Тема 14. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ
Людина як предмет філософського осмислення.
Проблема історичного походження людини. Єдність природного, соціального і духовного в людині.
Індивід, індивідуальність, особистість.
Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства.
1. Людина як предмет філософського осмислення
Головним предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі. Усі філософські проблеми, якими б абстрактними вони не здавалися, так чи інакше пов'язані з проблемою людини. Не випадково І. Кант питання, «що таке людина?» формулює як основне питання філософії.
Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія аналізують проблему людини в своєму, специфічному аспекті. Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми.
Основними проблемами філософської антропології є:
Природа (сутність) людини;
Її історичне походження;
Сенс життя, доля та призначення людинив світі;
Можливості та межі людської свободи і творчості.
Кожна філософська концепція в історії людської думки додавала нові риси, нові грані в пізнанні людини.
Стародавня індійська, китайська й грецька філософія розглядала людину як частину космосу, як «малий світ», мікрокосмос, що є відображенням і символом макрокосмосу - Всесвіту.
Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут вперше з'являються ідеї унікальності, неповторності і самоцінності людини як духовної істоти.
Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості.
Класична філософська традиція, починаючи з кінця XVI і до кінця XIX століття, вважала істинно людським в людині те, що робить її представником всього людства, тому зосереджувала увагу на її всезагальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія XVII століття особливе значення приділяє розуму як специфічній особливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала - духу, розуму. На відміну від ідеалістичних уявлень німецької класики, Л.Фейєрбах, а потім і засновники марксизму повертають людині її цілісність - розглядають її не лише як духовну, але й чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марксистського розуміння людини є трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб'єкта суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність всіх суспільних відносин.
Сучасна філософія стурбована не стільки визначенням загальної сутності людини, скільки проблемою збереження неповторності і унікальності людської індивідуальності, проблемою безпосереднього існування особистості в умовах панування масової культури, з її тотальною уніфікацією і стандартизацією повсякденного життя.
Виникають багатоваріантні ірраціоналістичні концепції (С.к'єркегор, А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Бергсон, З.Фрейд), які домінуючими рисами людини проголошують позарозумові властивості (почуття, волю, підсвідоме, інтуїцію тощо). Виникає антропологічна філософська школа (М.Шелер, А.Гелен, Х.Плеснер), яка ставить за мету поєднати конкретно-наукові досягнення з цілісним філософським осягненням людського життя. У філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральною проблемою, проголошується неповторність духовного самовизначення («екзистенції») людини.
2. Проблема історичного походження людини. Єдність природного, соціального і духовного в людині
Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж вважати суто людським в людині, чим саме зумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні.
Історія людської думки налічує декілька варіантів постановки та розв'язання проблеми сутності і походження людини. Одним із таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції,
Домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості зумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціал-дарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузіанство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження людини, то, починаючи з XIX століття, теоретичною основою натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна). Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот.
Безперечно, людина як біологічний вид «Хомо сапієнс» належить до природного світу, біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не пояснюється дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції - природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не є похідною від певного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до оточуючого середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс.
На відміну від біологізаторських теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття, принципову неможливість звести людину лише до природної істоти. Вони проголошують первинність індивідуального «Я» як духовного стрижня особистості.
Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідеї еволюції щодо походження людини, еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (А.Л.Чижевський, В.І.Вернад-ський, Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, в сучасній космології та фізиці існує так званий «антропний принцип», згідно з яким в підґрунті нашої Метагалактики закладені тенденції до появи людського буття у світі. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, що з необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосередньо біологічного, а містить в собі нескінченність космосу. Людина постає як природно-космічна істота.
Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Трудова теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенез). Сутність антропосоціогенезу полягає в появі нового ступеня еволюції, який є діалектичним запереченням біологічної еволюції. Остання трансформується в якісно новий тип - еволюцію соціальну. Замість пасивного пристосування організму до навколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльності - соціальна практика. Поряд з працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальність (суспільний характер життєдіяльності), здатність до мовного спілкування, поява свідомості (усвідомленого і доцільного характеру діяльності).
