Завдвння прогнозування і економічного планування

Прогнозування і планування становлять дві стадії єдиного послідовного процесу управління економікою. Перша стадія: прогнозування — враховує аналіз динаміки і фактичного стану внутрішнього і зовнішнього ринку, соціально-економічного розвитку; наукові дослідження та їх практичні результати; прогноз науково-технічного прогресу; концепцію соціально-економічного розвитку на перспективу; найважливіші народногосподарські стратегічні програми; прогноз напрямів розвитку та розміщення продуктивних сил; передбачення наслідків заходів, що будуть проведені. Друга стадія: планування — розробку індикативних планів на перспективний період; формування цілей пріоритетів і пропорцій, економічних, правових і адміністративних важелів; розробку бюджетних планів країни та регіонів; доведення планів і бюджетів до суб'єктів ринкової економіки. 
Об'єктом прогнозування і планування є народне господарство країни, всі інституціональні (господарські) одиниці, області, міста, райони. В своїй сукупності об'єкт прогнозування і планування включає: економіку, виробництво, реалізацію, ринкову інфраструктуру, науку, техніку, соціальний розвиток. Однак, тут розробляється І здійснюється вплив не На виробництво, перерозподіл або економічні відносини безпосередньо, а на процеси, що відбуваються в економіці, тобто здійснюється управління не особами, а процесами. 
Суб'єктом прогнозування і планування є держава, що виконує свою економічну функцію регулювання за допомогою використання економічних, правових та адміністративних важелів. 
Для досягнення намічених цілей на макроекономічному рівні здійснюється цілий ряд економічних, правових та адміністративних втручань в економіку. В період значного розширення економічної діяльності і настання так званого «перегріву» економіки застосовується прогресивна система оподаткування. Це забезпечує перевищення податкових надходжень над рівнем економічного зростання, а також поліпшує баланс бюджету внаслідок зниження бюджетних витрат на допомогу по безробіттю, соціальне страхування і т. д. Таким чином досягається стримуючий вплив на економіку, який відіграє роль «охолоджуючого» фактора. 
У цей період фінансові підойми мають бути спрямовані на запобігання зростанню інфляції, яку породжує за таких умов надмірний попит. Зокрема, вживаються заходи для стримування пропозицій грошей шляхом купівлі облігацій на відкритому ринку або стримування попиту на капітали за допомогою регулювання процентної ставки через підвищення офіційної процентної ставки. 
Під час економічного спаду, коли збільшуються бюджетні витрати на соціальне страхування за переважаючого рівня економічного спаду при зменшенні податкових надходжень, що погіршує баланс бюджету, спрацьовує вмонтований стабілізатор, справляючи стимулюючий вплив на економіку. Однак сподіватися на вмонтований стабілізатор неможливо тоді, коли ринкова економіка переходить до стану скорочення доходів і порушення ритмічної циркуляції капіталів. Щоб запобігти спаду в економіці і застою в діяльності приватного та державного секторів уряд зобов'язаний активно збільшити бюджетні витрати на суспільні інвестиції з тим, щоб підтримати економіку країни. 
У період економічного спаду, коли попит, як правило, нижчий за пропозицію, не існує значного фактора зростання інфляції і для вагомого економічного впливу важливо «вдихнути життя» в підвищення попиту на капітал шляхом зниження офіційної процентної ставки, що надасть можливість знизити банківські процентні ставки. 
За стабільності економічного розвитку держава може значно децентралізувати свої регулюючі функції. Однак при уповільненні економічної активності державного і приватного сектора та появі небезпеки відхилення економіки від бажаного шляху розвитку виникає необхідність терміново виробити таку економічну політику, яка звела б в єдине русло фінансову, грошово-кредитну, зовнішньоекономічну і антимонопольну політику. 
Виконуючи роль єдиного економічного центру може Міністерство економіки. Основу його функцій становить методологічне та організаційне забезпечення реалізації економічної політики держави, викладеної в нормативних актах законодавчих і виконавчих органів. 
Міністерство економіки разом з іншими міністерствами і відомствами, науковими організаціями в концентрованому вигляді формують відповідну стратегію і тактику реалізації економічної політики. При цьому основна увага зосереджується на розробці цілей, пріоритетів та орієнтирів на близьку та віддалену перспективу, а також на визначенні економічних, правових та адміністративних підойм для досягнення наміченого, що здійснюється разом з відповідними міністерствами і відомствами: 
Міністерством фінансів — з фінансово-бюджетного і податкового регулювання; 
Національним банком — з грошово-кредитного і валютного регулювання; 
Антимонопольним комітетом — з регулювання діяльності підприємств-монополістів; 
Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі — з питань застосування квот, ліцензій; 
Державним митним комітетом — з митного регулювання; 
Міністерством праці — з питань регулювання доходів, зайнятості у державному секторі, поліпшення функціонування ринку праці тощо. 
Питання цінового і тарифного регулювання та державного замовлення — прерогатива Міністерства економіки. 
Сформований таким чином механізм і методи його дії затверджуються законодавчим органом і стають основою для спрямування дій міністерств, відомств, суб'єктів господарювання всіх форм власності у русло ринкової економіки. 
Особлива роль у системі регулювання економіки належить Міністерству фінансів. Це Міністерство складає бюджет центрального уряду на фінансовий рік, одержуючи від інших міністерств необхідні дані. Бюджет затверджується парламентом, що засвідчує дотримання принципу фінансової демократії. Через систему бюджетного фінансування та інвестицій на цілі вдосконалення економічної бази і соціальну сферу Міністерство фінансів здійснює також розподіл капіталів. За цією схемою і надходять кошти, що дає можливість маневрувати у найважливіших сферах економіки країни. 
Щодо бюджету місцевих органів влади, то у центрі розробляється проект бюджетної політики на місцях і подається в парламент. Це допомагає уникнути розбіжностей між державними і місцевими бюджетами, особливо в тій їх частині, що виділяється із державного бюджету централізовано. На місцевому рівні складається прогноз балансу бюджету місцевих органів влади, що дає змогу досягати єдності у формі використання бюджетних коштів на кожному рівні. 
Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі хоч і не має безпосереднього макроекономічного впливу, однак, відповідаючи за зовнішньоекономічну політику країни, формує відповідні урядові програми, що враховуються при прийнятті рішень з питань макроекономічного характеру. 
Національний банк має в своєму розпорядженні такі підойми регулювання, як офіційна процентна ставка, рівень резервного мінімуму, операції з облігаціями на відкритому ринку, кредитно-грошова політика і т. п. Свої дії в цьому напрямі Національний банк визначає незалежно від центрального уряду. Та щоб координувати економічну політику уряду і грошово-кредитну політику Національного банку, необхідно регулярно проводити спільні засідання для обміну думками і планами дій. Крім того, представники Міністерства економіки і Міністерства фінансів мають бути членами ради Національного Банку.