Тема 12. ФІЛОСОФІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ
Наука та її місце в сучасному світі.
Емпіричний і теоретичний рівні наукового дослідження, їх методи.
Динаміка наукового пізнання (класична, некласична,
Постнекласична наука).
1. Наука та її місце в сучасному світі
Наука в сучасному світі посідає центральне місце. Цей факт є безперечним, хоча ставлення до науки і оцінки її ролі в історії людства можуть бути досить неоднозначними і навіть протилежними - від піднесення науки, перетворення її на певний культ, до звинувачення її у всіх бідах людства.
У сучасній культурі сформувалися дві позиції до оцінки ролі та значення науки в суспільстві - сцієнтизм і антисцієнтизм.
Сцієнтизм - це абсолютизація стилю і методів «точних» наук, проголошення науки вищою культурною цінністю з одночасним виявом зневаги до соціально-гуманітарної, світоглядної проблематики, що ніби-то не має пізнавального значення. Сцієнтизм - це прояв експансії науки, її прагнення повністю «онаучити» людину та її буття, залишитися інструментом влади і панування над природою. Сцієнтистська позиція ґрунтується на вірі, що наука сама по собі веде до зростання благополуччя і могутності людства.
Гуманітарний підхід, антисцієнтизм звертає увагу на негативні непередбачувані наслідки науково- технічної революції, піддає критиці прояви дегуманізації науки, випадки «заангажованості» сучасної науки, її зв'язки з політичними, воєнними, корпоративними структурами і служіння їм. Представники антисцієнтистського підходу до проблем науки і техніки, висловлюють стурбованість «розмиванням» і втратою найважливіших цінностей людського буття під тиском техногенної цивілізації. Крайнім варіантом антисцієнтизму є оцінка науки як ворожої щодо людини сили, як фактору дестабілізації матеріальних і духовних умов людського буття в світі.
Наука - це така сфера людської діяльності, основна роль якої полягає в отриманні і теоретичній систематизації об'єктивних знань про дійсність. Наука прагне до логічного, максимально узагальненого об'єктивного знання. Безпосередніми цілями науки є опис, пояснення і передбачення процесів і явищ, які складають предмет її дослідження.
Формування науки як специфічного знання історично було пов'язане зі створенням перших теоретичних систем. Це відбувається у стародавній Греції в ^ ст. До н.е., коли з'являються перші теоретичні розробки у галузі математики, зроблені Евклідом і Архімедом. Формування ж науки як професійної діяльності відбувається пізніше, - починаючи з ХVІІ ст. Виникнення класичної європейської науки було пов'язане з природознавством, яке поєднало експериментальний метод дослідження з математичними методами аналізу досвідних даних. Експериментально-математичне знання на основі механіки і фізики стало народженням нового типу науки. На довгий час принципи класичної механіки стають еталоном наукового знання загалом. Засновниками класичної науки стали І.Кеплер, Г.Галілей, Х.Гюйгенс, І.Ньютон. У ХVІІ ст. Формуються перші товариства вчених. Спочатку в Англії, потім у Франції виникають наукові академії, починають друкуватися наукові журнали.
З плином історії наука стає продуктивною силою суспільства і найважливішим соціальним інститутом. На межі ХІХ-ХХ ст. Виникає новий спосіб організації науки - розгортається система науково-дослідних інститутів, наукових лабораторій з потужною технічною базою. Це наблизило наукову діяльність до форм сучасної індустріальної праці. До кінця ХІХ ст. Наука відігравала допоміжну роль у виробництві і розвивалася відносно відокремлено від техніки. З початку ХХ ст. Наука вже випереджає розвиток техніки і виробництва, а з середини ХХ ст. Стає провідною продуктивною силою і з'єднується з технікою в єдиний комплекс: здійснюється науково-технічна революція. Наприкінці ХХ ст. Відбувається ще одна наукова революція, пов'язана з появою інформаційних технологій. Виникає явище, що набуло назви технонауки, тобто індустрії баз знань і надскладних інформаційних систем.
Дослідженням науки, різних її сторін присвячений цілий комплекс наукових дисциплін, серед яких можна назвати історію науки, логіку науки, соціологію науки, психологію наукової творчості. Вивчає науку і філософія.
