12. ІНФЛЯЦІЯ ТА АНТИІНФЛЯЦІЙНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

 

² Макроекономічний аналіз інфляції.

² Типи та форми інфляції.

² Використання кривої Філліпса для аналізу інфляційних процесів.

² Соціально-економічні наслідки інфляції.

² Антиінфляційне регулювання.

12.1. Mакроекономічний аналіз інфляції

Інфляція – це довгострокове стійке підвищення загального рівня цін, що призводить до знецінення грошей, зниження їхньої купі­вельної спроможності. Інфляція спричиняється перевантаженням сфе-ри обігу грошовою масою, незабезпеченою товарами та послугами. Внаслідок цього змінюються параметри рівноваги потоку товарів і послуг та потоку грошей:

,       (12.1)

де пропозиція грошей; швидкість обігу; загаль-ний рівень цін; кількість товарів і послуг.

Також існують поняття дефляції (довгострокове і безперервне зниження загального рівня цін) і дезінфляції (уповільнення темпів інфляції). Для кількісного визначення інфляції використовуються ін­декси цін і рівень цін. На практиці інфляція, як правило, вимірюється зміною індексу споживчих цін.

Інфляція, з макроекономічної точки зору, – це диспропорція попиту та пропозиції, а також інших пропорцій у народному госпо­дарстві, що веде до зростання цін. Інфляція вимірюється за допомогою індексу цін, який можна розрахувати як за роздрібними, так і за опто­вими цінами. На практиці найчастіше для виміру інфляції використо­вують індекс ВНП. В макроекономіці визначають види інфляції за наступними критеріями:

– за темпами росту цін: помірну (ціни ростуть до 10 % на рік і зберігається вартість грошей, використовують номінальні ціни при укладенні контрактів); галопуючу (ціни ростуть на 100 % і більше за рік, контракти укладаються з врахуванням темпу росту цін); гіперінф­ляція (ціни зростають від 100 % і більше, в економіці спостерігається обвал доходів, цін і темпів росту);

– за ступенем розходження росту цін різних товарних груп: збалансована, коли ціни ростуть рівномірно і співвідношення цін різ­них товарів один до одного залишається незмінним;незбалансована – ціни різних товарів змінюються відносно один одного непропорційно;

– за ступенем передбачуваності: очікувана – така, яку можна прогнозувати; неочікувана – навпаки.

Монетаристи, розглядаючи довгострокові періоди, стверд-жують, що головною умовою існування інфляції є збільшення грошо­вої маси. У короткострокові періоди діють також інші причини інфляції.

За немонетарною теорією причинами інфляції є:

– перерозподіл національного доходу;

– збільшення сукупного попиту;

– зміна структури попиту;

– адміністративне підвищення цін монополіями, олігополіями, державою.

В сучасній економічній літературі виділяють три основних сили, які призводять до дисбалансу економіки і викликають інфляцію:

– державна монополія на емісію грошей і на зовнішню тор­гівлю;

– профспілкова монополія, яка визначає розмір зарплати і зайнятості;

– монополія найбільших фірм на визначення витрат вироб-ництва і цін.

Індексний аналіз інфляції.

Інфляція – процентна зміна рівня цін (Р). Рівень інфляції ви­значається за формулою:

,       (12.2)

де  – рівень інфляції; ,  – рівень цін відповідного періоду.

Визначення інфляції за допомогою індексу Пааше:

,        (12.3)

де  – рівень цін;  – обсяг продажі; t – період.

Рівень інфляції з урахуванням індексів цін на продовольчі, непродовольчі товари та послуги визначається таким чином:

,      (12.4)

де . – індекс інфляції;

 – вагові коефіцієнти, які інтерпретуються як вартісна структура споживчого кошика населення;

 – індекс цін на продовольчі товари;

 – індекс цін на непродовольчі товари;

 – індекс цін на послуги.

.         (12.5)

Річний індекс інфляції – це добуток 12 місячних індексів інфляції:

.       (12.6)

.

Середньомісячний індекс інфляції:

.       (12.7)

Темп зростання інфляції:

 .       (12.8)

Темп приросту інфляції:

,     (12.9)

де  – індекс інфляції у діючому році t;

 – індекс інфляції у порередньому році (t – 1).

