Тема 4.3. Соціально- економічні наслідки інфляції. Антиінфляційна політика держави

Інфляція здійснює негативний вплив на суспільство в цілому.

У соціальній сфері інфляція створює передумови для перерозподілу доходів між найманими працівниками та підприємцями на користь останніх. Зростання товарних цін як прояв інфляції безпосередньо сприяє збільшенню прибутків підприємців і зменшує реальні доходи робітників, службовців та інших верств населення, які змушені купувати товари за зростаючими цінами.

Проте не тільки продають, а й купують товари за зростаючими цінами, а працівники не тільки купують товари, а й продають свій товар — робочу силу, ціна на яку в період інфляції теж зростає. Тому виграш чи втрати від ін­фляції можуть мати представники будь-якої соціальної групи.

Проте є соціальні групи населення, які не мають можливості захистити себе від втрат унаслідок інфляції. Це передусім пенсі­онери, особи, що живуть за рахунок виплат по соціальному стра­хуванню, усі працівники з фіксованим доходом, зокрема службо­вці державних установ, науковці, студенти та ін.

Крім прямих втрат, яких зазнає через інфляцію значна кіль­кість економічних суб'єктів, її негативними соціальними наслід­ками є також загальна невпевненість підприємців і всіх праців­ників у перспективі свого економічного становища, загострення соціальних суперечностей. Все це спричинює соціальну і політичну нестабільність у суспільстві.

Ще ширший діапазон негативних наслідків інфляції в економічній сфері. Особливо відчутно вона впливає на розвиток виро­бництва, торгівлю, кредитну і грошову системи, державні фінан­си, валютну систему і на платіжний баланс країни.

Інфляція спричинює посилення хаотичності і диспропорціональності розвитку суспільного виробництва. Позичкові капітали спрямовуються переважно в галузі зі швидким зростанням цін і відволікаються з інших галузей, де може настати застій і занепад виробництва. Часті коливання і стрибки цін посилюють економі­чний ризик інвестицій, що викликає скорочення нових капітало­вкладень і затухання науково-технічного прогресу. Технічному регресу сприяє також те, що в період інфляції ціна робочої сили нерідко зростає повільніше, ніж ціна засобів виробництва, і за­стосування ручної праці виявляється вигіднішим, ніж техніки.

Скорочуючи платоспроможний попит населення, інфляція зу­мовлює звуження ринку збуту товарів народного споживання, що може викликати затухання темпів їх зростання чи навіть скоро­чення обсягів виробництва. Нерідко виникає затоварення на цих ринках при абсолютному скороченні особистого споживання.

Спад виробництва може зумовлюватися також відпливом ка­піталів з виробничої сфери в торгівлю, де інфляційне зростання цін підсилюється спекуляцією, яка зумовлює прискорення обігу капіталу та зростання прибутків. У сферу спекулятивної торгівлі відволікається також значна частина робочої сили, що також стримує розвиток виробництва. Гонитва за спекулятивною нажи­вою призводить до розриву сталих господарських зв'язків між економічними суб'єктами, до значних нераціональних перевезень товарів, внаслідок чого дезорганізується виробництво, зростають витрати обігу.

Інфляція негативно впливає на структуру споживчого попиту, що дезорганізує господарські зв'язки та виробництво, а також викликає перерозподіл багатства в суспільстві. Ті економічні суб'єкти, які спромоглися ціни на свої товари підвищити якнай­більше, у тому числі й спекулятивним шляхом, одержані надприбутки вміщують переважно в реальні цінності — земельні ділянки, золото, картини, ювелірні прикраси, будівлі тощо. Одночасно зменшують свої традиційні витрати, насамперед виробничого призначення, які пов'язані з підвищеним ризиком при знеціненні грошей.

