Тема 3. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Релігійний характер середньовічного світогляду і філософії.
Період апологетики і патристики в умовах античності.
1. Релігійний характер середньовічного світогляду і філософії
Середньовіччя - це період зародження і розвитку феодальних відносин, епоха панування релігійного світогляду. Перехід від античності до середньовіччя почався ще у хронологічних рамках самого античного суспільства. Вихідним пунктом нової епохи була криза III-IV ст., яка відбилася на всіх сферах життя Стародавнього Риму. В економічній сфері спостерігається розпад системи господарства, заснованої на праці рабів, зароджуються феодальні відносини. Вже у І-ІІ ст. Виникають перші християнські громади, а з ними поширюються і християнські ідеї.
На початку IV ст. Християнство з форми протесту поневолених і знедолених людей, з віри гнобленої і переслідуваної перетворилося на державну, офіційно визнану релігію Римської імперії. Разом з цим поступово формується нова філософія, яка спиралась на фундаментальні ідеї Святого письма.
На перших етапах свого розвитку християнство досить негативно ставилось до філософії, оскільки за своїм духовним змістом вона була язичницькою. У підході до цієї проблеми християнські мислителі спиралися на «Послання апостола Павла». «Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією» (Кол., 2, 8), «цьогосвітня бо мудрість - у Бога глупота» і «знає Господь думки мудрих, що марнотні вони» (І Кор., 3, 19, 20), - попереджав апостол Павло. Але з часом ставлення християнства до філософії стає все більш терпимим, і вже представники патристики свідомо спираються на філософію Платона, неоплатоніків і Арістотеля для систематизації і обґрунтування християнського віровчення. Однак філософський підхід до істини вважався відносним і підкореним більш досконалій формі пізнання - божественному одкровенню. Філософія епохи середньовіччя мала цілком релігійний характер і відігравала роль «служниці теології». Теологія (від грец. «теос» - Бог, «логос» - вчення, слово) - вчення про Бога, богослов'я, що спирається на священні тексти божественного одкровення.
Християнське світорозуміння має низку особливих рис.
По-перше, це теоцентризм - ідея єдиного Бога-творця, проголошення Бога (а не природи, як в античному світогляді) вищою реальністю. Християнство відкинуло всі форми політеїзму (багатобожжя) і проголосило концепцію єдиного особового Бога як безмежної всемогутності, що визначає і творить все суще.
По-третє, теоцентризм світогляду доповнюється християнським антропоцентризмом - уявленням про людину як центру створеного світу, як «вінця творіння». Якщо для космоцентризму античності людина є частиною Всесвіту, мікрокосмом, в якому відображається макрокосм, то християнство відводить людині центральну роль в божественному плані творіння. Людина є центром і володарем природного світу, метою творіння. На відміну від всього створеного, людина - богоподібна істота, свідченням чого є наявність у ній розуму і волі.
Християнської антропології (вчення про людину) ґрунтується на таких основних християнських догматах ("догма", "догмат" - це основна ідея, твердження, на сукупності яких заснована та чи інша віра):
Творіння: людина є створеною Богом вільною істотою, вона створена за образом і подобою Бога-Творця;
Гріхопадіння: людина саме в своїй свободі, за власною волею відпала від Бога;
• спокутної жертви і воскресіння Христа і через це - спасіння людини: як істота, воля і все єство якої були зіпсовані гріхопадінням, людина потребує Божої допомоги і отримує її як дар благодаті, що відроджує і спасає; спасіння людини стало можливим завдяки хресній жертві Христа.
По-четверте, у середньовічному світогляді панує ідея духовності. Йдеться не лише про Бога як найдосконаліше втілення духовності, але й про людину. Середньовіччя вперше в історії людства звернуло увагу на людину як на особистість, як на духовну, а не тільки природну і тілесну істоту. Антична філософія дійшла до висновку про наявність в людській природі душі і тіла. Християнство відкриває ще один «вимір» людського існування - дух. Духовність виявляє себе як міра причетності людини до Бога, міра «обоження» людини.
По-п'яте, християнство відкриває віру як особливий стан людської душі, тоді як за античні часи до віри ставилися досить скептично, під вірою розумілося лише «недорозвинене» знання.
«А віра - то підстава сподіваного, доказ небаченого» (Євр., ІІ, І), вона є впевненістю у тому, що по той бік видимого світу є світ «небачений», світ божественного буття. Віра виявляє себе як спрямованість волі, а не розуму.
