Тема 8. СУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ
Виникнення сучасної філософії та її особливості.
Психоаналітична філософія: фрейдизм та неофрейдизм.
1. Виникнення сучасної філософії та її особливості
Початок філософської свідомості нашого часу дослідники датують по- різному, найчастіше називають або кінець ХІХ, або 20-ті рр. ХХ ст. Вже з другої половини ХІХ ст. У філософській думці Європи зростають «некласичні» тенденції. На перший план поступово виступають ірраціоналістичні концепції, але і в межах класичного раціоналізму з'являються вчення (марксизм, позитивізм О. Конта), які проголошують розрив з попередньою філософською традицією.
Що ж саме відрізняє сучасну, некласичну філософію ХХ ст. Від новоєвропейської класики XVII-XIX ст.? Які культурні та соціально-історичні події вплинули на її появу та подальший розвиток?
ХХ століття стало століттям величезних культурних змін і соціальних потрясінь, ось деякі з них: наукова революція на межі ХІХ-ХХ ст. (створення некласичної науки з принципово новою картиною світу); дві світових війни, поява фашизму і численних тоталітарних режимів, технологічна та інформаційна революція, криза культури, поява глобальних проблем, зростання могутності державного апарату та інформаційно- пропагандистської машини, дегуманізація людини, її часткове нівелювання, перетворення на «придаток» суспільства і держави.
Людство ХХ століття опинилося в ситуації зламу усталених, «класичних» підвалин життя. Не виправдали себе уявлення про розумність людини, про гармонійну впорядкованість та жорстко визначену закономірність світу, марною виявилася віра в прогресивний поступ людства, в спроможність науки вирішити найскладніші проблеми людського існування, в абсолютність моральних та релігійних цінностей. Зазнали краху всі ті філософські доктрини класичної доби, що обіцяли відкриття абсолютних істин, торжество розуму і науки, перемогу «природного» доброго початку в людині, реальність «світлого майбутнього» для людства. Некласична філософія стала спробою прояснити процес руйнування соціальних та духовних структур західноєвропейського суспільства. Разом з тим, вона була покликана окреслити нову ситуацію, обґрунтувати принципи нового світорозуміння.
Сучасна філософія значно розширила спектр філософської тематики, в ній з'явилися нові проблеми, зв'язані з розвитком науки, техніки, з інформаційним вибухом, з появою глобальних проблем, а також нові аспекти проблем, що вважалися традиційними. Це зумовило надзвичайну різноманітність і множинність філософських вчень, концепцій, теорій, напрямків ХХ століття. Попри усе розмаїття сучасної філософії існує одне фундаментальне питання, навколо якого точаться суперечки: чи варто беззастережно відмовлятися від традицій класичної філософії, або ж має йтися про їхній подальший розвиток у нових формах?
Характерною рисою сучасної філософії стає відмова від надмірних амбіцій розуму, від віри у всевладність науки, від ідеї гарантованого соціального прогресу, тобто - перегляд традиції класичного раціоналізму. Критика цієї традиції здійснюється з двох боків: по-перше, з боку ірраціоналізму, по-друге, з позиції сучасного раціоналізму, що змінив свою форму і став більш скромним і обачливим.
Якщо класичну філософію можна назвати філософією розуму і пізнання, то сучасна некласична філософія стає філософією людини і філософією мови. На перший план виходять проблеми людської суб'єктивності, духовного досвіду людини, світу її повсякденності, проблеми культури та історії, морально- етичні проблеми, проблеми мови та спілкування (комунікації).
При всій множинності філософських течій ХХ століття, їх можна розділити на два основних опозиційних напрямки. До того чи іншого з них тяжіє більшість сучасних філософських систем. Це - ірраціоналістичний, екзистенційно-антропологічний напрям («філософія життя», екзистенціалізм, філософія франкфуртської школи, психоаналітична філософія, персоналізм, філософська антропологія, герменевтика, феноменологія та ін.) І раціоналістичний, позитивістськи орієнтований напрям, так звана «філософія науки» (неопозитивізм, аналітична філософія, структуралізм тощо).
Найбільш поширеними і впливовими вченнями у ХХ столітті стають ірраціоналістичні вчення. Саме вони здійснили так званий «бунт проти розуму», відверто зреклися від раціоналізму та сцієнтизму
. У центрі їхньої уваги - проблеми людського існування. Розум, згідно концепції ірраціоналізму, відіграє другорядну роль. Усі форми раціонального, свідомого у людини проголошуються вторинними, похідними, а вирішальне значення у людському житті відводиться таким чинникам, як інстинкт, воля, підсвідоме, переживання, інтуїція, віра тощо. Своє завдання ірраціоналістична філософія ХХ ст. Вбачає не в пізнанні об'єктивних законів світу, (існування яких вона не визнає), не в пошуку об'єктивної істини, а у визначенні певних духовних орієнтирів, що допомагають людині осмислити власне життя. Питання про сенс людського існування постає тут особливо гостро, у зв'язку з чим згасає інтерес до природи і зростає інтерес до історії.
2. «Філософія життя» (Ф. Ніцше)
Ірраціоналізм ХХ століття бере свій початок з «філософії життя», що формується у другій половині ХІХ ст. Основними представниками цієї філософії стали А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, В. Дільтей, О.Шпенглер та ін. «Філософія життя» відверто відмовляється від раціоналістичної традиції, проголошує себе принципово іншим типом філософування, пропонує нове бачення світу і людини.
Центральним поняттям стає поняття життя. Світ розуміється тут не як впорядковане і закономірне у своїй основі буття, а як «життєва реальність», тобто щось таке, що неможливо осягнути «холодним» розумом, «мертвими», застиглими раціоналістичними схемами та принципами. Життя несе у собі творчий імпульс, воно є вічним потоком, рухомим, мінливим, невизначеним, хаотичним процесом. Тому і людину потрібно розуміти як живу істоту, а не просто як «втілений інтелект», тільки як суб'єкт мислення і пізнання. Зовсім не розум визначає специфіку людини, є більш глибинні основи її суб'єктивності - воля, життєвий порив, прагнення до життя, жадоба могутності тощо.
Як вважають представники цього напрямку, життя неможливо пізнати, визначити в поняттях розуму. Життєву реальність можна збагнути тільки через інтуїцію, переживання. Тому філософія повинна свідомо відмежуватися від науки, перетворитися з філософії пізнання на філософію «переживання повноти життя». Основним її предметом повинна стати людина, історія, культура. Своє призначення філософія життя вбачає у тому, щоб бути пізнанням «про спасіння», відповідати на питання, «як жити?».
Започатковує «філософію життя» А. Шопенгауер, але по-справжньому відомим і популярним це вчення стає завдяки творчості німецького філософа Фрідріха Ніцше (1844-1900 рр.) Саме його творчість вважають «вступом» до сучасної філософії, а самого Ніцше називають «пророком ХХ століття». Він накреслив ті форми, в яких існує сучасна культура, передбачив її кризу, руйнацію і втрату тих цінностей та ідеалів, на яких було споруджено західну цивілізацію.
