Тема 11. ГНОСЕОЛОГІЯ. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.
Сутність пізнання. Суб'єкт і об'єкт пізнання.
Основні форми і способи пізнання.
Види і рівні знання. Знання і віра.
Проблема істини в філософії. Основні концепції істини.
1. Сутність пізнання. Суб'єкт і об'єкт пізнання
Гносеологія, або філософська теорія пізнання виникає разом з філософією, з переходом людського духу від міфу до логосу. «Логос» в давньогрецькій міфології спочатку означав слово, мовлення, а пізніше - думку, поняття, розум, світовий закон. Антична філософія оформлюється як раціональний, розумовий спосіб пізнання світу і людини. Вихідною проблемою теорії пізнання стає проблема ілюзії і реальності, їх розрізнення, а звідси - проблема гадки і знання, а також проблема обґрунтування можливості досягнення істинного знання.
Основними питаннями гносеології є такі :
Як людина пізнає оточуючий світ і себе?
Які етапи, або ступені пізнання?
Що таке істина?
Як відрізнити істинне знання від помилки, хибного знання?
Як можливо ( і чи можливо взагалі ) досягнути істину?
Пізнання є процесом духовного освоєння світу, спрямованим на досягнення істини, достовірного знання дійсності.
Умовою і об'єктивною основою пізнання є суспільно-практична діяльність. Практика розуміється в філософії як матеріальна, чуттєво-предметна діяльність людей. Практика як перетворення людиною природного і суспільного середовища є самим способом існування людини. Практика є основою пізнання, його метою, а також критерієм істинності знань. Практика дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності, зумовлює формування об'єкта і суб'єкта. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх іншим поколінням. На основі практики виникає потреба в подальшому розвитку знань
Процес пізнання є опосередкованим процесом взаємодії суб'єкта і об'єкта пізнання. Він має
Три складові :
А) суб'єкт (той, хто пізнає );
Б) об'єкт ( те, що пізнається );
В) інструменти, або засоби пізнання ( в якості посередників можуть бути матеріальні засоби - власне
Тіло, знаряддя праці, прилади або ідеальні - поняття, категорії, художні образи тощо ).
Розрізнення суб'єкта і об'єкта є не тільки фундаментальною опорою всієї гносеології, але й людської
Діяльності загалом. Практична діяльність людей є основою духовного освоєння ними світу. На відміну від тварини, яка ототожнюється з власною життєдіяльністю і не усвідомлює її схему, не виділяє себе з оточуючого середовища, не змінює, а лише пристосовується до нього, людина в своїй діяльності протиставляє себе об'єктивному світу. Тому об'єктивна природа всієї реальності існує тільки для людини. Людина змінює світ свого існування, тому для неї особливої значущості набуває його об'єктивний зміст, яким світ є насправді, самим по собі. Об'єкт - не тотожний об'єктивній реальності. Об'єкт - це те, що виокремлюється людиною в процесі практичної життєдіяльності, з об'єктивного зв'язку_природи і суспільства і на що спрямоване її пізнання. Об'єкт пізнання може бути як матеріальним, так і ідеальним.
Сам суб'єкт теж є певною ступінню освоєння об'єктивної дійсності, тому під суб'єктом розуміється не просто людина як така, з органами чуття і мозком, даними від природи, не «гносеологічний робінзон», а людина як суспільно-історична істота, яка змінюється в історії і змінює свої уявлення про світ і про власну суб'єктивність. Процес пізнання не здійснюється в окремій голові окремого індивіда, він не є виключно психологічним процесом. Було б помилкою вважати, що можна вивчити «природу» людини
Устрій її органів сприйняття, характер психічних процесів, - і тоді зрозуміти структуру і межі людського пізнання. Насправді ж все в людині - від сприйняття до вищих форм мислення - формується історично, в соціально-культурному середовищі.
