На тему "Основи теорії конституції. Конституція і конституціоналізм в

Україні"

Тернопіль

План лекції

 

Вступ

Конституція - Основний Закон держави, єдиний нормативний акт або сукупність нормативно-правових актів найвищої юридичної сили, що регулюють найважливіші суспільні відносини. У конституції закріплюються засади суспільного й державного ладу, правовий статус людини й громадянина, основні принципи організації та діяльності державного апарату, місцевого самоврядування, здійснення оборони країни, гарантування її безпеки.

Конституція є юридичною й політичною базою всієї системи чинного законодавства.

Конституція є основним законом держави, виконує також функцію й основного закону суспільства. Вона є системою обмежень державної влади через проголошення прав і свобод людини та громадянина й визначення їх юридичних гарантій.

Цією лекцією ми розпочинаємо безпосереднє ознайомлення з конкретними інститутами сучасного конституційного права. Ми почнемо це знайомлення з вивчення дуже важливого явища - явища яке дало назву нашому предмету, а саме з вивчення Конституції.

Як появилася Конституція? Що таке Конституція?

Чим вона відрізняється від інших нормативних актів?

Якою є історія української конституції? - все це стане предметом сьогоднішньої розмови.

1. Поняття та сутність конституції.

Історія виникнення конституції

Вважається, що термін "конституція" походить від латинського слова "constitutio" - "установа", "установлення", "устрій". Разом з тим існує думка, що він бере початок від вислову "rem publicum constitute", з якого починаються акти римських імператорів.

Поряд з терміном "конституція" для означення того самого інституту на початкових етапах його становлення застосовувалося ще й найменування "lex fundamenta lex" - "Основний Закон".

Конституція - категорія історична. Окремі її елементи були сформульовані в працях давньогрецьких філософів, зокрема, Платона й Аристотеля, указах імператорів Стародавнього Риму, які мали силу джерела права, в актах конституційного типу - хартіях (Магдебурзьке і Любекське право 13-18 ст.).

Уже в Стародавньому Римі слово "конституція" починають вживати для означення нормативних актів. Зокрема, так в один час називали акти римських імператорів. Цим словом ("конституція") користувалися і в середні віки. Але в сучасному розумінні цього слова - розумінні конституції - як головного нормативного акту держави (конституція держави), його починають вживати значно пізніше. Іншими словами, треба розуміти, що поява самого слова "конституція" і поява конституції - як політико- правового акта не співпадають у часі, Спочатку появилося слово, а вже майже через дві тисячі років появляється дане явище - даний політико- правовий інститут.

Отже, сучасне розуміння слова "конституція" (конституція держави) бере свій початок із періоду зміни в Європі феодального ладу на буржуазний (XVII-XVIII ст.) І кінцево викристалізовується на початок XX-го століття вже як сутність основного закону держави.

Ідея створення Конституції виникла в Англії. У XVII столітті там були прийняті такі важливі конституційні акти, як Хабеас Корпус акт (1692 р.). Білль про права (1688 р.), "Форма правління державою Англії, Шотландії, Ірландії та володіннями, які їм належать. Знаряддя. Управління" (1653 р.).

Поява конституцій пов'язана з епохою буржуазних революцій.

Першими конституціями цього періоду вважаються конституції штатів Північної Америки: Декларація прав Віргінії (1776 р.), Біль про права Пенсільванії (1776 р.), Конституція Массачусета (1780 р.), Конституція Північної Кароліни (1776 р.), Біль про права Нью-Гемпшира (1776 р.), Конституція Меріленда (1776 р.), конституційні акти, прийняті в штатах Нью-Йорк, Південна Кароліна, Нью-Джерсі, Джорджія.

Конституція США 1787 р. Була розроблена установчими зборами і згодом ратифікована конституційними конвентами штатів.

Першими конституціями в Європі вважаються конституції Пилипа Орлика 1710 р., Конституції Франції та Польщі 1791 р. Протягом першої

Половини 19 ст. Конституції були прийняті майже в усіх країнах Західної й Центральної Європи, а в другій половині цього сторіччя - у країнах Латинської Америки, Канаді та Новій Зеландії.

Які ж причини появи конституцій у XVIII ст. Зокрема, у США, Франції та Україні?

Дослідити (виявити) ці причини, нам допоможе аналіз огляду тих подій, які передували появі конституцій у США, Франції та Україні.

 

Як бачимо, перебіг подій - майже однаковий. Усе починається з того, що в силу певних причин (соціальних катаклізмів) - суспільство приходить до потреби змінити віджилий феодальний лад. Феодально-державний устрій з його інститутами феодальної залежності стає гальмом суспільного прогресу. На зміну цій залежності має прийти новий уклад - суспільство вільних громадян (вільних городян - буржуа). Однак феодальна верхівка звичайно, не хоче змін - і це призводить до боротьби (визвольна війна, війна колоній з метрополією, революція). У результаті цієї боротьби змінюється саме суспільство. Виникає потреба закріпити на політичному й правовому рівні досягнення цієї боротьби. Саме тому спочатку з'являються політичні документи (декларації, вимоги-прохання), а згодом - правові - конституції.

Конституції в цих випадках відіграли насамперед функцію правового закріплення нового стану речей у суспільстві: зміни від системи феодальної залежності монарху (сюзерен - васал), до системи держави як об'єднання вільних (у першу чергу, від тієї ж феодальної залежності) громадян, які всі разом (народ) і творять цю державу та тримають у ній владу. Конституції на перших порах ніби закріпили або перехід цієї влади повністю від монарха до

Народу, або перерозподілили цю владу, забравши її частину у монарха для передачі народу. Якщо такого перерозподілу не було, - то і причина в появі конституції була відсутня.

Іншими словами, конституція - як основний закон держави, закон який врегульовує систему державної влади у феодальній державі, у державі яка є абсолютною монархією - є непотрібний. Пригадаймо слова французького короля Людовіка XIV «Держава це Я" Звичайно, йому Конституція не була потрібна. Зворотній процес - процес ліквідації Конституції також може мати місце. Як тільки, наприклад, демократичний лад замінюють тоталітарним, відбувається або ліквідація окремих конституційних інститутів (інституту парламенту, інституту місцевого самоврядування) або конституції в цілому. Так, наприклад, сталося на початку 30-тих років у Німеччині. Тоді до влади прийшов фашистський режим Адольфа Гітлера, який просто ліквідував Конституцію Німеччини 1919 року (Веймерська Конституція).

Повертаючись до причин появи конституцій у Європі у 18 столітті, сьогодні вважають, що було декілька причин (передумов) для цього. А саме,

1)      Філософські передумови: насамперед розвиток філософської науки, вчення мислителів середньовіччя про державу, про право, про справедливість і т.д.

2)       Соціально-економічні передумови: досягнення техніки, торгівлі, потреба загальноєвропейської інтеграції і т.д.

3)       Політико-правові передумови: потреба ліквідації феодального ладу.

Поняття Конституції Конституція це основний закон держави, що об'єднує в собі групу норм з вищою юридичною силою, які закріплюють основи державного ладу, права, свободи та обов'язки особи й громадянина, систему та принципи організації державної влади, територіальну організацію держави.

Конституція - це, як правило, єдиний правовий акт або система таких актів, за допомогою яких народ, чи органи держави, які виступають від його імені, встановлюють основні принципи організації суспільства і держави, форми безпосередньої демократії, визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, механізм їх здійснення, закріплюють права й свободи людини й громадянина.

