Мусульманське право, поняття та ознаки

Правові системи 45 афро-азіатських держав  (  від  Марокко  до Індонезії)  відносяться  до  мусульманської  правової  системи.  Тут  більш  80%  населення  є  мусульманами,  а  іслам проголошений у конституціях державною релігією.

  Головним джерелом права в мусульманських державах і донині є релігійні писання: Суна, Коран і т.д.

  Мусульманське право як система утворилося  ще  в  VII-X століттях в Арабському  Хамефате.  Основний  зміст  мусульманського  права  - правила, що випливають з ісламу, поводження віруючих  і  покарання  (звичайно релігійної користі) за невиконання даних розпоряджень.  Мусульманське право поширюється тільки на мусульман.  Але все рівно,  навіть у тих країнах,  де  мусульмани  є  основною  частиною  населення,  воно доповнюється законами і звичаями,  кодифікується  і  модифікується  в зв'язку  з  виникаючими  новими  суспільними відносинами.  Унаслідок цього  виконується  релігійне  мусульманське  право  і   право мусульманських держав.

  Відмітною рисою  мусульманського  права  є  те,  що воно являє собою одну  з  багатьох  сторін  релігії  ісламу,  що установлює  визначені  правила  й  об'єкт  вірування,  а  також указує віруючим  на  те,  що  можна  робити,  а  що  не можна.  Так називаний  шлях  проходження  ("Куля"  чи  "Шаріат") і складає саме мусульманське право,  а якраз воно  вже  і  диктує  мусульманину  правила поведінки у відповідності з релігією.

  У країнах з мусульманським правом конституція не вважається основним законом,  а цю роль грає Коран, Суна, принципи консенсусу( Иджма ) і аналогії ( Кияс ).  Мусульманські юристи і  богослови  вважають,  що регулюванню  норм  Корана і шаріату підлягають як релігійна,  так і етична сторони громадського  життя,  відносини  громадян  як  між собою,  так  і  з державою.  Вони також затверджують,  що ці норми, освітлені волею Аллаха,  набагато  сильніше  по  своїй  дії,  чим конституційні норми,  написані людиною. З цим саме і зв'язано те,  що в Саудівській Аравії немає  писаної  конституції,  а  її  місце займає Коран.

Усі громадяни  мусульманських  держав  мають  однакові права у виборах правителя,  але основним  принципом  виборів  є  принцип "гідних  представників",  тобто  вибори  -  це ідеал "особливо обдарованих".

Зараз йде  період  кодификації  мусульманського  права  в багатьох країнах, серед них Пакистан, Індонезія, а в Туреччині з 1926 р. Узагалі від нього  відмовилися.  У  багатьох  державах  мусульманське  право конституційно вважається основою законодавства.  Воно застосовується по багатьом  питанням,  але  особливо  в цивільних відносинах,  дотепер зберігаються  шаріатські  суди.  У  деяких  країнах  Центральної  і Східної  Африки  мусульманське право використовується як звичайне право. Хоча мусульманське право і  впливає  на  правові системи  мусульманських  держав,  але  все  рівно зараз спостерігається тенденція до застосування таких джерел права як  правовий  звичай  і нормативно-правовий  чи  акт  законодавство.  Практично  у всіх мусульманських  країнах  вплив  мусульманського  права  обмежується брачно-сімейними  і  пов'язаними  з  ними  відносинами,  тобто тими, котрі  входять  у  поняття  "особистий  статус".  Єгипет  був  першою державою,  що  відмовилося  ще  наприкінці  XIX  століття  від мусульманського права, як від єдиного джерела права. Як приклад  можна  ще  привести  Саудівську  Аравію,  що  вважається країною традиційного ісламу.  Навіть тут  усе  більше  застосовуються  в судочинстві  і  законодавстві  "подвійні  стандарти",  а  в комерційному праві пріоритет уже віддається "англо-американському" праву.