Л Е К Ц І Я

З курсу "Конституційне право України" Тема: "Народне волевиявлення. Вибори. Референдум."

Підготував: доцент кафедри, к.ю.н. Федоров М.П.

Тернопіль

План лекції

 

1. Теоретичні основи безпосереднього народовладдя

Поняття прямого народовладдя

Чинна Конституція України визначає, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Здійснення влади народом відбувається, за Конституцією, як безпосередньо так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Тобто Конституція України проголошує всебічне й повне народовладдя.

З правової точки зору, народовладдя означає приналежність усієї суспільної влади, в тому числі державної, народові, вільне здійснення народом цієї влади відповідно до його суверенної волі в інтересах як усього суспільства, так і кожної людини й громадянина. Визнання народу верховним носієм державної влади є вираженням народного суверенітету. Це означає, що народ, не поділяючи ні з ким своєї влади, здійснює її самостійно й незалежно, виключно у своїх інтересах. Право народу на встановлення й здійснення влади є його природним правом, а відтак народний суверенітет - невідчужуваний і недоторканний. Іншими словами, як проголошено у ст. 5 Конституції України, ніхто не може узурпувати державну владу. Право визначати й змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами чи посадовими особами.

Залежно від форми волевиявлення народу розрізняють інститути представницької й безпосередньої демократії.

Проголошуючи народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні (ст. 5 Конституції), Конституція України надала безпосередньому волевиявленню пріоритетного значення.

Таким чином, влада народу може розглядатися як провідна правова категорія, ключове поняття сучасного конституціоналізму. В юридичному сенсі це передовсім виявляється в тому, що установча влада українського народу є первинною щодо всіх гілок державної влади, які похідні від народного суверенітету.

Вищими формами безпосереднього здійснення народом влади визначено вибори і референдуми, на основі яких забезпечується формування інтересів у суспільстві, узгодження й координування цих інтересів, вияв волі народу як через формування представницьких органів держави та органів самоврядування й прийняття ними відповідних рішень, насамперед у формі законів, так і через прийняття рішень безпосередньо громадянами.

Конституційне регулювання прямого народовладдя міститься у спеціальному, окремо виділеному ІІІ розділі Конституції України "Вибори. Референдум".

Проте й інші розділи Конституції містять чимало положень, що є складовими механізму безпосереднього здійснення влади народом. Насамперед, це стосується системи політичних прав і свобод людини й громадянина (І і ІІ розділи): права брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати й бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38 Конституції); права направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40 Конституції); права на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод для задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом, в інтересах національної безпеки і громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав та свобод інших людей (ст. 36 Конституції); права збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації (ст. 39 Конституції).

У наступних розділах Конституції України (IV, V, VI і XI) визначаються повноваження органів державної влади і місцевого самоврядування щодо призначення виборів та референдумів в Україні, ініціювання референдуму, здійснення суб'єктивного пасивного виборчого права громадян України, формування Центральної виборчої комісії, судового захисту виборчих прав громадян України тощо, які також входять до механізму реалізації прямого народовладдя.

Окрім провідних форм реалізації безпосереднього народовладдя - виборів і референдумів, Конституцією України надається можливість здійснення народного волевиявлення і через інші форми безпосередньої демократії, зокрема, дорадчі опитування, народні обговорення тощо.

Зазначимо, що належний рівень правового регулювання механізму реалізації прямого народовладдя в Україні передбачає комплексне регулювання суспільних відносин насамперед на конституційному, а також на власне законодавчому рівні як системою конституційних законів, так і законодавчими актами інших галузей права та законодавства.

Характерними рисами безпосередньої демократії є:

-      Пряме волевиявлення народу, тобто безпосередня участь громадян у прийнятті рішень, здійсненні влади від його імені;

-         Прийняття рішення обов'язкового, імперативного характеру.

Пряме народовладдя - це система форм безпосереднього вільного волевиявлення народу як носія суверенітету й єдиного джерела влади в Україні шляхом прямої його участі у встановленні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування і безпосередньому прийнятті владних рішень із передбачених Конституцією та законами України питань.

Основні форми безпосередньої демократії

Багатогранність безпосередньої демократії полягає насамперед у розмаїтті форм її реалізації, сфер застосування у суспільному й державному житті, неможливості формально уніфікувати юридичні наслідки її запровадження.

Формами прямої демократії слід вважати тільки ті її прояви, які інституюють безпосереднє волевиявлення суб'єкта повноти державної влади - народу.

Отже, беручи за системотворчий критерій право народного суверенітету, до системи прямого народовладдя включаються:

-         Референдуми і вибори, як основні форми;

-         Народні обговорення;

-         Плебісцити;

-         Відкликання депутатів;

-         Загальні збори населення.

Виділення цих форм прямого народовладдя має досить об'єктивний характер, вони-можуть застосовуватись у різних правових системах, різних сферах суспільного життя.

Форми безпосередньої демократії класифікуються за:

1)      Результатами діяльності (або способом впливу на суспільні відносини) - на імперативні, консультативні, комплексні, правотворчі й ті, що не створюють норм права;

2)   Механізмом діяльності - на прямо пов'язані з представницькою демократією, опосередковано пов'язані і не пов'язані з представницькою демократією (або відносно самостійні);

3)   Правовими засадами - на діючі на підставі норм права і діючі на підставі традицій, звичаїв;

4)   Територіальною ознакою - на національні (загальнодержавні) і місцеві;

5)   Суб'єктами - на всенародні та групові; індивідуальні.

Різні політичні, соціальні, економічні умови також можуть впливати на характер і суть застосованих форм безпосередньої демократії. З огляду на це треба враховувати дослідження американського вченого О. Ренні, який пропонує розрізняти застосування форм безпосередньої демократії в умовах: 1) стабільного демократичного режиму; 2) недемократичного режиму, що переживає кризу або переходить до демократичного режиму; 3) недемократичного режиму.

2. Вибори в Україні

Поняття виборів

Найбільш поширеною формою прямого народовладдя є вибори, які на відміну від інших його форм - референдумів, плебісцитів, постійно й періодично застосовуються у більшості країн світу. Шляхом виборів формуються різні органи публічної влади, як державні інституції - парламенти, посади глав держав, іноді уряди, судові органи, так і представницькі органи місцевого самоврядування.

У загальному вигляді вибори можна визначити як волевиявлення народу з метою формування органів державної влади або місцевого самоврядування шляхом голосування.

За умов демократичного суспільства вибори за своєю суттю - це прояв реальної волі народу, процес виявлення й здійснення такої волі. За умов саме демократичного суспільства існує постійний і самостійний напрям у його діяльності - періодичне формування власних владних структур, які б задовольняли інтереси й прагнення кожного члена суспільства, а також раціональне існування всього суспільства загалом. Волевиявленням народу задається, насамперед, суспільний (або публічний) і політичний характер інституту виборів.

Зміст виборів як політичного суспільно-правового інституту полягає в тому, що саме волею народу здійснюється конституювання та відтворення органів державної влади й органів місцевого самоврядування. Це дає підстави характеризувати вибори як державотворчу функцію народовладдя.

За формою здійснення вибори можна розглядати як специфічну, врегульовану законом діяльність уповноважених органів і громадян, спрямовану на формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Здійснення виборів із юридичної точки зору треба розглядати як процес, найважливішою стадією якого є голосування.

Отже, вибори в Україні - це передбачена Конституцією та законами України форма прямого народовладдя, яка є волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного якісного й кількісного складу представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

У сучасному політичному процесі вибори мають багатоманітне соціальне призначення, яке виражається через наступні суспільні функції:

По-перше, вибори є важливим інструментом реалізації народного суверенітету, легітимізації влади взагалі й конкретно того чи іншого представницького органу у межах його законодавчої компетенції;

По-друге, вибори виступають водночас однією з форм здійснення права національного суверенітету;

По-третє, через вибори як демократичну форму обрання представників народу забезпечується стабільність, поступовість і наступність існування влади;

По-четверте, через вибори як форму відносно якісного відбору або своєрідного фільтра складу представницьких органів забезпечується основа для ефективного функціонування державного механізму та органів місцевого самоврядування: саме періодичні вибори дають змогу позбутися непопулярних, хто скомпрометував себе, політиків;

По-п'яте, вибори є одним із найважливіших способів формування й вираження суспільної думки.

