Л Е К Ц І Я

З курсу "Конституційне право України'

Тема: "Верховна Рада України"

Підготував: доцент кафедри, к.ю.н. Федоров М.П.

Тернопіль

План лекції

 

1. Загальна теорія й стан парламентаризму

Загальна характеристика й порядок формування парламентів

Нині парламенти діють у понад 160 країнах світу. За змістом діяльності вони є насамперед органами законодавчої влади. Водночас у їх діяльності значне місце посідають й інші функції, зокрема, представницька, установча, парламентського контролю, бюджетно- фінансова, міжнародних зв'язків тощо.

Парламенти як інститути державної влади за формою є всенародними зборами (конгресами, асамблеями) або зборами представників народу (депутатів). Це своєрідні постійно діючі форуми, зібрання, на яких обговорюються й вирішуються найважливіші суспільні та державні справи. Вони мають різні назви - Верховна Рада (Україна), Федеральні збори (Росія, Швейцарія), конгрес (США), стортинг (Норвегія), альтинг (Ісландія), Генеральні кортеси (Іспанія), Генеральний конгрес (Мексика), кнесет (Ізраїль), Національні збори (Єгипет), Bсeкитайські збори народних представників тощо, - але для всіх них властиві загальні принципи парламентаризму.

Сучасний парламентаризм характеризується наявністю кількох основних видів парламентів, що різняться своїм статусом, порядком формування, структурою, функціями та іншими ознаками. Зокрема, за своїм статусом розрізняють парламенти президентських, парламентських і змішаних (напівпрезидентських, парламентсько- президентських) республік та монархій.

Статус парламентів країн з президентською формою правління визначається жорстоким розподілом улад в організації державної влади; це характерно для США та ряду країн Латинської Америки (Бразилія, Венесуела, Мексика та ін.). У цих країнах не існує інститутів розпуску парламентів, вотуму недовір'я урядові та відповідальності уряду перед парламентом. Чіткий розподіл законодавчої, виконавчої і судової влади, забезпечується конституційною системою стримувань і противаг. Наприклад, у США законодавча влада належить конгресові, а виконавча - президентові. У цій країні, як зазначалося, не існує інституту розпуску конгресу, але президентові належить право вето, яке, у свою чергу, може бути подолано конгресом. Деякі призначення президента вимагають узгодження із законодавчою владою. Конгрес не може змусити президента піти у відставку, але може прийняти рішення про відсторонення президента від посади в порядку імпічменту. В силу цих та деяких інших причин за президентської форми правління законодавча влада є нерідко послабленою й підпорядкованою президенту.

Особливість статусу парламенту за парламентської форми правління полягає насамперед в існуванні інституту відповідальності уряду перед парламентом. Парламент за цієї форми правління відіграє надзвичайно важливу, практично вирішальну роль у формуванні уряду. Такий статус парламенту характерний для Великої Британії й ряду інших розвинених демократичних країн. Разом із тим за цієї форми правління існує інститут розпуску парламенту главою держави.

У країнах зі змішаною формою правління поєднуються елементи президентської й парламентської систем. Тут існує інститут парламентської відповідальності уряду, а президенту належить право розпуску та ряд інших прав щодо парламенту. Ця система характерна для Франції і ряду країн СНД, зокрема для Росії та України. Загалом вона характеризується сильною президентською владою.

Істотно відрізняється від названих видів статус парламентів країн соціалістичної орієнтації (КНР, КНДР, в'єтнам, Куба). У них зберігається організація державної влади, в основі якої, лежить принцип єдності державної влади, повновладдя рад та керівної ролі відповідних правлячих партій. Вона офіційно не визнає принципу поділу влади і проголошує верховенство представницьких органів державної влади.

У деяких країнах має місце істотне приниження ролі. Парламентів, перетворення їх у дорадчі, консультативні та інші допоміжні органи. Зокрема, консультативні парламенти передбачені конституціями деяких мусульманських країн, де існують абсолютні монархії (Бахрейн, Бруней, Катар, Кувейт, ОАЕ). До того ж у деяких з цих держав парламенти час від часу розпускаються у разі "надмірного", із точки зору монархів, прагнення до самостійності.

За часом виникнення й функціонування сучасні парламенти можна умовно поділити на чотири види або покоління, а саме: 1) давні (середньовічні) парламенти; 2) часів нової історії; 3) ті, що виникли після другої світової війни; 4) новітні парламенти.

Давні (середньовічні) парламенти - це ті парламенти, які мають давній родовід, зокрема, парламент Ісландії, який виник понад тисячу років тому (930 р.), чи дещо "молодший" парламент Великої Британії, якому понад 700 років. Ці інституції мають великий досвід, є носіями багатьох демократичних традицій.

Парламенти часів нової історії - до них відносять парламенти, виникнення яких пов'язано з буржуазними революціями та прийняттям перших конституцій. Вони сформувались понад два століття тому. Такі є, наприклад, конгрес США, парламент Франції та ряду інших країн. Парламент США, як і її конституцію, більшість державознавців схильні вважати символом стабільності, оскільки істотних змін тут не вводилося з 1787 р.

Парламенти, що виникли після другої світової війни. Друга половина XX ст. Ознаменувалась відродженням та зростанням ролі парламентів і парламентаризму. Після другої світової війни виникла значна кількість нових парламентів у зв'язку з проголошенням незалежності рядом країн Азії й Африки, ряд держав після повалення фашистської диктатури стали на парламентський шлях розвитку (Німеччина, Італія, Австрія та ін.).

Групу новітніх, наймолодших парламентів становлять парламенти держав із числа колишніх республік Союзу РСР та країн Східної Європи. Становленню демократичних парламентів сприяють тут прийняття нових, дійсно демократичних конституцій, проведення на їх основі вільних виборів, створення багатопартійних систем, здійснення на їх основі структуризації парламентів тощо.

Таким чином, усі парламенти, незалежно від часу їх виникнення, функціонують у єдиній загальносвітовій системі, збагачуючи один одного набутим досвідом. У своїй сукупності вони визначають поняття сучасного парламентаризму.

Вихідним у становленні парламентаризму більшості країн є спосіб формування парламентів.

Найпоширенішим способом формування парламентів є, як відомо, вибори. Застосовується також принцип призначення та деякі інші.

Шляхом рівних, прямих, загальних виборів при таємному голосуванні формуються, як правило, однопалатні парламенти, нижні палати двопалатних і лише зрідка - верхні палати парламентів.

Принцип загальності виборів. Нині активне виборче право, тобто право обирати мають, як правило, усі громадяни тих чи інших країн при досягненні ними на день голосування 18 років. Окремі обмеження щодо реалізації виборчого права стосуються осіб, визнаних недієздатними та засуджених за вчинення злочинів. У деяких країнах, зокрема, в Туреччині, Швейцарії та Японії, віковий ценз активного виборчого права становить 20 років.

Існує відмінність між віковими цензами активного й пасивного виборчого права. Пасивне виборче право мають, як правило, громадяни віком від 18 до 40 років, тобто віковий ценз тут вищий, ніж для активного виборчого права. Зокрема, право "увійти" у нижні палати парламентів Бельгії, Великої Британії, Росії громадяни цих країн набувають при досягненні ними 21 року, у Франції й Румунії - 23 років, в Італії, Канаді, США, Японії - 25 років. У деяких країнах віковий ценз для активного і пасивного виборчого права збігається, наприклад, за виборчим законодавством Данії, Нідерландів, Фінляндії, Швейцарії, Угорщини й Словенії.

Водночас віковий ценз на виборах до верхньої палати парламенту, там, де вони існують, для пасивного виборчого права значно вищий, ніж до нижньої. У США право бути обраним до палати представників мають громадяни при досягненні 25 років, а в сенат - 30 років. В Італії відповідні цензи становлять 25 і 40 років, у Чехії - 21 і 40, у Франції - 23 і 25, у Румунії - 23 і 35, у Японії - 25 і 30.

Поряд із віковим цензом для реалізації активного або пасивного виборчого права передбачається ценз осілості. Такий ценз передбачає необхідність проживання громадянином протягом установленого строку на території відповідного виборчого округу або адміністративно- територіальної одиниці. У США він дорівнює одному місяцю, в Австралії, ФРН і Японії - трьом, у Бельгії і Франції - шести, у Канаді й Фінляндії - дванадцяти місяцям. Іноді ценз осілості взагалі стосується часу проживання у даній країні. Наприклад, за Конституцією Ісландії для участі у голосуванні на парламентських виборах потрібно проживати в країні не менше п'яти років. У Норвегії аналогічний ценз для активного виборчого права - п'ять років, для пасивного - 10 років.

Крім принципу загальності, конституції й законодавство більшості країн передбачають також принцип рівного виборчого права, який означає, що кожен виборець має один голос і що громадяни беруть участь у виборах на рівних засадах.

Основними виборчими системами при прямих виборах до однопалатних парламентів та нижніх палат парламентів є мажоритарна, пропорційна і змішана виборчі системи.

Вибори до парламентів більшості країн світу (точніше, 83) відбуваються за мажоритарною виборчою системою абсолютної або відносної більшості по одномандатних округах. Зокрема, за мажоритарною виборчою системою проводяться вибори в США, Великій Британії, Франції.

За пропорційною виборчою системою проводяться вибори до парламентів в 57 країнах світу, зокрема, в Італії, Німеччині та інших країнах.

Загальною тенденцією у розвитку виборчих систем є збільшення кількості країн, де впроваджуються змішані системи з різними співвідношеннями мажоритарних і пропорційних виборів щодо однієї або обох палат.

Шляхом непрямих виборів формуються, як зазначалось, верхні палати деяких парламентів. Зокрема, у такий спосіб формується сенат парламенту Франції. Сенатори обираються спеціальними колегіями, що утворюються в департаментах - одиницях адміністративно- територіального поділу. Ці вибори вважаються дво- і триступеневими. Шляхом непрямих виборів формується верхня палата парламенту Нідерландів на основі двоступеневих виборів. З використанням непрямих виборів відбувається заміщення більшості місць у сенаті Ірландії, у верхніх палатах Австрії, Словенії та деяких інших країн.

Що ж до принципу призначення парламентаріїв, то це правило застосовується при формуванні верхніх палат парламентів. Є і винятки: Єгипет, Кенія, Королівство Бутан та інші країни - в них парламентарії призначаються і до однопалатних парламентів. Щоправда, в одних призначаються всі парламентарії (Єгипет, Кенія), а в інших - частина. Найпоширенішим є часткове призначення парламентаріїв до верхніх палат при загальному принципі виборності обох палат, що характерне для парламентів Італії, Індії, Малайзії. Члени верхньої палати канадського парламенту призначаються у повному складі. Призначення парламентаріїв цих палат здійснюється, як правило, главами держав.

Серед верхніх палат парламентів, які формуються шляхом призначення, найбільш розмаїтою за підставами призначення парламентаріїв, їх чисельністю й статусом є верхня палата парламенту Великої Британії - палата лордів. Палата лордів є найчисленнішою серед верхніх палат парламентарів країн світу. До її складу входять майже 1200 чоловік. Більшу частину складу цієї палати становлять світські спадкові лорди (близько 800 осіб). Свої титули - герцогів, маркізів, графів і віконтів

-     Вони передавали у спадщину разом із місцем у палаті. З кінця 50-х років XX ст. Поступово утворилась значна група довічних лордів (перів). Їх понад 350. Титул довічного лорда надається, як відомо, монархом відставним політичним діячам, а також діячам науки, культури тощо. Свій титул і місце в палаті вони зберігають довічно, не маючи права передавати нащадкам. Членами палати лордів є також судові лорди, або лорди- юристи. Вони призначаються монархом здебільшого з числа членів однієї з вищих судових установ країни - апеляційного суду. Крім того, до складу палати входять лорди з числа ієрархів церкви, які репрезентують її у парламенті. Духовними лордами є 28 архієпископів і єпископів.

Цікаво, що в окремих країнах верхні палати формуються з числа осіб певного державного чи суспільного статусу. Наприклад, за Конституцією Російської Федерації до складу верхньої палати входять по два представники від кожного суб'єкта федерації: по одному від представницького й виконавчого органів державної влади.

Терміни, на які обираються або призначаються парламентарії до нижніх і верхніх палат у різних країнах мають істотну відмінність.

Нижні палати обираються в середньому на 4-5-річний строк. Іноді

-       На значно менший або значно більший. Зокрема, до нижньої палати конгресу США парламентарії обираються на два роки, а до відповідної палати парламенту Аргентини - на дев'ять років. Іноді обидві палати обираються на один і той же термін. Але, як зазначалося, верхні - "довготерміновіші". У США члени палати представників конгресу США обираються на 2 роки, а сенату - на 6 років. У Франції члени національних зборів і сенату обираються відповідно на 5 і 9 років. У Японії члени палати представників і радники - на 4 і 6 років.

Досить поширеним є часткове оновлення верхніх палат, що сприяє наступності, професійності й стабільності в роботі відповідних палат і парламентів у цілому. Оновлення стосується, як правило, третини чи половини складу палати і здійснюється кожні 2-3 роки. У США і Франції оновлення стосується третини складу верхніх палат їх парламентів і здійснюється кожні 2 та 3 роки відповідно. В Австралії, Нідерландах, Японії оновлення стосується половини складу відповідних палат парламентів.

Однією з основних тенденцій демократизації парламентів і порядку їх формування є утвердження принципу виборності обох палат. Зокрема, цей принцип у США діє з 1913 р. У вигляді прямих виборів, в Японії - з 1947 р. Обидві палати, як зазначається в конституції Японії, складаються з виборних членів, які представляють народ. Щоправда, залишається неоднаковим порядок виборів до нижніх і верхніх палат. Нижні палати обираються, як правило, шляхом прямих виборів, а верхні - непрямих (Франція).

Структура й склад парламентів

За структурою розрізняють два види парламентів: однопалатні й двопалатні. Виникнення, функціонування і розвиток кожного з цих видів органів законодавчої влади зумовлені насамперед формою державного устрою, традиціями, рівнем розвитку держави й суспільства та іншими факторами.

Двопалатні парламенти діють, як правило, у великих унітарних демократичних державах (Велика Британія, Франція) та федеративних державах (США, Німеччина, Росія, Індія, Швейцарія та ін.).

Однопалатні парламенти властиві переважно унітарним державам.

Палати парламентів мають, як правило, різні назви, статус, кількісний склад, порядок формування, компетенцію та інші відмінності. Наприклад, палати двопалатних парламентів мають такі назви: палата громад і палата лордів (Велика Британія); палата представників і сенат (США); Національні збори і сенат (Франція); конгрес депутатів і сенат (Іспанія); Національна рада і Федеральна рада (Австрія); Державна Дума і Рада Федерації (Росія); Народна палата й Рада штатів (Індія); палата депутатів і палата радників (Мексика) тощо.

Палати поділяються, як правило, на нижню (або першу) і верхню (або другу). Основною складовою частиною парламенту вважається нижня палата.

Кількісний склад парламентів та їх палат зумовлюється переважно кількістю населення країни, її конституційним ладом, традиціями та іншими обставинами. Найбільшим за числом членів органом законодавчої влади (однопалатним парламентом) є Всекитайські збори народних представників (3000 осіб). А одним із найкомпактніших парламентів світу є законодавча асамблея Ліхтенштейну, у складі якої всього 15 депутатів.

Палати парламентів іноді мають однакову кількість членів. Але нижні, як правило, численніші. У середньому кількість членів нижніх палат становить від 200 до 600 чоловік. Кількісний склад верхніх палат зумовлюється переважно кількістю суб'єктів федерації або основних адміністративно-територіальних одиниць, кожна з яких пропорційно представлена в парламенті певною кількістю осіб.

Палати двопалатних парламентів, як правило, незалежні. Вони засідають окремо й самостійно приймають рішення. Кожна з них має свій керівний орган і свій регламент. Проте, в будь-якому випадку парламент виступає як єдине ціле. Жодна з палат не має права відмовлятися від обговорення законопроекту, переданого їй іншою палатою, а акти, прийняті при здійсненні ними законодавчої функції, вважаються виявом спільної волі обох палат.