Своєю діяльністю людина ніби накладає печатку на світ, він стає олюдненим світом, сповненим людським сенсом і значенням. Природа, наприклад, виявляє свою об'єктивність, свої властивості лише тою мірою, якою вона перетворюється людською практикою. Навіть зоряне небо, в якому людська праця реально нічого не змінила, стає предметом людської уваги, предметом пізнання, лише коли воно перетворюється практикою на засіб орієнтації в просторі і часі, на природні компас, годинник, календар.
У світі людського буття, сповненого суб'єктивним, людським змістом, протиставлення об'єкта і суб'єкта щезає. Але воно залишається в теорії пізнання. Поділ на об'єкт і суб'єкт є невід'ємною рисою гносеології, адже без такого поділу втрачається сам сенс пізнання - осягнення реальності в її «справжності», достеменності, а не ілюзорності. Це важливо підкреслити, тому що деякі напрямки сучасної філософії відмовляються від уявлення про суб'єкт і об'єкт пізнання. Єдиною реальністю тут стає безпосереднє переживання суб'єктом свого власного буття, тобто суб'єкт і об'єкт ототожнюються.
!Нша крайність - абсолютизація протиставлення суб'єкта і об'єкта (як протиставлення людини - світу об'єктивної реальності). Класична філософія поставила на місце людини як цілісного, соціально-культурного суб'єкта лише абстракцію людини (людину, як мислення), а буття розумілося там, як таке, що позбавлене людського виміру, як буття над і поза людиною. Причиною такого підходу був культ науки, орієнтація на неї, як на зразок будь-якого знання. За часів Просвітництва виникає думка, що тільки наука в змозі розкрити всі таємниці природи і вирішити питання про сенс життя і призначення людини. Тоді як наукове знання - це всього лише знання про обезлюднений світ, про світ речей і речових відносин, де навіть людина розглядається, як об'єкт серед інших об'єктів природної реальності.
Гносеологія повинна розрізняти суб'єкт і об'єкт (адже ми прагнемо отримати достовірне, об'єктивне знання і про сам суб'єкт, наприклад, - про душевний стан іншої людини ). Але цей гносеологічний кут зору не повинен абсолютизуватися, оскільки пізнання є лише часткою цілісного процесу освоєння світу людиною. Крім пізнавальної діяльності, є практична життєдіяльність людей, а також - світ культури і людської духовності. Людина та її світ є часткою універсального буття. I тут не може бути розриву між суб'єктом ( людиною ) і буттям. Буттям є і об'єкт, і суб'єкт.
Це означає, що завжди треба усвідомлювати відносність гносеологічного поділу на суб'єкт і об'єкт, його доцільність тільки в рамках пізнавальної діяльності. Пізнання може бути правильно осмисленим, якщо воно розглядається у зв'язку з усіма формами людського життя в світі природи і культури.
Основними настановами та ідеями сучасної гносеології є наступні. 1. Пізнання є процесом саморозкриття об'єктивного буття через буття людини. Пізнавальна діяльність є часткою всієї життєдіяльності людини, а людське буття - часткою універсального буття світу. Завдання гносеології - пізнати об'єкт в його єдності з буттям людини як суб'єктом пізнання.
Суб'єкт пізнання включений в універсальне буття, в реальний світ, у зв'язки з іншими суб'єктами. Тому суб'єкт в сучасній гносеології розуміється як комунікативний суб'єкт ( такий, що формується, усвідомлює себе і пізнає світ через інтерсуб'єктивний простір, через спілкування з іншими ).
Об'єкт пізнання не є обезлюдненим світом, він може бути представленим принаймні трьома сферами: а) природним середовищем, що існує незалежно від людини і досліджується традиційними методами наукового пізнання ; б) світом культури та історії, що створюється сукупною діяльністю людей; в) внутрішнім світом людини - світом людських переживань, почуттів, уявлень. Для пізнання людської духовності і культури потрібні особливі методи, тому в сучасній філософії розроблена методологія соціального і гуманітарного знання.
Процес пізнання укорінений в життєвому світі людини, тому наука є однією з декількох можливих видів знання, її постійними супутниками є донаукове і позанаукове знання, значення яких є не меншим, ніж науки.