Конституція - особливий інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство щодо всіх інших її актів. Це не просто закон, а основний закон країни; закон законів, як називав його К. Маркс. Конституція формує національну систему права, об'єднує чинне законодавство, визначає основи законності й правопорядку в країні.

Соціальне призначення та роль Конституції знаходять своє втілення в її функціях, основними з яких є юридичні (установча, правотворча, регулятивна, охоронна), політична, ідеологічна, економічна, культурна,

Інформативна та інші.

Юридична функція полягає в тому, що Конституція України є насамперед законом. І не просто закон, а Основний Закон держави. Його основне призначення - регулювання певних суспільних відносин.

Конституція регулює найбільш важливі суспільні відносини, пов'язані із становленням інститутів прав та свобод людини й громадянина, територіального устрою держави, системи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Саме в регулюванні суспільних відносин, - і проявляється юридична або правова функція Конституції України.

Політична функція полягає в тому, що Конституція України має пряме відношення до процесів формування й здійснення влади - тобто до політичних процесів. У Конституції України закріплено виборчу систему, основи правового статусу особи й громадянина, правове положення політичних партій і громадських організацій і т.д. Іншими словами, Конституція України закріплює конкретну політичну систему (ту, яка склалася і реально функціонує) а також окреслює основні напрями реформування й перспективи розвитку політичної системи України. Наприклад, саме в Конституції України вперше з'являється положення про запровадження в системі державних органів України посади омбудсмана (Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини).

Ідеологічна функція Конституції полягає в тому, що Конституція, будучи найвищим (Основним) законом держави, містить у собі і цілу низку ідей певного спрямування (конкретну ідеологію). Сучасна Українська держава - це держава, яка є наслідком реалізації українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення. Це держава - суверенна, демократична і соціальна. Це держава, яка прагне стати правовою. Держава, в якій державна влада має будуватись за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову; держава, яка визнає й гарантує місцеве самоврядування. Усе це в єдності і складає певну ідеологію - ідеологію сучасного українського державотворення.

За напрямом дії, функції Конституції можна поділити на зовнішні й внутрішні.

Зовнішні функції Конституції - функції направлені у своїй дії назовні держави. Наприклад, конституційні основи зовнішньої політики України, системи оборони України, основи політики України щодо українців які проживають за межами України і т.д.

Внутрішні функції Конституції - функції направлені у своєму здійсненні всередині держави. Наприклад, встановлення й підтримання в Україні конституційного порядку тощо.

За часом дії функції Конституції України можна поділити на постійні й тимчасові.

Постійні функції виконуються (здійснюються) постійно, тимчасові відповідно протягом якогось часу. Наприклад, Конституція України містить

Розділ 15 "Перехідні положення". Нормами даного розділу врегульовувалися окремі групи суспільних відносин, але тільки на перехідний період - тобто не більше як на 5 років.

Основними рисами конституції є:

•                Основоположний характер, оскільки предметом конституційного регулювання є фундаментальні, найважливіші політико-правові, суспільні відносини, які визначають обличчя суспільства;

•                Народний характер, який полягає в тому, що конституція виражає інтереси народу та має служити йому;

•                Реальний характер, тобто відповідність фактично існуючим суспільним відносинам;

•                Стабільність.

Юридичні властивості конституції такі:

•                Конституція - це насамперед, закон, тобто акт виняткової ваги й значення;

•                Конституції притаманне юридичне верховенство, найвища юридична сила у порівнянні з іншими правовими актами;

•                Конституція є основою правової системи країни, її законодавства; поточне законодавство розвиває конституційні приписи, деталізує їх;

•                Конституції властивий особливий порядок її прийняття і зміни;

•                Існує досить складний механізм реалізації конституції, оскільки її дія відбувається на двох рівнях: на рівні реалізації конституції в цілому та на рівні реалізації конституційних норм.

Класифікація, форма й структура конституцій

Класифікація - це поділ тих чи інших явищ на види.

Можуть бути різні критерії класифікації конституцій. Наприклад, за часом дії конституції бувають:

•                Тимчасовими

•                Постійними.

Причому в деяких країнах конституції змінюються досить часто, що обумовлюється нестабільністю політичної й економічної обстановки, зміною верхніх ешелонів влади. Так, до середини 60-х років історія Гаїті нараховувала 23 конституції, Венесуели - 22, Болівії - 20 конституцій.

За формою зовнішнього виразу конституції поділяються на:

•                Писані

1)  Кодифіковані;

2)   Некодифіковані;

•                Неписані

•                Змішані.

Писана конституція - це один або декілька документів (законів) які визначені власне як конституція держави. Писана конституція - найбільш поширений вид основного закону сучасної держави. Якщо конституція складається з одного або декількох окремих, але змістовно узгоджених між собою документів, - таку конституцію називають писаною кодифікованою конституцією (приклад - Конституція Швеції). Конституційна практика знає випадки писаних не кодифікованих конституцій.

Неписана конституція - явище дуже рідкісне в сучасному світі. Під нею буквально розуміють групу політико-правових уявлень, концепцій, доктрин тощо щодо організації суспільного життя в державі. Окремі автори говорять, що під час "оксамитової революції" в Румунії в 1989 році (повалення режиму Ніколає Чаушеску) протягом майже року діяла неписана конституція - тобто в державі керувалися загальнодемократичними принципами: принцип поділу влади; принцип визнання місцевого самоврядування, принцип визнання пріоритетності прав і свобод людини і т.д.

Змішана конституція - це основний закон держави, який органічно поєднує в собі як елементи писаної, так і неписаної конституції. Прикладом може служити те, що сьогодні прийнято називати Конституцію Великобританії - зібрання великої групи законів, конституційних звичаїв, правових прецедентів, доктрин, тощо.

Класифікувати конституції можна також за змістом і формою, зокрема, в залежності від існуючого державного режиму, або в залежності від форми правління чи територіального устрою.

За державним режимом конституції бувають демократичні й авторитарні, серед останніх розрізняють тоталітарні.

За формою правління конституції бувають монархічні й республіканські, а за формою територіального устрою - конституції федеративних й унітарних держав, а також конституції суб'єктів федерації.

За порядком внесення змін і доповнень конституції бувають гнучкі, жорсткі та змішані.

Гнучка конституція - це такий основний закон, внесення змін і доповнень до якого проводиться як і для будь-якого іншого (звичайного) закону.

Внесення змін і доповнень до жорсткої конституції передбачає наявність особливої (відмінної від процедури внесення змін і доповнень до звичайних законів) процедури. Ця особливість може полягати, наприклад, у залученні до внесення змін і доповнень спеціального суб'єкта (парламент вносить зміни в конституцію, однак вони набувають чинності після їх схвалення на референдумі) чи у вимозі підтримання внесених змін кваліфікованою більшістю голосів парламентаріїв (2/3, тоді як зміни до звичайного закону приймаються простою більшістю голосів парламентаріїв);

У залежності від процедури прийняття розрізняються конституції: октройовані (даровані), "народні" (тобто прийняті на підставі проведення референдуму, прийняті парламентом, установчими зборами, місцевими представницькими органами) і договірні.

Даровані конституції - це конституції, як правило підготовлені й введені в дію одноособовим актом монарха, диктатора, хунти. Різновидом дарованих конституцій є конституції, введені в дію (даровані) метрополією в колишній своїй колонії.