Свою філософську концепцію Ф. Ніцше викладає у формі есе, афоризмів. Найбільш відомими його творами стали «По той бік добра і зла», «Переоцінка цінностей», «Так казав Заратустра», «Антихристиянин», «Воля до влади». Головним своїм завданням Ніцше вважав створення філософії, яка б давала життєвий орієнтир, тому центральне місце в ній належить морально-практичній проблематиці.
Провідною ідеєю ніцшеанської концепції стає вчення про волю як першооснову всього існуючого, а основним поняттям - «воля до влади». Світ, за Ніцше, не є впорядкованим космосом, він є хаосом, перехрестям боротьби різних життєвих сил і воль Усе в ньому спрямоване на «вперте існування», усе пронизано інстинктом самозбереження, «волею до влади». «Воля до влади» - поняття-символ, яким Ніцше позначає основний чинник людського духу, «Воля до влади» є прагненням до могутності, проявом життєздатності людини, здатністю до виживання і боротьби, жадобою самореалізації в житті. Воля до влади і життя загалом протилежні розуму. Там, де домінує інтелект, вважає Ніцше, там паралізується воля, розсудливість і міркування підміняють собою діяльність.
Бурхливий потік життя, в якому точиться боротьба за існування, вимагає від людини напруження сил і волі, активності, творчості. Людина - істота, що сама створює власний життєвий світ, саме вона вносить в нього певний сенс, якого світ сам по собі позбавлений. «Істина - це не те, що потрібно довести або спростувати, істина - це те, що потрібно створити», - говорить Ніцше.
Ніцше був першим, хто помітив початок кризи європейської культури ХХ століття. Переміни у духовній ситуації європейського суспільства він визначив як симптоми хвороби і дав їй назву - нігілізм. «Нігілізм» походить від латинського слова «ніщо» і означає заперечення загальновизнаних цінностей, ідеалів, моральних норм, культури. Ознаками кризи культури, на думку Ніцше, стало поширення настроїв розчарування і зневіри у науку і прогрес, невпевненість у майбутньому, песимізм, відчуження людей, падіння рівня моральності у суспільстві, відсутність сильних характерів, яскравих особистостей, високих ідеалів. Воля до влади перетворюється на волю до небуття, до «ніщо». Активна, динамічна, творча сила вироджується в апатію і повне безсилля. Причина нігілізму і кризи культури, робить висновок Ніцше, - в ілюзорності тих цінностей та ідеалів, на яких побудована вся європейська культура. Занепад культури свідчить про нежиттєздатність класичної духовної традиції, заснованої на «тиранії розуму». Цей мотив ніцшеанської філософії пізніше буде продовжений його послідовниками: О. Шпенглером в його «Занепаді Європи», Ортегою-і-Гасетом, у «Повстанні мас», екзистенційною філософією і так званою «філософією постмодерну».
Ніцше розпочинає викривання всіх цінностей та ідеалів старого суспільства, проголошуючи необхідність активного нігілізму, «зривання масок» з «вічних Абсолютів», з того, що вже «дозріло до загибелі». Стара культура «зжила» себе, потрібно допомогти їй загинути. Гасла своєї «нової моралі» - «хай гине все слабке», «падаючого - підштовхни» - Ніцше здійснює в критиці традиційних цінностей та ідеалів. Так, істина, на пошук якої була орієнтована класична філософія і наука, є завжди певною ілюзією, вважає Ніцше. Все людське знання є відбитком не дійсності самої по себе, а наших потреб, уподобань, смаків. Процес пізнання виступає створенням корисних для суб'єкта фікцій, «корисних заблуджень». Не існує об'єктивної точки зору на предмет, будь-яке знання завжди є результатом інтерпретації, витлумачення, суб'єктивної оцінки.
Не тільки істина, але й всі релігійні заповіді, моральні норми та ідеали цілком відносні, всі вони виявляються лише засобом у боротьбі людських інтересів. З цієї позиції підходить Ніцше до створення своєї етичної концепції.
Уся європейська культура, відзначає Ніцше, є продуктом християнських ідей. Загальноприйнята мораль тотожна моралі християнській - «рабській моралі». Вона культивує цінності покори, самозречення, співчуття до слабких, зневажає діяльне життя і проповідує життя спотворене. Християнська мораль, стверджує Ніцше у своєму «Антихристиянині», захищає усе «слабке, потворне, хворе», обіцяє одужання найслабшим і найхворобливішим формам життя, підтримує життя у тому, що вже «дозріло до загибелі». Цінності та ідеали моралі є мертвими цінностями, вважав Ніцше. При перевірці виявляється, що вони є лише виправданням людської слабкості, нікчемності, убогості.
«Рабська мораль» потрібна для тих, кому не вистачає «волі до влади». У будь-якій людській спільноті таких - більшість. Вони є тією «сірою» масою, «натовпом», тими пересічними людьми, які не здатні на культурну та історичну творчість. Саме цей тип людей Ніцше називає «расою рабів». !Нша частина - невелика меншість ліпших людей, «духовних аристократів», «раси панів» - це ті, хто фактично створює історію і збагачує культуру. Від цієї меншості сильних, обдарованих, творчих людей залежить майбутнє людства, поява нового типу людини - «надлюдини» Ніцше шукав прообраз майбутньої «надлюдини», у минулому, яке було «прекрасним і величним», в якому були героїчні народи (римляни, стародавні арії, вікінги, арабські завойовники) і героїчні особистості (Цезар, Макіавелі, Кромвель, Наполеон тощо). Відсутність у сучасності великих, сильних і яскравих особистостей є свідоцтвом деградації людства, згасання у ньому волі до влади.
Симптоми цієї хвороби Ніцше знаходить у поширенні ідей рівності і рівноправ'я. Для нього є неприйнятними не тільки релігія і мораль, але й ідеї соціалізму, ліберальної демократії, емансипації жінок, - усе, що спрямоване на зрівняння у правах «сильних» і «слабких». Не всім рівною мірою притаманна воля до влади. !Снує природна нерівність людей, народів, культур, зумовлена рівнем «життєвих сил». Право сильного стає наріжним каменем ніцшеанської «моралі панів». «Що добре? - Усе, що підвищує почуття могутності, волю до влади, саму владу в людині. Що погане? -Усе, що походить від слабкості».
Позбавити людину, що відважується на вільну побудову власного життя, «химери совісті», сприяти розквіту її життєвих сил заради свободи і творчості, заради майбутньої «надлюдини», заради «любові до дальнього» є метою нової моралі. Але етика «любові до дальнього» неминуче буде суперечити християнській етиці «любові до ближнього». Людина, що відважується бути господарем власної долі, повинна відважитися переступити через перепони релігійних, моральних, соціальних цінностей, не зв'язувати себе нормами «рабської моралі», бути «по той бік добра і зла».
Парадоксальність філософських ідей Ніцше до цього часу викликає неоднозначні, часто діаметрально протилежні оцінки його творчості.
3. Психоаналітична філософія: фрейдизм та неофрейдизм
Засновником психоаналітичної традиції, яка вплинула не тільки на філософську думку XX століття, але й на медицину і психологію, соціологію і педагогіку, антропологію й етнографію, на сучасне мистецтво і літературу, став австрійський психіатр і психолог Зігмунд Фрейд (1856-1939 рр.) Його основним внеском в науку і філософію стало дослідження ролі підсвідомого у людській психіці, впливу підсвідомого на життя і поведінку людини, на історію та культуру людства.
