20. Порядок визначення середньої та маржинальної собівартості продукції та їх значення для прийняття управлінських рішень.
Для визначення собівартості одиниці продукції розрізняють середні та маржинальні (граничні) витрати. При цьому середні — це витрати на виготовлення усередненої одиниці продукції, які розраховуються діленням загальної суми витрат на кількість виготовленої продукції. Маржинальні витрати — це додаткові витрати, що виникають при виготовленні додаткової одиниці продукції і розраховуються як різниця між собівартістю наступної одиниці продукції та її попередньої одиниці.
Відповідно, якщо середні витрати на одиницю продукції визначаються діленням сукупних операційних витрат за певний період на обсяг виробництва продукції в натуральному вимірі, то маржинальні — як частка від ділення приросту сукупних витрат на приріст обсягу виробництва на гранично малу величину.
Найчастіше маржинальні витрати прямо залежать від змінних витрат, адже саме останні змінюються під впливом розширення або зменшення обсягу діяльності. Однак не слід ототожнювати маржинальні й змінні витрати, бо за певних обставин до маржинальної собівартості можуть включатися і постійні витрати.
Концепція маржинальних витрат відповідає концепції приріст-них витрат, тобто витрат на додаткову партію продукції. Ця категорія витрат є більш вагомою, з точки зору прийняття управлінських рішень, адже менеджера цікавить передусім інформація про ефективність його дій стосовно зміни обсягу виробництва в цілому, а не конкретної одиниці продукції.
Основна різниця між маржинальними та прирістними витратами полягає в тому, що перші відображають додаткові витрати на виробництво однієї додаткової одиниці продукції, а другі — витрати на виробництво партії додаткових одиниць продукції.
Маржинальна собівартість нижча за середню. Загальна маржинальна собівартість визначається різницею між двома величинами повної собівартості, які відповідають двом різним рівням виробництва, і повинна складатися лише зі змінних витрат, оскільки економія є на постійних витратах.
22. Порядок визначення операційного прибутку в системах калькулювання за повними та змінними витратами.
21. Сутність калькулювання за змінними витратами.
Якщо
традиційний підхід до методів обліку витрат, який роз-
глядався у темі 3, був спрямований на удосконалення калькулювання та контроль
витрат за окремими видами готової продукції, то ринковий підхід до методів
обліку основну увагу зосереджує на забезпеченні у кожному звітному періоді
контролю за розміром витрат, обсягом готової продукції та результатом від її
реалізації, тобто здійснюється ланцюгова залежність:
Калькулювання собівартості продукції за цими методами відбувається на рівні
прямих (змінних) витрат, а постійні витрати розглядаються як єдине ціле і не
відносяться на конкретний вид продукції, а включаються до фінансового
результату в період їх виникнення. Відповідно залишки незавершеного виробництва
оцінюються лише за змінними витратами. Порівняльна характеристика калькулювання
собівартості продукції за повними і змінними витратами наведена на
рис. 4.1.
Основними перевагами ринкових методів обліку є їх гнучкість та простота
практичного застосування для короткострокового прогнозування.
Необхідно
ознайомитися з особливостями та перевагами основного представника «ринкових»
методів обліку витрат — методу
директ-кост (директ-костинг).
Директ-костинг — це система управлінського обліку, яка базується на
класифікації витрат на змінні та постійні і включає в себе облік витрат за їх
видами, місцями виникнення й носіями, облік результатів виробничої діяльності,
а також аналіз витрат і результатів для прийняття управлінських рішень.
Основні ідеї директ-костингу були розроблені у 1936 р. у США, а його
фактичне впровадження відбулося у 1953 р. У Великобританії цей метод
дістав назву «marginal costing»
— облік маржинальних витрат, а у Франції — «la
comptabilite»— маржинальний облік. У США під час характеристики
цього методу часто зустрічається термін «veriable
costing» — облік змінних витрат.
Усі ці терміни характеризують сутність директ-костингу, що полягає у поділі
витрат на змінні та постійні, і, відповідно, у визначенні собівартості
продукції через калькулювання лише змінних витрат.
Що ж стосується поняття директ-костинг як обліку прямих витрат, то воно виникло
не випадково. На ранніх стадіях практичного застосування цього методу у
собівартість продукції включалися лише прямі виробничі витрати, а всі види
непрямих витрат списувалися безпосередньо на фінансовий результат. Як наслідок,
загальна сума змінних витрат збігалася із сумою прямих витрат, що й знайшло
відображення у назві методу.
Оскільки на пізніших стадіях розвитку директ-костинг почав передбачати облік
собівартості не тільки в частині прямих змінних витрат, то спостерігається деяка
умовність цієї назви.
23.Порядок узгодження різниці в сумах операційного прибутку, визначеного в системах калькулювання за повними та змінними витратами.
Калькулювання
собівартості продукції за цими методами відбувається на рівні прямих (змінних)
витрат, а постійні витрати розглядаються як єдине ціле і не відносяться на
конкретний вид продукції, а включаються до фінансового результату в період їх
виникнення. Відповідно залишки незавершеного виробництва оцінюються лише за
змінними витратами. Порівняльна характеристика калькулювання собівартості
продукції за повними і змінними витратами наведена на рис. 4.1.
24. Характеристика зарубіжних методів обліку витрат і калькулювання: позамовного і попроцесного.
Французька
модель визначення чистого результату:
Американська модель
визначення чистого результату: