Лекція 6. СУКУПНІ ВИТРАТИ І ВАЛОВИЙ ВНУТРІШНІЙ ПРОДУКТ

1. Витратні моделі економічної рівноваги. Моделі “витрати-випуск” та “вилучення-ін’єкції”.

2. Мультиплікатор витрат.

3. Рівноважний валовий внутрішній продукт в умовах неповної та повної зайнятості.

         Об’єктом макроаналізу в даній темі є приватний сектор економіки закритого типу: ВВП = СВ + ВІ

Предметом аналізу в даній темі є рівноважний реальний ВВП. Процентна ставка і очікувана норма чистого прибутку є незмінними.

1. Витратні моделі економічної рівноваги. Моделі “витрати-випуск” та “вилучення-ін’єкції”

Модель “витрати-випуск” – модель визначення рівноважного ВВП на умовах тотожності між сукупними витратами й виробленим ВВП. Економічна рівновага – це рівновага між запланованими сукупними витратами і ВВП: СуВ = СВ +ВІ = ВВП (6.1).

СВ + ВІ = ВВП.  Цей варіант відповідає закону Сея, згідно з яким виробництво створює адекватний за величиною попит;

СВ + ВІ < ВВП (перевиробництво, що супроводжується незапланованим збільшенням товарних запасів);

СВ + ВІ > ВВП (недовиробництво, яке супроводжується незапланованим зниженням товарних запасів).

Заплановані інвестиції – інвестиції, що їх фірми (підприємства) планують вкладати у виробництво згідно зі своїм платоспроможним попитом. Незаплановані інвестиції - інвестиції, які підприємства змушені здійснювати в товарні запаси в умовах економічної рівноваги.

Фактичні інвестиції складаються із запланованих і незапланованих інвестицій у товарні запаси.

СуВВІн = ВВП ( 6.2), де:

ВІн – незаплановані інвестиції в товарні запаси: (+) – збільшення, (–) – зменшення інвестицій в товарні запаси.

СуВ  ВІн – фактичні сукупні витрати (СуВфакт.).

Незалежно від того, перебуває економіка в стані рівноваги чи ні, фактичні сукупні витрати завжди вирівнюють ВВП. Це врівноваження досягається за рахунок незапланованих інвестицій.

Рівноважний ВВП – це такий обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати, достатні для закупівлі всієї продукції, виробленої в поточному періоді.

Рівноважний ВВП у моделі “витрати-випуск”

Бісектриса відображає ситуацію, коли фактичні й заплановані сукупні витрати однакові. Перетин ліній фактичних і запланованих сукупних витрат у точці Т1 свідчить про тотожність між цими витратами (СуВ1 = СуВ) і про те, що рівноважний ВВП дорівнює ВВП1.

Але в дійсності сукупні витрати, як правило, не збігаються із запланованими сукупними витратами. Так, СуВ2 < СуВ. Це означає, що фірми (підприємства) виробили продукції більше, ніж зможуть її реалізувати (ВВП2 > ВВП1). У цьому випадку відбувається незапланований приріст інвестицій у товарні запаси, що викликає тенденцію до скорочення ВВП - від ВВП2 до ВВП1. У протилежному випадку СуВ3 > CуВ. Це означає, що фірми (підприємства) виробили продукції менше, ніж планували покупці (ВВП3 < ВВП1). За цих умов відбувається незаплановане зменшення інвестицій у товарні запаси, що породжує тенденцію до збільшення ВВП - від ВВП3 до ВВП1.

Модель “вилучення-ін’єкції“ – це модель визначення рівноважного ВВП на умовах тотожності між вилученнями та ін’єкціями в економічному кругообігу. Заощадження являють собою вилучення із потоку “доходи-витрати”. Інвестиції, на противагу заощадженням, можна розглядати як ін’єкції витрат у потік “доходи-витрати”.