По-шосте, середньовічні мислення і світогляд мають символічний характер: усі речі відкривають не власну природу, а прихований у них вищий, потойбічний сенс. Кожне явище є символом, що вказує на істини віри, на релігійні цінності. Так, наприклад, Бог відкрив себе через Одкровення, що зафіксоване у священних книгах Біблії, а також через акт Боговтілення - Сина Божого, Христа. І завданням теологів-філософів стала інтерпретація (трактування, тлумачення, коментар) біблійних текстів і біблійних подій, відкриття прихованого в них глибинного сенсу.
Основними проблемами середньовічної філософії стають такі:
Проблеми буття і сутності Бога (онтологічна проблематика);
Проблема пізнання Бога як надбуття, вищої реальності, основним знаряддям для пізнання якої визнається віра як особлива здатність душі, звідси проблема співвідношення віри і розуму, проблема універсалій, тобто загальних понять (гносеологічна проблематика);
Проблема раціонального обґрунтування основних християнських догматів, зокрема - проблема доведення буття Бога;
Проблеми людини, її природи, зв'язку з Богом, призначення в світі тощо (антропологічна проблематика).
Низка морально-релігійних проблем: проблеми добра і зла, свободи волі, спасіння душі, співвідношення святості і гріховності, душі і тіла тощо (етична проблематика);
Проблеми історії, її спрямованості та сенсу, зокрема - проблеми історичної есхатології, тобто вчення про кінець історії, про її рух до певного кінцевого стану - "страшного суду" і про подальший перехід до вічності (історіософська проблематика);
2. Період апологетики і патристики в умовах античності
Епоху середньовіччя історики датують, як правило, VI-XIV ст. Але середньовічна європейська філософія - це філософія християнська, виникає вона набагато раніше, ще в умовах античності.
Тому у середньовічній філософії виділяють такі періоди:
Період апологетики (ІІІ ст.); період патристики (IV-V ст.); період схоластики (VI-XIV ст.).
Філософія середньовіччя формувалася у боротьбі з античною філософською традицією. Античний культ гармонії душі і тіла, фізичної краси, повнокровного земного життя не був співзвучним ранньому християнству. Однак згодом епоха античності залишилася у минулому, перестала бути небезпечною реальністю, і християнська теологія починає свідомо спиратися на філософію неоплатонізму і вчення Аристотеля, особливого значення набуває логіка Аристотеля, яка використовувалась як засіб обґрунтування основних догматів християнства.
Початок середньовічному етапу розвитку філософсько-теологічних ідей поклали так звані апологети або захисники церкви і християнських ідей (від гр. «апологія» - захист). Апологети відстоювали християнські догми від нападів представників язичницьких релігій, від філософів - критиків християнства. Найвідоміші представники апологетики - Юстин Мученик (ІІ ст.) І Квінт Тертулліан (ІІ-ІІІ ст.).
Християнське одкровення, вважав Тертулліан, скасовує «мудрість світу цього». Віра не потребує раціонального обґрунтування, більше того - віра несумісна з розумом. «Син Божий, прибитий цвяхами до хреста, не соромлюсь цього, оскільки це варто сорому. Син Божий помер - немає сумнівів у вірності цього, оскільки це безглуздо. Будучи похованим, він воскрес, - і це безсумнівно, тому що неможливо». Це висловлювання Тертулліана пізніше було викладено короткою формулою: «Вірую, бо це абсурдно».
Ця ідея Тертулліана - справжнє відкриття релігійного досвіду, відкриття такої реальності, яка не може бути повністю вичерпаною тільки розумовим шляхом пізнання. Зовнішні докази, постулати інтелекту не можуть породити віру. Вони можуть лише підвести до неї людину, яка вже готова до цього. Християнство протиставило розуму свободи духу. Духовна чистота - той шлях, який веде до істини віри, часто всупереч усім доказам розуму. Тертулліанове «вірую, бо абсурдно» - це відкриття і визнання надрозумової реальності, яка дається не розуму, а вищій інтуїції, божественному одкровенню. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Розум часто буває консервативним, особливо якщо людина торкається потаємної реальності.
