Тема 17. ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

Філософське осмислення історії та її сенсу.

Проблема спрямованості та єдності історичного процесу.

Лінійні та циклічні концепції історії.

Проблема історичного прогресу.

1. Філософське осмислення історії та її сенсу

Людина - істота історична. Це стосується не тільки її соціальної природи, але й її духовності, оскільки лише в історії і через історію людина усвідомлює світ і себе в ньому. Сам процес формування особистості неможливий без сприйняття досвіду минулого, без прилучення індивіда до історії власного народу і до історії людства в цілому. З іншого боку, історія персональна, вона є відбитком людського духу, особистісна за своїм характером, одухотворена людським сенсом. Людина не розчиняється в історії, вона завжди залишає в ній свій слід, впливає на її події. Історія є найбільш глибоким розкриттям людської долі і самої сутності людини. «Якщо б для індивідуальної людини не існувало шляхів прилучення до досвіду історії, то яка б жалюгідна, пуста і смертна за всім своїм змістом була людина!», - писав російський філософ М.Бердяєв. Людина стає по- справжньому людиною, особистістю, коли історія людства сприймається нею, як своя доля і своя історія.

Історія не є набором голого фактичного матеріалу, тому кожне покоління завжди буде «прочитувати» її наново. Так, для одного з античних римлян вона була «епосом римських доблестей», для іншого - «драмою жахів», для середньовічної людини - «передтечею кінця світу», для французьких просвітників - «рухом до світлого майбутнього людства», для деяких наших сучасників - «школою політичної мудрості», для інших - «втіленням людської глупоти». Тлумачення історії завжди є відбитком епохи, способом розуміння людиною свого місця в ній. Історія розглядається і усвідомлюється через історичну пам'ять як певну духовну активність особистості. «Історична амнезія», історична безпам'ятність є згубною для душі.

Історія розгортається через три виміри історичного часу - минуле, теперішній час і майбутнє. Тому залишитись людиною, не «випасти з історії» означає не тільки пам'ятати про заповіти предків, не тільки успадковувати їх історичний досвід, але й бути відповідальною за світ сьогодні, відчувати себе частинкою планетарної єдності людства. Бути в історії означає і брати на себе відповідальність за майбутнє, не тільки за своє особисте і свого «ближнього», а й за долю «дальнього» , майбутніх поколінь. Сучасний філософ історії А.Тойнбі визначив історію як взаємозв'язок історичного (часового) і надісторичного (вічного). Вічне - людство в його історії. Людина здатна подолати свою скінченність через вихід у вимір вічності, через усвідомлення себе часткою людської історії.

Філософія історії і є осягненням людської долі у її повноті. Це вивчення історичного буття через призму духовного досвіду окремої людини. Філософія історії (або інший термін - «історіософія») - така галузь філософського знання, що досліджує проблеми сутності історичного процесу, сенсу історії, спрямованості, рушійних сил і суб'єкта історичного процесу.

Людська думка не може не прагнути знайти певну логіку, певну упорядкованість історії, тим більше, що певний порядок в історії інтуїтивно розпізнається. Очевидно, що історичний процес не є лише калейдоскопом, хаосом подій. В ньому можна виділити певні періоди розвитку, певні типи суспільства. Але чи можливо, виходячи з того, охопити історію в її цілісності, тобто з врахуванням майбутньої перспективи? Чи можливо однозначно відповісти на питання: куди саме йде людство, в чому полягає сенс історії і чи є вона прогресивним розвитком?

Жодне фактичне значення про минуле не дозволяє судити про історію в її цілісності. Історична наука, наприклад, не ставить перед собою такого завдання. Про історію людства не можна судити по історії окремих країн, народів, регіонів, навіть епох. Людська історія є принципово незавершеною. Знаходячись в середині незавершеного процесу, не знаючи його кінця, не маючи іншої системи для порівняння, (бо людство - єдине і унікальне, іншого просто немає), не можна сказати, на якій стадії всесвітньої історії як цілого людство знаходиться. До того ж історичний процес, на відміну від природних явищ, є процесом людської діяльності і творчості, а результати творчості не можна однозначно передбачити. Але це не означає, що всі згадані питання є марними, цілком вигаданими. Це означає, що вони є проблемами саме філософії, а не історичної науки.

Адже тільки філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальність, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до історії, визначення свого місця в ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний узагальнений образ історії. Історія набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинку історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи зі своїх сподівань, із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії.

