43. Локальний, глобальний та системний підходи щодо створення інформаційних систем.

Інформаційна система (ІС) - система, що призначена для збору, передачі, обробки, зберігання й видачі інформації споживачам і складається з наступних основних компонентів: програмне забезпечення, інформаційне забезпечення, технічні засоби, обслуговуючий персонал.

Існує три підходи щодо створення ІС: локальний, глобальний та системний.

Суть локального підходу полягає в тому, що ІС створюють послідовним нарощуванням задач. Проект на предмет його повноти взагалі не розглядається, і втрачається можливість науково обґрунтувати вибір і оцінити напрями розвитку ІС, комплекс технічних засобів, а також побудувати її модель.

Переваги: відносно швидка віддача, наочність задач, розроблення невеликими «замкнутими» групами, простота керування системи.

Недоліки: не можна забезпечити організацію комплексів задач, дублювання, постійну перебудову програм та організацію задач. Це дискредитує ідеї створення інформаційної системи.

За глобального підходу розробляють проект, а потім запровад­жують. Як правило, це приводить до морального старіння проекту ще до його впровадження.

Системний (комплексний) підхід щодо створення ІС — це комплексне вивчення економічного об’єкта як одного цілого з представленням його частин як цілеспрямованих систем і вивчення цих систем та взаємовідносин між ними.

За системного підходу екон об’єкт розглядають як сукупність взаємопов’язаних елементів однієї складної динамічної системи, що перебуває в стані постійних змін під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників, пов’язаних процесами перетворення вхідної інформації в іншу вихідну інформацію.

Системний підхід охоплює такі принципи: кінцевої мети; єдності; зв'язностi; модульної  побудови; ієрархії, функціональності, розвитку, децентралізації, невизначеності.

Характерні ознаки системного підходу: одночасне охоплення проектуванням великої кількості задач; типізація та стандартизація рішень; ключова роль баз даних; локальне впровадження; збіль­шення функціональних задач.

Із цього випливає, що згідно з нормативними документами під час створення автоматизованих інформаційних систем (АІС) потрібно керуватися принципами системності, розвитку, сумісності, стандартизації та ефективності.

Принцип системності. Потрібно встановити такі зв’язки між структурними елементами системи, які забезпечували б її сумісність і взаємодію з іншими системами.

Принцип розвитку (відкритості). АІС повинна створюватися з урахуванням можливості поповнення й оновлення її функцій та складу без порушення її функціонування.

Принцип стандартизації. Система та її елементи потребують стандартизації для того, щоб можна було уніфікувати прийоми, методи, інструкції, що керують роботою персоналу.

Принцип ефективності. Досягнення раціонального співвідношення між витратами на створення АІС та кінцевим результатом.

Виділяють і такі принципи:

Принцип безпеки даних. Інформація має бути захищеною від несанкціонованого доступу, будь-яке порушення в системі має бути виявленим.

Принцип надійності. Програмне та апаратне забезпечення має бути високо надійним. Інформація має бути точною, доступною та надаватися без затримок.

Принцип продуктивності. Жорсткі вимоги до термінів оброблення інформації, оперативне надання інформації.

Принцип пристосування. Наявні інформаційні системи мають бути придатними для модифікації та розширення, навіть за умови повної модифікації системи інформація має бути збереженою.

Зауважимо, що розглянуті вимоги до АІС є загальними. У процесі створення системи завжди існують індивідуальні вимоги до її проектування.

44. Глобальні інформаційні мережі.

 Глобальні мережі створюються для з'єднання комп'ютерів, що розташовані на значних відстанях один від одного. Головне призначення гл мереж – використання різноманітних інформаційних ресурсів користувачами з різних організацій, міст, країн. Гл мережі поділяються на регіональні та міжнародні. Регіональні мережі призначені для використання користувачами певного регіону. В Україні існує декілька мереж регіонального призначення – УкрПак, мережа податкової адміністрації, залізниці, УМВС та інш. Глобальні мережі мають користувачів у всьому світі.Існує декілька загальновідомих всесвітніх мереж. Це такі мережі як: FіdoNet, ІnterNet, EuroNet, система міжбанківських розрахунків SWFІT. Широке розповсюдження отримала в країнах колишнього Радянського Союзу мережа RelCom. Однак найвідомішою є всесвітня мережа ІnterNet - найбільша глобальна комп'ютерна мережа, що зв'язує десятки мільйонів абонентів у більш як 170 країнах світу. Щомісяця її поширеність зростає на 7-10%. Internet утворює немовби ядро, яке забезпечує, взаємодію інформаційних мереж, що належать різним установам у всьому світі. Internet можна розглядати як деякий глобальний інформаційний простір.