Таким чином, людина виступає в марксистській теорії як соціальна істота, її сутність визначається як сукупність всіх суспільних відносин. Всі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно- практичного життя. Марксизм обґрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, «незапрограмованість» раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя.
У деяких марксистських трактуваннях роль суспільних відносин в детермінації людини абсолютизується. Такі крайнощі в поясненні людського існування набули назви соціологізаторства, тобто зведення людини до функції її соціального способу життя. Особливість соціологізаторства полягає, по-перше, в тому, що воно ігнорує природно-біологічні чинники людського існування, їм відводиться роль лише передумови соціального життя, котрі не мають ніякого впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації людини. По-друге, в людині не помічається її «надсоціальна», духовна сутність. Звідси бере свій початок відома теза про формування «нової людини», згідно з якою за певних соціальних обставин з людини можна «виліпити» все, що завгодно, а вдосконалення людини залежить лише від вдосконалення суспільства.
Отже, крайностями щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге - соціальні. Обидві позиції не помічають в людині її центру і ядра - індивідуального «Я», духовної незалежності особистості від обумовленості «ззовні» - природними і соціальними чинниками. За винятком природного і соціального змісту на місці людини в даних теоріях залишається порожнеча.
Соціальна обумовленість людини - факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. В даному розумінні кожна людина є соціально-обмеженою істотою, вона обумовлена «ззовні», виступає своєрідною «іграшкою» соціальних сил і суспільного середовища. Її поведінка, свідомість та інші прояви власного існування зумовлені всіма можливими помилками, ідеологічними стереотипами, інтересами та цінностями конкретного суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична (надсоціальна) істота людина поєднує в собі якості універсальності й унікальності, стає здатною до самодетермінації, до вільної і творчої діяльності, іншими словами - отримує вимір духовності.
Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не лише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й в тому, що вона отримує можливість самовизначатися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.
Духовне в людині (безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості) не є лише «суспільно- корисними» здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними і саме вони лежать в основі людського «Я». Саме як духовна істота особистість виявляє себе вільним і творчо-активним індивідуальним діячем.
3. Індивід, індивідуальність, особистість
Поняттям «індивід» позначають загальнотипове в людині як представникові не лише біологічного виду «людина розумна», але й певної соціальної спільноти. Індивід - одиничне буття соціального, певний «атом» соціуму, один із множини подібних індивідів, що складають соціальну групу, верству, націю, суспільство. Будь-яка людина як соціальний індивід є фрагментом, обмеженою часткою, локальним відображенням суспільного цілого. У цьому розумінні людина виступає соціально-обмеженою істотою, що знаходиться в залежності від середовища, соціальних умов свого життя. Саме соціальний статус людини виступає такою умовою, що обмежує її індивідуальні можливості.
Однак, кожний індивід є не просто фрагментом цілого, але й фрагментом неповторним, своєрідним, унікальним, тобто виступає як індивідуальність. За своїм походженням поняття «індивідуальність» є ренесансним поняттям. Саме на епоху Відродження припадає розквіт яскравих, оригінальних, унікальних в своїй неподібності до інших індивідуальностей. Виключність, обдарованість, геніальність виходять тут на перший план. За словами Ф.Енгельса, то була епоха, яка потребувала титанів і яка народила титанів за силою думки, пристрасті і характеру, за багатогранністю вченості. Індивідуальність і є тією сукупністю якостей і властивостей, які відрізняють одну людину від усіх інших. Кожний індивідуум - носій неповторного внутрішнього складу, обличчя. Він може і повинен виявляти свою виключність, неподібність до інших, він може і повинен прожити лише йому притаманне неповторне життя.
З поняттям «особистість» пов'язана фундаментальна, істотна риса людини бути не просто залежною від суспільства, не просто пасивним продуктом обставин, а виступати суб'єктом, діючою істотою, якій притаманна свобода волі і вибору, здатність до творчості у всіх її проявах. Особистість - це людина, що розвивається на основі власних обдарувань і власної ініціативи. Вона - суб'єкт вільної діяльності, творець власної біографії. Своїми досягненнями вона зобов'язана насамперед самій собі, своїм власним зусиллям. Бути особистістю означає не бути маріонеткою суспільства, не грати нав'язану суспільним середовищем роль або функцію. Бути особистістю - означає вибирати свідомо і вільно своє місце в житті, свою лінію поведінки, а звідси - і бути відповідальною за свої вчинки. Бути особистістю - означає не посилатися на різноманітні життєві обставини, на соціальне середовище, а брати на себе всі наслідки своїх вчинків. У всьому цьому проявляється автономія, самостійність особистості, її детермінованість не зовнішніми обставинами, а внутрішніми принципами моральності, абсолютними, безумовними цінностями, вічними заповідями. Отже, основною рисою особистості є свобода, проявами якої є автономія людини, її самостійність, моральність, здатність до творчості.
Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства
Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою скінченність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для людини як істоти, що воліє, мислить, творить, думка про скінченність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає, як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання скінченності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити. За словами Е.Фромма, в самих основах людського існування укорінена потреба в об'єкті для служіння.
Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною на протязі історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як «готове» знання або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення і вибору.
Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. З античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (від грец. «насолода», «задоволення») позиція, яку можна розуміти як «життя заради життя». Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий план саме життя. Життя є самоцінністю, таємничим дарунком людині і треба ставитися з вдячністю і любов'ю до цього дарунку. Людині дана рідкісна можливість переживати неповторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів - від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом із тим, саме епікурейське ставлення до життя, якщо воно позбавлене відповідальності за дарунок життя, вироджується в егоїстичну позицію «життя заради себе» і веде до втрати людиною відчуття повноцінності життя.
!Нший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати «життям заради інших», коли гарантією осмисленості життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя - це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної та духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторне життя перетворюється лише на засіб для чогось іншого. Таким «іншим» може виявитися і певна «ідея», чи ідеал, реалізації якого людина може посвятити своє життя (це може бути ідея комунізму, «світлого майбутнього» тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією людської особистості, людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).
Самоцінність індивідуального «Я» не можна розчинити повністю в інших цінностях. Призначення та сенс життя індивіда - в першу чергу самому здійснитися як Людина, або - мовою релігії - «піднятися до Бога», стати «образом та подобою Божою». Як писав французький філософ Г.Марсель, «піднятися до Бога - це означає ввійти в самих себе, більше того, в глибину самих себе - і себе ж перевершити».
!Ншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і неповторно- індивідуального, в розвиток свого «Я» включити весь світ - і природний, і суспільний. Таке можливе лише через живий діалог, через творче спілкування з природою, суспільством (і «ближніми», і «дальніми»), з культурою людства. Це і є саме те, що має назву духовної еволюції, саморозвитку людської особистості в процесі співтворчості зі світом. Конкретні шляхи духовної еволюції особистості - справа її власного вибору, особистого ризику віри і долі.
Проблема людської свободи
Поняття свободи - одне з найбільш складних і неоднозначних понять. Немає жодної іншої філософської проблеми, яка би породила стільки спеціальної літератури, скільки присвячено проблемі свободи.
Філософія розглядає "свободу" у співставленні з "необхідністю" (найбільш відоме визначення - "свобода є пізнана необхідність", свобода як здатності приймати рішення зі знанням справи). Політичний аспект свободи має своєю опозицією поняття "порядку". Моральна свобода протиставляється "відповідальності".
Свобода є правом і обов'язком людини реалізувати свою волю і своє призначення в світі.
Свобода - один з основоположних ідеалів сучасних демократичних держав.
Свобода людини проявляє себе в різних аспектах і існує як економічна, політична, правова свобода, як свобода творчості і дії, свобода вибору і свобода волі.
В історії людської думки здавна відомі дві крайності, дві протилежні, але обидві помилкові позиції в розумінні свободи волі людини: волюнтаризм і фаталізм. Волюнтаризм - переконання в можливості абсолютної, нічим не обумовленої свободи. Фаталізм, навпаки, - заперечення можливості вільних вчинків, наполягання на повній обумовленості людських дій або природними законами, психічними факторами, або соціальним середовищем, або волею Бога.