Прийняті народом конституції - це конституції, які прийняті загальновизнаними демократичними способами. Вони, у свою чергу, поділяються на конституції:

1)  Прийняті парламентом;

2)   Прийняті шляхом референдуму;

3)   Прийняті конституційною асамблеєю (зборами).

Договірна конституція - це основний закон, прийнятий шляхом укладання відповідної угоди між різними суб'єктами конституційного процесу. Наприклад, договір про зміст основного закону федеративної держави укладений між суб'єктами федерації колишнього Радянського Союзу на початку його утворення (Конституція СРСР 1924 року - Договір між РРСФР, ЗРСФР, УРСР і БРСР).

Форма конституції - це спосіб вираження й організації конституційних норм та інститутів. Суттєве значення тут має те, що конституція може функціонувати у вигляді як моноконституційного акта, так і багатьох актів, що у сукупності складають конституцію. Моноконституційними актами були, до речі, радянські конституції, нинішні конституції Німеччини, Іспанії, Мексики тощо. Є й протилежні приклади. Так, конституція Швеції складається із трьох актів - Форми правління 1974 р.. Акта про престолонаслідування 1810 р. І Акта про свободу друку 1974р. У колишній Чехословаччині конституцію складали кілька конституційних законів, однак лише один із яких іменувався Конституцією. Конституції першого виду часом називають кодифікованими, другого - некодифікованими.

Певне уявлення про сутність і форму конституції дає Основний Закон Великої Британії. Це - класичний приклад конституції змішаного типу, яка інкорпорує: парламентські закони; судові рішення-прецеденти; доктринальні тлумачення; статути; конституційні угоди, які містять так звані конвенційні норми.

Інколи виникають і тимчасово діють неписані конституції, які не мають формального закріплення.

За загальними класифікаційними ознаками Конституцію України 1996 року можна визначити як:

1)   Писану кодифіковану конституцію унітарної держави з автономним утворенням;

2)       Жорстку конституцію, оскільки внесення змін і доповнень до

Конституції України на відміну від внесення змін і доповнень до інших законів потребує в окремих випадках як спеціальних суб'єктів (спеціальне коло суб'єктів - які мають право вносити пропозиції про внесення змін і доповнень) так і кваліфікованої більшості голосів (не менше 2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради України);

3) за порядком прийняття конституції як конституцію народну (демократичну), оскільки остання була прийнята парламентом України.

Структура конституції - чітка, логічно зумовлена система взаємопов'язаних і взаємозумовлених структурних елементів (частин, розділів, глав, статей, параграфів, пунктів тощо.

У переважній більшості країн структура конституції має сталий вигляд, включає класичний перелік елементів: преамбулу, основну частину, заключні, перехідні та додаткові положення.

Преамбула є носієм так званої дескриптивної (описової) інформації. Преамбула ( від латинського "ргаеатьиіш" - той, що передує) - вступна частина законодавчого акту, міжнародного договору, декларації тощо, в якій як правило викладаються обставини, що є підставою його видання або укладення. Як частина Конституції, преамбула переважно містить положення політико-правового характеру, часто з явним ідеологічним навантаженням. Здебільшого в преамбулах конституцій зазначаються причини прийняття основного закону, цілі та завдання конституції, проголошуються конституційні ідеали тощо (Конституція США 1787 року, Конституція ФРН 1949 року, Конституція Японії 1946 року).

Охарактеризуємо Конституцію України 1996 року.

Конституція складається з преамбули, 15 розділів, які об'єднують 161 статтю, у тому числі 2 статті Прикінцевих положень, та 14 пунктів Перехідних положень.

Основні положення преамбули Конституції України 1996 року.

Преамбула Конституції України (яка, до речі, не має офіційної назви) містить низку важливих державних політико-правових положень, а саме:

•      Положення про державно-політичне (офіційне) розуміння поняття український народ, за яким останній визначається як єдність громадян України різних національностей, тобто всі особи які належать до громадян України разом складають український народ;

•      Положення про те, що дана Конституція приймається на основі здійснення українською нацією права на самовизначення. Право на самовизначення - це загальновизнане світовим співтовариством право кожної нації творити власну державу в рамках своєї етнографічної території або входити до складу існуючих інших держав. Приймаючи Конституцію незалежної Української Держави, її парламент підкреслює, що поява Основного Закону України, як і поява Української Держави в кінці ХХ-го століття є нічим іншим як наслідком реалізації українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення;

•       Положення про те, що дана Конституція приймається з метою

Забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя;

• положення про те, що парламентарії, приймаючи Основний Закон України, усвідомлюють всю свою відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми і прийдешніми поколіннями українського народу. Конституція України, узаконюючи реальність незалежної Української держави певним чином підсумовує багатовікову боротьбу українського народу за власну державність та стає гарантом вільного та гідного розвитку майбутніх поколінь українського народу, вона є символом національної державності України.

Основна частина Конституції включає 13 розділів, які об'єднують 159 статей:

Розділ І "Загальні положення" включає 20 статей (ст.ст. 1-20).

Розділ II "Права, свободи та обов'язки людини й громадянина" складається із 48 статей (ст.ст. 21-68).

Розділ III "Вибори. Референдум" включає 6 статей (ст.ст. 69-74).

Розділ IV "Верховна Рада України" (ст.ст. 75-101).

Розділ V "Президент України" (ст.ст. 102-112).

Розділ VI "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" (ст.ст. 113-120).

Розділ VII "Прокуратура" (ст.ст. 121-123).

Розділ VIII "Правосуддя" (ст.ст. 124-131).

Розділ IX "Територіальний устрій України" (ст.ст. 132, 133).

Розділ Х "Автономна Республіка Крим" (ст.ст. 134-139).

Розділ XI "Місцеве самоврядування" (ст.ст. 140-146).

Розділ XII "Конституційний Суд України" (ст.ст. 147-153).

Розділ XIII "Внесення змін до Конституції України" (ст.ст. 154-159).

Крім того, один розділ Конституції містить прикінцеві положення (Розділ XIV "Прикінцеві положення" (ст.ст. 160, 161)) і один розділ - перехідні положення (Розділ XV "Перехідні положення" (пп. 1-14)).

Як Конституція України, так і конституції деяких країн містять так звані перехідні положення, які визначають строки вступу в дію деяких конституційних положень, порядок заміни старих норм новими, необхідність прийняття законів, на які є посилання в конституціях.

До конституцій певних країн інколи додаються доповнюючі положення й додатки. Так, у деяких додатках до Конституції США є норми, які визначають розмежування компетенції між Союзом і окремими штатами.

Функції конституції

Сутність конституції виявляється в її функціях, які зумовлені її змістом, роллю щодо регулювання суспільних відносин і задоволення соціальних потреб. Функції конституції відображають її вплив на суспільні відносини, зокрема, напрями або способи цього впливу.

Складність суспільних відносин зумовлює багатоплановість функцій та їх спрямованість.

Функції конституції поширюються на всі сфери суспільного життя, на ті суспільні відносини, які охоплюються дією конституції.

Функції конституції мають багато спільного з основними функціями права; більше того, вони базуються на них.

За сферами впливу конституції на суспільні відносини насамперед розрізняють такі її функції, як політичну, економічну, соціальну, культурну, ідеологічну. Конституції притаманні також установча, правотворча, системотворча, методологічна, прогностична та інші функції.