Філософія і методологія науки - така галузь філософського знання, що досліджує сутність науки, проблеми її виникнення, структуру наукового знання, наукові революції, ідеали науки, норми і цінності наукового співтовариства, функції та особливості наукового дослідження.
Філософія і методологія науки доповнюється ще одною філософською дисципліною, яка вивчає проблеми наукового пізнання, - епістемологією (епістемологія є відгалуженням гносеології). До аналізу науки застосовують три підходи:
А) наука розглядається як певний соціальний інститут, в якому діють певні соціальні групи і організації, наукові співтовариства, яким притаманні свої норми, правила, цінності;
Б) наука досліджується як процес отримання знання, як пізнавальна діяльність, що здійснюється за певними закономірностями, регулюється відповідними засобами, орієнтована на певні цілі;
В) до науки підходять як до результату пізнавальної діяльності, як до системи спеціалізованого знання, що має певні ознаки науковості, свою мову, логіку тощо.
Структура науки, згідно з сучасною типологією, включає в себе такі компоненти:
За предметом і методами пізнання наука поділяється на природознавчо-математичні, технічні, соціально-гуманітарні науки;
В залежності від методів одержання і рівня абстрагування знання, виділяють теоретичну і емпіричну стадії наукового знання (іноді їх називають теоретичними і емпіричними науками);
В залежності від мети і завдань розрізняють фундаментальні і прикладні науки (метою фундаментальних наук є відкриття законів, створення ідей, концепцій, теорій, а прикладних - застосування їх для вирішення технологічних і практичних проблем).
Наука має певні засади, зміст яких є історично змінним. Засади науки організовують всі різноманітні знання даної епохи в певну цілісність, визначають стратегію наукового пошуку і забезпечують включення наукових результатів в культуру суспільства. Засади науки містять в собі три основні структури:
А) ідеали і норми дослідження, тобто ідеали і норми доказовості і обґрунтованості наукового знання, його опису і пояснення, а також побудови і організації (усе це в сукупності є стилем наукового мислення);
Б) наукова картина світу, що історично формується як результат синтезу знань, отриманих різними науками;
В) філософські ідеали і принципи, які обґрунтовують норми та ідеали науки, наукову картину світу, а також забезпечують включення наукового знання в культуру, надають науковому знанню світоглядного орієнтиру.
Наука має свою систему методів. Під методом розуміють певний спосіб пізнання, прийом, шлях вирішення якоїсь проблеми чи задачі. Методи є своєрідними правилами руху на шляху до істини. Філософське вчення, що досліджує методи пізнання, називають методологією.
Сучасна система методів науки досить різноманітна, як і сама наука. У методології існує декілька класифікацій наукових методів. У залежності від характеру предмета пізнання розрізняють методи емпіричного пізнання і теоретичні методи.
Із позиції сфери застосування методи поділяються на загальні і спеціально-наукові. Часткові, спеціально-наукові методи, використовуються в окремих науках (наприклад, в математиці - метод математичної індукції, у космології - метод радіактивного розпаду, в економіці - метод економічного аналізу, економічної статистики тощо). Загальнонаукові методи використовують всі або майже всі науки. До таких методів відносяться аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення і абстрагування, метод експерименту і аналогії, моделювання, формалізації, аксіоматичний метод та інші.
Для сучасної науки важливе значення має розрізнення динамічних і статистичних методів. Динамічні методи спрямовані на явища, взаємозв'язок яких має однозначний причинно-наслідковий характер, в яких випадковість відіграє незначну роль. Закономірність цих явищ має необхідний характер. Статистичні методи використовуються для дослідження не окремих явищ, а їх множини. Поряд з необхідністю велике значення тут має випадковість, а звідси і висновки їх мають імовірнісний характер.
У ХХ ст. Дослідники розрізнили природознавчі і соціально-гуманітарні знання про суспільство, людину і людський дух (науки про види і форми людської діяльності). До останніх належать: юридичні, політичні, військові, економічні науки, етнологія, філологічні, педагогічні, мистецтвознавчі, релігієзнавчі, історичні, психологічні, соціологічні, культурологічні науки. Окреме місце в сучасній системі знань належить філософії як специфічній теорії, не тотожній науці, як такій галузі знання, що досліджує граничні основи буття.
