Тема 16. ФІЛОСОФІЯ ЕКОНОМІКИ Частина 1.
1. Предмет, проблематика та значення філософії економіки.
Праця як основа матеріального виробництва. Економічний та технологічний способи виробництва.
Праця і господарська діяльність в історії людства.
Християнське бачення сенсу праці та господарської діяльності.
1. Предмет, проблематика та значення філософії економіки.
Економіка - поняття багатозначне. Це і частина повсякденного життя, і народне господарство певної країни в цілому, а також окремих його галузей, регіонів, всього світу, і історично певна сукупність економічних відносин між людьми, і наукова дисципліна.
Розглядаючи "філософію економіки", під поняттям "економіка" ми будемо розуміти насамперед сферу людської життєдіяльності, що забезпечує задоволення потреб людей та суспільства шляхом створення і використання необхідних життєвих (матеріальних) благ. У соціальній філософії ця галузь суспільного життя позначається різноманітними поняттями: економічна, матеріально-виробнича, матеріальна сфера суспільного життя. Крім того філософія економіки передбачає розгляд проблем методологічного характеру, пов'язаних з економічною теорією, а відтак і з розумінням "економіки" у значенні певної наукової теорії.
Економічна сфера суспільства досліджується багатьма науками. Вивченню цієї сфери (матеріального виробництва, законів його функціонування і розвитку) присвячена політична економія, економікс, а також ціла низка конкретних економічних дисциплін, що зосереджують свою увагу на окремих галузях і окремих аспектах економіки. Філософію матеріальне виробництво цікавить не само по собі, а як компонент соціуму, як одна із складових суто людського способу життєдіяльності.
Філософія економіки - галузь філософського знання, яка ще тільки формується як дослідницький напрям, хоча необхідність в її розробці стає все більш очевидною у зв'язку із величезним впливом економічного фактору на всі ланки сучасного життя людини і суспільства.
Сучасна філософія економіки розвивається по декількох напрямах: філософія господарства, філософія бізнесу, філософія власності, філософія товару і грошей, філософія економічної політики, господарська етика. Велику роль також відіграє філософсько-методологічний аналіз основ економіки та економічних категорій.
Оскільки філософія економіки межує з такими дисциплінами, як економічна теорія (економікс і політекономія), економічна соціологія, психологія економіки, то спершу потрібно з'ясувати, що ж саме є предметом філософії економіки, у чому полягає специфіка філософського підходу до економічних проблем. Предметом філософського дослідження, як відомо, може бути будь-який фрагмент реальності, у тому числі і економічне життя, економічна сфера людського існування.
Щоб зрозуміти, що ж саме є філософським аспектом в дослідженні економіки, а відтак і предметом філософії економіки, згадаємо основні ознаки філософського знання.
Основні риси філософського підходу до дійсності (а відтак - і до економічної сфери) такі:
Філософське знання є знанням, орієнтованим на дослідження цілого, цілісності, а звідси і всезагального. Філософія вчить "цілісному мисленню", інтегральному баченню всіх сторін людського буття в їх загальних, сутнісних характеристиках.. Саме тому філософія є вченням про кінцеві причини, граничні основи, вищі цілі буття людини у світі. Для філософії сфера економіки - частка цілісного процесу людської життєдіяльності, буття в світі. Тому щоб зрозуміти сенс економічного буття людини, потрібно вийти за межі такого буття.
Філософське знання є знанням гуманістичним, філософію цікавить всезагальне в його людському, гуманістичному вимірі і сенсі, адже без людини світ ще не є виповненим (повним і цілісним). Усі філософські проблеми є в решті-решт лише різні проекції проблеми людини, її долі в світі. Тому суто філософським завданням є дослідження антропологічних аспектів економіки, її можливостей в розвитку людини.
Філософське знання завжди пов'язане з критикою в дійсності того, що суперечить і протидіє реалізації належного. Гуманістичний пафос філософії спрямований на боротьбу проти відчуження, соціальної несправедливості, проти всього, що заважає розкриттю людського в людині, що не дає людині бути Людиною. Знання стає філософським тільки там і тоді, де і коли воно виходить на загальнолюдські цінності, захищає гідність, свободу і щастя людини, відстоює право індивіда на творчий розвиток його здібностей, на гармонію і повноту його духовного та морального життя. Тому і в ставленні до сучасної форми економічної реальності (яка має свої історичні обмеження і свої негативні, руйнівні щодо людини можливості) філософія не може уникнути певної міри критичності.
"Філософія економіки" - це одна із складових соціальної філософії, це особлива сфера знання про людину і суспільство, їх життя і господарську діяльність.
Філософію економіки можна назвати і економічною антропологією, оскільки це не просто філософська інтерпретація економічного життя, але й знання про історичні долі людини і світу, про цілі, сенси, прагнення людини як суб'єкта, що господарює і творить у світі.
Оскільки під поняттям "економіка" розуміється і наукова дисципліна, то "філософія економіки" - це також і філософія економічної науки, її філософсько-метологічний аналіз.
Отже, предметом філософії економіки є антропологічний та соціально-культурний аспект економічної діяльності, а також методологічний аналіз економічного пізнання.
Філософія економіки повинна бути таким розглядом людини в світі економіки, що передбачає:
З'ясування фундаментальних основ господарської діяльності людини, обумовлених її потребами та граничними цілями власного само-здійснення;
Усвідомлення місця та меж економічної сфери в культурі людства, визначення взаємовпливу економіки і релігії, моралі, мистецтва, етнонаціональних особливостей певного соціуму тощо;
Аналіз та оцінку історичних форм економічної діяльності, її динаміки в контексті історичного розвитку людини;
Критику антигуманних тенденцій в економічній сфері;
• визначення і обґрунтування тих форм економічних відносин, тенденцій економічних процесів, що відповідають цілям історичного прогресу людини і людства.
Яке ж значення має філософія економіки? Чому для розуміння економічного життя людей недостатньо економічної теорії? Навіщо ускладнювати її ще й філософськими міркуваннями?
Потрібно зазначити, що кінцева, вища мета економічної діяльності, яка визначає її призначення - знаходиться поза нею самою. Такою вищою, кінцевою її метою є соціальний результат: відтворення життя людей, їх добробут. Безпосередньою же метою є економічний результат - виробництво товарів, послуг, отримання прибутку тощо).
Так само і основними джерелами економічного потенціалу, тією соціальною енергією, що створює матеріальні і духовні блага, є природа і людські здібності, тоді як суто економічні ресурси (інвестиції, господарський механізм і т. Ін.) Є похідними, вторинними.
Людину економічна теорія розглядає без врахування її суб'єктивності, безвідносно до її суті, ідеалів, інтересів. Видатні представники економічної науки розробляли питання функціонування ринкового механізму, розподілу благ, не торкаючись аспектів відповідності існуючої економічної системи критеріям людяності, ідеалам і інтересам всіх людей.
Спроба введення гуманістичного принципу в економічну теорію була зроблена К. Марксом (це стосується не тільки його "Капіталу", але й, в першу чергу, "Економічно-філософських рукописів 1844 року"). Ідеї марксизму перекликаються з гуманістичними ідеями, що містяться в творах багатьох мислителів минулого.
Проте ХХ століття з його досвідом соціалістичної системи виявило утопічність багатьох прогнозів марксистської теорії. До таких прогнозів можна віднести:
Неминучість розвитку капіталізму за сценарієм світової соціалістичної революції;
Проведення промисловим пролетаріатом націоналізації засобів виробництва, що ліквідує товарне господарство, встановить планомірність в масштабах всього суспільства і приведе до зростання продуктивності праці і гармонізації економічного життя суспільства;
Скасування приватної власності повинно стати лише умовою переходу до всезагальної творчої праці;
Здійснення руху від "царства необхідності"(власно матеріального виробництва) до "царства свободи", що потребує зростання вільного часу, гармонійного розвитку особистості, послідовного розвитку соціальної творчості і відмирання держави як машини примушування і класового панування.
Однак сучасний світ демонструє протилежне: внаслідок розподілу праці працівник все більшю мірою втрачає можливість всебічного розвитку, економічно вигідними сьогодні є саме "вузькі спеціалісти". Тому і в сучасній економічній теорії людина усвідомлюється головним чином як економічний суб'єкт, як продавець (підприємець) і покупець (споживач), як акціонер і фермер, як капіталіст і найнятий робітник тощо. Людину тим самим не вирізняють з речей і речових відносин. Економічна теорія на перший план висуває речове багатство (товари) і послуги, їх виробництво і зростання. Визначальними мотиваційними чинниками дій людини визнані економічна вигода, гроші, капітал. Для такого підходу є цілком об'єктивне підґрунтя, адже все сучасне життя, включаючи духовне, охоплене комерціалізацією. Економіка, домінуюча у всьому житті, є нібито самоціллю. Тим самим засіб для життя оголошується вищою метою, а вища мета економічної діяльності, якою є людина, стає всього лише засобом отримання економічних результатів. Людина підпорядкована диктату економіки, ринку, його законам. За таких умов на другому плані залишаються загальнолюдські цінності: свобода (вона в основному тлумачиться як економічна категорія), моральність, справедливість, краса, дружні та інші людські відносини і т. Ін.
Сфера економічної теорії під тиском ринкових відносин звужена. З'явилася наука "Економікс", або теорія ринкової економіки, що досліджує «як суспільство використовує рідкісні ресурси для виробництва товарів і послуг, розподіляє їх серед людей», а також вивчає «поведінку індивідів і інститутів, що займаються виробництвом, обміном і споживанням товарів і послуг». Саме "Економікс" претендує сьогодні бути загальною економічною теорією. Проте навряд чи це так. Адже загальною економічною теорією можна вважати ту науку, яка дає суспільству знання не тільки про виробництво, розподіл, обмін благ, способи їх зростання, а і про те, в яких умовах для людини взагалі проходить економічне життя, як слугує економіка благополуччю всіх, наскільки справедливі економічні відносини, наскільки відповідають вони критеріям людяності.
Розгляд економічного життя повинен починатися не з аналізу товару і ринку, а з розгляду людських якостей, потреб, інтересів, здібностей, цілей діяльності в економіці, з розгляду місця економічної сфери у цілісному процесі людської життєдіяльності. Тому для дійсно всебічного, поглибленого пізнання економічних процесів, перспектив розвитку економіки є необхідним доповнення економічної теорії філософією економіки, що дозволить розглянути економіку в аспекті загальнолюдських, фундаментальних цінностей і анти-цінностей: добра і зла, справедливості і несправедливості, свободи і необхідності тощо. Саме від цих цінностей і анти-цінностей, від їх співвідношення залежать прогрес або деградація життя суспільства і економіки.
Саме філософія економіки повинна реалізувати антропологічний підхід до економічних процесів сучасності, тобто - розгляд економічних благ, відносин, фактів економічного життя з позиції гідності та щастя людини. Філософське бачення економіки дає можливість більш повного, цілісного і глибокого її осягнення, що вельми необхідне для сучасної цивілізації. Аналіз основних економічних питань з погляду філософії дозволяє глибше осмислити природу суспільства, принципи реального життя людей і характер їх відносин, зав'язаних на їх корінні потреби і інтереси, без яких немислиме саме існування людей.
2. Праця як основа матеріального виробництва. Економічний та технологічний способи виробництва.
Концепцію вирішального значення матеріального виробництва в соціально-історичному бутті людини було створено К. Марксом та Ф.Енгельсом. За їх поглядами, корінна відмінність людей від тварин полягає саме в тому, що люди займаються виробництвом, вони створюють умови свого існування, перетворюють природу, а не просто пристосовуються до неї.