Становлення інституту виборів

Виборність на території сучасної України існувала ще до виникнення держави. Елементи виборності спостерігаються, зокрема, у слов'янських племен. Провід у цих племенах належав кращим людям, які обиралися. Це були переважно представники визнаних родів, що здобули пошану своєю діяльністю. Вони збиралися на "віче" - ради, де вирішували важливі питання життя племені, війни та миру. Ще стародавній літописець Прокопій писав, що слов'янами й антами не править один чоловік, а здавна вони живуть громадським правлінням і всі справи - добрі чи лихі - вирішують спільно.

З утворенням і зміцненням Київської держави принципи виборності набули загального характеру, хоча публічна влада в Київській Русі ще не мала парламентських форм.

Подальший розвиток інституту виборності в Україні пов'язується з існуванням Гетьманської держави, Запорізької Січі і Слобідської України. Їм притаманна одна й та сама форма державного управління - демократична республіка. Носієм суверенної влади в цих республіках виступає весь народ. Спільною для названих державних утворень була тенденція поєднання функцій суспільно-політичних, державних із військовими. Усі державні інституції без винятків формувалися тільки шляхом виборів. Акт, що має назву "Правовий Уклад та Конституції відносно прав і вольностей війська Запорожського", названий Конституцією України 1710 р. Гетьмана Пилипа Орлика, можна вважати першим нормативним актом писаного виборчого права України, оскільки він уперше фіксував принципи діяльності органів державної влади, порядок, терміни й періодичність скликання вищого представницького органу тих часів - Генеральної Ради.

Особливе місце в історії становлення інституту виборності за умов відновлення української державності посідають вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки. Норми Конституції Української Народної Республіки, що формували засади виборчого права України на той час, разом із Законом про вибори до Українських

Установчих Зборів становлять значну віху в історії відродження демократичних основ виборів до вищих представницьких органів. Позитивні демократичні тенденції виявлялись, по-перше, в тому, що вибори мали здійснюватися на основі загального, рівного, прямого виборчого права і таємного голосування з дотриманням принципу пропорційного представництва. Вибори проводилися по виборчих округах; по-друге, встановлювалася система спеціальних самостійних, недержавних виборчих органів - виборчі комісії, на основі коаліційного членства. Вимагалось обов'язкове членство у цих комісіях правників, представників місцевих державних владних структур, органів самоврядування. Передбачалась широка компетенція системи виборчих комісій: вони розглядали всі без винятку питання виборів. Діяльність виборчих комісій здійснювалась відкрито й гласно. Головна комісія мала свій друкований орган. По-третє, законом встановлювалась досить широка й глибока регламентація всіх без винятку стадій виборчого процесу. Процедури голосування й підрахунку голосів відпрацьовані були на рівні, близькому до сучасних вимог; по-четверте, існувала система судового захисту виборчих прав громадян. Проте вибори до Українських Установчих Зборів відбулися не на всій території України, а лише в окремих регіонах. Таким чином, попри всю свою демократичність законодавство про вибори УНР не було реалізоване в повному обсязі.

Особливий період розвитку виборчого права України становить радянське виборче право. Концептуальним моментом щодо його розвитку виступає теза Леніна про неприйнятність парламентаризму як моделі організації політичної влади.

Після здобуття Україною незалежності й створення власної державності виборче законодавство зазнало змін.

На сучасний момент систему чинного виборчого законодавства складають 4 групи законодавчих актів:

1)    Конституція України;

2)     Система спеціальних законів України про вибори: Закон "Про вибори народних депутатів України"; Закон "Про вибори Президента України"; Закон "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів"; Закон "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим"; Закон "Про Центральну виборчу комісію"; Закон "Про особливості участі громадян України із числа депортованих із Криму у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим";

3)     Нормативно-правові акти конституційного законодавства: Закон "Про громадянство України"; Закон "Про об'єднання громадян"; Закон "Про мову" та ін.;

4)     Положення нормативних актів суміжних галузей, що регулюють виборчий процес: норми адміністративного, трудового,

Житлового, кримінального, кримінально-процесуального, цивільного, цивільно-процесуального, пенсійного, фінансового, господарського, митного, інформаційного, сімейного, екологічного законодавства, законодавства про зв'язок.

Основні принципи виборів

Основні принципи виборів - це засади, на основі яких здійснюються вибори і відповідно до змісту яких вибори можна вважати реальним волевиявленням народу, формою прямого народовладдя.

У ст. 71 Конституції визначається, що вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Виборцям гарантується вільне волевиявлення.

Ці принципи визнані універсальними принципами демократичних виборів в Україні.

Принципи вільних виборів є загально визнаними у світі і відповідають міжнародним стандартам чи ознакам демократичних режимів. Проголошення цих принципів на конституційному рівні робить їх обов'язковими для всіх видів виборів.

Поряд із цими загальними принципами в кожному з базових виборчих законів України встановлюються додаткові принципи виборчого процесу. Виборчий процес здійснюється, зокрема, на засадах: вільного й рівноправного висування кандидатів, гласності й відкритості, рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів із боку державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації.

Принцип загальності виборчого права означає, що активне виборче право громадян, тобто право обирати, відповідно до ст. 70 Конституції мають усі громадяни України, які на день голосування досягли 18-ти років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатними. Активне виборче право є універсальним для всіх видів виборів в Україні.

На відміну від нього пасивне виборче право громадян, тобто право бути обраним, залежить від виду виборів. Так, відповідно до ст. 76 Конституції та ст. 8 Закону "Про вибори народних депутатів України", народним депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років. Не може бути обраний депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця

Судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Президентом, відповідно до ст. 103 Конституції, може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом останніх десяти перед днем виборів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути обрана Президентом більш як на два строки підряд.

Депутатом сільської, селищної, міської рад може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 18-ти років, постійно проживає або працює на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Принцип рівності виборчого права передбачає, що всі громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах. Це означає, що всі виборці мають однакову кількість голосів і кожний має рівну з іншими вагу, тобто кожний виборець впливає на результати виборів однаково.

Рівність голосів на виборах в Україні забезпечується, зокрема, утворенням виборчих округів з приблизно однаковою кількістю виборців, тобто за єдиними нормами представництва окремо для кожного виду виборів, створення рівних можливостей для кандидатів під час їх реєстрації виборчими комісіями, при проведенні передвиборної агітації тощо.

При цьому здійснення громадянами України права обирати й бути обраними не залежать від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного чи соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови або інших ознак. На виборах народних депутатів України, наприклад, кожний виборець має два голоси - по одному в одномандатному та багатомандатному загальнодержавному виборчих округах. На виборах Президента України кожен виборець має один голос.

Принцип прямого виборчого права визначає право громадян обирати кандидатів на виборах безпосередньо. Конституцією передбачаються прямі вибори народних депутатів України, Президента України, депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів.

Принцип таємності голосування означає, що контроль за волевиявленням виборців не допускається. Зміст його полягає в гарантіях повної свободи волевиявлення. В рамках виборчого законодавства це досягається тим, що кожний виборець голосує особисто; голосування за інших осіб не допускається. Виборчий бюлетень заповнюється голосуючим у кабіні або в кімнаті для таємного голосування. При заповненні бюлетеня забороняється присутність будь-кого, крім голосуючого. Виборець, який не має можливості заповнити бюлетень особисто, може запросити в кабіну для таємного голосування іншу особу за своїм розсудом, крім членів виборчої комісії, кандидатів, які балотуються, їхніх довірених осіб, а також уповноважених осіб, представників партій, виборчих блоків партій, що беруть участь у виборах.

Види виборів та виборчих систем

Вибори - надзвичайно багатогранне суспільне явище.

Залежно від підстав можна розрізняти кілька класифікацій видів виборів.

За територіальною ознакою вибори бувають:

1)      Загальнонаціональні (загальнодержавні), які здійснюються на території всієї країни: вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України;

2)          Місцеві (іноді їх називають локальними, комунальними, адміністративними): вибори до представницьких органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів).

За об'єктом, що передбачає органи або посади, до яких входять або на які обираються представники народу, вибори можна класифікувати як:

1)  Вибори парламенту - вибори до Верховної Ради України;

2)   Вибори на посаду Президента України;

3)       Вибори представницького органу територіальної автономії - вибори Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

4)      Вибори представницьких органів самоврядування: міських, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;

5)   Вибори на посади сільських, селищних, міських голів.