У соціально-гуманітарному пізнанні широко використовуються системно-структурний метод, метод функціонального аналізу. Метод соціальної статистики. Гуманітарні знання не можуть обійтися без історичного методу, вони спираються також на широкий спектр філософських методів - культурно- історичного аналізу, феноменологічний, герменевтичний, діалектичний (у тому числі діалектико- матеріалістичний) метод.
2. Емпіричний і теоретичний рівні наукового дослідження, їх методи
Наукове дослідження - процес досягнення нових наукових знань, один із видів пізнавальної діяльності.
Наукове дослідження має відповідати певним вимогам: бути об'єк-тивним, доказовим, точним і відтворюваним (тобто його в принципі може повторити інший дослідник).
Основними етапами наукового дослідження є наступні:
Постановка завдання, попередній аналіз інформації, умов і методів вирішення даного завдання;
Формулювання й аналіз вихідних гіпотез;
Проведення експерименту, фіксація нових фактів, аналіз узагальнення, інтерпретація отриманих результатів;
Перевірка вихідних гіпотез на основі отриманих фактів і формулювання законів;
Отримання пояснення або наукового передбачення.
Комплекс проведених наукових досліджень веде до вдосконалення, розвитку даної наукової теорії або до створення принципово нової теорії.
Процес наукового дослідження має два рівні: емпіричний і теоретичний. Вони розрізняються за трьома основними критеріями:
А) за характером предмета дослідження;
Б) за типом застосованих засобів, а звідси - за рівнем абстрагування та узагальнення знання;
В) за особливостями методів.
Разом із тим, емпіричний і теоретичний рівні пізнання органічно пов'язані між собою, взаємодоповнюють один одного.
Емпіричний рівень (від «емпіріо» - досвід) - це досвідно-експери-ментальне пізнання. Предметом емпіричного дослідження є явища та їх взаємодія. На рівні емпіричного пізнання суттєві зв'язки ще не виділяються, тут фіксуються лише нові факти, і на їх основі встановлюється емпірична залежність явищ. Емпірична залежність є результатом індуктивного узагальнення досвіду і є ймовірнісним знанням. Емпіричне дослідження - це безпосередній зв'язок дослідника з предметом пізнання в процесі спостереження й експерименту.
Основними методами емпіричного дослідження є опис спостереження, експеримент, метод індукції.
Опис - найпростіший фактофіксуючий метод, результатом якого є знання про окремі сторони, ознаки, відношення предметів та явищ. Результати опису використовують при систематизації, класифікації, упорядкуванні матеріалу.
Наукове спостереження - доцільний розгляд предметів та явищ в їхніх природних умовах, відповідно до завдань дослідження. Основними вимогами спостереження є однозначність задуму, об'єктивність, можливість повторювання і контролю, необхідність інтерпретації результатів спостереження.
Експеримент - такий метод вивчення предметів і явищ, при якому людина активно втручається в їх природний стан, створює для них штучні умови. Вимога експерименту - здійснення його в контрольованих і керованих умовах. Одне з основних завдань експерименту - перевірка гіпотез і передбачень даної теорії. Експеримент завжди здійснюється на основі певної теорії (вона ставить завдання і є умовою інтерпретації результатів експерименту).
Метод індукції є методом емпіричного узагальнення результатів опису, спостережень і експериментів. Індукція - загальний висновок, що робиться на основі знання про окремі факти, частковий досвід. Фактичний досвід завжди є незавершеним і неповним. Не можна розглянути і описати всю множину випадків, а обмежена кількість спостережень ніколи не може гарантувати достовірність висновку, виявити і обґрунтувати необхідність, закономірність зв'язків між явищами. Тому індуктивне узагальнення, (яке ще має назву емпіричної закономірності), є знанням ймовірнісним.
Предметом теоретичного рівня пізнання є сутнісні зв'язки предмета пізнання, тому тут відсутній безпосередній зв'язок з об'єктами реальності. Теоретичне дослідження - це оперування ідеалізованими теоретичними об'єктами або теоретичними конструктами. На теоретичному рівні робляться теоретичні узагальнення, пояснення, обґрунтування відкритих нових фактів і емпіричних закономірностей, а також здійснюється передбачення щодо майбутніх фактів і подій. Основним завданням теоретичного дослідження є пізнання сутності явищ, їх закономірностей. Закон - це необхідний, істотний, стійкий і повторюваний зв'язок між явищами. Теоретичний закон, на відміну від емпіричної закономірності , завжди є достовірним знанням. Теоретичне дослідження завжди пов'язане з вдосконаленням і розвитком поняттєвого апарату науки, спрямованого на пізнання об'єктивної реальності в її сутнісних зв'язках.