Догми і моральні норми християнства для людини античності здавалися абсурдними (створення світу за шість днів, непорочне зачаття Хреста, його смерть і воскресіння, моральна вимога полюбити ворога як ближнього тощо). Для християнського світосприйняття, навпаки, вони складали справжню основу буття, а те, що вважалося нормою з позиції здорового глузду людей язичницької культури, було «безглуздям перед Богом». Через руйнування усталеної логіки язичницького світу, через утвердження абсолютних цінностей, християнство вказувало шлях до спасіння.
Пропаганда і захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Але на початку IV ст. Християнська церква стає державною в Римській імперії, Нікейський собор 325 року затверджує символ християнської віри. Відтепер перед християнськими мислителями постали інші завдання. Потрібно було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати його та роз'яснити віруючим офіційну догматику. Ці завдання вирішувалися «отцями церкви», видатними богословами, що жили і творили упродовж Ш-УШ ст. Твори святих отців церкви сформували так звану патристичну літературу (від латинського «патер» - батько), а період середньовічної філософії, в якій жили і творили отці церкви був названим періодом патристики. «Золотим століттям» патристики вважається IV - поч. V ст.
Розрізняють східну (грецькомовну) і західну (латиномовну) патристику, традиції яких пізніше були продовжені візантійською і західно-європейською схоластикою. На сході найбільш видатними представниками патристики стали Григорій Богослов, Василій Великий, Григорій Нісський (IV ст.), Діонісій Ареопагіт
(У-УІ ст.), Іоан Лествічник (VII ст.). Максим Сповідник (ІУ-УІІ ст.).
Західна патристика представлена іменами Амвросія, Іероніма і Аврелія Августина (IV ст.). Основну увагу отці церкви приділили богословським питанням (проблемі божественної Трійці, співвідношенню божественної і людської природи Христа, проблемам богопізнання тощо).
Найвідомішим серед отців західної церкви був Августин (354-430 рр.). За своє життя Августин пройшов значну духовну еволюцію від язичництва і філософських уявлень пізньої античності до християнства. Свій досвід духовних пошуків він виклав у відомому творі «Сповідь». Августин стає великим авторитетом західноєвропейської філософсько-теологічної думки. Спираючись на принципи платонізму та неоплатоніків, Августин систематизував християнський світогляд. Протиріччя людської душі, зв'язок людини з Богом, проблема добра і зла, історичного часу і вічності, сенсу історії - ось ці проблеми, які цікавили його понад усе.
Основним змістом людського життя, за Августином, є прагнення до щастя, щастя ж полягає у богопізнанні. Пізнання Бога і самопізнання людини взаємозв'язані у концепції Августина («пізнай Бога - через душу і душу - через Бога»), а звідси - особлива увага до внутрішнього духовного світу людини. Сутністю людської душі Августин вважав не розум, як це було для античних філософів, а волю, здатність робити вільний вибір, а відтак - вільно віддавати своє серце, любити. Якщо для античних філософів доброчинність полягала у розумності, у знанні природи добра, то для Августина вона - в любові. Пізнати Бога можна тільки через любов до нього «Люби Бога - і тоді чини, що хочеш» - такою повинна бути основа моральності, за Августином.
Свобода волі - і великий дар, і велике випробування для людини. Саме зі свободою волі зв'язує Августин існування зла у світі. Бог як абсолютне добро і любов створив світ чистим, досконалим, вільним від зла. Тому зло у світі - не помилка творця, він не відповідає за це. Онтологічного зла, тобто у самих основах буття, не існує. Зло, вважав Августин, є лише відсутністю, нестачею або спотворенням добра. Подібно до того, як існує тільки світло, а тінь - лише наслідок того, що дещо недостатньо освітлене. Або, якщо добро уявити собі у вигляді кола, то зло - еліпс, викривлення добра. Але тоді постає наступне питання: чому виникає нестача добра? Чому у світі існує моральне зло (гріх) і зло у фізичному плані (хвороби, страждання, смерть)? Відповідаючи на це питання, Августин звертається до причин і наслідків первородного гріха Адама і Єви. Гріх набуває у Августина всесвітнього значення. Зло увійшло у світ внаслідок гріхопадіння. З гріхом ввійшла у рід людський і смерть. Сутність зла полягає в порушенні Божої волі, його заповідей і того морального закону, який лежить в основі людської совісті. Зло - це вільний вибір людини, і вона несе за нього відповідальність, саме свавілля людини породжує зло. Зло, таким чином, виявляється у повстанні створеної істоти проти Творця.