Розрізняють два види статусу палат: з однаковим статусом і з нерівним статусом. Традиційною є рівність палат у законодавчій сфері за умов наявності спеціальних повноважень у кожної з палат. Загальновідомо, зокрема, що в парламенті США обидві палати мають однакові права у законодавчій сфері, але кожна з них має спеціальні повноваження: палата представників, наприклад, - у галузі фінансів, а сенат - щодо ратифікації міжнародних договорів.

Загальною тенденцією у розвитку статусу палат є розширення кола парламентів з однаковим правовим статусом їх палат.

Проте для більшості сучасних парламентів характерною рисою є нерівність їх палат. Як уже було сказано, нижні палати, як правило, є основними законодавчими органами відповідних країн, а верхні відіграють роль органів представництва інтересів суб'єктів федерацій або органів регіонального (територіального) представництва. Водночас у деяких країнах верхні палати покликані виконувати й інші функції. Вони забезпечують представництво окремих верств населення, противагу нижнім палатам, акумулюють у особі членів палат із значним досвідом тощо. Прикладом може служити палата лордів Великої Британії, яка забезпечує представництво аристократії у парламенті цієї країни, є органом консервативної опозиції та форумом для обговорення найважливіших питань державного або суспільного значення.

Верхні палати нерідко формуються - частково або повністю - шляхом призначення главою держави їх членів із числа осіб, які мають певні заслуги перед державою й суспільством.

Поділ парламентів на палати є основним у їх структурі, але він далеко не вичерпує їх організацію. У ряді країн існують надпарламентські структури або підпорядковані парламентам органи законодавчої влади загальної компетенції у вигляді президій, бюро, тощо. Крім того, однопалатні парламенти та палати двопалатних парламентів мають внутрішню структуру у вигляді постійних комісій, комітетів та інших органів і посадових осіб.

Своєрідною є організація державної влади, у тому числі законодавчої, у Китайській Народній Республіці. Законодавчу владу в країні здійснюють і Всекитайські збори народних представників, і Постійний комітет Bсeкитайських зборів народних представників. Зокрема, Постійний комітет приймає закони і вносить до них зміни, за винятком тих, які повинні прийматися Всекитайськими зборами народних представників. У період між сесіями Всекитайських зборів народних представників Постійний комітет вносить часткові доповнення і зміни до законів, прийнятих Усекитайськими зборами народних представників, за умови, що ці доповнення і зміни не суперечать основним принципам даних законів.

У більшості парламентів, як однопалатних, так і двопалатних, існує досить розгалужена система комітетів та комісій як основних елементів їх внутрішньої структури.

Найбільш поширеним видом внутрішніх структурних одиниць парламентів є комітети. Їх має кожна палата двопалатних парламентів. Вони можуть утворюватись як на весь строк повноважень парламенту, так і на одну або кілька його сесій. Іноді утворюються тимчасові спеціальні й тимчасові слідчі комітети (як і комісії) або комітети для зв'язків з урядом чи спільні комітети палат.

Повноваження парламентських комітетів і комісій, як правило, досить значні. Насамперед вони беруть участь у розгляді законопроектів. Іноді вони мають право законодавчої ініціативи й право затверджувати законопроекти. Поряд з цим комітети й комісії проводять парламентські слухання, розслідування та здійснюють інші контрольні функції. Розрізняють парламенти, в яких роль комітетів велика, і такі, де роль цих структур незначна. До першої групи парламентів відносять насамперед конгрес США. Тут комітети є центрами політики парламенту. Вони проводять слухання, засідання, до того ж не лише під час сесій, але й у період між ними з будь-якого питання своєї юрисдикції. У деяких парламентах комітети й комісії не відіграють помітної ролі, що притаманне, наприклад, парламенту Великої Британії.

Загальною тенденцією у функціонуванні й розвитку комітетів та комісій є зростання їх ролі, особливо в демократичних країнах. У деяких парламентах їм надаються функції й повноваження палат, зокрема, коли термін повноважень останніх закінчився або з окремих питань під час їх роботи. У цілому комітети й комісії сприяють розвантаженню парламентів і палат від розгляду значної кількості питань, сприяють прискоренню руху законопроектів у парламенті.

Іншими елементами внутрішньої структури парламентів і їх палат є депутатські партійні фракції або групи. Поділ депутатів на фракції - основна риса структури парламентів у демократичних країнах. Найбільші групи або блоки партійних груп, які не входять в урядову більшість, мають статус офіційної опозиції.

Для утворення фракції необхідне певне число депутатів, які належать до тієї чи іншої партії (20-25 депутатів), або певний відсоток від загальної кількості депутатів парламенту, зокрема,: 5 відсотків - у Німеччині, 10 - у Бразилії.

Фракції беруть участь у формуванні керівних органів парламенту, в заміщенні посад у палатах. Іноді представники партії більшості є головами палат (спікерами). Фракціям також належить провідна роль у формуванні постійних комітетів (підкомітетів) і комісій (підкомісій). У деяких країнах урядова більшість здійснює керівництво найважливішими парламентськими комітетами (Німеччина).

Відносини в парламентських фракціях мають ряд особливостей і моделей. Основні з них мають назви "британської" і "американської". "Британська" модель, поширена у країнах Західної Європи, характеризується тісним зв'язком членів парламентської фракції, жорстким і суворим підпорядкуванням партійній дисципліні. "Американській" моделі властиві менш тісні партійні зв'язки парламентаріїв (конгресменів), волевиявлення депутатів при прийнятті законів не завжди зумовлюються їх партійною належністю.

Нині партійні фракції є основною ланкою в процесі формування урядів. Вони визначають його склад і подальші відносини з парламентом. У парламентських державах уряд має більший вплив у парламенті, оскільки спирається на більшість у ньому, і навпаки - у президентських і напівпрезидентських державах законодавча влада є більш незалежною по відношенню до виконавчої.

Загальною тенденцією внутрішнього розвитку більшості парламентів є зміцнення ролі партійних груп (фракцій) у функціонуванні парламентів, що в теорії й практиці сучасного парламентаризму обґрунтовано оцінюється як позитивне явище.

Функції й повноваження парламентів

Характер діючих парламентів (і сучасного парламентаризму) найбільш повно виявляється в їх функціях і повноваженнях, які прямо чи опосередковано визначаються більшістю конституцій (хоча деякі конституції визначають ці функції й повноваження лише стосовно палат).

Основними функціями парламентів і їх палат вважаються представницька, законодавча, установча, парламентського контролю, фінансова, зовнішньополітична та деякі інші функції.

Пріоритетною й основною функцією парламентів є законодавча функція. Наголос на законодавчій функції парламенту характерний для конституцій, що закріплюють принцип жорсткого поділу влади (США, Мексика, Бразилія та ін.).

Одночасно у ряді держав існує розподіл законодавчих повноважень між парламентом та іншими органами державної влади. Зокрема, у федеративних державах існує розподіл компетенції між загальнонаціональними законодавчими органами і законодавчими зборами суб'єктів федерації.

За обсягом законодавчих повноважень парламенти поділяють на органи законодавчої влади з необмеженою сферою законодавчих повноважень і органи, що здійснюють законодавчу діяльність із визначеного кола питань. Розрізняють також парламенти, які мають лише консультативні повноваження.

До першої групи належать парламенти тих країн, в яких серед основних засад державного й суспільного ладу проголошено принцип верховенства (суверенітету) парламенту і відповідно йому надано право приймати закони з будь-яких питань (Велика Британія, країни Співдружності). У цих країнах лише парламент має право приймати, змінювати й скасовувати закони.

Другу групу складають країни, де сфера законодавчих повноважень парламенту конституційно обмежена на користь інших органів державної влади (Франція, Конго, Мадагаскар та інші франкомовні країни). За Конституцією Франції 1958 р., парламент здійснює законодавчу діяльність із певного, обмеженого кола питань. З інших, визначених конституцією, питань парламент приймає лише так звані рамкові закони, якими встановлюються загальні засади, а детальне регулювання здійснюється виконавчою владою (урядом). З питань, які не віднесені конституцією до сфери законодавчої діяльності, нормативні акти можуть приймати органи виконавчої влади.

У ряді країн існують й інші обмеження законодавчих повноважень органів законодавчої влади. У парламентських і напівпрезидентських республіках та монархіях парламенти мають право передавати законодавчі повноваження уряду (Італія, Іспанія, Німеччина), комітетам і комісіям парламенту (Італія) або автономним утворенням (Іспанія). Глави держав і уряди в багатьох із цих країн за уповноваженням парламенту можуть приймати акти, які мають силу закону.

Характерною рисою сучасних парламентів є те, що поряд із законодавчою функцією конституціями ряду країн закріплюється як одна із пріоритетних функцій парламентів і представницька функція. Зокрема, у ст. 94 Конституції Російської Федерації зазначається, що Федеральні Збори - парламент Російської Федерації - є представницьким і законодавчим органом Російської Федерації. Аналогічні положення щодо функцій парламентів містять конституції ряду інших країн СНД та Східної Європи (Болгарії, Румунії, Польщі, Чехії, Словенії).

Представницька функція парламентів є їх природною, органічною функцією. Адже вони формуються переважно на виборчих засадах, є загальнонаціональними, вищими, верховними представницькими органами, які можуть виступати від імені всього народу. Не випадково парламенти нерідко називаються народними, національними зборами, або загальнонаціональними зборами представників. Вони є своєрідними форумами, на яких обговорюються найважливіші питання загальнодержавного значення.

Не менш важливою за своїм змістом функцією парламентів є функція парламентського контролю. Для її здійснення парламенти наділені, як правило, великим колом повноважень. Вони здійснюють контроль за діяльністю урядів, інших органів виконавчої влади, за виконанням законів, бюджету тощо. Форми контрольної діяльності парламентів досить багатоманітні - слухання, розслідування, інтерпеляції, виявлення довіри та ін. Свої контрольні повноваження парламенти здійснюють як безпосередньо на пленарних засіданнях, так і через спеціально створювані і підпорядковані їм органи (рахункові палати, уповноважених парламентів із прав людини та інші органи).

Чільне місце в діяльності парламентів має функція, яка умовно називається установчою. Вона полягає в участі парламентів у формуванні інших органів державної влади, призначенні чи обранні на вищі державні посади й звільнення з них вищих посадових осіб.

До основних функцій парламентів нерідко відносять також фінансову (бюджетну) і судову.

Судова функція стосується переважно відповідальності посадових осіб у порядку імпічменту, який застосовується порівняно рідко, а також відповідальності парламентаріїв і непарламентаріїв, що вчинили злочини проти парламенту та парламентських імунітетів (Велика Британія).

Досить значне місце в діяльності парламентів займає їх зовнішньополітична функція. Зокрема, конституціями багатьох країн передбачено право парламентів схвалювати укладені міжнародні договори й угоди, а також право на ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів і участь у цьому процесі. Важливими повноваженнями парламентів зовнішньополітичного характеру є їх право оголошувати війну та укладати мирні угоди.

Звичайно, функції парламентів не залишаються незмінними за своєю суттю, змістом, формами й засобами здійснення.

Загальною тенденцією у розвитку функцій парламентів є розширення їх кола, збагачення змісту, підвищення ефективності їх здійснення і тим самим - зростання ролі цих функцій і парламентів у функціонуванні суспільства й держави.

Сучасна доктрина парламентаризму полягає в посиленні представницької функції парламентів. Вони, на думку фахівців, мають служити конгресом думок, великим журі нації, місцем для обговорень.

Порядок роботи парламентів

Порядок організації і діяльності більшості парламентів (парламентська процедура) визначається, як правило, конституціями і регламентами, які приймаються самими парламентами або їх, палатами. У двопалатних парламентах кожна палата має свій регламент. Більшість парламентів мають письмово зафіксовані регламенти. Вони регулюють організацію сесій, порядок проведення засідань, голосування й прийняття рішень, порядок підтримання порядку під час засідань, процедури здійснення окремих парламентських функцій і повноважень. Пріоритетне значення в регламентах надається регулюванню порядку скликання сесій, їх початку, закінченню й тривалості, а також розпуску парламенту, тобто достроковому припиненню його повноважень.

Скликання сесій парламентів має три основних форми.

Перша: для скликання не потрібен окремий акт глави держави чи уряду, і парламент може засідати у будь-який час. Це принцип постійно діючих зборів (Німеччина, Італія та ін.).

Друга форма скликання сесій полягає в тому, що для цього необхідний акт глави держави - президента чи монарха (Велика Британія, Японія, Індія, Австрія).

Набуває поширення й така форма скликання сесій, як нормативно- правова. Вона полягає в тому, що початок і закінчення сесій визначається конституцією (Бразилія, Україна).

Кількість парламентських сесій протягом року далеко не однакова. Вони проводяться: один раз на рік (США, Японія), два рази (Франція, Іспанія) і навіть три або чотири рази (Індія). Але сесії не можуть тривати протягом усього року. Вони перериваються на парламентські (літні) канікули й офіційні свята. У разі необхідності можуть скликатися позачергові (надзвичайні) сесії. Право на скликання цих сесій мають глави держав, голови однопалатних парламентів, голови палат, уряди і постійні комітети палат.

Конституціями й регламентами передбачається також процедура розпуску парламентів та палат. Цей інститут існує в більшості монархічних і республіканських держав, за винятком президентських республік. Розпускається, як правило, нижня палата парламенту, хоча у зв'язку з цим іноді припиняє свою роботу і верхня палата. У деяких країнах допускається розпуск обох палат (Італія). Право розпуску парламенту належить главі держави (Велика Британія, Іспанія, Японія, Австрія, Німеччина). У деяких країнах практикується як розпуск парламентів, так і їх саморозпуск.

Засідання парламентів є, як правило, відкритими. Вони постійно і широко висвітлюються пресою, радіо і телебаченням. Для проведення закритих засідань необхідне особливе рішення парламенту або його палат.

Оскільки палати є самостійними структурами парламенту, їх засідання проходять в основному роздільно. Випадки проведення спільних засідань обумовлюються конституціями: присяга президента та інші церемоніальні події; оголошення війни або надзвичайного стану, вибори і призначення глави держави (у парламентських державах); послання і політичні заяви уряду тощо.

Засідання парламентів і палат вважаються правомочними при наявності передбаченого конституціями й регламентами кворуму. Як правило, вимагається присутність більшості (США, Франція, Італія, Іспанія) або певної частини депутатів: 1/3 депутатів (Японія), 1/10 (Індія).

Програми роботи сесій і порядок денний визначаються самими парламентами, їх органами, або урядами. Порядок денний засідань визначається попередньо партійними фракціями (групами). Процедура парламентських дебатів визначається палатами. Їх організація покладається на голову палати і його заступників чи на колегіальний орган.

Рішення в парламентах (палатах) приймаються шляхом голосування. Як правило, для прийняття рішення потрібна проста більшість від загальної кількості поданих голосів, або від фактичного числа членів парламенту чи палат, або від їх конституційного складу, або від кількості присутніх тощо. Голосувати парламентарії мають особисто, про що зазначається іноді в конституціях. Зокрема, в конституції Іспанії зафіксовано, що голосування членів палати "є особистим і не може передаватися іншим особам" (ч. 3, ст. 79).

В цілому роботу парламенту та його палат забезпечує голова парламенту або палати (спікер, маршал тощо). Загальнопарламентські керівні органи у двопалатних парламентах, як правило, не утворюються.

Кожна палата має свої органи. Органи однопалатних парламентів та палат двопалатних парламентів можна поділити принаймні на три види: одноособові голови парламентів або палат, які мають заступників; колегіальні органи (президії тощо); голови однопалатних парламентів (палат) і утворювані ними колегіальні органи.

