Розділ 3. ОСНОВНІ ПЕРЕДУМОВИ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

 1. Основні напрямки державної молодіжної політики в Україні

Молодь - це специфічна соціально-демографічна група суспіль­ства, яка за своїм складом є дуже неоднорідною, має внутрішню дифе­ренціацію, визначається особливостями діяльності, способом життя, динамічністю та інноваційним потенціалом. Як специфічна соціально- демографічна група суспільства молодь визначається не лише за віко­вими критеріями, а й за місцем, котре вона посідає в соціальній структу­рі суспільства, за особливостями соціального становлення та розвитку, що дає їй змогу об'єктивно посісти своєрідне місце і бути задіяною в усіх сферах життєдіяльності конкретного суспільства. Це обумовлено, передусім, рядом об'єктивних обставин, серед яких основні це:

молодь, яка є достатньо великою суспільно-демографічною гру­пою, посідає важливе місце у народногосподарському виробни­цтві як єдине джерело поповнення трудових ресурсів;

молодь є головним носієм інтелектуального та фізичного потен­ціалу свого народу. Вона має великі здібності до праці, технічної і культурно-художньої творчості, до продуктивної діяльності у всіх сферах життя;

молодь має досить велику соціальну і професійну перспективу. Вона спроможна швидше за інші соціальні групи оволодіти но­вими знаннями, професіями.

Взагалі, поняття «молодь» досить різнопланово трактується в ба­гатьох галузях науки - філософії, соціології, політології, педагогіці, психології тощо. Зокрема, Перепелиця М. П. зазначає, що: «Молодь

це окрема соціально-демографічна група, яка вирізняється сукуп­ністю вікових характеристик, особливостей соціального становища та обумовлених тим і іншим соціально-психологічних якостей, що визначаються суспільним устроєм, культурою, закономірностями соціалізації, вихованням в умовах певного суспільства".

Закон «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» (1993 р.) визначав молодь як групу населення ві­ком від 15 до 28 років, з 1999 р. молодими людьми вважалися особи від 14 до 28 років, а з березня 2004 р. - від 14 до 35 років.

Розділ 3. Основні передумови соціально-педагогічної діяльності Визначаючи роль молоді як суб'єкта та об'єкта в історичному процесі розвитку суспільства, варто зауважити що ця роль досить специфічна. З точки зору механізму соціалізації молоді, спочатку молода людина, вступаючи в життя, є об'єктом впливу соціальних умов, сім'ї, друзів, інститутів навчання й освіти, а потім у процесі до­рослішання та переходу від дитинства до юності вчиться й починає сама творити світ, тобто стає суб'єктом усіх соціально-економічних, політичних та суспільних перетворень.

Таким чином, молоде покоління, одночасно як об'єкт і суб'єкт бере участь у соціальних перетвореннях, оскільки воно саме нама­гається впливати на суспільне життя, згуртувавшись в об'єднання, громадські структури, і, власне, відчуває на собі вплив суспільних перетворень через політику, яку проводить держава стосовно моло­ді. Тому держава повинна здійснювати певну політику щодо молоді

державну молодіжну політику, яка покликана забезпечити реальні умови для всебічного розвитку кожної молодої людини, максималь­ного залучення молоді до політичного, соціально-економічного та духовного життя суспільства.

Серед причин, що визначають необхідність реалізації державної молодіжної політики на сучасному етапі, можна назвати такі:

необхідність створення нової системи навчання та професійної підготовки молодих громадян в умовах структурних і техноло­гічних виробничих змін, відмирання традиційних галузей ви­робництва, запровадження нових технологій, що забезпечуються сучасними інформаційними системами, збільшення безробіття, зниження зайнятості молоді;

криза інститутів соціалізації особистості (сім'ї, школи, закладів культури, відпочинку і т.п.). Переважно такі інститути не всти­гають сьогодні за реальними потребами молодої людини, оскіль­ки використовують старі прийоми впливу на особистість;

реальне відчуження молоді від політичних та суспільних процесів;

наявність у житті молоді ряду факторів і проблем, що знаходять­ся поза межами правового регулювання.

Офіційно державна молодіжна політика в Україні оформилася в цілісний державний процес з часу прийняття Декларації «Про за­гальні засади державної молодіжної політики в Україні» (15 грудня 1992 року). З її прийняттям почався новий етап розвитку та розбу­дови оновленої держави. Молодь офіційно визнані рівноправним членом суспільства. На державному рівні визнані її проблеми і об­рані напрямки їх вирішення. Молодіжна політика виокремлюється з контексту соціальної та стає пріоритетним і специфічним напрям­ком діяльності держави. Відповідно до декларації, державна моло­діжна політика - це системна діяльність держави щодо конкретної особистості, молоді, молодіжного руху, що здійснюється в законо­давчій, виконавчій, судовій сферах. Вона ставить за мету створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов і гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуального, мо­рального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенці­алу як у власних інтересах, так і в інтересах суспільства.