Правило “величини 70” дозволяє швидко підрахувати кіль-кість років, необхідних для подвоєння рівня цін. Для цього необхідно число 70 поділити на річний темп приросту інфляції:

.      (12.10)

Індекси споживчих цін ІСЦ в Україні:

 

ІСЦ є показниками темпів інфляції за рік.

 

12.2. Типи та форми інфляції

 

При характеристиці інфляції прийнято визначати таке по­няття, як тип інфляції. Зокрема, вживається категорія: відкрита та при­хована інфляція.

Відкрита інфляція характеризується постійним ростом цін і дією механізму адаптивних інфляційних очікувань.

Прихована інфляція характеризується тимчасовим заморо-жуванням цін та доходів, встановленням граничних цін на продукцію, тотальним адміністративним контролем за цінами.

Основними формами відкритої інфляції є інфляція попиту, інфляція пропозиції (витрат) і відкрита структурна інфляція.

Інфляція попиту викликається таким явищем, як зростання попиту і відповідно зростання цін в процесі господарювання.

Якщо під впливом нецінових факторів підвищується сукупний попит від  послідовно, то це викликає такі процеси в економіці:

– починають рости ціни ();

– ріст цін виступає стимулюючим фактором до росту вироб-ництва, яке теж росте ().

Таким чином, інфляція попиту хоча і викликає ріст цін, але вона не є абсолютно шкідливою, оскільки в ході розширення вироб­ництва росте і зайнятість (рис. 12.1).

В економіці може виникнути ситуація, коли нецінові фактори вплинуть на ціни і на ресурси, відповідно ростуть витрати виробницт­ва і виникає таке негативне явище, як інфляція пропозиції (витрат). Відповідно цей тип інфляції теж може бути зображений в моделі AD-AS при аналізі зміщення кривої AS (рис. 12.2).

 

Рис. 12.1 – Інфляція попиту в моделі AD-AS

 

Рис. 12.2 – Інфляція витрат

 

Якщо ростуть витрати виробництва, то підприємці змушені реагувати ростом цін на свою продукцію. Так, підвищення цін  впливає на скорочення сукупної пропозиції від . При цьому йде скорочення обсягів виробництва .

Отже, інфляція пропозиції (витрат) супроводжується одно-часним ростом цін і скороченням виробництва. Якщо скорочується виробництво, то це означає скорочення зайнятості. Поєднання трьох явищ: інфляції, спаду виробництва і безробіття – це стагфляція.

Якщо в процесі стагфляції під впливом певних причин росте сукупний попит від  до, то це хоча впливає на деяке зни-ження цін, проте спровокує ще більший спад виробництва (рис. 12.3).

 

Рис. 12.3 – Вплив скорочення попиту та пропозиції на інфляцію

Інфляція попиту характеризується т.  на перетинах кривих  та . Інфляцію витрат характеризує т.  на перетині кри­вих  і . Якщо одночасно зростають попит від  до  та знижується пропозиція від  до , то це точка  на перетині названих кривих  і . Поєднання інфляції попиту і пропозиції викликає різке підвищення цін від  до, набагато більше росту цін від інфляції попиту – і інфляції пропозиції – . В той самий час відбувається спад виробництва від  до  за рахунок впливу інфля­ційного попиту на спад виробництва. Отже, будь-який з типів інфляції викликає негативні явища в економіці і фактично руйнує економіку.

Інфляція попиту та витрат може бути також розглянута на ос­нові інфляційної спіралі попиту (рис. 12.4) та інфляційної спіралі про­позиції (рис. 12.5)

 

 

 

Рис. 12.4 – Інфляційна спіраль попиту       Рис. 12.5 – Інфляційна спіраль пропозиції

12.3. Використання кривої Філліпса для 
аналізу інфляційних процесів

 

Існує два погляди на криву Філліпса, а саме:

1.  Крива Філліпса розглядається як економічний закон. Це означає, що в країні одночасно не може бути високих інфляції та без­робіття. За допомогою різноманітного поєднання інструментів дер­жавного регулювання можна досягти будь-якого поєднання рівнів інфляції та безробіття, що відповідають різним точкам кривої Філ­ліпса. Вибір точки визначається існуючою економічною ситуацією, а також соціально-політичними орієнтирами уряду.

2.  Заперечує постійність і стійкість взаємозв’язку між інфля­цією та безробіттям. В економіці можна досягти найвищого рівня зайнятості при заданих темпах помірної інфляції. Конфлікт цілей –стримувати інфляцію чи безробіття – вирішується, якщо вдається вжити заходів, що зрушать криву Філліпса вліво вниз.