Рівноважний ВВП – це такий ВВП, який забезпечується в умовах рівноваги між заощадженнями та інвестиціями. Це означає, що плани домашніх господарств стосовно заощаджень збігаються з планами фірм (підприємств) щодо інвестицій. Тому умовою рівноваги на товарному ринку є рівновага між заощадженнями й запланованими інвестиціями, тобто З = ВІзаплановані. Незаплановані інвестиції є вирівнюючим елементом, який постійно приводить у відповідність фактичні інвестиції та заощадження. СуВ  ВІнезапл. = ВВП.

Рівноважний ВВП у моделі “вилучення-ін’єкції”

Згідно з моделлю “вилучення-ін’єкції”, рівноважний ВВП дорівнює ВВП1, оскільки лише в цьому випадку заощадження відповідають запланованим інвестиціям, про що свідчить перетин їхніх ліній у точці З1. За цих умов підприємства інвестують стільки ж, скільки заощаджує приватний сектор економіки, тобто З = ВІзапл. Тому СВ + ВІзапл. = ВВП.

За більш високих рівнів ВВП заощадження, які є функцією ВВП, будуть перевищувати заплановані інвестиції, які є складовим елементом запланованих сукупних витрат (СуВ). Так, коли ВВП дорівнює ВВП2, заощадження більші від запланованих інвестицій (З2 > ВІзапл.), але врівноважуються із фактичними інвестиціями за рахунок незапланованого збільшення інвестицій в товарні запаси (З2 = ВІзапл. + ВІнезапл.). За більш низьких рівнів ВВП заощадження, як функція ВВП, будуть меншими, ніж заплановані інвестиції. Так, коли ВВП дорівнює ВВП3, заощадження менші від запланованих інвестицій (З3 < ВІзапл.), але врівноважуються із фактичними інвестиціями за рахунок незапланованого зменшення інвестицій у товарні запаси (З3 = ВІзапл. – ВІнезапл.).

Графічно величина незапланованих інвестицій у товарні запаси дорівнює відстані по вертикалі між лініями заощаджень та запланованих інвестицій. При ВВП на рівні ВВП2 лінія заощаджень знаходиться вище від лінії запланованих інвестицій, унаслідок чого незаплановані інвестиції дорівнюють “+“ ВІнезапл. При ВВП на рівні ВВП3 лінія заощаджень знаходиться нижче від лінії запланованих інвестицій, унаслідок чого незаплановані інвестиції дорівнюють “–“ ВІнезапл. При ВВП на рівні ВВП1 ці лінії перетинаються, й тому незаплановані інвестиції дорівнюють нулю.

Якщо заощадження – це функція фактичного ВВП (З = f (ВВП), то заплановані інвестиції є елементом запланованих сукупних витрат (СуВ = СВ + ВІзапл.) й одночасно фактором, який визначає рівень рівноважного ВВП. Це означає, що розбіжність між заощадженнями та запланованими інвестиціями визначає розбіжність між фактичним і рівноважним ВВП. Так,

при фактичному ВВП на рівні ВВП2 заощадження перевищують заплановані інвестиції (З2 > ВІзапл.).Тому фактичний ВВП перевищує рівноважний ВВП (ВВП2 > ВВП1), що породжує тенденцію до скорочення виробництва. При фактичному ВВП на рівні ВВП3 заощадження відстають від запланованих інвестицій (З3 < ВІзапл.). Тому фактичний ВВП менший від рівноважного ВВП (ВВП3 < ВВП1), що породжує тенденц┨ю до збільшення виробництва.

2. Мультиплікатор витрат

Мультиплікатор – це число, на яке потрібно помножити зміни в запланованих інвестиціях, щоб визначити зміни в сукупному обсязі виробництва.

Мультиплікативний вплив приросту інвестицій на приріст доходу

 

З таблиці видно, що зростання доходу на першому, тобто початковому, етапі на 10 млрд. грн. викликає зростання споживання на 7,50 млрд. грн. (10 х 3/4) і заощаджень на 2,50 млрд. грн. (10х1/4). Заощадження є вилученнями з

потоку доходи–витрати, а споживчі витрати обсягом 7,50 млрд. грн. у вигляді доходу на другому етапі ділових угод отримають інші суб’єкти ринку і, в свою чергу, будуть споживати 5,62 млрд. грн. (7,50 х 3/4) та заощаджувати 1,88 млрд. грн. (7,50 х 1/4). І так далі.