Основою матеріально-економічної сфери є праця. Праця є цілеспрямованою людською діяльністю, яка має суспільний характер і яка здійснюється шляхом використання людиною раніше створених нею знарядь і засобів праці, найрізноманітнішої техніки для перетворення природи і отримання продукту, здатного задовольняти людські потреби.
Під працею зазвичай розуміється перш за все діяльність людей у сфері матеріального виробництва. Проте не варто забувати, що праця є універсальною родовою характеристикою людини, а тому будь-яка соціально значуща діяльність людей може бути визначена як трудова діяльність.
Праця є єдністю трьох моментів. Основні елементи праці (або безпосереднього виробництва)
Об'єктивні, або речові умови праці (предмети праці та засоби праці);
Суб'єктивні умови виробництва (робоча сила - власне праця як свідома, доцільна
Діяльність людини по використанню засобів праці для здійснення наперед наміченої
Зміни предмету праці.).
Предмет праці - це та річ, на яку спрямована трудова діяльність і яка перетворюється на потрібну людині споживчу вартість.
Засіб праці - це річ або комплекс речей, які людина поміщає між собою і предметом праці і за допомогою яких вона здійснює наперед намічену зміну предмета праці. Засоби праці поділяються на активні і пасивні.
Активні засоби -це знаряддя праці.
До пасивних засобів праці належать такі речі, які безпосередньо не задіяні у перетворенні предмету праці, але без яких таке перетворення було б неможливим (наприклад, будівлі майстерень або заводів, світильники, транспортні засоби і т. Ін.)
З часу розпаду первісної общини найважливішою умовою прогресивного розвитку суспільства стає суспільний розподіл праці (першою ланкою якого стає поділ праці на розумову і фізичну) .
Безпосереднє виробництво є процесом створення суспільного продукту певними силами, які прийнято називати продуктивними силами суспільства. Ці сили - люди, які озброєні засобами праці і які вміють привести їх в рух.
Продукти праці створюються врешті-решт для споживання. Всі речі, створені в процесі виробництва, рано чи пізно споживаються, тобто зникають. Тому вони знову і знову повинні продукуватися. Але перехід від власне виробництва до власне споживання ніколи не відбувається безпосередньо. Між першим і другим завжди уклинюється розподіл, а в багатьох суспільствах також і обмін. Розподіл і обмін - це теж моменти виробництва в широкому сенсі слова. Виробництво в найширшому сенсі є єдністю власне виробництва, розподілу, обміну і споживання.
Матеріальне виробництво - це діяльність людей, направлена на виробництво, розподіл, обмін, споживання матеріальних благ, матеріальних умов суспільного життя. Таким чином, компонентами матеріального виробництва як певної цілісності є:
Безпосереднє виробництва;
Розподіл;
Обмін;
Споживання.
Матеріальне виробництво грає величезну роль в суспільному житті людей. Воно створює практичні засоби діяльності, які використовуються у всіх її видах, дозволяючи людям змінювати природну і соціальну реальність, підлаштувати її під свої потреби.
Щоб оцінити роль матеріального виробництва в житті людей, зробимо огляд його результатів.
По-перше, безпосередніми результатами матеріального виробництва є:
Створення продуктів, призначених до власного виробничого споживання;
Створення необхідних засобів праці (лабораторного устаткування, військової техніки, медичних
Інструментів, шкільних будівель і т. Ін.) Для науки, медицини, освіти тощо;
Створення необхідних практичних засобів життєдіяльності людей у сфері побуту - продукти
Харчування, одяг, меблі тощо.
По-друге, матеріальне виробництво опосередковано впливає:
На професійне навчання;
На формування певної системи суспільних відносин;
На виникнення певних економічних відносин власності;
На створення певного типу ментальності, на спосіб мислення і світосприйняття.
Спонукальною причиною суспільного виробництва є необхідність задоволення матеріальних та інших потреб суспільства, у свою чергу динаміка останніх визначається законом зростання потреб.
Активне ставлення людей до природи, що полягає в матеріальному та духовному освоєнні її багатств, виражають продуктивні сили.
Продуктивні сили - це система суб'єктивних (людина) та речових (техніка) елементів.
Засоби виробництва складаються:
З засобів праці (найважливіша частка яких - знаряддя праця: інструменти, механізми, машини);
З предметів праці.
Сукупність засобів виробництва створюють матеріально-технічну базу суспільства.
Виробництво матеріальних благ завжди відбувається в певній суспільній формі. Виробництво, що здійснюється в певній суспільній формі, має назву "спосіб виробництва".
Потрібно розрізняти організаційно-трудові і виробничі (соціально-економічні) відносини .
Організаційно-трудові (або технологічні) відносини обумовлені потребами технології та організації виробництва, вони існують не в масштабі соціально-історичного організму в цілому, а лише усередині господарських осередків. Мається на увазі, що люди найчастіше трудяться спільно, кооперують свої зусилля. Існують певні відносини між працівниками різних спеціальностей, тощо. Існує певна організація праці, а також люди, які організовують і координують трудову діяльність, а звідси - відносини між організаторами та виконавцями і т.п. Всі подібні зв'язки поза сумнівом є відносинами в процесі виробництва, є виробничими в буквальному розумінні цього слова. Але вони не є соціально-економічними.
Виробничі (соціально-економічні) відносини - це сукупність економічних відносин між людьми з приводу власності, обміну, розподілу і споживання створених (вироблених) матеріальних і духовних благ. Виробничі відносини обумовлені відношенням людей до засобів виробництва, або - є виразом відношень власності.
Структура виробничих відносин:
Відносини власності на засоби виробництва (своєрідний центр всіх економічних відносин);
Відносини власне виробництва;
Відносини обміну;
Відносини розподілу;
Відносини споживання.
Власність - поняття як економічне, так і правове. Підстави власності лежать у правових інституціях, в законах кожної держави, від яких залежать особливості економічних відносин власності в даному суспільстві.
При цьому йдеться не просто про фактичне володіння, використання і розпорядження, а про право, про юридично санкціоновану державою можливість володіти, користуватися і розпоряджатися певними цінностями.
Власність отримується трьома шляхами:
Отриманням спадку;
Власною працею;
Насильницьким заволодінням, захопленням.
Саме трудова за походженням, ненасильницька власність відповідає гуманістичній, людяній економіці. Проте, історія і економіка пішли по кривому шляху: утворилася нетрудова, насильницька форма власності, головною причиною якої став несправедливий розподіл благ (доходів).
Форми власності можуть бути різними, основними є:
Особиста (індивідуальна) власність;
Приватна власність;
Суспільна (або державна) власність.
У сфері економіки головне місце належить приватній і суспільній власності. З часів Платона у філософії йде суперечка про те, яка з цих двох форм власності краща. Платон, а пізніше ціла плеяда інших мислителів (Мор, Кампанела, Мєл'є, Оуен, Маблі, Сен-Симон, Фур'є, Маркс, Енгельс, Ленін) обґрунтовували ефективність суспільної власності, її відповідність людській сутності і виступали за скасування приватної власності. Інші мислителі та суспільні діячі захищали право людини на приватну власність. Серед позитивних рис приватної власності називають такі:
Приватна власність тісно пов'язана з самою природою людини, з її тілесною і душевною
Організацією, з її насущними потребами і мотивами діяльності, які визначають прагнення
Людини мати свою сім'ю, свій дах, своє господарство;
Приватна власність - могутнє джерело продуктивної праці і вільної господарської ініціативи;
Вона сприяє самореалізації фізичних і духовних сил особи;
Приватна власність і ринкові відносини дають людям майнову самостійність, виховують почуття
Відповідальності в своїй справі і взагалі в житті;
Приватна власність укріплює правосвідомість, правову культуру.
Отже, приватна власність є основоположною умовою товарообміну і ринкової економіки.
Без цієї інституції будь-яка реалізація майнових інтересів людини неможлива. І той факт, що біблійна заповідь "не вкради" прямо вказує на пошану до приватної власності, свідчить про те, що даний інститут має життєво важливе значення для людини.
Культурна значущість приватної власності виявляється в тому, що право володіння, розпорядження і користування благами є однією з форм встановлення межі свого "я", свого "самозвеличання", "самоцінності".
Функціонування продуктивних сил суспільства (тобто суспільне виробництво) завжди відбувається в історично певній суспільній формі. Таким чином змістом суспільного виробництва є функціонування продуктивних сил, а формою, в яку втілюється цей зміст - система соціально-економічних відносин.
Продуктивні сили суспільства можуть бути більш або менш розвиненими, тому для їх характеристики використовують поняття "рівень розвитку продуктивних сил". Саме рівень розвитку продуктивних сил суспільства - головний чинник, що визначає тип соціально-економічних відносин. Рівень розвитку продуктивних сил вимірюється обсягом створеного в суспільстві суспільного продукту з розрахунку на душу його населення. Цей показник отримав назву продуктивності суспільного виробництва.
Прогрес суспільного виробництва, тобто його продуктивність, безпосередньо залежить від продуктивності праці. Основні способи і засоби підвищення продуктивності праці такі: набуття працівниками більшого досвіду і кваліфікації; підвищення інтенсивності праці; вдосконалення організації праці;
Прогрес техніки (донедавна найбільш ефективний і практично необмежений спосіб підвищення продуктивності праці);
Вдосконалення соціально-економічних відносин (соціально-гуманітарні чинники підвищення продуктивності праці).
Натуральне
Товарне
Планове
В історії людства не раз відбувалися кардинальні зміни у розвитку техніки та технологічного способу виробництва. Найбільш істотними відмінними рисами різних технологічних способів виробництва є відмінності в знаряддях праці, у характері праці та в її організації. Можна назвати такі чотири основні історичні ступені в розвитку технології:
Споживацький спосіб (двигуном виробничого процесу є виключно мускульна сила людини); аграрно-ремісничий (людина залишається головною механічною силою, але якоюсь мірою вже
Ділить цю функцію з тягловою худобою, енергією води і вітру); індустріальний (людина вже не виконує енергетичну функцію, все більше зосереджуючись на управлінській);
Інформаційний (людина виключається повністю з безпосереднього виробничого процесу, стає поряд з ним як його контролюючий елемент).
Розвиток матеріального виробництва починається з розвитку продуктивних сил, в яких найбільш швидкими темпами розвиваються знаряддя праці. Продуктивні сили завжди обумовлюють певні суспільні виробничі відносини, оскільки люди не можуть здійснювати процес виробництва не об'єднуючись яким-небудь чином. Отже, будь-яка зміна продуктивних сил повинна привести до зміни виробничих відносин.
Взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин підпорядкована загальному діалектичному закону взаємодії змісту і форми, згідно з яким зміст грає визначальну роль щодо форми. На цьому заснований основний соціологічний закон, який має назву "закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил". Цей закон було сформульовано класиками марксизму. За поглядами К. Маркса і Ф. Енгельса, виробничі відносини мають об'єктивну, матеріальну природу, тому що формуються не за волею і бажаннями людей, а відповідно до стану наявних продуктивних сил. У свою чергу, виробничі відносини не просто пасивно залежать від продуктивних сил, а можуть здійснювати зворотний вплив на продуктивні сили (сприяти їх розвитку або гальмувати їх).
Основний соціологічний закон, дія якого простежується впродовж всієї історії людства, може бути визначений і як закон визначальної дії економічного і технологічного способів виробництва на всі сторони життя суспільства.
3. Праця і господарська діяльність в історії людства.
Праця, трудовий процес є, перш за все, матеріальним процесом, що відображає сам спосіб життєдіяльності людини. Праця є доцільною та цілеспрямованою людською діяльністю, яка має суспільний характер і яка полягає у створенні предметів, здатних задовольнити певну людську потребу. Праця - необхідна умова існування людей. Здатність до праці - це винятково і суто людська якість. Суб'єктом праці є тільки людина як суспільна істота. Ні тварина, ні тим більше машина не здатні бути суб'єктами праці у вищезгаданому значенні.