Основними методами теоретичного пізнання є наступні:
Метод абстрагування - виділення найбільш істотних ознак, характерних зв'язків і відношень предметів і явищ з метою проникнення в сутність останніх.
Узагальнення - логічне завершення абстрагування, поширення спільних ознак предметів на всі предмети даної множини. Внаслідок узагальнення відбувається мислене об'єднання окремих предметів у загальне поняття, наукову абстракцію.
Аналіз і синтез - взаємозумовлені методи пізнання. Аналіз - уявне розчленування цілісного предмета на його частини, виділення окремих ознак, властивостей предмета і вивчення їх як певних елементів цілого. Аналітичний метод спрямований на визначення внутрішніх тенденцій і можливостей предмета. Синтез - зворотний процес, це є поєднання думкою в єдине ціле розчленованих частин предмета. Синтетичний підхід в процесі пізнання передбачає вміння побудувати цілісний образ, модель досліджуваного предмета.
Метод сходження від абстрактного до конкретного - метод побудови теорії через синтез абстракцій, внаслідок чого дійсність відтворюється системно і цілісно. За своєю сутністю цей метод є єдністю аналітичного і синтетичного методів.
Метод дедукції - метод логічного висновку, тобто перехід за логічними правилами від певних положень (засновників) до їх висновку.
Аксіоматичний метод - спосіб побудови наукової теорії, при якому в основу теорії покладаються певні очевидні вихідні положення (аксіоми, постулати), з яких всі решта тверджень даної теорії повинні виводитися суто логічним шляхом, через доведення.
Гіпотетико-дедуктивний метод - метод, заснований на виведенні (дедукції) висновків з гіпотез. Оскільки посилками тут є гіпотези, то висновок має лише імовірнісний характер.
Формалізація - метод переведення результатів пізнання в точні положення і твердження за допомогою засобів математики і математичної логіки. Метод формалізації дозволяє виявити логічні зв'язки і відношення, він точно фіксує правила, які гарантують отримання достовірних знань із вихідних положень даної теорії.
Розрізняють дедуктивні та індуктивні теорії. Дедуктивні теорії найчастіше зустрічаються в математиці, теоретичній фізиці, теоретичній біології, в деяких інших наукових дисциплінах. Дедуктивні теорії будуються на основі методу формалізації, коли точно фіксуються правила логічного висновку з вихідних теоретичних положень, певних загальних принципів, аксіом, постулатів. Індуктивні теорії характерні для більшості емпіричних наук (експериментальна фізика, певні галузі біології, конкретна соціологія, конкретні економічні дисципліни), в яких виникають ситуації невизначеності, пов'язані з неповнотою інформації про об'єкти дослідження. Індуктивні теорії ґрунтуються на правилах ймовірнісного висновку.
У сучасній методології науки прийнято виділяти наступні компоненти теорії:
А) вихідну емпіричну основу, що містить в собі множину нових фактів, отриманих в процесі експериментальних досліджень;
Б) вихідну теоретичну основу (теоретичну модель), - множину відправних допущень, постулатів, аксіом, загальних законів теорії;
В) логіку теорії - множину загальних умов і принципів, правил логічного висновку і доведення;
Г) сукупність встановлених в теорії тверджень і положень з їх обґрунтуваннями, що складає основний зміст теорії.