За часом проведення вибори поділяють на:

1)      Чергові. Вибори, що проводяться в період закінчення строку повноважень (легіслатури), передбаченого Конституцією й законами України для функціонування певного виду виборного органу або посади;

2)       Позачергові або дострокові. Вибори, що проводяться в разі дострокового припинення строку повноважень, передбаченого Конституцією України й законами України для функціонування певного виду виборчого органу або посади;

3)     Повторні. Вибори, що проводяться у випадках, коли вибори у виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися;

4)   Проміжні. Вибори замість депутатів, голів (сільських, селищних, міських рад), які вибули. Вибори, що проводяться в одномандатних виборчих округах у разі втрати депутатського мандата або дострокового припинення повноважень депутата чи сільського, селищного, міського голови на підставах і в порядку, передбачених Конституцією України й законами України. Принагідно зазначимо, що за новим виборчим законодавством України вибори замість депутатів, що вибули, відбуваються тільки в разі обрання депутатів безпосередньо у одномандатних виборчих округах, а заміна депутатів, що обирались за списками політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на виборах народних депутатів України, а також за виборчими списками місцевих осередків партій (блоків) на виборах органів місцевого самоврядування відбувається шляхом надання депутатського мандата першому за черговістю необраному кандидату з відповідного списку. Якщо у відповідному спискові кандидатів у депутати не залишилося кандидатів для заміщення вакантного мандата, такий мандат залишається вакантним до чергових або позачергових виборів;

5) вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно- територіальної одиниці.

За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають:

1)     Загальними, основними, коли в них за законом мають право брати участь всі виборці держави;

2)    Частковими (додатковими), коли поповнюється склад Верховної Ради України, місцевих рад у разі дострокового вибуття деяких депутатів, або визнання виборів недійсними.

З огляду на правові наслідки вибори поділяють на:

1)         Дійсні - це вибори, проведені у порядку, визначеному Конституцією України і відповідному виборчому законі;

2)    Недійсні - вибори, в ході яких мали місце порушення виборчого законодавства, які вплинули на підсумки виборів.

За порядком визначення результатів виборів розрізняють такі виборчі системи:

1)  Мажоритарна;

2)   Пропорційна;

3)   Змішана.

Мажоритарна система є найстарішою серед виборчих систем. Назва її походить від французького majorité, що означає "більшість". Мажоритарною вважається система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються необраними. У 83 країнах світу застосовується мажоритарна система, у тому числі США, Франції, Великобританії, Канаді. Залежно від того, як визначається більшість голосів, необхідна для обрання кандидата, розрізняють: 1) мажоритарну систему абсолютної більшості; 2) мажоритарну систему відносної більшості; 3) мажоритарну систему кваліфікованої більшості. При

Застосуванні мажоритарної системи виборчі округи найчастіше бувають одномандатними. Рідше трапляється варіант багатомандатних округів, В одномандатних округах голосують, як правило, персоніфіковано, у багатомандатних - як за певних осіб, так і за партійними списками. Багатомандатні округи є в Японії, США, Росії, зараз уже і в Україні.

Мажоритарна система відносної більшості (або простої більшості, або "перший обирається на посаду") є найпростішою різновидністю мажоритарної системи. За умов її запровадження обраним вважається кандидат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що прийняли участь у голосуванні. Ця система досить результативна. За умов однакової кількості набраних голосів двома або більше кандидатами, що буває дуже рідко, законодавством традиційно використовується процедура жеребкування. При цій системі голосування відбувається в один тур. Як правило, не встановлюється обов'язковий мінімум участі виборців у голосуванні.

Недоліком мажоритарної системи відносної більшості є те, що вона не дає можливості враховувати інтереси всіх виборців округу, бо кандидат може бути обраним абсолютною меншістю виборців, хоча і відносною їх більшістю на момент голосування, за таких умов голоси виборців, що голосували проти обраного кандидата, пропадають. Ця система також фактично анулює середні й малі партії. З прийняттям нового виборчого законодавства нині в Україні запроваджується мажоритарна система відносної більшості як на парламентських так і на місцевих виборах. Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України "Про вибори народних депутатів України", 225 депутатів парламенту обираються в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" вибори депутатів сільської, селищної, міської, районної у місті ради проводяться за мажоритарною системою відносної більшості по одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія відповідно села, селища, міста, району в місті. Згідно зі ст. 3 цього Закону, вибори сільського, селищного, міського голови проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по єдиному одномандатному виборчому округові, межі якого збігаються з межами села, селища, міста. Також відповідно до ст. 4 цього ж Закону вибори депутатів районної ради проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по багатомандатних виборчих округах, межі яких відповідають межам відповідних сіл, селищ, міст районного значення, які є адміністративно-територіальними одиницями, що входять до цього району. Вибори депутатів обласної ради проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по багатомандатних виборчих округах, межі яких є водночас межами районів та міст обласного значення, що входять до цієї області.

На противагу означеній, мажоритарна система абсолютної

Більшості для обрання кандидата вимагає зібрати більше половини голосів виборців, тобто діє формула 50% + 1 голос. Похідна від цієї кількості голосів виборців може бути різною: 1) загальне число зареєстрованих виборців; 2) загальне число виборців, які брали участь у виборах (одержали виборчі бюлетені); 3) загальне число виборців, які брали участь у голосуванні. При застосуванні цієї системи, як правило, обов'язковий нижній поріг участі в голосуванні. Також іноді встановлюють мінімум кількості голосів виборців, набрання яких є теж умовою обрання кандидата.

Перевага означеної системи - в її потенційному демократизмі: вона враховує інтереси більшості виборців, хоча голоси виборців, поданих проти, знову ж утрачаються. Недоліком системи є її нерезультативність. Голосування за цією системою передбачає, як правило, повторне голосування або повторні вибори. Оскільки активність виборців у другому турі помітно знижується, законодавство часто не встановлює ніяких бар'єрів, що мають місце при першому турі голосування. Іншим способом, яким долається нерезультативність системи абсолютної більшості вже в першому турі виборів, є альтернативне голосування (преференційне, або абсолютне голосування), при якому виборці голосують за одного кандидата, але вказують при цьому порядок своїх переваг для інших. Якщо жоден із кандидатів не отримує абсолютної більшості при першому підрахунку, то той, що отримав найменшу кількість голосів, виключається зі списку і підраховуються відповідні другі позиції у системі. Цю операцію повторюють доти, поки один кандидат не набере абсолютну кількість у результаті цих перетворень голосів. Така система запроваджена у Австралії при виборах Палати представників.

В Україні ця система збережена тільки на виборах Президента України. Згідно зі ст. 45 Закону "Про вибори Президента України", обраним Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав певну, кваліфіковану більшість голосів виборців. Кваліфікована більшість встановлюється законодавством і, як правило, перевищує більшість абсолютну. Ця система застосовується в практиці виборів дуже зрідка. Основна причина цього полягає в її нерезультативності. До 1993 р. Вона діяла в Італії при виборах Сенату, також застосовується в Чилі.

Другим видом виборчих систем є пропорційна система. Уперше вона запроваджена у 1889 р. В Бельгії, а тепер 57 країн використовують цю систему, в тому числі Ізраїль, ФРН, Іспанія, Італія, Португалія.

При пропорційній системі депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу. При застосуванні цієї системи округи завжди багатомандатні.

За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють наступні види пропорційної системи:

1)  Із жорсткими списками;

2)   Із преференціями;

3)   Із напівжорсткими списками.

При застосуванні жорстких списків виборець голосує за список партії, що він обирає, в цілому. У виборчому бюлетені вказуються тільки назви, емблеми партій, іноді певна кількість перших кандидатів у партійних списках. Система жорстких списків практикується в Іспанії, Португалії, Ізраїлі, Росії, Україні.

При застосуванні системи преференцій (у перекладі означає "перевага") виборець не просто голосує за списки партії, що обирає, а й робить помітку навпроти номера того кандидата в кандидатському списку від партії, якому він віддає свій голос. Таким чином, обирається той, хто отримав найбільше число преференцій, в разі рівності кількості преференцій у кількох кандидатів від партії перевагу віддають тому, хто займає вище місце у партійному списку. Система преференцій практикується у Фінляндії, Бельгії, Нідерландах.

Система напівжорстких списків передбачає можливість для виборця голосувати:

1)  За список у цілому;

2)    Визначати преференції, помітивши чи вписавши прізвища одного або кількох кандидатів.

У першому випадку голоси виборцю підраховуються за системою жорстких списків, у другому - за системою преференцій. Ця система практикується у Швейцарії, Австрії, Італії.

Пропорційна система з жорсткими списками має свої переваги: при голосуванні обирається передусім політична платформа і програма майбутньої діяльності партії; дана система, найпростіша за формою здійснення і найдешевша. Недоліком її є те, що партійний список може "витягнути" у депутати, сенатори тощо невідомих, некомпетентних, непопулярних політиків. На відміну від цього, система преференцій дає змогу розширити сферу волевиявлення саме виборців, бо голосують і списки, і персоналії. І в цьому її перевага, проте недоліком є, так би мовити, мажоритарність - виборець орієнтується більше на окремих політичних осіб, а не на інтереси й завдання партії у цілому. Запровадження системи з напівжорсткими списками викликане необхідністю подолати вади системи жорстких списків і преференцій.