При низькій вартості послуг (часто це тільки фіксована щомісячна плата за лінії зв'язку або телефон) користувачі можуть дістати доступ до комерційних і некомерційних інформаційних служб США, Канади, Австралії, європейських країн, а тепер уже України та Росії. В архівах вільного доступу мережі Internet можна знайти інформацію практично з усіх сфер людської діяльності, починаючи з нових наукових відкриттів до прогнозу погоди на завтра. В Internet можна знайти рекламу багатьох тисяч фірм і розмістити свою рекламу. Крім того, Internet надає унікальні можливості дешевого, надійного та конфіденційного глобального зв'язку. Це виявляється дуже зручним для фірм, що мають свої філіали по всьому світу, транснаціональних корпорацій і структур управління. Як правило, використання інфраструктури Internet для міжнародного зв'язку коштує набагато дешевше від прямого комп'ютерного зв'язку через супутниковий канал або телефон.в Україні вона почала розвиватися з 1991року. Спочатку це були два-три вузли, що лише подавали послуги електронної пошти, e-mail. В 1995році зявився перший комерційний цифровий супутниковий канал з пропускною спроможністю 64 Кбіт/c. Він зв’язав вузол UA.NET з провайдером Demon в Лондоні. Крім того, до мережі продовжували підключатись все нові користувачі – ціни на комп’ютери і модеми, достатні для роботи в мережі, значно знижувались, як і сама вартість доступу до Internet. На початку 1997 року в Україні з¢явились справжні магістральні міжнародні канали. Укртелеком та СП «Інфоком» практично одночасно ввели в експлуатацію двухмегабітові наземні канали до зарубіжних провайдерів – UUNet (Великобританія) та Teleglobe (Канада). Так, наприклад, компанія «Совам Телепорт» відкрила новий двохмегабітний волоконно-оптичний зовнішній канал. Міжнародні траси обслуговують декілька швидкісних каналів загальною пропускною здатністю більше 10 Мбіт/c.

46. Методи кодування, їх характеристика.

Метод кодування — це сукупність правил, за якими присвоюються коди окремим об’ємам номенклатури.

Існують такі методи кодування:

1) Порядковий — полягає у побудові кодів у порядку зростання або спадання ознак без пропуску номерів. Є найпростішим і найпоширенішим (для кодування сталих та малозначних номенклатур: види освіти, статті витрат, категорії персоналу і т.д.);

2) Серійно-порядковий — характеризується тим, що на кожну групу ознак виділяється серія порядкових номерів із резервом номерів).

3) Послідовний — передбачає виокремлення певних розрядів коду під певні ознаки. Використовується для кодування великих і складних номенклатур з великою кількістю ознак. Переваги: велика інформативність коду. Недоліки: код є громіздким і має складну структуру. Приклад: Діючий План рахунків бухгалтерського обліку (клас → синтетичний рахунок → субрахунок → аналітичні рахунки);

4) Паралельний — теж передбачає виокремлення розрядів, але значення ознаки, записаної на будь-якому розряді коду не залежить від значення ознак, записаних на інших розрядах. Структура коду відповідає фасетній формулі. Наприклад: х – вид навчання; хх – факультет; хххх – спеціальність; х – курс; хх – група.

Вибір даних методів повинен передбачати: можливість розширення кодової множини об’єктів і внесення відповідних змін; однозначність ідентифікованих об’єктів; мінімальну довжину коду; можливість обробки інформації на ПК; простоту методу кодування; застосування загальноприйнятих позначень.

48. Нормативно-довідкова інформація та її формування в інформаційній базі.

Поза машинна інформаційна база (ІБ) згідно із структурою інформаційного забезпечення охоплює: нормативно-довідкові документи, вхідну і вихідну (результатну) документацію.

Нормативно-довідкові документи належать до умовно-сталої інформації та містять матеріальні, трудові, технологічні й інші норми та нормативи, ціни, а також усі довідкові дані (П.І.Б., найменування тощо). На основі цих документів здійснюється первинне формування файлів нормативно-довідкової інформації (НДІ), що утворюють нормативно-довідкову базу інформаційної системи. До нормативно-довідкових документів належать довідники, класифікатори, номенклатури-цінники тощо.