2. Основні форми і способи пізнання
У теорії пізнання прийнято розрізняти чуттєві і раціональні форми пізнання. Пізнання починається з чуттів. Людина має органи чуття (зір, дотик, слух, нюх, смак). Завдяки ним вона отримує чуттєве знання про світ. Чуттєве пізнання має три основні форми: відчуття, сприйняття і уявлення.
Відчуття - первинний елемент чуттєвого пізнання. Відчуття є даними про окремі властивості предметів.
Сприйняття - цілісний наочний образ предмета.
Уявлення - цілісний образ предмета, що зберігається в пам'яті або в уяві.
Раціональне пізнання - це процес мислення, логічне пізнання. Воно теж має свої форми - поняття, судження, умовивід.
Поняття - узагальнення, яке дає змогу отримати знання про суттєві ознаки даного класу речей. Поняття фіксується в слові, але не тотожне йому.
Судження - це форма мислення, яка стверджує або заперечує зв'язок між предметом та його ознаками, відношення між предметами або факт існування предмета. Судження може бути істинним або хибним, його граматичною формою є речення.
Умовивід - форма мислення, завдяки якій з одного або кількох суджень виводиться нове. Найбільш важливою формою мислення є поняття. Раціональне пізнання навіть називають поняттєвим знанням.
Акт пізнання - це завжди єдність його чуттєвої і раціональної форми. Чуттєве пізнання здійснює безпосередній зв'язок з об'єктом, раціональне - відображує загальні, істотні властивості предметів і явищ, які недоступні чуттєвому пізнанню. Раціональне пізнання не зводиться до простої суми даних органів відчуття та їх комбінування (як вважали емпіристи XVII ст., стверджуючи, що немає нічого в розумі, чого до того не було б у відчуттях). Результати мислення дають нове знання, але, крім того, ще й активно впливають на структуру і зміст чуттєвого пізнання.
Але яким же чином мислення в змозі охопити те, що не дається в почуттях? Це стає можливим завдяки тому, що мислення, раціонально-логічна форма пізнання є аналогом і відображенням практичної діяльності. Саме практичне перетворення об'єктів виявляє їх внутрішні потенції і властивості. Змінюючи предмети, формуючи їх, створюючи нові об'єкти, які не дані природою, людина осягає їх суттєві зв'язки, постійні форми, тобто те, що залишається відносно незмінним, стійким у зміні зовнішніх форм предмета. Так виникають поняття - форми мислення, що відображають загальні, істотні, суттєві властивості і відносно сталі, стійкі відношення предметів, явищ, процесів. Поняття втілюють в собі не лише знання про об'єкти пізнання, але і знання про суб'єкт, його активність, про рівень розвитку практичної діяльності. Та сама людська чуттєвість не є природним даром, не є виключно фізіологічною або психічною властивістю людини, а є результатом суспільно-історичного життя. «Формування п'яти зовнішніх чуттів - це справа всієї попередньої історії» (К. Маркс). Здатність, наприклад, естетично сприймати предмет не задається анатомо-фізіологічними особливостями вуха чи ока. Музично чутливе вухо і сприйнятливе до краси око породжуються людською історією і культурою. Відомо, що художньо «невиховане» око сприймає декілька десятків відтінків, а око художника - сотні, хоча фізіологічної різниці в їх органах немає. Тільки музика пробуджує музикальні почуття, для немузикального вуха найкраща музика позбавлена сенсу.
У філософії визначають ще одну форму пізнання - інтуїцію. Інтуїція є безпосереднім осягненням справжньої сутності реальності. Інтуїція є раптовим осяянням і проникненням в суть речей. Розрізняють інтелектуальну і містичну інтуїцію. Результатом інтелектуальної інтуїції є, наприклад, очевидність математичних аксіом. Інтуїтивне прозріння є завершальним шляхом наполегливої розумової праці ( легенди та оповідання про Архімеда, Ньютона, Мендєлєєва, Ейнштейна та інших великих мислителів свідчать, що інтуїція до будь-кого не приходить і дурну голову раптом і даром не просвітлює ). Містична інтуїція є результатом напруженого душевного життя, духовних зусиль, емоційних переживань. Шляхом містичної інтуїції відкривається світ вищої реальності.