Загальною, так би мовити, "обтяжливою" обставиною при запровадженні пропорційної системи є досить складна система обрахунку голосів виборців. Це більш або менш складне математичне обрахування вимагає двоетапної операції. На початковій стадії кожен список отримує стільки місць, скільки разів він відповідає виборчому коефіцієнтові. Оскільки кількість місць, відведених для окремого списку, є загальною кількістю голосів, отриманих за цим списком, завжди залишаються декілька голосів. Ці голоси є остачею (або надлишком), яка враховується аж до логічного завершення розподілу голосів виборців. Виборчий коефіцієнт (виборча квота, виборчий метр) - це дільник, що використовується для визнання кількості місць, які отримає кожен список під час розподілу. Найчастіше використовують простий коефіцієнт, що отримується після голосування шляхом ділення в кожному окрузі окремо загальної кількості поданих голосів на кількість місць на заміщення (заповнення). Існують інші види коефіцієнтів: коефіцієнт Хегенбаха- Бішоффа, стандартний коефіцієнт, коефіцієнт зниження, подвійний коефіцієнт, виборчий коефіцієнт.

Розподіл надлишків (остачі) проводиться двома основними методами:

1)   Метод найбільших надлишків включає розподіл місць за списком, що має найбільшу кількість непредставлених голосів, відкладених від першого розподілу, і так далі, доки всі місця не будуть розприділені.

2)     Метод найбільшого середнього - метод, шляхом якого загальна кількість голосів, отриманих за списком, ділиться на кількість місць, вже отриманих за цим списком, плюс одне фіктивне місце. Список, який таким чином отримує найбільше середнє, отримує наступне місце і так далі, доки всі місця не будуть розприділені.

Існують інші методи обрахування надлишків: метод д'Хонта, метод Сен-Лагю, модифікований метод Сен-Лагю.

З метою запобігання швидкому росту кількості дрібних, непредставницьких партій при пропорційних системах виборів запроваджують виборчий поріг, який полягає в тому, що для участі у розподілі місць після голосування допускаються тільки ті партійні списки, що набрали певний, встановлений у законодавстві відсоток голосів. Ці пороги бувають різні, наприклад, у Нідерландах - 0,67, Ізраїлі - 1, Швеції, Росії, Німеччині - 5, Ліхтенштейні - 8, Туреччині - 10 %. В Україні за новим парламентським виборчим законодавством - 4 %.

Існує досить широкий спектр змішаних виборчих систем, які є поєднанням мажоритарної та пропорційної систем. Принаймні 20 країн світу застосовують їх. Змішані виборчі системи застосовуються, як правило, в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або необхідно досягти компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду.

Іноді змішані системи запроваджуються в модифікованому вигляді з перевагою тієї чи іншої виборчої системи.

Виборчими системами, що надають перевагу мажоритарному методові голосування при застосуванні і пропорційного голосування виступають наступні змішані системи:

1)      Система з єдиним голосом, що не допускає передачі. Зміст її полягає в тому, що в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за список кандидатів від партії. Це практикується в Японії, Китаї;

2)   Обмежене голосування, яке передбачає, що виборці можуть обрати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше, ніж кількість місць для заповнення;

3)     Кумулятивне голосування передбачає, що виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі, і може їх розподілити між усіма кандидатами, а може й віддати всі свої голоси за тільки одного з кандидатів.

Існує й змішана система, що використовує переважно модифіковану пропорційну систему представництва.

Система з єдиним голосом, який передається, передбачає, що виборці голосують за одного кандидата незалежно від числа мандатів у виборчому окрузі, але при цьому виражають перевагу і щодо інших кандидатів.

Найпростішим варіантом змішаної виборчої системи є паралельне комбінування: певна частина представницького органу обирається за мажоритарним, інша - за пропорційним принципом. Прикладом є парламент Німеччини, де нижня палата - Бундестаг - наполовину обирається за мажоритарною системою, а наполовину - за пропорційною. Такі ж чинники лежать в основі обрання парламентів Литви, Грузії, Словенії; Болгарії.

В Україні також парламент обирається на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Усього обирається 450 депутатів. Із них 225 - в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 - за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.

Виборчий процес і його етапи

Виборчий процес - це врегульована законом специфічна діяльність уповноважених органів і громадян, спрямована на формування якісного й кількісного складу органів державної влади та органів місцевого

Самоврядування.

Згідно з ч. 4 ст. 10 Закону "Про вибори народних депутатів", виборчий процес включає такі етапи:

1)    Складання списків виборців;

2)     Утворення одномандатних округів;

3)    Утворення виборчих дільниць;

4)     Утворення виборчих комісій;

5)    Висування та реєстрація кандидатів у депутати, включених до виборчих списків партій (блоків) у багатомандатному окрузі та кандидатів у депутати в одномандатних округах;

6)     Проведення передвиборної агітації;

7)     Голосування;

8)    Підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування й результатів виборів депутатів;

9)    Реєстрація обраних депутатів.

Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів депутатів.

Складання списків виборців. У конституційному праві зарубіжних країн цю стадію виборчого процесу прийнято називати більш широкою назвою - стадія реєстрації виборців. Призначення реєстрації виборців - установити до процедури голосування на виборах коло осіб, що мають право голосу.

Залежно від того, як реєструються виборці для участі у виборах, прийнято розрізняти два види реєстрації:

-    Публічна (обов'язкова);

-     Особиста (добровільна).

В Україні традиційно використовується публічний, так званий примусовий порядок складання списків виборців, однаковий для всіх видів виборів.

Новим виборчим законодавством передбачається, що списки виборців складаються безпосередньо виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (де вони утворені) рад, а у містах Києві й Севастополі - відповідними місцевими державними адміністраціями, передбаченими Конституцією, по кожній виборчій дільниці.

До списків виборців включаються всі громадяни України, яким на день виборів виповнюється 18 років та які на момент складання списку постійно проживають на території відповідної виборчої дільниці і мають право голосу. За відсутності точних відомостей про дату (місяць і день) народження громадянина вважається, що він народився 1 січня відповідного року.

До списку виборців вносяться ім'я, по батькові, дата народження, місце проживання виборця. Прізвища виборців зазначаються у порядку, зручному для проведення голосування. Громадянин може бути включений до списку виборців лише по одній виборчій дільниці.

Списки виборців-військовослужбовців, які голосують на виборчих дільницях, розташованих за межами військових частин, подаються командирами військових частин до виконавчого комітету відповідних сільських, селищних, міських, районних у містах (де вони утворені) рад, а у містах Києві й Севастополі - до відповідних місцевих державних адміністрацій.

Списки виборців, підписані керівником відповідного виконавчого органу, передаються дільничним виборчим комісіям у передбачені законодавством строки. Відповідальність за достовірність, повноту, вчасність передачі списків виборців дільничним виборчим комісіям несе особа, яка їх підписала.

Новою Конституцією України передбачаються як передумови проведення виборів - проголошення відповідно до календарної дати та призначення виборів залежно від їх виду. Скажімо, відповідно до ст. 77 Конституції чергові вибори до Верховної Ради відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради. А позачергові вибори до Верховної Ради призначаються Президентом і проводяться в період шістдесяти днів із дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради. Відповідно до ч. 5 ст. 103 Конституції чергові вибори Президента проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента. У разі дострокового припинення повноважень Президента вибори Президента проводяться в період дев'яноста днів із дня припинення повноважень.

Вибори можуть призначатися як на вихідні, так і робочі дні. Відповідно до положень нового Закону "Про вибори народних депутатів України" оголошення про початок виборчої кампанії здійснює Центральна виборча комісія відповідно до термінів, визначених Конституцією та законами України. Як правило, в Україні день виборів призначається на вихідний день.

Утворення виборчих одиниць (виборчих округів та виборчих дільниць). Нині в Україні для кожного виду виборів запроваджено окремий порядок формування виборчих округів. Відповідно до нового Закону "Про вибори народних депутатів України" під час виборів народних депутатів утворюються єдиний багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, територією якого є вся Україна, а його центром - місто Київ, і 225 одномандатних виборчих округів. Виборцями загальнодержавного округу є всі громадяни України, які мають право голосу. Одномандатні виборчі округи утворюються Центральною виборчою комісією не пізніш як за 90 днів до дня чергових виборів із приблизно рівною кількістю виборців у кожному окрузі. Орієнтовна середня кількість виборців в одномандатних округах визначається

Центральною виборчою комісією на підставі даних центрального органу виконавчої влади з питань статистики. Відхилення кількості виборців в одномандатному окрузі не може перевищувати. Як правило, 10% орієнтовної середньої кількості виборців в одномандатних округах.