Розглядаючи проблему співвідношення віри і розуму, Августин у дусі загальнохристиянської традиції віддає перевагу вірі. Але він вже не відкидає повністю, як Тертулліан, «мудрість світу цього». Розум потрібний для сприйняття християнського віровчення, але його повинна випереджати віра. «Віруй, щоб розуміти» - таку тезу висуває Августин. Блага воля і чисте серце є умовами пізнання істини. Повнота істини розкривається, за Августином, тільки через пізнання глибин власної душі. Людині лише здається, що знання вона отримує завдяки власному розуму із зовнішнього світу, насправді істина знаходиться в людській душі і відкривається вона інтуїтивно-містичним способом, через просвітлення людського мислення божественним світлом.
Вчення Августина містить у собі класичне вирішення проблеми часу і вічності, яке увійшло в основи християнського світогляду. Божественне існування - існування абсолютної вічності, час же є характеристикою створеного світу. Бог, створюючи світ мінливих речей, створює і час як міру їх змін. Тому безглуздим здається Августину схоластичне питання, «що було до створення світу?». У божественній сутності не може бути «до» і «після», тут є вічне «тепер». Тому минуле і майбутнє не є дійсно існуючими, вони коріняться у людській душі, як пам'ять (минуле) і як сподівання (майбутнє). Реально існуючим часом, його сутністю є вічне «зараз», теперішній час. Тому час і вічність не є різні сутності, вони є різними визначеннями одного й того ж. Проблема співвідношення вічності і часу пов'язується Августином з християнською ідеєю спасіння. Людське життя, обмежене часом і залежне від його плину, повинно бути орієнтоване на вічність.
У своєму творі «Про місто Боже» Августин зробив спробу створення філософсько-історичної концепції. Уся людська історія, на думку Августина, є боротьбою двох «царств» - «міста Божого» і «міста земного». «Місто Боже» - символічне визначення меншості праведних людей, «земне місто» - образ тих, що живуть без божественної благодаті. Августин прагне знайти певну логіку в історичному розвитку, визначити його сенс і спрямованість. Сенсом історії, за Августином, є моральний прогрес людства, розширення «міста Божого» завдяки втручанню божественної волі в людську історію. Августин в своїй філософсько-історичній концепції виступає прихильником есхатології, вчення про кінець історії, про перехід історичного часу у божественну вічність.
Представники середньовічної патристики започаткували традицію осмислення і перегляду античної філософської спадщини з позиції християнського віровчення. Продовжує цю традицію середньовічна схоластика.
Становлення феодального суспільства спочатку супроводжувалося деякою варварізацією, занепадом освіти, але згодом, коли більша частина була християнізована, спостерігається загальний культурний підйом. Виникає нова система середньовічної освіти. Деякі з монастирів і монастирських шкіл, а з XII ст. - університети, стають провідними центрами культури. Тут виникає схоластична традиція філософсько- теологічної думки.
Схоластика (від лат. «схоле» - школа, навчання) - особливий тип філософування, підкорений теології і орієнтований на раціональне, формально-логічне обґрунтування основних догматів християнського віровчення. Спрямованість схоластики на інтерпретування і пояснення богословських питань сприяла розвитку діалектики, яка тлумачилась у ті часи у логічному аспекті, як формально-логічне вчення. Досить поширеною була практика проведення філософсько-теологічних диспутів, на яких вдосконалювалась логічна майстерність філософів. Схоласти розробили витончену, філігранну техніку логічного міркування, спираючись на логіку Аристотеля.
Якщо західна патристика орієнтувалася на філософію Платона і Августина, то схоластика повертається до Аристотеля. Віра Аристотеля у могутність людського розуму, його вміння систематизувати і класифікувати наукове знання були співзвучні тенденціям раціоналізму, що почали набирати силу у середньовічній Європі. Аристотель стає провідним авторитетом католицької церкви, а основні положення його творів (узгоджені Фомою Аквінським з християнством) були фактично перетворені у догми католицької віри.
Центральною проблемою схоластичної філософії стає проблема співвідношення віри і розуму. «Мені здається ганебною недбайливістю, - писав з цього приводу Ансельм Кентерберійський, - якщо, утвердившись у вірі, ми не прагнемо зрозуміти те, у що віримо». Схоластику особливо цікавив один з аспектів - проблема виправдання християнських догматів засобами людського розуму.
Проблема співвідношення віри і розуму_у середньовічній філософії мала три основних варіанти свого вирішення.
