11.Зміни в розстановіці пол сил та вн пол Німеччини напередодні світової війни.

За оцінкою Вільгельма ІІ, передвоєнний період 1909-1914 рр. відзначалися «партійною ворожнечею, що заважала внутрішньому будівництву». Вже результат боротьби навколо фінансової реформи показав зростання впливу рейхстагу, формування консервативної більшості (консерваторів і партії Центру)  і відхід націонал-лібералів від консерваторів. В 1910 р. відбулося об'єднання усіх ліво-ліберальних груп у Прогресивну народну партію, яка прагнула встановити співробітництво з соціал-демократичними депутатами, щоб забезпечити парламентаризацію державного устрою шляхом поступових реформ. Передусім йшлося про реформу виборчої системи в Пруссії, яку в поміркованому варіанті намагався здійснити ще Бюлов. Запропонований Бетман-Гольвегом проект деяких ліберальних змін у трикласному виборчому праві Пруссії одразу був відкинутий консерваторами і партією Центру і проблема залишилася невирішеноюВ рамках лібералізації суспільного життя країни в 1911 р. було даровано Конституцію імперській провінції Ельзас-Лотарингія, що до того часу не мала власних представницьких органів влади і управлялася штатгальтером (намісником імператора), а це посилювало про-французькі настрої населення. За Конституцією в провінції створювався двопалатний парламент, друга палата якого обиралася на основі загального і рівного виборчого права. Однак Конституція не поліпшила обстановку в провінції. Подальше розширення системи соціального страхування і покращення становища населення не призвели до послаблення впливу лівих сил, що засвідчили вибори 1912 р. Канцлер опинився в суперечливому становищі. Його політика зазнавала нападок як з боку консерваторів, так і з боку лівих сил.  Для здійснення подальших соціальних реформ і лібералізації режиму він мав спиратися в рейхстагу на ліві фракції, які, зі свого боку, вимагали встановлення парламентарної системи. Але такий курс означав конфлікт з консерваторами.Націонал-ліберали, які були в перше десятиліття існування рейху опорою Бісмарка в рейхстагу, все більше відтіснялися в опозицію. На передній план виходили консервативні партії. Незважаючи на зростаючу економічну вагу, ліберальна буржуазія втрачала політичний вплив, у той час як остельбські аграрії, які все ще спиралися на дворянське землеволодіння, здобували все більшу політичну і суспільну роль, незважаючи на зниження свого економічного значення. Так, представники Союзу сільських господарів, що виник у 1893 р. і виражав інтереси остельбських аграріїв, були представлені не лише в парламенті і міністерствах, але передусім в оточенні імператорського двору.   Втрату націонал-лібералами політичного впливу засвідчили результати виборів 1912 р., на яких Націонал-ліберальна партія здобула лише 45 депутатських місць. У рейхстазі в неї не було союзників. До 1914 р. в Німеччині визріла загальна політична криза, яка стала однією з причин, що спонукала керівництво країни влітку 1914 р. підтримати союзну Австро-Угорщину і зважитися на розв'язання війни. За парадністю «вільгельмівської епохи» проглядалася відсутність «внутрішньої консолідації» імперії, посилення суперечностей між промисловістю і сільським господарством, дворянством і буржуазією, капіталом і працею, суперечностей на конфесійному й національному ґрунті. В умовах загальної непримиренності партій і професійних організацій,  посилення суперечностей між промисловістю і сільським господарством, дворянством і буржуазією, капіталом і працею, протиріч на конфесійному і національному ґрунті існувала лише одна інстанція, здатна зменшити гостроту драматичної суспільної ситуації – прусська авторитарна держава з її управлінським апаратом і армією, що брала на себе відповідальність за все, уособлювала ідею загального блага. Роль держави виявлялася більш масштабною, ніж роль народного представництва, авторитет якого був низьким.  При цьому відбувалося посилення внутрішньополітичного значення армії, яка і без того була вільною від парламентського контролю і підкорялася лише імператору. Вона розглядала себе як єдиного гаранта держави і монархії, при чому не лише від посягань зовнішнього, але і внутрішнього ворога, тобто соціал-демократів, католиків і лівих лібералів.