Повідомлення про утворення одномандатних виборчих округів із зазначенням їх номерів, меж, центрів, орієнтовної кількості виборців у кожному виборчому окрузі оприлюднюється Центральною виборчою комісією у державних засобах масової інформації у триденний строк із дня прийняття нею відповідного рішення.

Вибори Президента України проводяться по єдиному загальнодержавному одномандатному виборчому округу, який включає в себе всю територію України.

Виборчі дільниці - це виборчі одиниці, що об'єднують виборців за спільним місцем голосування. Значення виборчих дільниць у виборчому процесі зводиться передусім до технічного забезпечення проведення головних подій виборів - процедури голосування й підбиття підсумків голосування. Виборчі дільниці для всіх видів виборів в Україні утворюються з кількістю виборців від 20 до 3000, у виняткових випадках - із меншою або більшою кількістю виборців.

Вони утворюються окружними виборчими комісіями за поданням виконавчих комітетів сільських, селищних, міських (міст. Де немає районних рад), районних у містах рад, а у разі відсутності таких органів - на підставі пропозицій відповідно сільських, селищних, міських голів або голів районних у містах рад або посадових осіб, які відповідно до закону здійснюють їх повноваження.

Окрім загального порядку утворення виборчих дільниць у місцях постійного проживання громадян, законом також визначається порядок утворення виборчих дільниць у стаціонарних лікувальних, санаторно- оздоровчих закладах, представництвах України за кордоном та в інших. Місцях тимчасового перебування виборців. Новим Законом про вибори народних депутатів України змінено порядок утворення виборчих дільниць у межах військових частин. Виборчі дільниці у військових частинах утворюються, як виняток, Центральною виборчою комісією. Виборці-військовослужбовці голосують на виборчих дільницях за межами військових частин.

Законом установлено, що виборчі дільниці по виборах народних депутатів України є спільними в одномандатному та багатомандатному загальнодержавному виборчих округах. Виборча практика склалася так, що при одночасному проведенні виборів кількох видів, виборів і референдумів, виборчі дільниці теж є спільними.

Утворення виборчих органів, на які закон покладає керівництво всім виборчим процесом. Серед них розрізняють: 1) територіальні, включаючи Центральну виборчу комісію; 2) окружні - комісії, що діють у виборчих округах; 3) дільничні комісії, що діють у виборчих дільницях.

Спеціальними виборчими законами передбачаються системи, терміни, порядок утворення, обсяг компетенції виборчих комісій для кожного виду виборів в Україні.

Відповідно до Закону "Про вибори народних депутатів України" для організації й проведення виборів народних депутатів створюється Центральна виборча комісія, окружні виборчі комісії, дільничні виборчі комісії.

Відповідно до Закону "Про вибори Президента України" для організації й проведення виборів Президента створюється Центральна виборча комісія, територіальні виборчі комісії та дільничні виборчі комісії по виборах Президента України.

Відповідно до Закону "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" для організації й проведення місцевих виборів депутатів і голів утворюються виборчі комісії:

1)      Сільські, селищні, районні, міські, районні у містах, районні, обласні (територіальні) виборчі комісії;

2)       Окружні виборчі комісії;

3)       Дільничні виборчі комісії.

Оновлені засади виборів в Україні, запроваджені новим Законом "Про вибори народних депутатів України", серед інших стосуються юридичного статусу виборчих комісій, процесу їх формування, обсягу функцій і повноважень.

Насамперед це стосується Центральної виборчої комісії, правовий статус якої визначається також Законом України "Про Центральну виборчу комісію". Комісія є постійно діючим державним органом та юридичною особою. До Центральної виборчої комісії входять 15 членів комісії, які призначаються на посади та припиняють свої повноваження Верховною Радою України за поданням Президента України. Члени Центральної виборчої комісії зі свого складу обирають голову, заступника голови та секретаря комісії. Голова, заступник голови, секретар комісії, а також не менше третини інших членів комісії повинні мати вищу юридичну освіту. Після сформування Центральної виборчої комісії її персональний склад протягом року не можна змінювати більш як на одну третину. На період виборчої кампанії до Центральної виборчої комісії для участі в її засіданнях політичні партії, виборчі блоки партій, списки яких зареєстровані для участі у виборах, можуть направляти своїх представників із правом дорадчого голосу.

Окружні виборчі комісії є юридичними особами.

Окружна виборча комісія утворюється Центральною виборчою комісією не пізніш як за 80 днів до дня виборів у складі голови, заступника голови, секретаря та інших членів комісії у кількості не менше 12 і не більше 20 осіб за поданням (не більш як на одну особу) центральних керівних органів партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу.

Дільничні виборчі комісії утворюються відповідними окружними комісіями не пізніше як за 35 днів до дня виборів у складі голови, заступника голови, секретаря й членів комісії за поданням зареєстрованих у встановленому законом порядку районного, міського чи вище осередку партії (блоку партій) - суб'єктів виборчого процесу.

Дільнична виборча комісія утворюється в кількості не менше 8 осіб. На виборчих дільницях, де кількість виборців не перевищує 50 чоловік, дільничні виборчі комісії утворюються у складі голови комісії, секретаря і 2-4 членів комісії. Голова, заступник голови та секретар дільничної виборчої комісії також не можуть бути членами однієї політичної партії, виборчого блоку партій.

Однією із найважливіших стадій виборчого процесу є стадія висування й реєстрації кандидатів на виборчі посади. Світова практика висунення кандидатів визначає кілька способів висунення кандидатів:

-         Самовисування;

-         Висування групами виборців;

-         Висування політичними партіями або іншими громадськими об'єднаннями;

-         Висування кандидатів трудовими колективами.

Узагалі право висування кандидатів на виборах в Україні належить громадянам України, які мають право голосу. Проте для кожного виду виборів в Україні характерне своє коло безпосередніх суб'єктів висування кандидатів. Так, на виборах народних депутатів України право висування кандидатів реалізується як шляхом самовисування, так і через політичні партії, виборчі блоки партій, а також збори громадян і трудові колективи у порядку, визначеному Законом України. Право висування кандидатів у Президенти реалізується через, політичні партії та їхні виборчі блоки, зареєстровані відповідно до законодавства, та збори виборців.

Законом завжди визначається правовий механізм реалізації права на висування кандидатів. На виборах до Верховної Ради нині діє принципово новий механізм висування кандидатів, який передбачає можливості висування кандидатів двома шляхами: в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі та одномандатних виборчих округах. У багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі право висування кандидатів у депутати належить тільки політичним партіям та виборчим блокам партій.

Політичні партії, виборчі блоки партій висувають. Кандидатів у депутати єдиним списком для участі у виборах по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу. Кількість кандидатів від політичної партії, виборчого блоку партій, внесених до єдиного списку кандидатів, не може перевищувати половини встановленого Конституцією конституційного складу Верховної Ради. Політична партія, виборчий блок партій можуть висунути лише один список кандидатів у депутати.

Політична партія, що входить до виборчого блоку партій, який висунув свій список кандидатів у депутати, не може висувати окремий список кандидатів у депутати та входити до іншого виборчого блоку партій.

Формування списків кандидатів у депутати від політичної партії, виборчого блоку партій здійснюється вищим представницьким керівним органом політичної партії у визначений ними спосіб. До списку кандидатів у депутати від політичної партії, виборчого блоку партій включаються члени відповідної партії, члени партій, що входять до виборчого блоку партій, або безпартійні громадяни у послідовності, визначеній політичною партією, виборчим блоком партій. Включення до цього списку членів інших партій не допускається.

Черговість розташування кандидатів у депутати у списку визначає відповідно політична партія або виборчий блок партій. Ця черговість не може бути змінена після реєстрації списку Центральною виборчою комісією.

В одномандатних виборчих округах кандидати в депутати висуваються на зборах (конференціях) обласних, республіканських в Автономній Республіці Крим, міських у містах Києві і Севастополі осередків політичних партій, виборчих блоків партій, що висунули списки кандидатів у депутати й списки яких зареєстровані Центральною виборчою комісією. При цьому політична партія, виборчий блок партій може висунути лише одного кандидата у депутати в кожному окрузі.