Вплив фрейдизму різною мірою відчули на собі такі письменники, як З. Цвейг, Т. Манн, Т. Драйзер, Ж.-П. Сартр і багато інших.
Своє вчення З. Фрейд розцінив як третій в історії думки людства відчутний удар по наївному людському самолюбству:
Копернік поклав край претензії людини на центральне місце у Всесвіті (людина та її колиска - Земля - опинилися загубленими у безмежному просторі космосу, поряд з іншими «рівноправними» планетами); вчення Дарвіна вказало на місце людини в одному ряду з іншими живими істотами,
Поставило під сумнів ідею божественного походження людини як «вінця творіння»; психоаналіз Фрейда доводить безпідставність претензій людини вважати себе розумною істотою, що керується в своєму життя власним розумом (виявилося, що людина не є господарем навіть у своїй домівці - у власній душі).
Фрейд, як і Ніцше до нього, здійснив своєрідну критику і викривання ілюзій класичної культури через аналіз людської психіки. Якщо благодушна класика наполягала на розумності людини, на її природній доброті, то Фрейд зосереджує увагу на аморальності, асоціальної агресивності людської природи. Явище підсвідомого було відоме задовго до Фрейда. Фрейду вдалося зробити підсвідоме об'єктом дослідження з принципово нових позицій. Він відводить підсвідомому провідне місце в процесі становлення та існування людини.
Людську психіку, пояснював Фрейд, можна порівняти з айсбергом, лише одна п'ята якого знаходиться над водою (сфера свідомого), а чотири п'ятих - у темних глибинах (сфера підсвідомого). Свідомість, розумне в людині є незначною частиною психічного життя. Переважна частина психічного життя знаходиться поза контролем розуму. Підсвідоме трактується Фрейдом як сукупність первісних інстинктів, темних ірраціональних, асоціальних і аморальних потягів і бажань. В основі всіх людських пристрастей і вад - марнолюбства, владолюбства, заздрості, жадності та інших - лежать два основних, базових інстинкти : сексуальний ("потяг до життя") і агресивний, («потяг до смерті»). Ці два інстинкти, "Ерос" і "Танатос" (названі так за іменами давньогрецьких богів кохання і смерті), є тими силами, що керують здебільшого людським життям. Вони виявляються сильнішими за розумні мотиви, потреби та інтереси людини.
У творі "Я і Воно" Фрейд визначає психічну структуру індивіда, яка складається, на його думку, з трьох рівнів.
Воно (М) - глибинний шар несвідомих потягів, сутнісне ядро людини, над яким надбудовується решта елементів. Ці первинні потяги зводяться до двох основних:
Потяг до життя, сексуальні бажання («Ерос»);
Потяг до смерті, до руйнування, агресивні бажання («Танатос»).
Я (Ego) - сфера свідомого, посередник між несвідомими потягами людини і зовнішньою реальністю (культурною і природною).
Над-Я (Super Ego) - сфера суспільних цінностей і норм, моральна цензура.
Таким чином, людське "Я", за Фрейдом, замкнене між двома протилежними полюсами - природною стихією біологічних інстинктів та потягів і вимогами культури. Основним і об'єднуючим всіх людей є сексуальний інстинкт, інстинкт продовження роду, який Фрейд позначив терміном «лібідо».
Звертаючись до проблеми культури у своєму есе «Невдоволеність культурою», Фрейд розкриває її суперечливий характер.
З одного боку, платою за культурний прогрес виявляється психічне здоров'я людини, яка ніби розривається між природною психічною стихією і культурними нормами, між сексуальністю і соціальністю, агресивністю і мораллю. Культура є, за Фрейдом, своєрідним механізмом соціального придушення вільного виявлення справжніх бажань індивідів, що приводить до душевних конфліктів і до порушень психіки - неврозів і психозів, а також - до проявів зла, агресії, насильства. Чим вищий рівень цивілізованості, культури людини і суспільства, тим більшою є загроза руйнування людської психіки. Чим більш повно і серйозно виконує людина заборони і приписи суспільства, тим більший тягар вона несе. Люди розплачуються найдорожчою ціною за суспільний прогрес. Обмежуючи свою свободу у сфері інстинктів, з перебігом історичного прогресу не тільки окрема людина, але й людство в цілому стає все більш хворим. Війни, повстання, революції, інші масові прояви насильства і агресії Фрейд розцінює як «колективний невроз».
З іншого боку, культура робить життя безпечнішим, блокуючи людські інстинкти, людську агресивність, взагалі робить можливим існування людського суспільства. Крім того, конфлікт між суспільними нормами і психічними силами людини сублімується в її творчій діяльності - в науці, релігії, мистецтві, тобто - сприяє розвитку культури. Саме підсвідомі потяги є тими імпульсами психічної енергії, які живлять творчу активність людини у всіх формах людської діяльності. За Фрейдом, культурна творчість є "сублімацією" (перенесення, перемикання) частини сексуальної енергії ("лібідо") в різні форми суспільної і культурної діяльності. Найяскравіше несвідоме виявляє себе в мистецтві. Художник трансформує їх у вільну гру творчих сил.
Пояснюючи причину такого неоднозначного впливу підсвідомості на людське буття, Фрейд звертається до архаїчних культур, до історичного минулого людства. Саме у далекій давнині, вважає він, можна знайти пояснення конфлікту між свідомістю і підсвідомим, між «Я» і «Воно».
Виникнення суспільства і людської цивілізації нерозривно пов'язане з появою культури. Людська культура, стверджує Фрейд, починається із заборони. В архаїчних суспільствах перші заборони і торкалися якраз вихідних, первісних інстинктів - сексуального і агресивного (заборона кровозмішування і заборона вбивства родичів). Причина заборони була настільки ж сильною, як і самі інстинкти, - продовження життя роду, його самозбереження і захист від руйнівних тваринних інстинктів. Але внаслідок цього виникає перша історична ситуація конфлікту між бажаннями і заборонами. Уся подальша історія людства - історія долання цього конфлікту.
Частково первісні інстинкти «зживаються» внаслідок так званої «сублімації», коли неприйнятні у суспільному середовищі інстинкти реалізуються в завуальованих формах - у сновидіннях, у міфологічних і релігійних уявленнях, в фольклорі, буденній мові, у всіх формах людської активності - у художній та науковій творчості, у політичній діяльності, спорті тощо. Цей спосіб «ілюзорного» задоволення є нормальним для суспільства способом функціонування біологічних інстинктів, їх енергія переключається на соціально дозволені форми активності.
Проте пригнічені і нереалізовані інстинкти стають джерелом негативної енергії, призводять до неврозів, до деструкції, руйнування людської психіки.
