15. Місце управлінського обліку в системі бухгалтерських рахунків України

Основну масу вихідної інформ УО отримує з рахунків БО, тому важливим питанням є місце УО в системі бухг рахунків. Міжнародна практика створила 2 підходи до структури плану рахунків:

-          однорядний (інтегрований)

-          дворядний (автономний)

При однорядному принципі рахунки УО вмонтовані поряд з рах ФО і кореспондують не тільки між собою, а й з рах ФО. Основні риси інтегрованої системи: відсутність жорсткого регулювання обліку з боку держави. БО в усіх країнах є саморегульованою системою, наслідком цього є відсутність національних планів рахунків. Для більшості країн характерним є 2-й варіант, при якому рахунки призначені для УО відокремлені від рахунків ФО в спеціальний розділ плану рах. Рах УО кореспондують між собою, а зв'язок з рах ФО здійснюється за допомогою дзеркальних рах. ФО та УО можуть вестися незалежно один від одного і мати різні дати по видах та результатах д-сті, дворядна сис-ма використовується на середніх і малих під-вах.

16. Етапи становлення і розвитку управлінського обліку.

Виникнувши як облік витрат, УО у своєму розвитку пройшов декілька етапів, які отримали умовні назви: (початковий, аналітичний, маржинальний, стратегічний).

1 етап – поч. 19-20ст. – збільшення великиз підприємств, що зумовило зростання потреби в нових методах обліку. На підпр. Починає впроваджуватися контроль витрат на підставі щоденної звітності про витрати на одиницю продукції, впроваджено сис-му операційної та бюджетної звітності про витрати і доходи, розроблено показник прибутковості інвестицій.

2 етап – 1-ша пол.20ст. – посилення контролю за витратами, в системі обліку витрат вводилися нормативи витрат на підставі яких відхилення практичних витрат з метою аналізу причин для прийняття управлінських рішень, основним методом обліку був стандарт кост.

3 етап – до 70-х рр. – в обліку витрат відбувся розподіл на постійні та змінні, калькулювання с/в прод. відбувалося на підставі ЗВ, що давало можливість визначити критичну точку обсягу вир-ва, осн метод обліку – директ-кост.

4 етап – автоматизація вир-ва, комп’ютерні технології, конкуренція. УО перетворюється на стратегічний, стає частиною стратегічного управління. Відбувається інтеграція УО в сис-му управління. Основний метод обліку – розвинений директ-костинг.

17. Характеристика простого директ – костингу та його варіантів.

Простий директ-костинг грунтується на таких принципах: —витрати поділяються на постійні й змінні;

— собівартість виготовленої та реалізованої продукції обчис­люється лише за змінними витратами;

— визначається маржа зі змінної собівартості (маржинальний дохід) як різниця між ціною реалізації і змінною собівартістю продукції;

-—постійні витрати покриваються (відшкодовуються) за раху­нок маржі зі змінної собівартості, що дає можливість визначати результат діяльності та її рентабельність

Практичне застосування простого директ-костингу побудовано на аксіомі: кожен виріб або центр відпові­дальності робить свій «внесок» — маржинальний дохід, у резуль­тат діяльності підприємства, але лише підприємство як юридична особа може отримувати прибуток чи нести збитки. Іншими сло­вами, не визначають чистий результат за виробами або центрами відповідальності, а обмежуються лише обчисленням маржі, за ра­хунок якої списуються (відшкодовуються) постійні витрати. З од­ного боку, це спрощує облікові роботи, а з іншого — розв'язує проблему точності розподілу постійних витрат між виробами.

Недоліки:

1) у випадку зниження цін з метою досягнення привілейо­ваного становища на ринку по окремих виробах виникає загро­за, що блок неподільних постійних витрат не зможе бути по­критий маржею за виробами, тобто підприємство потрапить у зону збитків;

2) серед постійних витрат є такі, які можуть бути прямо відне­сені на окремі вироби. Таким чином виникають категорії специфічних (прямих) постійних витрат, які не враховуються діючою систе­мою

18. Особливості розвиненого директ – костингу, його переваги та можливості.

