та окремих регіонів, розв'язати проблеми територіального устрою, передати необхідні функції і спрямувати ресурси на регіональний рівень, створити сприятливі умови для розширення економічних можливостей та забезпечення стабільності розвитку кожної територіальної ланки господарської системи. Реалізується регіональна політика шляхом здійснення органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування системи заходів для забезпечення ефективного комплексного управління економічним і соціальним розвитком україни та її регіонів — автономної республіки крим, областей, міст києва і севастополя.
Державна регіональна економічна політика — це сукупність організаційно- правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей.
Об'єктом дреп є регіон, соціально-економічну сутність якого можна визначити як систему суспільних відносин із забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території.
Суб'єктами дреп є центральні органи державної виконавчої влади (обласні, міські та районні державні адміністрації) та представницькі органи місцевого самоврядування (місцеві ради народних депутатів), які в межах своєї компетенції розв'язують проблеми соціально-економічного розвитку регіонів.
Регіональна політика держави передбачає поступове вирівнювання існуючих відмінностей між економічними і соціальними рівнями розвитку окремих регіонів, зважаючи на їхні історичні, демографічні, природно-ресурсні та економічні особливості й спрямована на підтримку внутрішньо регіональної та міжрегінальної збалансованості соціально-економічного розвитку і суттєве поліпшення екологічного стану регіонів.
Таким чином, предметом дреп є дві галузі: перша стосується розподілу влади між центром і регіонами; друга — практичної діяльності держави в регіонах.
Державне управління розвитком регіону здійснюється на визначених принципах. Основним з них є розподіл влади між центром і регіонами, інші принципи відповідають поточним проблемам розвитку держави:
> Конституційності та законності — реалізація політики здійснюється відповідно до конституції та законів україни, актів президента україни та кабінету міністрів україни на засадах чіткого розподілу повноважень, завдань і відповідальності між органами виконавчої влади та органами місцевого підпорядкування;
^ забезпечення унітарності україни та цілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всій території держави, її грошово-кредитної, податкової, митної та бюджетної систем;
> Поєднання процесів централізації та децентралізації влади, гармонізації загальнодержавних, регіональних і місцевих інтересів;
> Максимального наближення послуг, що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх споживачів;
^ диференційованості надання державної підтримки регіонам відповідно до умов, критеріїв і строків, визначених законодавством;
> Стимулювання тісного співробітництва між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у розробленні та реалізації заходів щодо регіонального розвитку.
Відповідно до різноманітності процесів, що відбуваються в регіонах, виокремлюють і певні складові дреп: економічну, соціальну, екологічну, науково- технічну, гуманітарну, національну, управлінську, демографічну та зовнішньоекономічну.
7. Механізм реалізації регіональної економічної політики держави
Цільове призначення державного механізму регулювання соціально-економічного розвитку регіонів має орієнтуватися на активізацію господарської діяльності, поліпшення використання природно-ресурсного та економічного потенціалу, вдосконалення спеціалізації регіонів, створення умов для залучення іноземного капіталу, поліпшення стану довкілля.
Важливим практичним інструментом реалізації дреп є чіткий законодавчий розподіл повноважень, відповідальності та фінансово-економічної бази між різними рівнями управління: загальнодержавним, регіональним і місцевим.
Основними складовими елементами механізму державного регулювання регіонального розвитку є:
> Нормативно-правова база;
> Реалізація дпеср україни, державних регіональних цкп, а також програм соціально-економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних утворень;
^ бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку та селективна підтримка окремих регіонів з боку держави;
^ створення та розвиток спеціальних (вільних) економічних зон у певних регіонах;
^ розвиток міжрегіонального та прикордонного співробітництва тощо.
Нормативно-правова база створює правову основу для реалізації та зміцнення відносин «центр — регіони», впливає на розвиток ринкових відносин на місцях і визначає організаційно-управлінські структури соціально-економічного розвитку в регіонах. До неї належать: закони україни «про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» (1995 р.); «про формування місцевих органів влади» (1994 р.); «про столицю україни — місто-герой київ» (1999 р.); «про бюджетну систему україни» (1995 р.); декрет кабінету міністрів україни «про місцеві податки і збори» (1993 р.). Нормативно-правовою базою дреп є закони україни «про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» (1995 р.), «про формування місцевих органів влади» (1994 р.), «про столицю україни — місто-герой київ»(1999р.),бюджетний кодекс україни (2001 р.) Та інші нормативно-правові акти.
Відповідно до закону україни «про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку україни» в ар крим, областях, районах і містах україни розробляються прогнози економічного та соціального розвитку на середньостроковий період (5 років) і програми економічного та соціального розвитку на короткостроковий період (1 рік).
Державні регіональні цільові комплексні програми спрямовуються на розв'язання найважливіших регіональних проблем, а саме: забезпечення соціальних гарантій для населення регіонів; фінансування будівництва та функціонування загальнонаціональних об'єктів культури, освіти, науки, охорони здоров'я; надання цільової фінансової допомоги окремим регіонам з метою прискорення реформування економіки тощо.
Діяльність з державного регулювання регіонального розвитку мас бути системно організована. Така система повинна не лише визначати різні рівні управління, а й регламентувати процедури прийняття рішень, установлювати порядок фінансування і контролю заходів за виконанням рішень органів влади і управління, які відносяться до сфери соціально-економічної політики. Від рівня розвитку механізму регулювання залежить здійснення загальної стратегії розвитку і формування результативної соціально- економічної політики, яка враховує інтереси держави, регіонів і галузей.