Теорія Фрейда була створена спочатку як метод лікування неврозів через аналіз і пояснення прихованих імпульсів (звідси - термін «психоаналіз»). Саме в усвідомленні, у розумінні пригнічених інстинктів вбачався спосіб подолання неврозу. Особлива увага приділялася Фрейдом дитячій психіці, дитинству, коли відбувається перший досвід конфлікту між соціальними заборонами і бажаннями, коли зазнаються психічні травми, що в явній формі можуть виявитися набагато пізніше.
Отже, справжнє керівництво людським життям здійснюється сферою підсвідомого, культура виступає в ролі «цензора» і «охоронця» від руйнівної дії інстинктів. Яку ж роль відіграє свідомість згідно з фрейдизмом? Свідомість і всі людські уявлення виявляються всього лише завуальованою формою справжніх мотивів нашої поведінки, своєрідною маскою, яку прагнуть одягнути на себе інстинктивні потяги. Навіть найблагородніші духовні пориви, високі почуття, піднесені ідеали є відбитком прихованих примітивних потягів і бажань, - таку версію людської духовності пропонує Фрейд.
Тим самим у своєму вченні Фрейд біологізує людину: основні причини її поведінки вбачає у біологічних, природних імпульсах. Фрейд підкреслює ірраціональність, алогічність людини, агресивність стає невід'ємною характеристикою людської природи.
Біологізаторський підхід здійснює Фрейд і до суспільства, яке виконує, на його думку, переважно репресивну функцію, обмежуючи свободу інстинктів індивіда. Тому суспільство та індивід завжди будуть створювати конфліктну цілісність, вважав він.
Неофрейдизм і успадковує, і разом з тим суттєво переглядає ідеї Фрейда.
Карл Юнг (1875-1961 рр.) Був першим учнем і першим критиком вчення Фрейда. Юнг піддав критиці перебільшення ролі сексуального початку в людській психіці.
Основні твори К.Юнга: «Архетип і символ», «Колективне несвідоме і його архетипи».
Основним досягненням творчості Юнга стало відкриття явища «колективного підсвідомого».
Юнг вважав, що в психіці людини крім індивідуального несвідомого, на якому побудований весь психоаналіз Фрейда, існує і глибший шар — «колективне несвідоме», таке, що є віддзеркаленням досвіду колишніх поколінь, відображеного в структурах мозку.
Досліджуючи людські сновидіння, міфи, релігійні уявлення, витвори мистецтва, фольклор, Юнг помітив такі підсвідомі духовні явища, які не могли бути зв'язані з індивідуальним життєвим досвідом. Виявилося, що певні образи і символи були успадковані нами і збереглися у вигляді «архетипів». Архетипи, за Юнгом, є підсвідомими образами-символами, які передаються у спадок й оформлюють наше мислення і нашу поведінку. Досвід усіх минулих поколінь фіксується у глибинних структурах людського мозку і зберігається в універсальних, єдиних для всіх людей, всіх народів, всіх часів архетипах. Архетипи є підґрунтям існування людського роду, його духовною спадщиною, яка оживає через глибинні механізми пам'яті кожного окремого індивіда. Саме колективне підсвідоме, яке складається з архетипів, є справжнім фундаментом духовного життя індивідів. Дослідження людського досвіду наблизили Юнга до визнання релігійного світу. Саме в людській душі Юнг знайшов ту сферу, в якій наука і релігія не спростовують одне одного.
Неофрейдисти А.Адлер, К. Хорні, Е. Фромм продовжили і розвинули фрейдистські ідеї в соціологічних та культурологічних дослідженнях. Вони прагнули пояснити і вирішити соціальні проблеми методами і настановами психоаналізу. Вони зосередили свою увагу на понятті соціального несвідомого, на психологічних аспектах соціального відчуження і самовідчуження людини, на процесах міжособистісних зв'язків, на ірраціональних і патологічних проявах суспільного життя. Найбільш відомим представником неофрейдизму став Е.Фромм, який зробив спробу поєднати в своєму «гуманістичному психоаналізі» ідеї марксизму, фрейдизму і екзистенціалізму. У своїх відомих творах «Мати або бути?», «Втеча від свободи» Фромм піднімає проблеми особистості в сучасному світі.
Екзистенціалізм - філософія існування людини - виникає у 20-х рр. ХХ ст. У Німеччині. Основоположниками німецького екзистенціалізму стали М. Хайдегер і К. Ясперс. Пізніше виникає французька школа екзистенціалізму, яка стала найбільш популярною у 40-60-х рр. ХХ ст. Її представниками стали Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, А. Камю. До екзистенціального напрямку тяжіє і творчість таких філософів, як М. Бердяєв, Л. Шестов, М.Бубер, М. Мерло-Понті, Х. Ортега-і-Гассет та ін. Передтечею своєї філософії екзистенціалісти вважають творчість та ідеї Паскаля, Унамуно, Достоєвського, Ніцше, Гуссерля, к'єркегора. С. К'єркегору належить сам термін «екзистенція» (існування, йдеться про існування людини).
Екзистенціалізм є відображенням духовної кризи сучасної культури. У ньому переважають трагічні тони - настрої песимізму, відчаю, незадоволеності, відчуття абсурдності світу, відчуження людини, її «закинутості» тощо.
Екзистенціалізм починає з критики раціоналістичної традиції класичної філософії, звинувачуючи її в тому, що вона залишила поза межами філософії основну філософську проблему - проблему людського існування. Будучи філософією пізнання, класична філософія розглядала людину тільки як суб'єкт пізнання, якому протистоїть світ як об'єкт. Людиною в її цілісності, з її унікальним внутрішнім світом ні філософія, ні наука не цікавилися.
Екзистенціалізм відсторонюється від питання, котре в класичній філософії мало вагоме значення, - яким є світ сам по собі, безвідносно до людини, наскільки вірно і точно його можна пізнати та ін. «Усе, що я знаю про світ, - писав М. Мерло-Понті, - навіть через науку, я знаю, виходячи з свого особистого знання і досвіду». Екзистенціалізм і зосереджує увагу на суб'єктивному людському досвіді. Своєю основною заслугою екзистенціалісти вважали відкриття абсолютно нового типу буття, який класична філософія вперто не помічала, - суб'єктивного людського досвіду, екзистенції. В екзистенції світ та його переживання нерозривно пов'язані. Усвідомлення і переживання власної присутності в світі, відчуття абсолютної унікальності, неповторності власного існування і є екзистенцією - по-справжньому людським способом буття.
