Тема 2. ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ ТА АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ
Зародження філософської думки. Східний та західний типи культури і філософування.
Своєрідність давньоіндійської філософії. Буддизм.
Філософія стародавнього Китаю. Конфуціанство і даосизм.
Натурфілософські ідеї давньогрецької філософії.
Класичний період розвитку античної філософії (Сократ,
Філософія елліністичного періоду.
1. Зародження філософської думки. Східний та західний
Філософія виникає у полеміці з релігійно-міфологічними уявленнями, які існували упродовж багатьох тисячоліть. Міфологічне мислення було засноване на відображенні природи і людини крізь призму родових зв'язків. Всупереч цій традиції - безпосередньо чуттєво-образного сприйняття дійсності - філософія висуває принцип опосередкованого, раціонально-обґрунтованого знання. Вона апелює не до повчання, переказу, а до міркування, обґрунтування, логічного доведення і критичного осмислення усталених уявлень. Саме з цього починається філософія, її розмежування з міфологією.
Філософія виникла у трьох центрах давньої цивілізації - у Стародавніх Греції, Індії та Китаї. Відбулося це майже одночасно у середині першого тисячоліття до нашої ери. Пориваючи з міфологією, філософія як «самосвідомість культури» не втрачає глибинного зв'язку з культурною традицією. Так, до нашого часу філософія є виразом або східного, або західного типу культури.
Сьогодні особливо гостро стоїть питання про діалог двох культур, про їх взаємозв'язок та взаємодоповнення. Кожна з цих культур має свої переваги і свої недоліки. Причому Схід і Захід у даному контексті не є поняттями суто географічними. В історії траплялося, що культура європейської країни набувала рис культури східного типу, а країна Сходу ставала іноді зразком західного розвитку. Культура східних слов'ян постає як унікальний збіг східної та західної традицій. Ця особливість знайшла своє відображення не тільки у духовному і матеріальному житті, але й у рисах національного характеру.
Перший аспект, за яким розрізняються східний та західний типи культури, - це ставлення до природи._Захід у своєму розвитку йшов шляхом активного перетворення природи і підкорення її людині. Розвиток техніки, технології і науки - характерні ознаки і досягнення західного типу. Східному типові культури була завжди чужою ідея панування над природою. Навпаки, тут завжди культивувалось дуже дбайливе, навіть релігійне ставлення до природи, до всього живого у ній. Схід орієнтувався не на зміну зовнішніх умов людського існування, а на розвиток внутрішньої природи людини, на вдосконалення фізичних і психічних можливостей індивіда, на гармонійність і цілісність його духовного світу.
Друга відмінність східної культури полягає в особливостях суспільного життя, в різних пріоритетах щодо соціальних цінностей._Західна культура, наприклад, висунула ідею історичного прогресу, розвитку суспільства по висхідній. Цінності демократії, правової держави, свободи і суверенності особистості - все це є досягненнями західного типу культурного розвитку. Суспільствам східного типу притаманний консерватизм, прагнення не до прогресу, а, навпаки, до збереження себе і своєї культури у традиційному стані.
Третій аспект, що відрізняє східну і західну культури, - різна оцінка ролі особистісного початку в культурі. Консерватизм у соціальних стосунках на Сході поєднується з орієнтацією на цінності спільноти (колективу, роду, сім'ї, держави тощо), з обмеженням індивідуальної свободи в ім'я інтересів суспільства. Західна же культура ґрунтується на уявленні про унікальність, неповторність і дорогоцінність особистості як вільної істоти, що значною мірою обумовлене духовним переворотом, здійсненим ідеями християнського монотеїзму. Людина в християнському тлумаченні є образом особистого Бога в безособовому світі. Саме особистість і свобода - апогей божественної творчості, шедевр Творця.
Четверта риса, що розрізняє східний та західний типи - це духовно-психологічні риси, особливості духовного складу людини певної культури, характер ментальності. Людині західного типу притаманні більшою мірою раціонально-логічний стиль мислення, схильність до чіткості, послідовності і строгості думки, холодна розсудливість, тверезий прагматизм і практицизм. Для європейського мислення є характерним принцип «розділяй і пануй», що виник за часів Римської імперії. Поділ єдиного світу на природний і людський викликаний тут прагненням до панування над природою. Так само чітко розділила європейська людина добро і зло, почуття і розум, науку і релігію тощо. Для східної культури характерним є усвідомлення відносності цих протилежностей. Замість культу індивідуального тут панує почуття глибинної єдності всього, дух спільності та неподільної цілісності. Для людей Сходу розвиток знань, науки ніколи не був самоціллю, бо вони цілком справедливо не вірили в спроможність науки зробити людину більш щасливою. Мислення Сходу скоріше інтуїтивне, містичне, ніж раціональне. Воно постає як емоційно-образне, сповнене почуттів, переживань, елементів релігійного та художнього світосприйняття. Схід став охоронцем вічних істин і духовності людства, тоді як на заході розвиток спирався переважно на наукове знання і техніку.
Філософія як відображення культури несе на собі відбиток особливостей певної культурної традиції.
Так, західна філософія орієнтована переважно на ідеал раціонального знання, що більшою мірою зближує її з науковим пізнанням. Класичною формою філософського тексту стає тут форма філософського трактату, чітко побудованого, послідовно і системно викладеного. Ознакою західної філософії виступає наявність добре розробленої логіки, поняттєвого апарату, теорії пізнання та методології.
Філософська традиція східного типу виявляє себе у тяжінні до світоглядно-орієнтованого знання, до таких форм духовної культури, як релігія, мистецтво, мораль. Саме тому більшість впливових філософських систем на Сході є релігійно-філософськими вченнями. Найпоширенішим жанром філософських творів стають притча, афоризм, повчання, а домінуючою проблематикою - гуманістична, морально-етична і релігійна.
2. Своєрідність давньоіндійської філософії. Буддизм
Філософська думка Стародавньої Індії представлена великою кількістю філософських систем і шкіл. Всі вони в своєму становленні відштовхувалися від ведичної традиції індійської культури. Ведична література містила в собі стародавні міфологічні уявлення індійського народу і складалася з гімнів, жертовних формул, заклять, молитов. Пізніше з тлумачення Вед з'являються тексти релігійно-філософських коментарів ведичної літератури - так звані Упанішади.
Частина філософських систем Індії визнавала авторитет Вед, вони називались ортодоксальними (тобто такими, що дотримують традиції, правовірними), до них відносяться філософські школи санкх'я, н'яя, вайшешика, йога, міманса, веданта. Неортодоксальні філософські системи, які відмовляються від духовного зв'язку з Ведами, - джайнізм, буддизм і чарвака.
По при всі відмінності релігійно-філософських вчень Індії є певні загальносвітоглядні уявлення індійської культури, що відображенні тією чи іншою мірою у більшості цих вчень. До них можна віднести: сприйняття предметно-чуттєвого світу як повної ілюзії, видимості, справжньою ж реальністю вважається споконвічна і безособиста сила, божественний Абсолют (уявлення про особистого Бога-творця у світоглядній традиції Індії зустрічається дуже рідко);
Вчення про сансару, тобто про переселення і перевтілення душ, про вічний кругообіг життя;
Ідея карми, кармічного закону - закону обумовленості життя людей та їх перероджень сукупністю добрих і
Поганих вчинків у попередньому існуванні;
Ідея кастового поділу суспільства, тобто уявлення про належність кожної людини від народження до однієї з чотирьох прошарків населення.
Спадкоємцем і разом з тим критиком і реформатором цих традиційних уявлень став легендарний царевич Гаутама, перший Будда (тобто «просвітлений»). Після шести років сумнівів та пошуків йому раптово відкривається істина життя, і він створює своє релігійно-філософське вчення, яке належить до числа трьох світових релігій (поряд із християнством та ісламом). Виникає буддизм у VI ст. До н. Е. Своє вчення Будда виклав у вигляді чотирьох тез, або чотирьох «благородних істин». Основним літературним джерелом буддизму є збірка «Тіпітака» («Три корзини»).
