Тема 10. СВІДОМІСТЬ, ЇЇ СУТЬ І СТРУКТУРА
Поняття духовного світу людини.
Проблема ідеального в філософії.
Соціально-практична сутність свідомості.
Індивідуальна і суспільна свідомість. Структура суспільної свідомості.
1. Поняття духовного світу людини
Сутність людського духу, походження свідомості містять в собі багато таємничого, і навряд чи людство коли-небудь знайде остаточне вирішення цих проблем. Загадка людського духу завжди буде викликати надзвичайний інтерес і спробу нових варіантів її розкриття. Але певний досвід в пізнанні свідомості вже є..
Свідомість є предметом вивчення не лише філософії, але й соціології, психології, фізіології, генетики, медицини. Очевидним є той факт, що людська свідомість має певні біологічні передумови, вона нерозривно пов'язана з матеріальним носієм - головним мозком. Очевидним є і те, що біологічні закони і генетична програма є невід'ємною умовою життя і діяльності кожної людини. Психічне життя як відображення дійсності притаманне не лише людині, але й тваринам. Але тільки у людини виникає вища, специфічна форма психічного відображення об'єктивної реальності - мислення, свідомість.
Якщо розглядати свідомість з суто психологічної точки зору (як вищий рівень організації психічного життя і відображення дійсності у формі психічних образів), то в складі свідомості можна виділити такі форми психічного відображення: несвідоме, форми чуттєвого споглядання, емоції, почуття, волю, мислення, самосвідомість. Сфера несвідомого включає в себе сукупність психічних явищ і процесів, прихованих від самоспостереження, які відбуваються без участі свідомості, в неусвідомленій формі. Несвідоме охоплює широке коло явищ - від елементарних (інстинктів, навичок, автоматизмів, типових емоційних станів) до найскладніших процесів, що впливають на художню творчість, на інтуїтивні акти пізнання тощо. Формами безпосереднього чуттєвого споглядання виступають відчуття, сприйняття і уявлення. Більш складним елементом психічного відображення дійсності є емоції і почуття. Вони зумовлюють вольові процеси людської психіки. Вищою формою психічного відображення дійсності є логічне мислення як засіб понятійного осягнення сутності речей і розкриття закономірностей оточуючого світу. Мислення як вища форма пізнавальної діяльності має свої рівні, від елементарної діяльності розсудку, яка притаманна і тваринам (процеси аналізу і синтезу, індуктивні і дедуктивні способи міркування, експериментальна діяльність) до вищих, суто людських форм поняттєвого пізнання дійсності, творчого мислення. Суб'єктивно-психологічні особливості індивіда впливають і на таку складову свідомості, як самосвідомість, або рефлексія (вона має свої рівні і форми - самопочуття, самопізнання, самооцінка, самоконтроль).
Людина є єдиною істотою на Землі, якій притаманна свідомість, духовне життя. Джерело свідомості коріниться в особливостях людського буття у світі. Людина не просто пристосовується до навколишнього середовища (як природного, так і соціального), але й активно перетворює, освоює світ і опановує його закони. Таке активне опанування світом як об'єктом відбувається в формі практичної діяльності (матеріально- предметного перетворення дійсності) і теоретичної, пізнавальної діяльності, засобом і вищою формою якої є мислення. Пізнавальна діяльність, і зокрема мислення, спрямовані на нейтральне, суто об'єктивне відображення світу і людини (людина так само може розглядатися по аналогії з об'єктом зовнішньої дійсності). Проте людська духовна активність не обмежується лише спрямованістю на об'єкт, на реальність «поза себе». Є й інша форма ідеальної діяльності, яка спрямована саме на перебудову людської душі. Це - духовно- практична, оцінна діяльність, ціннісна форма свідомості.
Таким чином, можна визначити три основні способи відношення людини до світу (їх ще називають способами освоєння світу).
По-перше, людина практично перетворює світ, тобто її відношення до нього полягає в матеріально- предметній діяльності, у перетворенні реальних речей, предметів тощо.
По-друге, людина пізнає світ, отримує знання про суще. Таке відношення до світу називається в філософії теоретичним освоєнням.
По-третє, вона оцінює його: світ не задовольняє людину, вона щось визнає в ньому або - заперечує, щось в ньому схвалює, а щось осуджує, щось вважає добрим, а щось поганим, дещо приємним і прийнятним, а інше неприйнятним.