До основних функцій державної молодіжної політики належать:

створення гарантованих соціально-економічних, політичних та інших необхідних стартових умов для молоді;

реалізація проблем, інтересів та запитів молоді, враховуючи ана­логічні інтереси інших соціальних груп суспільства;

координація зусиль усіх державних органів, організацій, рухів, різних соціальних інститутів суспільства по забезпеченню умов для розвитку і самореалізації молоді.

Державна молодіжна політика в Україні в освітній, соціальній, політичній, економічній сферах, а також в сфері розвитку духовного, культурного, фізичного потенціалу молоді та функціонування мо­лодіжних організацій здійснюється відповідно до чинного законо­давства України. Це обумовлюється тим, що саме через законодавчі акти регулюються взаємовідносини молодих людей з державою, їх права і обов'язки, створюються соціальні гарантії і т.п.

Нормативно-правовою основою державної молодіжної політи­ки України виступає певна законодавча база: «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» (15 грудня 1992 року), Закон України «Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді України» (1993 р.), які визначають загальні засади створен­ня та реалізації організаційних, соціально-економічних, політико- правових умов соціального становлення та розвитку молодих гро­мадян України в інтересах особистості, суспільства і держави. Закон України "Про молодіжні та дитячі громадські організації" (1 грудня 1998 року), визначає особливості організаційних і правових засад їхнього утворення та діяльності, а також державні гарантії щодо забезпечення їх діяльності. Закон України „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю" (21 червня 2001 р.) та Закон України „Про Загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004-2008 роки"

Розділ 3. Основні передумови соціально-педагогічної діяльності (18 листопада 2003 року) визначають організаційні і правові засади соціальної роботи з дітьми та молоддю.

Відповідно до законодавчої бази можна назвати суб'єктів дер­жавної молодіжної політики України:

держава, державні органи, що реалізують молодіжну політику;

Міністерство праці та соціальної політики, Міністерство у спра­вах сім'ї, дітей та молоді, департамент молодіжної політики, інші міністерства та центральні органи виконавчої влади;

Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України;

місцеві адміністрації (у складі яких діють структурні підрозділи по роботі з молоддю);

органи місцевого самоврядування;

політичні партії, суспільні рухи, об'єднання та організації (у тому числі молодіжні), фонди тощо;

Державна молодіжна політика України ставить за мету ство­рення соціально-економічних, політичних, організаційних, право­вих умов та гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуаль­ного, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах України. На основі цієї мети формулюються завдання державної молодіжної по­літики:

вивчення становища молоді, створення необхідних умов для зміцнення правових і матеріальних гарантій щодо здійснення прав і свобод молодих громадян, діяльності молодіжних органі­зацій з метою повноцінного соціального становлення та розви­тку молоді;

допомога молодим людям у реалізації та самореалізації їхніх творчих можливостей та ініціатив;

надання державою молодим людям соціальних послуг з навчан­ня, виховання, духовного і фізичного розвитку, професійної під­готовки;

широке залучення юнаків і дівчат до активної участі у національно-культурному відродженні українського народу, формуванні його свідомості, розвитку традицій і національно- етнічних особливостей;

залучення молоді до активної участі в економічному розвитку України.

Головні напрямки реалізації державної молодіжної політики в Україні випливають із основних сфер життєдіяльності молоді - соціально-політичної, соціально-економічної, освітньо-культурної:

розвиток і захист інтелектуального потенціалу молоді, поліп­шення умов і створення гарантій для отримання молоддю осві­ти, спеціальної професійної підготовки та перепідготовки;

забезпечення зайнятості молоді, її правового захисту з ураху­ванням економічних інтересів, професійних і соціальних мож­ливостей суспільства;

створення умов для оволодіння та безпосередньої участі моло­дих людей у відродженні та розвитку духовних і культурних цінностей українського народу, охороні та відтворенні навко­лишнього природного середовища;

формування у молоді почуття національної гордості, патріотиз­му, готовності захищати суверенітет України;

охорона здоров'я молоді, формування у неї глибокої потреби в духовному і фізичному розвитку.

Державна молодіжна політика повинна розроблятися і реалізову­ватися з урахуванням інтересів як самої молоді, так і суспільства, в кон­тексті економічного, історичного, національного та культурного розви­тку України, а в центрі такої політики повинна бути молода людина незалежно від її походження, національності, віросповідання тощо.

Особливого значення набуває той факт, що молодіжна політика повинна реалізовуватися, передусім, за рахунок ініціативи і діяль­ності самого молодого покоління, оскільки, це стосується як влас­них, так і суспільних інтересів молоді.

Державна молодіжна політика, зазвичай, здійснюється за трьо­ма основними напрямками: соціально-економічним, політичним та освітньо-культурним.

Перший має охоплювати основні сфери життєдіяльності моло­дої людини - навчання, професійна освіта і праця, побут, дозвілля, тобто все, що сприяє соціалізації особистості. Що до другого, то він пов'язаний з формуванням громадянської позиції, активності моло­дих людей, їх ціннісних орієнтацій, стійких норм моралі. За таких обставин можна стверджувати, що державна молодіжна політика спрямована, з одного боку, на відтворення робочої сили, робочих рук, а з іншого - на громадянську соціалізацію особи. Наведемо характеристику реалізації державної молодіжної політики в різних сферах життєдіяльності молоді:

Державна молодіжна політика у соціально-економічній сфері.