Перша істина полягає у тому, що життя з усіма його проявами (народження і смерть, хвороба і старість, любов і ненависть, зустріч і розлучення) сповнене стражданням.
Друга істина розкриває причину страждань. Невгамовна спрага життя, надмірні пристрасті, прагнення до щастя, до задоволень і насолоди, бажання, які неможливо здійснити остаточно, бо їх досягнення веде до нових бажань, - все це приводить до стану вічного незадоволення і тому - страждання.
Третя істина вказує на шлях спасіння, на спосіб звільнення від страждань. Позбавитись страждань можна тільки, перервавши ланцюг перероджень, (оскільки нове життя веде до нових страждань), через зречення від пристрастей, ненависті, гордості, заздрості, жадоби влади тощо. Кінцевою метою на цьому шляху є досягнення стану нірвани. Нірвана означала перехід людини у надбуття, повне звільнення від кругообігу перевтілень, злиття з божественним Абсолютом. Нірвана - стан абсолютного спокою, стан повного розчинення свого «Я», його злиття з божественним Абсолютом. Якщо для європейців велику цінність має збереження і збагачення себе як особистості, то для буддистів ідеалом і метою стає зречення від власної індивідуальності.
Четверта істина буддизму - існування «восьмирічного шляху», восьми ступенів досягнення нірвани (правильна віра, правильна дія, правильне споглядання, правильна думка, правильний спосіб життя тощо). Усі філософські обґрунтування цієї релігії спрямовані на роз'яснення чотирьох «благородних істин». Світ розуміється у буддизмі, як абсолютна тотожність протилежностей, тому всі відмінності у ньому відносні. Все є втіленням і проявом безособового духовного Абсолюту, божественної Єдності. «Все в одному, і одне - у всьому» - такий основоположний принцип буддистського світорозуміння. «Я» і «Ти», ворог і друг, добро і зло, життя і смерть - лише ілюзія протилежностей, бо все повернеться до вічного Єдиного. Тому буддистській традиції у філософії й мистецтві притаманне прагнення осягнути вічне і абсолютне у неповторній миті життя.
Сутність божественної Єдності недоступна ні розумінню, ні опису, ні визначенню, її можна лише частково осягнути у процесі медитації, (формою якої є і традиційне східне мистецтво), через раптове інтуїтивне прозріння. Тому буддизм тяжіє до притчі, до метафори, образу, символу.
На відміну від західної традиції, в якій панує принцип діяльності, творчості, перетворення хаосу у космічний порядок, східна культура сприймає світ, як споконвічну гармонію, довершеність і досконалість. Світ у буддизмі не є створеним, він є безкінченим і вічним, його не треба переробляти, у ньому не потрібні творчі зусилля ані Бога, ані людини. Людині потрібно лише наслідувати природу, не втручаючись у світову гармонію. Буддизм орієнтує своїх прихильників не на активну діяльність, а на так звану «природну» дію, на непорушення природного ритму, на досягнення глибинного спокою.
Історичне значення буддизму полягає у тому, що він був першим вченням про звільнення людської особистості. Буддизм проголосив духовну рівність усіх людей, рівність у стражданнях і рівність у можливостях спасіння шляхом морального самовдосконалення. Ідеалом буддистської етики виступає любов до всього живого, утримання від запобігання йому зла. Щоб звільнитися від колеса перероджень, людина повинна відмовитись від «неприродних», надмірних бажань і пристрастей, очистити себе від зла, нагромадити чесноти, досягти духовної досконалості.
3. Філософія стародавнього Китаю. Конфуціанство і даосизм
Давньокитайська філософія, як і індійська, була тісно пов'язана з міфологічними уявленнями минулого, що збереглися у стародавніх книгах китайської освіченості. У цих класичних книгах містяться уявлення про світ і людину, перші спроби їх філософського осмислення. Так, у «Книзі перемін» дається тлумачення понять, які є вихідними для всієї китайської культури і які визнавалися практично всіма філософськими системами Стародавнього Китаю. Це поняття «Інь», «Ян» і «Дао». Світ, згідно з китайськими уявленнями, є вічною боротьбою двох протилежних сил, які не тільки заперечують, але й взаємодоповнюють одне одного. Одна сила потенційно містить іншу і на вищому ступені свого розвитку може перетворитися на свою протилежність. Ян - символ неба, енергії, світла, це є активний, чоловічий початок світу. Інь - символ землі, матерії, це темна сторона світу, жіночий початок, якому належить пасивна роль. Інь і Ян пронизують все суще - небо, землю і людину. Від гармонії і рівноваги між ними залежить порядок у Піднебесній, спокій, мир і злагода на землі, успіх, благополуччя і здоров'я людини. Взаємозалежність і взаємопроникнення цих двох сил називається Дао (буквально «шлях») - єдиний світовий закон, божественна основа всіх речей.
У давньокитайській філософії існувало шість основних шкіл: даосизм, школа «Інь-Ян» (натурфілософська
Школа), конфуціанство, моізм, легізм та школа імен. Найвпливовішими з усіх вчень стали конфуціанство і даосизм.
Даосизм і конфуціанство є двома протилежними полюсами світобачення китайців. У культурі Китаю вони нерозривно пов'язані між собою , як Інь-Ян. У різні часи своєї історії китайська культура тяжіла до однієї чи іншої філософської традиції, тому можна говорити про переплетення у китайському суспільстві конфуціанських ідей з даосистськими. Конфуціанство панувало у сфері соціально-сімейних стосунків, воно стало офіційною, державною ідеологією та релігією Китаю. В інтимних глибинах людської душі головне місце належало даосизму.
Конфуціанство виникає у УІ ст. До н. Е., його засновником став Конфуцій (це латинська версія імені Кун Фуцзи). Основним літературним джерелом конфуціанства є книга «Лунь-юй» («Бесіди та висловлювання»).
Етика Конфуція заснована на розрізненні двох соціальних типів людей, двох стилів поведінки у суспільстві - «шляхетної людини» і «низької людини». «Шляхетна людина» - той ідеал, до якого повинна прямувати людина. Основними рисами шляхетної людини є вимогливість до себе, прагнення до самовдосконалення, вміння володіти собою, поміркованість у словах і вчинках, гуманність. Гуманність, за Конфуцієм, включає у себе справедливість, повагу до старших, правдивість, шанобливість. У своїй етиці Конфуцій формулює вищу моральну заповідь: «Не чини іншим того, чого не бажаєш собі».
В основі конфуціанського ідеалу управління лежить принцип морального зразку, а не примусу. Але для того людина повинна виховати свої вольові якості. Не можна навчитися управляти державою і людьми, якщо не вмієш управляти собою, своєю психікою, вважав Конфуцій. Спочатку людина повинна навести порядок в собі, потім - у своїй сім'ї і тільки після того - у державі.
Усе конфуціанське вчення було спрямоване на підкорення особистих інтересів людини інтересам держави. Під контролем конфуціанства як державної ідеології був весь образ життя китайців - від стилю поведінки і мови, смаків і звичок до одягу і зачіски. Згідно з правилами конфуціанської етики між старими і молодими, між вчителем і учнем, між чоловіком і жінкою повинна існувати субординація. Кожен має знати своє місце і не претендувати на чуже. І навіть між рівними за станом людьми повинна зберігатися певна відстань, дистанція. Саме тому у конфуціанстві велике значення мали формальні правила спілкування - церемонії, ритуали, етикет. У чималій мірі конфуціанство сприяло формуванню і утвердженню в Китаї системи деспотичної держави з суворою іерархією її членів.