В умовах інфляції економічним суб'єктам невигідно тримати свої активи в грошовій формі. Це негативно впливає на кредитні відносини та грошовий обіг. Власники грошових коштів не бу­дуть вкладати їх у банки, якщо депозитний процент не компенсує інфляційних втрат. Якщо ж банки збільшуватимуть депозитний процент, то це неминуче призведе до подорожчання банківських позик, наслідком чого буде скорочення попиту на них подальше підвищення цін підприємцями з метою компенсацій своїх до­даткових витрат на оплату процентів. Згортається також комер­ційний кредит, оскільки кредиторам невигідно і ризиковане продавати свою продукцію з відстрочкою платежу.

Інфляція, особливо на галопуючій та гіпервисокій стадіях, сама зумовлює нові інфляційні чинники і посилює руйнівний вплив на грошовий обіг. Прагнення економічних суб'єктів швидше позба­витися знецінених грошей прискорює їх обіг, що зменшує необхід­ну для його обслуговування грошову масу. У власників товарів поступово знижується бажання реалізовувати їх за знецінені гро­ші, і вони переходять на бартерні операції чи продають їх за іно­земну валюту. Натуралізація обміну прискорює інфляційне знеці­нення грошей, оскільки звужується матеріальна основа їх обігу, а також спричинює розрив традиційних господарських зв'язків, упо­вільнює товарооборот та викликає додаткові витрати обігу.

У міру поглиблення інфляції, особливо на гіпервисокій стадії, виникає «голод» на грошові знаки, бо дрібні купюри зовсім втра­чають свою вартість і перестають функціонувати. Тому швидко зростає потреба у великих купюрах, за якою не встигає їх випуск емісійним центром. Створюється парадоксальна ситуація, коли за наявності в обігу великої маси зайвих грошей усі економічні суб'єкти відчувають недостачу платіжних засобів (грошовий «го­лод»). Поступово цей «голод» поширюється і на оборот грошово­го капіталу, внаслідок чого у дедалі більшої частини підприємств посилюється недостача основного й оборотного капіталу. Розви­вається глибока криза неплатежів. Це пояснюється тим, що випе­реджаюче знецінення грошей порівняно з ростом їх емісії при­зводить до зменшення реальної цінності грошової маси в обігу.

Негативно впливає інфляція і на фінансову систему, особливо на другій стадії, коли емісія грошей не встигає за їх знеціненням. Реальна вартість всієї суми державних доходів постійно зменшується. Тому держава змушена весь час використовувати друкар­ський верстат, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції. Оскільки зробити це неможливо, то їй доводиться так чи інакше зменшувати свої витрати, передусім на соціальні потреби, що ще більше загострює соціально-політичну нестабільність у країні. На певній стадії інфляції подальше зростання емісії стає фінансово невигідним і соціальне небезпечним.

Особливої уваги заслуговує питання впливу інфляції на зов­нішньоекономічні зв'язки. Найбільш узагальненим наслідком її є падіння курсу національної валюти відносно валют країн, де ін­фляція відсутня чи розвивається нижчими темпами.

Падіння курсу відбувається нерівномірно і неадекватно зни­женню купівельної сили грошей на внутрішньому ринку. При спробах держави втручатися у зовнішньоекономічні і валютні відносини виникають розбіжності між офіційним і ринковим курсом валюти, формується кілька ринкових курсів тощо. Усі ці явища дезорганізують зовнішньоекономічні зв'язки, вносять до них значний спекулятивний елемент, стримують приплив інозе­много капіталу, погіршують платіжний баланс країни, її валютне становище, підривають її позиції на світовому ринку.

Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфля­цію виключно негативно. Основні форми боротьби з інфляцією – грошові реформи та антиінфляційна політика.

Починаючи з 60-х років проблема боротьби з інфляцією набула характеру її регулювання з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тому, щоб стримати інфляцію в розумних межах і не допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства.