Хоча ефект перших і наступних витрат початкового приросту запланованих інвестицій із кожним черговим циклом витрат зменшується, підсумковий приріст доходу становить 40 млрд. грн., за умови, що процес іде до останньої копійки. Тобто в кінцевому підсумку початковий приріст запланованих інвестицій на 10 млрд. грн. відповідно призводить до зростання рівноважного ВВП на 40 млрд. грн.

Отже, мультиплікатор інвестицій у цьому прикладі дорівнює:

Дія мультиплікатора припиняється тоді, коли сума всіх заощаджень (10 млрд. грн.), які були спричинені початковим збільшенням інвестицій (на 10 млрд. грн.), компенсує цей початковий приріст запланованих інвестицій.

Існує взаємозв’язок між мультиплікатором і граничними схильностями до споживання й заощадження.

Мв =  =  (6.3).

Спираючись на цей мультиплікатор, можна обчислити приріст ВВП, спричинений будь-якою початковою зміною сукупних витрат:

∆ВВП = Мв х ∆СуВп (6.4), де:

∆ВВП – приріст ВВП;

Мв – мультиплікатор витрат;

∆СуВп – початкова зміна сукупних витрат.

3. Рівноважний ВВП в умовах неповної та повної зайнятості

Рецесійний розрив

На графіку ВВП2 - це потенційний обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати на рівні СуВ2.

Але фактично економіка перебуває в умовах неповної зайнятості. Сукупні витрати (СуВ1) в дійсності менші від потенційних (СуВ1 < СуВ2), а

фактичний рівноважний ВВП значно менший, ніж потенційний (ВВП1 < ВВП2).

Це означає, що в економіці спостерігається дефіцит сукупних витрат, тобто обсяг витрат є недостатнім для того, щоб повністю використовувати наявні потужності, що характеризує економіку в стані неповної зайнятості. Недостатність сукупних витрат, їхня неспроможність забезпечити досягнення потенційного ВВП, який відповідає умовам повної зайнятості, називається рецесійним розривом. Рецесійний розрив – величина, на яку повинен зрости сукупний попит (сукупні витрати), щоб підвищити рівноважний ВВП до неінфляційного рівня повної зайнятості, тобто до потенційного ВВП.

∆ВВПр = ∆ СуВп х М в.

∆СуВ =  (6.5), де:

∆ВВП р – реальний приріст ВВП, необхідний для досягнення ВВП потенц. (+ ∆ВВПр = ВВПп – ВВПфакт.).

Інфляційний розрив

На графіку потенційний ВВП забезпечується при сукупних витратах на рівні СуВ2. Але фактично економіка витрачає більше - СуВ1. Отже, має місце надлишок сукупних витрат: СуВ1 > СуВ2. Тому фактичний ВВП номінально перевищує потенційний: ВВП1 > ВВП2. Таке явище називається інфляційним розривом. На графіку величина інфляційного розриву дорівнює відстані по вертикалі між лініями СуВ1 і СуВ2.

Інфляційний розрив – це величина, на яку повинен скоротитися сукупний попит (сукупні витрати), щоб усунути інфляційний надлишок за умов повної зайнятості.

– ∆СуВп =  (6.9), де:

– ∆ВВПі – інфляційне зменшення ВВП за умов повної зайнятості

(– ∆ВВПі = ВВПп – ВВПфакт.);

ВВПп – потенційний ВВП;

ВВПфакт. – фактичний ВВП;

Мв – мультиплікатор витрат.

Інфляційний розрив виникає в зв’язку з тим, що зростання сукупних витрат (сукупного попиту) не супроводжується адекватним зростанням виробництва (сукупної пропозиції). В умовах, коли економіка досягла повної зайнятості, підприємства не можуть швидко відповісти на збільшення сукупного попиту відповідним збільшенням фізичних обсягів виробництва. Для цього потрібен певний час. Єдиним наслідком у цьому випадку є зростання цін, тобто інфляція. Тому усунення інфляційного розриву спричинить лише зменшення номінального ВВП, без зміни реального ВВП.