Серед послідовників і критиків конфуціанства виділяються школа моїстів і школа законників (легістів). Ці школи, в яких соціальна та етична проблематика теж посідала центральне місце, разом з конфуціанством значним чином вплинули на культуру Китаю.
Так, моїсти внесли демократичні елементи у соціальне вчення, ідею пріоритету інтересів народу над інтересами держави, зробили першу спробу постановки проблеми соціальної рівності людей. Легісти, або законники, на відміну від конфуціанців і моїстів, відмовились від гуманістичних цінностей, від культивування доброго початку в людині. Легісти висунули ідею, згідно з якою в період «боротьби царств» (а історія Стародавнього Китаю була ареною такої боротьби) в державі повинні панувати не правила моралі, а закони. Але ці закони легісти розуміли як закони покарання. Якщо раніше, коли люди були прості, чесні та дурні, - висловлювалися вони, - ними можна було управляти мудрістю, але тепер, коли люди хитрі, нечесні і розумні, управляти ними можна тільки силою. На думку законників гуманність лише ослаблює державу, а доброта є «матір'ю злочинів». Держава повинна ґрунтуватися на примусі і насиллі, на жорстокості, на стратах і війні, на взаємних наглядах і доносах у суспільстві. Така концепція наведення порядку у суспільстві була реалізована, як відомо, не тільки у Стародавньому Китаї.
Даосизм виникає приблизно у той же час, що і конфуціанство (засновником даосизму був старший сучасник Конфуція - Лао-цзи). Відрізняється даосизм від попередніх вчень, насамперед, своєю проблематикою. У центрі уваги даосів - не соціально-етичні і політичні проблеми, а натурфілософія і проблеми взаємозв'язку людини з природою, космічним цілим.
Основні положення даосизму були викладені у книзі «Даодецзин» (буквально - «Книга про Дао і Де», або - "Книга про Шлях та Силу"). Цей твір - невеликий трактат з двох частин, що містить в собі суть вчення Лао-цзи.
Дао - центральний даоський термін, за допомогою якого можна дати відповідь на питання про походження світу і спосіб його існування. Дао - "мати всіх речей", першопричина, першоосновна і єдиний закон світу, якому підкоряються і природа, і суспільство, і людина. Усе в світі є мінливим і плинним, нестійким і невічним, усе з часом іде в небуття, повертається до своєї основи і знаходить спокій. Тим самим Дао є не тільки першопричиною, але й кінцевою метою і завершенням буття. Вічним є тільки Дао, тільки небуття. Сутністю Дао є небуття, тому Дао недоступно чуттєвому пізнанню, його неможливо також осягнути розумом, неможливо дати йому визначення, виразити в словах. За словами Лао-цзи, "той, що знає, не розповідає, а той, що розповідає, не знає...". Проте завдання людини - пізнати Дао, це можливо лише при такому способі життя, коли не порушується гармонія зі світом, з природою, коли людина дотримується принципу "недіяння" і зберігає в собі чистоту дитини.
Де є виразом життєвої сили, сили духу, певний образ життя людини. Це те, завдяки чому людина може сприймати світ і діяти в ньому. Тільки "людина Дао" спроможна досягнути "вищого Де", а способом такого досягнення є "принцип не діяння". "Справжній воїн не войовничий, хто вміє битися - не жорстокий. Хто здатний здолати рівного не протистоїть йому прямо, хто вміє перемагати ворога - не нападає. Хто вміє управляти іншими, завжди готовий поступитися. Ось що називається Де - не боротися з тим, що вище за тебе. Ось що називається Де - вміти використовувати тих, хто сильніший. Ось що називається Де - діяти згідно волі Неба, згідно вищому початку (Дао), яке існує одвічно".
Подібно до буддизму, даоські мудреці наполягають на ілюзорності всіх протилежностей. Насправді все у цьому світі перебуває в єдності, і ця єдність є Дао. "Перетворення в протилежне є дія Дао, слабкість є властивістю Дао", - стверджується в "Даодецзин". "м'яке і слабке перемагає тверде і сильне". "Людина при своєму народженні є ніжною і слабкою, а при появі смерті - твердою і міцною... Тверде і міцне - це те, що гине, а ніжне і слабке - це те, що починає жити". Побачити єдність протилежностей через стан досягнення просвітлення може тільки «досконаломудрий».
«Досконаломудрий» - ідеал людини у даосизмі, який суттєво відрізняється від ідеалу конфуціанців. Досконаломудра людина дотримується «природності», а основним принципом її життя є принцип недіяння (у-вей). «Природність» людини полягає у здатності звільнитися від зайвих, надмірних, а тому і неприродних бажань і пристрастей (від жадоби слави, багатства, влади, від злоби та заздрості тощо). Проте досягти цього можна не завдяки виконанню морального обов'язку, не шляхом приборкання природного початку в людині, а навпаки, через його вияв. Природне в людині є втіленням Дао, універсального космічного закону, тому це не зло, з яким потрібно боротись. Злом скоріше є конфуціанські правила і норми моралі, ці штучні засоби впливу на людину. Досконаломудрий сповідує принцип недіяння, тобто непорушення цілого, невтручання у природно-космічні ритми. Дозволити всьому йти своїм власним, природним шляхом, бути споглядачем у житті, спокійно ставитись до вимог світу і до власних бажань - ось у чому полягала мудрість даосистів.
Досконаломудра людина повинна досягти у своєму житті три основних мети: здобути довголіття, пережити стан просвітлення, або стан єднання з Дао, і, врешті-решт, - стати безсмертною, опинитися серед небожителів. Шлях до довголіття лежить у даосистів через наслідування природи. Уся даосистська методика підтримки життєвих сил організму (дихальні і гімнастичні вправи, спеціальна дієта, традиційний масаж, прийоми мистецтва двобою тощо) побудована на цьому принципі, на гармонізації двох протилежних сил - Інь і Ян.
Містику та інтуїцію східної культури, її мистецтво і філософію Захід відкриває лише наприкінці XIX - на початку XX століття. У літературі, мистецтві, філософії з'являються мотиви, запозичені зі східної культури, що значною мірою збагатило досвід європейської людини. Вся історія XX століття переконливо довела, що без східної культури західна - неповноцінна, як і навпаки.
4. Натурфілософські ідеї давньогрецької філософії
Антична філософія, філософія стародавніх греків і римлян, зародилась у УІІ-УІ ст. До н. Е. У
Греції і проіснувала до УІ ст. Н. Е. "Антикос" - по-грецьки означає "стародавній". Але під "стародавністю" тут мається на увазі певний конкретний історичний простір: античність позначає час виникнення і формування європейської цивілізації. У період античності був закладений фундамент не тільки європейської філософії, але й європейської культури загалом.
У розвитку античної філософії можна виділити три етапи.
Перший етап (УІІ-У! Ст. До н. Е.) Визначається як досократівський (або "космологічний" період)._На перше місце тут виносилися питання про сутність та першопочаток світу, про походження та устрій космосу.
Другий етап (У-ІУ ст. До н. Е.) - класичний, у цей час грецька демократія, література, філософія, мистецтво досягли вершини свого розвитку і стали зразком для наступних поколінь. Філософська проблематика цього періоду орієнтована на проблему людини, її свідомості та мислення.
Третій період (кінець IV ст. До н. Е. - VI ст. Н. Е.) - елліністичний. Епоха еллінізму припадає на час кризи рабовласницького суспільства. Починається еллінізм з економічного і політичного занепаду грецьких міст-полісів, з установлення гегемонії Македонії і закінчується занепадом Римської імперії у VI ст. Н. Е. Найбільш відомі філософські школи цього періоду - стоїчна, епікурейська і неоплатонічна - особливу увагу приділяти проблемам людської особистості, сенсу та призначенню людського існування.