Однак, вважають екзистенціалісти, перед людиною завжди постає вибір - обрати «справжнє» існування або «несправжнє», «бути» або «мати», дійсно існувати як Людина або «здаватися» нею. У концепції екзистенциалізму світ (і природний, і соціальний) розуміється, як чужий і ворожий щодо людини. Людина «закинута» у Всесвіті, який є пустим, сліпим і байдужим до людських турбот. Він позбавлений сенсу, а тому - абсурдний. Світ нав'язує людині «несправжнє» існування в якості об'єкта, речі серед інших речей. «Несправжність» такого існування полягає в тому, що втрачається основний вимір суто людського існування - вимір свободи, вільний вибір власної долі. Існування «речі» не залежить від самої речі, існування в «речовій проекції» означає бути об'єктом, зазнавати впливу ззовні, з боку природних, економічних, соціальних, культурних факторів, бути обумовленим їхньою дією. Суто людське існування полягає в тому, щоб бути суб'єктом, а не об'єктом. Суб'єкт - це той, хто діє, хто визначає, хто впливає. Бути суб'єктом в житті - означає брати повністю на себе всю відповідальність за свій життєвий вибір, не посилаючись на об'єктивні обставини, складність соціальних умов тощо. «Людина не має виправдання», - так визначив цю ситуацію Сартр. На його думку, екзистенціалізм - єдина теорія, яка не перетворює людину на об'єкт. У сучасній цивілізації, вважають екзистенціалісти, зростає процес знелюднення людини, позбавлення її індивідуальності. Суспільство «усереднює», нівелює людину, нав'язуючи їй стандарти поведінки, смаків, уявлень, способу життя. Сучасне масове суспільство веде до омасовлення людини, до відчуження її від своєї власної сутності, від інших людей, від світу. Єдиний спосіб залишитися людиною в цьому нелюдяному світі полягає в мужності обирати свободу.
Що ж саме відрізняє екзистенцію як дійсно людське буття, як «справжнє» існування від існування «несправжнього»? У першу чергу, безумовно, свобода. Свобода як вільний вибір, що поєднується з мужністю нести відповідальність за цей вибір. Екзистенція нерозривно зв'язана з усвідомленням скінченності власного буття. Проблема смерті є однією з центральних в екзистенціалізмі. Невід'ємним елементом екзистенції є також переживання «пограничної ситуації», тобто ситуації смерті, страждання, боротьби, провини. Відсутність у людини наперед заданої сутності і необхідність її створення - ще одна ознака людського існування.
Отже, екзистенція, «справжнє» людське існування можливе лише через ясне усвідомлення трагічності буття, скінченності, смертності особистості, її «закинутості» в абсурдному світі. Тому з екзистенцією пов'язані такі почуття і переживання, як самотність, страх, провина, страждання, відчуження, неспокій тощо. Всі ці почуття виступають предметом філософського дослідження і складають зміст так званих екзистенційних понять.
Прорив до екзистенції, прозріння, усвідомлення «справжньої» реальності відбувається в умовах «пограничної ситуації». У «пограничній ситуації» людина опиняється в моменти найглибших потрясінь, коли звичний погляд на життя змінюється гострим переживанням знайденого сенсу.
Особливість людської екзистенції полягає і в тому, що людина «закинута» у світ без сутності. «Існування людини, - стверджує Сартр, - випереджує її сутність». Будь-яка річ, що існує в світі, має певну сутність, тобто той внутрішній, головний, визначальний зміст, який зумовлює особливості існування речі. Людське існування, на думку екзистенціалістів, нічим не визначено. Людина не є ні доброю, ні злою «від природи», не існує ніяких характеристик, які були б наперед визначені в ній. Людина сама створює свою сутність у процесі життя. Народжуючись, вона ще не має людської сутності, людиною їй треба ще стати, зробити себе. Сенс людського життя екзистенціалісти і вбачають в самостворенні людиною власної сутності в процесі існування в світі. Причому в людському існуванні неможлива ситуація, коли людина може остаточно «завершитися» в своєму самостворенні. Людина приречена не тільки творити себе з нічого, але й постійно долати сама себе, виходити за власні межі, перевершувати себе.
Людина приречена на свободу, стверджують екзистенціалісти. Свобода є єдино можливим способом існування людини. Причому для екзистенціалістів свобода абсолютно незалежна від зовнішніх умов і обставин. Вільним можна бути і у в'язниці, оскільки справжня свобода є свобода внутрішня, свобода волі і духу, свобода вибору моральної позиції в житті. Дійсно існує лише той, вважає Сартр, хто вільно вибирає, сам себе створює. Бути - значить вибирати себе. Бути вільним означає - не зраджувати собі, зберігати в собі Людину, незважаючи на обставини. Свобода - це мати мужність бути людиною в нелюдяному світі, залишатися собою.
Проблема свободи як вибору викликає проблему відповідальності. Мужність обирати свободу, робити вільний вибір, результат якого не гарантований, передбачає готовність людини до ризику, готовність взяти на себе всю повноту відповідальності за вибір. Тому свобода є і тягар, на який людині ще потрібно відважитися.
Екзистенціалісти пропонують два варіанти реалізації свободи в умовах сучасного суспільства. Один варіант, найбільш виразно представлений Хайдегером, можна визначити як «етику неучасті». Свобода передбачає у даному випадку відмову від активної соціальної діяльності, від своїх претензій на владу і перебудову світу, розрив із загальноприйнятими цінностями, зі стандартом «жити, як всі», відмову від вічних перегонів за успіхом. Замість того - вибір «внутрішньої еміграції», «еміграції з бізнесу», свідомий вибір позиції аутсайдерства. Колись людині потрібно зупинитися заради зустрічі з собою, з власною екзистенцією, вважають філософи.
Другий варіант свободи пропонує А. Камю. Звільнитися від «тиранії суспільного цілого», вважає він, можливо тільки через активний опір соціальному середовищу, через бунт, через протест і заперечення авторитетів, традиції, усталених норм життя і поведінки, що нав'язуються суспільством. Мотив боротьби за духовну свободу, за можливість залишатися собою в умовах індустріального суспільства знайшов своє відображення у молодіжній контркультурі.
5. Сучасна «філософія науки»: позитивістський напрям
Позитивістський напрям (або сучасна «філософія науки») орієнтований на перетворення філософії на науку. Основними проблемами цього напрямку є проблеми структури наукового знання, проблеми наукової методології і мови науки.
Позитивістська філософія розвивається як опозиція ірраціоналістично-антропологічному напряму.
У своєму розвитку позитивістська філософія пройшла декілька етапів.
Перший етап позитивістської філософії (так званий «перший позитивізм» середини ХІХ ст.) Представлений іменами О. Конта, Д. Мілля, Г. Спенсера. Виникає позитивізм у 30-х рр. ХІХ ст., в межах класичної філософської традиції.
«Другий позитивізм» виникає на межі ХІХ - ХХ ст. Як модифікація «першого позитивізму» під впливом революції в природознавстві. Основоположниками «другого позитивізму» стали Е. Мах і Р. Авенаріус.
Позитивістська філософія ХХ століття є «третьою» хвилею позитивізму, що отримала назву «неопозитивізму». Неопозитивізм - широка філософська течія, вона мала свою еволюцію, змінюючи на різних етапах свого розвитку і пріоритети в проблематиці, і свої назви. Але при всіх модифікаціях і варіантах позитивістської філософії її основна програма і принципи залишилися незмінними. Програма позитивізму, як класичного («першого» і «другого»), так і некласичного (неопозитивізму з його варіантами), ґрунтується на наступних установках.
Позитивістська філософія орієнтована на проблеми науки: проблеми структури і функцій наукового знання, методології, логіки науки тощо. Для позитивістської концепції традиційною є висока оцінка науки, її ролі у суспільному прогресі. Характерними ознаками цього напряму є відданість ідеалу наукової раціональності, підкреслення цінності чітко сформульованої думки, прагнення озброїти науку такими засобами пізнання, які б привели до максимальної строгості і достовірності наукового знання.