Серед усіх проблем історіософії основною є проблема сенсу історії, тобто питання про виправданість історії, питання «заради чого» врешті-решт жили численні покоління людей, і чи не марним виявився весь їх сукупний історичний досвід? По-різному філософи відповідали на це питання. Одні з них відмовляли історії в будь-якому сенсі, розглядаючи її, як хаос випадкових подій. Інші покладалися на закони історичного поступу людства і вбачали сенс історії в майбутній гармонії, яку всі попередні покоління повинні підготувати. Треті знаходили цей сенс в здійсненні прихованого плану божественного провидіння. Сучасна філософія історії пов'язує проблему сенсу історії з проблемою особистості, сенсом її життя. Без перетину долі людської особистості з долею всього людства історія стає безглуздою. Історія має людське «обличчя», вона виявляє себе у спілкуванні поколінь і набуває сенсу, коли в історії знаходять не мертві факти, не дії безликих законів історії, а досвід конкретних людей, сповнене сенсом життя минулих поколінь. Сенсом історії є утвердження і реалізація людської гідності. Особистість виявляє і реалізує свою гідність тоді, коли реально включається в історію, успадковує досвід своїх історичних попередників, робить його своїм досвідом, але тим самим вона засвідчує, що їх життя не було марним і цим утверджує їх достойність. З перебігом історії людина все більше усвідомлює важливість збереження власної гідності та гідності інших людей, незалежно від їх національної чи релігійної належності, від їх соціального статусу. Достойність особистості полягає у вмінні прийняти самоцінність іншої людини, іншої культури, іншої історичної епохи. Ще Кант вбачав основу збереження людськості в моральному законі - «чини так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в собі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи б не ставився до неї тільки, як до засобу».

2. Проблема спрямованості та єдності історичного процесу. Лінійні та циклічні концепції

Історії

Як розглядається історія? Звідки і куди йде людство? До кращого майбутнього чи, навпаки, до загибелі? І чи існує взагалі єдина людська історія, або, можливо, є тільки численні окремі історії окремих народів?

Для античних греків універсальною моделлю розуміння всіх явищ був космос як символ гармонійної і упорядкованої завершеності, де панує універсальний космічний закон колообігу. Усе існуюче, у тому числі люди з їх історією, підпадають під дію космічних циклів занепаду і відновлення. Тому в подіях людської історії нічого радикального нового не може бути, все вже колись було (час, за Платоном, є образом вічності). Циклічні уявлення про час, про повторюваність і колообіг подій - загальна риса всієї античної культури. Антична філософія історії - це філософія вічного становлення, вічного повернення, переселення душ.

Християнство внесло динамізм в історію, ідею однократності і неповторності історичних подій. Циклічна концепція часу та історії змінилася на есхатологічну. Історичний час тут є лінійно розгорнутим, але він має і початок, і кінець у вічності. Християнство показало, що вічне може мати вихід у світ плинності (втілення Христа), тим самим людська історія сповнилася сенсом. Розкриває цей сенс і будує першу історіософську концепцію Августин Блажений (^ ст.). Його твір «Про град Божий» - перша версія осмислення історії з позиції християнського вчення. Історія, за Августином, починається з гріхопадіння перших людей і здійснюється як спрямований Божою волею процес спасіння людства. Людська історія має завершення (через другу появу Христа і Страшний суд), після чого відбувається перехід історії у вічність - Царство Боже.

Термін «філософія історії» виникає в ХVІІІ ст., в епоху Просвітництва, коли починає утверджуватися раціональне, а не релігійне усвідомлення історії. Саме тоді в філософії сформувалися дві різних позиції щодо проблеми спрямованості та єдності людської історії - лінійна і циклічна. Ці дві позиції поперемінно домінують в людських уявленнях, обидві мають серйозне наукове обґрунтування, а значить - право на існування і наукову перспективу.