створення відповідної системи освіти, професійної орієнтації підготовки молоді до праці;

запобігання безробіттю, забезпечення зайнятості молоді;

встановлення для випускників шкіл, профтехучилищ, техніку­мів, ВНЗ, а також військовослужбовців, звільнених у запас, пев­них гарантій та можливостей для працевлаштування (це може бути щось на зразок права на перше робоче місце чи бронювання певної кількості робочих місць на виробництві);

стимулювання підприємств і організацій, що спрямовують ма­теріальні і грошові ресурси на спеціальні молодіжні програми і проекти, на забезпечення зайнятості молоді, на створення і організацію діяльності молодіжних організацій, які дбають про надання допомоги молодим;

розвиток нових форм трудової участі молоді у виробництві (створення економічних центрів, кооперативних, орендних під­приємств тощо, визначення певних пільг при їх оподаткуванні, кредитуванні тощо);

стимулювання молоді, молодіжних організацій на самостійне вирішення власних соціальних проблем (МЖК, Центрів науки, творчості, дозвілля тощо);

вирішення житлових проблем молоді (зокрема, створення сис­теми пільгового кредитування для молодих сімей);

державне стимулювання і фінансування молодіжного обміну з представниками інших держав з метою підвищення професійної кваліфікації молоді, набуття нових спеціальностей, розширення світогляду.

Державна молодіжна політика у соціально-політичній сфері. Беручи до уваги, що найважливіше значення для соціального,

громадського становлення молоді має її безпосереднє залучення до

участі у багатогранному політичному житті в Україні та за її меж­ами, державна молодіжна політика передбачає:

широке залучення молоді до формування усіх органів народо­владдя, державного управління знизу доверху, для вирішення усіх державних і суспільних справ;

створення умов для формування і розвитку політичної культу­ри молоді, її світогляду, залучення юнаків та дівчат до активної громадсько-політичної діяльності на засадах широкого політич­ного плюралізму, гуманізму та демократії;

надання усім молодим людям, їх організаціям широких можли­востей для користування інформацією, в тому числі і можливос­тей мати власні засоби інформації;

стимулювання і підтримка діяльності партій, громадських ор­ганізацій, рухів, об'єднань, що займаються введенням молоді до політичних процесів, які відповідають інтересам громадян і сус­пільства.

Варто наголосити, що в основі політики держави стосовно моло­ді у суспільно-політичній сфері має бути повага до ідей, тверджень, політичної, життєвої позиції самої молоді.

Державна молодіжна політика у галузі освіти і культури. Орієнтуючись на те, що поступово буде створена демократична,

самооновлювальна, безперервна система освіти, державна молодіж­на політика передбачає:

розвиток і удосконалення всієї системи освіти, створення фун­даментальної сучасної педагогічної і професійної бази, новітніх навчальних планів і методик;

надання усім молодим людям рівного права на отримання обов'язкової середньої освіти, матеріальної допомоги молоді, котра вчиться у ВУЗах і технікумах, на рівні прожиткового міні­муму;

створення необхідних умов і стимулювання розвитку і реаліза­ції творчого потенціалу юнаків та дівчат у сфері науки і техніки, літератури і мистецтва, художньої народної творчості, забезпе­чення доступу до вітчизняних і світових духовних цінностей;

розвиток спортивного руху, туризму, інших форм відпочинку молоді; підтримка і збереження здоров'я юнаків та дівчат, в тому числі і за рахунок охорони навколишнього середовища; створен­ня мережі профілактичних та медико-оздоровчих закладів для молоді; формування у молоді здорового способу життя; розши­рення виробництва і поліпшення якості товарів спортивного і туристичного призначення.

Державна молодіжна політика у сімейно-побутовій сфері.

Введення додаткових пільг стосовно підтримки молодої сім'ї, стимулювання дітонародження та виховання дітей;

реалізація заходів, що забезпечують гарантований прожитковий мінімум молодої людини;

розробка та встановлення системи пільгового довгострокового кредитування молоді з метою забезпечення її потреби, придбан­ня житла, товарів першочергового вжитку, будівництва житла;

введення для певних категорій молоді, за досвідом інших країн, так званих "молодіжних карток", що дають пільги на користу­вання транспортом, закладами культури і спорту, інші послуги;

використання зарубіжного і поширення вітчизняного досвіду щодо створення спеціальних фондів для молодих сімей із залу­ченням можливостей місцевих бюджетів, підприємств, громад­ських організацій;

підтримка соціально незахищених категорій молоді.

5) Державна молодіжна політика стосовно молодіжних органі­зацій.

Держава, її органи на місцях повинні підтримувати і стимулюва­ти діяльність молодіжних організацій, зорієнтованих на вирішення проблем молоді в її та державних інтересах.