Зміст і особливості політичної функції визначаються тим, що конституція, її норми безпосередньо пов'язані з політикою, у зв'язку з чим в конституції закріплюються основні засади політики в різноманітних сферах суспільства й держави. Політична функція конституції полягає в тому, що вона закріплює найважливіше в політиці: належність влади в країні, внутрішню й зовнішню політику, державний лад. Саме конституція закріплює інтереси і волю народу, його державний та національний суверенітет на найвищому законодавчому рівні, взаємовідносини між політичними партіями та іншими політизованими об'єднаннями громадян із приводу завоювання, використання та утримання влади.

Зміст економічної функції полягає в тому, що конституція фіксує основоположні суспільні відносини, які складають економічну систему суспільства. Закріплення в конституції економічного фундаменту суспільства, різноманітних форм власності створює необхідні умови для реалізації економічної політики країни, успішного, функціонування її господарського механізму.

Ідеологічна функція Конституції полягає в тому, що вона чинить величезний вплив на волю й поведінку мас. Акумулюючи найбільш суттєві моменти світогляду, в основі якого лежить ідея народного суверенітету, демократичної, соціальної правової держави, конституція водночас формує певний тип суспільної свідомості, невід'ємною частиною якої є правосвідомість. Це сприяє формуванню позитивних установок, подоланню деструктивних, антигромадських мотивів.

Установча функція спрямована на здійснення первинного юридичного оформлення найважливіших соціально-економічних і політичних інститутів суспільства. Роль установчої функції конституції, таким чином, полягає в тому, що вона визначає устрій держави, встановлює найважливіші інститути суспільства й держави, закріплює систему державних органів визначає їх спрямованість і повноваження.

Правотворча функція конституції реалізує себе, зокрема, за допомогою норм, які визначають основи правового статусу суб'єктів конституційних відносин: громадян, державних і громадських органів.

Охоронна (правоохоронна) функція конституції полягає у забезпеченні належної дії інститутів і норм Основного Закону, що досягається за допомогою специфічного механізму відповідальності. В основі такого механізму лежать конституційні санкції: визнання поведінки неконституційною, скасування чи призупинення дії актів державних органів тощо.

Сутність інтегративної функції в тому, що конституція відіграє роль своєрідного інструменту, який об'єднує всі ланки правової системи в одне ціле, причому таке об'єднання - не механічне, безсистемне, а ґрунтується на основі відповідних вимог і принципів. Типовими в цьому відношенні є конкретні норми конституції про економічну систему, які визначають вихідні положення для цивільного, земельного, господарського та інших галузей права.

Системотворча функція конституції зводиться не. Тільки до того, щоб забезпечити цілісність і збалансованість правової системи, її динамізм та стабільність. Вона визначає принципові вимоги щодо призначення, змісту й методів галузей права, окреслює єдині засади правотворчості й застосування права, законності, правопорядку, слугує своєрідним нормативним орієнтиром.

Таким чином, за місцем і роллю конституції в суспільному житті, її основні функції поділяють на соціальні (об'єктні) і нормативно-правові (технологічні).

Соціальними (об'єктними) функціями є: політична, економічна, соціальна, культурна (ідеологічна) та ін. Серед соціальних (об'єктних) функцій домінуюча, акумулююча роль належить політичній функції, серед нормативно-правових - установчій, яка об'єднує усі правові функції.

Правові (технологічні) функції: регулятивна, установча, правотворча, інтеграційна та ін.

Головне призначення конституції - закріплення й гарантування фундаментальних прав людини й громадянина, впорядкування й організація державної влади, утвердження загальнолюдських цінностей, на яких ґрунтується будь-яке суспільство. Її визначальні риси та принципи, як і вся конституційна матерія що побудована на них визначаються підвищеною стабільністю. Саме це визначає тривалість життя конституцій.

Реалізація конституції

Конституція має бути реалізована у конкретних діях різноманітних суб'єктів. Говорячи про дію конституції, мають на увазі:

1)    Дію конституції в цілому;

2)     Дію окремих конституційних інститутів;

3)     Дію конкретних конституційних норм.

Насамперед, набуття чинності конституцією. Як правило, конституція .вступає в дію (в силу) з моменту, вказаного в її заключних положеннях чи в особливому законі, який супроводжує її прийняття. Згідно зі ст. 160 Конституції України, остання набула чинності від дня її прийняття.

Конституція поширює свій вплив на всі без винятку сфери суспільства й держави, причому всі державні та громадські органи, громадяни і будь-які особи, що, перебувають на території країни, повинні поважати її, безперечно, виконувати всі її приписи. В цьому полягає загальнообов'язковість конституцій, їх імперативно-владний характер.

Як єдиний правовий акт конституція діє в усіх її зв'язках і опосередкуваннях. Механізм такої дії надзвичайно складний та багатогранний, він включає різноманітні канали: політичний, економічний, соціальний, ідеологічний, юридичний, виховний, психологічний тощо. Як Основний Закон суспільства й держави конституція регулює найбільш високий рівень поведінки - спосіб життєдіяльності суспільства. Такий загальноконституційний рівень зумовлює узгодженість основних інститутів конституції, їх збалансованість і взаємодію.

Інститути - це блоки, які охоплюють ту чи іншу сферу конституційно- правових відносин: інститут конституційного ладу, прав і свобод громадян, територіальної організації країни, принципів діяльності державних органів тощо. Їм притаманний особливий механізм реалізації, де поряд із звичайними нормами конституції велику роль відіграють інші нетипові приписи, практика, взаємозв'язки з іншими, у тому числі галузевими інститутами тощо.

Тут інститути конституції переходять в інститути галузей - права трудового, цивільного, адміністративного тощо.

Принципове значення має питання про безпосередню дію конституційних норм. Конституція не може не бути безпосереднім діючим правом. Про що свідчать її численні статті. Наприклад, положення п.27 ст. 106 Конституції про те, що Президент України "здійснює помилування". Для реалізації таких повноважень Президентові не потрібні ніякі інші нормативні акти, крім Конституції. Однак зовсім інший характер має, наприклад, положення щодо здійснення виборчих прав громадян, які перебувають за межами України. Реалізувати виборчі права така категорія громадян може лише за наявності відповідного закону.

Конституція України - акт усеохоплюючої дії. Вона поширює свій вплив на всі сфери життєдіяльності суспільства, причому цей вплив має ідейно-політичний, морально-психологічний та юридичний характер. Це зумовлює зміст та особливості механізму здійснення Конституції, який складається з двох відносно самостійних частин: соціального та юридичного механізму.

В соціальному механізмі втілено якості Конституції України як політичного документа, в юридичному - як особливого акта національної системи права.

Здійснення Конституції в цілому, її окремих норм - не що інше, як досягнення конституційних цілей та інтересів шляхом правомірної діяльності суб'єктів конституційного права.

Однак здійснення Конституції - надзвичайно складне й багатопланове явище, яке треба відмежовувати від таких понять, як "реалізація", "застосування", "використання", "дотримання".

Здійснення конституції забезпечує не тільки конкретні правові результати, бажану поведінку учасників конституційно-правових відносин, а й досягнення цілей та інтересів конституційного регулювання,

Серед цих елементів визначальною є реалізація конституційних норм, яка відбувається у чотирьох формах: застосування, дотримання, виконання й використання.

Реалізація - це перетворення, втілення конституційних норм у фактичній діяльності організацій, органів, посадових осіб і громадян.