Загальною тенденцією у розвитку статусу керівних органів парламентів і палат є виборність голів і заступників голів із числа депутатів. Обираються відповідні голови, як правило, таємним голосуванням на весь строк роботи парламенту, хоча іноді на одну чи кілька сесій або на один чи кілька років.

Голова парламенту або голови палат керують роботою парламентів, дебатами, стежать за дотриманням регламенту. Крім того, голова є посередником у взаємовідносинах парламенту з іншими органами державної влади.

На відміну від органів виконавчої й судової влади, органи законодавчої влади приймають свої рішення відкрито, публічно. Без парламентів, без парламентаризму - демократія неможлива. Тому питання нині полягає не у доцільності парламентаризму як такого, а у його вдосконаленні.

2. Верховна Рада України: структура, функції та повноваження. Законодавчий процес.

Чинна Конституція України закріпила якісно нову організацію державної влади. Вона сприйняла загальновизнаний принцип організації державної влади - принцип поділу її на законодавчу, виконавчу і судову.

Органи державної влади України стали рівноправними й незалежними один від одного.

Верховна Рада, за Конституцією, вперше набула всіх основних рис парламенту України - єдиного, загальнонаціонального, представницького, колегіального, виборного, однопалатного, постійно діючого органу законодавчої влади України.

Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його єдинність, виключність, універсальність у системі органів державної влади. Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади, крім Верховної Ради.

Верховна Рада є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки вона представляє увесь Український народ - громадян України всіх національностей і виступає від імені всього народу. Це випливає як із Преамбули Конституції та її змісту, так і з назви парламенту - "Верховна Рада України".

Колегіальний характер Верховної Ради як парламенту України полягає насамперед у її складі та порядку роботи. Верховна Рада складається з 450 народних депутатів (ст. 76 Конституції) і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу (ст. 82 Конституції). Рішення Верховної Ради приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосування (ст. 84 Конституції). Закони та інші акти Верховна Рада приймає більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 91).

Виборний характер українського парламенту полягає в тому, що він формується виключно шляхом виборів народних депутатів. Ці вибори є вільними і демократичними. Вони проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Однією з істотних особливостей українського парламенту є його однопалатність. Однопалатна структура українського парламенту зумовлена тим, що Україна є унітарною державою (ст. 2 Конституції), а українське суспільство і, як наслідок цього, український парламент є недостатньо структурованими.

Постійно діючий характер українського парламенту полягає в тому, що народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі.

Верховна Рада, за Конституцією (ст. 82), працює сесійно. Чергові сесії Верховної Ради починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року (ст. 83).

Таким чином, парламент України є пріоритетним органом у системі органів державної влади України, першим серед рівних. Він здійснює законодавчу владу, бере участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, є загальним представником народу й виразником його волі.

Парламент України має багатогранні відносини з іншими органами державної влади та із суб'єктами політичної системи: політичними партіями тощо.

Найбільш тісними й багатогранними є відносини парламенту з Президентом. Це зумовлено їхніми функціями й повноваженнями, передбаченими Конституцією та законами, системою стримувань і противаг один щодо одного та іншими обставинами.

Вихідним повноваженням Верховної Ради у взаємовідносинах із Президентом є право парламенту призначати вибори Президента у строки, визначені Конституцією (ст. 85). Новообраний Президент, заступаючи на свій пост, складає присягу народові України на урочистому засіданні Верховної Ради (ст. 104 Конституції), виявляючи тим самим повагу як безпосередньо до народу, так і до парламенту України.

Але головним змістом взаємовідносин парламенту й Президента є сам хід здійснення ними своїх функцій і повноважень. Зокрема, Верховна Рада заслуховує щорічні та позачергові послання Президента про внутрішнє й зовнішнє становище України (ст. 85 Конституції), направляє новоприйняті закони Президентові (ст. 94 Конституції); надає у встановленому законом строки згоду на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсацію міжнародних договорів України, які укладає, як правило, Президент.

Парламент затверджує укази Президента про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її регіонах, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації.

Чільне місце у взаємовідносинах Президента з парламентом посідають питання формування органів державної влади. Так, парламент надає згоду на призначення Президентом Прем'єр-міністра, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна, Голови державного комітету телебачення й радіомовлення, Генерального прокурора України, висловлює недовіру Генеральному прокуророві, що має наслідком його відставку з посади тощо.

Є випадки, коли роль парламенту щодо призначень та інших дій відносно посадових осіб значно вагоміша, хоча це відбувається також за поданням Президента, а іноді й без нього, як-от: призначення чи обрання частини складу колегіальних органів державної влади тощо. Зокрема, за поданням Президента парламент призначає на посаду та звільняє з посади голову Національного банку України, призначає на посаду та припиняє повноваження Центральної виборчої комісії.

Широко передбачена Конституцією участь парламенту у формуванні органів державної влади на паритетних засадах із Президентом та іншими органами державної влади. Зокрема, Верховна Рада призначає третину складу Конституційного Суду; призначає та звільняє половину складу Ради Національного банку, призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення й радіомовлення (ст. 85 Конституції) тощо.

Окрім того. Верховна Рада приймає рішення про направлення запиту до Президента на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради, попередньо підтриману не менш як третиною конституційного складу Верховної Ради; має право усунути Президента з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому Конституцією (ст. 111).

Багатофункціональними є відносини Верховної Ради - парламенту - із Кабінетом Міністрів, який підконтрольний і підзвітний Верховній Раді (ст. 113 Конституції). Верховна Рада дає згоду на призначення Прем'єр- міністра, розглядає й приймає рішення щодо схвалення (несхвалення) програми діяльності Кабінету Міністрів, здійснює контроль за його діяльністю.

За пропозицією не менш як третини народних депутатів від її конституційного складу Верховна Рада може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів та прийняти резолюцію недовіри йому більшістю від конституційного складу Верховної Ради, наслідком якої є відставка Кабінету Міністрів.

Найважливішими повноваженнями Верховної Ради щодо Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади є прийняття нею законів про організацію й діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби та ін.

Багатогранними є відносини Верховної Ради з органами судової влади. Зокрема, Верховна Рада призначає третину складу Конституційного Суду, обирає суддів судів загальної юрисдикції, надає згоду на призначення Президентом на посаду Генерального прокурора, може висловити недовіру Генеральному прокуророві, що має наслідком його відставку з посади, призначає трьох представників до Вищої ради юстиції. Парламент як орган законодавчої влади визначає законами України судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організацію та діяльність прокуратури. Багатогранною є взаємодія, парламенту з органами правосуддя й прокуратури у процесі здійснення парламентського контролю.

Конституційний склад і структура Верховної Ради України

Загальний кількісний склад Верховної Ради і її структура визначаються Конституцією, Регламентом Верховної Ради та законами про окремі її структури й інститути.

Згідно з чинною Конституцією (ст. 76), конституційний склад Верховної Ради становить 450 народних депутатів. Ця кількість народних депутатів зумовлена певними чинниками: кількістю населення (громадян) України й виборців, системою виборчих округів та кількістю виборців у них, виборчою системою, однопалатністю парламенту тощо.

Якісний склад Верховної Ради, природно, не передбачається ні Конституцією, ні законами, оскільки вибори до неї є вільними і демократичними. Проте чинною Конституцією встановлено певні вимоги до народних депутатів, зокрема, народним депутатом може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років (ст. 76 Конституції). Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Конституція 1996 р. Значно знизила віковий ценз народних депутатів - з 25 до 21 року і підвищила ценз осілості з 2-х до 5-ти років, а також установила обмеження для осіб, які мають судимість.

Ефективність роботи парламенту значно залежить від його структурованості, а вона, у свою чергу, - від партійності народних депутатів.

Ефективність діяльності Верховної Ради залежить як від її складу, так і від її структури.

Відповідно до чинної Конституції (ст. 88) і Регламенту Верховної Ради загальнопарламентськими інститутами загальної компетенції є: Голова Верховної Ради, перший заступник і заступник Голови та апарат Верховної Ради. Голову Верховної Ради, першого заступника й заступника Голови Верховна Рада обирає зі свого складу і відкликає їх.

Голова Верховної Ради має такі повноваження:

1)  Веде засідання Верховної Ради;

2)    Організовує підготовку питань до розгляду на засіданні Верховної

Ради;

3)   Підписує акти, прийняті Верховною Радою;

4)       Представляє Верховну Раду у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;

5)   Організовує роботу апарату Верховної Ради.

Порядок здійснення Головою Верховної Ради своїх повноважень передбачено Конституцією та Регламентом Верховної Ради.

Основними галузевими органами Верховної Ради є її комітети. Верховна Рада затверджує перелік комітетів Верховної Ради, обирає голів цих комітетів. Комітети здійснюють законопроекту роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради (ст. 89 Конституції). У Верховній Раді України XIV скликання було створено 22 комітети, зокрема Комітет з питань правової реформи, Комітет з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та діяльності рад, Комітет з питань соціальної політики та праці, Комітет з питань науки і освіти, Комітет з питань промислової політики, Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та боротьби з організованою злочинністю й корупцією та інші.

Основними функціями комітетів є:

1)      Законопроектна робота, яка включає насамперед організацію розробки за дорученням Верховної Ради чи з власної ініціативи проектів законів та інших актів, що розглядаються Верховною Радою;

2)       Участь у складанні, прийнятті, контролі за виконанням Державного бюджету в частині, що віднесена до компетенції комітетів, із метою забезпечення доцільності, економічності та ефективності використання державних коштів;

3)         Попереднє обговорення кандидатур посадових осіб, які відповідно до Конституції та законів України обираються, призначаються чи затверджуються Верховною Радою;

4)   Попередній розгляд та підготовка висновків і пропозицій щодо ратифікації чи денонсації міжнародних договорів та угод, проектів державних програм економічного й соціально-культурного розвитку України, звітів про їх виконання та інших питань, що розглядаються Верховною Радою;

5)          Здійснення контролю за дотриманням та реалізацією Конституції та законів України, інших нормативних актів Верховної Ради, за відповідністю підзаконних актів Конституції, законам України, а також вивчення ефективності їх застосування.

Верховна Рада у межах своїх повноважень може створювати і тимчасові спеціальні комісії для підготовки й попереднього розгляду питань.

Для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес. Верховна Рада може створювати тимчасові слідчі комісії.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини призначається Верховною Радою для здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина (ст. 101 Конституції).

Рахункова палата створюється для контролю за використанням коштів Державного бюджету від імені Верховної Ради (ст. 98 Конституції).

Функції й повноваження Верховної Ради України

Верховна Рада здійснює чимало функцій і має для їх реалізації відповідні повноваження, передбачені Конституцією. Визначення парламенту як органу законодавчої влади, зумовлене насамперед назвою однієї з його функцій (законодавчої функції), яка є пріоритетною, провідною, але далеко не єдиною.

Головними функціями Верховної Ради є:

1)  Законодавча;

2)   Установча (державотворча, організаційна);

3)   Функція парламентського контролю.

До функцій Верховної Ради часом зараховують також бюджетно- фінансову та зовнішньополітичну функції. Верховна Рада, як правило, здійснює ці функції, але вони не вважаються її головними функціями.

Пріоритетною функцією Верховної Ради є, звичайно, законодавча. У загальних рисах вона полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили юридичну силу, скасуванні або у призупиненні їх дії.

Пріоритетним напрямом законодавчої функції Верховної Ради є внесення змін до Конституції у межах і порядку, передбачених розділом ХІІІ Конституції, та прийняття законів (ст. 85).

Законопроект про внесення змін до Конституції може бути поданий до Верховної Ради Президентом або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради (ст. 154 Конституції). Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради.

Порядок внесення змін до розділів І, III і XIII Конституції значно складніший, оскільки ці розділи стосуються основ конституційного ладу й стабільності самої Конституції. Відповідно до ст. 156 Конституції, законопроект про внесення змін до розділів І, III і XIII подається до Верховної Ради Президентом, або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом.

Законопроект про внесення змін до Конституції, який розглядався Верховною Радою і не був прийнятий, може бути поданий до Верховної

Ради не менш як через рік від дня прийняття такого рішення щодо даного законопроекту.

З метою забезпечення стабільності Конституції Верховна Рада протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції (ст. 158).

Основним змістом законодавчої функції Верховної Ради є, звичайно, прийняття законів. Із змісту Конституції випливає, що Верховна Рада може приймати закон із будь-якого питання своїх повноважень за винятком тих, які вирішуються виключно всеукраїнським референдумом.

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.

Конституцією передбачається коло питань, які вирішуються виключно законами України. Згідно зі ст. 92 Конституції, виключно законами України визначаються:

1)          Права й свободи людини й громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина;

2)          Громадянство; правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;

3)          Права корінних народів і національних меншин;

4)          Порядок застосування мов;

5)          Засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту й зв'язку;

6)          Основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці й зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури й охорони здоров'я; екологічна безпека;

7)          Правовий режим власності;

8)          Правові засади й гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

9)          Засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

10)      Засади регулювання демографічних і міграційних процесів;

11)      Засади утворення й діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації;

12)      Організація й діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики;

13)      Територіальний устрій України;

14)      Судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів

Дізнання й слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури;

15)      Засади місцевого самоврядування;

16)      Статус столиці України; спеціальний статус інших міст;

17)      Основи національної безпеки, організації Збройних Сил України й забезпечення громадського порядку;

18)      Правовий режим державного кордону;

19)      Правовий режим воєнного й надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації;

20)       Організація й порядок проведення виборів та референдумів;

21)      Організація й порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України;

22)      Засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями та відповідальність за них.

Виключно законами України встановлюються:

1)          Державний бюджет і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види й типи;

2)          Порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України;

3)          Одиниці ваги, міри і часу, порядок установлення державних стандартів;

4)            Порядок використання й захисту державних символів;

5)           Державні нагороди;

6)           Військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання;

7)           Державні свята;

8)          Порядок утворення й функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального (ст. 92 Конституції).

Законом України оголошується амністія

Іншою, не менш важливою, функцією Верховної Ради серед її головних функцій є установча (державотворча, організаційна) функція.

Пріоритетними напрямами діяльності парламенту по здійсненню цієї функції є:

1) участь у формуванні органів виконавчої влади;

2)   Формування органів судової влади;

3)   Створення парламентських структур;

4)   Участь у формуванні інших органів державної влади та державних організацій;

5)   Вирішення питань територіального устрою України й забезпечення формування органів місцевого самоврядування.

Пріоритетним напрямом установчої функції парламенту є призначення виборів Президента у строки, передбачені Конституцією.

Роль парламенту у формуванні органів виконавчої влади.

Верховна Рада України вирішує питання про надання згоди на призначення Президентом Прем'єр-міністра, може прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів, яка має наслідком відставку Кабінету Міністрів (ст. 87, 115 Конституції), розглядає й приймає рішення щодо схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів; вирішує питання про надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом Голови Антимонопольного комітету. Голови Фонду державного майна; Голови Державного комітету телебачення й радіомовлення.

Але найширші і найвагоміші державотворчі функції й повноваження має Верховна Рада у формуванні органів судової влади та прокуратури. Відповідно до ст. 85 Конституції, вона обирає суддів безстроково; призначає третину складу Конституційного Суду; вирішує питання щодо надання згоди на призначення Президентом на посаду Генерального прокурора, висловлює недовіру Генеральному прокуророві, що має наслідком його відставку з посади.

Верховна Рада здійснює також чимало установчих функцій по формуванню власних, парламентських органів та інших структур. Зокрема, Верховна Рада призначає по посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради з прав людини; призначає на посади та звільняє з посад голову та інших членів Рахункової палати; обирає зі свого складу Голову Верховної Ради, першого заступника й заступника Голови Верховної Ради та відкликає їх; затверджує перелік комітетів Верховної Ради, обирає голів цих комітетів; створює тимчасові спеціальні та тимчасові слідчі комісії, призначає на посаду й звільняє з посади керівника апарату Верховної Ради України, затверджує структуру цього апарату.