Антична філософія виникає у грецьких колоніях, а свого розквіту досягає в Афінах. На першому етапі антична філософія виступає як натурфілософія, намагаючись дати всеосяжну картину світу суто умоглядним шляхом. Космоцентризм є її основною рисою, оскільки вищою цінністю, ідеалом, зразком всього тут виступає Космос як розумний порядок, як гармонійне, закономірне, завершене у своїй досконалості ціле. Навіть людина в античній філософії виступає лише як частина Космосу, як мікрокосм.
Перші філософи зосередили увагу на двох центральних проблемах:
А) на проблемі єдності і множинності світу, на пошуку його єдиної першооснови як справжньої, достеменної реальності;
Б) на питанні про рухомість або нерухомість, розвиток чи незмінність первинної реальності.
Зрозуміти суть світу - це означає пояснити, яка причина його породила. Таку породжуючу силу, що лежить в основі різноманітного світу, назвали субстанцією. Здавна люди помітили, що не все те, що відкривається нам через чуттєвий досвід, є по-справжньому реальним. У видимому світі, рухомому і різноманітному, все є плинним, все рано чи пізно щезає. Чи є в ньому щось вічне і абсолютно існуюче, незмінне, стійке, чи є в ньому певний порядок і єдність? Перші філософи поставили перед собою завдання відшукати цей порядок, єдиний початок всього різноманітного світу, який керує природою і є її сутністю. Цей крок в історії людства називають переходом від міфу до «логосу» (від гр. - «слово», «думка», «закон»).
Грецька думка прагнула знайти природне пояснення Космосу за допомогою спостереження і логічного міркування. За міфологічними уявленнями, світ керується міфічними, істотами. Поступово джерелом і сутністю світу стали вважати або матеріальну стихію, природну, або певний ідеальний, розумний початок світу. Перші філософи по-різному тлумачили цей космічний першопочаток, цей закон-принцип світу: для Фалеса це - "Вода";
Для Анаксімандра -«Апейрон», тобто "невизначений" першопочаток;
Для Геракліта - "Логос-Слово" (воно же є Першовогнем світу);
Для Емпедокла - "Любов-Ворожнеча";
Перші філософи з'являються в Мілете, квітучій грецькій колонії на побережжі Малої Азії. Мілетська школа відома як перша філософська школа античності, Фалес, Анаксімандр, Анаксімен - її найвідоміші представники Фалес і його учні намагаються пояснити світ як перетворені форми певної первинної стихії. Саме з мілетської філософської школи розпочинається так званий "космологічний" період античної філософії, ідея якого була така: існує безособовий світовий порядок - Космос, - в основі якого - певний космічний закон (принцип). Як правило, закон космосу не відрізнявся від першоречовини, яка була основою космосу.
Другим видатним центром торгового, політичного і культурного життя була малоазійська колонія Греції - місто Ефес. У другій половині VI ст. Тут виникає філософська школа, пов'язана з ім'ям Геракліта. Світ для Геракліта Ефеського був упорядкованим Космосом, вічним, безкінечним, керованим універсальним законом - логосом, образом і символом якого є вогонь.
Якщо перші філософи мілетської школи були зайняті пошуком матеріального першопочатку, субстрата (загальна основа різноманітних явищ) першоелемента всього сущого, то Геракліт таким єдиним загальним початком визнає тільки закон світового процесу, закон безперервного вічного переходу буття з одного стану в інший. Загальний закон - логос - управляє усім сущим, він пов'язує і космос, і людську душу. Завдання людини, за Гераклітом, полягає у набутті мудрості, інакше кажучи, у виборі правильного способу дій шляхом пізнання істини (логосу) речей і самої природи. Причому, окремі розрізнені знання не допомагають зрозуміти загальну картину світу. «Багатознання розуму не навчає», - говорив Геракліт. Філософія є не ерудицією, не сумою знань, а саме мудрістю, тобто осягненням всезагального логосу прихованої, гармонії протилежностей.
Геракліт заперечував існування в природі чого б то не було постійного. Усе тече, все змінюється, подібно до течії річки, в яку не можна увійти двічі, тому що вже нові води будуть омивати тебе, говорив Геракліт. Він став першим представником діалектичної концепції світу, він же першим висловив ідею про єдність і боротьбу протилежностей як джерело і причину розвитку.
В один час із Гераклітом створює своє філософське вчення Піфагор. Вершиною його творчості була відома містика чисел. Кожне число для Піфагора є самостійною, божественною сутністю, саме числа упорядковують світ. Піфагорейці вперше дійшли висновку, через дві тисячі років ще раз сформульованого Галілеєм, що «книга природи написана мовою математики».
Ще одна відома школа виникла на заході давньогрецького світу - у Південній Італії, у місті Елея. Основні представники елейської школи - Парменід, Зенон. Елеати першими з античних філософів звернули увагу не на конкретну матеріальну стихію, а на саме поняття буття. Якщо Геракліт твердив, що усе змінюється, то Парменід проголосив: «Ніщо не змінюється, лише буття є, а небуття не існує». Для елеатів справжньою реальністю є божественне Єдине, вічне, незмінне і неподільне буття. Усякі зміни у світі - лише ілюзія, марево, видимість, вважали вони. Елеати свідомо протиставили світ справжнього понадчуттєвого, вічного і незмінного буття чуттєвому світу мінливих речей. Істинне знання про єдине і незмінне буття досягається лише за допомогою розуму, логічного міркування. Чуттєве знання є недосконалим, воно дає лише видимість речей.
Найбільш відомим викладом едейського вчення про заперечення руху є апорії Зенона («апорія» з грец. - нездоланна логічна проблема). Апорії показують, якщо допустити існування руху, то виникають нерозв'язувані протиріччя. На всьому протязі свого розвитку наука знову і знову стикається з протиріччями, які відкрив колись Зенон. Апорії Зенона прагнули розв'язати Демокріт, Арістотель, Галілей, Лейбніц, Кант. І досі вони викликають певний інтерес, насамперед для математики. Із 45 апорій до нас дійшли 9. П'ять із них вважаються класичними - «Стріла», «Стадій», «Дихотомія», «Ахілес і черепаха», «Апорія міри». Так, наприклад, апорія «Стріла» Зенона спрямована на доведення того, що стріла, яка летить, насправді перебуває у спокої. Справа в тому, міркував Зенон, що у кожну мить часу стріла займає певне місце, яке дорівнює її об'єму. Рух стріли, таким чином, можна представити як суму станів спокою, а оскільки сума нулів дає нуль, то й у даному випадку сума станів спокою дає спокій. Насправді руху немає, а його очевидність, чуттєве свідчення - лише ілюзія. Емпіричний факт не може бути доказом. Сенс апорій полягає у неможливості (точніше, трудностях) логічного обґрунтування руху. Почуття, вважали елеати, є ненадійним способом пізнання, вони часто обманюють, і тільки через раціонально-логічний спосіб, через мислення можна осягнути істину справжньої реальності.
Завершує досократівську натурфілософію атомістична школа Левкіппа і Демокріта. Демокріт своє вчення ґрунтує на протилежній щодо елеатів тезі - існує не тільки буття, але й небуття. Саме через визнання небуття стає можливим довести існування руху у світі. Буття - це сукупність атомів, а небуття - порожнеча, в якій атоми рухаються. Атоми Демокріта - це нестворені, далі неподільні, найменші матеріальні частинки, з яких складається вся різноманітність речей світу. Атоми розрізняються між собою формою, величиною та порядком взаємозв'язку. Якщо у елеатів сутністю світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів вона множинна і рухома.
5. Класичний період розвитку античної філософії (Сократ, Платон, Арістотель)
Класичний період у розвитку античної філософії починається з виникнення школи софістів наприкінці V ст. Софісти, представники грецького просвітництва, готували учнів до політичної діяльності. Саме софісти вперше переорієнтували філософську думку античності на проблему людини та її свідомості. Антропологічна проблема стає центральною з філософії Протагора - найбільш відомого серед софістів. Йому належить легендарна теза: "Людина є мірою всіх речей", що означає: все на світі має сенс настільки, наскільки воно має сенс в людському існуванні.