При побудові теорії завжди виходять з певних фактів. Факт в логіці і методології науки - особливого роду емпіричне знання. Як правило, теорії передує система фактів, хоча, як вважав Ейнштейн, для побудови теорії цілком достатньо й одного факту. Про нову теорію (теорію елементарних частин) потрібно було думати, вважав він, вже тоді, коли відкрили електрон. Так само тисяча машин не більш переконливо підтверджує закон збереження енергії, ніж одна машина. Сукупність фактів складає емпіричну основу для висування гіпотез і для створення теорії. Факти відіграють важливу роль і в перевірці, підтвердженні або спростуванні теорії. Відповідність фактам - суттєва вимога наукової теорії. Разом з тим, поява окремих фактів, що не збігаються з теорією, - ще не аргумент проти даної теорії. Теорія має достатню міру «стійкості» проти «свідчень» негативних фактів (за відомим висловом, якщо факти суперечать теорії, то тим гірше для фактів). Ситуація, коли факти суперечать теорії часто свідчить або про погрішності в емпіричних дослідженнях, або про відкриття нових можливостей теорії, що стає поштовхом для її поглиблення і тим самим для утвердження теорії в її правоті. І лише факти в їх взаємозв'язку і цілісності можуть стати тою «впертою» силою, що спростовує дану теорію.
Проблема є результатом осмислення нових фактів і формою переходу від емпіричної до теоретичної стадії побудови теорії. Уся історія людського пізнання - це постановка і вирішення певних проблем. Проблема (з гр. - перепона, завдання, трудність) - це питання, відповідь на яке має особливий, суттєвий інтерес для людини. Відомо, що правильно поставити проблему - це вже наполовину її вирішити. Правильно поставлена проблема є стимулом подальшого розвитку знань. Нова теорія виникає спочатку як ясне усвідомлення конкретної проблеми, спроба вирішення якої часто приводить до абсолютно непередбачуваних результатів. Своєрідною формою вирішення проблеми може бути доказ неможливості її розв'язання (негативний результат - теж результат). Іноді така ситуація приводить до перегляду основ старої теорії, в межах якої була поставлена дана проблема (так, наприклад, висновок про неможливість побудувати вічний двигун був покладений в основу формулювання закону збереження енергії).
Якщо проблема є перехідною формою від емпіричного рівня пізнання до теоретичного, то способом здійснення такого переходу є ідея. Там, де немає проблеми, що потребує виходу за рамки попереднього знання, там не може бути і зародження нової ідеї.
Ідея в науці - це усвідомлення мети, це ідеальний план і проекція подальшого пізнання. Ідея - контур майбутньої теорії або принцип її побудови. Ідея стає знаряддям розуміння фактів, імпульсом розвитку гіпотези, надає пізнавальному процесу цілеспрямованості. Створення гіпотез - неодмінний етап наукового дослідження і побудови теорії.
Гіпотеза (з гр. - основа, припущення) - наукове припущення або передбачення, істинне значення якого є невизначеним. Гіпотеза - теж форма знання, але вона не є формою однозначної необхідності, а відбивається у формі проблематичного судження, імовірного знання, відносної істини. Гіпотеза повинна мати властивість принципової перевірюваності, вона повинна бути такою, яку в принципі можна підтвердити або спростувати. З перебігом історії науки гіпотези все більше ускладнюються, набувають такого багатого змісту, що фактично співпадають з теорією, перетворюючи свій зміст на основу теорії. Гіпотеза у своєму розвитку проходить стадії аналогії, здогадки, наукової уяви і, нарешті (при її достатній обґрунтованості), перетворюється на теорію. Гіпотеза є глибоко творчим моментом розвитку пізнання, певним «проривом» в невідоме.
4. Динаміка наукового пізнання (класична, некласична
Наука є динамічним процесом, вона знаходиться в постійному розвитку. Причому розвиток науки не є лише накопиченням, еволюційним зростанням позитивних результатів. Час від часу в науці відбуваються певні кризи, періоди кардинального перегляду і перебудови теорій. Так, американський вчений Т.Кун у своєму відомому творі «Структура наукових революцій» розглядає процес наукового розвитку як стрибкоподібний, революційний процес зміни наукових парадигм. Наукова парадигма - найвища форма організації наукового знання, певна модель розвитку науки, сукупність її основних принципів, єдиний стиль мислення, єдиний концептуальний підхід до розуміння проблем, способів їх постановки та вирішення.
У певний період історичного часу утверджується певна наукова парадигма і розвиток науки відбувається в її рамках (це період так званої «нормальної науки», коли йде накопичення позитивних наукових результатів). Але цей спокійний період колись закінчується, стара парадигма як узвичаєний стиль мислення зазнає кризи своїх основних принципів, виникає ситуація хаосу, і здійснюється перехід до іншої парадигми. Потім знову настає період «нормальної науки» і так далі. Такі цикли притаманні не тільки окремим галузям, але й науці загалом.