Дотримання норм Конституції означає утримання від здійснення заборонених нею дій. І юридичні, і фізичні особи мають утримуватись від дій, заборонених нормами права. Тут реалізується їхній пасивний обов'язок, коли дій не треба вчиняти, а досить утримуватись від їх здійснення. Це, природно, матеріалізується в забороняючих нормах, яких у Конституції України надзвичайно багато.

Видом реалізації конституційних приписів є їх виконання, тобто обов'язкове здійснення передбачених законом тих чи інших дій. Тут реалізуються активні правові обов'язки, зобов'язуючі конституційні норми.

Норми Конституції реалізуються також шляхом їх використання, тобто здійснення учасниками конституційних відносин дозволених нормами права дій, здійснення ними своїх прав. Причому в таких випадках реалізуються уповноважуючі норми, які закріплюють основні права й свободи громадян, повноваження державних органів тощо. Використання конституційних норм можливе також при тлумаченні чинного законодавства.

Застосування - один із видів реалізації конституційних норм, де є чітко визначений адресат: органи державної влади, посадові особи та ін.

Застосування права - державно-владна діяльність по вирішенню конкретних юридичних справ уповноваженими суб'єктами. Реалізується вона шляхом прийняття акта, який індивідуалізує й конкретизує загальнообов'язковий правовий принцип. Без акта застосування немає такої форми реалізації конституційних норм.

Правова охорона Конституції України

Правова охорона Конституції є неодмінною умовою забезпечення її верховенства й стабільності, високої ефективності дії її положень у всіх сферах життєдіяльності нашої держави. Належний рівень правової охорони Конституції - необхідний атрибут правової держави, яка є найважливішим чинником побудови громадянського суспільства.

Правова охорона, як свідчить світова практика, здійснюється у різноманітних формах, головними з яких є конституційний контроль і конституційний нагляд. Основна відмінність між ними - в заходах впливу при порушенні Конституції, які можуть бути застосовані відповідними органами.

Сутність конституційного контролю полягає в тому, що відповідні органи можуть безпосередньо втручатись у діяльність підконтрольних органів, скасовувати чи призупиняти незаконні акти.

Органи конституційного нагляду подібних повноважень не мають: їхнє основне призначення в тому, щоб повідомити про неконституційність прийнятого правового акта.

Реальну політико-правову базу для впровадження конституційного нагляду в життя було започатковано Декларацією про державний суверенітет, де йшлося про поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. На основі цього положення Закон "Про зміни й доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР" від 24 жовтня 1990 р. Передбачив створення Конституційного нагляду. Система органів, здатних виконувати функції охорони Основного Закону, складає систему конституційного контролю.

До речі, світова практика знає кілька варіантів організації конституційного контролю. В одних випадках цю роль виконують спеціальні конституційні суди (Німеччина, Італія), в інших - загальні суди, особливо верховні (США, Японія). За своєю природою органи конституційного нагляду покликані давати оцінку законності правових актів та фактичних .дій піднаглядних суб'єктів.

Зарубіжна теорія й практика надає перевагу судовим органам конституційного контролю, тобто конституційній юстиції і конституційній юрисдикції. Це повністю узгоджується з ідеєю поділу влад, з ідеєю панування права, що виключає або мінімізує не тільки політичний, а й парламентський вплив на конституційну юстицію. Ще Г.Кельзен, один з основоположників нормативістської школи, стверджував, що будь-яка судова діяльність, пов'язана із застосуванням закону, є водночас і перевіркою його конституційності.

По-перше, спір про конституційність того чи іншого закону або нормативно-правового акта є виключно юридичною, а тому підлягає розглядові органом, який володіє для цього відповідною кваліфікацією;

По-друге, право суддів перевіряти конституційність законів і, таким чином, контролювати діяльність законодавчої влади випливає з принципу поділу влад;

По-третє, незалежність і неупередженість притаманні представникам судової влади в силу їх специфіки, звільняють їх від впливу будь-яких політичних сил і служать гарантією того, що рішення по справі базуватимуться на дійсно правовій основі;

По-четверте, правила судочинства, що виходять з принципів змагальності й гласності процесу, передбачають винесення мотивованого рішення, забезпечать найбільш повний і всебічний розгляд справи про конституційність закону, чи іншого нормативно-правового акта.

Конституційний суд оцінює правові акти тільки при поданнях або зверненнях до нього. Такий суд уповноважений видавати юридично обов'язкові акти.

Розрізняють різні види й форми конституційного контролю. Насамперед - попередній, тобто коли нормативно-правовий акт ще розробляється й не вступив в законну силу, і наступний контроль, коли така перевірка здійснюється після прийняття акта.

За правовими наслідками контроль може бути як обов'язковим, так і факультативним.

За формою розрізняють абстрактний і конкретний конституційний контроль.

За абстрактним - питання про відповідність певного акта Конституції розглядається поза конкретними обставинами його застосування. Орган конституційного контролю і в такому разі підтверджує конституційність даного акта або позбавляє його юридичної сили. Цей вид контролю може бути як попереднім, так і наступним.

Конкретний конституційний контроль, навпаки, може бути лише наступним і пов'язаний з обставинами, що виникли в процесі застосування відповідного нормативно-правового акта. В такому випадку сторона, справа якої вирішена або вирішується на підставі відповідного нормативно- правового акта, оспорює таке рішення, обґрунтовуючи це тим, що акт, на основі якого вирішено справу, на її погляд, не відповідає Конституції. Досить часто такий контроль здійснюється при розгляді конкретної справи в суді. Класичною формою цього контролю можна вважати діяльність судів у США.

При цьому треба мати на увазі, що в сучасних умовах розширюється сфера судового розгляду скарг на незаконні дії органів управління і посадових осіб, а також спори між місцевими органами державної влади, органами місцевого самоврядування про законність їх актів, що примушує суди дедалі частіше застосовувати норми конституційного та адміністративного права.

Правовий статус, порядок формування, склад і повноваження Конституційного Суду України визначено у ст.ст. 147-153 Розділу XII Конституції України та в Законі України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р.

Конституційна юстиція, сутність якої - в перевірці законів та інших нормативно-правових актів на відповідність їх Конституції спеціальними або загальними судами, наділеними повноваженнями скасовувати чи призупиняти неконституційні положення цих актів, - неодмінний атрибут .правової держави, на шлях розбудови якої стала Україна.

Такий інститут знайшов своє втілення як в Конституції України, так і в Законі "Про Конституційний Суд України". Однак це лише початкові кроки становлення й затвердження конституційного контролю в Україні.

Підготовка, прийняття та зміна конституції

З історії відомо, що проекти конституції можуть готуватися: установчими зборами конституційних конвентів штатів (США), установчими зборами країни (Італія, Індія), конституційними комітетами або комісіями (Франція, колишній СРСР), парламентами (Греція, Іспанія).

Світова практика знає і ряд способів прийняття та зміни конституції. Одним із них є октруювання, тобто дарування конституції одностороннім актом глави держави (монарха), типовим прикладом якої була Хартія 1814 р., яку Людовік XVIII "подарував" французькому народу.