Людську свідомість не можна ототожнювати тільки зі знанням, з пізнанням, мисленням. За своєю сутністю свідомість є здатністю людини не лише пізнавати світ, але й усвідомлювати його, наповнювати його сенсом і суб'єктивним значенням, співставляти свої знання з цілями власного існування, оцінювати світ не лише в його об'єктивних характеристиках, але і як світ свого життя. Свідомість є усвідомленням своїх вчинків, їх наслідків, вона нерозривно пов'язана з совістю, з відповідальністю людини за свої стосунки зі світом природи і світом людей.
Отже, свідомість, з одного боку, є формою об'єктивного відображення, формою пізнання дійсності як незалежної від людських прагнень та інтересів. Результатом і метою свідомості як пізнавальної діяльності є отримання знань, об'єктивної істини.
Результатом і метою духовно-практичного, ціннісного відношення до світу є осягнення сенсу існуючого, міри відповідності світу та його проявів людським інтересам та потребам, сенсу власного життя. Якщо мислення, пізнавальна діяльність потребують здебільшого тільки ясного вираження знання, дотримання логічних схем оперування ними, то духовне ставлення до світу і його усвідомлення вимагає особистих зусиль, власних роздумів і переживання істини.
Духовний світ людини - це не лише її розум, мислення, але й почуття, емоційні стани, віра, воля, світогляд, самосвідомість, що спирається на сукупність ціннісних орієнтирів і духовних смислів. Свідомість не дорівнює мисленню та знанням, вона є одночасно і переживанням, усвідомленням, оцінкою дійсності. Будь-який прояв духовності відбиває в собі (з різною мірою вираження) обидві форми ідеального ставлення до світу - і пізнавальну, і ціннісну (духовно-практичну).
З давніх часів в духовному світі людини прийнято розрізняти душу і дух, душевне і духовне життя.
Поняття душі виникає раніше, ніж поняття духу. Уявлення про душу як про своєрідний феномен людського існування вперше виникає у стародавніх греків. Душа - сфера психічного життя людини, її розум, чуття і воля. Це внутрішній суб'єктивний світ, сфера безпосередніх переживань, думок, які складають інтимно-особистісну сторону людського єства. Душа людини притаманна їй і тільки їй. Душевне життя - унікальний і неповторний особистісний світ людини.
Поняття духу в європейській історії пов'язане з християнством. Дух Святий - це один із особових виявів єдиного Бога. Духовне життя часто ототожнюють з життям релігійним, а духовність людини розуміють як наявність в ній частки божественного духу. Але існує інше трактування поняття «дух». Дух - така реальність, яка не належить окремій людині, це об'єктивна щодо індивіда духовна культура людства, сфера неутилітарних, вищих, абсолютних цінностей істини, добра, краси, справедливості, свободи, віри тощо. В духовній сфері людина ніби зростає над собою, долає свою обмеженість і скінченність і виходить у вимір вічного. Вічне - це повнота людського духу в його історії. Через освоєння людської культури, через прилучення до духовної реальності людства особистість живе духовним життям, збагачує власну душу.
2. Проблема ідеального в філософії
Однією з найхарактерніших рис свідомості є її ідеальність. Проблема свідомості - це проблема ідеального. Найбільш загальне визначення ідеального - це суб'єктивний образ об'єктивної реальності, це відображення дійсності у формах духовної діяльності людини і людства.
Яка природа ідеального образу? Як він виникає ? Як ідеальне пов'язане з матеріальним? В історії філософської думки є декілька основних відповідей на ці питання.
В об'єктивно-ідеалістичних інтерпретаціях людська свідомість розуміється як вияв, як частинка надлюдської духовної сутності, як продукт або інобуття "світового розуму" - світу ідей, за Платоном; абсолютної ідеї в філософії Гегеля; Бога в теологічних концепціях тощо. Тобто ідеальне (свідомість) для об'єктивного ідеалізму може існувати об'єктивно, незалежно від людини.
Суб'єктивно-ідеалістичні системи розглядають свідомість людини як замкнений внутрішній світ, як самодостатню сутність. Для представників такого підходу (Р.Декарт, Дж. Берклі, Д. Юм), суть свідомості потрібно шукати в самій свідомості, в її структурах, від яких залежить образ, картина світу. Світ з його характеристиками, яким він існує в людських уявленнях, проголошується тут конструктом і виявом людської суб'єктивності. Не свідомість є відображенням буття, а саме буття є обумовленим специфікою структур свідомості. Згідно з таким підходом, розуміння суті свідомості передбачає дослідження її "зсередини", через вивчення структур та діяльності мозку.