                                      ВИСНОВКИ

1. У процесі аналізу рівноваги між сукупними витратами та валовим внутрішнім продуктом застосовуються дві моделі: “витрати-випуск” і “вилучення-ін’єкції”.

2. Модель “витрати-випуск” – кейнсіанська модель визначення рівноважного ВВП за умов тотожності між сукупними витратами і виробленим валовим внутрішнім продуктом. Рівноважний ВВП – це такий обсяг валового внутрішнього продукту, якому відповідають сукупні витрати, достатні для закупівлі всієї продукції, виробленої у поточному році.

3. Модель “вилучення-ін’єкції” – модель визначення рівноважного валового внутрішнього продукту за умов тотожності між вилученнями та ін’єкціями в економічному кругообігу.

4.  Якщо нерівновага на товарному ринку порушується змінами в величині заощаджень, то це обернено впливає на процентну ставку, яка обернено змінює заплановані інвестиції до нового рівня заощаджень і відновлює рівновагу. Якщо нерівновага порушується змінами в величині незапланованих інвестицій, то це прямо впливає на процентну ставку, яка прямо змінює заощадження до нового рівня запланованих інвестицій. Отже, процентна ставка відіграє ключову роль: вона змінюється таким чином, щоб урівноважити заощадження і заплановані інвестиції.

5.  Рівновага між заощадженнями і запланованими інвестиціями – це в першу чергу рівновага на ринку позичкового капіталу, завдяки якій забезпечується рівновага на товарному ринку. Отже, рівновага на ринку позичкового капіталу є необхідною умовою досягнення рівноваги на товарному ринку.

6. Рівновага в економіці може забезпечуватися при повній або неповній зайнятості, на інфляційній або безінфляційній основі. Рецесійний розрив – це величина, на яку сукупні витрати повинні початково збільшитися, щоб забезпечити досягнення потенційного рівня валового внутрішнього продукту.

Інфляційний розрив – це величина, на яку сукупні витрати повинні початково зменшитися, щоб усунути інфляційний надлишок валового внутрішнього продукту за умов повної зайнятості.

ТЕМА: «ДЕРЖАВА ЯК СУБ’ЄКТ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ»

1. Роль держави у ринковій економіці та її економічні функції.

2. Теорії макроекономічного регулювання.

1.                Роль держави в ринковій економіці та її економічні функції

Особливим регулятором ринкової економіки є ринок, «невидима рука» якого регулює найважливіші параметри економічного розвитку.

Ринковий механізм:

1) об’єднує виробників і споживачів у єдину економічну систему;

2) підпорядковує виробництво суспільним потребам в форму платоспроможного попиту;

3) сприяє ефективному розподілу ресурсів (спрямовує ресурси на виробництво тих товарів, які найбільш потрібні суспільству);

4) сприяє розробці та впровадженню нових, найефективніших технологій;

5) виконує велику селективну функцію серед товаровиробників.

Однак ринок має певні недоліки:

1.                не здатний протистояти економічній нестабільності;

2.                не має механізмів, які здатні забезпечити людей суспільними благами;

3.                не може протистояти монополізму;

4.                веде до надмірної нерівності в доходах, нерівномірного розвитку окремих регіонів, порушення екологічних умов життя людей.

Ці недоліки ринку можуть бути компенсовані лише за допомогою державного втручання в економіку через такі економічні функції.

Економічні функції держави:

1) визначення головних цілей і пріоритетів макроекономічного розвитку, виходячи зі стану економіки і перспектив її розвитку;

2) розробка і впровадження правових норм функціонування ринкової економіки;

3) здійснення цілеспрямованого впливу на економічну діяльність господарюючих суб’єктів через фінансові важелі;

4) контроль за дотриманням антимонопольного законодавства захисту й стимулювання конкуренції;

5) регулювання зовнішньоекономічних відносин;

6) соціальний захист громадян;

7) фінансування суспільних потреб.