Концепції волюнтаризму ототожнюють свободу волі зі свавіллю. Прибічники волюнтаризму (серед яких - А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, Ж.-П. Сартр та ін.) Вважають, що мотив людського вчинку може виникнути абсолютно спонтанно, випадково, мимовільно, ірраціонально, невідомим чином. I у цьому вони бачать свободу людини. "Якщо Бога немає, ми не маємо перед собою ніяких моральних цінностей і приписів... Немає детермінізму... Людина вільна, людина - це свобода. Людина приречена на свободу", - писав французький філософ-екзистенціаліст Ж.-П. Сартр. Людина ніби-то віддана власному свавіллю, і це проголошується як свобода.
Фаталізм в розумінні свободи ґрунтується на переконанні, що всі дії людини обумовлені непідконтрольними їй чинниками. Теоретики фаталістичного заперечення свободи вважають, що будь-які бажання чи небажання, спонуки, думки, вчинки, рішення і навіть примхи людини є неминучим наслідком зовнішніх причин - генетичного коду, взаємодії генів, психічних комплексів, дії підсвідомих потягів та інстинктів, переживань раннього дитинства або впливу соціального середовища.
Так, математик П.Лаплас вважав, що усе в світі підкоряється однозначним законам механіки. Античні мислителі висловлювалися про вродженість людських вад і чеснот, а звідси - відстоювали незалежну від волі людини схильність до добра або зла. За словами Аристотеля, "не у нашій владі бути хорошими чи поганими". Вчення протестантських теологів М. Лютера і Ж. Кальвіна про абсолютну визначеність людської долі Богом ґрунтуються на твердженні, що божественні всемогутність і всезнання несумісні зі свободою людської волі. Лютеру була близькою думка Августина про те, що людська воля є вільною у злі, але не в добрі (тобто людина у стані гріхопадіння не може сама по собі ні бажати духовного блага, ні прагнути до добра, ні навернутися до виправлення свого життя, якщо Бог не покличе її силою своєї благодаті). Свобода волі для нього - "пуста назва". Б. Спіноза стверджував у своїй "Етиці", що уявлення про власну свободу в людині є лише наслідком її неуцтва, невігластва: людина просто приймає за свободу або випадок те, причин чого вона не знає. Людина виявляється тотально невільною: "Воля не може бути названою причиною вільною, а тільки необхідною" (Спіноза). З. Фрейд мотиви всіх вчинків людини вважав обумовленими несвідомими потягами.
Насправді же свобода волі і полягає у здатності волі обирати з низки мотивів основний, відкидати деякі з них або перетворювати їх. Людина може виправдовувати свої неблаговидні вчинки, перекладаючи свою відповідальність на середовище, на свою біографію, на спадковість (на "важке дитинство і нестачу вітамінів", "на сусіда", на "брак часу", на те, що "так трапилося", що "життя заїло" і т. Д.). Проте воля (воління) зовсім не приречена в обов'язковому порядку слідувати за певними мотивами, вона сама робить вибір, надаючи перевагу одним з них. Без того вона би перестала бути волею. Немає ніякого примусового жорсткого зв'язку між спонукою і дією.
Отже, свобода волі притаманна людині, але вона не є абсолютною.
Свобода, у тому числі свобода волі, не є ілюзією, вона є невід'ємною характеристикою людського буття і його безумовною цінністю.
Абсолютної свободи немає, свободу не можна звести до абсолютної сваволі.
Свобода людини є її самовизначенням, здатністю бути і залишатися причиною самої себе. Свобода частково обумовлена зовнішніми чинниками, але неоднозначно: перед людиною завжди є поле можливостей, з яких вона робить власний вибір. Будь-який вибір є проявом свободи волі і, разом з тим, - самообмеженням (здійснюючи вибір певної можливості, людина відмовляється від інших варіантів, тобто обмежує себе в чомусь).
Свобода завжди обмежена необхідністю, але необхідність може бути зовнішньою (тиск обставин, середовища), а може бути внутрішньою - як примус совісті.
Можливість вибору є необхідною умовою свободи. Проте свобода вибору не є вичерпною формою людської свободи. Філософ Е.Фромм вважав, що така форма свободи - свободи вибору - це необхідний проміжний етап становлення людського духу. У самій необхідності вибору є певний недолік волі. Вибирає лише недосконала воля. Людина опиняється в ситуації вибору, коли вагається, коли не впевнена в результаті. "Найкращий" і "найгірший" з людей не стоять перед вибором, вони його вже зробили: один - добро, другий - зло. Вибір існує для незрілої людини, для "середньої", для тієї, яка ще вагається.