Впевненість у тому, що єдино можливим знанням є спеціально-наукове знання, що ідеалом пізнавальної діяльності є наука, створена за моделлю математично-природознавчих наук, вплинули і на бачення сутності філософії, її ролі у духовній культурі, зв'язку її з наукою. Сам термін «позитивізм» виникає з установки перетворити філософію на справжнє, наукове позитивне знання, на противагу знанню марному, химеричному, «метафізичному» («метафізичне» - те, що виходить за межі безпосередньо даного)
. За словами О. Конта, «позитивне і означає реальне на противагу химеричному». «Метафізичність» філософського знання, вважають позитивісти, полягає в тому, що вся попередня традиційна філософія займалася проблемами, які в принципі неможливо раціональним способом перевірити, тобто ні з позиції емпіричного досвіду, ні логіко-математичними засобами. Спочатку наголос робився на неможливості співставлення тверджень філософії з фактами. Пізніше знайшовся ще один аргумент проти філософії: «вся метафізика позбавлена смислу, оскільки вона перепсована грубими помилками логічного характеру» (Р. Карнап).
Звідси випливає основна установка позитивізму щодо філософії. Філософія не має свого предмета дослідження, як самостійна дисципліна вона не має права на існування. Але, якщо філософію очистити, як вважають позитивісти, від «метафізики», тобто від усіх світоглядних проблем, перетворити її на позитивне знання, вона може виконувати певні функції, зв'язані з «обслуговуванням» наукового знання. Класичний позитивізм залишав за філософією роль систематизатора наукового знання, посередника і об'єднуючого фактора між різними галузями науки. Неопозитивістська філософія вважає, що її роль - бути логікою і методологією науки.
Неопозитивізм виникає у 20-х рр. ХХ ст. Його першою формою став логічний позитивізм, який поставив за мету логічний аналіз науки.
Концепцію логічного позитивізму розробили представники так званого «Віденського гуртка», більшість яких були логіками і математиками - М. Шлік, К. Гедель, Р. Карнап, Л. Вітгенштейн. Ідеї логічного позитивізму поділяли також Б. Рассел, Г. Фреге та ін. Неопозитивісти викидають з філософії всі «залишки» метафізичних питань, які ще були притаманні класичному позитивізму ХІХ ст., у першу чергу - проблему існування об'єктивної реальності. Ця проблема була визнана як така, що позбавлена наукового смислу. Чуттєво-емпіричні дані, що досліджуються наукою, були визначені не як прояви об'єктивної реальності, а як «матеріал пізнання», яким можна просто маніпулювати. Основна функція «наукової» філософії повинна була полягати не в систематизації наукового знання, як вважали перші позитивісти, а в діяльності з аналізу наукових форм знання засобами математичної логіки. Величезний вплив на концепцію логічного позитивізму здійснили творці математичної логіки - Г. Фреге і Б. Расел. Основним завданням логічного позитивізму стало реформування мови, через максимальне вилучення з неї логічних двозначностей і недоречностей. Адже тільки несуперечлива мова може бути пристосована до розв'язання наукових проблем. Кінцевою ж метою логічних позитивістів було створення єдиної методологічної основи для всіх наук, яка гарантувала б строгість, достовірність і обґрунтованість наукового знання.
Саме з логічного позитивізму починається переорієнтація позитивістської філософії на проблеми мови. Спочатку ставилося завдання переформулювати і перекласти висловлювання звичайної мови на мову формалізовану, штучну, на символи математичної логіки (логічний позитивізм). Пізніше виникає філософія аналізу «нормальної», тобто звичайної, повсякденної мови. Філософія була орієнтована на запобігання неправильному застосуванню природної мови (аналітична філософія, філософія лігвінстичного аналізу).
Представники «Віденського гуртка» називали себе «науковими емпіристами», підкреслюючи, що вони першими провели науковий аналіз поняття досвіду. Наукове пізнання, на їх думку, ґрунтується на методі індукції. Строга наука робить узагальнення, формулює закони на підставі низки спостережень та експериментів. Результати емпірично-експериментальних досліджень повинні бути перевірені на істинність спеціальним методом верифікації, розробленим неопозитивістами. Логічний аналіз науки методом верифікації полягає в тому, що всі наукові твердження потрібно перетворити на такі, котрі можна безпосередньо співставити з даними спостережень, перевірити досвідним шляхом. Якщо твердження не можна перевірити таким способом, то його вважають позбавленим наукового смислу і вилучають із науки.
Логічні позитивісти стикнулися з такими труднощами принципу верифікації, які вони не в змозі були подолати. До того ж англійський філософ К. Поппер піддав ґрунтовній критиці і індуктивно-емпіричну концепцію, і принцип верифікації логічних позитивістів. На думку К. Поппера, наука, що використовує індуктивний метод, тобто робить узагальнюючи висновки з великої кількості спостережень, - є міфом. Насправді наука йде до висновку часто після одного спостереження, виходить з припущень, а наукові висновки і теорії завжди є певними здогадами, і аж ніяк не універсальнимі обґрунтованими істинами. Наука вгадує, але не обґрунтовує. Тому надії логічних позитивістів на міцний емпіричний фундамент науки виявилися марними.
Ілюстрацією цього факту служить відома притча, що належить англійському філософу, логіку і математику Б. Расселу. «Щодня селянин приходить годувати курку. Звичайно, курка робить індуктивний висновок: поява селянина означає близьку годівлю. Однак, одного ранку селянин приходить, щоб скрутити їй шию. Ось приклад того, як небезпечно виводити загальний закон на підставі окремих спостережень».
Замість принципу верифікації, який зазнав краху, К. Поппер пропонує принцип фальсифікації, тобто пошук фактів, які не підтверджують, а спростовують певні положення. На його думку, загальні наукові положення неможливо верифікувати, але можна спростувати (фальсифікувати). Сутність принципу фальсифікації полягає в тому, що теорію можна вважати дійсно науковою, якщо її в принципі можна спростувати, можна виявити в деяких випадках її хибність. Наприклад, теорія Ейнштейна, хибність якої для окремих випадків можна довести, виявляється наукою. Будь-яка «нормальна» теорія на відміну від лженауки, включає в себе певну заборону, не дозволяє пояснити все, що завгодно. Як стверджував ще Лейбніц, «наука неможлива там, де все можливо».
Впевненість логічних позитивістів у тому, що можна побудувати штучну математизовану мову як абсолютно логічну, внутрішньо несуперечливу систему, була підірвана відомою «теоремою неповноти» Геделя. У ній було доведено, що досягти повної визначеності, повної обґрунтованості неможливо навіть в математичному знанні, а звідси неможливо повністю формалізувати і мислення, побудувати ідеально строгу математизовану мову.
Після краху, якого зазнав логічний позитивізм, починаються пошуки в іншому напрямку. Досліджуються лінгвістичні механізми мови, значення мовних висловлювань, смисли мовних виразів. У 50-60- х рр. Панівним варіантом неопозитивізму стає аналітична філософія, або філософія лінгвістичного аналізу. Поштовхом для її розвитку стали пізні роботи Л.Вітгенштейна і філософія «здорового глузду» Г. Мура. Лінгвістична філософія переносить наголос на аналіз повсякденної мови, на умови її правильного застосування. Мова почала розглядатися як найважливіша частина людського буття.
