ТЕМА 2. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО КРЕДИТУ

1. Концепції державної заборгованості

Система боргів держави зародилася ще у середні віки і нині значно поширилася. Відповідно сама проблема державної заборгованості привертала увагу як науковців, так і представників урядових структур.

Боргова політика держави базується на теоретичних концепціях та постулатах, напрацьованих упродовж століть.

Отримуючи кредити, держава має змогу використовувати додаткові можливості для свого економічного й соціального розвитку, але в більшості наукових праць XVIII і XIX століть державний борг розглядався як явище негативне.

Класична школа політекономії відстоювала недоцільність застосування кредитних інструментів державою. Так, А. Сміт наголошував у своїх працях, що зростання державного боргу може спричинити банкрутство держави як позичальника. Його висновки ґрунтувалися на тому, що державне споживання не є продуктивним і не створює нових цінностей, а тому залучені державою за допомогою кредиту кошти є втратами для економіки.

Д. Рікардо, відстоюючи недоцільність державних позик, зазначає, що державний борг призводить до відпливу капіталів із країни та зменшення приватних заощаджень, а заборгованість усугубляється необхідністю виплати все більших відсотків.

Д. Юм вказує: «Одне з двох - або нація мусить звести державний кредит до нуля, або державний кредит знищить націю».

Досить категорично щодо державних запозичень висловлювався інший відомий вчений Мальтус. Він зазначав, що великий державний борг - це ракова пухлина, яка роздирає життя народу і його добробут. Цієї ж думки дотримувався відомий вчений Ж.-Б. Сей, який порівнював державний борг із новою зброєю, страшнішою за порох, зброєю, якою держава повинна користуватися лише в крайньому разі.

Ці висловлювання вчених мали значний вплив на діяльність урядів багатьох європейських країн у питаннях щодо визначення обсягів державних запозичень і їхнього використання. Водночас досвід розвитку світової економіки підтвердив, що розміри державних запозичень не завжди призводять до банкрутства держави або до її зубожіння. Проте були непоодинокі випадки, коли державні запозичення сприяли економічному розвитку держав. Це змусило переглянути теоретичні постулати щодо державного кредиту.

Кейнсіанська школа вважала цілком допустимим залучення державою кредитних ресурсів для покриття бюджетного дефіциту, розглядала державний кредит як ефективний інструмент регулювання економіки. Кейнсіанці доводили необхідність дефіцитного фінансування у разі необхідності, вказуючи, що державний кредит (державний борг) виступає у ролі чинника примноження інвестицій, розширюючи сукупне споживання в економіці. Згідно кейнсіанської доктрини держава повинна збільшувати інвестиції навіть в тих випадках, коли вони не забезпечені доходами (тобто за рахунок позикових коштів).

Кейнсіанці стверджують, що зменшення рівня зайнятості в економіці з наступним скороченням сукупного попиту обходяться суспільству значно дорожче, ніж тягар державного боргу.

Концепція компенсаційних боргових фінансів базується на мультиплікативному ефекті зростання сукупного попиту внаслідок збільшення державних видатків, що покриваються за допомогою залучених кредитних ресурсів. Стимульований таким чином сукупний попит надає імпульс для розвитку виробництва, що, у свою чергу, ще більшою мірою провокує розширення сукупного попиту. Такий мультиплікативний механізм дозволяє державі успішно обслуговувати державний борг, який утворюється внаслідок покриття бюджетного дефіциту кредитними ресурсами.

Неокейнсіанські концепції державного кредиту відстоюють існування позитивного впливу боргового фінансування, відводячи державному боргу інструментальну роль у процесі реалізації державою її фінансової політики, спрямованої на досягнення макроекономічної рівноваги та циклічного згладжування.

Так, А. Лернер висунув концепцію «функціональних фінансів», згідно якої основним завданням уряду є неінфляційне забезпечення повної зайнятості, що виступає запорукою довгострокового економічного зростання. При цьому держава, перш за все, має орієнтуватися на збалансування економіки, а не бюджету. А бюджет повинен використовуватись як інструмент державного регулювання з метою збалансування економіки.

Неокласичний підхід до вирішення проблеми державного кредиту полягає в необхідності обмеження застосування кредитних засобів для покриття бюджетного дефіциту. Неокласики вказують, що в умовах стійкого дефіциту бюджету державний борг перестає виконувати роль ефективного інструмента регулювання економіки через управління сукупним попитом.

Американський вчений М. Росбард зазначає, що негативною рисою державного кредиту є те, що через позикові фінанси приватні кошти фактично двічі передаються у розпорядження держави: перший раз - при залученні кредитних ресурсів на покриття дефіциту, а другий - під час мобілізації додаткових ресурсів для погашення позики.