Аналізуючи динаміку інфляції та безробіття 70-80-х років ХХ ст., можна зробити висновок, що зв’язок між ними виявився неста­більним. Під час економічних криз одночасно росли як ціни, так і без­робіття, що спричинило стагфляцію (економічний застій при одно­часній інфляції) або слампфляцію (поєднання інфляції і різкого еко­номічного спаду).

Виникнення стагфляції економісти кейнсіанської школи по­яснюють серією зривів пропозиції. Попередній аналіз взаємозв’язків цін та зайнятості базувався на зміні рівня сукупного попиту при не­змінній пропозиції. Зменшення сукупної пропозиції (зміщення кривої AS вліво) призводить до одночасного збільшення рівнів інфляції та безробіття. В результаті виникає стагфляція і відбувається зрушення кривої Філліпса. Підвищенню питомих витрат виробництва і змі­щенню кривої AS вліво сприяли такі фактори:

– підвищення цін на нафту та нафтопродукти;

– продовольча криза в світі і наступний ріст цін на сільсько­господарські продукти;

– погіршення умов торгівлі і викликаний цим імпорт інфляції;

– зняття контролю над цінами та зарплатою;

– зниження темпів приросту продуктивності праці при зада­них темпах росту номінальної зарплати;

– інфляційні очікування працівників, які викликають ріст но­мінальної зарплати і питомих трудовитрат.

Неокласична школа пояснює стагфляцію за допомогою тео­рій адаптивних і раціональних очікувань. Обидві концепції виходять з того, що в економіці існує природний рівень безробіття. Досягнувши його, економіка приходить у стійке становище, будь-яке відхилення від нього буде породжувати інфляцію чи дефляцію.

Згідно з теорією адаптивних очікувань, господарюючі суб’єк-ти формують свої уявлення про очікувану інфляцію, виходячи з попередніх темпів росту цін, скоригованих на похибку прогнозу попе­реднього періоду. Ці очікування досить стійкі і у формалізованому вигляді їх можна представити у такому вигляді:

,       (12.11)

де  – очікування відносно майбутньої інфляції, зроблені в поточному періоді;

 – очікувані темпи росту цін в поточному періоді;

а – коефіцієнт корекції (адаптації), який показує швидкість перегляду очікувань ();

 – похибка прогнозу росту цін в поточному періоді.

Залежність між інфляцією та безробіттям в теорії адаптивних очікувань можна представити у вигляді рівняння:

,       (12.12)

де  – скоригований рівень цін минулого періоду з враху-ванням похибки;

 – коефіцієнт, який визначає реакцію цін на конкретний рі­вень безробіття;

 – відхилення фактичного безробіття від природного рівня.

Теорія адаптованих очікувань припускає, що господарюючі одиниці не можуть точно врахувати очікувану інфляцію.

Теорія раціональних очікувань, яка є основою доктрини нових класиків, припускає, що суб’єкти володіють необхідною інформацією і можуть робити правильні висновки з її аналізу, очікування форму­ються не на основі минулого досвіду, а виходячи з майбутньої еконо­мічної політики держави. В результаті працюючі за наймом можуть досить точно передбачити ріст цін і компенсувати його, добиваючись підвищення номінальної зарплати. Наслідком цього буде відсутність додаткових прибутків і стимулів для розширення виробництва. Крива Філліпса набере вигляду вертикальної кривої. Весь ріст попиту буде компенсуватися ростом цін. Рівняння кривої Філліпса прийме такий вигляд:

,       (12.13)

де  – рівень фактичного безробіття;

 – рівень природного безробіття;

 – коефіцієнт, який показує реакцію безробіття на похибку в прогнозі інфляції;

 – темп інфляції;

 – очікуваний темп інфляції.

Висновки з теорії раціональних очікувань:

– темпи росту цін в попередньому періоді не приймаються в розрахунок майбутньої інфляції, отже, відсутня інфляційна інерція;

– при похибках в прогнозі фактична інфляція стає вищою за очікувану. В цьому випадку безробіття зменшується і навпаки;

– монетарна політика буде ефективною лише в тому випадку, якщо вона буде непередбачуваною.