Внаслідок праці в об'єктивному світі відбувається зміна речей: предмет праці перетворюється на продукт праці, який відрізняється від цього предмету. Основними продуктами (результатами) праці є матеріальні та духовні блага. Особливими (продуктами) праці в сучасних умовах є також нові політичні, організаційні форми людської життєдіяльності, більш ефективні механізми суспільного управління.
У трудовій діяльності людина не просто продукує матеріальні блага, але реалізує якісь свої суспільні цілі, задовольняє потреби і інтереси.
Продуктами праці є не тільки матеріальні, духовні, організаційні цінності, але й самі люди. Йдеться про те, що в процесі праці розвивається сам суб'єкт праці, людина. Праця є засобом самоперетворення людини і безперервного відновлення нею своїй людяності. Без трудових зусиль людина втрачає свою людяність, деградує і на певному етапі перестає бути людиною, втрачає людську форму.
Світ поза працею не має для людини сенсу. Не варто забувати іронічну мудрість Вольтера, який відзначав, що праця звільняє нас від трьох великих напастей: нудьги, розпусти, нестатків.
Отже, праця є суттєвою якістю людини і основою всього людського життя, насамперед - сфери господарювання.
Первісне суспільство ще не відокремлює себе як рід від природи і від самого процесу праці. Через працю людина відчувала свій безпосередній зв'язок з природою. Зрозуміло, що в архаїчному суспільстві ще не було і господарської діяльності як особливої, спеціалізованої сфери життя. Продукувалося те, що безпосередньо і споживалося. Тому не було тут і поняття "багатство" як такого продукту праці, як такої сукупності матеріальних та духовних цінностей, що мають відносно окреме існування. Дослідники архаїчних культур відзначають в них не тільки відсутність надлишків виробленої продукції, але і відмову від них. Прикладом такої відмови може служити звичай потлача (буквально - «дар») - ритуального роздаровування гостям, або навіть знищення, накопичених корисних для життя предметів. Потлач був такою традицією патріархального суспільства, коли після святкового пригощання старійшини, вожді общини роздавали запрошеним все своє майно. Бувало, що господарі просто знищували на очах гостей свої продовольчі запаси, рубали на шматки човни, прагнучи перевершити гостей в щедрості і не піклуючись про власний прожиток після закінчення бенкету. Подібні бенкети і святкування повинні були затверджувати моральне благополуччя переможців, а воно було для них незрівнянно важливіше за благополуччя матеріальне.
Проте поступово відбувається усвідомлення значущості матеріально-речового існування в житті людини, формується потреба в здоров'ї, безпеці, культивуванні тілесності і комфортності. Історично це співпадає з розподілом праці (неолітичною революцією) і оформленням ранніх цивілізацій. Найстародавніший тип господарської культури — полювання і збиральництво. Їм на зміну прийшли скотарство і городництво.
Подальший розподіл праці на розумову і фізичну є наслідком відокремлення в особливу (розумову) працю невід'ємного компонента праці як такої, а саме - внутрішнього, ідеального (духовного) моменту діяльності, що лежить в основі здатності до цілепокладання. Загальною причиною появи розподілу на фізичну та розумову працю є відносна нерозвиненість продуктивних сил. Відтоді неминучим стає такий суспільний розподіл праці, при якій більшість населення зайнята фізичною працею, а невелика частина суспільства керує роботою, займається державними справами, наукою і мистецтвом.
У епоху античності праця не вважалася чеснотою, вона взагалі не розглядалася як істотна ознака людини. Людський ідеал античності розглядав індивіда як члена поліса, держави, громадянина, поглиненого суспільним, політичним, культурним життям, але не фізичною працею. Праця перекладалася на плечі рабів, вільновідпущеників. При рабовласницькому ладі, коли будь-яка праця вважалася негідною справою для вільної людини, рабам передовірялися багато функцій і розумової праці: з середовища рабів готувалися вчені, лікарі, вчителі, актори та ін. Політика - ось єдине гідне заняття для громадянина, вільної людини - так вважали і римляни, і греки.
Для греків ідеалом був стан душі філософа - ніяким побутом необтяженого, такого, що нікуди не поспішає, не вимушеного працювати або торгувати, зайнятого лише філософським спогляданням.
У період Римської імперії стало розхожим у колах знаті уявлення про природну низькість людей, зайнятих фізичною працею. Світ господарства традиційно вважався мертвим, відсталим. Передбачалося, що сфера економіки з її турботами про насущний обмежує і стирає натхнення душі. Громадянин - воїн, учасник народного зібрання, спортивних змагань, релігійних жертвопринесень, відвідувач театральних видовищ і дружніх бенкетів, тобто особа, що розвиває себе поза сферою матеріального виробництва.
Відповідно і багатство не було самоціллю, а лише засобом для ведення цивільного життя. Образ Сізіфа, що безперервно котить на вершину гори камінь тільки для того, щоб він тут же скотився вниз, міг виникнути лише в суспільстві, що мислило працю як покарання. Неробство, свобода від необхідності трудитися були ідеалом не одних імущих, але і бідняків. Девізом люмпенів було "хліба і видовищ", і життя за чужий рахунок представлялося якнайкращим виходом в їх жалюгідному стані.
Версії старогрецького міфу про Сізіфа, приреченого виконувати безглузду працю, в тій або іншій мірі притаманні багатьом народам. Це є відбиток такої ціннісної установки, згідно з якою праця - це страждання, нечисте заняття, яке становить долю нижчих і рабів.
У середньовічному суспільстві ставлення до праці стало носити подвійний характер (обумовлений, з одного боку, самим феодальним типом суспільної свідомості, з іншого - християнською свідомістю). Виробництво в період раннього середньовіччя підпорядковане не інтересам накопичення і наживи, а меті забезпечення "гідного" існування в суспільстві.
У ранньофеодальний період співіснували дві оцінки селянства, його праці, його місця в системі суспільних відносин. Одна оцінка — негативна: селяни заслуговують презирства як низькі істоти, які стоять поза суспільством, вони служать об'єктом експлуатації — і тільки. Інша оцінка зв'язана з розумінням важливості існування селянства для загального благополуччя. Цьому випадку землеробська праця не вважалася принизливою.
Існувала ієрархія оцінок різних видів трудової діяльності. Професійна діяльність, що приносить дохід, часто засуджується з моральних міркувань. Не говорячи вже про лихварські операції, які беззастережно і рішуче засуджувалися, і про торгову діяльність, на яку, як правило, дивилися з підозрою, були ряд професій, заборонених, наприклад, для духовних осіб (зокрема багато видів ремесла). Якнайкращим видом трудових занять вважалася сільськогосподарська праця.
Християнське ставлення до праці, зокрема - і в епоху середньовіччя, визначається мотивом спасіння.
Християнство, проголосивши принцип "не трудящий та не їсть", радикально розірвало з установками класичної античності. У середньовічному суспільстві дрібних виробників праця не могла вважатися ганебним заняттям. У праці стали бачити нормальний стан людини. Щоправда, цей стан зробився необхідністю не в результаті створення людини, а унаслідок її гріхопадіння: у праці бачили і покарання. Істотно, проте, що неробство було віднесене до тяжких гріхів. Неробство - "ворог душі", що загрожує їй всіма пороками, а праця здатна приборкати плоть і сприяти виробленню дисципліни і старанності. При цьому була важливою не стільки практична користь праці, скільки ідеальна мета, ради якої вона повинна була здійснюватися, - досягнення вищої досконалості заради спасіння. Кожна людина повинна займатися своєю справою, хоча не всі види діяльності в однаковій мірі наближають людину до Бога.
Багатство, подібно до праці, не розглядалося як самоціль або як умова забезпечення дозвілля. Ставлення до багатства визначалося метою спасіння: володіння майном могло сприяти, але могло і перешкодити душі досягти райського блаженства. Але у володінні багатством послідовники Христа - проповідника бідності і аскетизму - бачили щось сумнівне і навряд чи морально виправдовуване. "Зручніше верблюдові пройти крізь вухо голки, ніж багатому увійти до царства Божія", - ця максима Євангелія від Матвія (19, 24) була джерелом складних духовних і соціальних конфліктів впродовж всього середньовіччя.
Німецький філософ і соціолог В. Зомбарт називає добуржуазні форми господарювання витратним господарством. Зрозуміло, що масштаби і форми споживання у людей з різним соціальним статусом відмінні, але основна маса населення не схвалює зайвих накопичень, виробництво ради прибутку. І, навпаки, заохочує - витрати на свята, підтримку челяді.
У цілому традиційне (добуржуазне) суспільство невисоко цінує господарську діяльність, визнаючи її необхідність, але нерідко засуджуючи гонитву за багатством. Звідси зрозумілі міркування античного філософа Аристотеля про ойкономію (економіку), яку він відмежовує, від хремастики (від сьігет^а - гроші). Ойкономія - соціально схвалювана форма існування, а хремастика, що піклується про кращий обмін і найбільший прибуток, - протиприродна.
І в античності і в середньовіччі в суспільній свідомості панує установка на те, що господарська діяльність - це благо, якщо вона здійснюється за волею і нормами, які встановлені небесним Господарем, якщо багатство від Бога (показово, що в слов'янських мовах слова "Бог" і "багатство" мають єдиний корінь).
"Витратний" тип господарювання домінує в суспільстві аж до XVIII століття (хоча ринок, що стихійно організовується, і власне товарне виробництво виникають в Європі вже в XV-XVI сторіччях).
Поява ринкових відносин і формування буржуазного суспільства змінюють ставлення до праці, до господарювання і багатства. Мотиви прибутку, вигоди, господарської користі були "реабілітовані", знайшли соціальну значущість. Вкорінення капіталістичного начала в господарському житті стимулювало його бурхливий розвиток, що привело до зростання його автономії і посилення впливу на всі сфери життєдіяльності.
Власне ринкове господарство визначається трьома істотними рисами:
Приватна власність, зокрема на засоби виробництва;
Орієнтація на отримання максимального прибутку і вигоди;
Регулювання господарського життя виняткове за допомогою ринку і системи цін.
Максималізація доходу і користі як провідний принцип ринкової економіки, капіталістичної економічної діяльності постійно вступає в суперечність з установкою на духовну самореалізацію людини. Прагнення до вигоди, практицизму, прозаїчна установка на накопичення і задоволення утилітарних потреб найчастіше обертається байдужістю до ціннісних ідеалів - моральних, естетичних, релігійних.
^Найпослідовнішим і найвідомішим критиком буржуазного суспільства був К.Маркс. Він пояснював походження капіталізму, ринковий тип економіки логікою розвитку обміну і мінової вартості. Процес первинного накопичення капіталу він характеризував як процес грабежу чужої власності, як безсоромний процес "обміну як обману" (за словами В.Соловйова), як експропріацію національного багатства і т. Ін. Для К.Маркса буржуа - це безсоромний лихвар, користолюбець і експропріатор національного багатства. Первісне нагромадження капіталу - кримінальний акт насильницького позбавлення селянської більшості землі, пограбування чужої власності, авантюрне присвоєння природних ресурсів. Буржуа у Маркса є безвідповідальним розтратником тих багатств природи і культури, які він сам не створював. У подальшому основою суспільного багатства в буржуазному суспільстві і особистого капіталу буржуа є, в решт-решт, експлуатація пролетаріату, привласнення результатів його праці.
Примусова, підневільна праця в умовах капіталістичного суспільства була названа Марксом «відчуженою працею». Причину відчуження праці Маркс бачив в існуванні приватної власності.