Окрім того, в одномандатних виборчих округах право висування кандидатів належить громадянам України за умов додержання ними вимог щодо права обирати й бути обраними шляхом самовисування. В такому разі кандидати у депутати подають заяву про бажання балотуватися, кандидатом у депутати до окружної виборчої комісії. Кандидати у народні депутати України також можуть висуватися зборами виборців відповідно до встановленого у законі порядку. Мають право на своїх загальних зборах (конференції) висувати одного кандидата в депутати у порядку, передбаченому Законом про трудові колективи підприємств.

Законом передбачені терміни висування кандидатів у депутати у виборчих округах. Висування кандидатів у депутати розпочинається за 85 днів і закінчується за 65 днів до виборів.

Наступна стадія виборчого процесу передбачає проведення передвиборної агітації. В Україні на всіх виборах передвиборна агітація починається за 50 днів до дня виборів і закінчується о 24 годині останньої

П'ятниці перед днем виборів.

Виборчим законодавством більшості країн світу закріплені подібні принципи передвиборної агітації на виборах. Це, насамперед, свобода агітації, створення юридично рівних можливостей усім кандидатам на виборах, неупереджене ставлення з боку держави, її органів, посадових осіб тощо до всіх кандидатів, контроль над використанням фінансово- матеріальних засобів на виборах. Такі принципи регламентації передвиборної агітації покладені в основу масиву всього виборчого законодавства України.

Передвиборна агітація може здійснюватися у будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та законам України.

Громадяни України, політичні партії, об'єднання громадян, трудові колективи підприємств, установ і організацій мають право вільно і всебічно обговорювати передвиборні програми кандидатів, їхні політичні, ділові й особисті якості, а також платформи тих партій і виборчих блоків, які висунули кандидатів, вести агітацію за або проти кандидата на зборах, мітингах, у бесідах, у пресі, на радіо й телебаченні.

Кандидати у депутати, кандидати у Президенти, їх довірені особи, а також уповноважені особи політичних партій, виборчих блоків партій проводять зустрічі з виборцями як на зборах, так і в іншій зручній для виборців формі.

Передвиборна агітація фінансується за змішаним принципом: за рахунок коштів Державного бюджету України, причому кандидатам гарантується рівне забезпечення передвиборної агітації відповідно до вимог спеціальних виборчих законів, за рахунок коштів власних виборчих фондів політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів на виборах.

Належне проведення передвиборної агітації забезпечується насамперед гарантіями діяльності кандидатів та інших суб'єктів виборчого процесу. Маються на увазі рівні права кандидатів на сприяння у проведенні передвиборної агітації з боку виборчих комісій, державних органів, органів місцевого та регіонального самоврядування тощо; право кандидатів на безплатний проїзд, звільнення кандидатів від виробничих або службових обов'язків на час виборчої кампанії, недоторканність кандидатів, право партій, виборчих блоків партій мати уповноважених осіб, право окремих кандидатів мати довірених осіб, які представляють їхні інтереси під час виборчого процесу у взаємовідносинах із громадянами, в органах місцевого самоврядування, виборчих комісіях, а також із виборцями.

Найголовніша стадія виборчого процесу - стадія голосування, саме з нею пов'язаний кульмінаційний акт волевиявлення.

За Законом голосування провадиться в день виборів або в день повторного голосування на виборах. Законом скасована процедура дострокового голосування на виборах народних депутатів України та на місцевих виборах.

Підрахунок голосів і визначення результатів виборів. Закон установлює термін тривалості цієї стадії, порядок підрахунку голосів, перелік виборчої документації з цих питань. Кінцеві загальні результати виборів установлюються Центральною або територіальними виборчими комісіями і публікуються в офіційній пресі.

Стадії (етапи) виборчого процесу не є раз і назавжди сталими для різних видів виборів. На їх кількість, зміст, правові форми, терміни впливають багато факторів, але чи не найголовнішим є характер виборчої системи як способу визначення результатів виборів тією мірою, якою від нього залежатиме порядок розподілу депутатських мандатів і механізм голосування.

Відповідальність за порушення виборчого законодавства

України

Однією з гарантій реального здійснення вільного волевиявлення встановлена законом юридична відповідальність за порушення виборчого законодавства, причому в кожному з базових виборчих законів містяться загальні статті, якими запроваджується інститут відповідальності за порушення виборчого законодавства, а свою юридичну регламентацію цей інститут отримує відповідно в чинному адміністративному, кримінальному, кримінально-процесуальному, цивільно-процесуальному законодавстві.

Так, у Кодексі України про адміністративні правопорушення міститься ст. 186-2, що передбачає адміністративну відповідальність за певні порушення законодавства про вибори Президента і народних депутатів. Цією статтею встановлюється, що публічні заклики або агітація за бойкотування виборів, опублікування або поширення іншим способом неправдивих відомостей про кандидата у Президенти чи депутати, а також агітація за або проти кандидата в день виборів тягнуть накладання штрафу від трьох до шести офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

Видача членом дільничної виборчої комісії виборчого бюлетеня для голосування за іншу особу тягне накладення штрафу до п'яти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

Втручання в роботу виборчих комісій, що перешкоджає виконанню ними обов'язків, пов'язаних з реєстрацією кандидатів у, Президенти або депутати, підрахунком голосів чи визначенням результатів або підбиттям загальних підсумків виборів тягне накладення штрафу від трьох до шести офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

До адміністративної відповідальності відповідно до частини першої й третьої цієї статті може бути притягнута фізична осудна особа, що досягла 16-річного віку. Нести відповідальність за порушення, передбачені ч. 2 цієї статті, мають тільки спеціальні суб'єкти - члени виборчих комісій.

Кримінальні правопорушення, пов'язані з порушенням виборчого законодавства, належать до злочинів, які посягають на суспільні відносини, пов'язані з формами, завданнями, змістом діяльності держави і посягають на політичні права громадян: права брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати й бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Зазіхання на виборчі права громадян можуть мати місце на будь-якій стадії виборчого процесу, тому кримінально-правові норми, що встановлюють відповідальність за порушення виборчого законодавства, є бланкетними (відсилочними): їх застосування потребує уточнення змісту статей, посилань на базові закони про вибори.

Кримінально-правовим захистом забезпечується насамперед здійснення виборчих прав. Ч. 1 ст. 157 Кримінального Кодексу України передбачає, що перешкоджання насильством, обманом, погрозами, підкупом або іншим чином вільному здійсненню громадянином права обирати й бути обраним, вести передвиборну агітацію, карається обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років або позбавленням волі на строк від 2 до 4 років. Ті ж діяння, вчинені за попередньою змовою групою осіб або членом виборчої комісії чи іншою посадовою особою з використанням влади або посадового становища караються позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.

Третя частина цієї статті передбачає кримінальну відповідальність за вказані вище діяння, якщо вони вплинули на результати голосування або виборів - позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років.

Стаття 158 КК України передбачає кримінальну відповідальність за неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів.

Ще один вид злочину - умисне порушення таємниці голосування під час проведення передбачених законодавством України виборів. Відповідальність за його вчинення передбачена статтею 159 КК України.

3. Референдум в Україні

Поняття й види референдумів

Особлива роль у системі народовладдя в Україні належить референдумові, як найбільш органічній і природній формі народовладдя. Поняття "референдум" походить від латинського "referendum", що означає "те, що має бути повідомлено".

Прийнято вважати, що перший в історії людства референдум був проведений у Швейцарії ще у 1439 p. Нині інститут референдуму законодавчо закріплений у конституціях та інших нормативно-правових актах багатьох країн: Швейцарії, Франції, ФРН, США, Данії, Італії, Іспанії, Швеції, Норвегії т. Ін.

Відповідно до ст. 1 чинного Закону "Про всеукраїнський та місцеві референдуми", референдум - це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного й місцевого значення.

Роль референдумів у регулюванні суспільних відносин визначається з огляду на їхні основні соціальні функції.

По-перше, референдум є одним з основних інструментів реалізації права народного суверенітету і легітимізації владних рішень. Легітимізація рішень здійснюється як шляхом прийняття закону або рішення під час референдуму, так і шляхом підтвердження рішень органів державної влади з питань, що належать до виняткової компетенції референдумів через надання вищої юридичної сили в обох випадках законам та рішенням. Певний рівень легітимізації прийнятих рішень витримується і при проведенні консультативних референдумів, оскільки, за законом, їхні результати розглядаються й враховуються державними органами при прийнятті рішень.

По-друге, референдум є однією з основних форм реалізації права національного суверенітету, оскільки, за умов виконання певної конституційної процедури щодо всеукраїнського референдуму і виконання вимог закону щодо місцевих референдумів, громадяни України, представники певної нації чи народності нашої країни можуть ініціювати проведення того чи іншого референдуму з питань, пов'язаних із конституційним чи законодавчим регулюванням їхніх національних прав і свобод.