Істина і моральність, стверджували софісти, не є абсолютними, вони - відносні, вони розрізняються для кожної культури, для кожної людини, для кожної ситуації. Людина повинна покладатися лише на свій глузд і орієнтуватися лише на власні потреби. Така крайня скептична позиція софістів призвела до того, що згодом їх вчення вироджується у суто формальне маніпулювання словами, у словесну гру, у вміння обґрунтувати або спростувати будь-яку думку, незалежно від її правильності чи хибності.
Сократ (470-399 рр. До н. Е.) Починає свій шлях у філософії як учень софістів, але згодом відмовляється від їх скептичного ставлення до істини. Адже своїм призначенням в житті Сократ вважав пошук істини. Відкриття власного невігластва - початок філософування, за Сократом. Він намагався відкривати учням їх невігластво і тим спонукати їх до доброчинного життя. Сам себе Сократ не вважав мудрим («софос»), а лише «філософом», таким, що любить мудрість. «Я знаю, що нічого не знаю, - казав про себе Сократ і додавав - інші не знають навіть цього».
Тільки Богові, на думку Сократа, може бути відомий устрій світу, причини і суть небесних явищ. Тому, робить висновок Сократ, людям варто звернутися думкою до власних справ, устрою та норм суспільного буття, до сенсу свого життя.
Як і софісти, Сократ основну увагу приділив проблемам людини, моралі, освіти, мови, теорії аргументації (доведення і спростування). Сократ не залишив після себе філософських трактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи, що головне його завдання - навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з творів його учнів, насамперед, з творів Платона.
Всі люди прагнуть стати щасливими, вважав Сократ, але мало хто знає, як цього досягти. На його думку, шлях до щасливого життя повинен починатися із самопізнання. Основна тема сократівських роздумів, девізом яких він обрав знамениті слова, висічені біля входу в дельфійській храм: "Пізнай самого себе". Цей вислів став філософським кредо Сократа.
Осередком людської природи він називає душу, і ця думка пролунала вперше в античній філософії, для того часу вона була новою і незвичною. Головна здатність душі - розум, на ньому зосереджує Сократ свою увагу. Щасливе життя - це життя, що сповнене добром, прожите з користю для душі. Але щоб робити добрі вчинки, людина повинна знати природу добра. Сократ, а пізніше і Платон, вважали, що чесноти людини залежать від її знань. Знання природи добра спонукає до добрих вчинків. Адже люди чинять зло не свідомо, а лише через незнання того, що є добром і благом. Такі уявлення про зумовленість моральності знанням характерні для всієї грецької філософії.
На хибність такої точки зору вперше вказало християнство. Згідно з християнською етикою, моральність людини не зв'язана безпосередньо з інтелектом, рівнем та широтою знань. Набагато важливішим тут є чисте серце, багатство душі, які не вимірюються тільки розумом. Сократ же схилявся до ідеї античного просвітництва - шлях до добра лежить через розум. Вказати шлях до істинного знання і є завданням філософа, вважав він.
Бесіди, діалог, суперечка, інтелектуальні змагання, що спираються лише на аргументи розуму, - це нормальний стан мислячих людей. Саме у бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа. Його суть полягала у наступному. Істина не знаходиться і не виникає у голові окремої людини безпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, які спільно шукають істину.
Діалектика як метод пізнання у Сократа набуває форми мистецтва управляти пізнанням, управляти діалогом, стикати протилежні точки зору через вміння правильно задавати питання. За допомогою правильно підібраних питань він визначав слабкі сторони у знаннях та позиції свого опонента, виявляв протиріччя в його твердженнях. Сократичні бесіди виховували вміння висловлювати і обґрунтовувати свою точку зору, піддаючи кожну ідею відкритому і всебічному обговоренню. Пошук істини передбачає, за Сократом, не тільки критичне ставлення до позиції іншого, але й вміння піддавати критиці власні думки. Справжнє знання не можна просто отримати чи запозичити, воно завжди є особистим досягненням, результатом власних зусиль. Істина не закладена в тому чи іншому знанні, а виявляє себе в самому процесі пізнання. Розумність, мудрість - це здатність мислення, розміркування, а не просто "багато знань", що "розуму не навчають" (як вважав ще до Сократа Геракліт).
Свій спосіб міркування і досягнення істини філософ називав "майевтикою", тобто повивальним мистецтвом (Сократ своєю бесідою приймав "пологи пізнання", допомагаючи істині з'явитися на світ). Справжнім же духом Сократового мислення і спілкування з людьми стала іронія. Іронія закладена в самій бесіді і є виявом проблемності, неоднозначності, суперечності теми, яка до того вважалася "безпроблемною", ясною і зрозумілою для кожного.
Коли Сократу було вже сімдесят років, його звинуватили у порушенні традицій, у тому, що він не шанує богів, визнаних в Афінах, і тим розбещує молодь. Найдемократичніша на той час влада все ж таки прирекла його до страти. Насправді ж Сократ виступав за право критичного мислення. «Життя, не перевірене критикою, не варте того, щоб його прожити», - стверджував Сократ. Маючи змогу втекти з в'язниці, він не зробив цього, пояснивши свій вчинок такими словами: «Я зневажаю людей, що засудили мене, але не можу не шанувати законів моєї держави». Згідно з легендою, він випиває келих з отрутою.
Великим учнем Сократа був Платон (428-347 рр. До н. Е.). Платону було 28 років, коли Сократа стратили. Смерть вчителя стала своєрідним поштовхом для творчості Платона, породила новий погляд на світ - платонівський ідеалізм. Світ ніби розколовся для нього на дві частини - чуттєво-матеріальний світ, сповнений зла і несправедливості, а тому не реальний, несправжній, і світ надчуттєвий, вічний і досконалий. Той світ, де праведний повинен вмерти за правду, не є справжнім, правдивим світом. Існує інший світ, де правда живе, проголосив Платон. Основні проблеми, які розв'язує Платон у своїй філософії, відображені в його вченні про «ідеї», в теорії пізнання, у концепції людини, а також у вченні про ідеальну державу.
Вчення про «ідеї» посідає головне місце у філософській системі об'єктивного ідеалізму Платона. Термін «ідея» («ейдос») означає форму, зразок, першообраз або сутність певної речі. Кожна річ, кожне явище має свою внутрішню природу, незмінну основу, сутність. Є багато людей, але сутність «бути людиною» - єдина, існує безліч речей та предметів білого кольору, але існує єдина універсальна, загальна їм всім форма - «білість», кожний добрий вчинок є відбитком добра як такого, самої ідеї добра. Подібно до того, як людина має душу, так і речі природного світу мають свої душі. Душа - це «ідея», "ейдос", їх сутність.
Завдання філософії, справедливо вважав Платон, і полягає в тому, щоб через конкретну різноманітність чуттєво-сприйманого світу побачити глибинне, внутрішнє, суттєве і надчуттєве. Сутність всього прихована від чуттєвого знання і осягається тільки розумом. Особливість платонівського ідеалізму полягала в тому, що він відривав ці сутності, надчуттєві форми від самих речей, проголошував їх об'єктивне, незалежне від людської свідомості і від самих конкретних речей, існування в окремому, недоступному чуттєвому досвіду світі. Поряд із видимим, мінливим і безкінечно різноманітним світом, де все згодом щезає, існує інший, надчуттєвий світ. Первинним, по-справжньому існуючим, реальним світом, за Платоном, є світ вічних і незмінних сутностей, світ «ідей». Він є своєрідним планом, відповідно до якого оформлюється матеріально-чуттєвий світ. Саме ідеї є першообразами всіх речей, поскільки визначають, «породжують» їх, а матеріальний світ - лише бліда, спотворена копія, тінь, невиразний відбиток вічних, незмінних, досконалих «ідей».