 

12.4. Соціально-економічні наслідки інфляції

 

Наслідки інфляції різноманітні і суперечливі, а саме:

1. Інфляція приводить до перерозподілу національного до­ходу і багатства між різними групами суспільства, економічними та соціальними інститутами довільним і не прогнозованим чином. Борж­ники багатіють за рахунок своїх кредиторів. Інструментом перерозпо­ділу виступають:

– дефіцит державного бюджету;

– державний борг;

– інфляційний податок, який сплачується автоматично під час купівлі товарів за вищими цінами.

,     (12.14)

де  – рівень цін в n-му році;  – рівень цін в (n – 1)-му році;  – пропозиція грошей в n-му році;

– отримання державою сеньйоражу внаслідок монопольного права друкувати гроші, який обраховується як різниця між сумою но­міналів додатково випущених банкнот, і затратами на їх друкування:

.   (12.15)

2. Високі темпи інфляції і різка зміна структури цін усклад-нюють планування (особливо довгострокове) фірм та домогоспо-дарств. В результаті збільшується невизначеність і ризик ведення бюджету. Платою за це є ріст процентних ставок та прибутків, а інвес­тиції починають носити короткостроковий характер.

3. Населення та корпорації прагнуть матеріалізувати грошові кошти, які швидко знецінюються. Результатом є ріст сукупного попиту і ріст цін (інфляція попиту).

4. Реальна грошова процентна ставка зменшується на вели­чину щорічного процента приросту інфляції.

5. Відбувається знецінення амортизаційного фонду, що уск­ладнює процес відтворення. Крім того, знецінюються грошові зао-щадження населення, банківські вклади, облігації, страховки, готівкові гроші. Кошти спрямовуються, в основному, на поточне споживання. Це так звана втеча від грошей.

6. В результаті росту цін знижується конкурентоспромож-ність національних товарів, внаслідок чого зростає імпорт і змен-шується експорт, банкротують національні виробники.

7. Збільшується попит на більш стабільну іноземну валюту, посилюється втеча капіталів за кордон.

8. Знижується політична стабільність у суспільстві, росте со­ціальна напруженість.

9. Змінюється структура і зменшуються реальні доходи дер­жавного бюджету, звужуються можливості держави для проведення експансіоністської фіскальної та монетарної політики, зростає бю­джетний дефіцит і державний борг, запускається механізм їх відтво­рення.

Зв’язок дефіциту державного бюджету (DEF) з інфляцією  можна записати так:

,       (12.16)

де  – інфляційний податок на реальні грошові залишки;

 – рівень інфляції;

 – рівень реальних грошових залишків (купівельна спро-можність номінальних грошових коштів, які знаходяться в даний пе­ріод у населення);

 – пропозиція грошей;

 – рівень цін.

10. Інфляція призводить до прихованої конфіскації грошових коштів у населення і підприємств через податки. Це відбувається внас­лідок того, що платники податків через зростання номінального до­ходу автоматично потрапляють до більш високої групи оподаткування. В результаті і у населення, і у підприємств вилучають частину доходів, які не є прибутками та які повинні були йти на поточні витрати.

Для інфляційного податку існує крива Лаффера, яка показує величину надходжень від інфляційного податку при різних рівнях інфляції, коли економіка перебуває у стані рівноваги і темпи інфляції не змінюються з часом.

 

Рис. 12.6 – Крива Лаффера для інфляційного податку

 

Пояснення до рис. 12.6:  – рівень інфляції; – інфляцій-ний податок.

З рис. 12.6 видно, що із зростанням інфляції база оподатку­вання (у цьому випадку – це попит на реальні грошові залишки) змен­шується.

Максимальний інфляційний податок  досягається на рівні . Подальше зростання інфляції призводить до скорочення над-ходжень, тому що високий рівень інфляції не компенсує скорочення рівня реальних грошових залишків, які і обкладаються податком (від­різок  на графіку).

Висновок. При стійких темпах інфляції існує максимальний бюджетний дефіцит, який фінансується за допомогою друкування грошей. Уряд може тимчасово фінансувати дефіцит вищий за макси­мальний (), але за рахунок прискорення інфляції, замість збере­ження її стабільного темпу. Якщо уряд намагається довгий час фінан­сувати більший, ніж  дефіцит бюджету, то це призводить до гіперінфляції;

11. Суть ефекту Танзі-Олівера полягає в тому, що інфляція знецінює надходження від оподаткування (якщо податки нараховані в ІІІ кварталі, а виплачуються вони в ІV, то при гіперінфляції суми зне­цінюються за цей проміжок часу).