Вирізняють три основні історичні парадигми науки: класичну (ХУІІ-ХІХ ст.), некласичну (до 80-х рр. ХХ ст.) І постнекласичну (кінця ХХ- поч. ХХІ ст.).
Модель науки ХУІІ-ХІХ ст. Називається класичною наукою. Протягом трьох століть ідеалом наукового знання були природознавчі теорії, побудовані на експериментально-досвідному методі і математичній основі. Ньютонівська механіка була зразком того, якою повинна бути наукова теорія як така. Модель класичної науки побудована на механічній картині світу, на ідеї простої раціональної світобудови, на уявленні про безособовий природний порядок. Світ пронизаний безкінечним причинним ланцюгом, і в ньому панують строго однозначні і абсолютно визначені закони. Світ тут вважається сумірним людському мисленню, його можна раціонально осягнути. Згідно з класичною моделлю, наукове пізнання повинне бути безстороннім, суто об'єктивним, незалежним від усіх суб'єктивних «нашарувань» - людських інтересів, цінностей, уподобань. У класичний період панує уявлення про єдність наукового знання, звідси - прагнення до системності знання на основі принципів або емпіризму, або раціоналізму.
Наука оцінюється тут як безумовно позитивний внесок у соціальний прогрес, віра в її можливості - безмежна, ставлення до неї - як до вищого авторитету, як до інструменту влади і панування над природою, як до засобу вирішення всіх людських проблем.
Некласична наука виникає на межі ХІХ-ХХ ст., в період, коли вона переживає революційні зміни, пов'язані з кризою всіх традиційних, усталених наукових уявлень. Відбувається низка нових відкриттів, насамперед, у фізиці і математиці (виявлення Максвеллом електромагнітного поля, відкриття явища радіоактивності, створення теорії відносності Ейнштейном, знайдення квантових явищ і формулювання принципів квантової фізики Планком, Бором, Гейзенбергом, побудова неевклідової геометрії Лобачевським і Ріманом тощо). Внаслідок цього змінюється наукова картина світу.
Предметом дослідження стають переважно процеси, а не застиглі явища. Замість ньютонівських однозначних і «точних» (динамічних) закономірностей та строго механічної причинності утверджується принцип невизначеності, імовірності, домінанта статистичних закономірностей в світі.
Відбувається швидка формалізація і математизація наукового знання, що призводить до змін в уявленні про предмет пізнання. Пізнання розуміється найчастіше не як відображення об'єктивної реальності, а як уявне конструювання певної моделі реальності та її аналіз.
Сцієнтизм залишається домінуючою позицією щодо оцінки науки, пріоритет відводиться математичному і природознавчому знанню, але виникають уявлення про відмінність методів «наук про природу» і «наук про дух». Некласична наука відмовляється від настанови класичного періоду щодо «очищення» наукового знання від всього «суб'єктивно-людського» і звертає увагу на велику роль суб'єктивного фактору. Наприклад, у фізиці виявляється принципова неможливість суто об'єктивного спостереження явищ мікросвіту, позиція «спостерігача» вносить корективи в картину мікросвіту, уникнути яких неможливо. Наука поступово усвідомлює роль людських цінностей в пізнавальному процесі.
Некласична наука ще залишається на ґрунті класичних уявлень про пріоритет всього універсально- загального над особливим, частковим, одиничним. Вона теж прагне побудувати єдину наукову картину світу, переконана в єдності наукових ідеалів і норм. Розвиток науки уявляється тут як єдиний, лінійний, монологічний процес, спрямований на досягнення загальноприйнятого знання, на утвердження однодумства і консенсусу вчених. І в класичний, і в некласичний період наука усвідомлювала себе часткою єдиної культури і великих фундаментальних ідей, які служать універсальному проекту майбутнього всього людства.
Постнекласична наука кінця ХХ - поч. ХХІ ст. Виникає в умовах революційних технологічних змін, пов'язаних з низкою наукових відкриттів. З'являються нові галузі наукового знання і феномен технонауки. Друга половина ХХ століття була позначена відкриттям нелінійних процесів, явища самоорганізації, розшифруванням генокода живої речовини і відкриттям формули генома людини, появою синергетики, кібернетики, інформатики, сучасної алгебри, біотехнології, генної інженерії, розвитком обчислювальної техніки та її мов. Суттєво вплинули на розвиток і спосіб сучасної науки певні соціальні процеси, пов'язані із загостренням глобальних проблем.