Деякі конституції мають договірний характер, хоч нині таких актів майже не спостерігається. Прикладом конституції договірного характеру можуть бути англійські конституційні акти - Білль про права 1689 р., Акт про управління 1709 р. Та ін. Можна вказати на договірний характер Основного Закону (Конституції) СРСР 1924 р. Практика розробки й прийняття конституції досить різноманітна. Так, Конституція США була підготовлена установчими зборами, а потім ратифікована конституційними конвентами штатів. Конституція Франції 1958 р. Після розробки проекту конституційним комітетом була схвалена шляхом референдуму.

Інколи конституція виробляється установчими зборами (конституантою), які спеціально обираються для створення конституції, після прийняття якої вони припиняють своє існування.

Роль таких установчих зборів неоднакова: в одних випадках вони приймають конституцію, в інших - лише розробляють її текст, який згодом затверджується шляхом референдуму або іншим чином.

Практика світового конституціоналізму знає випадки, коли конституція розробляється урядом із наступною передачею парламенту чи на референдум. В таких випадках конституційний референдум нерідко перетворюється у звичайний плебісцит, де роль виборців зводиться, фактично, до схвалення урядового проекту. Так, до речі, були прийняті Конституція Чилі 1980 р., Конституція Куби 1976 р.

Загальновідомо, що конституція має поєднувати в собі дві, інколи протилежні, якості - стабільність та динамізм.

Стабільність надає конституції таких рис, як добротність, надійність, сталість. З іншого боку, вона не може не реагувати на зміни, що постійно відбуваються в суспільстві. Тому до будь-якої конституції рано чи пізно вносяться зміни, причому існують різні способи такого внесення. Зміни так званих гнучких конституцій здійснюються звичайним шляхом, тобто прийняттям звичайного закону. Прикладом можуть бути Конституції Великої Британії, Ізраїлю, Індії.

Щодо жорстких конституцій, то тут справа складніша. У таких випадках, як правило, вимагається кваліфікована більшість в представницьких органах; повторне голосування; затвердження поправок на референдумі тощо. Так, в Італії для зміни Конституції потрібно провести два послідовні обговорення в парламенті з інтервалом не менше трьох місяців і схвалення при другому голосуванні абсолютною більшістю голосів у кожній з палат. Однак якщо більшість не склала двох третин в кожній з палат, то 1/5 членів будь-якої з палат, 500 тис. Виборців чи п'ять обласних рад можуть вимагати проведення референдуму по зміні Конституції, на якому потрібне схвалення більшістю дійсних голосів.

У деяких конституціях є вказівки на те, що перегляд окремих положень (а інколи й всього Основного Закону) неможливий узагалі, або можливий на конкретний період, наприклад, на період надзвичайного стану, війни (див. Конституцію Бельгії).

Порядок зміни конституції в значній мірі залежить від форми політико - територіального устрою держави. Він складніший у федеративних державах і, як правило, простіший в унітарних.

Відповідно до ст.ст. 154-159 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до розділів І, III, XIII подається до Верховної Ради Президентом або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і XIII Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання,

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини й громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст. 154 Конституції України).

Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України і не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік із дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України (ст. 158 Конституції України).

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам ст.ст. 157 і 158 Конституції.

2. Конституція й конституціоналізм в Україні.

Конституціоналізм - це теорія й практика конституційного будівництва. Він становить собою особливу систему конституційно-правових відносин, які опосередковують у загальному вигляді повновладдя народу, його суверенітет. Конституціоналізм, таким чином, поняття значно ширше, ніж сама конституція.

Важливою складовою конституціоналізму є теорія, доктрина, у відповідності з якою провадиться конституційне будівництво, формуються найважливіші суспільні та державні інститути. Як специфічна форма відображення об'єктивної реальності конституціоналізм справляє значний вплив на конституційну свідомість, а відтак є реальним засобом захисту й оновлення суспільних і, перш за все, конституційних відносин.

Конституціоналізм уособлює передові фінансові, політичні, економічні та інші ідеї, які виступають могутнім фактором суспільного прогресу. Так, в період становлення буржуазного ладу конституціоналізм виступав реальною силою в боротьбі проти феодальних інститутів і відповідної ідеології, знаменував собою прогресивні засади суспільного поступу. Такі його положення, як теорія поділу влад, парламентаризм, проголошення прав і свобод громадян стали надбанням цивілізації.

Конституціоналізм є барометром прогресу й розвитку всього суспільства. Криза суспільства - це, перш за все, криза його конституціоналізму, головним виявом якої є істотні розходження між фактичною та юридичною конституцією, між конституційною правосвідомістю й офіційною політико-правовою доктриною.

Конституціоналізм як складне системне утворення з властивими йому структурними й функціональними характеристиками не можна ототожнювати з конституційним законодавством чи процесом його реалізації. Елементами конституціоналізму є: фактична і юридична конституція, конституційна теорія, конституційні відносини, конституційна правосвідомість, конституційна законність і правопорядок.

Вихідним в теорії конституції є вчення про її сутність. Сутність конституції - це її внутрішня основа, смисл, найбільш важливі якості й властивості, які визначають всі структурні та функціональні характеристики Основного Закону суспільства й держави.

Конституція - явище історичне: вона постійно розвивається й удосконалюється. Тому і її сутність не може розглядатись як щось застигле та незмінне.

Конституція, як правило, - це своєрідний суспільний договір, який фіксує й узгоджує політичні інтереси різноманітних соціальних груп, прошарків, класів тощо.

Конституція, як елемент державно-організованого суспільства, була завжди. Важко заперечувати, що характер своєрідних конституцій носили такі загальновідомі історичні правові пам'ятки часів рабовласництва- феодалізму, як закони Ману, Хаммурапі, XII римських таблиць, Руської правди тощо.

Сутність конституції знаходить своє втілення в найрізноманітніших аспектах. Особливо важливий соціально-політичний аспект. Ще німецький соціаліст Ф. Лассаль писав, що "...дійсна конституція країни - це фактичне співвідношення сил, існуючих у країні; писана конституція тоді лише міцна і має значення, коли є точним виразом реальних співвідношень суспільних сил".

У сучасному постіндустріальному суспільстві конституція має бути механізмом здійснення консенсусу всіх соціальних груп, своєрідним суспільним договором, коли різноманітні верстви суспільства немов передають державі свої повноваження по забезпеченню соціальної гармонії й злагоди на всіх рівнях. Це, безперечно, не означає, що традиційні соціальні та суспільні суперечності зникають зовсім: вони пом'якшуються, набувають нових рис, відступають на задній план.

Конституція сьогодні має виражати інтереси не стільки держави, скільки інтереси громадянського суспільства, головною цінністю якого є людина. Це є мірилом соціальної цінності й ефективності конституції. Відтак, між іншим, вирішується давня суперечка: чи є конституція законом суспільства, чи держави. Відповідь однозначна: вона повинна бути основою, правовою базою ефективного рішення загальних справ громадянського суспільства, могутнім засобом його самозбереження й розвитку, забезпечення реалізації прав і свобод людини.

Будь-яка конституція виникає і діє насамперед для того, щоб визначити й закріпити устрій (лад) держави, а не суспільства, хоч індиферентною до справ суспільства вона не може бути.