До ХХ ст., в класичний період філософії, домінували лінійні концепції розвитку (інша їх назва - прогресистські, стадіальні). Суть їх полягає в розумінні історії людства як єдиної Великої історії, магістрального і універсального лінійного розвитку для всіх народів світу, з єдиними тенденціями і закономірностями. Світова історія постає як висхідний розвиток, хоча й не без відхилень та зупинок. В історії спостерігаються щаблі цього просування, які всі народи, але нерівномірно в часі, проходять. Спільність історії, як вияв єднання людства, пов'язана із постійним зростанням досягнень, в яких є внесок всіх людей, і вони доступні всім народам. Глибинну єдність людства філософи обґрунтували спільними витоками (всі є Божими творіннями, або - всі мають єдину людську природу), а також загальними для всіх чинниками розвитку. Одні мислителі бачили загальний характер історичних закономірностей в духовних факторах, інші - в економіці, господарській діяльності людства. Так, Г.Гегель розглядав історію, як, насамперед, розвиток духовної культури, як лінійно-прогресивний поступ людства у напрямку до усвідомлення свободи. «Царство свободи», торжество розуму - кінцева мета історії. Вона є результатом неухильних і невідворотних законів історичного процесу. Подібна схема притаманна і філософії К.Маркса. Тільки основа історії тут вбачається не в розвитку світового розуму, як у Гегеля, а в розвитку матеріально-економічних умов існування людей. Мета, до якої прямує історія людства, - комуністичне суспільство, а перехід до нього потребує активного революційного втручання передових сил суспільства. Марксом були визначені основні ступені історичного розвитку - формації (первісне суспільство, рабовласницьке, феодальне, буржуазне і комуністичне).

Лінійну концепцію розвитку відстоювали не тільки філософи ХІХ ст. (Г.Лейбніц, І.Кант, Ж.Кондорсе, Г.Гердер, О.Конт та ін.), але й мислителі ХХ ст. Сучасні технократичні концепції теорії постіндустріального розвитку (Р.Арон, О.Тоффлер, Д.Белл) є різновидами такого підходу. Особливу популярність наприкінці ХХ ст. Набула теорія модернізації, згідно з якою найбільш розвиненим є саме західний тип суспільства - постіндустріальна цивілізація. Всі інші, менш розвинені країни, повторюють західні досягнення, модернізуючи себе. Західні цінності і стандарти суспільного розвитку є взірцем, універсальною нормою для країн всього світу. Тим самим світ поступово еволюціонує до світу західної цивілізації. Процес модернізації включає в себе засвоєння не тільки науково-технічних досягнень Заходу, але й цінностей лібералізму, пов'язаних з пріоритетом прав і свобод особистості. Американський вчений Ф.Фукуяма у своїй книжці «Кінець історії» проголосив навіть завершення історії як торжество ліберальної демократії, що встановлюється в сучасному цивілізованому світі після краху комуністичної ідеології. Історію Фукуяма розглядає, як зміну різних ідеологій, лібералізм є її вершиною, оскільки більш досконалої форми, як він вважає, вже не можна створити.

Лінійним концепціям історичного розвитку притаманні три спільних риси. Всі вони, по-перше, наголошують на стадіальності історії, відокремлюючи формації, різні епохи, стадії, цивілізації, суспільства; по­друге, - відстоюють ідею спільного прогресу; по-третє, - надають історії рис універсальності, загальнолюдської єдності, єдиної перспективи.

Хоча дебати щодо глобальності чи частковості історії, її єдності чи множинності продовжуються, лінійна модель, ідея єдиного ключа до історії, сьогодні поступається місцем теоріям циклічного розвитку локальних суспільств. Циклічні концепції історичного розвитку стають чи не домінуючими наприкінці ХХ ст. У ХУІІ ст. Ідею циклічності історії запропонував італійський просвітник Дж.Віко, у ХІХ ст. Її захищав М.Данилевський, у ХХ ст. Вона представлена, перш за все, іменами німецького філософа О.Шпенглера («Занепад Європи») і А.Тойнбі («Дослідження історії»).

Циклічний підхід до історичного процесу (інша назва - концепції локальних цивілізацій) заперечує існування єдиної світової історії. Історичний процес розглядається тут як складна конфігурація співіснуючих, або постійно змінюючих одна одну у часі, цивілізацій і культур. Кожна з них живе власним життям, має власну неповторну історію. Загальний принцип такого підходу - постійна повторюваність, ритмічність, циклічність історичного процесу. Розвиток історичних систем (людства в цілому, окремих держав, окремих соціальних сфер - політики, культури, релігії, економіки) розглядається згідно з певними ритмами і циклами. Відбувається постійний процес зародження, зрілості, старіння, занепаду і нового відродження локальних цивілізацій та їх структур.

Так, А.Тойнбі вважав, що концепція єдиної світової історії, єдиної людської цивілізації є хибною в своїх основах, оскільки невиправдано проголошує західне суспільство унікальним цивілізаційним зразком для всіх народів, для всіх інших суспільств. Такий підхід не враховує багатоманітність історичного досвіду людства, ігнорує культурні особливості різних народів. Тойнбі виділяв 21 цивілізацію в історії людства, сьогодні найчастіше називають такі цивілізації, як американську, західноєвропейську, російську, китайську, ісламську, індійську. Усі цивілізації неповторні, і світ не може бути уніфікованим.