Підтримка державою молодіжних організацій може здійснюва­тися матеріально, організаційно, а також шляхом:

звільнення молодіжних організацій, створених ними підпри­ємств, закладів і установ від оподаткування;

безоплатного передавання молодіжним організаціям споруд, приміщень, матеріальної бази, необхідної для роботи з молод­дю;

звільнення молодіжних організацій від внесення плати за ко­ристування землею;

надання молодіжним організаціям на вигідних засадах різнома­нітних видів кредитів і субсидій;

створення молодіжним організаціям умов для здійснення об­мінів, широкого співробітництва з молодіжними організаціями інших країн і територій.

Існують різні суб'єкти що розробляють та практично здійсню­ють державну молодіжну політику. На загальнодержавному рівні:

молодіжне (ювенальне) законодавство або певні Закони та рі­шення Уряду щодо молоді, її прав, обов'язків, соціалізації тощо;

комісія (чи комітет) у справах молоді у Верховній Раді;

міністерство (чи департамент, комітет і т. ін.) у справах молоді як виконавчий орган;

установи (інститути, центри), які займаються дослідженням мо­лодіжних проблем, підготовкою соціальних працівників;

різноманітні фонди, що сприяють здійсненню державної моло­діжної політики.

На місцевому регіональному рівні:

постійна комісія у справах молоді у місцевому органі влади (на сьогодні - в Раді народних депутатів міста, району, області);

управління (комітети) у виконавчих органах;

соціальні служби (громадські, державні) для молоді;

філії республіканських установ, закладів по вивченню проблем молоді та підготовці соціальних працівників;

фонди (чи їх філії) сприяння реалізації молодіжної політики. Основним ядром реалізації державної молодіжної політики в

Україні є цільові комплексні програми, що розробляються під па­тронатом Верховної Ради, уряду України, місцевих органів влади, міністерств і відомств, громадських організацій. Можливим є при­йняття і реалізація у майбутньому таких державних і регіональних програм, як: духовного і фізичного розвитку молоді; підготовки її до праці; випуску товарів і надання соціальних послуг молоді; підтрим­ки молодих сімей; житлового будівництва для молоді; громадської реабілітації молодих інвалідів; розвитку молодіжного підприємства; розширення міжнародних та регіональних зв'язків молоді тощо. До найбільш нагальних сьогодні належать розробка та реалізація таких програм:

формування та розвиток економічної самостійності молоді;

розвиток підприємницької ініціативи молоді;

створення соціально-економічного механізму захисту молоді від безробіття;

забезпечення духовного та фізичного здоров'я молоді;

створення умов для зміцнення молодої сім'ї;

підтримка обдарованої молоді; захист інтелектуального потен­ціалу країни;

формування системи надання соціальних послуг молоді;

підтримка молодіжного руху;

правове забезпечення державної молодіжної політики. Реалізація зазначених вище програм має сприяти забезпеченню

оптимальних умов соціалізації особистості молодої людини, тобто створенню соціально-економічних, політико-правових, організацій-

Розділ 3. Основні передумови соціально-педагогічної діяльності них гарантій з метою успішного входження особистості в суспіль­ство та реалізації творчого потенціалу особистості.

Основою соціально-педагогічної роботи є визнання людини найвищою цінністю. Соціальний педагог орієнтує свою діяльність не на одночасну допомогу всім верствам суспільства, а на допомо­гу конкретній людині, що потребує опікування з боку держави. На­вчити молоду людину бути самодостатньою у вирішенні особистих проблем, створити умови і гарантії для її позитивної самореалізації - ось спільне завдання соціального педагога і державних органів у процесі реалізації державної молодіжної політики.

Питання і завдання для самостійної роботи

Визначити причини виокремлення державної молодіжної полі­тики в специфічний напрямок діяльності держави.

Охарактеризувати основні соціальні та особистісні проблеми молоді в Україні на сучасному етапі.

Визначити роль молодіжних організацій в реалізації державної молодіжної політики в Україні.

Розробити таблицю основних напрямків України.

Які існують соціальні механізми вирішення молодіжних про­блем безробіття. Скласти таблицю законів, на яких базується державна молодіжна політика.

Проаналізувати сучасну систему цінностей української молоді: її сутність, особливості формування та прояву.

Література

Головатий М. Ф. Молодіжна політика в Україні: проблеми онов­лення/ Укр. НДІ проблем молоді. - К.: Наукова думка, 1993.

Декларація "Про загальні засади державної молодіжної політи­ки в Україні". - Закон України від 15 грудня 1992 року.

Довідкові матеріали про становище молоді та хід реалізації державної молодіжної політики в Україні. - К.: УкрНДІ проблем молоді, 1997.

Соціальні проблеми працевлаштування молоді: Аналітичний звіт / О. М. Балакірєва, О. О. Яременко та ін. - К., 2004.

Онікієнко В. В. Ткаченко Л. Г. Молодіжний ринок праці України: проблеми та шляхи вирішення. - К.: Рада з вивчення продуктив­них сил України НАН України. Український інститут соціаль­них досліджень, 2003.