12. Інфляція погіршує керованість національним господарст-вом, оскільки посилюється нестабільність, змінюються ціни, важко прогнозувати затрати і прибутки, що знижує економічну активність.

13. В умовах стагфляції висока інфляція поєднується з висо-ким безробіттям.

14. При гіперінфляції виробнича діяльність стає неефектив­ною, йде переорієнтація на посередницьку діяльність. Масово згорта­ється виробництво. Гроші перестають виконувати свої функції (росте бартер), посилюються неплатежі (криза фінансово-грошової сфери). Порушуються кредитні відносини. виробництво і обмін рухаються до зупинки. Виникає економічний, соціальний і політичний хаос.

 

12.5. Антиінфляційне регулювання

 

Можливі такі два підходи до управління господарством в умо­вах інфляції:

– пристосування до інфляції і, відповідно, – адаптаційна по­літика;

– ліквідація інфляції шляхом активних заходів антиінфляцій­ної політики.

Кожен із названих шляхів має багато варіантів здійснення.

Адаптаційна політика побудована на тому, що всі суб’єкти в своїх діях враховують інфляцію через врахування втрат від зниження купівельної спроможності грошей.

Є такі методи цієї політики:

1)  індексація ставки процента шляхом збільшення її на вели­чину темпів інфляції;

2)  індексація початкової суми інвестицій, яка періодично ко­ригується згідно наперед обумовленого індексу;

3)  індексація ставок зарплати в бік збільшення відповідно до темпу інфляції. Мета – не допустити значних втрат доходів осіб з фік­сованими доходами. Однак уряд не завжди встигають підвищувати зарплату відповідно до індексу цін. Крім того, може розкрутитися інфляційна спіраль попиту;

4)  пошук працюючими додаткових джерел доходів (подвійна зайнятість);

5)  перебудова сімейного бюджету в сторону найбільш не-еластичних цін товарів; швидка матеріалізація грошей у товари; ажіо­тажний попит (втеча від грошей);

6)  фірми беруться лише за реалізацію короткострокових про­ектів, що дозволяє швидко повернути інвестиції і уникнути великих втрат. Нестача власних оборотних коштів підштовхує фірми до по­шуку зовнішніх джерел фінансування через випуск акцій та облігацій, лізинг та факторинг. Це призводить до зростання частки позичених коштів відносно власних і підвищує фінансовий ризикпідприємства, ризик неплатоспроможності (банкрутства);

7)  фірми переходять на формування спекулятивного запасу. Вони пригнуть мати перевищення кредиторської заборгованості над дебіторською і лише невелику кількість грошей зберігають на рахун­ках в банках;

8)  фірми змінюють політику використання прибутків. З одного боку, для стимулювання економічного інтересу до діяльності фірми менеджери змушені збільшувати кошти, які спрямовуються на матеріальне заохочення. З іншого – внаслідок того, що в умовах інфляції потік доходів зменшується, а потік витрат зростає, власники фірм змушені все більшу частку прибутку спрямовувати на розвиток виробництва;

9)  історія знає і інші варіанти адаптаційної політики. В 
60-70-х роках ХХ ст. в Англії застосовували політику “stop-go”(дуже обережний рух вперед). Це – політика стримування цін через моне-тарні обмеження грошової маси (стримування емісії грошей). Це стри­мування триває лише кілька місяців, але його наслідком є загострення проблеми виплат зарплати, пенсій, фінансування бюджетної сфери. Росте заборгованість державного сектора перед бюджетом. Падає про­дуктивність праці та життєвий рівень населення. І врешті здійснюється нова емісія і розпочинається новий виток інфляції.

В Україні в 1993-1994 рр. було вжито кілька заходів відпо­відно до політики “stop-go”. Найбільшим було обмеження в травні 1994 р., коли мало місце не просто гальмування, а абсолютне скоро-чення грошової бази (на 9,8 %). Але в наступних чотири місяці гро­шова маса зросла в чотири рази. Індекс споживчих цін грудня порів­няно з травнем 1994 р. зріс у 3,17 рази. Отже, політика “stop-go” дає лише короткочасову зупинку росту цін, але не може розв’язати проб­лему інфляції;

10) контроль за співвідношенням цін і зарплати дає позитив­ний ефект лише в короткостроковому періоді (наприклад, у Фінляндії – в 1967–1971 рр., в США – в 1951–1952 рр.). В довгому періоді така політика недієва.