О.Шпенглер вважав, що історичні схеми на кшталт «Древній світ - Середні віки - Новий час» не мають історичного сенсу, тому що в дійсності існує низка цивілізацій, кожна з яких виявляє себе як завершення і втілення певної культури. Кожна культура з часом перетворюється на тіло цивілізації (предметно-технічне середовище суспільства) і поступово згасає. Історія є сукупністю окремих культур, які, подібно до живого організму, проходять стадії народження, зрілості, але поступово відживають, втрачають творчий імпульс розвитку і, вмираючи, перероджуються на мертве тіло матеріальної цивілізації.

Ідея множинності цивілізацій, що мають локальний характер власної історії, підтримується достатньо великою кількістю прихильників. Дійсно, існує багато народів, багато культур, і де б не перебувала людина, вона створює кожного разу специфічний спосіб життя, звідки й утворюється різноманітність перебігу історичних подій. Світ виявив себе більш мозаїчним, ніж здавався раніше, але все це не відміняє необхідності пошуку справжнього ґрунту єднання людства. Спільність історії - вимога часу, вимога відповіді на питання, «як жити разом?»

Тому філософи намагаються органічно поєднати уявлення про лінійно-прогресивний поступ історії з теоріями циклічного розвитку. У сучасному світі на перший план починають виходити закони системно-циклічної динаміки. Відбувається становлення і розвиток концепцій багатоваріантного і багатомірного світу, в котрому поєднуються ритмічність і поступальність соціального процесу, його альтернативність і разом з тим невідворотність еволюції.

3. Проблема історичного прогресу

Історичний прогрес здебільшого трактується як висхідна лінія розвитку шляхом просування від простого до складного, від менш досконалого до більш досконалого. Таке розуміння прогресу зустрічаємо у О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса і Г.Гегеля. Ідея прогресу була пануючою на протязі ХУІІ-ХІХ століть. Саме в цей період людство беззастережно вірило у всеперемагаючу силу розуму, наукового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу набуло значення сходження людства до кращого, безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини.

З часом виникає своєрідний культ прогресу, поклоніння майбутньому, заради якого переступали через цінності минулого і сьогодення. Віра в гарантований прогрес, в здійснення (рано чи пізно, так чи інакше) «світлого майбутнього» провокувала легкодумний оптимізм, оманливе почуття вищості, більшої розвиненості кожного наступного покоління перед попередніми. Але який критерій прогресу? Що саме може бути аргументом, що все йде, врешті-решт, до кращого?

Формаційна теорія К.Маркса була спрямована на теоретичне обґрунтування ідеї прогресу з позиції матеріалістичного розуміння історії. !Сторія, за Марксом, є єдиним закономірним процесом сходження від нижчого типу суспільно-економічної формації до вищого стану суспільства. Марксом був запропонований об'єктивний критерій історичного розвитку - рівень розвитку продуктивних сил, ступінь продуктивності праці. Поряд з цим, головним економічним показником, визнавався й інший - гуманістичний, зміст якого полягав у загальному становищі людини в суспільстві, в можливостях, котрі відкриваються для розвитку особистості, для задоволення її потреб і реалізації здібностей.

Деякі напрямки сучасної західної філософії і соціології (технократичні концепції, теорії модернізації, конвергенції, постіндустріального суспільства тощо) не заперечують ідею прогресу і важливість об'єктивного критерію, але він доповнюється іншими показниками - рівнем зайнятості, рівнем споживання тощо. Дійсно, можна застосувати поняття прогресу та його критерію щодо окремого соціального явища, (наприклад, науки, техніки, технології), для порівняння певних параметрів окремих соціальних систем. Але навряд чи це дає підстави робити висновок щодо тенденції історії в цілому. Адже високорозвинені народи гинули під натиском народів, які значно поступалися їм щодо свого розвитку, культура зазнавала руйнації з боку варварів. Фізичне знищення видатних людей, розповсюдження посередності, життєва перевага, завдяки хитрості і брутальності, духовно неповноцінних людей, - усе це факти історії. За словами німецького філософа К.Ясперса, «мимоволі хочеться сказати: усе велике щезає, усе пересічне стверджується у своєму існуванні».