Важливе місце в установчій діяльності Верховної Ради має формування, поряд з органами законодавчої, виконавчої і судової влади, інших органів державної влади та державних організацій. Зокрема, Верховна Рада призначає на посаду та припиняє повноваження членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України; призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення й радіомовлення; призначає на посаду та звільняє з посади голову Національного банку України за поданням Президента України; призначає та звільняє половину складу Ради Національного банку України.

Поряд із цими видами державотворчої (установчої) діяльності Верховна Рада затверджує відповідно до Конституції (п. 22 ст. 85) загальну структуру, чисельність та визначає функції Збройних Сил, Служби безпеки, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ.

Багатогранні державотворчі (установчі) функції Верховної Ради й у сфері територіального устрою та місцевого самоврядування. До

Повноважень Верховної Ради України у цій сфері належать, зокрема, утворення й ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів та міст, зарахування населених пунктів до категорії міст, найменування й перейменування населених пунктів та районів. Інші найважливіші питання територіального устрою загальнодержавного й місцевого значення вирішуються референдумами. Відповідно до ст. 73, 85 Конституції України виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про зміну території України, який призначає Верховна Рада України.

Крім того,. Верховна Рада приймає закони про: територіальний устрій України, правовий режим державного кордону, статус столиці України та спеціальний статус інших міст.

Верховна Рада має право достроково припиняти повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим у разі порушення нею Конституції України або законів України; призначати позачергові вибори до Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Істотними повноваженнями Верховної Ради в галузі місцевого самоврядування є призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування й прийняття законів про засади місцевого самоврядування.

Багатогранною за змістом і формами є бюджетно-фінансова діяльність Верховної Ради. Верховна Рада України затверджує законом Державний бюджет та вносить у відповідній формі до нього зміни, здійснює контроль за виконанням Державного бюджету України, приймає рішення щодо звіту про його виконання (ст. 85 Конституції). Відповідно до Конституції (ст. 95) бюджетна система України будується на засадах справедливого й неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами. Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове призначення цих видатків.

Поряд із Державним бюджетом і бюджетною системою Верховна Рада встановлює грошову одиницю України, якою за Конституцією (ст. 99) є гривня.

Важливе місце в діяльності Верховної Ради України посідає парламентський контроль.

Основними напрямами контрольної діяльності Верховної Ради є:

1)  Контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України;

2)   Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина та їх захист;

3)   Бюджетно-фінансовий контроль;

4)   Прийняття Верховною Радою рішення про направлення запиту до Президента України;

5)   Запит народного депутата України на сесії Верховної Ради;

6)   Парламентський контроль за діяльністю органів прокуратури;

7)         Здійснення парламентського контролю з окремих питань безпосередньо або через тимчасові спеціальні й тимчасові слідчі комісії.

Одним із пріоритетних напрямів парламентського контролю є контроль за діяльністю Кабінету Міністрів, який підконтрольний та підзвітний Верховній Раді.

Основною формою парламентського контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України є розгляд і заслуховування звітів Кабінету Міністрів про свою діяльність.

Одними з найважливіших напрямів діяльності Верховної Ради по здійсненню парламентського контролю є бюджетно-фінансовий контроль і контроль за додержанням конституційних прав та свобод людини й громадянина.

Відповідно до ст. 9 Конституції контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради здійснює Рахункова палата.

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Однією з основних традиційних форм парламентського контролю є запити - парламентські та депутатські. Зокрема, відповідно до Конституції України (ст. 85) Верховна Рада може прийняти рішення про направлення запиту до Президента на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як третиною конституційного складу Верховної Ради.

Народний депутат України має право на сесії Верховної Ради звернутися із запитом до органів Верховної Ради, Кабінету Міністрів, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від підпорядкування й форм власності (ст. 86 Конституції).

Поряд із законодавчою, установчою та контрольною функціями, як головними функціями парламенту. Верховна Рада України здійснює й чимало інших функцій. Зокрема, Верховна Рада як орган законодавчої влади здійснює серед внутрішніх функцій: політичну, економічну, соціальну, культурну та екологічну функції, а серед зовнішніх - оборонну, зовнішньополітичну, зовнішньоекономічну та інші зовнішні функції.

Про політичну функцію Верховної Ради свідчать, зокрема, такі її повноваження, передбачені Конституцією України, як: 1) визначення засад внутрішньої й зовнішньої політики; 2) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента про внутрішнє й зовнішнє становище України; 3) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів (ст. 85 Конституції) тощо.

Про наявність у Верховної Ради економічної, соціальної, культурної та інших відповідних внутрішніх функцій свідчать такі її повноваження, як:

1)         Затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

2)         Затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності;

3)         Прийняття відповідних законів, зокрема, про правовий режим власності; правові засади й гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання; з основ соціального захисту, про форми й види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці й зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури й охорони здоров'я, екологічної безпеки (ст. 85 Конституції).

Про зовнішні функції Верховної Ради свідчать такі її повноваження, як визначення засад зовнішньої політики держави, надання Верховною Радою згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсацію міжнародних договорів України; затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іншим державам; схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України.

Підтвердженням наявності у Верховної Ради відповідних зовнішніх функцій є її законодавчі повноваження щодо засад зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; щодо основ національної безпеки, які визначаються виключно законами України.

Основні форми діяльності Верховної Ради України

У становленні парламентаризму майже кожної країни одним із найскладніших, найтриваліших і найважчих завдань є встановлення певної системи, порядку в роботі її парламенту.

Першочергове значення у встановленні порядку роботи парламенту має його нормативно-правове визначення. Порядок роботи Верховної Ради, а також її органів та посадових осіб визначається Конституцією, Регламентом Верховної Ради, законами України та іншими нормативними актами. Відповідно до ст. 82 Конституції України, основними організаційними формами роботи Верховної Ради є сесії й засідання.

Сесії Верховної Ради України поділяються на чергові й позачергові. Чергові сесії Верховної Ради починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. У зв'язку з такою конституційною визначеністю початку роботи парламенту, чергові сесії не скликаються.

Позачергові сесії Верховної Ради із зазначенням порядку денного скликаються Головою Верховної Ради на вимогу не менш як третини народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради або на вимогу Президента. У разі запровадження воєнного чи надзвичайного стану в Україні Верховна Рада збирається у дводенний строк без скликання (ст. 83 Конституції).

Порядок денний чергової сесії Верховної Ради затверджується на кожну чергову сесію. Рішення про зміну чи включення питань із затвердженого в цілому порядку денного сесії приймається не менш як 2/3 голосів депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Засідання Верховної Ради проводяться згідно з розкладом засідань. Рішення (крім процедурних) приймаються лише з питань, внесених до порядку денного засідання, за винятком випадків, встановлених Законом про Регламент Верховної Ради.

Засідання Верховної Ради поділяються на пленарні, тобто загальні, і засідання її органів (комітетів тощо). Основним видом засідань і тим самим пріоритетною організаційною формою їх роботи є пленарні засідання. Відповідно до Конституції (ст. 84) рішення Верховної Ради приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.

Засідання Верховної Ради відбуваються, як правило, відкрито. Закрите засідання відбувається за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради (ст. 84 Конституції).

Засідання Верховної Ради відкривають, ведуть і закривають Голова Верховної Ради або його заступники.

Перед кожним пленарним засіданням відбувається поіменна реєстрація депутатів. Кожного робочого дня на початку першого засідання головуючий оголошує порядок денний на весь день роботи.

Верховна Рада приймає закони, постанови та інші акти більшістю голосів депутатів від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією.

Рішення Верховної Ради приймаються відкритим голосуванням за допомогою електронної системи підрахунку голосів та таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів. Поіменне голосування проводиться за пропозицією будь-якого з депутатів, підтриманою не менш як третиною депутатів, які взяли участь у голосуванні.

Кожна функція Верховної Ради (законодавча, установча, контрольна та ін.) Має свій порядок здійснення або свої особливості. Здійснення цих функцій або окремих дій Верховної Ради та її органів, як правило, називається процедурами, або процесом. Відповідно розрізняють: законодавчу процедуру; установчу процедуру (формування органів державної влади); процедуру парламентського контролю; бюджетну та інші спеціальні процедури.

Законодавчий процес та інші парламентські процедури

Головним видом парламентських процедур є законодавча процедура (законодавчий процес). Вона становить собою передбачений Конституцією та законами України порядок здійснення законодавчої функції й реалізації законодавчих повноважень. Законодавча процедура поділяється на види й стадії.

Основними видами законодавчого процесу є конституційний процес і звичайний законодавчий процес. Конституційний процес (конституційна процедура) - це порядок внесення змін до Конституції (відповідно до ст. 154-159). Звичайний законодавчий процес (законодавча процедура) - порядок прийняття, зміни, скасування законів або призупинення їх дії.

Законодавчий процес складається з кількох стадій. Це:

•                Вияв законодавчої ініціативи;

•                Обговорення законопроекту;

•                Прийняття закону;

•                Його підписання й оприлюднення (опублікування).

Особа, яка має право законодавчої ініціативи або представляє орган, що має право законодавчої ініціативи, вносить на ім'я Верховної Ради законодавчі пропозиції, законопроекти, поправки (документи законодавчої ініціативи) у письмовій формі разом із супровідною запискою.

Верховна Рада розглядає законопроекти на пленарних засіданнях. Розгляд і прийняття законопроекту (закону) включає: обговорення і схвалення основних положень в основному, обговорення й схвалення статей та в цілому (розгляд у трьох читаннях). Кількість повторних читань законопроекту не обмежується.

При першому читанні законопроекту Верховна Рада заслуховує доповідь його ініціатора, співдоповідь головного комітету, обговорює основні положення законопроекту і його структуру, заслуховує пропозиції та зауваження щодо них.

За результатами обговорення законопроекту у першому читанні Верховна Рада може прийняти рішення про:

-                 Прийняття законопроекту за основу (із можливим доопрацюванням) і доручення відповідним комітетам підготувати законопроект на друге читання;

-    Відхилення законопроекту;

-               Передачу законопроекту ініціатору його внесення на доопрацювання у запропонований ініціатором внесення термін, але не більше 30 днів, і повторне його подання головним комітетом на перше читання;

-              Передачу законопроекту комітетам Верховної Ради на доопрацювання із установленням строку доопрацювання і повторне поданням його на перше читання;

-            Опублікування законопроекту для народного обговорення, доопрацювання його із врахуванням наслідків обговорення і повторне подання на перше читання.

Основним у розгляді законопроекту є, звичайно, друге його читання.

Законопроект до другого читання подається у вигляді таблиці, яка містить: 1) законопроект, прийнятий у першому читанні за основу; 2) всі внесені пропозиції й поправки із зазначенням ініціаторів їх внесення; 3) висновки головного комітету щодо пропозицій і поправок; 4) законопроект, запропонований головним комітетом в остаточній редакції.

Під час другого читання законопроекту Верховна Рада проводить його постатейне обговорення та здійснює постатейне голосування.

За результатами другого читання законопроекту Верховна Рада після скороченого обговорення може прийняти рішення про:

-       Прийняття законопроекту у другому читанні, підготовку його на третє читання;

-    Відхилення законопроекту;

-          Повернення законопроекту на доопрацювання з наступним поданням його на повторне друге читання;

-          Опублікування для народного обговорення законопроекту в редакції, прийнятій на першому або другому читанні, доопрацювання із врахуванням наслідків обговорення і повторне подання його на друге читання;

-          Повернення законопроекту на доопрацювання з наступним поданням його на третє читання.

Під час третього читання Верховна Рада обговорює законопроект разом з іншими документами в такій послідовності:

1)           Закінчення постатейного голосування щодо всіх статей законопроекту, якщо воно не було до кінця здійснене під час другого читання;

2)         Прийняття постанови про схвалення внесеного Кабінетом Міністрів плану організаційних, кадрових, матеріально-технічних, фінансових, інформаційних заходів для впровадження закону в життя;

3)       Прийняття законопроектів про внесення змін, доповнень до чинних законів;

4)   Голосування щодо частин законопроекту;

5)   Прийняття законопроекту в цілому;

6)     Прийняття в цілому проекту закону або постанови про порядок уведення прийнятого закону в дію.

За результатами третього читання законопроекту Верховна Рада може прийняти рішення про:

-    Прийняття закону в цілому;

-    Відхилення законопроекту;

-          Повернення законопроекту на доопрацювання з наступним поданням на повторне третє читання;

-          Відкладення голосування щодо законопроекту в цілому до прийняття інших рішень;

-     Схвалення тексту законопроекту в цілому й винесення його тексту на всеукраїнський референдум, якщо законопроект стосується питання, зазначеного у ст. 73 Конституції (про зміну території України).

Тексти законів та інших законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою, оформляються апаратом Верховної Ради і в п'ятиденний термін підписуються Головою Верховної Ради, після чого закони невідкладно надсилаються на підпис Президентові.

Президент підписує закон, беручи його до виконання. Закон, переданий Президентові, має бути підписаний ним протягом 15 днів від дня отримання та офіційно оприлюднений.

Закон набирає чинності через десять днів від дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

До основних парламентських процедур належить також процедура формування органів державної влади, тобто установча процедура. Вона охоплює, зокрема, процедури надання згоди на призначення Президентом Прем'єр-міністра, прийняття резолюції недовіри Кабінетові Міністрів; призначення суддів Конституційного Суду, обрання суддів безстроково; надання згоди на призначення Президентом на посаду Генерального прокурора, висловлення недовіри Генеральному прокуророві; призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради з прав людини; призначення на посади та звільнення з посад голови та членів Рахункової палати; призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку, членів Ради Національного банку; призначення членів Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії; надання згоди на посади та звільнення з посад Президентом Голови Антимонопольного комітету. Голови Фонду державного майна, Голови Державного комітету телебачення й радіомовлення України.

Пріоритетною уставною процедурою є надання згоди на призначення Президентом Прем'єр-міністра. Вона передбачає: звернення Президента письмово до Верховної Ради про надання згоди на призначення ним Прем'єр-міністра. Перед внесенням на розгляд кандидатури Прем'єр-міністра вона обговорюється у відповідних комісіях і у депутатських фракціях, групах.

Надання згоди на призначення Президентом запропонованого ним кандидата на посаду Прем'єр-міністра здійснюється на пленарному засіданні Верховної Ради таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів.

Іншою, не менш важливою, парламентською процедурою з числа основних його процедур є процедура здійснення парламентського контролю.

Верховна Рада відповідно до своїх повноважень безпосередньо або через свої органи здійснює парламентський контроль за забезпеченням конституційних прав, свобод і обов'язків громадян України, додержанням законів та інших актів, за виконанням загальнодержавних програм і бюджету, діяльністю органів, а також посадових осіб, яких вона обирає, призначає або затверджує.

Однією з найважливіших контрольних процедур є заслуховування раз на рік звіту Кабінету Міністрів. Актуальним є і проведення в порядку парламентського контролю "Дня Уряду з актуальних питань внутрішньої й зовнішньої політики держави, її соціально-економічного розвитку, про стан додержання Кабінетом Міністрів вимог Конституції, виконання законів України тощо.

Контрольна діяльність Верховної Ради поширюється й на деякі інші органи і посадові особи. Верховна Рада розглядає звіти Генерального прокурора, Голови Національного банку. Голови Фонду державного майна та керівників інших органів і посадових осіб, які обираються, призначаються чи затверджуються Верховною Радою, крім органів судової влади та суддів.

Важливими й дієвими формами парламентського контролю є депутатські запити як офіційні звернення на сесії Верховної Ради до органів Верховної Ради, Кабінету Міністрів, керівників інших органів державної влади та місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування та форм власності.

Можлива й така форма парламентського контролю за реалізацією Конституції, законів України та їх окремих положень, як парламентські слухання.