Позиція гілозоїзму полягає в утвердженні, що вся матерія мислить, свідомість є властивістю всього матеріального світу. Це вчення приписує здатність відчуття і мислення всім формам матерії (як живої, так і неживої). З погляду гілозоїзму, вся матерія одушевлена або, принаймні, містить в собі зародки, передумови до мислення. Елементи гілозоїзму можна знайти в поглядах Арістотеля, Дж. Бруно, Б.Спінози.
Вульгарний матеріалізм є ототожненням свідомості з матеріальними процесами в мозку людини. Розуміння свідомості як суто матеріального феномену з'являється вже в античному атомізмі, але особливу популярність вульгарно-матеріалістична концепція свідомості одержала в кінці XVIII - початку XIX століття з поширенням ідей дарвінізму. Найвідоміші представники - Д. Фогт, Л. Бюхнер, Я. Молешотт.
Вульгарний соціологізм щодо проблеми свідомості полягає в тому, що свідомість за своїм змістом розуміється як абсолютно залежна від соціального середовища. Біля витоків цих ідей стоїть Дж. Локк та його послідовники, французькі матеріалісти і просвітники XVIII століття. Згідно з такою концепцією, людина народжується з душею, свідомістю, як чистий лист паперу, як "чиста дошка", а чим душа буде в подальшому "наповнена" - залежіть виключно від суспільного виховання.
Діалектичний матеріалізм наполягає на тому, що суть свідомості потрібно шукати не в ній самій, а в зовнішньому світі, в суспільній практиці. Висновки даного підходу: «буття визначає свідомість», «свідомість — суб'єктивний образ об'єктивного світу».
3. Соціально-практична сутність свідомості
Свідомість не є лише суб'єктивно-психологічною здатністю індивіда, не є проявом лише психічної сфери життя. З позиції специфіки психічної організації і суб'єктивно-психологічних особливостей внутрішнього світу людини неможливо розкрити сутність свідомості. Проблема полягає в тому, що витоки духовності людини не зосереджені в самому індивіді, вони мають зовнішні щодо нього джерела. Людина в своєму розвитку спирається на певні форми духовності, які існують незалежно від її індивідуальної свідомості. Філософські системи по-різному визначали факт об'єктивного існування духовних формоутворень. Релігійні концепції апелюють до Бога, що наділив людину духовністю. Системи об'єктивного ідеалізму (Платон, Гегель та ін.), констатуючи об'єктивність форм духовності, факт їх існування в просторі людської культури, пояснюють це наявністю поза- і надлюдської духовної субстанції - абсолютного духу, світу ідей, духовної космічної енергії тощо. Сучасний матеріалізм, на відміну від релігійних і ідеалістичних концепцій, основи духовності вбачає саме в людському суспільстві, в особливостях соціально-практичного і культурно-історичного буття людини у світі. Згідно з матеріалістичною концепцією, свідомість породжується всім розвитком матеріального світу, його еволюцією. Але людська духовність, духовна культура людства виникає не шляхом стихійного розвитку матерії взагалі, а внаслідок розвитку такої форми матеріальності, як людська практична діяльність, що відбувається за певних соціальних умов.
Духовний світ людини сформувався у процесі антропосоціогенезу на основі суспільної праці і спілкування індивідів. Особливість людського способу буття полягає в тому, що людина діє не за біологічною програмою, інстинктивною схемою поведінки, вона не пристосовується до навколишнього середовища, а активно перетворює його в процесі суспільної практики, предметної діяльності. Причому перетворення, зміна зовнішньої діяльності можливі лише у відповідності з власними закономірностями природи. Тому в процесі суспільної практики людина відображає ці закономірності, сутності речей і явищ. На цьому ґрунтується здатність людського мислення до об'єктивності відображення. До того ж людська діяльність не обмежується відтворенням, реконструкцією наявного стану речей. Вона є активною, творчою діяльністю. Людина здатна створювати щось нове, змінювати природні речі, (але дотримуватись законів природи), продукувати нові форми, відсутні в природі. Тому практиці притаманна і така риса, як універсальність, тобто потенційна можливість діяти за логікою нескінченної природи. Активність, творчість, універсальність притаманні і свідомості як ідеальному аналогу, відображенню практичної діяльності. Людина потенційно, в принципі, здатна пізнати і відтворити будь-який предмет природи, бо відноситься до існуючого з точки зору всього людського суспільства.