У 60-70 рр. Формується ще один варіант позитивістської філософії, який найчастіше визначається як постпозитивізм. Його основними представниками є І. Лакатос, Т. Кун, П. Фейєрабенд та ін. Постпозитивізм зазнав значного впливу ідей К. Поппера, його концепції «критичного раціоналізму». На перший план тут виступають проблеми, що викликані змінами в самій організації наукового пізнання: наука стає все більш зв'язаною з промисловими комплексами, все більш динамічною, зростає колективний характер наукової творчості. Постпозитивізм зосереджує увагу на проблемах ефективності наукового знання, механізмах його розвитку, сутності наукових революцій, на зв'язках наукового знання з соціально-культурним середовищем людини.
Висновок, який був зроблений представниками постпозитивістської концепції, полягає в тому, що сучасна наука при всій її могутності та практичній ефективності, є досить відносним знанням, побудованим на припущеннях. Як стверджує один із представників сучасної філософії, у наш час наукове знання сприймається за істинне, якщо воно дістає підтримку найкомпетентніших фахівців епохи, або якщо воно будується на засадах, які на той час перебувають у моді. Виявилося, що наукове знання, яке нібито повинно бути максимально об'єктивним, насправді залежить від багатьох випадкових факторів: від теоретичної позиції дослідника, від тієї наукової моделі, якої він дотримується, від пануючих релігійних вірувань, від матеріального середовища, соціального оточення, навіть від психологічних рис дослідника.
Згідно з «критичним раціоналізмом» К. Поппера, наука розвивається тільки як процес здогадів і припущень, в яких міститься можливість їх спростування. Будь-яка теорія з часом виявляється хибною. Наука неспроможна породити знання, яке було б певним або хоча б ймовірним. Будь-яку теорію потрібно розглядати як здогадку, що отримала деяке підтвердження. Але в будь-яку мить перевірка може виявити її хибність. Розвиток науки можна розглядати як процес «спроб і помилок». Наймудріше, що можна зробити за таких умов, - це вчитися на власних неминучих помилках.
Т. Кун у своєму відомому творі «Структура наукових революцій», спираючись на аналіз багатьох прикладів з історії культури, показав, що розвиток науки не є лінійним процесом накопичення відкриттів та винаходів, процесом нагромадження все більш повного і точного знання. Наука розвивається стрибками: пануюча парадигма (модель) наукового знання з часом зазнає кризи, супроводжується розривом зі старим, усталеним науковим баченням і змінюється на нову парадигму. Причому завжди існують різні можливі варіанти нової парадигми науки, перемога певної наукової моделі залежить, як доводить Кун, не від безсторонніх і неупереджених перевірок і доказів, а від найрізноманітніших, часто випадкових факторів - психологічних, естетичних, соціальних, практичних тощо.
Відтепер людству судилося жити в постійній невпевненості і в абсолютній невизначеності - такий висновок роблять дослідники з аналізу наукового знання ХХ ст.
6. Феноменологія і герменевтика
Феноменологія (від слова «феномен» - явище) заснована німецьким філософом Е.Гуссерлем (1859-1938 рр.). Феноменологія - вчення про свідомість, про її сутнісні структури (феномени). Феноменологія є також методом інтуїтивного осягнення сутності предметів споглядання через заглиблення в своє «Я», через вияв буття свідомості в її абсолютній чистоті і незамутненості.
Основні роботи Гуссерля - «Логічні дослідження», «Криза європейського людства і трансцендентальна феноменологія». Феноменологія здійснила великий вплив на філософію ХХ ст. (на екзистенціальну філософію, а також на творчість М.Хайдеггера, Х.Г.Гадамера, М.Шелера, Ж.-П.Сартра). Феноменологія є досить складним і суперечливим вченням. Сьогодні існує багатотомна «гуссерліана», основою якої став архів обсягом 47000 сторінок рукописів, що було знайдено вже після смерті Гуссерля. Хоча сам Гуссерль був переконаний, що обґрунтовує раціоналізм нового типу, його вчення стало поштовхом для розвитку ірраціоналістичних вчень сучасної філософії. Імпульсом для творчості Гуссерля стали його роздуми про кризу науки на межі ХІХ-ХХ ст. Він поставив собі за мету побудувати новий феноменологічний метод для науки, який би надав можливість отримання достовірного знання про світ. Протягом життя погляди, цілі і проблематика філософії Гуссерля змінювалася, але загальним результатом його творчості стало: феноменологічна концепція свідомості, розробка методу феноменологічного аналізу, нове бачення людської суб'єктивності, а також вчення про «життєвий світ», про соціально-культурну обумовленість свідомості і пізнання людини.
Вихідним моментом феноменології Гуссерля є перегляд і спростування класичної настанови філософії про протиставлення свідомості і буття. Світ предметної реальності дається людині не як сущий сам по собі, а як такий, що виявляє себе тільки в структурах людської свідомості, (які Гуссерль називає феноменами). Тому філософія повинна починати, вважав він, з аналізу свідомості, її структур, певних первинних очевидностей, закладених в самій свідомості, які дозволяють ясно і виразно бачити світ. В решті-решт, єдиною реальністю феноменологічної філософії стає безпосереднє переживання суб'єктом свого власного буття. У цьому - недолік і обмеженість феноменології.
Свідомість людини, за Гуссерлем, «забруднена» всілякими догматичними твердженнями, судженнями, суперечливою і заплутаною інформацією, нав'язаними ззовні думками, оцінками, двозначністю слів, - всім тим, що «вкладає» в нас культура і суспільство, і чим маніпулюється свідомість людини. Тому для індивіда є непрозорим і невідомим власне глибинне «Я», воно затемнене нашаруваннями культури, а звідси - людина не готова до неупередженого пізнання світу і себе. Щоб повернутися до ясності свідомості, до первинного, неспотвореного і не викривленого бачення, треба очистити свідомість від усіх ілюзій, нашарувань і упереджень сучасності і минулого, «пробитися» до достеменного власного «Я» і глибинного сенсу світу.
Очищення свідомості, вважав Гуссерль, стає можливим завдяки такій властивості свідомості, як її інтенційність (буквально - «спрямованість»). Свідомість завжди спрямована на певну предметну реальність (ми думаємо про щось, переживаємо щось, отримуємо враження про щось).
Свідомість, що зосереджена виключно на предметах зовнішнього світу, згідно з феноменологією, завжди потрапляє в полон ілюзій. Для людини з такою свідомістю стає неможливим неупереджений, тверезий погляд на світ і на себе. Але людське «Я» не тотожне своїй свідомості. Наше глибинне «Я» є власником свідомості і може переорієнтувати свідомість на себе. Тому свідомість може як приховувати, так і відкривати «Я» людини, що стоїть за свідомістю. Для того, щоб переорієнтувати свідомість на себе і здійснити її аналіз, Гуссерль впроваджує спеціальну процедуру - феноменологічну редукцію (редукція - буквально «зменшення»). Здійснити редукцію - означає «взяти світ в дужки», за словами Гуссерля. Тобто абстрагуватися (тимчасово) від всього предметного змісту наших споглядань та вражень, від всіх нав'язаних нам уявлень, оцінок, упереджень. Метою і сенсом феноменологічної редукції є очищення свідомості від предметного змісту, повернення її на себе і через це - заглиблення у власне «Я». Але редукція є лише підготовчим етапом для подальшого феноменологічного аналізу. Після очищення свідомості виявляється, що вона не є пустою, вона є потоком переживань. Аналіз структури потоку переживань і є феноменологією.