Ідею регулювати інфляцію першими висунули представники кейнсіанської школи, їх ідея «контрольованої» інфляції сформу­валась як складова кейнсіанської теорії державного регулювання економіки шляхом втручання в платоспроможний попит. Кейнс і його послідовники вважали, що різними економічними важеля­ми, у тому числі збільшенням грошової маси в обігу, держава може стимулювати розширення попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції, а значить, і виробництва товарів без під­вищення цін.

Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою проводиться за кількома напрямами — дефляційної політики (урегулювання попиту), політики доходів чи за одним і другим напрямами одночасно.

Дефляційна політика включає ряд методів обмеження плато­спроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий ме­ханізм. Для того щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державного бюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. З метою вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко вико­ристовується посилення податкового тиску на доходи. Проте мо­білізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходи­ти в обіг у вигляді державних витрат. Щоб цього не сталося, необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. Для вилучення частини зайвих гро­шей форсується випуск державних позик.

Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регу­люючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов'язкових резервів та іншими методами, держава скорочує банківське кредитування економіки і цим стримує зростання грошової маси та платоспро­можного попиту. Практикується пряме державне лімітування зростання кредитних вкладень та готівкової грошової маси в обі­гу, попередній контроль центрального банку за обґрунтованістю видач комерційними банками позик на великі суми.

Політика дефляції при послідовному і жорсткому її проведен­ні може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов'язана з певними труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, викликає загрозу економічних спадів, зменшення зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться манев­рувати, оперативно змінюючи дефляційні методи інфляційними.

Другий напрям антиінфляційної політики — політика доходів — передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами. Такий контроль може зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні («заморожування»), або встановлення тем­пів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів при­росту продуктивності праці або до того й іншого водночас. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні соціальні наслідки, адже заморожування цін — це пряме втручання в приватне підприєм­ництво й у сферу ринку, що призводить до деформації дії його механізму. Першим негативним наслідком цього є поява товарно­го дефіциту. Заморожування ж зарплати ставить у скрутне стано­вище трудящих, викликає їх незадоволення урядовою політикою, посилює соціальне напруження.

Більшість країн Заходу відмовилася від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямува­ла свої антиінфляційні заходи на створення сприятливих умов для дії законів ринку і всіляке стимулювання приватного підпри­ємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення держав­ної підтримки малорентабельних і слабоконкурентних підпри­ємств і галузей, введення гнучкої податкової політики, стимулю­ючої підприємницьку активність і зростання грошових заоща­джень населення. Усі ці заходи позитивно впливали на розвиток виробництва, підвищення його ефективності та продуктивності праці, що, у свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Завдяки цьому країни Заходу з початку 80-х років змо­гли перебороти галопуючу інфляцію, ввести її в межі «повзучої». На такому, загалом прийнятному для нормального економічного розвитку, рівні вони утримували інфляцію до кінця 80-х і протя­гом 90-х років переважно методами дефляційної політики.

Досвід державного регулювання інфляції, накопичений роз­винутими країнами протягом 60—90-х років з урахуванням кейнсіанських і монетаристських рекомендацій, має велике значення для економічної теорії і практики.

По-перше, інфляція може легко з контрольованої перетвори­тися в неконтрольовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких економічних і соціальних наслідків. Тому більш на­дійною виявилася чітко виражена антиінфляційна політика.

По-друге, антиінфляційна політика дає тим більший ефект, чим менше вона вдається до прямого втручання у виробництво, чим кращі умови створюються в країні для розвитку підприєм­ництва і дії ринкового механізму. Тому вона не може обмежува­тися дефляційними заходами, а повинна бути комплексною, включати й заходи, спрямовані на всебічне сприяння розвитку виробництва на ринкових засадах.

По-третє, антиінфляційна політика теж може викликати певне напруження в економіці, незадоволення нею певних сил, які спо­дівалися на фінансову підтримку з боку держави і не одержали її. Тому проведення такої політики вимагає від її творців значної мужності і політичної волі, певних жертв з боку суспільства. Проте вони повністю окупляться завдяки забезпеченню економі­ки стабільними грошима.