Перепелиця М. П. Державна молодіжна політика в Україні (ре­гіональний аспект). - К.: Укр. ін-т соц. досліджень, Укр. центр політичного менеджменту, 2001.

Скуратівський В. А., Палій О. М. Основи соціальної політики: Навч. посіб. - К.: - МАУП, 2002.

Соціальна політика щодо сімей, які опинилися в складних жит­тєвих обставинах: Збірка: - К.: ГРЦСССДМ, 2008.

 2. Молодь як соціальний суб'єкт у структурі соціокультурного середовища суспільства

У вирішенні проблеми стабільного розвитку українського сус­пільства одним із актуальних завдань є соціальне становлення ново­го, молодого покоління, що включає формування світогляду, способу світосприйняття і розвиток системи цінностей та життєвих ідеалів. При цьому враховується сутність тих радикальних змін цивілізацій- ного рівня, які відбуваються в країні загалом і на селі зокрема.

Виокремлення в Україні молоді як соціально-демографічної групи населення та період „молодості" визначено Законом „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" [1] як період в межах 14-35 років. Нормативне визначення вікових меж молоді (особливо її верхньої межі) здійснюється суспільством, виходячи із мети її розвитку і соціально-економічних можливостей. І тут кожне суспільство має орієнтуватися в об'єктивності умов та об'єктивності оцінки вікового цензу молоді. Звуження меж призво­дить до того, що молода людина не встигає реалізувати процес са­мопізнання, формування здібностей, накопичення потенціалу, здій­снити повноцінне соціальне становлення. Тоді все це вона повинна буде робити уже у статусі дорослої людини, що не завжди реально, а особистість не зможе реалізувати свої можливості. Проте і розши­рення меж призводить, зазвичай, до інфантилізму, втрати соціальної активності і, врешті-решт, до зниження самоцінності, життєздатнос­ті особистості. В такій ситуації у молодої людини формується по­чуття неповноцінності, безвідповідальності за результати своїх дій.

Верхня межа молодіжного віку має визначатися при досягненні молодою людиною межі соціальної зрілості в кожній із соціальних сфер життєдіяльності, коли для неї відкриваються „межі" повної ді­єздатності в полі можливостей самостійного вибору життєвого шля­ху. Звичайно, такі можливості можуть бути і не використані, але це не означає, що фаза молодості буде продовжена. 98

Ще у другій половині XX ст. сформувалось поняття про молодь як про самостійну соціально-демографічну групу [2; 3; 4].

Труднощі щодо визначення поняття „молодь" пов'язані з тим, що вона є об'єктом дослідження багатьох соціально-гуманітарних наук. І, звичайно ж, кожна наука вивчає молодь у власному аспекті, визначивши для себе предмет дослідження. Тому зміст і обсяг по­няття „молодь" у такому разі буде відповідати його визначенню в рамках кожної науки.

Так, з позиції психології, визначення періоду молодості пов'язане з фазовим підходом, де кожен період розвитку особистості визнача­ється за характером переломних, критичних точок і стадій єдино­го цілісного життєвого циклу [5; 6; та ін.]. Межі молодіжного віку тут співвідносяться з першою кризою особистісного розвитку, що починається в 15-16 років зі спроби життєвого самовизначення і обумовлюється вибором майбутніх соціальних ролей. Верхня межа визначається другою кризою в духовно-світоглядному аспекті, що ніби свідчить про завершення молодості. Цей період психологи від­носять до 27-28 років, оскільки в цьому віці переважно уже сфор­мовані життєві цілі, система цінностей, визначились світоглядні орієнтири і позиції, переважно завершується період професійного самовизначення і становлення, а молода людина конституюється в суспільстві як самостійна особистість, яка має певний соціально- професійний статус.

В економічній сфері молодіжний вік визначається як період про­фесійного самовизначення, отримання спеціальності, оволодіння професійною діяльністю на певному рівні кваліфікації. Причому для різних соціально-професійних груп верхня межа цього періоду буде різною. Найнижчий він у робітничих спеціальностей. Для спе­ціалістів з вищою освітою вона визначається не лише отриманням диплома, але й певним періодом становлення повноцінного спеціа­ліста вищої кваліфікації. У сфері науки межа молодіжного віку до­сягає досить високого рівня, оскільки в Україні до 35 років науко­вий співробітник вважається молодим ученим.

У сфері соціології молоді на сьогодні визначають поняття „мо­лодь" і „молодість". До них належать: психофізіологічний, соціально- психологічний, рольовий, субкультурний, інтеракціоністський і аксіологічний підходи. При цьому лише соціологія дозволяє розгля­дати феномен „молодь" комплексно. Враховуються такі аспекти, як вікові групи і соціально-психологічні особливості молоді; специфіка соціального статусу, рольових функцій і соціокультурної поведінки; соціалізація як єдність адаптації та індивідуалізації; специфіка са­мовизначення й ідентифікації молоді як соціально-демографічної групи.