Способи пізнання розрізняють за сферою їх застосування, адже різні предметні галузі потребують і різних підходів. Так, предметом пізнання може бути природна реальність, а може бути світ людської історії та культури, або - внутрішній світ людини. Вони потребують різних способів пізнання. Причому чим більш складним і розвиненим є предметна реальність, яка пізнається, тим більшу активність набуває об'єкт пізнання, з якою суб'єкту потрібно рахуватися. Наука, що досліджує природну сферу, спирається на експериментальні дані про предмет пізнання. Експеримент є своєрідним насиллям над природою. Як дитина, що хоче дізнатися, що там, всередині іграшки, і для того ламає її, так і вчений- експериментатор безцеремонно втручається у зв'язки природного цілого. Не випадково, один із засновників європейської науки Г. Галілей порівнював експеримент з «іспанським чоботом» (різновид страти в епоху середньовіччя), в який затискується природа, щоб вона вимушена була б розкрити людині свої таємниці. Основна настанова наукового підходу - володіння (за зразком володіння мертвими речами). Але вже експеримент з живою матерією потребує від людини обережності, уваги до внутрішньої активності і самостійності живого (живе - небайдуже до себе, його існування вибіркове). Експерименти з людиною - взагалі неможливі, якщо є мета впізнати її душу, її саму, а не особливості її психіки. Тому розрізняють такі способи пізнання, як пояснення, розуміння і рефлексію.
Пояснення - настанова наукового знання, що потребує розкриття причинно-наслідкового зв'язку явищ, доведення, обґрунтування. Пояснення - це позиція суб'єкта в ролі стороннього, коли суб'єкт не розглядає те, що відбувається в світі як таке, що відбувається і з ним. Це позиція чужого, судді над світом речей
Розуміння і рефлексія - два способи осягнення людського світу, світу людської культури, історії, людської суб'єктивності. Культурно-історичні явища є результатом людської діяльності, в них втілені мотиви, цілі, цінності людини. Розуміння і є розкриттям суб'єктивного, смислового плану соціально-культурної реальності, життєвого світу людини, світу її душі. У ХХ ст. Виникає спеціальне філософське вчення - герменевтика, що досліджує процеси розуміння. Рефлексія - самопізнання, самоусвідомлення. Рефлексія як розуміння людиною себе безпосередньо пов'язана з розумінням іншої людини. Як можна зрозуміти іншу людину і чи є прозорим для себе власне «я»? Розмірковуючи над цією проблемою, філософи пропонували такі шляхи, як пізнання іншого «я» за аналогією з собою, через «вчування» в світ іншої людини, через співпереживання. Але проблема полягає в тому, що людина не народжується зі знанням власного «я», розвиток самосвідомості здійснюється через спілкування з іншими, через інтерсуб'єктивний простір. Людина спочатку дивиться в дзеркало іншої людини, щоб зрозуміти себе. Тому людина сприймає іншого за аналогією з собою, але себе розуміє через аналогію з іншим. Явище зустрічі з «ти» і є тим місцем, де виникає само «я». Пізнати іншу людину можна тільки через її активне саморозкриття, через її готовність до діалогу, через її одкровення. За словами одного з філософів, одкровення є там, де реальність сама, своєю активністю, відкриває свій сенс і свою присутність. І щоб це одкровення здійснилося, потрібна співучасть «я» і «ти». Не змінившись сама, не зазирнувши у власне серце, людина не може розраховувати на одкровення іншого.
3. Види і рівні знання. Знання і віра.
Сучасна гносеологія особливу увагу приділяє факту існування поряд з науковим знанням, (яке довгий час вважалося вершиною будь-якого знання) інших видів знання - ненаукового і позанаукового.