Відчужену працю Маркс розглядав в чотирьох аспектах:
Від людини відчужується предмет праці і його результат: природа стає для робітника тільки засобом праці, а предмети, речі, які створюються у виробництві, засобами життя, фізичного існування. Вони підпорядковують собі робітника, він повністю від них залежить.
Відчужується сама діяльність, праця: процес трудової діяльності для робітника є примусовим.
Від людини відчужується її суспільна, "родова" суть, тому не в праці, а тільки поза працею робітник звільняється, сам розпоряджається собою. Підневільна праця взагалі віднімає у робітника людську сутність.
Підневільна праця породжує відчуження між людьми.
Відчуження праці, вважав Маркс, - глибинне і загальне соціальне відношення: не тільки робочий втрачає в умовах відчуження свою людську суть, але і всі інші люди, у тому числі і капіталісти.
Ідеалом для Маркса була людина універсально розвинена, така, що живе в єдності і гармонії із зовнішньою і внутрішньою природою. Засобом реалізації такого ідеалу Маркс вважав знищення приватної власності .
Характеризуючи цю ситуацію, Е. Фром - інший критик буржуазного ладу - відзначає, що виробництво перестає бути для людини засобом поліпшення життя, перетворюється на самоціль, у якої в підпорядкуванні опиняється саме життя. Людина відчуває себе як товар, як капіталовкладення; її метою стає досягнення успіху, тобто бажання продати себе на ринку якомога вигідніше. Щастя ототожнюється із споживанням все більш нових і кращих товарів. Людські відносини підкоряються анонімному руху товарів і грошей, де до людей відносяться як до речей. Адже розпоряджатися речами набагато простіше, "ефективніше".
^Зовсім інші інтерпретації первинного накопичення капіталу, а звідси - і самого "духу капіталізму" дають німецькі соціологи М. Вебер і Г. Зіммель.
Вебер зробив спробу виправдання активності класу буржуа глибоко внутрішніми, релігійними мотивами. Інтереси буржуа постають в нього як необхідний чинник реалізації інтересів всього суспільства. На його думку, капітал історично формується в Європі завдяки появі протестантизму, протестантській культурі праці і моралі. Основа капіталу, за Вебером, - не експлуатація чужої праці, а власна праця і заповзятливість буржуа-протестанта, його віра в те, що успіх в земних справах, самовідданість в праці, ощадливість, утримання від всякого марнотратства і надмірностей - знак богообраності і запорука спасіння.
Дух капіталізму виростає у Вебера з великого релігійного страху людей, що втратили віру в гарантоване колективне спасіння, що дарується католицькою церквою.
Протестантизм утвердив автономію, незалежність індивіда в справі спасіння: тут немає посередників між особою і Богом. Це накладає на протестанта великий тягар особистої відповідальності. Разом з тим протестантизму притаманна ідея абсолютної визначеності людської долі Богом, а звідси - спасіння не гарантоване, все залежить від волі Бога. Єдиний засіб зменшити тиск невпевненості в справі спасіння - це працювати, не покладаючи рук, вдаватися до роботи день і ніч. Так буржуазне накопичення зв'язується з жертвою, аскетичним життям, щоденним трудовим подвигом, з відмовою від радощів необмеженого споживання. Це вимагає не тільки полум'яної релігійної віри, але і великої релігійної волі.
У протестантизмі, як вважав М. Вебер, відбулося прирівнювання праці до молитви. Протестантизм створив новий тип особи, що зіграв величезну роль в економічному перевороті в Європі і Новому Світі: особи діяльної, дисциплінованої, відповідальної, готової до суворих випробувань і героїзму щоденної праці. Тим самим, було знайдено релігійне і моральне виправдання основним принципам капіталістичного господарювання - прагненню до максимізації прибутку і нагромадження капіталу.
Саме з Реформації і появи протестантизму (XVI ст.), вважають дослідники, в європейській культурі утверджуються такі цінності і норми, як приватна власність, право на працю, економічна свобода, трудова дисципліна, старанність і професіоналізм, ініціативність, забезпечення рівних для всіх соціально-економічних можливостей; "справедлива" (тобто за правилами, що встановлюються самими людьми) конкуренція і т. Ін.
Деякі висновки М. Вебера і його прихильників з приводу природи ціннісних орієнтирів капіталістичного господарства носять дещо односторонній характер, проте поставлене ними питання про зв'язок культури капіталізму з індивідуальною автономією залишається достатньо актуальним.
Позицію виправдання людини-буржуа обирає і Г.Зіммель. Але його бачення "буржуазного духу" суттєво відрізняється від концепції Вебера.
Не випадково свій трактат про буржуазний клас Зіммель називає "Філософією грошей". За оцінкою сучасного філософа і політолога О. С.Панаріна, Зіммель проголошує повну тотожність буржуазного користолюбного інстинкту з загальнолюдською мотивацією природного егоїзму. Мотив збагачення і накопичування грошей як влади притаманні тим людям, для кого гроші мають значення певної компенсації браку суспільного визнання, небезпечності і довіри. Людина взагалі, вважав Зіммель, стає людиною тільки тоді, коли усвідомлює неблагополучність і небезпечність власного існування в навколишньому середовищі і прагне мобілізувати свої сили, активно подолати таку ситуацію. Гроші опиняються в руках найбільш пристосованих до життя, найбільш достойних. Тому активні "ділки грошей" - від середньовічних лихварів до сучасних представників фінансового капіталу - є, за Зіммелем, найбільш виразним типом буржуа як такого і є типом "справжніх людей".
4. Християнське бачення сенсу праці та господарської діяльності.
З погляду християнства, праця є спосіб брати участь у перетворенні світу, в світовому розвитку, що є покликанням і призначенням людини. Саме тому «хто не працює, той не їсть».
У Святому Письмі йдеться про три роди праці:
Вищий рівень - справа Бога;
Потім - рівень "першої людини", якій ставиться в обов'язок піклуватися про сад Едемський, "обробляти його і доглядати його";
Нижчий рівень - земна праця нащадків Адама, що згрішив; тягар такої праці є наслідком того прокляття, яке Бог наклав на людину і землю її проживання.
Сенс праці, таким чином, полягає в зціленні, перетворенні і спасінні «лежачої навколо мене частинки світу». Але перший і основний сенс праці для християнина - перетворити її на "працю над собою", переробити в собі "плотську людину" на "людину духовну".
Християнський погляд на суть праці і господарювання висловив на початку ХХ століття і російський релігійний філософ В. Соловйов. Розглядаючи у праці «Виправдання добра» економічне життя з "етичної точки зору", він визначає працю як такий процес людських взаємин, який повинен бути спрямований на три мети (розташованих у міру зростання їх складності і значущості):
Забезпечення всіх і кожного матеріальними коштами для гідного існування; на цій основі - сприяння всебічному вдосконаленню людини і суспільства; перетворення і одухотворення матеріальної природи (згідно з Святим Письмом, покликання людини - стати «співтворцем» Бога).
Християнське ставлення до праці і господарської діяльності не є єдиним і однозначним: в різних християнських конфесіях - православ'ї, католицизмі та протестантизмі - існують певні відмінності.
Протестантська етика освятила працю, дала високу оцінку праці як засобу духовного піднесення. Великі проповідники Реформації Лютер і Кальвін учили, що людина повинна пригнічувати свої егоїстичні інтереси і вважати себе інструментом для божественних цілей. Спасіння отримується не через дотримання формальних ритуалів церкви, а внутрішньою вірою і особистою відповідальністю перед Богом. Бог протестантизму викликав у людини не тільки страх покарання, але і глибоке, особисте відчуття провини. Віра в божественне провидіння, тобто в раціональність встановленого Богом порядку, і "хвора" совість стимулювали людину до пошуку спасіння на тому місці і в тій конкретній професії, яка була визначена людині. Всі професії, всі види трудової діяльності, якщо вони сумісні з євангельськими нормами моралі, рівною мірою благословенні Богом і тому почесні.
Протестантизм не просто визнав гідність праці і низькість неробства ("Від роботи людина не вмирає, але від самоти і неробства люди чахнуть і гинуть; адже людина народжена для роботи, як птах для польоту", - говорив Мартін Лютер). Праця розглядається як доля, як покликання людини, як її призначення, визнається богоугодність трудового покликання. Готовність перебудовувати, прикрашати життя сприймалася як моральний обов'язок. Цим же диктувалося бажання удосконалювати свою майстерність, свій господарський навик. Праця була співвіднесена з аскетизмом, з високою метою земного існування. Однією з вищих чеснот вважалася ощадливість.
Протестантизм освячував багатство, якщо воно дісталося чесною працею. Більш того, Лютер учив, що, якщо людина отримує невеликий прибуток, але могла його збільшити, - це означає, що вона зробила гріх перед Богом. У примноженні багатства протестант знаходив підтвердження свого успіху і своєї богообраності. Тому чесно придбане багатство треба примножувати, а не розтрачувати на насолоду життям або гонитву за зовнішніми знаками пошани. Культурне "освячення" ринку і надало йому вигляду "цивілізованого капіталізму" - такий висновок робить М.Вебер.
Православ'я категорично засуджує роботу ради роботи, абсолютизацію та фетишизацію трудової діяльності ("фетишизація" у даному випадку - перетворення на "святиню" того, що таким не є). Для праці ставляться конкретні межі, що підпорядковують її соціально і релігійно більш значущим видам діяльності.
Щоб зрозуміти це, варто звернутися до радянської ідеології, яка і була побудована на такій фетишизації праці. Вищою межею «облагороджування», піднесення праці вважалося в ідеологізованому марксизмі перетворення її на "справу чести, справу слави, справу доблесті і геройства". При такому ставленні до праці головне значення мала навіть не сама по собі праця, тим більше - не та вища мета, якій вона повинна служити, а суспільна оцінка (або оцінка пануючих суспільних сил). Ця оцінка часто буває помилковою, успіх може досягатися лише показною стороною. Робота є при цьому своєрідним засобом, що рятує від порожнечі душі, від відсутності осмисленої мети життя, своєрідним "опіумом". !Ноді цей фетишизм праці використовується як засіб відвернення від самостійної думки і життя. Виробництво оголошується саме по собі метою. Але такий стан "оглушення" роботою, перетворення людини на засіб для виробництва є насправді найбільшою нісенітницею. Це позбавляє людське життя сенсу, робить людину придатком до речей і приводить до деформації особи".
Для християнського світогляду дані мотиви уявляються "суєтними", тим паче, що праця підміняється її імітацією, її формалізацією. Отці східної Церкви викривали таку "доброчинність від страху або заради нагороди".
Для православ'я характерні:
Критика поневоленості працею і фетишизації праці;
Прагнення до збалансованості праці (людина повинна підкорятися твердому режиму праці і відпочинку, віддаючи перевагу молитовній праці), визнання природних обмежень праці - екологічних і антропологічних (тобто, щодо зовнішньої природи і до природи людини); як пріоритетна розглядається розвиваюча праця, предметом і продуктом якого є не Земля (у широкому значенні), а людина, гармонізація і піднесення її природи; суть розвиваючої праці полягає в перевлаштуванні людиною самої себе, це праця "над собою".
Католицизм теж основний сенс праці бачить у розвитку, вдосконаленні людини. У Енцикліці папи !Оанна-Павла II ^аьогет exercens" («Здійснюючи працю») праця визначається як "участь в роботі Творця", підкреслюється, що «Саме будучи особою, людина стає суб'єктом, причиною праці. Людина працює, виконує різні дії, що відносяться до процесу праці, саме тому, що вона - особистість. I незалежно від об'єктивного змісту цих дій всі вони повинні допомагати людині реалізувати її людську природу і властиве їй через її людську природу покликання стати особистістю»
Тема 16. ФІЛОСОФІЯ ЕКОНОМІКИ Частина 2.
Сутність і соціальний сенс ринкових відносин.