По-третє, референдум є одним із способів формування громадської думки.

По-четверте, за умов демократичного суспільства референдум може бути використаний народом як противага рішенням органів державної влади та місцевого самоврядування, що не задовольняють інтереси громадян.

Запровадження в Україні порядку проведення референдумів за народною ініціативою створює правові гарантії здійснення прямого народовладдя.

Виясненню специфічних особливостей референдумів, а також визначенню їх ролі при регуляції суспільних відносин сприяє аналіз видів референдумів.

Враховуючи світовий і національний політичний досвід та теоретичні здобутки науки конституційного права, Конституція, а також Закон "Про всеукраїнський та місцеві референдуми", передбачають наступні види референдумів.

За територіальною ознакою референдуми поділяються на:

1)  Усеукраїнський;

2)   Місцевий:

А)           референдум, що провадиться у межах Автономної Республіки

Крим;

Б)           референдум, що провадиться у межах інших адміністративно- територіальних одиниць.

Усеукраїнський референдум призначається Верховною Радою або Президентом України відповідно до їх повноважень. Згідно зі ст. 73 і п. 2 ст. 85 Конституції виключно Верховна Рада призначає всеукраїнський референдум із питання про зміну території України, Президент, згідно з п. 6 ст. 106 Конституції, призначає всеукраїнський референдум щодо внесення змін до Конституції відповідно до ст. 156 Конституції і проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою.

Усеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України. Які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

Місцеві референдуми призначають відповідні ради з питань, що належать до їх компетенції.

Наступна класифікація видів референдумів пов'язана з предметом референдуму. Теоретично предмет референдуму - це питання, вирішення якого відбувається шляхом народного голосування. В даному разі залежно від предмета розрізняють наступні референдуми:

1)  Обов'язкові;

2)   Факультативні.

Обов'язкові референдуми мають місце у випадках, коли з певних питань рішення не може бути прийняте іншим шляхом, окрім народного голосування, причому законом завжди чітко окреслено коло цих питань. 1 грудня 1991 р. В Україні відбувся перший всеукраїнський референдум, який був обов'язковим в питанні про проголошення незалежності України, виходячи з положень Закону про всеукраїнський та місцеві референдуми щодо реалізації права народу України на самовизначення (ч. 2 ст. 5 Закону). Згідно зі ст. 73 Конституції, нині виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України. Після прийняття Конституції предмет обов'язкового референдуму значно розширений. Відповідно до положень ст. 156 Конституції, обов'язкового затвердження всеукраїнським референдумом потребує законопроект про внесення змін до розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України".

Факультативні референдуми - це референдуми, проведення яких можливе, проте не обов'язкове. Призначення референдуму в такому разі залежить від рішення органів, що компетентні призначати референдуми, а також від наявності іншої ініціативи проведення референдуму, передбаченої законодавством.

В українському законодавстві передбачено спеціальні предмети та переліки питань, що виносяться на всеукраїнський та місцеві референдуми. Так, ст. 3 Закону "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" окреслює предмет усеукраїнських факультативних референдумів, до якого зараховано:

-         Затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції змін і доповнень, окрім тих, що вимагають обов'язкового референдуму;

-      Прийняття, зміна або скасування законів України чи їхніх деяких положень;

-       Прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції, законів та інших правових актів.

З цього переліку видно, що коло питань, які виносяться на всеукраїнський референдум, обмежене нормотворчою сферою. На всеукраїнський референдум можуть виноситися лише загальнодержавні питання.

Проте правовий режим проведення референдумів передбачає, що поряд із питаннями, які складають предмет усеукраїнських, обов'язкових і факультативних референдумів, є питання, із яких референдум узагалі не допускається, оскільки для їх вирішення потрібні професійні знання, досвід та інші передбачені законом підстави. У зв'язку з цим у ст. 74 Конституції зазначено, що референдум не допускається щодо законопроектів із питань податків, бюджету та амністії.

Законом про всеукраїнський та місцеві референдуми (ст. 5) передбачається, що на всеукраїнський референдум не .виносяться питання, віднесені законодавством України до відання органів суду і прокуратури; питання амністії і помилування; питання про вжиття державними органами України надзвичайних і невідкладних заходів щодо охорони громадського порядку, захисту здоров'я та безпеки громадян; питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції Верховної Ради, Президента та Кабінету Міністрів.

За змістом предмета всеукраїнські референдуми поділяються на:

-      Конституційні, коли шляхом референдуму вирішується питання прийняття, затвердження або зміни Конституції;

-     Законодавчі, коли народним голосуванням вирішуються питання, пов'язані з прийняттям, затвердженням, зміною законів.

До останніх належать, як правило, також референдуми щодо прийняття, зміни або скасування інших правових актів.

Якщо референдум проводиться з одного і того самого питання кілька разів, то за часом треба розрізняти:

1)      Повторний референдум з означеного питання проводиться у такому разі, якщо під час проведення всеукраїнського або місцевого референдуму були допущені грубі порушення законодавства про референдуми. Верховна Рада України у місячний строк, а відповідний орган місцевого самоврядування - у 15-денний строк можуть призначити повторний усеукраїнський або місцевий референдум на всій території республіки, відповідної адміністративної одиниці або її частини;

2)        Новий (всеукраїнський) референдум з питань, що раніше виносились на референдум, може бути проведено не раніше як через 5 років, а місцевий - не раніше як через рік від дня попереднього референдуму з цих питань.

Принципи й порядок проведення референдумів

Проведення всеукраїнських та місцевих референдумів регламентується Конституцією й Законом про всеукраїнський та місцеві референдуми. З точки зору порядку проведення референдум можна розглядати як референдний процес, який складається з відносно самостійних процедур, що здійснюються у певній послідовності:

-    Призначення референдуму;

-    Підготовка й проведення референдуму;

-    Голосування й визначення підсумків референдуму;

-         Опублікування й уведення у дію законів та інших рішень, прийнятих референдумом.

Усі стадії референдного процесу підпорядковані загальним принципам, властивим виборчому процесові.

У всеукраїнському та місцевому референдумах мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли 18-ти років і постійно проживають відповідно на території України або області, району, міста, району в місті, селища, села.

Будь-яке пряме або непряме обмеження прав громадян України на участь у референдумі залежно від походження, соціального й майнового стану, расової чи національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, політичних поглядів, роду й характеру занять забороняється.

Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.

Громадяни беруть участь у референдумі на рівних засадах. Кожний громадянин має один голос.

Референдум є прямим: громадяни беруть участь у референдумі безпосередньо.

Голосування під час референдуму є таємним: контроль за волевиявленням громадян не допускається.

Підготовка і проведення референдумів здійснюється на демократичних засадах, відкрито й гласно.

Законом запроваджені гарантії реалізації вказаних демократичних

Засад.

Підготовка й проведення всеукраїнського референдуму здійснюється за рахунок Державного бюджету, а місцевих референдумів - за рахунок відповідних місцевих бюджетів.

Першою стадією проведення референдуму є його призначення. При цьому зазначимо, що розрізняють ініціативу про проведення референдуму й прийняття відповідного рішення про призначення референдуму. Законом детально врегульована процедура реалізації права вимоги проведення референдуму. Зокрема, громадяни України реалізують своє право на ініціативу всеукраїнського референдуму шляхом збору підписів. Нагадаємо, що їх має бути не менше 3 млн. І підписи щодо призначення референдуму мусять бути зібрані не менш, як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

Збирання підписів організовують і здійснюють ініціативні групи референдуму, що утворюються й діють відповідно до ст. 16, 17, 18 Закону про всеукраїнський та місцеві референдуми. Отже, на стадії призначення референдуму відбувається утворення ініціативних груп референдумів, їх реєстрація, збирання підписів ініціативними групами. Детальна регламентація цих процедур проведення референдуму має дуже важливе значення, оскільки передбачає низку правових гарантій від усіляких порушень. Зокрема, ці гарантії стосуються вимог щодо форми й змісту листів для підписів громадян, порядку заповнення й збирання підписів (ст. 18). Передбачається також можливість оскарження в районний (міський) суд відмови Центральної комісії із усеукраїнського референдуму у реєстрації ініціативної групи, або відсутність рішення про реєстрацію (ст.

17 Закону).

Після завершення збирання підписів ініціативна група у триденний строк складає підсумковий протокол, в якому зазначається загальна кількість підписів, дата реєстрації ініціативної групи, дата закінчення збирання підписів.

Підписні листи по акту передаються на зберігання у встановленому в законі порядку.