В процесі суспільної життєдіяльності формується соціальний тип спадковості. Суспільний досвід акумулюється не лише у формах спілкування, в суспільних відносинах, не лише у засобах і знаряддях праці, але також і в мові. Мова виступає зовнішньою оболонкою думки, засобом пізнання, спілкування, збереження і передачі суспільного досвіду та інформації. Незважаючи на те, що не всі елементи духовного життя можуть мати мовний вираз (наприклад, потреби, емоції, переживання, підсвідомі явища), свідомість як продукт суспільного життя нерозривно пов'язана з мовою, опосередкована нею.
Джерело людської духовності міститься (всупереч примітивно-матеріалістичній точці зору) не в нервовій системі, не в генній організації і не в структурах головного мозку. Щоб зрозуміти акт народження свідомості, потрібно вийти за межі людської голови і тіла взагалі. Людина не народжується з готовою соціальною програмою, з готовою здатністю до мислення, до свідомості. Все це вона отримує завдяки включенню в суспільно-практичну діяльність, в певне суспільне середовище, в історію людської культури. Особливість суто людської форми відображення дійсності, яким є мислення, полягає саме у тих соціальних умовах, які змушують мозок людини в одну епоху сприймати так, а в іншу - інакше.
Таким чином, будучи функцією мозку, свідомість знаходиться поза сферою біологічних закономірностей, вона є суто соціальною за своїм походженням і змістом. Більш того, вищі прояви людської духовності - безкорисливий пошук істини і сенсу, моральність, свобода, самосвідомість, релігійно- духовний досвід, переживання краси, творчість - не можуть бути пояснені лише необхідністю функціонального забезпечення суспільного життя, вони не є утилітарними засобами суспільно-практичної життєдіяльності. У цьому розумінні духовність має надсоціальну природу.
Саме ця обставина - наявність духовних абсолютів, вищих цінностей в свідомості людини - є найважливішою в розумінні сутності свідомості. Поряд з релігійно-філософськими та ідеалістичними версіями, які не можна ігнорувати, існує і матеріалістична позиція щодо цього феномену. Вона полягає в розумінні зумовленості людини та її свідомості не лише конкретним суспільством, соціально-економічними обставинами, приватними цілями та інтересами, а всією історією людства, що втілена у світ культури. Людська культура постає, як складний і суперечливий процес історичного «олюднення» самої людини, як процес самостворення нею своєї сутності. Саме в культурі концентруються історично сформовані загальнолюдські цінності. Людина, будучи культурно-історичним суб'єктом, виходить за межі будь-якої даної соціальності. Її свідомість виявляється ширшою і багатшою за будь-яку історично-обмежену форму відображення дійсності. Саме в цьому виявляється надсоціальний, культурно-історичний характер свідомості. Як культурно- історична істота, людина у своїй свідомості дивиться на світ очима суспільного цілого, намагаючись побачити в ньому те, що має загальнолюдське значення і цінність. Безумовно, свідомість визначається конкретно- історичною формою суспільного буття, вона є відображенням суспільно-практичних умов життєдіяльності людей, але вона є й відносно незалежною від цих умов. Навіть - точніше буде сказати - наскільки людина здатна підноситися над безпосередніми умовами свого життя, виходити за межі конкретного соціуму, визначати своє життя не готовими стереотипами і пануючими в суспільстві уявленнями, а духовними цінностями людської культури, настільки вона є вільною особистістю, настільки її життя має дійсно усвідомлений характер.
Отже, можна зробити висновки щодо суті і природи свідомості.
За способом свого буття свідомість є властивістю мозку, нервові процеси головного мозку служать матеріальними носіями свідомості. Свідомість опосередкована мовою, яка є засобом пізнання, спілкування, збереження і передачі інформації.
За змістом свідомість є не тільки відображенням об'єктивної реальності, інформацією про зовнішній світ, але й способом ідеального ставленні людини до світу, відображенням людиною себе, інформацією про себе (тобто свідомість завжди є водночас і самосвідомістю людини). Тому свідомість існує в двох формах ідеальної діяльності - теоретичній (пізнавальній) і духовно-практичній (оцінній).