Основні форми державного регулювання ринкової економіки:

–  фінансове (через систему фіскальної політики);

–  грошово-кредитне (через регулювання грошової маси та процентної ставки);

–  цінове (корекція рівня цін товарного ринку);

– структурне (через зміну галузевої структури економіки та, відповідно, структури попиту і пропозиції на ринку);

– соціальне (соціальний захист населення через державний перерозподіл доходів);

– адміністративне (через застосування неекономічних методів впливу на економічне життя).

Державне регулювання економіки – це цілеспрямована діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов для найефективнішого функціонування ринкового механізму та мінімізації його негативних наслідків.

Державне регулювання національної економіки втілюється у відповідних формах економічної політики.

Цілі економічної політики:

–                   економічне зростання;

–                   повна зайнятість;

–                   економічна ефективність;

–                   економічна свобода в ринкових межах;

–                   справедливий розподіл доходів;

–                   соціальний захист;

–                   економічна рівновага;

–                   відсутність інфляції;

–                   екологічна рівновага;

–                   оптимальний торговий і платіжний баланс країни.

Форми економічної політики:

1.                фіскальна;

2.                монетарна;

3.                соціальна;

4.                зовнішньоекономічна.

Ефективна економічна політика має ґрунтуватися на чіткому визначенні пріоритетів у постановці цілей і оцінки наслідків їх реалізації. Ці питання допомагає вирішувати економічна теорія.

2. Теорії макроекономічного регулювання

В системі макроекономічних теорій можна виділити декілька основних:

1.                Класична;

2.                Кейнсіанська

3.                Альтернативні теорії (монетаристська, теорія економіки пропозиції, теорія раціональних очікувань).

В основі будь-якої макроекономічної теорії лежить питання про те, за допомогою яких механізмів у економіці забезпечується повна зайнятість, тобто повне використання наявних ресурсів, а також роль держави як суб’єкта макроекономічного регулювання.

1.                Класична теорія макроекономічного регулювання (Адам Сміт, Давид Рікардо, Альфред Маршалл)

Прихильники класичної теорії вважають, що ринковий механізм здатний автоматично забезпечувати повну зайнятість бездержавного втручання в економіку.

1.                            Повна зайнятість є нормою для ринкової економіки. У стані повної

зайнятості обсяг випуску не може збільшитись, щоб не змінювався сукупний попит, оскільки ресурси уже задіяні повністю. Можливий відхід економіки від повної зайнятості, що є результатом впливу зовнішніх обставин.

2.                Згідно класичної теорії, рівновага між сукупною пропозицією і сукупним попитом досягається лише у стані повної зайнятості. Гнучкі заробітна плата, ціни та процентна ставка завжди повертають економіку у цей стан. Тобто ринковий механізм здатний автоматично забезпечувати повну зайнятість без  державного втручання в економіку.

3.                Ринковий механізм здатний самостійно ліквідувати дисбаланс між доходами й витратами через взаємодію між товарним і грошовим ринком.

Необхідною умовою для відповідності між доходами та витратами в економіці є баланс між заощадженнями та інвестиціями. Рівноважна процентна ставка вирівнює заощадження та інвестиції автоматично, тому потреби в державному регулюванні немає.

4.                Здатність економіки до самостійного саморегулювання забезпечується конкуренцією між продавцями, що призводить до зменшення товарних цін, доповнене зниження цін на ресурси, що відновить виробництво та забезпечить повну зайнятість.

2.                            Кейнсіанська теорія як теоретична основа державного регулювання економіки

Світова економічна криза 30-х років («Велика депресія») показала дієвість закону відповідності рівня розвитку виробничих сил виробничим відносинам. Ринкові механізми, як регулятори економіки і здатність ринку до саморегуляції у 20 сторіччі не змогли автоматично відновити рівновагу.

У 1936 р. у книзі «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» була запропонована необхідність державного регулювання економіки.