Після підписання цього акта в тижневий строк група всеукраїнського референдуму передає підсумковий протокол, акт і вимогу про проведення референдуму до Центральної комісії із усеукраїнського референдуму (як відомо, її функції покладені на Центральну виборчу комісію по виборах народних депутатів України).

Центральна комісія забезпечує реєстрацію документів, підбиває загальні підсумки збору підписів у цілому по Україні, про що складається протокол.

Після одержання належним чином оформленої пропозиції, органи державної влади, до повноважень яких входить призначення референдуму в місячний термін приймають одне з таких рішень:

1)  Про призначення референдуму;

2)     Про відхилення пропозиції про проведення референдуму в разі наявності серйозних порушень законодавства про референдуми;

3)    Про прийняття рішення, пропонованого у вимозі про призначення референдуму.

У рішенні про призначення референдуму визначається дата проведення референдуму, зазначається назва проекту закону, рішення, зміст питання, що виноситься на референдум.

Дата проведення всеукраїнського референдуму призначається не раніше як за три й не пізніше як за чотири місяці, а місцевого референдуму - не раніше як за місяць і не пізніш як два місяці від дня прийняття рішення про проведення референдуму.

Повідомлення про призначення референдуму та зміст проекту закону, рішення іншого питання, що виноситься на референдум, оголошуються відповідно у республіканських та місцевих засобах масової інформації у 10-денний строк після прийняття рішення про його призначення.

Після прийняття рішення про призначення наступає друга стадія референдного процесу - підготовка проведення референдуму.

Відповідно до Закону про всеукраїнський та місцевий референдуми створюються структури і умови, необхідні для проведення референдуму: дільниці для голосувань, комісії по проведенню референдуму й списки учасників референдуму.

На відміну від виборів, проведення референдуму не вимагає створення виборчих округів. Згідно зі ст. 23 Закону про всеукраїнський і місцеві референдуми, для проведення голосування й підрахунку голосів створюються тільки дільниці для голосування, що об'єднують від 20 до 3000 громадян, які мають право брати участь у референдумі.

Керівництво всеукраїнським референдумом покладається на Центральну виборчу комісію, а також спеціально утворені для цього громадські органи - комісії по проведенню референдуму: дільничні, територіальні, що створюються в селах, селищах, районах, містах і областях, комісія Автономної Республіки Крим із усеукраїнського референдуму.

Законами України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми", "Про Центральну виборчу комісію" детально регламентуються повноваження цих комісій, організація їх роботи. Вельми важливою з точки зору захисту прав суб'єктів референдуму є норма, яка передбачає можливість оскаржити рішення й дії комісії з референдуму у вищестоящу комісію з референдуму, а у випадках, передбачених Законом, і в суд (ст.

31).

По аналогії із законодавством про вибори у законодавстві про референдуми вирішено питання про право на оскарження помилок у списку громадян, які мають брати участь у референдумі (ст. 34 Закону).

На стадії підготовки референдуму відбувається також широка кампанія по роз'ясненню населенню мети референдуму, змісту питань, що виносяться на нього, ознайомленню з порядком голосування тощо. Відповідно до ст. 8 Закону про референдум, громадянам, політичним партіям, громадським організаціям, масовим рухам, трудовим колективам надається право вільної агітації за прийняття закону або іншого рішення, що виноситься на референдум, а також проти прийняття закону чи рішення.

Усі рішення щодо референдуму, а також проекти законів, інших рішень, які виносяться на референдум, підлягають опублікуванню засобами масової інформації. Останні висвітлюють хід підготовки і проведення референдуму, їхнім представникам гарантується вільний доступ на всі збори й засідання, пов'язані з референдумом, і одержання інформації.

Найбільш відповідальну стадію референдуму становить голосування й визначення підсумків референдуму. Саме на цій стадії виявляється воля народу і відбувається ухвалення закону чи іншого рішення. Тому суворе й неухильне дотримання вимог процедури, усіх процесуальних гарантій набуває тут особливого значення.

Для забезпечення повної свободи волевиявлення на референдумі Законом передбачена система певних заходів і правових гарантій щодо організації й проведення голосування, які сприяють дотриманню таємниці голосування, недопущенню різних порушень законодавства.

У загальному порядку голосування проводиться в день референдуму із 8 до 20 години.

Голосування відбувається у спеціально відведених і обладнаних за законом належним чином приміщеннях. Кожний громадянин голосує особисто. Бюлетені для голосування заповнюються голосуючим у кабіні або кімнаті для таємного голосування.

Законом передбачається низка вимог щодо змісту й форми бюлетенів.

Важлива роль у здійсненні контролю за дотриманням установленого порядку голосування належить громадськості.

Третя стадія референдного процесу завершується підбиттям підсумків голосування на референдумі.

В українському законодавстві про референдуми детально врегульовані порядок підбивання підсумків голосування, умови дійсності бюлетенів і ті вимоги, яким мають відповідати протоколи голосувань.

Визначаються недійсними бюлетені для голосування невстановленого зразка, а також бюлетені, які не містять точно встановленого рішення громадян. Якщо виникають сумніви щодо дійсності бюлетеня, питання вирішується дільничною комісією з референдуму шляхом голосування її членів (ст. 40 Закону).

Відповідна комісія з референдуму може визнати результати референдуму недійсними через допущені в ході голосування або під час підрахунку голосів порушення Закону про референдум (ст. 41).

Проект Закону, рішення вважається ухваленим громадянами, якщо за нього було подано більшість голосів громадян від числа тих, хто взяв участь у референдумі.

Референдум визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше половини громадян, внесених до списків для голосування, а референдум із питань дострокового припинення повноважень Верховної Ради та Президента визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше двох третин від загальної кількості громадян, внесених до списків для голосування.

Закон, прийнятий шляхом референдуму, не потребує видання спеціального акту про введення його в дію. Згідно зі ст. 44 Закону про всеукраїнський та місцеві референдуми, закони, інші рішення, прийняті референдумом, обнародуються у встановленому законодавством порядку опублікування правових актів Верховної Ради і вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо у самому законі, рішенні не визначено інший термін.

Датою прийняття закону чи рішення вважається день проведення референдуму.

На відміну від виборчого законодавства, яке передбачає кілька підстав для призначення повторних виборів, ст. 43 Закону про всеукраїнський та місцеві референдуми передбачає єдину умову, яка дає право Верховній Раді призначити повторний усеукраїнський референдум - якщо під час його проведення були допущені грубі порушення Закону.

Визнання ж референдуму таким, що не відбувся, не є умовою для призначення повторного референдуму.

Відповідальність за порушення порядку проведення

Референдуму

У Законі про референдум передбачені норми, що мають сприяти дотриманню законності при проведенні референдуму. Ст. 10 Закону встановлює можливість притягнення до відповідальності осіб, що перешкоджають шляхом насильства, обману, погроз або іншим шляхом вільному здійсненню громадянином права брати участь у референдумі, вести до голосування агітацію, а також членів комісії з референдуму, посадових осіб, які вчинили підлог документів референдуму, завідомо неправильний підрахунок голосів, порушили таємницю голосування або допустили інші порушення Закону. Ця стаття відсилає до чинного адміністративного та кримінального законодавства, норми якого визнають конкретні міри покарання за вчинені правопорушення.

Ст. 186-4 Кодексу України про адміністративні порушення передбачає, що публічні заклики або агітація за бойкотування референдуму, перешкоджання членам ініціативної групи у збиранні підписів громадян під вимогою про проведення референдуму, а так само будь-яка агітація в день проведення референдуму; видача членом дільничної комісії з референдуму бюлетеня для голосування за іншу особу; втручання у роботу комісій з референдуму, що перешкоджає виконанню ними обов'язків, пов'язаних із підрахунком голосів або визначенням результатів референдумів, - тягнуть адміністративну відповідальність у вигляді накладення штрафу.

Ст. 160 Кримінального кодексу України присвячена порушенням законодавства про референдум. Частина 1 цієї статті передбачає, що перешкоджання насильством, обманом, погрозою, підкупом або іншим чином вільному здійсненню громадянином права брати або не брати участь у референдумі, вести агітацію до дня проведення референдуму - карається штрафом до 50 н.м.д.г. Або виправними роботами на строк до двох років або позбавленням волі на строк до трьох років.

Ті самі дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також учинені службовою особою караються також виправними роботами або позбавленням волі на строк до п'яти років.

Ці ж дії, але вчинені організованою групою або спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки - караються позбавленням волі на строк від 2 до 5 років.

Міністерство освіти і науки України Тернопільський національний економічний університет

Юридичний факультет