Серед учених, котрі вивчали проблеми молоді, В. Лісовський є одним із перших, хто визначив поняття „молодь": „Це покоління людей, яке проходить стадію соціалізації, засвоює або уже засвої­ло освітні, професійні, культурні та інші соціальні функції" [7, с. 9]. Автор у цьому визначенні звертає увагу на наявність аспекту кон­кретного покоління та оволодіння молодими людьми соціальними функціями у процесі соціалізації. І вже в кінці 90-х років в соціо­логічній літературі в характеристиці поняття „молодь" звертається увага на цей аспект: „Молодь як соціальна група є специфічною со­ціальною спільнотою, яка посідає певне місце в соціальній струк­турі суспільства, характеризується процесом набуття стабільного соціального статусу в різних соціальних підструктурах (соціально- класовій, соціально-поселенській, професійно-трудовий, соціально- політичний, сімейно-побутовий), а отже, відрізняється спільними проблемами і спільними соціальними інтересами та особливостями форм життєдіяльності" [8, с. 17].

Конституціональною ознакою для виокремлення молоді як соціального суб'єкта має бути така, яка б дозволила виявити його сутність. У цьому плані досить цікавими є міркування Ю. Терещен- ка, який у людині нашого часу (а отже, і в молоді) виокремлює такі риси:

по-перше, - це людина економічно вільна, винахідлива, ініціа­тивна, діяльна; їй притаманна самостійна творчість, пов'язана з організацією нової справи і постійним числом можливостей до­класти власні сили;

по-друге, - це людина, глибоко зацікавлена в особистій причет­ності до політичних свобод, вона характеризується розвиненою правовою і моральною відповідальністю, здатна захистити себе й інших;

по-третє, - це людина з виразно оформленою світоглядно- екологічною орієнтацією;

по-четверте, - це людина з національно орієнтованою свідоміс­тю; любить свій народ, рідну мову і культуру, що є засобом на­ціональної самоідентифікації [9].

Згідно з такою методологічною установкою, за основну консти- туціальну ознаку молоді можна прийняти її здатність до соціалізації в різних сферах життєдіяльності, у процесі якої відбувається засво­єння соціальних ролей та різний рівень їх активного прояву, а також становлення соціально-професійних і громадянських якостей осо­бистості.

Таким чином, молодь в такому визначенні представляється як сукупність молодих людей, яким суспільство в межах визначеного віку надає змогу соціального становлення як активного суб'єкта власної життєдіяльності.

Якщо ж говорити, що молодь як особистість, яка може бути ак­тивним учасником соціально перетворювальних процесів, то вік 14-35 - це період найбільш активного розвитку моральних та есте­тичних почуттів, становлення і стабілізації характеру і, що особливо важливо, - оволодіння повним комплексом соціальних ролей до­рослої людини, соціально-професійних, громадянських та ін. З цим періодом пов'язаний початок „економічної" активності, під якою де­мографи розуміють включення людини в самостійну продуктивну діяльність, створення власної сім'ї.

Розглядаючи молодь 20-35 років, можна сказати, що в цей пе­ріод відбувається реформування мотивації, усієї системи ціннісних орієнтацій, з одного боку, і простежується інтенсивне формування спеціальних здібностей у зв'язку з професіоналізацією, з іншого. Тому цей вік є центральним періодом становлення характеру й ін­телекту, це час спортивних досягнень, наукових, технічних, худож­ніх пошуків. Помітно закріплюється ті якості, яких не вистачило повною мірою у віці 14-19 років: цілеспрямованості, рішучості, на­полегливості, самостійності, ініціативності, вміння володіти собою. Посилюється інтерес не лише до моральних проблем (способу жит­тя, цілей діяльності, обов'язку, відповідальності та ін.).

Саме цей віковий період дозволяє поступово переводити молодь від спонукання до активного формування навичок виконання в сус­пільстві соціально значущих функцій, об'єктивованих вчинків, про­яву детермінованості поведінки, певної цілісності та самостійності щодо інших соціальних груп, специфічних соціально-психологічних рис та системи цінностей.

Пізнання сутності, характеру й особливостей такої соціальної групи як молодь - це є і теоретичним, і практичним завданням, яке дозволяє, з одного боку, створити умови для саморозвитку молоді, а з другого - включити її у всі соціокультурні процеси з метою про­гресивного перетворення суспільного життя і життєдіяльності всієї громади.

У такій проблемі поєднання особистісного і суспільного (у про­цесі реалізації молодіжної політики), на перший план ставиться особистість - суб'єкт всіх соціально значущих відносин. А отже, необхідно розглядати й окреслити роль і значення молоді у перетво­ренні соціальних змін і розвитку суспільства, у розвитку і реалізації молодіжної політики, традицій, культури тощо.