За способом свого виникнення свідомість є результатом соціально-практичної діяльності та культурно - історичного буття людства.
4. Індивідуальна і суспільна свідомість. Структура суспільної свідомості
Прилучення людини до світу людської культури та його смислів не є автоматичним. Воно зумовлене не лише суспільним середовищем, певною епохою, даним суспільством, етносом, соціальною спільнотою, до якої належить індивід, але й його особистими зусиллями, внутрішньою роботою, власними уподобаннями та моральною позицією. В такій площині проблема суспільного характеру свідомості постає як проблема співвідношення індивідуальної і суспільної свідомості.
Свідомість, як уся сукупність духовної творчості людей, є єдністю індивідуальної і суспільної свідомості.
Індивідуальна свідомість - це духовний світ кожної особистості. Людина як суспільна істота бачить світ крізь призму певного соціуму - суспільства, нації, класу, епохи в цілому. В індивідуальній свідомості відбиваються суспільні ідеї, цілі, ідеали, знання, вірування, що народжуються та існують в соціальному середовищі. Свідомість є відображенням суспільного буття індивідів, вона завжди виявляється в суспільній формі. В одному випадку людина відображає світ і усвідомлює своє буття в формі міфологічної свідомості, в іншому - філософської, наукової, у третьому - художньої, релігійної тощо. Свідомості як такої, без і незалежно від конкретної суспільної форми, просто не існує.
Суспільна свідомість і є існуванням свідомості у суспільній формі, у вигляді певного сукупного результату людської діяльності, у формі спільного надбання, здобутку суспільства.
Суспільна свідомість не є простою сукупністю індивідуальних свідомостей. Особливістю суспільної свідомості є те, що вона, пронизуючи індивідуальну свідомість, оформлюючи її, набуває об'єктивної, незалежної від індивідів та їх свідомості форми існування. Вона втілюється в різноманітні об'єктивні форми духовної культури людства - в мову, в науку, філософію, в мистецтво, в політику і право, мораль, релігію і міфи, в народну мудрість, в соціальні норми і уявлення соціальних груп, націй, людства в цілому. Всі ці елементи духовного світу людини існують відносно незалежно від індивідуальної свідомості і суспільного буття, вони відносно самостійні, мають власні особливості розвитку, успадковуються, передаються від покоління до покоління. Кожний індивід формує свою свідомість через освоєння суспільної свідомості.
Але індивідуальна свідомість так само, як і суспільна, є відносно самостійною системою, вона не є абсолютно визначеною лише суспільною свідомістю. Духовний світ людини має індивідуально-неповторну форму. Індивідуальні риси свідомості індивіда пов'язані не тільки з конкретними особливостями його життєдіяльності. Вони залежать від його нейрофізіологічних структур, особливостей психіки, генетичної організації, від рівня його власних сил і здібностей.
У своєму розвитку індивідуальна і суспільна свідомість опосередковують одна одну: кожний індивід розвиває свою свідомість через творче осягнення духовних здобутків минулих поколінь і сучасності, а розвиток духовності людства здійснюється через індивідуальні досягнення, духовні відкриття окремих особистостей.
Суспільна свідомість має складну структуру - різноманітні рівні і форми. Попередньо вже було зазначено, що свідомість виявляє себе в двох формах ідеального освоєння світу - як пізнавальна діяльність і як духовно-практична, ціннісно-мотиваційна сфера свідомості.
За пізнавальними можливостями і особливостями відображення суспільного буття виділяють рівні суспільної свідомості - емпіричний (буденна свідомість) і теоретичний.
Оцінне відношення до дійсності, соціальне бачення буття з позиції окремих соціальних груп і суспільства в цілому представлені такими сферами суспільної свідомості, як соціальна психологія й ідеологія.
Крім цих елементів, виділяють форми суспільної свідомості, які є формами пізнання дійсності і, разом з тим, духовно-практичними формами усвідомлення світу і людини (мораль, право, релігія, мистецтво, філософія тощо).
Емпіричний рівень суспільної свідомості є відображенням дійсності в межах повсякденного життя. Часто емпіричну свідомість називають буденною свідомістю або здоровим глуздом. Буденна свідомість формується стихійно в процесі безпосереднього життя. Вона включає в себе накопичені за віки емпіричний досвід, знання, норми та зразки поведінки, уявлення, традиції. Це є розрізнена і несистематизована система уявлень і знань про явища, що лежать на поверхні життя і тому не потребують обґрунтування і доведення.