Людина в світі товарно-грошових відносин.
Економіка і мораль. Культурний сенс господарювання.
Динаміка економічних процесів у сучасному світі.
1 .Сутність і соціальний сенс ринкових відносин
Центральним поняттям сучасних економічних відносин є ринок. Ринок - це сукупність відносин товарного обміну, соціально-економічний механізм взаємодії продавця і покупця. Обмін товарами здійснюється на ринку за посередництвом грошей на основі вільного волевиявлення продавця і покупця.
Ринок перш за все регулює і контролює співвідношення попиту і пропозиції, виявляє життєстійкість тих або інших підприємств, установ, фірм, колективів і навіть окремих осіб, постійно утримуючи інтенсивність їх діяльності на максимально високому рівні, стимулюючи прагнення до конкурентоспроможності. Ринкове господарство приводиться в рух економічною мотивацією, тобто внутрішніми мотивами, спрямованими до досягнення прибутку.
У сучасній економіці виділяються дві найбільш значущі системи господарювання - ринкова економіка і централізована планова економіка. З економічної і з етичної точок зору вони мають як достоїнства, так і недоліки.
Недосконалість централізовано-планової економіки:
Не забезпечує ефективності виробництва;
Слабо стимулює господарську діяльність;
Не забезпечує справедливого розподілу;
Орієнтована на загальний інтерес, але не сприяє гідному задоволенню особистих інтересів.
Недосконалості ринку:
Ринок містить в собі великі ризики і не регулює негативних зовнішніх ефектів (виникнення масштабних дисгармоній між попитом і пропозицією приводять до економічних спадів, банкрутств, депресій і криз, це веде, у свою чергу, до скорочення зайнятості, безробіття, до страху перед майбутнім тощо).
Ринок не забезпечує належної справедливості в розподілі благ,
Стає причиною значної диференціації індивідуальних доходів, майнової та соціальної нерівності;
Ринок не має достатніх стимулів для адекватного розвитку суспільно значущих галузей та сфер суспільного життя: фундаментальної науки, культури, соціальної і навіть виробничої інфраструктури;
Ринок не забезпечує задоволення колективних потреб
Ринок не має внутрішніх заборон щодо виробництва прибуткових, але шкідливих для фізичного і етичного здоров'я людей товарів і послуг;
Суто ринковими засобами неможливо (в силу необхідності значних витрат) забезпечити екологічно безпечні технології;
Ринок орієнтований не на стратегічні, а на тактичні, короткочасні завдання (у збереженні майбутнього для людства, його культури, науки ринок не зацікавлений);
Моральні достоїнства і недоліки ринку полягають в тому, що він орієнтований на індивідуальний, особистий інтерес, служить цінності особи, але не повною мірою забезпечує реалізацію загальних інтересів і інтересів життя.
Отже, ринковий тип господарювання містить в собі внутрішню суперечливість:
З одного боку, культивує штучні потреби і жадання споживання ради споживання, пронизує всі сфери життя прагненням до вигоди, користі, комфорту, тим самим нівелюючи особу;
З іншої - затверджує суверенність споживача, його прав, дає можливість різноманітити індивідуальні стилі і способи життя, що розширює соціальну свободу людини; при цивілізованому капіталізмі приватна власність виступає не тільки засобом максимізації доходу і користі, але починає розглядатися, принаймні частиною суспільства, як умова творчого самовираження.
Сьогодні зрозуміло, що централізовано-планова і ринкова системи повинні поєднувати механізми одна одної, щоб зменшити свої недоліки. Однак, зробити це можливо лише на основі ринкової економіки, адже вона, на відміну від централізовано-планової, за своєю природою припускає раціоналізацію і планування. Сама ринкова економіка може функціонувати як на базі приватної власності, так і суспільної. Вже сьогодні в ринковій системі господарювання діють неринкові механізми координації економіки:
Державне регулювання;
Регулювання з боку суспільних організацій;
Складна інтернаціональна система соціальних, екологічних, гуманітарних нормативів в галузі праці;
Суспільне регулювання якості продукції
Суспільне регулювання витрат;
Екологічні обмеження;
Єдині технічні стандарти тощо.
З кінця Х1Х століття свідоме регулювання економікою з боку держави, суспільних організацій і великих корпорацій неухильно зростало і сьогодні від 35 до 55% ВВП в розвинених економіках перерозподіляється державою.
Ринок - це арена операцій, що керована економічними інтересами. Ринок жорстокий і неупереджений: він підкоряється тільки принципу попиту і пропозиції. Чим більший попит, тим вища ціна і навпаки: ось його німий імператив. Але чи дійсно ринок не має "ні сорому, ні совісті"?
Звернемось із цим питанням до класика економічної науки, шотландського мислителя XVIII століття Адама Сміта. У своїй праці «Дослідження про природу і причину багатства народів» Сміт відстоював ідеї ринкової економіки, на основі певної концепції людини. Людина, за Смітом, - це економічна істота, яка прагне отримати для себе найбільшу вигоду і максимальний прибуток. Особистий інтерес є фундаментальним стимулом ефективного господарювання. Проте в ринковій економіці, окрім особистого егоїстичного інтересу, діє ще «невидима рука», яка направляє безліч особистих інтересів, незалежно від самих суб'єктів, до загальної користі. Підприємець, що направляється «невидимою рукою», часто більш дієвим чином служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне до цього. А. Сміт вважав, що суспільство може існувати і без взаємної любові, симпатії чи прихильності, але лише тоді, коли члени суспільства усвідомлюють суспільний інтерес і будують свої відносини відповідно до свого морального обов'язку. Етичний порядок в економіці носить Богом встановлений характер.
Економічні теорії ХХ століття відмовилися від ідеї впливу Божественного провидіння на ринок, недоліком учення А. Сміта вони стали вважати "незрозуміле, невизначене" (за їх переконаннями) поняття «невидимої руки» і «етичного світопорядку». «Невидимою рукою» неокласичні теорії стали вважати самі закони ринку, а ринок - таким, що здатний сам «створювати» мораль. Проілюструємо це на прикладі проблеми справедливої ціни на ринку товарів та послуг.
Економічна вигода складає основу економічного життя в умовах ринку: той, що продає, що б то не стало, хоче продати якомога дорожче, а покупець - купити дешевше. Споживач через ринок впливає на підприємця, що виробляє товари, і, навпаки, те або інше підприємство, фірма діє на споживача, скажімо, через рекламу, тим самим здійснюючи сильний вплив на ринок, проштовхуючи нові товари, впливаючи на психологію споживача, змінюючи його смаки і потреби. З цього випливає, що ні покупець не існує без продавця, ні продавець - без покупця. Вони існують один для одного, і в їх рівній, взаємовигідній співпраці полягає можливість динамічного і ефективного розвитку господарства.
Як відомо, синтетичним мірилом інтересів учасників товарообміну є ціна товару. Чим вона вища, тим більшим є виграш продавця, і меншим виграш покупця. І навпаки, за інших рівних умов зниження ціни веде до підвищення виграшу покупця, і зменшення виграшу продавця.
Чим же визначається справедлива ціна, тобто ціна, що в належній мірі враховує інтереси і продавця, і покупця?
Для аналізу цієї проблеми були використані поняття корисності товару (його здатності задовольняти яку-небудь потребу людини, інакше - "споживна вартість" товару), і мінової вартості товару, тобто пропорції, в якій один товар обмінюється на іншій. Ціна товару є грошовим виразом його мінової вартості.
Ф Впродовж тривалого часу ряд економістів, відомих як "прихильники трудової теорії вартості", вважали, що товари в певних кількостях прирівнюються один до одного, тому що вони мають загальну основу
Працю. Ця точка зору в односторонньому порядку враховувала лише інтереси виробника (продавця), для якого ціна товару відображає понесені ним витрати.
Така увага до інтересів однієї сторони при ігнорувані інтересів іншої приховує в собі загрозу руйнації економічних механізмів. Це виразно виявилося в теоретичних побудовах і економічній практиці марксизму, який проголосив єдиним джерелом вартості працю і на цій основі висунув помилкову концепцію експлуатації найнятих робітників, тобто привласнення підприємцями результатів несплаченої праці робочих.
Тут односторонньо фіксуються інтереси споживача (покупця), для якого існування товару як продукту праці не є головним, бо споживач не має безпосереднього відношення до виробництва даного товару. У очах покупця ціна визначається цілком корисністю товару, мірою його необхідності для життя і життєвих цілей. Така теоретична однобічність теж може привести до помилкового економічного мислення і поведінки, бо втрачається початкова етична основа, суть якої полягає у тім, що тільки створені працею (а не вкрадені або іншим незаконним шляхом привласнені) блага можуть вступати в товарообмін і мати вартість, що відшкодовується продавцеві у вигляді грошової суми, яка сплачується покупцем.
Починаючи з робіт А.Маршалла, в економічній теорії намітився відхід від односторонніх інтерпретацій вартості. У своїй праці "Принципи економічної науки" він пише: "Ми могли б в однаковій мірі сперечатися про те, чи регулюється вартість корисністю або витратами виробництва, як і про те, чи розрізає шматок паперу верхнє або нижнє лезо ножиць".
Підприємець в своїй повсякденній практиці постійно стикається з цією проблемою. Існують ціни пропозиції ^грошові вирази вартості), які відбивають інтереси продавців-виробників і орієнтовані на витрати виробництва. Але також існують ціни попиту, що враховують інтереси покупця і орієнтовані на корисний ефект товару. Ціни реальних операцій знаходяться в інтервалі між двома видами ціни: вони вищі за ціни попиту, але нижчі за ціни пропозиції.
Тим самим поняття справедливості отримує певний економічний зміст.
За твердженнями сучасних економістів, це - дія "невидимої руки" самого ринку.
Але висновок тут єдиний: будь-який життєздатний економічний процес має місце тоді, коли він відповідає елементарним нормам людської моралі, уявленням про справедливості, і це необхідно враховувати при вирішенні господарських проблем.
Ринкова економіка передбачає певну культуру та психологію господарської поведінки, розвиток соціально-духовних мотивів, насамперед, моральних, ділову етику. Саме вони стають сьогодні вирішальною передумовою зростання ефективності та комерційного успіху підприємства чи установи.
2. Людина в світі товарно-грошових відносин
Гроші - це універсальний засіб обміну, це загальний масштаб, еквівалент для різних за своєю специфікою речей.. Разом з тим - це символ, змістом якого є право на витрачену чужу працю (вартість). Гроші, за думкою класика економічної теорії А. Сміта, - це предмет, відчуження якого є засіб і в той же час мірило праці і через яке люди і народи проводять взаємний обмін . Гроші - це загальноприйнятий засіб торгівлі, який саме по собі не має цінності в протилежність речі як товару, тобто тому, що має цінність і задовольняє певну потребу людини.
Традиційна економічна функція грошей - бути еквівалентом товару і послуг. З виникненням «електронних» грошей, вдосконаленням різних форм бухгалтерії, гроші взагалі втратили яку-небудь конкретність, перетворившись як річ в чисту умовність. У сучасному світі гроші самі стають товаром і предметом спекуляції.
Суть грошей полягає в тому, щоб представити предмети об'єктивного світу з позиції їх купівельної (мінової) характеристики. Гроші перетворюють світ на чисту абстракцію: крізь призму грошей предмети буття розглядаються як без якісні. Єдина характеристика предметів світу, яку гроші визнають за предметами світу
Це мінова здатність. На гроші перетворюється все: як товари, так і не товари. Все робиться предметом купівлі-продажу. Таким чином, суть грошей полягає в тому, щоб звести всю різноманітність реального буття до мінової характеристики.