Саме в період „молодості" на етапі найбільш продуктивного ста­новлення особистості вирішуються дві основні групи проблем мо­лоді. Перша із них пов'язана з проблемами особистісного розвитку, які молоді люди ставлять і вирішують для себе, - це дорослішання, самопізнання, саморозвиток, самовизначення і самоствердження в соціальному світі. Причому варто підкреслити, що вирішення озна­чених проблем залежить, передусім, від самої особистості, від її ак­тивності, здатності до рефлексії, сили волі, психологічної стійкості, задатків і здібностей до різних видів діяльності, а загалом - від рівня життєздатності. Саме на цьому етапі відбувається внутрішня само- реалізація у процесі формування здібностей і особистісних якостей, формуються життєві цілі і створюється потенціал зовнішньої само- реалізації, що є рушійною силою досягнення соціально значущих цілей. Другу групу проблем для молоді визначає суспільство, спіль­нота, громада, мікросоціум. Адже для ефективної життєдіяльності і продуктивної самореалізації в соціальному середовищі необхідне засвоєння соціальних ролей, досягнення певного соціального стату­су, формування громадянських якостей особистості.

І в першому, і в другому випадку у вирішенні проблем молоді найбільш активним і зацікавленим учасником відповідних процесів виступає сама молодь як суб'єкт дії, взаємодії і соціально перетво­рювальної діяльності.

Процес розвитку, формування, зрештою прояву соціальної ак­тивності у молодої людини, безперечно, ставить її у різні соціальні ситуації, що потребує постійної корекції та управління цими про­цесами. Якщо в 14-16 років молода людина переважно відтворює, репродукує діяльність, у 17-18 - це прояв критицизму, скептициз­му, самовпевненості, то у 20-30 - це усвідомлені дії, позитивна кри­тика, самооцінка вчинків і дій. Водночас простежується акцент на інтересах і увазі до життєвої перспективи.

Розділ 3. Основні передумови соціально-педагогічної діяльності Окрім того, саме у цей період відбуваються кардинальні зміни у житті молоді: одні йдуть навчатися у ПТУ, другі у 10-12 класи, треті вступають до вищих навчальних закладів, четверті влаштовуються на професійні курси чи одразу на роботу. І в цей період життєдіяль­ності молоді слід звернути увагу на спроможність молодих людей із сільського середовища адаптуватися в нових умовах. Причому характерною ознакою цього періоду життєдіяльності молоді є по­силення усвідомлених мотивів поведінки, цілеспрямованості, рішу­чості, самостійності, наполегливості, ініціативності.

Проте не можна не загострити увагу і на такому питанні, як сприйняття суспільством молоді. Суспільство стало надавати моло­ді певний період часу для засвоєння соціальних ролей і створюва­ти відповідні умови. Саме на вирішенні цих завдань і зорієнтовані основні зусилля соціальних інститутів, які деяким чином пов'язані з процесами становлення особистості.

Без сумніву, розвиток соціальної особистості як суб'єкта соціо- культурного середовища залежить від змін соціокультурної ситуа­ції, у т.ч. політичні, економічні, правові, освітні зміни, навіть досить радикального характеру. А відтак кожній молодій людині нового со- ціокультурного середовища доцільно мати адекватні цим вимогам особистісні і соціальні якості, рівень розвитку необхідних власти­востей. Зокрема, можна назвати такі:

психологічну стійкість до стресових факторів і мобільність, го­товність до будь-яких можливих змін умов соціуму і природного середовища;

світоглядну і моральну стійкість до змін соціокультурного се­редовища, орієнтацію на нові цінності;

здатність до адекватної орієнтації й оптимізації своїх дій у полі невизначеності вибору і слабкої прогнозованості розвитку ситу­ації;

готовність приймати рішення і нести відповідальність за їх реа­лізацію та за результати і наслідки;

уміння визначати адекватні цілі, а також обирати оптимальні стратегії і тактики для досягнення результату в конкретному со- ціокультурному середовищі.

Проектуючи соціально-виховні процеси, важливим є визна­ння того, що соціальна активність молоді проявляється як досить ґрунтовна життєва установка особистості, котра усвідомлює, що все необхідне вона отримує від суспільства, завдячуючи своїй соціально

Соціальна педагогіка значущій діяльності, причому результатами цієї діяльності вона об­мінюється з іншими людьми.

Повертаючись до питання суб'єктності молоді у соціально- виховних процесах і проявах соціальної активності, слід наголосити на тому, що соціальна активність особистості (з притаманними озна­ками лише кожній конкретній особистості) проявляється у різних сферах її соціального життя. Так, наприклад, у сфері професійно- трудової діяльності соціальна активність може проявлятися у висо­кому професіоналізмі, творчій ініціативі, діловій відповідальності, постійному пошуку раціональних шляхів вирішення виробничих проблем.

У громадсько-політичній сфері соціально спрямована особис­тість володіє політичною культурою, має свою позицію, громадян­ську відповідальність. У сфері сімейно-побутової життєдіяльності вона проявляється у відтворенні нащадків і вихованні дітей, у відпо­відальності за добробут сім'ї, культурі сімейних відносин, у турботі і повазі до старшого покоління.