В основі “компромісної теорії боротьби з інфляцією” ле­жить залежність між інфляцією та безробіттям відповідно до кривої Філліпса. Висновки з цієї кривої: для зниження темпів інфляції потрібно зменшувати безробіття. Само по собі це означає, що за прорахунки уряду повинні платити громадяни країни. Вважається, що безробіття зростає вище природного рівня (яким на сьогодні вважа-ється 5-7 %). Природним називають такий рівень безробіття, при якому динамічно врівноважуються фактори, що впливають на зміну зарплати та цін. При ньому досягається помірна взаємна стабільність цін та зарплати. Природний рівень повинен відповідати такій важливій вимозі: зайнятість повинна бути достатньою для ефективного розвитку економіки. Безробіття на природному рівні визначається як сума фрикційного та структурного за відсутності циклічного безро­біття. Практика показує, що для стримування інфляції майже у всіх країнах потрібно все більше звільняти, тобто підвищувати природний рівень безробіття. Так, за 70-80-ті роки ХХ ст. цей рівень зріс для США з 4 до 7 % працездатного населення.

Яку ж ціну платить суспільство за зниження інфляції?

Для зниження інфляції на 1 % безробіття протягом року по-винно бути на 2 % вище свого природного рівня. Згідно закону Оу­кена, це означає зниження ВВП на 5 % від потенційного. Так, для США в 1985 р. подібна втрата ВВП склала 160 млрд дол.

Україна в 1994-1996 рр. до певної межі застосувала таку за­лежність і заплатила за інфляцію значним скороченням ВВП. Так, ско­рочення ВВП в 1993 р. становило 14,2 %; в 1994 р. – 23 %; в 1995 р. – 11,8 %. В цілому, за 1991-1995 р. ВВП скоротився на 52,1 % і становив 47,9 % від рівня 1990 р.

В середині 70-х років ХХ ст. почали поширюватися непрямі методи впливу на ціни – “дефляційні” заходи монетарної та фіс-кальної політики.

До заходів монетарної політики відносять наступне:

– обмеження на приріст грошової маси;

– обмеження на обсяг кредитів з боку Національного (Цент-рального) банку;

– підвищення облікової ставки процента;

– підвищення норм обов’язкових резервів комерційних банків;

– продаж державних цінних паперів на відкритому ринку.

При застосуванні державних позик уряд отримує необхідні кошти, не збільшуючи грошової маси, що практично виключає виник­нення інфляції. Світова практика свідчить, що урядам багатьох країн, які використовували боргове фінансування, вдавалося втримувати низьку інфляцію навіть при значних бюджетних дефіцитах.

Умови для залучення державних позик такі:

1) сприятлива кон’юнктура на ринку ОВДП, що дає змогу за­лучати кошти при відносно невисокій процентній ставці. Надмірна процентна ставка може ускладнити проблему обслуговування держав-ного боргу і в майбутньому ляже додатковим тягарем на державний бюджет;

2) уряд повинен бути кредитоспроможним (здатним повертати свої борги).

До заходів фіскальної політики відносять:

– обмеження державних закупок та інвестицій;

–  відміна пільг та підвищення ставок прямих та непрямих податків;

– прийняття більш жорстких правил, які регулюють порядок та норми амортизаційних відрахувань.

Заходи та інструменти валютної політики – це підвищення курсу національної валюти, обмеження припливу “коротких” грошей з-за кордону, вжиття заходів підтримки позитивного сальдо платіж-ного балансу.

У часовому періоді в уряді існують такі дві альтернативи про­ведення антиінфляційної політики:

– поступове зниження інфляції (політика ”градуалізму”);

– різке зниження інфляції (політика “золотого індика”).

Обидва методи спираються на зниження темпів росту сукуп­ного попиту з відповідним впливом на ціни.

Політикою градуалізму називається період, коли уряд вживає заходів щодо скорочення грошової маси заходами монетарної політики.

Політика градуалізму розпочинається з незначного зниження темпу зростання грошової маси, яка зменшить сукупний попит ( зміститься на ). Сукупна пропозиція поки що не реагує і крива залишиться незмінною (рис. 12.7).