Гроші - це універсальна одиниця, що дозволяє приводити до єдиного знаменника предмети будь-якого роду. Якби грошова одиниця була чимось визначеним, володіла якоюсь якістю, то вона ніколи не могла б виконати роль такої універсальної одиниці. Розвиток електронних систем платежів робить дану особливість грошей абсолютно очевидною. У електронних мережах гроші перетворюються на послідовність бітів інформації. У перспективі ми взагалі не триматимемо в руках гроші, але лише електронні картки.
Гроші за своєю суттю є абстракцією високого порядку. Можна було б навіть сказати, що гроші - найабстрактніша суть, винайдена людством. Одна монета абсолютно тотожна - в своїй економічній функції - іншій монеті. Це означає, що суть грошей ніяк не пов'язана з тим матеріальним носієм, в якому вона втілена. Тоді як без цієї суті гроші - просто шматок паперу або металу.
Гроші - це річ, користування якої можливо лише тому, що її відчужують, тобто віддають. Споживання грошей здійснюється у використанні засобів купівлі або продажу. Суть потреби в грошах полягає в тому, щоб володіти засобом обміну. Урешті-решт, гроші суть загальний засіб взаємного обміну результатами праці людей. Багатство, оскільки воно придбане за допомогою грошей, є по суті лише сумою результатів праці, яку люди сплачують один одному і який представлений грошима.
Економісти визначають гроші як особливий товар, що виконує функції міри вартості, засобу обігу, засобу нагромадження і заощаджень, засобу платежу і світових грошей.
Щоб проникнути в "таємницю" грошей, зрозуміти їх природу і роль в житті суспільства, потрібно розглянути їх не тільки як засіб обміну, але і як мету обміну.
Як засіб обміну, гроші сприяли розвитку торгівлі, прискоренню і розширенню руху товарів і послуг, формуванню суспільних господарських зв'язків.
Як мета обміну, гроші здійснили величезний вплив на розвиток самої людини, її діяльності, її ставлення до праці. Вони змінили ціннісну орієнтацію людини та уявлення про етичні норми.
Подвійна роль грошей, як засобу і як мети, розглядалася ще Аристотелем в його вченні про державу, і послужила теоретичним фундаментом для розмежування понять "економія" як мистецтво отримання корисних і необхідних для життя людини і суспільства благ і "хремастика" як мистецтво "робити запаси", а також як спосіб збагачення, нагромадження грошей и наживи. Якщо економія, за Аристотелем, породжується природною необхідністю, має міру обмеження і відповідає природі людини, то хремастика викликана часто неприродними потребами і необмежена ("Усі, хто зайнятий грошовими обігами, прагнуть збільшити кількість грошей до безконечності", - відмічав він).
Подальший перебіг історії показав, що обидві ролі грошей є необхідними і доцільними для суспільства, а внутрішня суперечність між ними служить джерелом суспільного розвитку.
З таких позицій аналізував суть грошей К. Маркс, розкриваючи закономірності їх перетворення на капітал. Розвиток товарно-грошових відносин, капіталістичного ринку перетворює різні людські якості на товари, які мають грошовий еквівалент. К.Маркс одним з перших проаналізував процеси і соціальні наслідки опредметнення людських якостей в системі відносин капіталістичного господарства. Він інтерпретував ці процеси як відчуження, яке породжує непідвладні людині соціальні сили і яке перетворює людей на об'єкти соціального маніпулювання.
Гроші - це річ, яка має свою особливу форму руху від однієї людини до іншої і яка відбиває певний спосіб спілкування, служить інструментом суспільної взаємодії людей за допомогою обміну. Механізм суспільної взаємодії, що здійснюється за допомогою грошей, можна звести до двох актів, що постійно чергуються:
За допомогою привласнення і відчуження грошей відбувається відчуження і привласнення різних благ, створених в суспільстві (товарів, послуг). У постійному чергуванні актів відчуження і привласнення відбувається переміщення створених в суспільстві благ з одних рук в інші. Цей процес формує економічне життя суспільства.
Схожі думки пізніше розвивав відомий соціолог Георг Зиммель у своїй "Філософії грошей". Відштовхуючись від ідей Маркса, він розробив свою філософську концепцію грошей, в якій головна увага приділялася соціально-психологічним аспектам грошових відносин, їх впливу на духовне життя людей. Про зростаючу владу грошей, коли вони стають метою, писав Г. Зиммель так: "Внутрішня суперечність суті грошей полягає в тому, що, будучи абсолютним засобом обміну, вони психологічно стають завдяки цьому абсолютною метою для більшості людей, що перетворює гроші, якимсь дивним чином, на символ...".
Гроші розглядалися Зіммелем не тільки як феномен економічного життя суспільства, але як універсальний спосіб обміну, що визначає характер відносин і спілкування в найрізноманітніших галузях людської життєдіяльності. Зіммелем була висловлена думка про знаково-символічну роль грошей як особливого культурного феномена, що опосередковує відношення людей.
Процес монетизації, тобто поширення грошових відносин і на позаекономічні сфери, захоплює не тільки предмети, але і людські відносини. Георг Зіммель виразив цю особливість грошей формулою: у міру того, як грошові відносини розповсюджуються на світ людських відносин, відбувається заміна «особистостей» на «ділові якості». Колишня система людських взаємин, побудована на особистій симпатії або антипатії, на дружбі або сімейних зв'язках, замінюється абсолютно іншою системою кількісних і вимірюваних грошима взаємин. Розвивається система формальних контрактів (наприклад, сучасні шлюбні і трудові контракти). Замість колишнього «душевного» світу, де люди пов'язані один з одним як неповторні особистості, виникає новий світ, заснований на грошових відносинах і формальних регламентах.
Історична місія грошей полягає не тільки в "полегшенні торгівлі" і не тільки в розвитку "ринкової економіки", націленої на отримання прибутку, але і у формуванні "економічної людини" з її особливими ціннісними установками, - у формуванні того, що потім назвуть "духом капіталізму".
Гроші зіграли певну роль у зміні внутрішнього світу людини, його інтересів, ідеалів, устремлінь і етичних критеріїв. Гроші змінили систему людських цінностей, поставивши себе в центрі як загальну економічну цінність.
Розвиток грошових відносин - факт не тільки економічного, але і інтелектуального життя суспільства. Гроші ставлять людину перед необхідністю раціонального обґрунтування своїх дій. Гроші як "міра всіх речей", як "речовий доказ" того, що безліч різнорідних речей можна прирівняти до однієї основи, - один з могутніх чинників розвитку абстрактного мислення. Поява грошей стимулювала розвиток "науки обчислювати" - математичного знання. Як зазначав ще Г. Зіммель, розвиток інтелекту йде паралельно з розвитком грошового господарства. Більш того, гроші сприяють розвитку "суспільного інтелекту", ставлячи суспільство перед необхідністю суспільного контролю над "вільною грою ринкових сил".
Гроші, самі по собі нічого не означаючи, володіють жахливою силою. Вони приховують в собі не тільки чисто економічну, але глибоку психологічну і навіть магічну силу: володіння ними (мається на увазі - "великими грошима") деколи суцільно перетворюють людину. Гроші, за словами К. Маркса, перетворюють вірність на зраду, любов на ненависть, ненависть на любов, чесноту на порок, раба на пана, пана на раба, дурість на розум, а розум на дурість.
Сьогодні ми спостерігаємо ситуацію штучного розширення функцій грошей, розширення їх природної «компетенції». Помилково вважати, що сучасні гроші охоплюють лише економічну область людської діяльності: гроші давно стали універсальною категорією, на основі якої створюється всеосяжна «картина світу». Більш того, гроші стали претендувати на провідну роль в розвитку цивілізації і культури, на свій лад тлумачити і перекручувати і сенс історії, і призначення людини, і проблеми духовного буття. Чим же обумовлено вторгнення грошово-товарних цінностей в сферу духовної культури? Чому гроші із засобу вдосконалення процесу товарообміну перетворилися на загальний еквівалент свободи і навіть на мірило цінності самої людини?
Однією з характерних рис сьогодення стали зміни у суспільній психології людини: спрямованість свідомості набуває суто «грошового» характеру, або - іншими словами - формується так звана монетаристська ментальність, монетаристський світогляд, який ґрунтується на переконанні, що гроші суть вища цінність, безумовний і загальний світовий еквівалент. Відомий філософ і політолог А.С. Панарин у своій праці "Виклик глобалізму" стверджував, що сьогодні монетаризм - більше, ніж одна з економічних течій. Він є сьогодні, мабуть, найагресивнішою доктриною, що вимагає перегляду самих основ людської культури - відмови від всіх традиційних заборон і противаг, за допомогою яких будь-яке суспільство захищалося від агресії грошового мішка. Монетаризм перекручує або повністю знищує всі вищі цінності людського буття: життя вироджується в біологічний акт, творчість підміняється процесом купівлі-продажу, свобода замінюється на рабство під владою грошей.
В суспільній свідомості наявність у людини капіталу сьогодні асоціюється з її особливою продуктивною енергією, силою волі і неординарністю особи. Фінансове піднесення людини все частіше сприймається як міра її значущості і винятковості, її особливих інтелектуальних здібностей. Проте, це не більш, ніж ілюзія. Хоча ця ілюзія підкріплюється в свідомості обивателя переконаністю, що духовна порожнеча може бути компенсована іншою можливістю - можливістю визнання через економічну винятковість. Економічна винятковість підприємця починає сприйматися як винятковість взагалі, а суспільна оцінка його добробуту як оцінка його як такого, як особи взагалі. І навпаки, творча особистість, яка часто є не тільки безкорисливою, але й досить непрактичною людиною, викликає у обивателя презирство. Звідси - широко відома фраза, "візитка" типового обивателя: "Чому ти такий бідний, якщо ти такий розумний?".
Насправді ж переконання, згідно з яким людина здатна сформувати своє "Я" не зсередини себе самої, а ззовні, є цілком ілюзорним. Тому пошук соціального визнання і схвалення, прагнення побудувати імідж соціальної успішності часто є виявом духовної слабкості і обмеженості людини. В цьому випадку самоствердження особи виявляється залежним не від реальної цінності її внутрішнього світу, а від її оцінки громадською думкою. Особа перестає бути самодостатньою і потребує підтримки ззовні. Такою підтримкою можуть стати у тому числі і гроші, які є в ситуації ринкової суспільної психології еквівалентом соціального визнання.
Монетаристське світосприйняття, оцінка всього в реальності виключно з позиції вигоди і користі, потенційно загрожує насамперед підприємцям за родом діяльності. Адже мета будь-якої комерційної операції - отримання максимального прибутку. Таким чином, універсальна оцінка діяльності фірми, операцій, що проводяться нею, а також професійних якостей персоналу повністю вписується в рамки економічного ефекту. Ціннісна сторона бізнесу цілком вичерпується шкалою грошових еквівалентів. Навіть такі, здавалося б, чисто етичні поняття як «порядність», «чесність», «справедливість» в світі підприємництва трансформуються в чисто раціонально-економічні категорії: «порядність» партнера розуміється як один з гарантів отримання прибутку і не більш того. Така шкала необхідна і цілком доречна в рамках економічної діяльності, але коли економічні цінності впроваджуються в позаекономічну сферу - це вже реальна загроза для майбутнього суспільства, перепона для духовного зростання особи.
Гроші в уявленні індивіда асоціюються з багатством, владою і незалежністю. У ситуації сучасної духовної девальвації, ідолами світу стали не тільки гроші, але й влада. Гроші дійсно мають багато спільного з владою. Внутрішня мотиваційна суть грошей і влади єдина - прагнення до володіння.
Гроші дають владу тільки над речами і над тією частиною світу, яка здатна продаватися, вони неподільно панують в світі ринкових цінностей, але їм непідвладні душі і долі людей.