Теоретична (раціональна) свідомість виходить за межі повсякденності. Це є системна, теоретично оформлена сукупність ідей, поглядів, переконань. Вони узагальнюють досвід практичного життя і буденної свідомості, відрізняються послідовністю, логічністю, потребують теоретичного обґрунтування і доведення, пов'язані з філософсько-світоглядними принципами і настановами.
Соціальна психологія за рівнем відображення є часткою буденної свідомості. Але пізнання не є її основною функцією. Соціальна психологія здійснює регулятивну функцію безпосереднього життя людей. В ній відбиваються психологічні риси і почуттєві стани соціальних груп і суспільства взагалі. Можна говорити про особливості національної, класової психології, психології релігійних груп тощо. Суспільна психологія охоплює всю різноманітність почуттєвих станів суспільства: релігійних, моральних, естетичних, станів симпатії і антипатії, страху, відчаю, незадоволеності, надії, злагоди тощо. Проявами соціальної психології є такі явища, як соціальна воля, громадська думка, традиції, звичаї, чутки, мода та інші.
Ідеологія так само, як і соціальна психологія, спрямована на регулювання суспільних стосунків. Вона є певним виразом суспільних цінностей, орієнтацій, інтересів і норм поведінки. Але на відміну від соціальної психології, ідеологія є упорядкованою і теоретично оформленою системою, тобто в пізнавальному плані виступає на рівні теоретичної свідомості.
Традиційно ідеологію вважали теоретичною формою вираження і захисту соціально-класових інтересів. Справді, для певного класу або соціальної спільноти притаманні свої цінності та інтереси. Соціальна психологія є їх безпосереднім і стихійно сформованим виразом, ідеологія ж створюється цілеспрямовано, певними групами людей, зайнятих в сфері духовного виробництва. Вона прагне в систематизованій і обґрунтованій формі представити часткові, приватні інтереси, що притаманні лише певному класу або соціальній групі, як спільні, загальнолюдські. Кожна ідеологія намагається захистити свої власні інтереси, виправдати їх, протиставити їх інтересам інших соціальних спільнот. Але такий виразний вузько-класовий характер ідеологія виявляє не в будь-якому суспільстві.
Ідеологія служить не лише приватним інтересам певної соціальної спільноти, але й суспільству в цілому. Ідеологія виступає певним утилітарним засобом культури, що забезпечує інтеграцію суспільства, його відтворення, нормальне функціонування. Вона організовує, консолідує соціальні сили, стимулює і спрямовує соціальну активність членів суспільства. В будь-якому суспільстві існують і позаідеологічні культурні зразки і норми (цінності, суспільні цілі та ідеали, норми життя), які регулюють соціальні стосунки. Але в разі слабкості соціуму, ці засоби не спрацьовують і виникає необхідність у певного роду штучному способі інтеграції суспільства. Саме таким суспільствам, які втратили внутрішній потенціал для консолідації та інтеграції своїх членів, притаманна вузько-класова ідеологія. Саме тут коріниться можливість гіпертрофії, абсолютизації ідеології, яка перетворюється в своєрідний аварійний механізм захисту цілісності суспільства - в державну ідеологію. Державна ідеологія є спробою влади сформувати особливі моральні, культурні основи інтеграції, яких не вистачає в масовій психології і буденній свідомості суспільства. Держава з достатньо сформованою правовою системою не потребує класової ідеології, бо тут править вже не один клас, а масовий суб'єкт. Саме в правовій державі виникає явище масової ідеології. Вона спрямована не стільки на захист політичних інтересів певного класу, а на масове духовне виробництво, на продукування ідей, значень, образів і символів, що надають життю індивідів певний сенс існування саме у цьому суспільстві. Сучасна ідеологія все більш орієнтується на релігію, мораль, мистецтво, спирається на культурні і загальноцивілізаційні основи цілісності суспільства.