Наукове знання є об'єктивним, доказовим і обґрунтованим знанням про речі і речові відносини, про об'єктивний світ явищ природної та соціальної реальності. Наукове знання є таким, що не терпить «домішків» суб'єктивності, людських сенсів і значень у власному змісті. І хоча абсолютно вилучити з наукового знання суб'єктивний момент неможливо, особливо із соціального знання, загальна настанова науки - отримання об'єктивного, незалежного від людської позиції знання.
Донаукове знання - це повсякденний досвід людства, «житейські знання». Донаукове знання має переважно безписемний характер. Донаукове знання є єдністю чуттєвого, раціонального і мовного досвіду людства. Одним із найхарактерніших виявів донаукового знання є так званий «здоровий глузд» і народна мудрість.
Позанаукове знання - це філософське знання (хоча воно і є спорідненим з науковим, але не тотожне йому), художнє (мистецтво, наприклад, безумовно є і формою пізнання в художніх образах), а також такі види знання, які називають паранормальними знаннями, псевдонаукою і девіантною наукою. Паранормальне знання - це знання про деякі таємничі природні і психічні сили, можливість пізнання яких заперечується офіційною, загальноприйнятою наукою. Дослідники паранормальних явищ вважають, що ці явища не можна вивчати засобами науки. Містика, спіритизм, парапсихологія можуть бути названі паранормальними знаннями. Псевдонаука, на відміну від паранормального знання, користується науковими методами, але за своїм змістом є повною карикатурою на науку. До псевдонауки можна віднести френологію (як спробу виявити здібності людини за розміром і формою черепа), уфологію, що збирає свідоцтва про зустрічі з інопланетянами, астрологію та ін. Девіантна наука (девіація - відхилення) - та наука, що відрізняється від загальноприйнятих стандартів, еталонів науки, або не вписується в її проблематику. Девіантною наукою займаються люди, які мають наукову підготовку, але яких не визнає наукове співтовариство. У ролі девіантних науковців колись була значна частина вчених, наукові результати яких не були зрозумілі їх сучасникам (Г. Мендель, В. Вернадський, К. Ціолковський, М. Чижевський та ін.).
Рівні знання є ступенями його досконалості. З часів Платона став узвичаєним такий поділ знання на рівні:
Гадка, або «докса», доксичне знання, це знання неперевірене, приблизне, імовірне, засноване на чуттєвому сприйнятті чи уяві;
Наукове знання, або «епістеме», епістемне знання, засноване на узагальненні чуттєвого досвіду, логіко-дискурсивне, тобто виводне, доказове і обґрунтоване знання;
Мудрість («софія»), софійне знання, яке не обмежується об'єктивним знанням про світ, але й наповнює його людським сенсом, пов'язує з корінними проблемами людського існування (софійним знанням є знання філософське).
Здавна в філософії існує традиція розмежовувати і навіть протиставляти знання і віру. Найчастіше під вірою розуміють саме релігійну віру як віру в надприродне. Проте віра - це не тільки основне поняття релігії, але і найважливіший компонент внутрішнього духовного світу людини і елемент пізнавальної діяльності. Яка ж різниця і який зв'язок між вірою і знанням? І чи дійсно віра притаманна пізнавальній діяльності?
Якщо знання завжди претендують бути об'єктивним відображенням дійсності, то віра, на відміну від знання, є свідомим визнанням чогось істинним на підставі суб'єктивної значущості. Віра є бездоказовим (тобто таким, що не вимагає раціонально-логічного доказу) ухваленням певних думок, положень і визнанням їх істинними. У пізнавальному процесі віра виявляє себе як упевненість в істинності наукових висновків, висловлених гіпотез, в достовірності певних очевидностей (аксіом та постулатів). Ейнштейн, наприклад, вважав, що без віри в пізнаваність світу не маже бути природознавства. Таким же серйозним було ставлення і Гегеля до віри як необхідного моменту пізнавальної діяльності. Віра, на думку Гегеля, це "знання в особливій формі", сенсом якого є не доведення, а необхідність покладатися на щось, що неможливо до кінця схопити за допомогою глузду. Ми віримо в існування зовнішнього світу, в тривимірність простору, в безповоротність часу, у розвиток науки тощо.