При цьому варто розрізняти «владу як засіб» і «владу як самоціль». Часто людина вимушена нести тягар влади заради досягнення певної мети, іноді це - її життєве призначення і моральний обов'язок. Інша справа, коли влада сама по собі стає єдиним способом самоутвердження для індивіда. Часто чим більше духовно та інтелектуально є обмеженим власник багатств, тим більше прагне він добитися реальної влади, адже це відкриває доступ до володіння самими людьми. Усвідомлення своєї слабкості пробуджує в людині потребу самоствердження. З цієї причини прагнення до влади означає спрагу помсти за власну неповноцінність. Чим більш обділеною, духовно неспроможною відчуває себе людина, чим виразніший її комплекс меншовартості, тим помітніше її прагнення до влади і тим жорсткіше за формою її самоутвердження у владі.
А чи можуть духовні цінності бути куплені або продані? Чи продаються закон, честь, свобода, любов, батьківщина або сумління? Мабуть, що ні. За словами О.С. Пушкіна, "не продается вдохновенье, но можно рукопись продать...". Однак, можна продати свою душу - якщо вона виродилася, перетворилася на товар, а звідси - і втратила цінності духу. "Продати душу" це дорівнює "продати себе", "продатися". Таким чином, на рівні духу людина не продає, але продається.
Ця тема - не тільки основа сюжету "Фаусту" Гете. Цієї темі присвячена і одна з праць відомого філософа ХХ століття Еріха Фрома - «Мати або бути?». Фром починає своє дослідження з констатації полярності і несумісності двох способів сприйняття життя, двох глобальних світоглядних орієнтацій: або людина прагне мати багато що, або вона прагне бути багато ким і чим. Перед сучасною людиною встає дилема: або вона орієнтує себе продуктивно, стає особистістю і ігнорує кон'юнктуру ринку, або вона перетворює себе на товар, стає безликою, але при цьому відповідає соціальному замовленню. Перше припускає буття і життя, друге - володіння. В даному випадку одне виключає інше вже тому, що не можна перетворитися на товар, залишаючись особою.
За думкою філософа Еріха Фрома, творчість якого присвячена проблемам людини в сучасному "економікоцентристському" світі, в наш час формується новий тип ринку - ринок особистостей, а з ним поширюється і ринкова орієнтація особи, "грошова" психологія. Фактично ринкова психологія виходить за рамки сприйняття світу лише за схемою «продавець-покупець», сьогодні в свідомості людини вже не тільки світ став товаром, але в товар перетворилася і сама людина, сама особа. Вона втрачає індивідуальні якості, її кредо стає формула «Я такий, яким ви хочете мене бачити». Ринкова світоглядна орієнтація означає переродження людини на товар, отже, означає смерть людини як особистості.
3. Економіка і мораль. Культурний сенс господарювання.
У сучасну епоху надзвичайну актуальність набула проблема культурного сенсу економічної діяльності, міри її зв'язку з духовними цінностями. Проблема співвідношення культури і економіки, духовно- моральних і матеріальних цінностей розглядається, як правило, в двох альтернативних варіантах. Відразу ж відзначимо, що обидві ці позиції є крайнощами.
^ Перша з них обумовлена "економікоцентристською" ідеологією сучасної цивілізації і полягає у запереченні позитивного впливу моралі на економіку: бізнес повинен приносити прибуток, не дивлячись на засоби. "Економікоцентрізм" - це підпорядкування всього людського життя, культури принципам економічної доцільності, логіці розвитку господарських технологій і виробничих відносин. Вважається, що «економіка повинна бути економною», орієнтованою на максимізацію прибутку, а питання про людські відносини в цій сфері, їх відповідність ідеалам гуманізму, добра, духовного піднесення людини, - усе це повинно бути за межами економічної сфери.
Сучасна економічна свідомість в оцінці господарської поведінки людини виходить з установки А. Сміта, який вважав, що природною схильністю людини є схильність до торгівлі, до обміну одного предмета на іншій. Якщо у вченні про моральність А. Сміт відзначав, що людині властиве відчуття симпатії, то в економічному ученні він відстоював ідею, що людині від природи властивий егоїзм і прагнення до особистої вигоди, переслідуючи яку, вона сприяє інтересам всього суспільства. Проте якщо на початку ери капіталізму, при зародженні класичних економічних теорій ринкової економіки, її творці все ж певною мірою визнавали значення моральності для господарювання, враховували їх взаємний зв'язок, то в неокласичних теоріях, навпаки, стали вважати, що ринок сам «створює» мораль і «робить» автономну моральність непотрібною. Хоча і визнається той факт, що загальнолюдські моральні цінності діють, безперечно, і в сфері економіки (у варіантах ділової етики, етики бізнесу), але загалом моральні норми повинні поступитися місцем принципам економічної доцільності. У порівнянні з егоїстичним інтересом, альтруїзм в економіці визначається як гранично дефіцитний ресурс і доволі хитка опора.
Мораль, на думку цих суворих прагматиків, може бути навіть певною перепоною для бізнесових відносин: вона обмежує ділову активність, забираючи час і енергію. Сумніви етичного порядку, душевні переживання, "надлишкова" моральна відповідальність, та й переймання філантропією, з погляду прибічників цієї позиції, приховують в собі небезпеку для бізнесмена розслабитись у конкурентній боротьбі за виживання і погіршити свої позиції в гонитві за прибутком. Гаслом тут є - "морально все, що економічно ефективно".
Так, лауреат Нобелівської премії, представник чикагської школи економіки М.Фрідмен, висловив думку, що у вільній економічній системі може існувати тільки єдиний вид відповідальності, згідно з яким усі наявні засоби повинно використовувати з максимальною ефективністю, а будь-яка діяльність повинна перевірятися максимально можливим прибутком. Сама людина з такої позиції оцінюється у вимірах прибутку, як один з дієвих засобів максимізації ефективності економіки (за М.Фридменом, серед п'яти основних форм багатства, поряд з грошима, облігаціями, акціями, фізичними благами, знаходиться і людський капітал, додаткові внески в який сприяють розвитку економічної сфери).
^ Вищезгаданій позиції протистоїть інша, яку найчастіше висловлюють філософи. Згідно з їх поглядами, господарський порядок завжди містить в собі компоненти, зміст яких істотно важливіше за економічні - це етичні ідеали, релігійні уявлення про сенс людського існування, естетичні і художні канони. Мета економіки і полягає в служінні цим справжнім цінностям, оскільки їх існування первинне щодо господарської системи.
Так, С. Н. Булгаков в книзі "Філософія господарства", відзначав, що економіка не може розглядатися як мета, вона - лише засіб, і її організація повинна максимально служити духовному розвитку людини. Булгаков, посилаючись на Біблію, підкреслював, що відповідно до Священного Писання метою людської діяльності може бути тільки духовне самовизначення людини, перемога над властивими людині вадами жадності, користолюбства, суперництва. Сенс господарської діяльності Булгаков бачить не в задоволенні матеріальних потреб людини, а в наближенні Царства Божого з його ідеалом любові.
Подібну ж позицію відстоював Е. Фром, відзначаючи, що з використанням людини людиною повинно бути покінчено, економіка повинна служити розвитку людини, капітал - праці, а речі - життю.
Отже, обидві названі альтернативні позиції та їх контраргументи такі.
Економіка, щоб залишитися собою, повинна слугувати тільки своїм власним цілям - збільшенню прибутку і користі. (Але: виключно утилітарний, раціонально-прагматичний підхід до економічної діяльності неминуче перетворює її продукти на руйнівну силу).
Економіка - лише засіб, вона повинна служити вищій - духовній меті. (Однак: будь-які спроби скасувати товарне виробництво з його прагненням до розрахунку і користі, завжди породжували нестерпні умови для творчості, оскільки створювали передумови поширення деспотії або убогості).
Обмеженість можливого "одухотворення" господарських форм виявляється, наприклад, в своєрідних історичних парадоксах. Так, економічна і технологічна розвиненість суспільства чи епохи зовсім не завжди супроводжується культурним "процвітанням" в сферах моралі і мистецтва. І, навпаки, господарська криза, занепад економіки, деградація її структур може стати фоном для культурного зльоту, спалаху духовного подвижництва.
Потрібно визнати, прийняти як факт, що сфера економіки, хоча і не є цілком поза-етичною сферою, все ж таки з усіх інших соціальних сфер менше всіх пов'язана з мораллю.
По-перше, економічні феномени є проявами певних об'єктивних економічних законів, і як такі вони не є ані злом, ані добром. Люди не здатні відмінити саму об'єктивність законів. Проте вони здатні змінити суспільні обставини, через які дані закони діють. І тоді економічні явища все ж таки не є ціннісно нейтральними. Вони пов'язані з моральними факторами настільки же, наскільки самі економічні закони пов'язані з суб'єктивним фактором, людською діяльністю, що здійснюється в певних соціально-економічних обставинах і впливає на них.
По-друге, етична обмеженість економіки виявляється і в тому, що на господарську діяльність, на результати цієї діяльності, на товари безпосередньо не переносяться етичні достоїнства суб'єктів діяльності (наприклад, душевні та моральні якості підприємця). Це обумовлено тим, що особливість економіки - бути сферою міжлюдських відносин саме з приводу речей. А за певних соціально-економічних умов (в ситуації ринкової економіки) навіть самі відносини між людьми перетворюються на речові (товарні) відносини (не випадково політична економія за таких умов поступається місцем "економікс").
Мораль же охоплює собою таку сферу міжлюдських відносин, яка ґрунтується на забороні перетворення людини на річ, на засіб (згадаємо категоричний імператив Канта).
У товарному світі за відносинами речей, за тим емпіричним фактом, що річ править людиною і у відносини вступають речі, а не люди, стає непомітним той факт, що все ж таки за відносинами речей приховані інтереси людей та реальні протиріччя між ними (саме ця ідея є безперечно позитивним надбанням марксизму). Економіка не є лише перетворенням людиною зовнішнього речового світу, вона є відносинами людей, їх діяльністю, в формах якої здійснюється самореалізація і саморозвиток людини. І у такому людському вимірі економіка безумовно містить в собі значний моральний потенціал і не може розумітися як морально нейтральна сфера суспільного життя.
Попри всю раціональність і навіть актуальність суто економічного підходу до людини, все ж таки не варто забувати, що цінність людини не визначається мірками економічного розрахунку. В економіці також можлива ефективна діяльність в рамках добра, де може проявити себе і етично-позитивна особа. Саме етично-позитивна економіка і забезпечує довгострокову, стратегічну ефективність, рентабельність. Ефективна економічна діяльність, здійснювана в рамках добра, у свою чергу сприяє вдосконаленню соціальних відносин і особистої моральності. Неетична поведінка, аморальний бізнес обернуться рано чи пізно соціальними і етичними витратами для особи і суспільства, а також негативними наслідками щодо економічної ефективності підприємства. У ХХ столітті, наприклад, усе більш очевидним стає той факт, що поняття ефективності ринкової економіки приходить у протиріччя з моральним поняттям соціальної справедливості. Спроби знайти компроміс між ринковою ефективністю і справедливістю, без чого суспільство втрачає стан рівноваги, привели до визнання необхідності державного втручання в соціально-економічну сферу. Тим самим ринкова економіка, позбавлена внутрішньої етичної мотивації, морального самообмеження, починає морально нормуватися ззовні.
Основні етичні категорії добра і зла, совісті і честі, свободи і відповідальності та інші категорії пронизують всі сфери людського життя, у тому числі і сферу економічних відносин. І подібно до того, як існує, наприклад, лікарська етика, так само реально існує економічна етика: виробництво матеріальних і духовних багатств, стихія ринку, збір податків, оплата праці - все це пронизано так чи інакше етичними началами.