3. Народний депутат України: правовий статус

Поняття статусу народного депутата України

Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в державі розглядає й вирішує питання, віднесені до її повноважень, від імені Українського народу - громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу. Виразниками цієї волі у Верховній Раді є народні депутати України.

Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років. Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку (ст. 76 Конституції України). Народні депутати України обираються громадянами України за змішаною (мажоритарно- пропорційною) системою строком на 4 роки.

Половина конституційного складу Верховної Ради обирається в одномандатних виборчих округах за мажоритарною системою на основі відносної більшості, а друга половина - за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.

Повноваження народного депутата України починаються з моменту складення присяги такого змісту:

"Присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни й добробут Українського народу. Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників" (ст. 79 Конституції України).

Відмова скласти присягу має наслідком утрату депутатського мандата. Після складання обраними народними депутатами України присяги Центральна виборча комісія в тижневий строк видає їм депутатські посвідчення встановленого зразка.

Повноваження народних депутатів припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України. Можливе й дострокове їх припинення за рішенням Верховної Ради або на підставі рішення суду.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі:

1)           Складення повноважень за його особистою заявою;

2)            Набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

3)           Визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

4)           Припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України;

5)           Смерті.

Повноваження народного депутата можуть бути також достроково припинені на підставі відповідного рішення суду у разі:

-      Обрання або призначення народного депутата на посаду, зайняття якої несумісне з виконанням повноважень народного депутата України, і якщо при цьому депутат не виконує вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності;

-        Коли протягом місяця після визнання повноважень народний депутат не залишив попереднє місце роботи і не передав трудову книжку із записом про це до апарату Верховної Ради України.

Здійснення Верховною Радою України покладених на неї завдань вимагає активної участі народних депутатів у підготовці й проведенні сесій, у роботі органів, створюваних Радою, їх ефективної діяльності у виборчих округах. Конституція України, Закон України "Про статус народного депутата України", прийнятий 17 листопада 1992 р., з наступними змінами та доповненнями, Регламент Верховної Ради України, інші чинні закони України визначають права й обов'язки народного депутата України, гарантії депутатської діяльності. Права, обов'язки, правове положення, принципи діяльності депутата, регламентовані нормами права, складають правовий статус депутата.

Народні депутати України є повноважними представниками народу України у Верховній Раді України. Вони, як громадські, політичні діячі, покликані виражати не тільки інтереси своїх виборців, а й виражати й захищати суспільні, загальнодержавні інтереси, керуючись при виконанні депутатських повноважень Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, а також своєю совістю.

Народний депутат України є членом Верховної Ради України і наділений усіма правами, що забезпечують його активну участь у діяльності Верховної Ради, в комітетах, тимчасових спеціальних комісіях, у депутатських об'єднаннях у Верховній Раді, гарантують виконання депутатом доручень Верховної Ради та її органів. Він є членом Верховної Ради не тільки тоді, коли бере участь у роботі Ради та її органів, але й тоді, коли здійснює свої повноваження у виборчому окрузі.

Народний депутат України здійснює свої повноваження на постійній основі. Він не може мати іншого представницького мандата, тобто не може бути одночасно обраний депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатом місцевої ради, сільським, селищним, міським головою. Статус депутата несумісний із зайняттям будь-якою іншою діяльністю за сумісництвом з отриманням винагороди за винятком викладацької, наукової роботи та літературної, художньої і мистецької діяльності у вільний від роботи час (ст. 4 Закону "Про статус народного депутата України" - у ред. Від 25.09.1997 р.).

Народний депутат має вільний мандат, тобто не може бути відкликаний виборцями.

Позитивно на діяльність народних депутатів впливає ознайомлення з досвідом зарубіжних парламентаріїв. З 1992 р. Представники парламенту України беруть участь у роботі Парламентської асамблеї ОБСЄ, а з 1996 р. Україна є повноважним членом Парламентської асамблеї Ради Європи. З цього ж року Україна представлена у Центральній Європейській ініціативі. Верховна Рада підтримує регулярні контакти з міжпарламентським об'єднанням 16-ти держав-членів НАТО - Північноатлантичною асамблеєю, а також із Парламентською асамблеєю Західноєвропейського союзу.

Співпраця народних депутатів України з парламентами зарубіжних держав здійснюється також через групи народних депутатів із міжпарламентських зв'язків, які утворюються розпорядженнями Голови Верховної Ради. Їх утворення й діяльність регулюються "Положенням про групу народних депутатів України з міжпарламентських зв'язків".

Народним депутатам України за чинним законодавством гарантується депутатська недоторканність (парламентський імунітет). Народний депутат України не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються у судовому порядку, без його письмової згоди або згоди Верховної Ради України. Кримінальну справу щодо народного депутата України може бути порушено тільки Генеральним прокурором України (ст. 80 Конституції України, ст. 27 Закону про статус народного депутата в редакції від 07.07.1995 р.).

У той же час народні депутати не несуть юридичної відповідальності ні перед ким за результати голосування, за зміст висловлювань у парламенті, його органах (депутатський індемнітет). Але вони підлягають відповідальності за образу чи наклеп.

Діяльність народного депутата поділяється на його діяльність під час сесійного періоду і його роботу поза сесійним часом.

Діяльність депутата під час сесійного періоду включає:

-    Участь у пленарних засіданнях Верховної Ради;

-          Участь у засіданнях комітетів, комісій Верховної Ради, їх підкомітетів, підкомісій, робочих та підготовчих груп;

-    Виконання доручень Верховної Ради та її органів;

-        Роботу над законопроектами, документами Верховної Ради та виконання інших депутатських повноважень у складі депутатських об'єднань чи індивідуально;

-    Роботу у виборчих округах.

Поза сесійним часом депутати за власним розсудом підвищують свою класифікацію, обмінюються досвідом, працюють у виборчому окрузі тощо.

Форми діяльності й повноваження народного депутата

України

Народний депутат України є членом Верховної Ради України і тому зміст його повноважень походить від повноважень Верховної Ради. Народні депутати повинні мати такі і стільки прав та обов'язків, щоб Верховна Рада могла бути органом законодавчої влади й виконувати інші свої повноваження.

Закон про статус народного депутата, крім загальних положень, що визначають найважливіші складові статусу народного депутата, виділяє три групи його прав і обов'язків:

-          Права й обов'язки народного депутата у Верховній Раді та її органах;

-        Права й обов'язки народного депутата у виборчому окрузі та за його межами;

-             Права народних депутатів, що гарантують здійснення їх депутатських повноважень, і обов'язки посадових осіб щодо їх реалізації (основні гарантії депутатської діяльності).

Ці повноваження народних депутатів конкретизуються в Регламенті Верховної Ради України, Законі про постійні комісії Верховної Ради України, в Положенні про помічника-консультанта народного депутата України, Положенні про консультанта депутатської групи (фракції) Верховної Ради України тощо.

На сукупність прав народних депутатів впливають і їх обов'язки, перелік яких закріплений чинними законами. Так, народний депутат зобов'язаний:

-             Бути присутнім та брати участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано;

-             Виконувати їх доручення й інформувати про виконання цих доручень;

-             Додержуватися Регламенту Верховної Ради України та інших нормативних актів, що визначають порядок діяльності Верховної Ради та її органів;

-             Брати участь у контролі за виконанням законів та інших актів Верховної Ради України, рішень її органів.

Пленарні засідання Верховної Ради, комітетів, комісій є ефективними, якщо депутати не тільки присутні на них, але й беруть активну участь у роботі, а саме: подають пропозиції щодо порядку денного, процедур обговорення питань, виступають в обговоренні питань, проектів актів

Верховної Ради, її органів, голосують тощо. У разі неможливості прибути на пленарне засідання депутат повинен завчасно повідомити про це із зазначенням причин Секретаріат Верховної Ради, голову комітету, комісії.

Народний депутат як член Верховної Ради користується правом ухвального голосу з усіх питань, що розглядаються на пленарних засіданнях Верховної Ради та її органів, до складу яких він входить. Він голосує особисто і має один голос. Депутат має право брати участь у роботі комітетів, комісій, членом яких він не є, з правом дорадчого голосу.

Кожен депутат може впливати на зміст діяльності Верховної Ради та її органів, бо йому надано право пропонувати питання для розгляду Верховною Радою або її органами; ставити питання про визнання законопроекту терміновим та про внесення його на народне обговорення або референдум, вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них; вносити пропозиції з будь-яких питань, що входять до відома Верховної Ради та її органів, крім випадків, коли право внесення пропозиції закріплено чинним законодавством за певним органом чи посадовою особою; висловлювати думку щодо персонального складу органів і кандидатур посадових осіб, які обираються, призначаються, затверджуються, або на призначення яких дається згода Верховною Радою; ставити питання про недовіру складу органів, утворених Верховною Радою, а також посадовим особам, яких обрано, призначено або затверджено Верховною Радою.

Найважливішим серед цієї групи прав слід назвати право законодавчої ініціативи у Верховній Раді. Це право народний депутат може реалізувати у формі внесення:

-     Проекту нового закону, проекту закону про зміни чи доповнення до чинного закону або про його скасування;

-         Обґрунтованої пропозиції про необхідність прийняття нового закону, закону про зміни чи доповнення до чинного закону або про його скасування (законодавча пропозиція);

-      Пропозицій та поправок до документа законодавчої ініціативи, що розглядається Верховною Радою (ст. 11 Закону про статус народного депутата).

У разі внесення законопроекту чи законодавчої пропозиції вони обов'язково розглядаються на пленарному засіданні Верховної Ради із забезпеченням виступу ініціатора їх внесення, і щодо них приймається рішення.

Активність депутата на пленарних засіданнях забезпечується наданим йому правом: брати участь у дебатах; ставити питання доповідачам, головуючому на засіданні; давати довідки, виступати з пропозиціями щодо порядку і з мотивів голосування; передавати головуючому на засіданні Верховної Ради текст свого виступу, окремої думки, заяви, пропозиції й зауваження з питань, що розглядаються, для включення до протоколу і стенографічного звіту засідання; оголошувати, за попередньою згодою головуючого, тексти звернень, заяв, резолюцій, петицій громадян чи їх об'єднань, якщо вони мають суспільне значення.

Реалізації Верховною Радою свого повноваження щодо здійснення парламентського контролю сприяє надане депутату право порушувати питання про перевірку діяльності підприємств, установ та організацій, щодо яких є дані про порушення ними чинного законодавства, про проведення депутатських розслідувань із будь-якого питання. Цьому ж сприяє і депутатський запит, право на звернення, із яким надано народному депутату.

Запит подається депутатом або кількома депутатами Голові Верховної Ради через Секретаріат Верховної Ради України. На пленарному засіданні Верховної Ради оголошується зміст і автор запиту і не менш як 1/5 голосів депутатів від конституційного складу Верховної Ради приймається рішення про доцільність направлення запиту органу чи посадовій особі, до яких його звернуто. Рішення про направлення запиту до Президента України має бути попередньо підтримано не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради.

Закон про статус народного депутата надає право народному депутату обирати й бути обраним до органів Верховної Ради. Органи, створювані Верховною Радою України з числа депутатів, сприяють виконанню Радою своїх повноважень. Це - комітети, тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань, які вносяться на розгляд Ради, і тимчасові слідчі комісії для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес. Голови комітетів і комісій, склад комітетів і комісій обираються Верховною Радою.

Тимчасові слідчі комісії створюються у випадку, якщо за це проголосувало не менше як одна третина від конституційного складу Верховної Ради України. Повноваження народних депутатів, які обрані до комітетів, регулюються Законом про постійні комісії (попередня назва комітетів) Верховної Ради України. Такими повноваженнями наділені і депутати, обрані до тимчасових спеціальних комісій, створених для підготовки і попереднього розгляду питань. У разі необхідності Верховна Рада може надати таким комісіям додаткові права.

Відповідно до Регламенту Верховної Ради України народні депутати мають право об'єднуватися у депутатські групи (фракції). Депутатські групи, сформовані на основі партійної належності депутатів, називаються депутатськими фракціями. До депутатських фракцій можуть входити й позапартійні депутати, які підтримують програмні документи відповідної партії.

Верховна Рада України чотирнадцятого скликання прийняла рішення про створення депутатських фракцій тільки на партійній основі. Таке право надане політичним партіям і виборчим блокам партій, які отримали на виборах чотири або більше чотирьох відсотків голосів виборців.

Народні депутати об'єднуються у депутатські фракції добровільно за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 14 депутатів.

Народний депутат України при виконанні своїх повноважень потребує допомоги фахівців. Державні органи, посадові особи державних підприємств, установ та організацій зобов'язані на вимогу депутата забезпечити його консультаціями спеціалістів з питань, пов'язаних із депутатською діяльністю. Депутат має право на безоплатну допомогу з правових питань, що виникають у його депутатській діяльності, із боку апарату Верховної Ради України, виконавчих комітетів органів місцевого самоврядування, місцевих державних адміністрацій, посадових осіб державних підприємств, організацій, наукових, навчальних, юридичних установ і правоохоронних органів.

Постійну допомогу народному депутату надають помічники- консультанти, яких він може мати до десяти осіб. Вони перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій, виконавчого комітету органу місцевого самоврядування, секретаріату Київської, Севастопольської міських рад, а тепер, за рішенням Верховної Ради України чотирнадцятого скликання - і апарату Верховної Ради України, у межах фонду, встановленого Верховною Радою народному депутату для оплати праці помічників-консультантів. Не більш як на двох помічників- консультантів поширюється дія Закону України про державну службу в частині, що регулює питання службової кар'єри, матеріального й соціально-побутового забезпечення.

Депутат також може мати помічників-консультантів, які працюють на громадських засадах. Помічники-консультанти народного депутата у своїй роботі керуються чинним законодавством України й Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою Верховної Ради України 13 жовтня 1995 р.

Подібну допомогу надають депутатським фракціям консультанти, які діють на підставі чинних законів України, а також керуються Положенням про консультанта депутатської групи (фракції) Верховної Ради України, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 р.

Для того, щоб мати достатню інформацію про діяльність Верховної Ради народний депутат має право одержувати по одному примірнику офіційних видань Верховної Ради України, текстів виступів, що не підлягають опублікуванню, інформаційних матеріалів Верховної Ради та її органів, інформаційні і довідкові матеріали, які офіційно розповсюджуються урядовими та іншими державними органами й органами об'єднань громадян, а також знайомитися з матеріалами архівів, текстами своїх виступів у стенограмах і протоколах засідань Верховної Ради та її органів до опублікування.

Маючи досить широке коло прав у Верховній Раді, народний депутат несе відповідальність перед нею, виконує доручення Верховної Ради. Верховна Рада має право заслуховувати повідомлення депутата про його роботу у Верховній Раді і про виконання доручень Ради та її органів.

Депутати, обрані за мажоритарною системою, підтримують тісний зв'язок із виборцями постійно. Щомісяця один тиждень, як передбачено Регламентом Верховної Ради, народний депутат працює у виборчому окрузі. Він зустрічається з виборцями, трудовими колективами. Під час прийому або поштою народний депутат одержує пропозиції, заяви й скарги виборців. За результатами аналізу причин і змісту заяв, скарг, пропозицій народний депутат може вносити відповідні пропозиції до Верховної Ради, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, надсилати депутатські звернення.

З депутатськими зверненнями депутат має право звертатися до будь-яких органів та організацій, незалежно від форм власності та підпорядкування. Депутатське звернення - це викладена в письмовій формі пропозиція народного депутата, звернена до посадових осіб, здійснити певні дії, дати офіційне роз'яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх компетенції. Депутатське звернення є обов'язковим для розгляду посадовими особами, яким воно адресовано, протягом не більш 10 днів із моменту одержання. Максимальний час розгляду депутатського звернення, з урахуванням продовження терміну розгляду, не може перевищувати 30 днів із моменту його одержання. Депутат має право бути присутнім при розгляді надісланого ним звернення, його повинні завчасно попередити про час і місце розгляду звернення.