Теорія пізнання Платона тісно пов'язана з його вченням про «ідеї». Істина, стверджує він, можлива лише про сутність речей, про «ідеї». Справжнє знання є осягненням духовних сутностей. Чуттєве пізнання може дати лише уявлення, припущення. Але виникає питання, яким чином людина, що належить до емпіричного, матеріально-чуттєвого світу отримує знання про світ «ідей». Тут Платон звертається до поняття душі. Душа як ідеальна сутність є вічною і досконалою, а звідси - вона повинна була до існування у людському тілі перебувати у світі «ідей», споглядаючи їх. Знання про «ідеї», таким чином, душа приносить з попереднього існування. Тому-то Платон казав: «Немає навчання, є лише спогади». Істина не відшукується десь ззовні, а здобувається з самого розуму. У розумі закладене знання як власної природи, так і природи Всесвіту. Але щоб людина відновила втрачену єдність з вічним, згадала забуте знання про «ідеї», потрібні моральні та інтелектуальні зусилля, очищення душі від пристрастей. Крім того, щоб відбувся спогад ейдосів (ідей) завдяки здатності умогляду, сама ця здатність повинна бути належним чином розвинена. Щоб така здатність реалізувалася, необхідний певний метод пізнання. Таким методом мислення Платон вважав діалектику як як мистецтво ставити питання і давати на них відповіді. Тільки таким шляхом людина може досягти мудрості.
Платон розрізняє три види знання:
• гадку («докса», доксичне знання), це знання приблизне, ймовірне, засноване на чуттєвому сприйнятті чи уяві;
Наукове знання («епістеме», епістемне) - більш досконале, ніж гадка, дискурсивне знання, тобто обгрунтоване логічне міркування;
Мудрість («софійне» знання) є вищим діалектичним типом знання, що спирається на інтуїтивне (умоглядне) осягнення ідей.
Вчення про людину Платона засноване на загальному для античної філософії уявленні про тотожність людини (мікросвіту) і Космосу (макросвіту). Але людина істотно відрізняється від простих складових частин Всесвіту, бо має не тільки тіло, але й душу. Причому людська душа має три складових: розумний початок, вольовий і чуттєвий. Життя людини повинно перетворитись на турботу про душу, її очищення від пристрастей. Пристрасті коріняться в людській тілесності, тому тіло є безумовним злом, «гробницею душі». Із вчення про «ідеї» цілком логічно випливає уявлення про безсмертя людської душі, яке захищає Платон.
Будучи філософом, теоретиком, Платон не ігнорував політику. Гостра соціальна і політична боротьба у грецьких містах-полісах призвела до кризи традиційного державного (полісного) устрою. У пошуку нових форм державної організації Платон створює своє вчення про ідеальну, досконалу державу, яке стало першою соціальною утопією в історії світової філософії. Своє бачення ідеального суспільства Платон виклав у творах «Держава» і «Закони».
Основні принципи проекту ідеальної держави такі. По-перше, за формою державного устрою це повинна бути аристократія, правління «кращих» (вона досконаліша за монархію або демократію). По-друге, в ідеальній державі повинно бути чітке розмежування основних функцій, а звідси - і основних прошарків населення. Ті, в кому переважає розумний початок душі, повинні управляти суспільством (правителі-мудреці, філософи). Ті, що відрізняються волею, повинні бути воїнами-охоронцями. Решта хай займається ремісництвом і землеробством. По-третє, усередині кожної групи населення усі повинні бути рівними, а майно - спільним (тобто заперечується приватна власність). Четверта ознака: верховна влада повинна належати закону. Але особливість закону в тому, що він захищає насамперед інтереси держави, а не індивіда. Приватне життя людини цілком регламентоване і підкорене інтересам держави, Платон передбачає, наприклад, фактичне скасування інституту сім'ї, повну передачу функції виховання дітей державі, впровадження цензури, або «цілющої неправди», заборону мистецтва і релігій.
Вищою метою такої держави Платон вважав не матеріальне збагачення, а моральне і духовне вдосконалення громадян через розвиток науки і філософії. Незважаючи на це, платонівський проект ідеальної держави можна визначити як зразок тоталітарного суспільства.
Платоном була заснована Академія, яка приваблювала до себе учнів з усіх кінців світу. Проіснувала Платонівська Академія 900 років, доки у 529 році її не закрив імператор Юстиніан. До академії належав і великий учень Платона Аристотель. (384-322 рр. До н. Е.). Основні філософські твори Аристотеля: «Про душу», «Метафізика», «Органон», «Нікомахова етика».
Якщо для філософії Платона була притаманна релігійна спрямованість, віра у безсмертя, у потойбічний світ, то Аристотель зосереджує свою увагу на емпіричному світі речей і явищ. Згодом він розчарувався у Платонівській системі і після смерті вчителя покинув Академію. За легендою, він промовив при цьому відомі слова: «Платон мені друг, але істина дорожча». Деякий час Аристотель був вчителем і вихователем спадкоємця македонського царя - Олександра Македонського.
Теоретичні науки, тобто ті, які ведуть пошук знання ради нього самого; до них відносяться фізика (разом з психологією), метафізика і математика;
Практичні науки, які здобувають знання ради досягнення морального вдосконалення (етика і політика); науки продуктивні, мета яких - творчість (поетика і риторика).
Логіка не виділяється окремо, а вважається необхідною складовою всіх наук. Вона служить підготовкою і введенням (пропедевтикою) до всього кола досліджень. Її мета - дисциплінувати мислення, надати йому надійні засоби для доведення думок і запобігти можливим помилкам. Чи не найважливіша історична заслуга Аристотеля полягала саме у створенні логіки, тому Аристотеля традиційно вважають "батьком" логіки. Якщо методом філософського пізнання у Платона є діалектика, то у Аристотеля - аналітика, тобто всебічний аналіз предмету, заснований на його логічній теорії як теорії насамперед силогізму (умовиводу).
Основна увага в філософських дослідженнях приділена Аристотелем метафізиці (буквально "те, що після фізики"). Що ж таке метафізика, або "перша філософія"?
Метафізика, за Аристотелем, є дослідженням причин, перших, або вищих, початків буття.
Метафізика - найбільш піднесена з усіх наук, стверджував Аристотель, оскільки вона не пов'язана з матеріальними запитами, існує не заради чогось іншого, а має мету в собі, тобто є самоцінною. Вона відповідає на духовні запити, вона є чистим жаданням знання, істини.
Тому, - підсумовує Аристотель, - "всі інші науки більш необхідні людям, але кращої немає жодної".
Отже, метафізика - це дослідження перших причин. Причина, за Аристотелем, - це умова і підстава
Існування. Аристотель визначає чотири види причин:
Причина формальна
Причина матеріальна
Причина діюча
Причина фінальна (цільова).
Перші дві причини - це форма і матерія, саме вони і спричинюють всі речі. Матерія і форма є достатніми умовами для пояснення реальності, якщо її розглядати статично. Наприклад, людина є її матерія (тіло) та її форма (душа). Але якщо людину розглядати в її становленні, тобто динамічно, то необхідно ще дві причини - діюча (тобто "звідки" вона, це її батьки, що дали їй життя) і фінальна (тобто мета, напрям, у якому розвивається людина).
У своєму вченні про причини Аристотель ніби веде полеміку з Платоном. На відміну від Платона, Аристотель заперечував самостійне існування загальних понять - ідей. Якщо за Платоном ідеї - сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами, то Аристотель вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували в особливому світі, окремо від самих речей. Лише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпірично-досвідним, чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Аристотель відкидає основи платонівського ідеалізму.