4. Проблема істини в філософії : основні концепції істини
Проблема істини є корінною проблемою філософії. Істина - це те, що відкрито, що вже не є таємницею для людини (грецьке слово, що позначає істину, буквально означає «неприхованість»). За висловом філософа М. Хайдеггера, істина - «це відкритість буття». Філософія спрямована на осягнення істини в її повноті, на вияв граничних основ буття і мислення, на визначення самого сенсу людського існування, осяяного ідеалами істини, добра і краси. Філософська істина - це вияв сенсу універсального буття через буття людини, в єдності її чуттєвих, раціональних, естетичних , моральних і релігійних сил.
На відміну від філософії, наукове пізнання орієнтоване на істину в її частковості. Знання у суто гносеологічному плані відносно незалежні від цінностей добра і краси. Наукова, об'єктивна істина (або гносеологічна форма істини) - це відповідність наших знань дійсності, адекватне відображення об'єктивної реальності в людському мисленні. Або іншими словами - істина є знанням про об'єктивний зміст дійсності. Об'єктивна істина - це такий зміст знання, який не залежить від людини і людства (тобто тут стверджується незалежність від людини не самого знання, а його змісту, саме в цьому полягає суть об'єктивності наукових знань).
Ще Арістотель визначав істину як відповідність наших знань самим речам. Антична філософія бачила в пошуку істини мету і сенс людського існування. Уся класична європейська філософія абсолютизувала гносеологічну потребу людини в досягненні достовірного знання про світ. Вважалося, що істини науки спроможні допомогти встановити гармонію людських стосунків, побудувати справедливе суспільство, утвердити людську гідність і зробити людину вільною і щасливою. Вся класична культура (і в цьому її велич) визнавала цінності істини, добра і краси, але шляхом здійснення цих ідеалів вважала розвиток науки, оволодіння законами природи і суспільства. Тому проблема гносеології, проблема можливості досягнення істини, була тут центральною проблемою.
З часом визначення істини як відповідності знань об'єктивній дійсності, світу, яким він є сам по собі, виявило свою суперечність. Перепоною на шляху досягнення так зрозумілої істини постала сама людина - її приладдя, інструменти пізнання, суто людський характер чуттєвості і мислення, доводи корисності. Дійсно, людина не може «вистрибнути» з себе, відкинути суб'єктивні форми організації власної пізнавальної діяльності. Пізнання не може здійснюватися без «домішків» людської суб'єктивності (адже пізнає сама людина, і будь-яке знання завжди є людським знанням). Тоді як можна отримати об'єктивне знання про світ?
З'являються сумніви щодо можливості пізнання об'єктивної істини. Стверджується, що не існує єдиної істини для всіх, в кожного своя істина, своя інтерпретація реальності, відповідна запитам і потребам самої людини. Виникає агностицизм, - така філософська позиція, що заперечує можливості досягнення істини, об'єктивного знання про світ. Найбільш послідовним варіантом агностицизму в класичній філософії стала філософія Д. Юма, який вважав, що все пізнання має справу з людським досвідом і в принципі не може вийти за його межі. Агностиком був і І.Кант, котрий вважав , що сутності речей абсолютно приховані від людського розуму. Сучасні варіанти агностицизму відстоюють ідею умовності нашого знання або просто скасовують саму проблему істини, проголошуючи її марною, ненауковою, а саму людську потребу в істині - примітивною вірою незрілої свідомості.