Економіка, безумовно, впливає і на суспільну мораль, і на моральність особистості. Дія економіки на мораль може бути прямою і непрямою. Прямий вплив економіки на мораль виявляється в зростанні злочинності при зубожінні громадян і суспільства, при сильній диференціації суспільства, при зростанні безробіття. Непрямий вплив виявляє себе в переоцінці людиною таких моральних цінностей, як порядність, справедливість, чесність.
Все це вимагає правильного розуміння самої проблеми співвідношення економіки і моральності. Загальнолюдські моральні цінності, принципи діють і у сфері економіки. Так звані «етика бізнесу», «господарська етика», «економічна етика», «етика успіху» не є особливою мораллю разом із загальнолюдською, а є специфічним проявом єдиних фундаментальних моральних цінностей у сфері господарської діяльності. Це означає, зокрема, що при виникненні конфліктів у свідомості суб'єктів між нормами загальнолюдської моралі, з одного боку, і нормами «економічної етики», з іншого - перевагу належить віддавати загальнолюдським нормам.
Отже, певною мірою духовно-культурні, моральні цінності не є абсолютно чужими для економіки, вони можуть бути поєднані з власними цілями економічної діяльності, сприяти їх реалізації. Що ж до вищого рівня культури, в основі якого - "життя заради інших", потреба в житті та благополуччі іншої людини, то економічна діяльність з ним, мабуть, несумісна. Якщо вона набуває характеру безкорисливого "служіння іншому", то починає втрачати сутнісні ознаки економічної діяльності.
На необхідність збереження етичного виміру економіки вказував на початку ХХ століття російський релігійний філософ і богослов С. Булгаков. У своїй праці "Філософія господарства" він писав: «Господарювання є боротьбою людства із стихійними силами природи в цілях захисту і розширення життя, підкорення і олюднення природи». Людині внаслідок її початкової богоподібності дано бути співтворцем і співпрацівником Господа.
Гуманістичну (економіка повинна бути передумовою існування гідної людини як особи); соціальну (господарська діяльність не повинна породжувати в суспільстві конфлікти, вона
Повинна прагнути до суспільної єдності); екологічну (людина повинна не тільки користуватися природними благами, але і сприяти добробуту природи, тобто не тільки захищати природу, але і розвивати закладені в самій природі прогресивні можливості); економічну (власне економічна мета господарювання пов'язана з її ефективністю, адже економіка повинна перш за все задовольняти елементарні життєві потреби, створювати і пропонувати достатню кількість якісних товарів і послуг; ефективність економіки виявляє себе як максимальна користь при мінімальних витратах). Щодо реалізації власне економічної мети, то тут господарська діяльність найбільш віддалена від моральності. Тут
Діють власне економічні закони, професійні норми тощо. Проте це не означає, що власне економічна діяльність знаходиться поза сферою добра і зла.
4. Динаміка економічних процесів у сучасному світі та її вплив на культуру і суспільну свідомість.
У світі ринкових і товарно-грошових відносин у ХХ столітті відбулися серйозні і глибокі зміни.
Зростає роль державного втручання в економічний процес (при збереженні приватної власності і приватної ініціативи як економічної основи).
Відбулися значні зміни у механізмах ринкової регуляції економіки, ринкова економіка починає набувати одночасно і рис планової економіки . У багатьох країнах створені плани і прогнози, що носять вже не директивний (як при соціалістичній економіці), а орієнтовний характер.
На економіку все більше впливають політичні інституції та їх рішення, насамперед - держави. Своєрідним теоретичним віддзеркаленням цього процесу стало кейнсіанство - економічне вчення, що основну увагу приділило зв'язку економіки і державного регулювання .
Розвиток ринку сприяв зростанню споживання всього суспільства, що виразилося у виникненні так званого суспільства масового споживання.
Відбулися суттєві зміни у відносинах приватної власності. Приватна власність є, як і раніше, економічною основою, стрижнем товарно-грошової ринкової економіки. Разом з тим відбувається розширення суб'єктів цієї власності. Все більше число працівників підприємств стають акціонерами, пайовиками цих підприємств, залучаючись таким чином до осіб, пов'язаних з підприємствами узами власності. Приватне підприємництво перестало бути нерозривно пов'язане з відносинами приватної власності і з персональною власністю. Капіталіст або "розсіявся" серед маси акціонерів, кожен з яких не є сам по собі капіталістом, або став підкореною особою грошового механізму, або перетворився на організацію найманих осіб. Виділяються професійні менеджери, які одночасно є власниками частки своїх фірм, а також мають частки в інших. Самі поняття "капіталіст", "капіталізм" вже адекватно не описує ситуацію в західних країнах.
Посилюються вплив людського фактору на розвиток економіки. Тому в економічній теорії виникає термін "людський капітал". Відомий економіст М.Фридмен серед основних п'яти форм багатства називає гроші, облігації, акції, фізичні блага і людський капітал. Адже вкладення в робочу силу - освіту, охорону здоров'я, культуру, кваліфікацію - дають нову якість, нову форму людського багатства. За дослідженнями вчених, вирішальним фактором економічного зростання є вдосконалення знань і підвищення освітнього рівню робочої сили, а на приріст капіталу припадає хоча і значна, але не основна частина економічного зростання.
Формується світова глобалізована економіка. Домінуючою цінністю у глобальній капіталістичній системі стала гонитва за грошима. Це руйнує світову економіку, оскільки, по- перше, реальна економіка (виробництво товарів) потупається місцем віртуальній економіці (фінансові спекуляції). Сьогодні світова торгівля валютою складає 400 трильйонів доларів на рік, тоді як річна торгівля товарами - в 80 разів менше, тільки 5 трильйонів. По-друге, набирає темпи і кримінальна економіка, що продукує негативну вартість (наркотики, рекет, контрабанда, корупція, комерційний тероризм, фальшиві гроші). По-третє, це приводить до глобальної економічної диспропорції: на долю 20% найбільш багатої частини людства (так звані країни "золотого мільярду") припадає 83% світового доходу, а на долю решти 80% - лише 17%.
Усі ці зміни знайшли своє відображення і в культурі епохи. У сучасній суспільній свідомості утвердився і панує примат економічного погляду, економічного підходу щодо всіх сфер суспільного і приватного життя. У сфері соціальної науки цей феномен набув назви "економічного імперіалізму", тобто активної експансії економічної методології і теорії у інші соціальні науки. Так, один з найвідоміших представників економічного імперіалізму Г.Беккер у своїй праці "Економічний аналіз і людська поведінка" наголошує на тому, що економічний підхід є всеосяжним, він застосовний до будь-якої людської поведінки. Фактично це нові варіації достатньо старого вже вчення - економічного матеріалізму, згідно з яким в основі всіх соціальних, культурних і духовно-моральних форм, в основі всього історичного життя людей лежить економіка. Усе розмаїття суспільного життя обумовлено тут, врешті-решт, економічними чинниками.
Претензії економіки на панівну роль в практиці соціального життя, а економічної теорії - в соціальній науці мають цілком реальні коріння. Такі претензії обумовлені самим характером сучасного соціального процесу та його новітніми тенденціями. У суспільному житті, значною мірою визначеному сьогодні глобалізаційними тенденціями, стає все більш реальною загрозлива перспектива утвердження "економічного тоталітаризму" - безроздільного диктату ринково-економічних цінностей, в тому числі і в позаекономічних сферах. Відбувається інтенсифікація мотивації прибутку та її проникнення до сфер, в яких до того панували інші ціннісні орієнтації. Критерії комерційної вигоди і економічної ефективності стають універсальними, установка на економічний успіх - домінуючою, принципи ринкового розрахунку і економічної доцільності проникають сьогодні в юриспруденцію і медицину, в освіту і науку, в мистецтво, в сферу сімейних і особистих стосунків. "Економічна людина", що орієнтована на прибуток, утверджується в правах за рахунок більш високих вимірів буття, які цивілізація завжди охороняла від профанації. Якщо раніше у ролі охоронця високої культури була інтелігенція, яка традиційно несла на собі печатку антибуржуазності і свою місію вбачала у викриванні приземленості і духовної обмеженості буржуазного міщанства, то сучасна ліберальна інтелігенція, інтелектуальна еліта теж починає рахуватися тільки з наявними обставинами і соціальною кон'юнктурою, намагаючись відмежуватися від моральних і соціальних обов'язків.
Людина в своїх потребах стає об'єктом маніпуляцій з боку ринку, продуктом масованої пропаганди, реклами, жертвою нав'язаних смаків і т. Ін. Економіка використовує, заохочує, експлуатує перш за все рекламу і моду, які стимулюють споживання, і всіляко відхрещуються від високої культури, вважаючи її непотрібною розкішшю, яка вимагає багато грошей, але нічого не дає для реального життя.
На цьому ґрунті виникла і швидко розповсюдилася культура постмодернізму, що по суті продовжує масову культуру. Той тип розвитку, що панує до цього часу, орієнтований на нестримне нарощування споживання матеріальних благ і природних ресурсів. Він загрожує руйнуванням біосфери, а отже, і загибеллю людства. Щоб уникнути цієї загрози, потрібно радикально змінити спосіб життя, здійснивши гармонійне з'єднання матеріального і духовного начал.
Прибутковість і продажність стають основними критеріями нової культури, яка заохочує інстинкти за рахунок розуму і моралі. У такий ситуації дискредитується вся некомерційна культура, під девальвацію підпадає усе, що не можна продати за гроші, що не охоплюється поняттям ринкових цінностей - сумлінність, безкорисливість, чесність, патріотизм, національні святині, духовні абсолюти.
Монетаризм став сьогодні не просто однією з економічних концепцій, але й своєрідною агресивною ідеологічною доктриною, "ідеологією грошей" Небезпечність ситуації, при якій монетарні цінності узурпували роль істинних цінностей, а ринки почали домінувати у тих сферах суспільного життя, де їм не місце, відмічає і такий відомий практик економіки, "фінансовий чаклун" сучасного світу як Дж.Сорос (у своїй книзі "Криза глобального капіталізму"). Наприклад, показник ВНП (валового національного продукту), за яким прийнято вимірювати економічний прогрес, е виміром монетарного обміну, адже чим більшою мірою соціальні взаємодії набувають форми монетарного обміну, тим більше стає ВНП. Але суттєвим е той факт, що цей показник знаходиться "по той бік добра і зла", поза сферою моралі. Так, за ілюстрацією Дж.Сороса, поширення сніду - за умови рівності інших чинників - веде (з огляду на вартість лікування) до зростання ВНП
У системі глобального капіталізму діють сили, єдина мета яких - збільшити прибуток. Економічний індивідуалізм і егоїзм тут просто ототожнюються з раціональною поведінкою. Наприклад, система сучасного менеджменту, орієнтована на таку раціоналізацію поведінки, а звідси і на боротьбу з залишками некомерційного підходу до світу, на підкорення будь-яких форм соціальної активності процесу продукування прибутку.
Але жодна культура не здатна вижити, якщо головним мотивом виступає прибуток. Ринкова економіка з її гаслом "максимум прибутку при найменших витратах" звільняється від моральних норм, протиставивши їм свої власні норми і цінності - принципи доцільності і ефективності. Втрачається розуміння того, що, хоча економіка і повинна бути ринковою, щоб бути ефективною в сучасних умовах, але не припустимо, щоб і саме суспільство стало ринковим. Тому в 90-і рр. ХХ століття чітко позначився зустрічний рух культури і економіки до їх співпраці і партнерства. У 1992 р. За ініціативою ООН і ЮНЕСКО створена Всесвітня комісія з культури і розвитку. У її документах ставляться нові завдання: забезпечення стійкого розвитку, що базується на культурі, яка оголошується ключовим чинником економічного і соціального прогресу в XXI ст.