Народний депутат має право брати участь у розгляді в органах державної влади будь-яких питань, що входять у коло його діяльності і зачіпають інтереси громадян та організацій; перевіряти з власної ініціативи із залученням при необхідності представників державних органів і об'єднань громадян відомостей про порушення закону, прав та інтересів громадян та організацій, що охороняються законом, вимагати на місці припинення порушення або звертатися з вимогою до відповідних органів та посадових осіб припинити такі порушення. Посадові особи, а також працівники міліції, до яких звернуто вимогу депутата, зобов'язані негайно вжити заходів до усунення порушення, а при необхідності - притягнути винних до відповідальності і повідомити про це депутата.

Народний депутат має право звертатися до державних органів, органів та об'єднань громадян, до підприємств, установ, організацій з питань депутатської діяльності; брати участь із правом дорадчого голосу у сесіях місцевих рад та засіданнях їх органів; у роботі органів самоорганізації населення; зборах трудових колективів, громадян за місцем проживання, військовослужбовців у військових частинах.

Народний депутат має право відвідувати будь-які державні органи, органи об'єднань громадян, підприємства, установи й організації з питань депутатської діяльності і одержувати від них повну й достовірну інформацію з цих питань. При пред'явленні посвідчення народного депутата він користується правом безперешкодного доступу на підприємства, в установи та організації, незалежно від їх підпорядкування, форм власності, режиму таємності. Вимоги про пред'явлення чи оформлення інших документів, а також особистий огляд депутата, огляд та перевірка його речей забороняються. Порядок доступу депутата у спеціальні підрозділи підприємств, установ та організацій, діяльність яких пов'язана із забезпеченням державної та іншої таємниці, встановлюється законодавством.

З питань депутатської діяльності народний депутат користується правом невідкладного прийому керівниками та іншими посадовими особами державних органів, органів об'єднань громадян, підприємств, установ та організацій.

Таким чином, діяльність народного депутата досить багатогранна і здійснюється у різних формах. Це участь у пленарних засіданнях Верховної Ради України, засіданнях комітетів, підкомітетів, робочих груп; діяльність у тимчасових спеціальних і слідчих комісіях; робота у депутатських фракціях; це зустрічі з виборцями, інформування про свою роботу у Верховній Раді та її органах, про реалізацію своєї передвиборчої програми; особистий прийом громадян; розв'язання та сприяння своєчасному розгляду звернень громадян.

Для реалізації цих форм діяльності народний депутат наділений широкими правами.

Як зазначено в Законі про статус народного депутата України, ніхто не має права обмежувати повноваження народного депутата. Навіть при запровадженні надзвичайного чи військового стану громадянські права і депутатські повноваження народного депутата України не обмежуються.

Основні гарантії депутатської діяльності

Чинне законодавство України не тільки надає народним депутатам широкі повноваження, але й установлює систему гарантій депутатської діяльності. В Законі про статус народного депутата України зазначається, що "Держава гарантує депутату необхідні умови для ефективного здійснення ним депутатських повноважень. Верховна Рада України та державні органи, підприємства, установи і організації, незалежно від форм власності й підпорядкування, забезпечують умови для виконання депутатом його повноважень, а об'єднання громадян та їх органи сприяють йому в цьому" (ст. 26 Закону).

Систему гарантій депутатської діяльності повинні складати не привілеї, а умови й підстави успішного здійснення депутатами своїх прав і обов'язків. Як уже зазначалося, народний депутат має право на недоторканність. В Конституції України, у ст. 80 записано: "Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність". Це означає, що народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Така норма Конституції України, Закон про статус народного депутата України передбачає можливість притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності за письмовою згодою самого депутата або за згодою Верховної Ради України. При цьому Закон передбачає наявність цих згод як для притягнення до кримінальної відповідальності, арешту, так і для піддання заходам адміністративного стягнення, що накладаються у судовому порядку.

За чинним законодавством не допускається особистий огляд, обшук, затримання, огляд речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення депутата, порушення таємниці кореспонденції, прослуховування телефонних переговорів та застосування інших заходів, що обмежують свободу депутата (ст. 27 Закону про статус народного депутата України). Законодавець вважає також за необхідне залишити право на недоторканність за депутатом і після закінчення строку його повноважень. Він може бути притягнутий до кримінальної або адміністративної відповідальності за порушення закону, яке було вчинене ним у період виконання депутатських повноважень лише в порядку, передбаченому законодавством щодо народного депутата.

Умотивоване рішення Верховної Ради України за поданням Генерального прокурора України щодо одержання згоди Ради на притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності, арешт або застосування заходів адміністративного стягнення, що накладаються у судовому порядку, приймається більшістю - 2/3 голосів депутатів від загального складу народних; депутатів України. Така процедура є певним застереженням прийняття необгрунтованого рішення.

Гарантією ефективного здійснення повноважень народним депутатом є можливість одержання ним необхідних інформаційних матеріалів, консультацій спеціалістів, використання засобів масової інформації та технічних засобів.

Народний депутат, у порівнянні з іншими громадянами, має додаткові трудові права. Народному депутату після закінчення строку його повноважень, а також у разі дострокового їх припинення надається попередня робота (посада), а у разі неможливості цього (ліквідація підприємства, установи, організації) він зараховується до резерву кадрів державної служби або відповідного міністерства, відомства, в системі якого працював народний депутат на попередній роботі для заміщення посади, що відповідає його професійному рівню, з урахуванням рангу державного службовця.

Час роботи депутата у Верховній Раді, її органах зараховується до його загального стажу роботи, а також стажу роботи (служби) за спеціальністю.

Стосовно колишнього депутата протягом п'яти років після закінчення строку його повноважень не припустимі дострокове розірвання трудового договору (контракту) у порядку дисциплінарного стягнення з ініціативи власника підприємства, організації, установи або уповноваженого ним органу, його скорочення, звільнення з військової служби, служби в органах міністерства внутрішніх справ. Служби безпеки України - з ініціативи командування або ж виключення з колгоспу та іншого кооперативу, навчального закладу, пониження у посаді чи у званні без попередньої згоди Верховної Ради України.

Життя й здоров'я депутата підлягають обов'язковому державному страхуванню за рахунок коштів Верховної Ради на суму 10-річного грошового утримання депутата.

Народним депутатам України відшкодовуються витрати, пов'язані з депутатською діяльністю. Їх розмір установлює Верховна Рада. Це, наприклад, витрати на відрядження для виконання доручень Верховної Ради та її органів, для роботи у виборчому окрузі, закордонні відрядження тощо.

На народного депутата поширюється дія Закону України про державну службу в частині, що регулює питання службової кар'єри, матеріального, соціально-побутового забезпечення державних службовців. Верховна Рада встановлює розмір щомісячних оплат праці народного депутата України.

Депутату на території України надане право безплатного проїзду на всіх залізничних, автомобільних, повітряних, водних внутрішніх шляхах. На період виконання постійної роботи у Верховній Раді депутату створюються належні житлові умови. Депутатам надаються на відповідний період у Києві службові жилі приміщення для спільного проживання з членами сім'ї. До отримання такого приміщення депутат має право на проживання у готелі, який оплачується за рахунок кошторису витрат Верховної Ради України.

Закон про статус народного депутата встановлює відповідальність посадових осіб за невиконання ними обов'язків щодо народного депутата. Так, посадові особи, які порушують депутатську недоторканність, перешкоджають у будь-якій формі здійсненню депутатських повноважень, у разі заяви народного депутата про такі факти підлягають дисциплінарній, адміністративній або кримінальній відповідальності у встановленому законодавством України порядку.

Посадові особи підлягають відповідальності також за невиконання своїх обов'язків щодо забезпечення умов для депутатської діяльності, за перекручення, приховування інформації, порушення строків її подання депутату.

Законом встановлена адміністративна та кримінальна відповідальність за вплив на депутата, членів його сім'ї та близьких родичів із метою перешкодити виконанню депутатських обов'язків чи добитися рішення на чиюсь користь, за образу народного депутата або наклеп на нього.

Міністерство освіти і науки України Тернопільський національний економічний університет

Юридичний факультет

Л Е К Ц І Я

З курсу "Конституційне право України'

Тема: "Президент України"

Підготував: доцент кафедри, к.ю.н. Федоров М.П.

Тернопіль

План лекції

 

1. Загальна характеристика й становлення інституту

Президента

Загальна характеристика інституту президента

Президент - це, як правило, одноособовий виборний глава держави в країнах із республіканською формою правління, який обирається її громадянами або парламентом строком на 4-7 років. Ця посадова особа очолює державу в 150 країнах світу (із майже 200), решта має монархічну форму правління.

Вперше інститут президента виник у США як результат прагнення громадян до встановлення сильної, але дійсно демократичної державної влади й держави в цілому на противагу монархії.

Інститут президентства є, як правило, одноособовим, хоча трапляються й інститути колегіального президентства. В останньому випадку встановлюється розподіл повноважень (глави держави) між колегіальним органом і його головою, що мало місце, зокрема, за Конституціями Уругваю 1917 і 1951 рр. Із 1958 по 1963 рр. Колегіальний глава держави функціонував в Іраку.

У колишніх соціалістичних країнах роль глави держави, по суті, виконували постійно діючі колегіальні органи (президії) верховних представницьких органів державної влади. У тих колишніх соціалістичних країнах, де існував одноособовий інститут президента (Чехословаччина, НДР, Румунія та ін.), функції глави держави також ділилися між президентом і президією. Президії обирались вищими представницькими органами державної влади. Подібна ситуація зберігається і нині в ряді держав. Так, на Кубі чимало важливих повноважень глави держави реалізуються головою Державної ради - постійно діючого органу Національної асамблеї народної влади.

Президент, як правило, обирається громадянами відповідних держав шляхом прямих або непрямих виборів.

Прямі вибори найбільш характерні для країн із президентською (за винятком США й Індонезії) або напівпрезидентською формами правління (Росія, Франція, Бразилія, Мексика та ін.). Прямими виборами обирається президент і в деяких парламентських державах (Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Румунія).

Непрямі вибори президента здійснюються як виборщиками, які обираються населенням (США), так і спеціальними колегіями, до яких входять представники суб'єктів федерації або адміністративно- територіальних одиниць із широкою автономією (ФРН, Індія, Пакистан, Італія).

У більшості парламентських республік (Греція, Ізраїль, Чехія, Словаччина) президент обирається парламентом, у зв'язку з чим його влада вважається похідною від парламенту.

Конституції більшості сучасних країн передбачають певні кваліфікації (цензи), яким має відповідати кандидат на пост президента. До таких цензів відносяться: громадянство відповідної держави; проживання на її території протягом певного часу (не менше 10-15 років); повне володіння громадянськими й політичними правами; досягнення певного віку: мінімальний вік кандидата на пост президента - 25, максимально-допустимий, як правило, - 65 років, хоча остання вимога встановлюється порівняно рідко.

У країнах з однопартійною системою необхідною умовою для заняття поста президента є приналежність до правлячої партії, а в державах із великим впливом певної релігії кандидат на пост президента має сповідувати відповідну релігію.

У деяких країнах існують спеціальні вимоги до кандидатів на пост президента: мати незаплямовану репутацію, досвід фінансової діяльності, середню або вищу освіту тощо.

Термін повноважень президента у різних країнах не однаковий: у ряді країн Латинської Америки і США - 4 роки; у Німеччині, Греції, Португалії, Чехії - 5 років; у Фінляндії, Єгипті, Австрії - 6 років; у Франції, Італії, Ірландії, Туреччині - 7 років.

У ряді країн одна і та ж особа може бути обрана президентом не більше ніж на два терміни або не більше двох термінів підряд. Разом із тим у багатьох країнах переобрання на наступний термін не має будь-яких обмежень (Франція, Італія, Єгипет), або, навпаки, повторне обрання на посаду президента взагалі неможливе (Мексика, Болівія, Еквадор, Республіка Корея).

У разі дострокової (тимчасової або постійної) вакансії поста президента її займає одна з таких осіб: віце-президент, прем'єр-міністр, голова парламенту або однієї з його палат.

Конституційно-правовий статус президента визначається, як правило, конституціями відповідних держав, а іноді й окремими законами. Ці нормативно-правові акти визначають роль і місце президента в механізмі держави і його взаємовідносини з іншими органами державної влади, порядок заміщення поста президента, а також його повноваження та відповідальність за порушення конституції, зраду держави тощо.

Статус президента має відмінності залежно від різновидності республіканської форми правління (парламентської, президентської або змішаної).

У парламентській республіці президент є лише главою держави. Міністри й уряд у цілому йому не підпорядковані і не відповідальні перед ним (Італія, ФРН). Президент може мати лише окремі елементи виконавчої влади і свої конституційні повноваження здійснює, як правило, "за порадою і за згодою" уряду, тобто через інститут контрасигнатури. Він полягає в тому, що акти президента діють лише за умови скріплення їх підписом прем'єр-міністра або міністра, відповідального за виконання цього акту. Президент у таких республіках не приймає рішень, які мають політичне значення.

У президентській республіці президент є главою держави й главою виконавчої влади (США, Бразилія). Йому підпорядковані міністри як у випадку, коли вони складають уряд - раду (кабінет) міністрів, так і коли не утворюють колегіального органу. Посада прем'єр-міністра за умови утворення колегіального органу виконавчої влади у президентській республіці є символічною. Це - адміністративний прем'єр-міністр. Фактичним керівником уряду (ради, кабінету міністрів) є сам президент.

Як правило, посади прем'єр-міністра у президентських республіках не існує. Його повноваження виконує сам президент. Відповідно не існує у таких республіках і уряду як колегіального органу, а є кабінет президента.

За відсутності колегіальної ради (кабінету) міністрів, міністри фактично є радниками, помічниками президента, вся повнота виконавчої влади належить президенту. Лише він приймає рішення, керує державною службою і делегує певну частину повноважень у галузі виконавчої влади підлеглим.

За умови існування у президентській республіці ради міністрів міністри підпорядковані президенту, вони призначаються й зміщуються президентом, щоправда, за рекомендацією прем'єр-міністра.

У напівпрезидентській (напівпарламентській), президентсько- парламентській                                        (парламентсько-президентській)              республіці

Повноваження президента значно ширші й вагоміші, ніж у парламентській республіці. Але є істотні обмеження ролі президента парламентом, насамперед щодо призначення прем'єр-міністра (згода парламенту або однієї з його палат) і відповідальності уряду.

В цілому ж глави (президенти) держав із змішаною формою правління наділяються конституціями досить широкими правами в галузі виконавчої влади та іншими повноваженнями (нормотворчими, арбітражними, координаційними тощо).

Загальною рисою статусу президента в напівпрезидентських державах є прагнення поставити президента над традиційними гілками влади, над всіма інститутами держави, до того ж не в особі, яка поєднує повноваження інших гілок влади, а в самостійній якості, зокрема в якості арбітра, координатора щодо органів державної влади, держави й суспільства.

У цілому повноваження, що надаються президентам конституціями досить широкі. Щоправда, в одних випадках вони реалізуються президентами безпосередньо (у президентських і напівпрезидентських республіках), а в інших, як правило, - через ради (кабінети) міністрів (у

Парламентських і напівпарламентських республіках).

Президент, як глава держави, втілює національну єдність, наступність державної влади, він є гарантом національної незалежності і територіальної цілісності, а іноді проголошується також арбітром, координатором діяльності державних органів тощо.

Незалежно від форм правління президент є представником держави за її межами і в середині країни. Він, зокрема, укладає міжнародні договори, призначає дипломатичних представників, приймає іноземних дипломатичних представників. Від імені держави президент нагороджує державними нагородами, присвоює почесні звання, приймає осіб до громадянства даної держави, дозволяє вихід із громадянства, здійснює помилування засуджених тощо.