Сучасний директ-костинг використовується у двох варіантах:

1) простий (класичний) директ-костинг

2) розвинутий директ-костинг

Оскільки простий директ-костинг має недоліки: блок неподільних постійних витрат не зможе бути по­критий маржею за виробами, тобто підприємство потрапить у зону збитків; серед постійних витрат є такі, які можуть бути прямо відне­сені на окремі вироби., зявився розвинутий директ-костинг, який виник завдяки тому, що виявлено блок специфічних постійних витрат, які можуть бути віднесені прямо на певні вироби, їх групи, центри відповідальності без умовного розподілу. Так виникло поняття сегментної маржі як різниці маржі та відповідної суми прямих постійних витрат, що відносяться до цього сегмента. Тому розвинутий директ-костинг, зберігаючи переваги простого директ-костингу, позба­вився його основної вади завдяки врахуванню специфічних по­стійних витрат, пов'язаних з відповідними виробами або сегмен­тами діяльності

Поняття «внесок продукту» (маржинальний дохід) набуло біль­шого поширення і дозволило визначити участь кожного виробу в покритті постійних витрат, які існують навіть при відмові від ви­робництва та реалізації цього виробу. Це дало можливість точні­ше визначити рентабельність виробу чи групи виробів, індивіду­алізуючи витрати, які до нього відносяться. При цьому методі відхиляються від суворого дотримання змінної собівартості, бо собівартість у даному випадку включає не тільки змінні витрати, але й частину прямих постійних витрат.

Суттєвою відмінністю розвинутого директ-костингу від прос­того є те, що модель «витрати — випуск» стала діяти не тільки у центрах відповідальності на самому підприємстві, але й за його межами, що привело до необхідності визначення фінан­сових результатів (марж, напівмарж) за сегментами діяльності. Розвинутий директ-костинг дозволив посилити контроль у ви­робництві, бо забезпечив одержання інформації про результати діяльності кожного підрозділу (сегменту), зумовивши при цьому чітку відповідальність керівників різних рівнів за показники своєї роботи.

Відмова від умовного розподілу загальних витрат приводить до виникнення категорії «напівмарж за рівнями»: виробами, гру­пами виробів, цехами, підприємством. У зв'язку з цим основою організації обліку за методом розвинутого директ-костингу стало виділення сегментів діяльності та визначення результатів за да­ними сегментами.

19. Сутність калькулювання неповної собівартості та її відмінність від калькулювання повної собівартості продукції.

Калькулювання за неповними витратами передбачає поділ витрат на змінні й постійні. Перші відносяться на калькуляційні одиниці, другі — розглядаються як витрати звітного періоду. Об­ґрунтуванням даного трактування витрат є той факт, що біль­шість постійних витрат пов'язані не з обсягом випуску продукції, а з іншими факторами, що повинно відображати їх облікове трактування.

Включення в собівартість продукції постійних витрат викликати плутанину в оцінці їх по­ведінки і навіть величини. При повному калькулюванні збільшення (зменшення) обсягу випуску спричинить зростання (знижен­ня) суми розподілених постійних накладних витрат, що створює помилкове враження про реальну зміну суми понесених витрат відповідно до зміни обсягу випуску продукції. Тобто постійні вит­рати поводять себе як змінні. Таке трактування витрат може приз­вести до прийняття рішення, яке виявиться небажаним з фінансо­вої точки зору.   

Різне трактування постійних виробничих накладних витрат і обране групування витрат знаходять відображення у звіті про при­бутки та збитки. При повному калькулюванні всі витрати, які бе­руть участь у формуванні обсягу реалізованої продукції (прямі й непрямі, постійні та змінні) включаються у розрахунок собівар­тості цієї продукції, а отже, і у визначення валового прибутку, тобто прибуток характеризується як виручка мінус всі витрати, пов'язані з випуском продукції і понесені для створення обсягу реалізованої продукції.

При калькулюванні за неповними витратами в розрахунок собівартості реалізованої продукції, а отже, і у визначення маржинального до­ходу (внеску) включаються лише змінні витрати. Тобто виручка за мінусом усіх змінних витрат дає маржинальний дохід на по­криття постійних витрат, забезпечуючи таким чином внесок у суму прибутку.

Проте використовувати калькулювання п за неповними витратами при аналізі рішень слід обережно. Річ у тім, що припущення про відсутність реакції всіх постійних витрат на прийняття рішень умовне, тобто воно коректне лише в короткому періоді. в довгостроко­вому періоді ці витрати змінюються.

Порівнюючи переваги і недоліки обох систем калькулювання більшість зарубіжних авторів роблять висновок, що жод­на з них не має абсолютної переваги. На практиці найбільш по­ширене повне калькулювання. Для багатьох організацій такий вибір продиктований вимогами публічної звітності, а для решти основним аргументом виступає бажання знати «повну» собівартість