У сучасній філософії прийнято розрізняти два взаємопов'язаних аспекти в розумінні свободи: "свободу як заперечення" ("від чого людина хоче бути незалежною, що вона заперечує як несвободу?") і "свободу як утвердження" ("для утвердження чого людині потрібна свобода?").
«Негативна» свобода («свобода від») - свобода як заперечення перешкод для дії і права вибору, що передбачає звільнення від зовнішнього примусу, відвернення втручання, обмеження і подолання заборон для самореалізації. Як для особистості, так і для суспільства є згубним обмеження свободи, зведення людини до рівня «гвинтика» в соціальних і технологічних процесах.
Негативне визначення свободи стало основним в ліберальній етиці прав людини. Етика європейського лібералізму бере свій початок з епохи Нового часу і є моральною складовою ідеї правової держави. Загальною настановою такої етики є проголошення свободи як можливості робити все, що не приносить шкоди іншим. Кожна людина має право прагнути щастя на тому шляху, який їй уявляється найкращим, якщо при цьому її свобода не приносить шкоди правам і свободам інших. Тобто, свобода передбачає не тільки подолання різних перешкод на шляху людини, але й свідоме самообмеження своїх поривів, котрі можуть обернутися несвободою для інших людей і тим самим привести до суспільного "дефіциту" свободи. Свобода одної людини закінчується там, де починається свобода інших людей.
Але свобода не є лише усуненням певної залежності від чогось, від зайвих, обтяжливих обмежень в житті. Перед людиною повинне постати питання: "А для чого тобі твоя свобода?" Щоб стати краще? Чи, можливо, щоб мати більше? А може - щоб просто нічого не робити? «Позитивна» свобода («свобода для») - свобода вибору себе, свобода як можливість свідомо і вільно визначатися як особистість. "У своєму позитивному визначенні, як "свобода для", - свобода є станом людського духу.
Реалізація особистістю своєї свободи в суспільстві має суперечливий характер. З одного боку, свобода індивіда реалізується тільки в суспільстві і за допомогою суспільства. Свобода особистості неможлива без економічної і політичної свободи, без свободи в самому суспільстві. Правова держава саме і є таким суспільством, де за особистістю визнаються права на життя, свободу, щастя, де всі соціальні інститути забезпечують ці права. Причому чим більше у людини свободи, тим більше у неї повинно бути і відповідальності. Людина з народження є членом сім'ї, нації, общини, суспільства, держави. Тому її поведінка і діяльність завжди регулюються загальновизнаними нормами і законами, умовами економічної діяльності. Право і закон в суспільстві - це механізми приборкання, засіб запобігання перетворенню свободи на свавілля. Свобода і відповідальність зумовлюють один одного. Наша свобода залежить від свободи інших, а свобода інших - від нашої свободи.
Разом з тим, людина як вільна істота завжди чинить опір соціальній необхідності, зовнішньому середовищу, певному соціуму, якщо вони заважають її особистісному існуванню, не співпадають і навіть суперечать її совісті, власній позиції, принципам моральності, ідеалам, вічним заповідям і цінностям, які вона сповідує. Саме вони і виступають тією внутрішньою необхідністю, на яку вона спирається, якій вона підкоряється, через яку не може переступити і якою вона не хоче поступитися.
Соціально-економічні, політичні, моральні засади будь-якого суспільства завжди є обмеженими, вони ніколи не співпадають з принципами справжньої моральності, з ідеалами добра, свободи, творчості. Проте свобода особистості коріниться саме в цих цінностях. Індивід, який завжди спирається лише на моральні норми певного суспільства є конформістом, вдало адаптованою до даного суспільства істотою. Індивід, який виходить з принципів совісті, моральності - завжди нонконформіст, він - «не як всі», дивак, який, якщо не осуджується суспільством, то принаймні не схвалюється. Але наскільки людина спроможна виходити за межі конкретної соціальності, даного соціуму у простір всієї історії і культури людства, настільки вона є вільною особистістю.