Принагідно зауважимо, що нова Конституція України відображає тенденції й закономірності розвитку світового конституціоналізму. Найважливішими з таких тенденцій є: цілеспрямоване регулювання й перебудова внутрішніх і міжнародних відносин; загальна демократизація конституції, політичних режимів, правового статусу особи, виборчого права; інституціоналізація багатопартійності; закріплення основних характеристик (рис) правової держави, поділ влади; упровадження ідей парламентаризму; запозичення досвіду конституційного будівництва інших країн; орієнтація на людину і загальнолюдські цінності; правове зміцнення основ громадянського суспільства, розвиток механізмів узгодження інтересів різноманітних соціальних, національних, мовних і релігійних груп; зниження ідеологічної конфронтації й посилення виховної, морально-етнічної ролі конституції; розширення масштабів і сфер конституційного регулювання тощо.

Конституція України, відповідаючи загальнолюдським конституційним стандартам, втілює в життя конституційні ідеали: здорове довкілля, соціальну захищеність, відповідний рівень життя, право на користування надбанням людства у сфері політики, економіки, культури тощо.

У конституційному праві розрізняють фактичну і юридичну конституції. Конституція фактична - це реально існуючий суспільний устрій (конституційний лад), основу якого складають ті об'єктивні відносини, які визначають найбільш суттєві економічні, політичні, соціальні та інші характеристики суспільства. Іншими словами, фактичну конституцію складають економічна, політична та соціальна основи суспільства, які органічно взаємозв'язані між собою. Фактична конституція має місце в будь- якому, у тому числі безкласовому суспільстві. Фактична конституція існує незалежно від того, знайшла вона своє юридичне закріплення чи ні.

Юридична конституція є офіційним визначенням фактичного порядку речей, засобом правового впорядкування реальних суспільних відносин.

Фактична і юридична конституції - цілком самостійні явища й ототожнювати їх не можна. З іншого боку, юридична конституція може вважатись похідною від фактичної конституції.

Напередодні прийняття нової Конституції України (в 1991-1996 рр.) Фактична конституція значно випереджала юридичну конституцію, яка стала гальмом розвитку основоположних суспільних відносин. Тому приведення юридичної конституції у відповідність із конституцією фактичною було першочерговим завданням конституційного будівництва.

Фактична конституція не може не визначати структурні та функціональні характеристики юридичної конституції, головними з яких є реальність і відповідність фактичним конституційним відносинам, відсутність яких призводить до фіктивної конституції.

Конституційний лад можна розглядати як фактичну конституцію держави. Цей лад, з одного боку, є похідним від юридичної конституції, а з іншого - сам впливає на зміст нормативно-правового вираження й забезпечення або незабезпечення юридичної конституції.

Якщо фактична і юридична конституції збігаються, то конституційна система є реальною. Якщо ж вони не збігаються, існують самі по собі, то конституційна система є фіктивною, нереальною.

Розбіжність між фактичною і юридичною конституціями може мати місце в будь-яких країнах. І це природно, оскільки певна їх розбіжність запрограмована самим розвитком конституції. Однак у країнах розвинутого конституціоналізму така розбіжність недовговічна: юридична конституція вчасно приводиться у відповідність із конституцією фактичною. Це стабілізує суспільні відносини, впорядковує їх у відповідності з цілями й завданнями конституційно-правового регулювання.

В юридичній науці розрізняють також формальну й матеріальну конституції.

Формальна конституція становить собою закон, або кілька законів (конституція Швеції складається з трьох конституційних актів, Конституція Фінляндії - із чотирьох органічних законів).

Матеріальна конституція складається з великої кількості писаних нормативних актів та конституційних звичаїв (Конституція Великої Британії).

Основні етапи становлення Конституції України

У часи Київської Русі, Галицько-Волинської та Литовсько-Руської держави організація державної влади в Україні базувалася, як правило, на засадах звичаєвого права.

Гетьманська держава характеризується вже появою актів, які мали певні риси конституції. До них можна зарахувати договори Богдана Хмельницького та Івана Виговського з Польщею, Швецією, Туреччиною й Москвою.

5 квітня 1710 р. У м. Бендери було укладено Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького. У вітчизняній літературі цей акт отримав назву "Конституція Пилипа Орлика". Документ було написано під впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин (природного права, поділу влади; тощо). Він передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка б базувалася на засадах принципу поділу влади (законодавча влада мала належати Раді, членами якої є полковники зі своєю старшиною, сотники, "генеральні радники від усіх полків" та "посли від Низового Війська Запорозького"; виконавча - Гетьману, а судова - Генеральному Суду). На жаль, положення цього документу не були реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.

Період відродження національної Української держави (1917-1920 рр.) Позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали певні варіанти організації державної влади в Україні. До них слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 р., Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 р.. Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 р. Закон про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р. Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 р., Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою 13 листопада 1918 р. Та ін.

Серед цих конституційно-правових актів чільне місце посідає Конституція УНР, яка юридично оформила відродження державності України. Це був прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводилися до наступного:

•                Україна є суверенною, самостійною і ні від кого не залежною державою.

•                Уся влада в УНР .належить народові України.

•                За формою правління УНР є парламентарною республікою, верховним органом влади якої є Всенародні Збори.

•                За формою державного устрою УНР - унітарна держава із

Широким місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади, в якій базується на дотриманні принципу децентралізації.

•                Взаємовідносини людини з Українською державою будуються відповідно до принципів ліберальної (європейської) концепції прав людини.

•                Організація державної влади базується на засадах принципу поділу влади: органом законодавчої влади проголошуються Всенародні Збори, які формують інші гілки влади; вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів; вищим органом судової влади є Генеральний Суд УНР.

У зв'язку з державним заколотом гетьмана Павла Скоропадського положення Конституції УНР 1918 р. Не були реалізовані. За часів гетьманату діяли тимчасові конституційні закони: Закон "Про тимчасовий державний устрій України" від 29 квітня 1918 р. Та Закон "Про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби й перебування поза межами Держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України" від 1 серпня 1918 р. Ці закони закріплювали монархічну форму правління в Україні при збереженні її унітарного державного устрою. Главою Української держави проголошувався Гетьман України, виключно якому належала "влада управління". Гетьман України затверджував закони, призначав голову уряду (Отамана Ради Міністрів) і затверджував його склад, призначав на посаду та звільняв членів уряду, був "Верховним воєводою Української Армії й Флоту" тощо.

Незважаючи на те що "гетьманська конституція" фактично закріплювала режим особистої влади Гетьмана України, вона містила і деякі демократичні положення, які, наприклад, передбачали недоторканість особи, недоторканість житла, право на вільне обрання місця проживання, недоторканість власності, певні політичні свободи.

Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повстання, очоленого Директорією, відкрило шлях до подальшого конституційного розвитку України. Велике значення для відновлення конституційних засад УНР мала Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918 р., відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою, скасовувалися всі закони та постанови гетьманського уряду, спрямовані "проти інтересів трудящих класів", поновлювалася дія демократичних принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах.

Верховна влада в державі, згідно з Декларацією, мала належати Директорії. ЇЇ повноваження підтвердив Трудовий Конгрес Народів України (своєрідний передпарламент України), який прийняв 28 січня 1919 р. Універсал (Резолюцію про владу), що відігравав роль "малої конституції" соборної УНР. Універсал із точки зору утвердження демократичних конституційних засад Української держави був суттєвим кроком уперед порівняно з "гетьманською конституцією", хоча він і не відтворював повністю принципи Конституції УНР від 29 квітня 1918 р. Зокрема, не до кінця було втілено в життя принцип поділу влад (законодавча й виконавча влада фактично належала Директорії), місцеве самоврядування підмінялося контролем "Трудових Рад", принцип народного суверенітету підмінявся декларуванням належності влади "трудовому народові України" тощо.