У більшості країн президенти мають повноваження, що стосуються організації й діяльності органів законодавчої влади. Вони призначають дати виборів у парламенти, скликають їх на сесії, можуть достроково розпускати парламенти з обов'язковим призначенням нових виборів, санкціонують і промульгують (підписують і оприлюднюють) закони, мають право вето (право повернення закону на повторний розгляд парламенту). Президенти мають також право законодавчої ініціативи, право звернення до парламенту з посланнями, які не підлягають обговоренню, тощо.

Президенти мають значні повноваження також щодо формування й інших органів державної влади та призначення вищих посадових осіб. Це стосується насамперед формування (призначення) урядів, призначення суддів, формування або участь у формуванні органів конституційної юстиції, пропонування парламенту кандидатур для призначення на вищі посади в державі тощо.

У ряді країн президент може видавати нормативні й ненормативні акти, які мають силу закону. Нормативні акти приймаються (видаються), як правило, на основі делегування повноважень парламентом.

Поряд із цими повноваженнями президенти мають право оголошувати надзвичайний чи воєнний стан, вводити президентське правління у суб'єктах федерації.

В усіх країнах, за конституціями, президенти є головнокомандувачами, відповідають за безпеку держави як гаранти її цілісності. Ці повноваження президенти, як правило, здійснюють через раду безпеки або подібні їй органи.

За конституціями більшості країн, президенти мають розгалужену систему гарантій своєї діяльності у вигляді стримувань і противаг та несуть відповідальність за свої дії.

Зокрема, президентам властиві такі інститути стримувань і противаг щодо інших органів державної влади:

•                Право розпуску парламенту (право дострокового припинення його повноважень);

•                Право вето (право повернення парламенту законів на повторний розгляд);

•                Право призначення референдуму тощо.

Президент, на відміну від монарха, несе конституційну відповідальність за виконання службових обов'язків, за свої дії. Як правило, президент несе відповідальність за навмисне порушення конституції й законів, за державну зраду, заподіяння шкоди державній незалежності, хабарництво, вчинення інших тяжких злочинів.

Така відповідальність має переважно форму імпічменту, процедура якого полягає в тому, що спочатку парламент формулює й приймає обвинувачення президенту, а потім приймає рішення про зміщення його з посади. У деяких країнах парламент приймає лише обвинувальний висновок, а судить президента особливий суд (Франція, Польща).

Становлення інституту Президента в Україні

Інститут Президента України як глави держави є порівняно новим явищем у політичному житті і державному будівництві України. Тривалий час в Україні (колишній Українській РСР) функції глави держави виконували переважно Верховна Рада, яка вважалась найвищим органом державної влади України, її Президія, як постійний діючий орган державної влади, та її голова.

Нинішній інститут президентства в Україні склався не відразу. Спочатку Президент за своїм статусом і назвою був найвищою посадовою особою в державі, потім главою держави й главою виконавчої влади, а нині, за чинною Конституцією, є главою держави.

Становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні державної влади, пов'язаному з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу.

Започаткувала процес реформування державної-влади в Україні Декларація про державний суверенітет України, яка проголосила, що державна влада в республіці здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Це зумовило введення інституту президентства. Десь через рік - 25 червня 1991 р. - Верховна Рада ухвалила постанову "Про вибори Президента Української РСР", якою визнала за доцільне заснувати пост Президента України (Української РСР) до прийняття нової Конституції і провести вибори Президента у 1991 р.

Оскільки інститут Президента України мав перетворитись із символічного колективного внутріпарламентського інституту в реальний одноособовий позапарламентський інститут і Президент мав обиратися не парламентом, а громадянами України, цей інститут об'єктивно мав

7

Отримати необхідну конституційно-правову основу перш ніж стати реальністю. Тому 5 липня 1991 р. Були прийняті закони України "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР", "Про Президента Української РСР" і "Про вибори Президента Української РСР". Прийняттю цих законів передувало внесення відповідних змін і доповнень до чинної на той час Конституції.

Теоретичною основою становлення інституту президентства на даному етапі була насамперед Концепція нової Конституції України, схвалена Верховною Радою ще 19 червня 1991 р.

1 грудня 1991 р. Відбулися вибори президента, під час яких було вперше на конституційній основі шляхом прямих виборів обрано Президента України.

Проте конституювання інституту президентства на цьому не закінчилося. Воно продовжувалося у ході процесу підготовки нової Конституції України й внесення ряду змін та доповнень до чинної на той час Конституції. Про це свідчать, зокрема, проекти Конституції України в редакціях 1992, 1993, 1995 років та Конституційний Договір, укладений між Президентом і Верховною Радою 8 червня 1995 р. За даними проектами Конституції і Конституційним Договором Президент України набував нового статусу - статусу глави держави й глави виконавчої влади.

Остаточно статус Президента України був визначений Конституцією України 1996 р.

2. Порядок обрання й підстави дострокового припинення повноважень Президента України

Порядок обрання Президента України

Характер виборів Президента зумовлюється насамперед його статусом: глави держави, глави держави й глави виконавчої влади або іншим статусом. Якщо Президент є лише главою держави, то він обирається, як правило, її парламентом. Якщо ж Президент є главою держави й главою виконавчої влади, то він обирається народом, тобто громадянами відповідної держави.

Разом із тим, у змішаних, напівпрезидентських (парламентсько- президентських) державах, де Президент є лише главою держави, він може обиратися народом шляхом прямих виборів.

Відповідно до ст. 103 Конституції України Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

Принцип загальності виборів Президента, насамперед, означає, що право обирати мають громадяни України, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років. Не мають права голосу громадяни, визнані судом недієздатними.

Чинна Конституція передбачає низку умов (цензів), яким має відповідати кандидат на пост Президента, зокрема, щодо віку, місця народження, володіння державною мовою тощо.

Президентом може бути обраний громадянин України, який на день проведення виборів досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.

Нарівні з вимогами до кандидата на пост Президента існують обмеження і щодо особи Президента. Відповідно до ст. 103 Конституції Президент не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Принцип рівності виборів Президента означає, що громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах, кожний виборець має один голос.

За Конституцією (ст. 24), не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками, за винятком передбачених Конституцією України та Законом України про вибори Президента України.

Принцип рівності означає також створення рівних умов для кандидатів.

Принцип прямого характеру виборів означає, що Президент України обирається безпосередньо виборцями.

Голосування на виборах Президента України є таємним, контроль за волевиявленням виборців забороняється.

Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента. Постанова Верховної Ради України про призначення чергових виборів приймається не пізніше як за 180 днів до дня виборів.

У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев'яноста днів із дня припинення цих повноважень (ст. 103 Конституції). Вибори Президента України призначаються Верховною Радою України (ст. 85 Конституції).

Порядок проведення виборів Президента України визначається Законом "Про вибори Президента України" від 5 березня 1999 року.

Виборчий процес здійснюється на засадах:

•                Багатопартійності, вільного й рівноправного висування кандидатів у Президенти України;

•                Гласності й відкритості, свободи агітації;

•                Рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії;

•                Неупередженості до кандидатів із боку органів державної влади. Органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів.

Участь громадян України у виборах Президента України є добровільною. Ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах (ст. 1 Закону).

Право висування претендента на кандидата у Президенти України належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними у порядку, визначеному законом, через політичні партії та їх виборчі блоки, а також через збори виборців, у тому числі шляхом самовисування.

Партія (блок), збори виборців можуть висунути лише одного претендента на кандидата в Президенти України.

Вибори Президента України можуть бути черговими, позачерговими та повторними.

Вибори Президента України проводяться по єдиному загальнодержавному одномандатному виборчому округу, який включає в себе всю територію України.

Для проведення виборів територія єдиного загальнодержавного одномандатного виборчого округу поділяється на 225 територіальних виборчих округів. Кількість таких округів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі встановлюється Центральною виборчою комісією з урахуванням їх адміністративно-територіального устрою та кількості населення. Територіальний виборчий округ включає в себе один або кілька районів, міст, районів у містах або їх частин. Рішення про утворення територіальних виборчих округів приймається Центральною виборчою комісією не пізніше як за 160 днів до дня виборів за поданням відповідно Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад.

Список територіальних виборчих округів із зазначенням їх номерів, територіальних меж та центрів округів публікується Центральною виборчою комісією у пресі.

Для проведення голосування й підрахунку голосів по виборах Президента України територія сіл, селищ, міст, районів у містах, що входять до складу територіального виборчого округу, поділяється на виборчі дільниці.

Виборчі дільниці утворюються територіальними виборчими комісіями за поданням сільських, селищних, міських (міст, де немає районних рад), районних у містах рад, а у разі відсутності таких подань - за пропозицією відповідно сільських, селищних, міських голів, голів районних у містах рад або посадових осіб, які відповідно до закону здійснюють їх повноваження.

Виборчі дільниці утворюються в кількості від 20 до 3000 виборців, а у виняткових випадках - із меншою або більшою кількістю виборців.

Виборчі дільниці утворюються не пізніше як за 60 днів, а у виняткових випадках, які визначаються Центральною виборчою комісією - не пізніше як за 5 днів до дня виборів.

Вибори Президента України організують і проводять:

1)           Центральна виборча комісія;

2)           Територіальні виборчі комісії;

3)           Дільничні виборчі комісії.

Центральна виборча комісія утворюється й функціонує відповідно до Конституції України та Закону України "Про Центральну виборчу комісію".

Центральна виборча комісія є постійно діючим державним органом. До її складу входить 15 осіб. Голова комісії, його заступник, секретар комісії, а також не менше третини інших членів Комісії повинні мати вищу юридичну освіту.

Територіальні виборчі комісії утворюються не пізніш як за 70 днів до дня проведення виборів Президента України рішенням, відповідно. Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад у складі голови, секретаря та членів комісії за поданням керівних органів республіканської (Автономної Республіки Крим), обласних. Київської та Севастопольської міських організацій політичних партій або центральних органів цих партій. Зазначені подання направляються до відповідної ради не пізніш як за 80 днів до дня виборів.

До складу територіальних виборчих комісій обов'язково включаються (за наявності відповідних подань) по два представники від партій (блоків), від яких зареєстровані кандидати. Представниками від партій (блоків) можуть бути члени цих партій або безпартійні.

Загальна кількість членів територіальної виборчої комісії визначається відповідною радою, але не може бути менше 10 осіб.

Голова, заступник голови та секретар територіальної виборчої комісії не можуть бути членами однієї партії (представниками одного блоку партій).

Дільничні виборчі комісії утворюються сільськими, селищними, міськими (міст, де відсутні районні ради), районними у містах радами не пізніш як за 45 днів до дня виборів у складі голови, заступника голови, секретаря й членів комісії.

Кількість членів дільничних виборчих комісій визначається органами, що їх утворюють, залежно від кількості пропозицій, але не може бути меншою 8 осіб. До складу дільничних виборчих комісій обов'язково включаються (за наявності відповідних подань) по два представники певних осередків чи вищого рівня організацій партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу. Представниками від партій (блоків) можуть бути члени цих партій або безпартійні.

Однією з найважливіших стадій виборчого процесу з виборів Президента України є висування й реєстрація кандидатів у Президенти України.

Право висувати претендента на кандидата у Президенти України належить партіям, які зареєстровані Міністерством юстиції України. Це право реалізується партією як безпосередньо, так і через об'єднання кількох партій у виборчий блок.

Висування претендентів на кандидатів у Президенти України починається за 170 днів і закінчується за 140 днів до дня виборів.

Претендент висувається партією на з'їзді, конференції, що є найвищим статутним органом цієї партії. Порядок проведення з'їзду (конференції, загальних зборів) партії визначається її статутом.

Висування претендента виборчим блоком партій здійснюється на міжпартійному з'їзді (конференції), делегати на який обираються членами партій, що об'єдналися у виборчий блок, відповідно до норми представництва, визначеної угодою про утворення виборчого блоку.

Претендентом на кандидата у Президенти України від партії або виборчого блоку партій може бути як член цієї партії, так і позапартійний громадянин.

З'їзд (конференція, загальні збори) має право вирішувати питання висування претендента, якщо на ньому присутні більше двох третин обраних делегатів, але не менше 200 осіб.

Претендент вважається висунутим, якщо за його кандидатуру проголосувало більше половини учасників з'їзду (конференції, загальних зборів).

Збори виборців також мають право у строки, передбачені Законом про вибори Президента України, висувати претендента на кандидата у Президенти України, якщо в них беруть участь не менш як 500 громадян України, що мають право голосу. Збори виборців можуть проводитися за місцем проживання, на підприємствах, в установах, організаціях.

Збори виборців можуть обговорювати одну або кілька кандидатур претендента. Кожний учасник зборів може запропонувати для обговорення будь-яку кандидатуру, у тому числі самовисунутися. Висунутою зборами виборців як претендент вважається особа, за яку проголосувало не менш як дві третини учасників зборів.

Ініціативна група виборців, затверджена рішенням зборів виборців, подає до Центральної виборчої комісії заяву про реєстрацію претендента та заяву про реєстрацію ініціативної групи.

Реєстрація претендента на кандидата у Президенти України здійснюється Центральною виборчою комісією. Претендентом може бути зареєстрована особа, яка відповідає вимогам, передбаченим Законом про вибори Президента України. Центральна виборча комісія приймає рішення про реєстрацію претендента у п'ятиденний строк з дня подання заяви про реєстрацію та документів, передбачених Законом і протягом 48 годин після реєстрації видає уповноваженій особі (блоку), ініціативній групі виборців довідку про реєстрацію претендента і необхідну кількість підписних листів установленої форми для збирання підписів виборців на підтримку претендента.

Претендент має бути зареєстрований як кандидат у Президенти України, якщо його кандидатуру підтримають своїми підписами не менш як один мільйон громадян України, які мають право голосу, в тому числі не менш як 30 тисяч громадян у кожному з двох третин регіонів (Автономна Республіка Крим, області, міста Київ і Севастополь) України. Реєстрація претендента як кандидата у Президенти України здійснюється Центральною виборчою комісією протягом п'яти днів після складення нею протоколу про результати збирання підписів виборців на підтримку претендента. Реєстрація кандидатів у Президенти України повинна бути завершена не пізніш як за 90 днів до дня виборів Президента України.

Центральна виборча комісія протягом двох днів після реєстрації видає кандидату у Президенти України посвідчення встановленого зразка, а претендентам, яким відмовлено у реєстрації, - рішення.

Особа, яка отримала посвідчення про реєстрацію її як кандидата у Президенти України, має право здійснювати передвиборну агітацію.

Передвиборна агітація розпочинається після реєстрації претендента кандидатом у Президенти України і закінчується за один день до виборів.

Передвиборна агітація може здійснюватися у будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції України та законам України.

Громадяни України, політичні та інші об'єднання громадян, колективи підприємств, установ і організацій мають право вільно і всебічно обговорювати передвиборчі програми кандидатів, їх політичні, ділові та особисті якості, вести агітацію "за" або "проти" кандидатів на зборах, мітингах, у пресі, на радіо й телебаченні.

Пріоритетною формою ведення передвиборної агітації кандидатами є їх зустрічі з виборцями. Кандидати у Президенти України проводять зустрічі з виборцями на зборах та в інших зручних для виборців формах. Територіальні виборчі комісії беруть участь в організації зустрічей кандидатів із виборцями. На прохання кандидатів чи виборчих комісій органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування сприяють в організації таких зустрічей.

Для проведення масових заходів передвиборної агітації місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації державної й комунальної форм власності, де частка державної власності перевищує 25 %, безкоштовно надають придатні для цієї мети приміщення у визначений виборчою комісією час. При цьому територіальні виборчі комісії зобов'язані забезпечити рівні можливості для всіх кандидатів у Президенти України.

Іншою не менш важливою й дієвою формою передвиборної агітації є передвиборні плакати кандидатів у Президенти України.