Основні положення кейнсіанської теорії наступні:

1. Ринкова економіка не здатна автоматично досягати та підтримувати стан повної зайнятості.

         Економіка може досягнути короткострокової рівноваги у точці, яка є нижчою (рецесійний розрив) або вищою повної зайнятості (інфляційний розрив).

Можна здійснювати “точну настройку” економіки шляхом маніпулювання податками та державними витратами.

2. Крива сукупної пропозиції є горизонтальною. Це пояснюється тим, що оскільки не всі ресурси зайняті, збільшення сукупного попиту призведе

до зростання реального ВВП. Рівень цін не збільшиться.

         3. Згідно кейнсіанській теорії попит створює свою власну пропозицію. Сукупні витрати - змінне явище. Кейнсіанці акцентують увагу на елементах сукупних витрат і  досліджують їх фактори:

СВ + ВІ + ДЗ + ЧЕ = ВВП

3.                            Заробітна плата і ціни є негнучкими у бік зниження;  заощадження

залежать від доходу; інвестиції залежать від очікуваного прибутку та процентних ставок. Заощадження та споживання більше залежать від доходу,

ніж від процентних ставок.

5.                            Внаслідок того, що існує недосконала конкуренція, ринки не завжди

повертаються до стану рівноваги при повній зайнятості. Держава може і

повинна відігравати позитивну роль у стабілізації економіки.

         6. Активна фіскальна і монетарна політика проводиться для того, щоб забезпечити стабільність цін, повну зайнятість та економічне зростання.

Фіскальна політика:  для збільшення ВВП необхідно знизити податки та збільшити державні витрати; для зниження темпу інфляції необхідно збільшити податки та зменшити державні витрати

Монетарна політика: впливає на економіку через процентні ставки і інвестиції; більш придатна для приборкання інфляції ніж для подолання спаду.

Фіскальна політика більш ефективна, ніж монетарна.

3. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання

Монетаристська теорія

Монетаристська теорія (Мілтон Фрідмен) заперечує кейнсіанську теорію.

Монетаризм базується на таких основних положеннях:

-                                                   ринковий механізм в змозі самостійно забезпечити

збалансований та ефективний розвиток економіки;

-                                                   загальний стан економіки залежить від пропозиції грошей, тому

початкова рівність рівноважної макроекономічної моделі виражається рівнянням обміну (кількісної теорії грошей):

ГМ х ШОГ = PЦ х ВВП, де:

ГМ – грошова маса;

ШОГ – швидкість обігу грошей;

РЦ – рівень цін;

ВВП – фізичний обсяг вироблених товарів і послуг.

Кейнсіанці спираються на рівняння сукупних витрат (ВВП = СВ+ВІ+ДЗ+ЧE).

1.                                                 Держава повинна збільшувати щорічно пропозицію грошей на

3-5% і більше нічого не робити для регулювання економіки.

2. На думку монетаристів, ринкова економіка в своїй основі є збалансованим господарством, здатним до автоматичного саморегулювання. І єдине, що може зруйнувати цю здатність, – диспропорція між темпом росту обсягів продукції і темпом зростання грошової маси в обігу.

Теорія економіки пропозиції

Ця теорія виникла у зв’язку з неспроможність кейнсіанської теорії запропонувати ефективні заходи проти стагфляції , одночасного падіння виробництва і зростання цін.

Сутність теорії економічної пропозиції полягає в перенесенні акцентів з управління попитом на стимулювання сукупної пропозиції, зростання виробництва й зайнятості. Головна ідея прихильників даної теорії – стимулювання пропозиції капіталів і робочої сили.

Пов’язуючи стагфляцію з надмірним рівнем оподаткування, прихильники цієї теорії виступають за зниження податкового тиску на економіку. Вони пропонують відмовитися від системи прогресивного оподаткування, знизити податкові ставки на підприємництво, на заробітну плату й дивіденди.