Важливий внесок у розвиток теорії державного кредиту зробив американець Джеймс б'юкенен. У своїй праці «Суспільні принципи державного боргу. Виправдання й підтвердження» б'юкенен вказував, що державна заборгованість створює такі ж проблеми, з якими стикаються боржники - юридичні та фізичні особи. Ситуація у випадку з державним боргом усугубляється тим, що рішення про покриття бюджетного дефіциту за рахунок позичених коштів приймає один уряд, а період погашення позик наступає вже при іншому (майбутньому уряді). Таким чином це може спонукати до перевитрачання коштів за рахунок майбутніх урядів.

2. Позикові та податкові фінанси: необхідність оптимального поєднання у сучасних умовах

Найбільш важливими методами мобілізації фінансових ресурсів для держави є оподаткування та кредитування. Податки та позики - це взаємодоповнюючі інструменти сучасних державних фінансів. При цьому оподаткування має ту перевагу у порівнянні з кредитом, що воно не спричиняє утворення державного боргу та необхідності його обслуговування. З іншого боку, державні позики не викликають соціальних протестів, тоді як податки зазвичай сприймаються платниками негативно. Фінансовій історії відомі навіть "податкові бунти".

Оподаткування відрізняється від кредиту насамперед тим, що податки справляються у примусовому, обов'язковому порядку, а в основу кредитних відносин покладено свободу вибору та інтерес кредитора. Таким чином держава за допомогою кредитних ресурсів може залучати значні ресурси до бюджету, але при цьому складається враження перебільшеного матеріального благополуччя.

Гіпотетично, якщо податкоплатнику запропонувати вибір - або він сплачує податок, або на таку ж суму надає позику, то він обере останнє, оскільки позика буде повернена разом із відсотком. Тому люди вважають себе менш обтяженими системою позик, ніж системою податків.

У різних концепціях державного кредиту кредитні інструменти мобілізації бюджетних ресурсів розглядаються як альтернативні податкам та доповнюючі або частково заміняючі їх.

Класики та неокласики як негативну рису державного кредиту відмічають те, що боргове фінансування державних видатків означає нижчі податки на сучасному етапі в обмін на вищі податки у майбутньому. Тобто, податковий тягар перекладається таким чином на майбутні покоління. Відбувається так звана «антиципація» податків.

З іншого боку, державний кредит виправдовує себе у разі залучення кредитних ресурсів з метою фінансування спорудження об'єктів, здатних задовольняти не лише потреби сучасників, але й майбутніх поколінь (об'єкти інфраструктури, монументальні споруди тощо). Тобто, фінансування інвестицій, дія яких розрахована на тривалі періоди, лише за рахунок оподаткування сучасників є несправедливим, оскільки майбутні покоління отримували б такі послуги задарма.

Кредитування та оподаткування пов'язані. Позитивним прикладом ефективного використання у поєднанні позикових та податкових фінансів є фінансово-економічна політика США в період президентства Р. Рейгана. Програма, розрахована на 8 років, передбачала значні запозичення (близько 3 трильйонів дол.), які б компенсували зниження податкових надходжень до бюджету. Спричинене зниженням податків економічне пожвавлення дозволило у майбутньому уникнути боргових проблем та сприяло укріпленню позицій США на міжнародній арені.

3. Особливості державного кредиту в умовах демократії

Попри позитивні риси державного кредиту, варто зазначити, що можливість залучення кредитних ресурсів для покриття державних видатків часто є «спокусою» для уряду у вигляді легкого вирішення проблеми бюджетного дефіциту та спонукою до перевитрачання бюджетних коштів за рахунок майбутніх урядів. Саме наступникам доведеться погашати борги.

В умовах представницької демократії така особливість державного кредиту (залучає кредитні ресурси один уряд - відповідає за позиками наступний) може використовуватись владними структурами як своєрідний засіб «недобросовісної конкуренції» у боротьбі за владу між різними політичними силами.

Наприклад, дві партії перебувають у конкурентному протистоянні за урядову владу. Провладна партія не впевнена у результатах наступних виборів, тому залучає кредитні ресурси, за допомогою чого має змогу більшою мірою фінансувати певні програми з метою задоволення потреб своїх виборців. У разі програшу на виборах обслуговувати борг буде наступний уряд, що обмежить його фінансові можливості щодо задоволення потреб відповідної групи виборців.

З іншого боку дефіцитне фінансування можна використати для збереження влади. Прихильність виборців можна завоювати, проводячи політику збільшення бюджетних видатків за рахунок невідчутних джерел мобілізації ресурсів, зокрема державного кредиту.

На ефективність використання кредитних інструментів державою, величину та динаміку державного боргу впливають політико-інституційні фактори. Зокрема, у країнах із значною кількістю партій та коаліційним урядом прослідковується тенденція до збільшення державного боргу.