Потрібно врахувати суперечливий характер суспільного прогресу, бо своєю зворотною стороною він має регрес. Кожен крок уперед в історії є водночас і певним відступом. Важко знайти загальний баланс здобутків і втрат людства, тим більше, що певне сходження людства в різних сферах соціального життя - економіці, технології, духовній сфері - виявляється неоднаковим. Особливо наочно помітна розбіжність, неспівпадання прогресу матеріально-технічної сфери із рівнем духовно-культурного розвитку індивіда. Загальновідомі і такі зворотні сторони науково-технічного прогресу, як екологічні, демографічні та інші проблеми людства. Чи можна вважати проявом прогресу історії науково-технічний прогрес, що поставив людство перед загрозою загибелі? Чи є дикун з комп'ютером більш досконалим від дикуна з кам'яною сокирою? Чи насправді сучасна епоха з її шаленим ритмом, економічними перегонами на виживання, з її масовою культурою дає більше можливостей для розвитку людини, ніж епоха середньовіччя, сповнена релігійного ставлення до природи, зосередженої уваги до духовного світу людини? Чи збільшує щастя і чи зменшує страждання перехід від племінного ладу до держави? Своєрідною відповіддю на це може стати запитання одного з філософів: чи не є ідея прогресу лише назвою стійкого інстинкту, що не дозволяє череді стояти на місці і що тягне її все далі в надії, що далі буде більш соковита трава?

У сучасній соціально-філософській літературі відзначають факт неузгодженості між собою прогресу соціальної системи і розвитку особистостей, з яких складається суспільство. Удосконалення і зміцнення системи, як правило, нівелює особистість індивіда, внаслідок чого відбувається його відчуження, перетворення на «гвинтик», фактор суспільного механізму. Чи прогресує сама людина - залишається відкритим питанням. Простіше знайти ознаки прогресивного поступу суспільства як системи (зростає рівень самоорганізації системи, підвищується здатність до більш високого рівня доцільності, власної оптимізації тощо).

Ідея прогресу в тому значенні, яке їй надала попередня епоха, піддається сьогодні критиці.

Кожна епоха є відбитком неповторної, унікальної культури, яка є самоцінною і не підлягає порівнянню, не може вимірюватись критеріями прогресу. М.Бердяєв вважав вчення про прогрес (як про поступальний розвиток «по сходинках» історії від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш розвиненого) хибним і невиправданим ні з філософської, ні з моральної, ні з наукової точки зору. При такому підході втрачається самоцінність кожної епохи, покоління, культури. Вони перетворюються лише на засіб майбутнього, більш досконалого суспільства. Насправді ж кожна епоха, кожна цивілізація і культура, за словами одного з істориків, рівною мірою наближена до Бога. Критерій більшої або меншої досконалості, повноцінності або меншвартості щодо періодів історичного розвитку не спрацьовує. Людство все більше розуміє необхідність «рівноправного партнерства», діалогу різних епох і різних культур. Не випадково, що в період кризи техногенної цивілізації людство все частіше звертається до культурних цінностей традиційного суспільства, вони виявляються такими, що потребують освоєння наново і по-новому.

!Дея прогресу є однією з панівних ідей західної цивілізації. О.Шпен-глер назвав європейську культуру «фаустовською» (Фауст - людина, що є одержимою ідеєю пізнання, заради науки вона готова продати душу дияволу). «Перемога за будь-яку ціну» - гасло західної цивілізації. Вона озброюється наукою і технікою у своїй боротьбі з природою. Але історія могла б піти іншим шляхом, тим шляхом, що зберігає цінності стародавніх культур і східних релігій. Східна культура, наприклад, орієнтує людину на мобілізацію внутрішніх духовних сил. Європейська людина, замість розвитку власної психіки, вдосконалення своєї внутрішньої природи, зосередила зусилля на перетворенні зовнішньої природи і на розвитку техніки.

Безперечно, людство йде вперед, але це скоріше рух від дитинства до юнацтва, від юнацтва - до зрілості. Це сходження не до кращого, а до складнішого: це нові труднощі, нова відповідальність, загострення і необхідність подолання нових, більш серйозних проблем. Тому ідея прогресивного розвитку і циклічності не взаємовиключають, а взаємодоповюють одна одну. Дійсно, злети і падіння відбуваються в суспільстві ритмічно, певні цикли можна знайти в розвитку економіки, культури, релігії, але разом з тим спостерігається і поступальний рух в історії.