Оскільки зниження податків веде до скорочення державних доходів, пропонуються різні способи вирішення проблем бюджетного дефіциту. Для цього передбачається:

а) зменшити соціальні програми;

б) скоротити апарат державного управління;

в) відмовитися від малоефективних державних витрат (дотацій промисловим підприємствам, витрат на розвиток інфраструктури тощо).

Теорія раціональних очікувань

Ця теорія стала досить поширеною в середині 70-х років ХХ ст.., коли в деяких країнах в умовах стагфляції спостерігалися одночасно інфляція та безробіття.

Основні положення теорії раціональних очікувань:

1. Господарюючі суб’єкти діють раціонально, і можна очікувати, що вони будуть приймати у розрахунок наслідки державної політики при прийнятті рішень відносно своєї поведінки.

2. Саморегульована здатність економічних суб’єктів до раціональних дій може бути реалізована лише через ринковий механізм, тобто без державного втручання.

На думку прихильників цієї теорії, нова інформація, яку одержують економічні суб’єкти, одразу відбивається на співвідношенні попиту і пропозиції конкурентних ринків і завдяки цьому рівноважні параметри економіки швидко відновлюються за умови повної зайнятості.

Наприклад: якщо держава планує в наступному році політику стимулювання сукупного попиту, то її наслідком буде зростання цін і зниження реальної заробітної плати, тому «раціональні» робітники наперед будуть вимагати збільшення номінальної заробітної плати. За цих умов збільшаться середні витрати у підприємців, зменшаться прибутки і сукупна пропозиція не збільшиться.

Звідси висновок: стимулююча політика держави викликає лише прискорення інфляції і зовсім не впливає на рівень виробництва в безробіття, і є недоцільною

Недоліки теорії:

1.                Практика свідчить, що в галузі економічного прогнозування припускаються значних помилок навіть спеціалісти.

2.                В дійсності більшість ринків не є чисто конкурентними. Тому ринки не здатні миттєво пристосуватися до змін у ринковій ситуації та через ціни і заробітну плату швидко відновлювати обсяг виробництва на потенційному ринку, особливо в умовах стагфляції.

ВИСНОВКИ

1. Згідно з класичною теорією, завдяки механізму процентної ставки та гнучких товарних і ресурсних цін ринок здатний автоматично підтримувати повну зайнятість у економіці. За цих умов виключається необхідність втручання держави в економіку.

2. Згідно з кейнсіанською теорією, ринковий механізм не здатний самостійно відновлювати повну зайнятість і тому повинен доповнюватися державним регулюванням. При визначенні об’єктів державного впливу на економіку кейнсіанці виходять з того, що головною причиною падіння виробництва є недостатність сукупного попиту.

3. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання не зменшують значення кейнсіанської теорії, а доповнюють її, поглиблюючи уявлення про складний механізм функціонування економіки. Світова практика свідчить, що в процесі державного регулювання економіки найбільший ефект досягається лише за умов раціонального поєднання фіскальної та грошово-кредитної політики.

4. Відповідно до теорії економіки пропозиції ціни, зайнятість та безробіття залежать не просто від сукупного попиту, а від його співвідношення із сукупною пропозицією. В умовах стагфляції сукупна пропозиція має бути пріоритетним об’єктом державного регулювання економіки.

5. Неможливо ігнорувати також теорію раціональних очікувань, оскільки поведінка економічних суб’єктів залежить не лише від реальних змін у економічній кон’юнктурі, а й від того, як вони сприймають ці зміни та можуть їх передбачити.

Питання для повторення:

1.                Обґрунтувати необхідність державного регулювання економіки.

2.                Які переваги та недоліки має ринковий механізм як регулятор економіки?

3.                Обґрунтувати економічні функції держави.

4.                Назвіть форми економічної політики держави.

5.                Сутність класичної теорії макроекономічного регулювання.

6.                Сутність і роль кейнсіанської теорії макроекономічного регулювання у подоланні «Великої депресії»

7.                Основні положення монетаристської теорії.

8.                Сутність теорії економіки пропозиції.

9.                Теорія раціональних очікувань ті її вклад в розвиток теорії макроекономічного регулювання.