На противагу вченню про ідею Платона, Аристотель висуває своє вчення про категорії. За Аристотелем, усі речі мають певні загальні якості, універсальні характеристики, які він назвав категоріями. Всі можливі якості речей можна віднести до декількох видів. Аристотель виділяє десять категорій - субстанції, або сутності, якості, кількості, відношення, часу, місця, стану, володіння, дії та пасивності. Категорії - абстракції, які людина виділяє як дещо загальне у матеріально-чуттєвому світі. Основною помилкою Платона, вважав Аристотель, було перетворення всіх категорій у духовні сутності, що існують незалежно від матеріального світу.
Усяка річ, стверджує Аристотель, складається з матерії і форми, які нерозривно пов'язані, не існують окремо. Матерія пасивна, вона є лише можливістю виникнення і розвитку речей. Форма - активна, це є причина, дієва сила змін. Сутністю речі і є та форма, яку вона прийняла. Розвиток природних явищ - безперервний процес оформлення матерії. Всі форми можуть бути більш або менш загальними, а відтак - є «форма всіх форм», своєрідний бог як кінцева причина всього, як першодвигун, всесвітній розумний початок.
На відміну від Платона, який вищою формою знання вважав інтуїтивне осягнення світу «ідей» і з недовірою ставився до емпіричного знання, Аристотель спирається на чуттєвий досвід і логіку. Він
Дослідив структуру логічного пізнання, розробив систематичні правила міркування і висловлювання. Аналіз дедукції та індукції, виокремлення чотирьох видів причинності матеріальної, формальної, дієвої і цільової, розрізнення матерії і форми, необхідності і випадковості, потенційного й актуального, загального і часткового, визначення десяти логічних категорій - все це стало основою для подальшого аналізу в європейській філософії.
Емпіризм і поміркованість помітні не тільки в онтології і теорії пізнання Аристотеля, але й у його етиці, а також у вченні про державу.
Мета людського життя, за Аристотелем, - щастя. Шлях до нього філософ бачить у розумній діяльності. Етика Аристотеля - етика доброчинності. Доброчинність або розумна діяльність - це дотримання «золотої середини», міри у всьому. Доброчинність завжди займає серединне становище між двома крайностями. Так, мужність є дещо середнє між боягузтвом і безглуздим зухвальством, щедрість - між скупістю і марнотратством.
У своєму вченні про державу Аристотель не шукає, як Платон, абсолютної справедливості. Він розумів, що існує основна дилема - або влада закону, або влада людей. Усвідомлюючи усю недосконалість існуючих законів, він все ж таки підкреслював, що «влада закону» краща, ніж влада будь якої особистості. Правління на основі закону не може бути цілком справедливим, але все ж воно - менше зло, ніж свавілля і пристрасті, притаманні особистості «при владі». Ця ідея Аристотеля увійшла пізніше до фундаменту західноєвропейської демократії.
Усе вчення Аристотеля пронизане прагненням знайти серединний шлях, помірковану позицію.
Платон і Аристотель не думали, що Греція, яка була роз'єднаною на незалежні поліси (міста-держави), повинна політично загинути. Обидва вважали поліс вершиною політичної мудрості. Завоювання Римом Греції призвело не тільки до соціально-політичних змін, але й до корінних перетворень світоглядних принципів. Вчення, засноване на зверхності греків над варварами, виявилося безпідставним. Із занепадом грецьких полісів замість традиційних зв'язків, які об'єднували громадян, з'являється бездушна державна машина. Колишній громадянин полісу раптом відчув свою самотність. Колишній поліс став маленьким шматочком великої Римської імперії, а окремий громадянин відчув свою загубленість серед чужих людей, традицій, звичаїв.
6. Філософія елліністичного періоду
Стародавні греки називали себе еллінами, вони захищали себе і свою культуру від сусідніх народів (варварів). Безперервні війни стали причиною занепаду грецьких міст-полісів. Класичний період розвитку давньогрецької культури продовжувався приблизно 100 років, починаючи десь з 500 р. До н.е. До 338 р. До н.е., коли Греція (Еллада) потрапила під владу Македонії.
Піднесення Македонії і захоплення нею величезних просторів привело до того, що грецька культура, яка вважалася еталонною, поширилася далеко за межі Еллади. Сприяло цьому і завоювання Олександра Македонського привели до формування імперії. Тому період після класичного назвали елліністичним, інакше кажучи - грецьким.
Після смерті Олександра Македонського у 323 р. До н.е. Поступово центр античної цивілізації переміщується в Рим. Спадкоємцями греків стають римляни. У І столітті до н. Е. Виникає Римська імперія.
Епоха еллінізму була епохою втоми, занепаду, згасання. Аристотель був останнім грецьким філософом, чиє світобачення залишилося оптимістичним. Після нього всі філософи тією чи іншою мірою проповідували втечу від життя.
Епоха еллінізму - час, коли люди приходять у відчай від світу, що їх оточує. Настрої відчаю і песимізму переходять у таке світосприйняття, коли життя на землі здається безпросвітним за самою своєю сутністю, і надія покладається лише на майбутнє життя. Психологічна підготовка до сприйняття вчення християнства про потойбічний світ починається з елліністичного періоду, із занепадом грецьких полісів. Світогляд епохи еллінізму стає все більш і більш суб'єктивним та індивідуалістичним.
На перший план елліністичної філософії виходить проблема особистості. Особлива увага приділяється етичній проблематиці, а відправною точкою всіх міркувань стає визнання людського щастя найвищим благом. У чому ж полягає сутність щастя? Як його досягти? Відповіді на ці питання шукали чотири філософські школи - кінічна, стоїчна, епікурейська і школа скептицизму. Вони виникли на межі ІУ-ІІІ ст. До н. Е. І продовжили своє існування в римській філософії.
Учні Сократа заснували декілька філософських шкіл, одною з них була школа кініків. Кініки взяли за основу практичну мораль Сократа, її настанови жити у злагоді з природою, невибагливо, у спокої і самовладанні. Найбільш яскравим представником кінічної школи був Діоген Синопський, який, згідно з легендою, жив в бочці, поводився зухвало, зневажаючи норми пристойності. Саме його Платон назвав собакою (собака - «кіне»), а греки створили йому пам'ятник за те, що той « вказав найпростіший шлях до щастя». Латиняни назвали кініків циніками, негативний смисл цього слова (як зневаги до суспільних моральних норм) залишився до нашого часу.
Найважливішою школою цього періоду стає стоїцизм. Майже усі філософи-стоїки були «варварами», тобто народженими на околиці римського світу. Мабуть, тому фундаментом соціального ідеалу стоїків стала думка про рівність людей. Рівність між людьми вони пояснювали тим, що кожна людина і природа в цілому пов'язані єдиним законом, логосом. Символічним у цьому плані є те, що найвидатнішими стоїками стали раб Епіктет і імператор Марк Аврелій. До пізніх стоїків належали Плутарх, Сенека, Цицерон.
Стоїки вважали, що у світі немає випадковості, все зв'язано фатальною необхідністю, доля людини наперед визначена природними законами і змінити її неможливо (таке вчення має назву "фаталізм"). Щастя і душевний спокій у такому світі можливі лише через пристосування до природи, через життя в злагоді з нею. Мета людини - досягнення гармонії з космічною божественною волею. Якщо не можна змінити свою долю, вважали стоїки, то можна покоритися їй, але не підкорившись пристрастям і виявивши стійкість духу. Мудра людина повинна звільнитися від власних пристрастей. Єдине знаряддя людини у тяжкій життєвій боротьбі - байдужість до таких речей, як багатство, фізична краса, соціальний стан, здоров'я. Якщо людина зберегла внутрішню свободу, то навіть загроза смерті не може знищити її як особистість. Тому мудрець повинен зберігати стан безсторонності, апатії (від грец. «апатейя» - байдужість). Тим самим фаталізм стоїків поєднувався з ідеєю внутрішньої свободи людського духу.