Проте не потрібно забувати про негативний вплив будь-якої (класової чи масової) ідеології на свідомість індивіда. Свідоме ставлення до життя, свобода індивіда потребують власних, особистих зусиль розуміння існуючого, усвідомлення сенсу своїх вчинків, суспільних подій. Ідеологія ж продукує і пропонує готові для споживання смисли і значення. Вона нав'язує, рекламує і пропагує масові стереотипи, пануючі упередження, уніфіковані колективні думки і розповсюджені переконання. Тим самим ідеологія завжди готова зняти з індивіда тягар відповідальності за самостійний вибір, позбавити його свободи мислення і діяльності. Тому ідеологізація сприймається особистістю як несвобода, як позбавлення права самостійно мислити, як маніпулювання власною свідомістю з боку суспільства та його масової культури.
Форми суспільної свідомості виникають внаслідок розвитку різних форм діяльності (моральних, правових, релігійних тощо) і є їх ідеальними відтвореннями. Кожна форма суспільної свідомості відображає світ у всій його цілісності, але відповідно до своєї специфіки і свого призначення.
Першою нерозчленованою формою свідомості була міфологія. Вона виникла і була єдиною формою духовності на початкових стадіях розвитку суспільства. Нема жодного народу в світі, який би не мав своєї міфологічної системи. Міфологія є своєрідним началом людської духовності, в синкретичному, нерозчленованому вигляді вона містила зародок всіх майбутніх форм і способів духовного освоєння світу. З розподілом праці на матеріальну і духовну, (що відбулося в період становлення класового суспільства) сталася диференціація міфологічної свідомості. Виникає система моралі, релігія, мистецтво, філософія, політична і правова свідомість, наука.
Наука як форма суспільної свідомості спрямована на відображення об'єктивних закономірностей і зв'язків природного і соціального світу. Вона систематизує об'єктивні знання про дійсність інтелектуально- понятійним (раціональним) способом. Результатом і основною цінністю її є істина. Наука має теоретичний і емпіричний (експериментально-досвідний) рівні дослідження і організації знання, спирається на спеціально розроблену систему наукових методів пізнання і доведення знань. Як соціальний інститут наука оформляється у ХУІІ-ХУІІІ століттях. За своїми видами наука поділяється на гуманітарні, технічні науки і природознавство.
Естетична (художня) свідомість спрямована на пробудження людини до творчості, на піднесення людської чуттєвості. Вона відображає дійсність у формі художніх образів. Основною цінністю художнього відношення до дійсності є краса як символічне-чуттєве відображення реальності, як прояв доцільності і досконалості певного явища, його відповідності ідеалу, як відповідність художньої форми змісту. Професійною формою естетичної свідомості і певним соціальними інститутом є мистецтво. Мистецтво є особливою формою суспільної свідомості і духовної діяльності, специфіка якої полягає у відображенні дійсності за допомогою художніх образів. В процесі художньої творчості естетичні уявлення втілюються за допомогою різних матеріальних засобів (фарбами, звуками, словами і т. Ін.) І стають витворами мистецтва.
Політична свідомість є сукупністю ідей, що відображають соціально-групові, класові відносини в суспільстві, центром яких є певне ставлення до влади. Саме поняття влади є ключовим для політичної свідомості.
Воля державної влади трансформується в право і виступає як юридичний закон. Правова свідомість регулює соціальні стосунки з позиції закону, вона є сукупністю принципів і норм поведінки, що санкціоновані державою. Правова свідомість забезпечує громадський порядок, регулює суспільні відносини, виходячи зі сформульованих і утверджених правовими установами і закладами вимог належної з точки зору закону поведінки. Правосвідомість на рівні індивіда є усвідомленням і відстоюванням своїх прав, визначенням і дотриманням відповідних обов'язків.
Право не може регулювати всі без винятку суспільні відносини, воно регулює лише найважливіші з точки зору держави стосунки. Решта суспільних відносин регулюється мораллю, (а також звичками, традиціями, ритуалами, громадською думкою, які частково входять в мораль). Моральна свідомість є сумою правил суспільно схваленої поведінки індивідів. Вона охоплює дійсність у формі моральних норм - вимог, яких повинна дотримуватися людина згідно з суспільним і власним усвідомленням добра і зла. Вимоги моралі не мають підтвердження в певних установах чи закладах, вони підтримуються громадською думкою, владою звичаїв, усталеними нормами, оцінками суспільства і соціальних груп. Моральна свідомість на рівні суспільства - це ті вимоги, які приписуються індивіду і які він повинен виконувати в силу соціального обов'язку. Таким чином, суспільна мораль є способом адаптування до суспільного середовища, сферою суспільної необхідності. Але є й вища форма моральної свідомості, яка виявляє себе на індивідуальному рівні - моральність особистості. Моральність, що заснована не на зовнішніх вимогах суспільства, а на внутрішніх чинниках - совісті, співпереживанні, на власному усвідомленні добра і зла, - є проявом людської свободи.