Німецький філософ Г.Гегель був одним із палких критиків агностицизму. Він захищав спроможність людського розуму досягнути істину. Гегель обґрунтував той факт, що об'єктивна істина - це не просто відображення наявного стану речей, існуючих конкретних явищ. Істина - це об'єктивне відображення реальності, але - в її сутності, в її суттєвих, істотних характеристиках. Сутність предметів - це довершення їх змісту та його виявлення людською діяльністю. Тому людська суб'єктивність не є лише чимось таким, що заважає отриманню об'єктивного знання про дійсність, а, навпаки, тільки через людську діяльність розкривається справжній зміст речей, їх загальна основа, сутність. Практична діяльність, у процесі якої змінюється дійсність, не може скасовувати або змінювати об'єктивні закони реальності. Практика змінює тільки форми існування світу, олюднює його, але згідно з його законами. Через практичну діяльність закони і сутності речей виявляють себе. Тому проблему істини не можна вирішити абстрактно (тобто в суто гносеологічному плані, у формі виключно інтелектуального процесу), без врахування соціальних умов її досягнення. Людина спроможна отримати об'єктивну істину завдяки тому, що її практична діяльність «вписана» в саму реальність, здійснюється саме за об'єктивними законами, але, разом з тим, відповідно до людських цілей, потреб, цінностей. Потрібно лише пам'ятати, що істина є процесом: її не можна розуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому виді, її не можна, як монету, покласти в кишеню. Ніколи не можна сказати, що ти володієш абсолютною істиною. Істина є нескінченним процесом наближення до об'єкта, який сам знаходиться в розвитку. Об'єкт розкриває все нові грані завдяки людській суб'єктивності, людській практиці. Тому суб'єктивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважає пізнанню об'єктивного змісту. Насправді ж суб'єктивна діяльність є формою виявлення і формою розвитку самого об'єктивного змісту. Істина як процес є об'єктивною за змістом, але суб'єктивною за своєю формою.
Термін "абсолютна істина" має три значення:
Повне, точне, вичерпне знання, тобто істина " в останній інстанції" (у такому розуміння абсолютна
Істина - ідеал пізнання, який є принципово недосяжним); певна сума елементарних знань ("вічних істин"), що мають характер констатацій фактів (наприклад,
"Волга впадає у Каспійське море", "Марс є планетою Сонячної системи" тощо); знання, яке зберігає своє значення, не спростовується, а лише доповнюється і уточнюється з подальшим розвитком науки.
Абсолютність істини не може розумітися як абсолютно завершене і остаточне знання. Абсолютність істини означає її стійкість, сталість, неспростовність. Мається на увазі, що будь-яке знання, яке претендує на істинність, містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що є безумовним і безперечним надбанням людства. Разом з тим, світ є нескінченним і невичерпним, нескінченним, невичерпним і неостаточним є і його пізнання.
Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися, поглиблюватися. Відносний бік істини полягає саме в такій неповноті, неостаточності.
Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного світу, вона є єдністю абсолютного і відносного, об'єктивного і суб'єктивного. За своєю природою, характером і цілями пізнання є необмеженою і може давати об'єктивне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто історично зумовлена і багатопланова. Абстрактний підхід до неї перетворює істину на оману. Помилковим, хибним знанням стає та істина, яка поширена за межі її чинності.
Сучасна гносеологія відображає всю суперечливу історію усвідомлення істини. !Стина в гносеології і досі розуміється неоднозначно. Снують принаймні чотири найбільш поширені концепції істини: когерентності, прагматична концепція, концепція конвенціалізму і концепція відповідності (кореспонденції).
Концепція логічної когерентності («когеренція» - зчеплення, зв'язок) фактично замінює поняття істинності поняттям правильності мислення. Під когерентністю розуміється логічна узгодженість знання з самим собою, його внутрішня несуперечливість, бездоганність висловлювань, точність мови науки. Але концепція когерентності навіть не ставить проблеми «виходу до реальності», проблеми відповідності знання самій об'єктивній дійсності. Безумовно, система знань має бути логічно стрункою, але це повинно доповнювати розуміння об'єктивної істини, а не відміняти її.
Прагматична концепція істини (гр. Слово «прагма» означає діло, дію) теж відмовляється від вирішення проблеми об'єктивності істини. Пізнання розглядається представниками прагматизму як засіб пристосування до зовнішнього середовища з метою успішної діяльності. !Стина для них - це те, що відповідає принципу корисності, ефективності людського досвіду. Оскільки запити, потреби і уявлення про користь є досить різними, тоді не може бути об'єктивної істини, є лише суб'єктивні уподобання людей.