Саме в чистому потоці переживань і відбувається саморозкриття сутності і сенсу буття. Через включення в цей безпосередній потік вражень людина досягає неупередженого і достовірного осягнення реальності. Якщо класична філософія вбачала основу достовірного знання в його раціональній обґрунтованості, то Гуссерль вважав, що довіряти треба саме інтуїтивним, первинним, безпосереднім враженням і переживанням. Саме через очищення свідомості досягається безпосереднє «вбачання» сутностей, переконливість, достовірність і безсумнівність знання.
Чиста свідомість з її структурами - це вже не індивідуальна свідомість, не її психологічні характеристики, а свідомість в її загальнолюдській формі. Пізніше Гуссерль переконався в тому, що суто логічний і психологічний аналіз структур чистої свідомості є обмеженим. Щоб пояснити, що робиться в голові окремої людини, потрібно вийти за її межі, в світ людської культури. Духовне, ідеальне (феномени свідомості) належать культурним утворенням, які існують незалежно від окремих людських індивідів і через які тільки і можна пізнати саму свідомість. Тим самим Гуссерль дійшов до висновку про соціально-культурну обумовленість свідомості і пізнання.
Гуссерль приходить до ідеї «життєвого світу». Життєвий світ - це світ донаукових, дологічних, неусвідомлених уявлень, світ банального, відомого всім, самоочевидного, який не потребує спеціального раціонального доведення і тому є безпосередньо переконливим і достовірним. Під всіма нашаруваннями культури сховані феномени «життєвого світу» людини. Довіра до безпосередньо даного, до очевидностей свідомостей лежить в основі феноменологічного методу Гуссерля. «Археологією» свідомості назвав він метод виявлення вихідних пластів людської свідомості, схованих під щільними нашаруваннями культури. Кризу науки Гуссерль пов'язував із тим, що наука втратила зв'язок з цим первинним життєвим світом людини, з основними цілями і цінностями людського існування. Він робить висновок: наукове пізнання залежить від більш значимого і більш високого за важливістю і роллю в людському житті способу донаукової свідомості - життєвого світу, що складається із сукупності безпосередніх очевидностей.
Отже, суть феноменологічного вчення полягає у визнанні того, що достеменність буття розкривається тільки через людське самопізнання, через саморозуміння і самоусвідомлення особистості в просторі культури. Феноменологія - це довіра до безпосередніх очевидностей людської свідомостей, до світу людських вражень і переживань, до феноменів людського існування в світі, через які реальність виявляє свою сутність, людський смисл і значення.
Метод феноменологічного аналізу полягає у розгляді будь-якої проблеми через призму феноменів культури, тобто - у відповіді на питання, як та проблема виникла в історії культури, як вона відображена в матеріалі культури, який її культурний сенс. Феноменологічний аналіз передбачає неупереджений погляд на предмет дослідження, осмислення свідчень культури про цей предмет, його безсторонній, але повний і точний опис, позбавлений попередніх суджень і оцінок: не судити, а описувати, не пояснювати предмет в термінах причинно-наслідкових зв'язків, а розуміти його, дати йому самому розкрити свій смисловий зміст і значення в процесі його інтуїтивного споглядання. Принцип «епохе», який Гуссерль запозичив в античності і який означає стримування від поспішних суджень, відмову від попередніх оцінок, стає центральним принципом феноменологічного методу.
Якщо феноменолог орієнтується в основному на споглядання, він прагне зрозуміти світ через конструкції (феномени) свідомості, то герменевтика не задовольняється тільки спогляданням та його обробкою у свідомості. Людина не просто споглядає світ, вона знаходиться «всередині» сущого, виявляючи інтерес до нього (латинською мовою «серед сущого» - «інтер-ессе», тобто бути серед сущого - означає проявляти інтерес до нього).
Герменевтика виникає як мистецтво і теорія тлумачення текстів. Джерела герменевтики знаходяться в античності і християнстві. Сам термін бере свій початок в імені античного бога Гермеса, який був посередником між людьми і богами, тлумачем волі богів. З виникненням християнства мистецтво і теорія тлумачення стали розглядати як інструмент правильного розуміння Біблії. Саме тоді звернули увагу на складність і багатозначність структури тексту. На початку ХІХ ст. Філософ і теолог Ф.Шлеєрмахер став розглядати герменевтику як спосіб розуміння характеру і психології автора тексту. Пізніше В.Дільтей розрізнив «науки про природу», з їх основним методом «пояснення» і «науки про дух», гуманітарне пізнання, основним методом якого він називав «розуміння». Всі явища культури як продукти людської діяльності, як вияв самої людини, потребують розуміння і порозуміння. Це досягається через «вживання», «співпереживання», «вчування». Герменевтику Дільтей визначив як новий метод, метод інтерпретації, розуміння і тлумачення будь-якого гуманітарного тексту. Розуміння та інтерпретація стали основними поняттями герменевтики. Інтерпретація є процесом проникнення в глибину смислової структури тексту. Всю культуру герменевтика уявляє як сукупність культурних витворів, або - культурних текстів. Інтерпретувати - означає йти від явного до прихованого смислу тексту. Інтерпретація підкорена основному завданню - розумінню. Розуміння виявляється як порозуміння. Розуміння означає переноситися в інше життя, переживати інше життя, як своє.
Основним принципом розуміння в герменевтиці визначається так зване герменевтичне коло, яке містить в собі ще один принцип - «попереднього розуміння» (герменевтичні «перед-структури», «перед-розуміння»). Герменевтичне коло - принцип розуміння тексту, заснований на взаємозв'язку частини і цілого. Розуміння цілого складається з розуміння окремих частин, а для розуміння частин необхідним є розуміння цілого. Частка і ціле - поняття співвідносні: текст є часткою щодо всієї творчості автора, яка, в свою чергу, є часткою певного жанру або літератури загалом, а також - часткою духовного життя і біографії автора. Ідея герменевтичного кола означає також, що не існує розуміння тексту без певних передумов: розумінню вже передує певне уявлення про те, що ще треба зрозуміти. Первинне розуміння є налагодженням на певну «хвилю», попереднім нарисом смислу, очікуванням від тексту того, що відповідає уявленням про його зміст і сенс. Процес розуміння смислу виявляє себе як розробка попереднього розуміння та його подальший перегляд. Зміст «перед-розуміння» визначається і традицією гуманітарної культури, і самою мовою. Буття, яке може бути зрозумілим, вважають герменевтики, є мовою. Таким чином, світ мови стає в герменевтичній філософії достеменним виявом буття загалом.