Стоїцизм звертався до мужності, душевної стійкості людей, чию віру в себе, у розум і справедливість, не можна було зруйнувати зовнішньою силою. Стоїчна мужність в ситуації, безнадійність якої людина усвідомлює, "боротьба без надії на успіх" - такий моральний ідеал стоїків, у цьому вони вбачали вищий прояв моральної сили людини.
Тоді ж, наприкінці IV ст. До н. Е. Виникла в Афінах школа Епікура. Для нього ідеалом було життя споглядача, далекого від марних, суєтних турбот. Філософське вчення Епікура було спрямоване на підтримку спокою. Його ідеал емоційного стану людини - атараксія (від грец. - незворушність), яка передбачає звільнення від усіх хвилювань і пристрастей. «Насолода, - зазначав він, - є початком і кінцем щасливого життя». Якщо стоїки нехтували життєвими радостями, ставилися з презирством до задоволень і насолоди як сенсу і вищої мети життя, то епікурейці, навпаки, прагнули обґрунтувати саме таку позицію.
Філософія, як її розумів Епікур, повинна бути практичною системою знань, повинна забезпечувати щасливе життя. «Головне - живіть так, щоб уникнути страху», - казав він. Більш за все людину турбує страх смерті, але потрібно правильно поставитись до проблеми смерті, щоб подолати її. «Людина ніколи не зустрічається зі смертю, - говорив Епікур. - Коли ми є, її немає. Коли вона є, нас вже немає». Тому не варто відчувати страх перед нею.
Щоб обрати шлях до щастя у житті, люди повинні мати свободу волі, саму можливість розпоряджатися власною долею. Епікур, виступаючи проти фаталізму, проти ідеї неминучості стоїків, для обґрунтування своєї позиції звертається до атомістичного вчення Демокріта. Але на відміну від нього, Епікур вважав, що атоми не завжди підкоряються механічним законам природної необхідності. Існує випадковість, атоми можуть відхилятися від прямолінійного руху. Вчення про відхилення атомів було пов'язане зі спробою пояснити свободу людських вчинків. Щоб свобода була можлива, міркував Епікур, її передумови повинні існувати вже у фізичному світі, частиною якого є людина. Навіть релігійні уявлення Епікура були підпорядковані ідеї людської свободи. Він не заперечує існування богів, але вони абсолютно не втручаються у людське життя.
Засновником скептицизму був Піррон (IV ст. До н.е.), але найбільш відомий його представник - Секст Емпірик (ІІ-іііст.). Скептики оголосили неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Всі речі - абсолютно непізнаванні, а тому про них нічого не можна сказати - ні істинного, ні хибного. Грецьке слово «скепсис» означає сумнів і відмову від оцінок. Немає ніякої різниці між добром і злом, щастям і нещастям. Жодної проблеми не можна вирішити однозначно, жодне твердження не більш істинне, ніж протилежне йому. «На кожне слово є зворотне слово», - улюблене прислів'я скептиків. Філософський спосіб ставлення до речей повинен проявлятися в стримуванні від будь-яких суджень про них, користю від того буде незворушність, спокій, що і є вищим благом для філософа.
Потрібно виявляти обережність у власних думках, оскільки пізнання має імовірнісний характер і може привести до догматичних висновків, - таку настанову скептиків успадкувала сучасна філософія.
У період пізньої античності виникає і розвивається філософська школа неоплатонізму (III ст. - VI ст.), яка здійснила величезний вплив на філософську і богословську думку Європи.
Неоплатоніки систематизували вчення Платона з урахуванням філософії Арістотеля. Неоплатонізм став великим синтезом і завершенням всієї античної філософії. Його характерною ознакою є повернення до космологічних проблем, створення грандіозної картини всесвіту. Антична думка, як відомо, починалася із створення космологічних вчень, і під час свого завершення вона знову звертається до осмислення світоустрою. Проте тепер в ній присутня істотна відмінність від досократичних учень. У неоплатонизме образ всесвіту є символічним виразом людського шляху. Сам світ тут розуміється як світ шляху, долі, життєвого розвитку людини, її душі. А відтак - образ світу стає образом спасіння душі. Неоплатонізм як релігійно- філософське вчення вперше в історії античності висуває ідею спасіння людської душі. Пізніше найвідоміші представники середньовічної патристики (перш за все Августин) застосовують принципи неоплатонізму для систематизації християнського віровчення.
Основні представники цієї школи - Плотін, Порфирій, Прокл, Ямвліх. Філософія Плотіна, найбільш відомого серед неоплатоніків, стала завершенням грецької філософії і переходом останньої до релігійного містицизму.
Центральне поняття неоплатонізму - поняття Єдиного. Єдине розуміється як духовна безособова основа, джерело всього існуючого в світі. Єдине, як абсолютне світло, як повнота буття випромінює із себе енергію, «переливає» її «через край», породжуючи тим самим інші три форми буття - спочатку безтілесний Розум («Нус»), потім - безтілесну Душу («Софію») і, нарешті, - тілесний Космос (всесвіт, природно- космічний світ). Процес випромінювання енергії і породження через це інших форм буття називається «еманацією». Цей процес є процесом деградації, «шляхом униз», переходом від світла до темряви, від абсолютного буття до небуття. Кожна ступінь еманації стає все менш досконалою формою буття, менш освітленою, з меншою мірою повноти і все більш «роздрібненою». Якраз матеріальний світ є найнижчою формою буття, осередком темряви, зла, множинності. Але, разом з тим, у процесі еманації у матеріально- природний Космос «входить» Світова Душа. Вона наповнює його красою, сенсом і гармонією. Через осягнення гармонії природного світу людина може почати «шлях догори» - піднесення до Світової Душі і потім - до Всесвітнього Розуму.
"Єдине" є самим послідовним інтелектуальним виразом ідеї Бога: це Бог без імені - Бог, розглянутий у вигляді особливого буття, а не як Особи, що створює світ і що бере участь в його долях своїм промислом.
Кінцевою метою і сенсом життя людини повинно стати повернення до Єдиного. Шлях до цього - очищення душі від кайданів всього матеріального і осягнення сутності Єдиного. Причому, оскільки Єдине підноситься над Світовим Розумом, знаходиться за його межами, шлях до спасіння лежить через інтуїцію, надрозумне містичне просвітлення, через екстаз. Екстаз - це здатність людської душі стикнутися і з'єднатися з цим абсолютом, "Єдиним". Extas - "вихід за межі". У екстатичному стані людина спроможна покинути межі розуму; їй стає доступно те, що приховано від можливостей свідомого і звичайного досвіду життя. Неоплатонізм проголосив перевагу екстазу над розумом, тим самим була зруйнована одна з основних настанов античної свідомості - раціоналізм, для якого розум завжди є вищим суддею і керівником людини у всіх її справах, у тому числі - в моральних перипетіях.
Останньому видатному філософу античності, неоплатоніку Проклу довелося пережити загибель Західної Римської імперії в 476 р. - подія, що вважається кінцем античного світу. У 529 р. Імператор Юстиніан закрив платонівську Академію в Афінах, а філософам заборонив подальше викладання. Ця подія вважається символічним кінцем античної філософії. Але, зрозуміло, філософія античності зовсім не зникла з культурного досвіду людства. Вона надала величезне, багато в чому вирішальне вплив на християнське богослов'я і в цілому на християнський світогляд. Середньовічної культури не було б не тільки без Євангелія, але і без трактатів античних мислителів, які читалися і шанувалися разом з творами батьків церкви.
Поступово поряд з філософськими ідеями античності поширювалися і міцнішали нові ідеї. Зароджувалася нова ера - ера християнства.