Так, апологети і представники містичного напряму середньовічної філософії стверджували абсолютну несумісність віри і розуму. Божественне одкровення непідвладне розуму. Для пізнання Бога ні логіка, ні діалектика не потрібні, оскільки Бог, на їх думку, виходить за всі межі законів логіки і природи.
Третій варіант, що притаманний переважно мислителям пізньої схоластики, полягав у твердженні вирішального значення розуму. Істинність релігійного авторитету, певної релігійної догми перевіряється розумом. П'єр Абеляр, наприклад, у своєму творі «Так і ні» наполягав на тому, що людський розум є частиною божественного духу і тому у змозі самостійно осягнути божественну істину.
Номіналізм та реалізм по-різному вирішували питання про співвідношення одиничних речей і загальних понять, що відображають їх сутність. Тобто філософський сенс цієї суперечки торкався проблеми співвідношення чуттєвої і раціональної форм пізнання, співвідношення знання про одиничні речі як результат першої з названих форм, і знання загального - як результат другої форми пізнання. Але проблема універсалій мала в схоластичній філософії і особливе - теологічне - значення, пов'язане з проблемою Трійці. Як співвідносяться три особи у єдиному Бозі? Яке співвідношення загальної божественної сутності та її конкретних трьох одиничних іпостасей (виявів особи).
Проблема універсалій була відома ще з часів античності. Своїми коріннями ця суперечка сягає ще у філософію Платона і Аристотеля. Як існує загальне? Це було гострим питанням як для Платона, так і для Арістотеля, на яких опиралися середньовічні мислителі. У Платона загальне (ідеї, сутності речей) існувало до і поза конкретними одиничними речами. Для Арістотеля загальне міститься у самих одиничних речах і не може існувати окремо від них.
Номіналізм та реалізм не були однорідними напрямками, у їх складі існували як крайні, так і помірковані позиції.
Так, крайні реалісти (Іоан Скот Еріугена, Ансельм Кентерберійський) дотримувалися платонівського вчення про ідеї. Згідно з їх позицією, загальне ("ідеї", "універсали") існують реально як певні духовні сутності, існують до і незалежно від одиничних речей, поза одиничними речами. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загальне поняття, а потім її породження - одинична, конкретна людина. Ідеї ("універсали"), вважали крайні реалісти, до створення світу, знаходилися у Божественному Розумі. Природний світ, на їх думку, є проявом Бога, який послідовно, "сходинка за сходинкою", створював світ за "універсаліями".
Прибічники поміркованого реалізму (Томас Аквінський) виходили з аристотелівського вчення, згідно з яким загальне реально існує, але обов'язково в самих речах і явищах, але аж ніяк не поза-ними, незалежно від них.
Помірковані номіналісти (п'єр Абеляр, Дунс Скот, Уільям Оккам, Буридан, Роджер Бекон)
Розглядали загальні поняття не як самостійні речі а лише як думки, поняття, слова (імена).Поняття вони зводили до означення назв (від лат. «номіна» - ім'я).
Крайні номіналісти (наприклад, Іоан Росцелін) пішли далі і проголосили загальні поняття абсолютно умовними знаками, "звуками голосу", ілюзією, яка не існує навіть у людській свідомості. Лише мова дозволяє створити, наприклад, таке слово, як «білість». Воно нічого реального не відображає, вважав Росцелін, тому що в дійсності існують тільки білі предмети. Тому й слово «людина» існує тільки у мові, в дійсності можуть існувати лише Платон, Сократ та інші індивідуальності. Існує тільки те, твердив Росцелін, що можна сприйняти і потім уявити. Ми не можемо, міркував він, уявити собі людину «як таку», в цілому, або тварину в цілому. Тим самим номіналізм Росцеліна, заперечував існування загального не лише в бутті, але й у розумі суб'єкта, що пізнає. Росцелін зробив певні висновки стосовно божественної Трійці. Не може бути ніякої єдиної божественної субстанції, заявив він. Є три іпостасі, а отже, - три різних боги. Зрозуміло, що такий висновок Росцеліна був оголошений єрессю, і автора змусили відректися від цього.
Представник поміркованого реалізму, Томас Аквінський (1225-1274 рр.) - центральна постать у схоластичній філософії Західної Європи. Основною справою його життя були розробка та викладення теології. Теологічна діяльність Аквінського полягала насамперед у перегляді вчення Аристотеля у дусі католицизму. Його внесок у католицьку теологію був настільки вагомим, що вже після смерті Аквінському був присвоєний титул «ангельського доктора», а його вчення отримало назву «томізм». Томас написав велику кількість творів, але найвідомішим залишається його «Сума теології».