Розглянемо, чим відрізняються між собою право і мораль як регулятори людської поведінки.
Право внутрішньо тісно пов'язане з мораллю. Проте "є тисяча способів бути дуже поганою людиною, не порушуючи жодного закону" (А.Сталь).
Так, правові норми (багато з яких приймаються під впливом моралі суспільства) не містять в собі заборон, які б штовхали людину до аморальних дій. Проте, іноді вони саме через відсутність певних заборон, опосередкованим чином виправдовують аморальні вчинки. Наприклад, якщо у нашому карному кодексі є стаття за залишання людини без допомоги (якщо, наприклад, ви бачити поранену людину, і ви єдиний, хто може відвезти її в лікарню, ви зобов'язані це зробити), то в багатьох інших країнах (зокрема, в США) такої правової норми немає.
Право залишає певний простір для деяких неморальних рішень (право забороняє лише найбільш загрозливі для суспільства види зла, не втручається в людські наміри, в процес морального вдосконалення і навіть забороняє примус в приватних справах).
У праві існує принцип, згідно з яким дозволено все, що не заборонене законом. Ось цю сферу свободи (дозволеного законом) і контролює мораль, "заповнює" її своїми поняттями свободи, обов'язку, добра, зла. Крім того, мораль регулює і ту сферу дій людини, яка підконтрольна праву. Тому сфера регуляції моралі ширше, ніж у права.
Мораль контролює людську поведінку, спираючись на внутрішні переконання людини, на такі її почуття, як совість, почуття обов'язку, справедливості, любові і т. Ін., а також - на зовнішній контроль з боку спільноти, на громадську думку.
Правові норми мають примусовий характер, оскільки тримаються на силі і авторитеті держави, контролюються силою закону, юридичними санкціями і спеціальними інституціями (суд, прокуратура тощо).
Право чітко визначає ті норми, які підлягають його "юрисдикції" (існують кодекси кримінального, цивільного права тощо). В моральній сфері цього зробити неможливо: моральних норм набагато більше, вони стосуються не тільки конкретних вчинків, але й мотивів, намірів. Абсолютно чітко і однозначно моральні норми не формалізуються і не регламентуються.
Мораль відрізняється від права і за суб'єктом регуляції. Право звернене до людини як до певного громадянина, а мораль - до людини як до особи.
Різними є і відповідальність за порушення норм в праві і в моралі: вищою мірою покарання в праві може бути смертна кара, а в моралі - суспільний (через громадську думку) і особистий (через совість) осуд.
В XIX столітті російський філософ В. С. Соловйов запропонував таке визначення права: "право є мінімум моралі". Проте це той мінімум, який необхідний для нормального життя людині. "Завдання права, - вважав В.Соловйов, - зовсім не в тому, щоб світ, в якому панує зло, перетворився на Царство Боже, а тільки в тому, щоб він - передчасно не перетворився на пекло".
Якщо право є певний мінімум моралі, то максимум її, повнота реалізації - любов. Є дещо спільне між філософією і релігійною свідомістю. І релігія, і філософія спрямовані на усвідомлення граничних смислів людського буття, на пошук глибинної єдності і зв'язку людини з світовим універсумом. Але здійснюються ці цілі різними способами, різними шляхами. Так, філософія є теоретичним, поняттєвим міркуванням над проблемами сенсу людського існування. Це наближує її до науки. Але на відміну від науки, філософія слугує не лише цілям теоретичного пізнання, а, насамперед, цілям людського самовизначення в світі, цілям злагоди між людиною і світом її буття. Тому вищою цінністю філософського пізнання є мудрість, як переживання і усвідомлення істини, як особистісне осягнення смислів і значень існуючого, шляхів творчого саморозвитку людини. Релігія, спираючись не на знання, а на релігійну віру, вказує на духовно-практичні шляхи для осягнення і здобуття сенсу життя. Вона дає духовні орієнтири для подолання людиною своєї скінченності, для досягнення безсмертя, має свої специфічні форми усвідомлення і переживання єднання людини і світу.