В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) Було прийнято ще два конституційних акти: Закон "Про тимчасове верховне управління й порядок законодавства в Українській Народній Республіці" та Закон "Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки". В них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою й Радою Народних Міністрів на засадах поділу влади.

Нереалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, підготовлені Урядовою комісією з розробки Конституції УНР та професором О. Ейхельманом, перший з яких передбачав унітарний устрій Української держави, а другий - федеративний.

За радянського періоду української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 рр.). Але ці документи з точки зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати "квазіконституціями". Така оцінка конституцій "радянського типу" пов'язана з тим, що вони:

По-перше, встановлювали неналежним чином організовану (радянську) модель влади, яка заперечувала принцип поділу влад. Конституювання рад як єдиної основи всієї державної влади, які діють за принципом "працюючої корпорації", забезпечуючи поєднання законодавчої й виконавчої державної влади, сприяло підміні представницьких органів (які в силу специфічних організаційних форм збиралися два рази на рік і працювали по 2-3 дні) вузькокорпоративними президіальними або виконавчими органами. Такий конституційний статус рад свідчив про їх використання як своєрідного лаштунку для маскування партійної диктатури. Про це свого часу відверто говорив і Сталін, характеризуючи комуністичну партію як ядро влади, спрямовуючу силу в механізмі держави, відводячи при цьому радам роль приводів та важелів, які повинні забезпечувати єднання трудящих із партією;

По-друге, конституції України радянського періоду мали повністю відтворювати структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких займали ідеологічні настанови щодо держави;

По-третє, радянські конституції регулювали відносини людини і держави без належного врахування міжнародних стандартів у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини й громадянина.

Початок новітнього конституційного процесу в Україні пов'язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де утверджувалося здійснення українським народом його невід'ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади й правового статусу людини й громадянина. У цьому процесі можна, виділити три основних етапи.

Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період від 16 липня 1990 р. До 26 жовтня 1993 р. На цьому етапі розпочинається робота з підготовки проекту нової Конституції України. Хронологічно вона здійснювалася наступним чином.

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада Української РСР утворила Конституційну комісію (Комісію з розробки нової Конституції Української РСР) у складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради Української РСР Л. Кравчука.

Комісія розробила Концепцію нової Конституції України, де було сформульовано загальнометодологічні принципи майбутньої Конституції України. Концепцію ухвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 р.

На основі Концепції Комісія підготувала проект нової Конституції України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 р.

Паралельно з цим до чинної на той час Конституції Української РСР 1978 р. Вносилися зміни й доповнення з метою привести її у відповідність до положень Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. Та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. У зв'язку із загостренням політичної ситуації, що відобразилося у протистоянні різних гілок влади, після 26 жовтня 1993 р. Конституційний процес було фактично перервано.

Другий етап починається після завершення дострокових парламентських і президентських виборів і охоплює період з 10 листопада 1994 р. По 8 червня 1995 р.

Цей етап характеризується відновленням конституційного процесу. 10 листопада 1994 р. Верховна Рада України затверджує новий склад Конституційної комісії, співголовами якої стали Президент України Л.Д. Кучма та Голова Верховної Ради України О.О. Мороз.

Одночасно з розробкою проекту Конституції України на другому етапі необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституційного правопорядку. Це було зумовлено тим, що до Конституції Української РСР 1978 р. У різний час вносилося багато неузгоджених між собою змін та доповнень, унаслідок чого вона перетворилася на внутрішньо суперечливий документ. У зв'язку з цим виник стан конституційної невизначеності, коли різні статті Конституції України по-різному визначали принципові положення щодо організації влади в Україні (наприклад, ст. 2 закріплювала радянську модель організації влади, а ст. 93 - організацію влади на засадах принципу поділу влад).

Завершився другий етап 8 червня 1995 р. Укладенням Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Конституційний Договір дав змогу створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні.

Третій етап охоплює період від 8 червня 1995 р. (підписання Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової

Конституції України") до 28 червня 1996 р. (прийняття Конституції України Верховною Радою України). В юридичній літературі звертається увага на те, що на останньому етапі конституційний процес в Україні характеризується істотними особливостями, які рідко трапляються в конституційній практиці. Це, зокрема,:

А)           створення Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України в липні 1995 р. З числа фахівців у галузі конституційного права;

Б)          створення Конституційною комісією України на своєму засіданні 24 листопада 1995 р. Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України з числа членів Конституційної комісії (фактично для доопрацювання проекту, поданого першою Робочою групою);

В)           схвалення Конституційною комісією України проекту Конституції, який подала ця робоча група, і передача його разом із зауваженнями й пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд до Верховної Ради України;

Г)           створення Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тимчасової спеціальної комісії для доопрацювання проекту Конституції України;

Д)           колективне обговорення (на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке проходило майже цілу добу) статей проекту Конституції України й прийняття нової Конституції України кваліфікованою більшістю голосів;

Є) завершальне редагування тексту Конституції апаратом Верховної Ради України й урочисте підписанні! Тексту Конституції Президентом України й Головою Верховної Ради України 12 липня 1996 р.

Список використаних джерел

1.           Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

2.            Акт проголошення незалежності України. Прийнятий 24 серпня 1991 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 38. - Ст. 502.

3.            Про правонаступництво України. Закон України від 12 вересня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 46. - Ст. 617.

4.            Про проголошення незалежності України. Постанова Верховної Ради УРСР від 24 серпня 1991 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 38. - Ст. 502.

5.            Гладун З.С., Федчишин М.Г. Основи конституційного права України: Навчально-методичний посібник. - Тернопіль: Астон, 2001. - С. 19-30.

6.            Головатий С. Конституція України в системі європейського конституціоналізму // Право України. - 1997. - № 8. - С. 3-6.

7.            Конституційне право України. Підручник / За ред. В.Ф. Погорілка. - К.: Наукова думка, 2002. - С. 88-121.

8.            Копєйчиков В., Гусарєв С. Питання реалізації Конституції України // Вісник академії правових наук України. - 1997. - № 3(10). - С. 15­23.

9.            Кравченко В.В. Конституційне право України. Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2002. - С. 40-65.

10.       Кравченко В.В. Конституційне право України у визначеннях та схемах. Навчальний посібник. - К: Атіка, 2002. - С. 16-28.

11.       Лунь З. Правова охорона конституції: до питання про постановку проблеми // Право України. - 2002. - № 7. - С. 13-17.

12.       Опришко В. Конституція - фундаментальна основа подальшого розвитку законодавства і правової системи України // Право України. - 1996. - № 9. - С. 45-48.

13.       Тодика Ю. Роль Конституції України в становленні громадянського суспільства. // Вісник Академії правових наук України. - 1999.- №2(17). - С. 3-11.

14.       Фрицький О.Ф. Конституційне право України. Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - С. 61-93.

15.       Шаповал В. Конституція України як нормативно-правовий акт (теоретичні проблеми кваліфікації) // Право України. - 1997. - № 10. -С. 3-10.

16.       Шаповал В. Конституція як форма (джерело) конституційного права України // Право України. - 1999. - № 6. - С. 5-9.

17.       Шаповал В. Становлення конституціоналізму в Україні: проблеми теорії // Право України. - 1998. - № 5. - С. 25-29.

Міністерство освіти і науки України Тернопільський національний економічний університет

Юридичний факультет