За часів Томаса Аквінського значно зросла роль наукового і філософського пізнання, тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б давала можливість контролю над науковим і філософським пізнанням з боку церкви. Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія «подвійної істини». Згідно з даною теорією, наука і пов'язана з нею філософія набувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від них, теологія здобуває істину через божественне одкровення. Таким чином, теорія «двоїстої істини» поділила, так би мовити, сфери впливу між теологією і наукою. Вона їх абсолютно розвела у різні боки. Божественне одкровення , вважали представники цієї теорії, недоступне розуму. Аквінський дотримувався більш поміркованої позиції. Він погоджувався з тим, що методи пізнання у філософії і науці, з одного боку, і у релігійному вченні, з другого, - різні. Але, твердив він, дещо зі Священного писання можна обґрунтувати філософськими засобами. Це не означає, що християнські догми не можуть обійтися без філософського обґрунтування. Логічні доведення, за Томасом Аквінським, допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини. Він розмежовував галузі застосування філософії і теології за предметом, джерелом і метою. За предметом філософія спрямована на суще, релігія — на спасіння. Джерелом філософії є розум, а теології — віра. Мета філософії - здобуття знання ради знання, теологія же орієнтована на здобуття знань заради спасіння. Теологія тлумачиться Томасом як богоодкровенне і надрозумове знання, тоді як філософське пізнання є лише недосконалим його виявом. Тобто, теологія вища за філософію. Філософія повинна бути лише «служницею теології».
Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології. Проте деякі інші догми християнства не піддаються раціональному обґрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про його воскресіння тощо). Їх неможливо довести не тому, що вони протирозумні, а тому, що вони надрозумні. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії.
Попередником у спробі логічного обґрунтування (доведення) буття Бога був Ансельм Кентерберійський, який висунув своє, так зване "онтологічне" доведення. "Онтос" означає існування. За Ансельмом, ми мислимо Бога як сукупність всіх досконалостей, як найдосконалішу істоту. Але поняття досконалості містить в собі ознаку існування (неіснуюче не може бути досконалим), - отже, Бог існує. Або інше міркування Ансельма: "Навіть божевільна людина, яка промовила "Бога немає", розуміє, який сенс має слово "Бог". Звідки цей сенс, ця ідея Бога? Напевне, сам Бог став джерелом появи такої ідеї в людській свідомості". Іншими словами, наявність в нашій свідомості самої ідеї Бога, поняття про вищий Абсолют, свідчить про реальне існування такого Абсолюту (Бога).
Томасом Аквінським було розроблено такі п'ять доведень буття Бога.
О Усе рухається в цьому світі під впливом (через поштовх) чогось іншого, отже - в основі цього ланцюга - з необхідністю повинен бути першодвигун, яким є Бог.
© Кожне явище в світі має свою причину, це причинне явище, у свою чергу, - свою причину і так далі; уся ця "драбина" причин повинна мати останню, верховну першопричину, якою є Бог.
© Усі речі в цьому світі можуть бути а можуть і не бути, в їхньому існування є момент можливості та випадковості. Але можливість і випадковість залежить від необхідності, визначається нею, а вищою необхідністю є Бог.
© У світі існує ієрархія цінностей. Усе має різну ступінь досконалості (є щось більш або менш гарне, добре, справедливе, прекрасне тощо), а звідси - повинна існувати найвища міра досконалості, якою є Бог.
© Усе в природі має доцільність, певну міру гармонійності, корисності, спрямованості до чогось, наповненості певним сенсом, а звідси - є Вищий Розум, Божественне Провидіння, яке спрямовує усе в світі на певну мету, організує відповідно до свого задуму.
Томізм сприяв розвитку раціонального знання і з епохи Аквінського почалася диференціація наукової і релігійної сфер, що у свою чергу, викликало появу європейської науки. Епоха середньовіччя підходила до свого кінця. Наукове знання все більш віддалялося від релігійного віровчення. На зміну релігійній вірі повільно йде культ людини та її розуму. Знання як сила все більше починає витісняти знання-мудрість. Народжується культура машинної цивілізації, закладається фундамент новоєвропейської ідеології.