 

Рис. 12.7 – Політика “градуалізму”

 

Ціни знизяться від  до  і крива  зміститься на  (зниження цін знижує пропозицію). Подальше зменшення грошової маси змістить  на , рівновага переміститься в точку, ціни впадуть до .

Так триватиме доти, поки ціни не знизяться до бажаного рівня () і рівновага не досягатиметься в точці , при стані повної зай-нятості . При цьому в періоді узгодження цін не буде спостеріга­тися крупної рецесії, хоча рівень безробіття перевищить нормальний.

У випадку політики “золотого індика” уряд прагне збити високу інфляцію, швидко і різко зменшуючи кількість грошової маси в обігу, в результаті чого крива  суттєво зміщується вниз. Ціни різко знижуються, рівновага встановлюється в точці . Крива  відпо­відно різко знижується, ціни знову різко спадають до .

Ця політика чинить тиск на економіку шляхом збереження темпів зростання грошової маси на низькому рівні. Нарешті інфляція спадає настільки, що виробництво і зайнятість знову починають зрос­тати, економіка повертається в точку  з повною зайнятістю  та низьким рівнем інфляції 

Політика “золотого індика” породжує велику рецесію; вона може викликати соціальне потрясіння (рис. 12.8).

 

Рис. 12.8 – Політика “золотого індика”

 

Антиінфляційну політику „золотого індика” застосували на початку 90-х років ХХ ст. Польща, Чехія, Словенія, Естонія, Латвія, Литва. Вони швидко досягли фінансової стабільності і бездефіцитного чи малодефіцитного бюджету. При проведенні політики “золотого індика” шляху назад немає. Як показав досвід, люди, які раціонально формують свої очікування, схильні більше довіряти такій політиці, а не градуалізму.

В Україні в першій половині 90-х років ХХ ст. було застосо­вано саме політику градуалізму, яка дає менше безробіття, але й наба­гато менше знижує інфляцію. Градуалізм створює враження нерішу­чості дій уряду. Ця політика вимагає більше часу для своєї дії; вона не виключає можливості відмови від проведення антиінфляційних захо­дів, якщо, наприклад, чисельність безробітних виявиться більшою, ніж очікувалось.

В 1992-1993 роках застосовувалась також політика індексації доходів населення, яка не дала бажаних результатів.

З 1994 року було застосовано політику “золотого індика”. Гіперінфляцію 1993 року подолали швидким скороченням грошової маси. Так, якщо в 1993 році грошова маса зросла в 19,1 рази; то в 
1994 році – в 6,7 рази; в 1995 році – в 2,1 рази; в 1996 році – в 1,3 рази. Гіперінфляцію було приборкано. Спочатку її перевели в режим галопу­ючої, а з 1997 року – в режим поміркованої на рівні 10 % річних. По­бічним наслідком такої стратегії стало різке скорочення обсягів ви­робництва.

Для того, щоб антиінфляційна політика стала довгостроковою, необоротною, потрібні такі умови:

1) тверда і послідовна політика уряду, який має витримати тиск щодо звинувачень у жорстких монетарних та фіскальних заходах, а також щодо зниження виробництва. Повинна проводитись політика соціального захисту;

2) створення бар’єрів, які б протидіяли поверненню інфляції. Перш за все необхідно позбавитися бюджетного дефіциту і його по­криття за рахунок емісії. Національний банк має бути незалежним від уряду і повинна бути межа емісійного фінансування бюджетного дефі­циту.

 

Питання для самоконтролю

 

1. В чому суть інфляції як макроекономічного явища?

2. Назвіть основні причини інфляції.

3. Охарактеризуйте види інфляції.

4. Які ви знаєте типи інфляції?

5. Поясніть відмінність інфляції попиту від інфляції витрат?

6. Поясніть зміст інфляційних спіралей попиту та витрат.

7. В чому відмінність між інфляцією та стагфляцією?

8. Яким чином інфляція впливає на соціальні процеси?

9. В чому суть інфляційного податку?

10. Що таке сеньйораж?

11. Як пов’язані інфляція та дефіцит державного бюджету?

12. Які ви знаєте антиінфляційні заходи?

13. В чому полягає суть політики градуалізму?

14. Розкрийте суть політики “золотого індика”

15. Охарактеризуйте особливості інфляційного процесу в Україні.