Концепція конвенціалізму виходить з того, що поняття істини має умовний характер, істина може інтерпретуватися вченими по-різному. В основі наукових теорій лежать умовні і довільні домовленості й угоди (конвенції), прийняті на даний час у науковому співтоваристві.
Концепція відповідності (кореспонденції) має два варіанти. Одні філософи визнають можливість об'єктивної істини як такого знання, що відповідає об'єктивній реальності в її сутності. !Нші філософи обмежуються уявленням про відносність істини, істина для них - таке знання, що відповідає всього лише чуттєвому досвіду або емпіричним фактам.
Який же критерій істини? Як можна відрізнити істинне знання від хибного, від помилки? Єдиного критерію, абсолютного і безперечного, як універсального ключа до істини, не існує. Але певні критерії все ж таки є. Розрізняють практичний, логічний і естетичний критерії істини.
Основним в даному випадку є критерії практики. Знання є істинним, якщо воно отримало підтвердження - прямо або опосередковано - на практиці. Якщо фізики відкрили певні закономірності і, виходячи з того знання, було зроблено літак, або - відкрили формулу гена і відтворили живий організм, - знання вважається перевіреним на істинність. З іншого боку, знання часто набагато випереджають можливості практики. Практична неперевіреність знання на даний момент ще не означає, що воно не є істинним. Тому критерій практики не є абсолютним.
Інший критерій - логічний: нове знання, принаймні, не повинно суперечити фундаментальним законам, що вже перевірені практикою, або основним положенням певної теорії. Xоча і тут ми маємо справу з досить відносним критерієм : народження нової теорії часто йшло врозріз із загальноприйнятим знанням. Логічний критерій передбачає лише внутрішню несуперечливість теорії, це необхідна, але недостатня ознака істинного знання.
Одним із критеріїв істини в науці є естетичний критерій - краса ідеї, теорії, гіпотез (їх гармонія, досконалість форми, внутрішня співмірність) є запорукою їх істинності.
Результатом наукового пізнання є знання-інформація. ^формація - сума фрагментарних даних про об'єкт пізнання. Тому інформованість, обізнаність людини в чомусь, ще не означає її справжньої освіченості. Освічена людина - та, яка володіє системним і універсальним знанням. Але ще Геракліт казав, що «багатознання розуму не навчає» (знання багато чого у відриві від цілого). Або як про це з сумом писав один з англійських поетів: «Де наша мудрість, втрачена заради знання, де наші знання, втрачені заради інформації». ^формація - мертве знання, яке втратило будь-який зв'язок із мудрістю, з людським сенсом знання. Крім знання-інформації є знання-мудрість. Мудрість вже не є результатом виключно пізнавальної діяльності. Мудрість - вміння застосувати знання в особистому житті, наповнити їх людським сенсом. Мудрість - у вмінні перетворити знання із засобу «досягнення і володіння» на засіб відповіді на питання, «як жити». Мудрість - це вміння жити згідно з цінностями істини, добра і краси, не руйнуючи їх єдності.
!Стина - це не тільки відображення в наших знаннях об'єктивної сутності реальності (гносеологічний аспект істини). !Стина в філософії розуміється в більш глибокому значенні. !Стина є відкритість, одкровення буття для людського серця і через нього. Не випадково в українській філософії з часів Г. Сковороди утвердилася традиція «філософії серця» : пізнання сутності буття можливе тільки через «сердечне пізнання» : пізнання Бога, світу, людини можливе тільки через любов до Бога, до світу, до людини. Буття відкриває себе, висвітлює свою сутність і сенс через людське життя , через духовні зусилля людини бути людиною. Знайти істину означає бути істинним. !Стина здобувається не тільки інтелектом, але й волею, всією повнотою людського духу. За словами одного з філософів, «істина не дається морально пошкодженій людині». Сутність істини - це мудрість життя, це вміння жити «по істині». !Стина - це шлях і життя («Я є шлях, і істина, і життя», було сказано !Сусом). Мудрість, життя «по істині», - це мужність жити в Бозі.