Центральна виборча комісія за рахунок коштів, що виділяються з Державного бюджету України на проведення виборчої кампанії, забезпечує виготовлення не пізніш як за 50 днів до дня виборів передвиборних плакатів кандидатів у Президенти України. Форма, розмір та поліграфічне виконання передвиборчих плакатів, їх тираж відповідно до вимог чинного законодавства встановлюються Центральною виборчою комісією і повинні бути однаковими для всіх кандидатів.

Виготовлені передвиборчі плакати з розрахунку по 10 примірників кожного плаката на кожну виборчу комісію у встановленому Центральною виборчою комісією порядку передаються безпосередньо кандидатам у Президенти України або їх довіреним особам чи за їх згодою територіальним виборчим комісіям.

Разом із тим кожен кандидат за власним розсудом може забезпечувати виготовлення інших матеріалів передвиборної агітації за рахунок і в межах коштів особистого виборчого фонду. Відомості, що подаються у зазначених матеріалах, повинні відповідати вимогам закону.

Усі друковані матеріали передвиборчої агітації повинні містити інформацію про організацію, установу та осіб, відповідальних за їх випуск, вихідні, дані установи, що здійснила друк, відомості про загальний тираж відповідного друкованого матеріалу.

Органи місцевого самоврядування відводять місця та обладнують стенди, дошки у людних місцях для розміщення матеріалів передвиборчої агітації, забезпечують наявність на них агітаційних матеріалів, видання яких здійснюють відповідні виборчі комісії, а також опублікованих ними повідомлень, передбачених Законом "Про вибори Президента України" щодо виборчої кампанії та кандидатів.

Але головними засобами передвиборчої агітації в сучасних умовах при проведенні загальнонаціональних виборів, і насамперед під час виборів глави держави, є, звичайно, електронні засоби масової інформації, зокрема радіо й телебачення.

Відповідно до Закону України "Про вибори Президента України" (ст. 32) кандидатам у Президенти України надається можливість безкоштовного користування державними засобами масової інформації шляхом надання їм рівноцінного й однакового за обсягом часу мовлення на загальнодержавному рівні і в межах окремого виборчого округу.

Конкретний час радіо- і телепередач, визначених для передвиборчої агітації кандидатів на загальнодержавному рівні, встановлюється Центральною виборчою комісією, у територіальних виборчих округах - територіальними виборчими комісіями за погодженням із керівниками відповідних засобів масової інформації. Телерадіокомпаніям забороняється переривати передвиборчі агітаційні програми, в тому числі рекламою товарів, робіт, послуг.

Крім того, кандидати у Президенти України мають право на безплатне розміщення пакету своєї передвиборчої програми обсягом не більше чотирьох сторінок машинописного тексту (7800 друкованих знаків) в однаковому поліграфічному виконанні в газетах "Голос України" і "Урядовий кур'єр".

Черговість друкування передвиборчих програм кандидатів у президенти встановлюється Центральною виборчою комісією шляхом жеребкування.

Ці види передвиборчої агітації фінансуються державою.

Центральна виборча комісія та територіальні виборчі комісії з коштів Державного бюджету України, виділених на проведення виборчої кампанії, оплачують встановлені згідно з Законом про вибори Президента України: час на державному радіо і телебаченні, друкування передвиборчих плакатів та публікацію передвиборчих програм кандидатів

У газетах "Голос України" і "Урядовий кур'єр", в обласних виданнях.

Державне фінансування передвиборної агітації може поєднуватися з особистим. Кандидати у Президенти України мають право за рахунок і в межах коштів особистого виборчого фонду додатково друкувати свої матеріали передвиборної агітації як у державних, так і недержавних періодичних друкованих виданнях на умовах рівної оплати за одиницю газетної площі, а також вести свою передвиборну агітацію як на державних, так і недержавних телерадіоканалах на умовах рівної оплати за одиницю ефірного часу. Агітація в недержавних засобах масової інформації обмежується лише можливостями власного виборчого фонду на умовах рівної оплати за ефірний час чи газетну площу для кандидатів у Президенти України.

Особистий виборчий фонд утворюється за рахунок власних коштів кандидата, коштів політичних партій, пожертвувань громадян України, юридичних осіб, зареєстрованих в Україні, за винятком державних підприємств, державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування, а також іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, підприємств з іноземними інвестиціями благодійних організацій та релігійних об'єднань, підприємств, організацій та установ, що мають заборгованість перед бюджетами всіх рівнів.

Розмір особистого виборчого фонду кандидата не може перевищувати 100000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, пожертвування однієї фізичної особи або юридичної особи - 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Кошти особистих виборчих фондів використовуються виключно на потреби передвиборної агітації.

Час і місце, організація й порядок голосування, умови повторного голосування, порядок підрахунку голосів на виборчій дільниці, встановлення підсумків голосування по територіальному виборчому округу та результатів виборів визначаються Законом України "Про вибори народних депутатів України".

Голосування, відповідно до цього Закону, проводяться в день виборів і в день повторного голосування з 8-ї до 20-ї години.

Про час і місце голосування дільнична виборча комісія сповіщає виборців не пізніш як за 15 днів до дня виборів. Голосування проводиться у спеціально відведених приміщеннях, де обладнуються в достатній кількості кабіни або кімнати для таємного голосування, визначаються місця видачі виборчих бюлетенів і встановлюються виборчі скриньки таким чином, щоб виборці при підході до них обов'язкового проходили через кабіни або кімнати для таємного голосування. Кожен виборець голосує особисто. Голосування за інших осіб не допускається. Виборчий бюлетень заповнюється виборцем у кабіні або кімнаті для таємного голосування.

У бюлетені для голосування виборець робить позначку "плюс" (+) або іншу, що засвідчує його волевиявлення, у квадраті проти прізвища кандидата, за якого він голосує. Виборець може голосувати лише за одного кандидата. У разі непідтримання жодного з кандидатів виборець робить позначку "плюс" (+) або іншу, яка засвідчує його волевиявлення, у квадраті проти слів: "Не підтримую жодного кандидата у Президенти України".

Підрахунок голосів на виборчій дільниці здійснюється лише членами дільничної виборчої комісії на її засіданні в тому ж приміщенні, де проходило голосування. Під час підрахунку голосів ніхто не має права робити будь-які позначки, записи на бюлетенях для голосування.

Комісія підраховує загальну кількість виборчих бюлетенів, встановлює кількість виборців, які взяли участь у голосуванні, кількість виборчих бюлетенів визнаних недійсними, кількість голосів, поданих за кожного кандидата, та кількість голосів виборців, які не підтримали жодного кандидата, про що складається протокол у чотирьох примірниках.

На підставі протоколів дільничних виборчих комісій територіальна виборча комісія встановлює підсумки голосування по територіальному виборчому округу.

Центральна виборча комісія на підставі протоколів територіальних виборчих комісій та протоколів дільничних виборчих комісій, утворених при представництвах України за кордоном, не пізніш як у п'ятиденний строк після дня виборів установлює результати виборів по єдиному загальнодержавному одномандатному виборчому округу з виборів Президента України, про що складається відповідний протокол.

У разі, коли за результатами голосування неможливо визначити кандидата, обраного Президентом України, Центральна виборча комісія приймає рішення про проведення повторного голосування, про що зазначається у протоколі.

У разі, коли вибори Президента України відповідно до цього Закону визнані Центральною виборчою комісією такими, що не відбулися. Центральна виборча комісія приймає рішення про подання до Верховної Ради України щодо призначення повторних виборів.

Вибори визначаються такими, що не відбулися, у разі вибуття усіх кандидатів у Президенти України.

Обраним Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Якщо до виборчого бюлетеня було включено більше двох кандидатів і жоден із них не набрав більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, Центральна виборча комісія призначає повторне голосування по виборах Президента України по двох кандидатах, які одержали найбільшу кількість голосів. Обраним Президентом України вважається кандидат, який у результаті повторного голосування одержав більшу, ніж інший кандидат, кількість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Новообраний Президент вступає на свій пост у визначений Конституцією термін: не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів і з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.

Приведення Президента до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.

Президент України складає присягу такого змісту:

"Я, (ім'я та прізвище), волею народу обраний Президентом України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України й законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі".

Якщо ж Президент України обирається на позачергових виборах, він складає присягу у п'ятиденний термін теля офіційного оголошення результатів виборів.

Президент приносить присягу на урочистому засіданні Верховної Ради України в присутності представників інших органів державної влади та місцевого самоврядування, політичних партій і громадських організацій, почесних громадян України та представників іноземних держав.

Підстави дострокового припинення повноважень Президента

України

Президент України обирається строком на п'ять років. Його повноваження, як правило, припиняються по закінченню цього терміну. Президент виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента.

Разом із тим можливе дострокове припинення повноважень

Президента за наявності передбачених Конституцією підстав і додержання конституційно визначеної процедури.

Відповідно до ст. 108 Конституції України підставами дострокового припинення повноважень Президента є:

1)    Відставка;

2)     Неможливість виконання своїх повноважень за станом здоров'я;

3)    Усунення з поста в порядку імпічменту;

4)     Смерть.

Відставка Президента - добровільне припинення ним своїх повноважень. Заява Президента про відставку має проголошуватись ним особисто на засіданні Верховної Ради України.

Відставка Президента набуває чинності з моменту її проголошення. Дане конституційне положення є наслідком врахування світового досвіду дострокового припинення повноважень Президента за відставкою.

Юридичний факт неможливості виконання Президентом своїх повноважень за станом здоров'я, як підстава дострокового припинення його повноважень, має встановлюватись на засіданні Верховної Ради України, в умовах гласності й відкритості. Цей факт має підтверджуватися рішенням, прийнятим більшістю від конституційного складу Верховної Ради.

Підставою для прийняття такого рішення Верховною Радою є письмове подання Верховного Суду України за зверненням Верховної Ради і медичний висновок. Тобто сам по собі медичний висновок не є підставою для дострокового припинення повноважень Президента. Необхідне ще й письмове подання Верховного Суду України, яке містить юридичну оцінку медичного висновку.

Однією з найскладніших процедур дострокового припинення повноважень Президента є процедура усунення його з поста в порядку імпічменту, тобто відсторонення від посади, поста.

Відповідно до ст. 111 Конституції України Президент може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Ініціювання питання про усунення Президента з поста у порядку імпічменту здійснюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Вирішенню цього питання Верховною Радою має передувати парламентське розслідування. Для проведення розслідування Верховна Рада створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. Висновки й пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України. За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України.

Рішення про усунення Президента з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу. Розгляду цього питання має передувати перевірка справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування й розгляду справи про імпічмент та отриманням висновку Верховного Суду про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

У разі дострокового припинення повноважень Президента України виникає питання про легітимне виконання його обов'язків до обрання нового Президента України. Відповідно до статей 108, 109, 110, 111 Конституції України, на період до обрання й вступу на пост нового Президента України обмежене коло обов'язків покладається на Прем'єр- міністра України.

Прем'єр-міністр України в період виконання ним обов'язків Президента не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6, 8, 10, 11, 12, 14, 15, 16, 22, 25,27 ст. 106 Конституції, тобто звертання із посланнями до народу та із щорічними позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє й зовнішнє становище України; призначати всеукраїнський референдум щодо змін Конституції відповідно до ст. 156 Конституції, проголошувати всеукраїнський референдум за народною ініціативою, припиняти повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; призначати за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрації та припиняти інші повноваження на цих посадах; призначати за згодою Верховної Ради на посаду Генерального прокурора України та звільняти його з посади; призначати половину складу Ради Національного банку України та здійснювати інші повноваження.

Обов'язки Президента Прем'єр-міністр може виконувати до дев'яноста днів, оскільки, за Конституцією (ч. 5, ст. 103), протягом цього періоду мають бути проведені вибори нового Президента України.

3 Функції й повноваження Президента України

Основні функції й повноваження Президента визначаються Конституцією України. За Конституцією Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини й громадянина.

Основні функції й повноваження Президента України визначені в ст. 106 Конституції України.

Президент України:

 

Національну безпеку й

Забезпечує державну незалежність, правонаступництво держави;

Звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради про внутрішнє й зовнішнє становище України;

Представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі й відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

Призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до ст. 156 Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою; призначає позачергові вибори до Верховної Ради у строки, встановлені Конституцією;

Припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

Призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку; 10) призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах; призначає за згодою Верховної Ради на посаду Генерального прокурора України та звільняє його з посади;

12)      Призначає половину складу Ради Національного банку України;

13)      Призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення й радіомовлення;

14)      Призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради

Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення й радіомовлення України;

15)      Утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр- міністра міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

16)       Скасовує акти Кабінету Міністрів та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

17)       Є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

18)       Очолює Раду національної безпеки й оборони України;

19)      Вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил у разі збройної агресії проти України;

20)       Приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;

21)       Приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації - із наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою;

22)       Призначає третину складу Конституційного Суду України;

23)       Утворює суди у визначеному законом порядку;

24)       Присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;

25)       Нагороджує державними нагородами; установлює президентські відзнаки та нагороджує ними;

26)       Приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;

27)       Здійснює помилування;

28)       Створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи й служби;

29)       Підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

30)       Має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

31)       Здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.

Ряд повноважень Президента стосуються його права впливу на законодавчу та іншу діяльність Верховної Ради. Пріоритетним серед них є право законодавчої ініціативи, тобто право вносити до Верховної Ради України законопроекти або пропозиції щодо прийняття законів. До того ж законопроекти, визначені Президентом як невідкладні, мають розглядатися Верховною Радою позачергово. Президент має право вносити законопроекти про внесення змін і доповнень до всіх розділів Конституції, у тому числі до розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", які за умови їх прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради затверджуються всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

На вимогу Президента України скликаються позачергові сесії Верховної Ради України (ч. 2 ст. 83 Конституції).

Президент України вносить до верховної Ради України подання про призначення Голови Національного банку України (п. 18 ст. 85 Конституції).

Президент України вносить до верховної Ради України подання про призначення членів Центральної виборчої комісії (п. 21 ст. 85).

Президент України здійснює перші призначення на посаду професійного судді на перші п'ять років (ст. 128 Конституції).

Президент України призначає трьох членів Вищої ради юстиції (ст. 131 Конституції України).

Як гарант Конституції і конституційного ладу України в цілому Президент України має право звернення до Конституційного Суду з питань конституційності (відповідності Конституції) законів та інших правових актів Верховної Ради, актів Кабінету Міністрів, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (ст. 150 Конституції).

Президент має право також звернення до Конституційного Суду за висновком про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов'язковість (ст. 151 Конституції).

На випадок, коли вичерпані інші можливості гарантування додержання Конституції, Президент може звернутися по допомогу до народу. Зокрема, він має право призначати всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України (ст. 156) та проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою (ст. 72).

Однією з особливостей статусу Президента є те, що він не може передавати свої повноваження іншим особам або органам. Це є важливою

Гарантією як статусу Президента, так і конституційного ладу в цілому.

Свої функції й повноваження Президент здійснює в певних правових і організаційних формах, які, як правило, властиві лише цьому інституту державної влади.

Президент України на основі і на виконання Конституції і законів України видає укази й розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Окремі види актів Президента скріплюються, відповідно до Конституції, підписами Прем'єр-міністра й міністра, відповідального за акт та його виконання.

Особливою організаційною формою гарантування Президентом конституційного ладу України, державної незалежності і безпеки є Рада національної безпеки і оборони, яка є координаційним органом з питань національної безпеки й оборони при Президентові України. Вона координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони. Її головою є Президент України, який формує персональний склад Ради національної безпеки й оборони. До складу Ради національної безпеки й оборони України за посадами входять Прем'єр-міністр, Міністр оборони, Голова Служби безпеки, Міністр внутрішніх справ. Міністр закордонних справ. У засіданнях Ради національної безпеки й оборони України може брати участь Голова Верховної Ради.

Рішення Ради національної безпеки й оборони України вводяться в дію указами Президента (ст. 107 Конституції).

Міністерство освіти і науки України Тернопільський національний економічний університет

Юридичний факультет