Що ж саме відрізняє постнекласичну науку від її попередниць - класичної і некласичної науки?
Постнекласична наука відмовляється від «диктату» універсально-загального (універсальних знань цінностей, норм, принципів) над особливим і частковим. Фундаментальна наука, загальні знання універсального застосування значно поступаються місцем частковому знанню - спеціалізованому, технологічно-прикладному. Виникає ситуація краху єдиної науки («немає науки, є тільки науки»). Спостерігається плюралізація науки, її хаотизація, занепад нормативних програм (наука вже не має універсально-загальних і чітких норм та ідеалів науковості, що раніше дозволяло визначати, які методи надійні, які результати достовірні). Заперечується існування єдиної наукової парадигми, поширюється недовіра до «освячених» наукових традицій минулого.
У центрі досліджень постнекласичної науки опинилися ситуації з непевною інформацією, несумірності, нерозв'язувані ситуації, непрогнозовані і непередбачувані процеси, ситуації краху, катастрофи, парадокси, випадковості, невпорядкованість. Образ незрушного, впорядкованого і вічного всесвіту зазнає остаточного краху і в новому світі тотальної нерівноваги «царицею наук» стає теорія нестабільності, хаосу і розпаду.
Уявлення про науку як про лінійний, закономірний процес, орієнтований на досягнення одностайності позицій, консенсусу, перетворюється на бачення науки як стохастичного, ірраціонального, хаотично- непрогно-зованого процесу. Метою вченого співтовариства стає вже не однодумство, консенсус, а паралогічність (хаос позицій, анархія, різнодумство, несумірність конкуруючих теорій). Паралогічність стає нормою наукового процесу. Традиційна настанова необхідності обґрунтування наукових результатів з позиції єдиної норми замінюється їх інтерпретацією, тлумаченням з суб'єктивної позиції. Наукове знання виявляється всього лише інтерпретацією об'єкта з певної позиції. В науку проникає ідея умовності наукових знань. Наука стає типом маніпулятивного знання. Виникає образ науки як своєрідної риторики - мистецтва переконання. Згідно з таким баченням науки, та чи інша теорія отримує визнання не завдяки тому, що вона ближча до істини або краще відповідає фактам, а через пропагандистську діяльність своїх прибічників. Наука виходить з образу непідкупної і незаангажованої служниці істини і набуває рис форми ідеології.
Певні підстави для створення такого образу науки дійсно є. Вони пов'язані, зокрема, з фактом соціальної спрямованості постнекласичної науки. Цей факт є досить неоднозначним. З одного боку, все більше усвідомлюється роль соціо-культурних основ науки, їх вплив на пізнавальний процес. Наука ніколи не обмежувалася створенням достовірного знання, в людському суспільстві вона завжди була часткою культури, слугувала цілям і цінностям гуманізму. В ХХ столітті наука стала одним із факторів зростання глобальних проблем, процесів дестабілізації в суспільстві. Звідси - критика і самокритика науки, усвідомлення необхідності формування етики науки, усвідомлення відповідальності науки за майбутнє людства, за подолання екологічної катастрофи та вирішення інших глобальних проблем. Але, з іншого боку, соціальна спрямованість сучасної науки набуває характеру її економікоцентризму. Рентабельність та економічна ефективність, технологічність науки стають своєрідними ринковими критеріями істинності її результатів. Наука все більше перетворюється на функціональний придаток ринку. Знання повинні бути точними, ефективними і технологічними - нова настанова науки. Знання продукуються і будуть продукуватися, пророкує один з ідеологів «ринкової науки», ради того, щоб бути проданими. Принцип ринкового добору робить застарілим принцип, за яким створення і отримання знання було невіддільним від формування розуму, культури і самої особистості. Ринковий статус знання, перетворення науки у виробництво знання-товару, яке повинно слугувати негайній прикладній (технологічній) користі, неминуче буде вести до занепаду фундаментального знання, а з часом - і науки загалом. Диктат ринку, «економічний тоталітаризм» в позаекономічних сферах є згубним для науки і культури, він загрожує сучасній цивілізації тотальним застоєм.