Але особливо помітним є прояв соціального становлення у сфе­рі духовного життя суспільства, громади. Тут вона проявляється в оволодінні молоддю досягненнями культури, створенні нових її зразків, утвердженні ідеалів демократичного суспільства, дотриман­ні загальнолюдських норм моральності і прагненні до морального самовдосконалення.

Ще однією досить важливою особливістю, на якій доцільно за­гострити увагу, є те, що життєздатна особистість в епоху демокра­тичних перетворень повинна бути індивідуальністю, проявляючи і розвиваючи специфічні особливості свого характеру, соціальну активність і здібності. Саме демократичне суспільство потребує від кожної молодої особи прояву своєї індивідуальності, своєї позиції до різних аспектів життя. Перед нею постає проблема вибору, про­блема індивідуального вирішення свого власного життя, досягнен­ня індивідуального успіху, прояву індивідуальних якостей і непо­вторності.

На нашу думку, прояв індивідуальності сприяє підвищенню рівня життєздатності молодої людини, гарантуючи їй можливість соціальної мобільності у соціокультурному середовищі, оскільки суть демократичних перетворень у суспільстві в тому і полягає, щоб кожен громадянин міг реалізувати себе, свої здібності, таланти, за-

Розділ 3. Основні передумови соціально-педагогічної діяльності безпечуючи тим самим успіх своєї діяльності і високий соціальний статус у громаді, суспільстві.

Соціологи доводять, що поступальний розвиток України, на­ближення якості життя молодих людей села до європейських стан­дартів неможливий без вирішення соціальних проблем молодого покоління, широкого його залучення до соціально-економічних, соціокультурних перетворень. А це можливо лише за умови впрова­дження практичних механізмів підтримки молоді, спрямованих, на­самперед, на формування її активної життєвої позиції. Хоча, слід за­значити, що державна молодіжна політика обґрунтовує її базування на визнанні того, що кожна молода людина є активним учасником розбудови суспільства і несе відповідальність за прийняття і вико­нання всіх рішень стосовно життєдіяльності молоді.

Із метою поліпшення стану справ в галузі освіти, забезпечення професійної підготовки, створення умов для кредитування, ведення інформаційно-просвітницької роботи необхідно сприяти залученню молодих людей до активної діяльності в громадських молодіжних і дитячих організаціях; зміцнювати соціальне партнерство між орга­нами державної влади і молодіжними структурами; створювати со­ціальне підґрунтя для ефективної діяльності кожної молодої люди­ни сільської місцевості. При цьому всі можливі соціальні інститути можуть спільно переломити позицію молоді щодо негативістського ставлення до життя в соціумі, змінити і посилити її соціальні ролі.

Зважаючи на визнання молоді як активного соціального суб'єкта, який здатний самостійно обирати для себе соціальну роль, можна говорити про соціальну мобільність молодої людини, яка, своєю чергою, передбачає певні соціальні дії особи. Причому така особа має сама орієнтуватися у доцільності й адекватності соціальних дій у певному середовищі і в певній ситуації.

Соціальна дія конкретного суб'єкта - це не просто будь-який вчинок чи акт поведінки, а лише та, що усвідомлена, цілеспрямо­вана, зорієнтована на дії інших суб'єктів і передбачає суспільну оцінку.

Таким чином, запропонований підхід до визначення молоді як суб'єкта усіх можливих соціальних процесів на селі, на наш погляд, достатньою мірою сприяє можливості розвитку соціально активної особистості і водночас враховує потреби суспільства, громади щодо становлення молодого покоління, здатного до ефективної життєді­яльності в нових соціально-економічних умовах.

Питання і завдання для самостійної роботи

Розкрити наукові підходи до змісту поняття «молодь».

Скласти таблицю основних характерологічних ознак молоді.

Визначити основні проблеми в життєдіяльності сучасної моло­ді. З'ясувати причини їх виникнення.

Довести, чому молодь є суб'єктом соціокультурного середови­ща.

Література

Закон України „Про сприяння соціальному становленню та роз­витку молоді в Україні" від 05.02.1993 // Нормативно-правове забезпечення діяльності центрів соціальних служб для молоді.

К.: ДЦССМ. 2002. - С. 29-36.

Бабочкин П. И. Социокультурное становление молодежи в ди­намично изменяющемся обществе: Дисс. ... докт. филос. наук: 09.00.11. - М., 2001.

Головатий Н. Ф. Социология молодежи. - К.: МАУП, 1999.

Іщенко М. П. Молодь - активний суб'єкт оновлення сучасної ци­вілізації // Вивчення молоді на сучасному етапі. - К.: Столиця, 1996. - С. 73-76.

Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания. - М.: Наука, 1977.

Жизненный путь поколения: его выбор и утверждение / Под ред. Титмы. - Таллин: Эхти раамат, 1985.

Лисовский В. Т. Социология молодежи: Учебник. - СПб.: Изд-во СПб ГУ, 1996.

Социальний облик молодежи / А. И. Вишняков, Н. Н. Чурилов и др. - К.: Наукова думка, 1998.

Терещенко Ю. Система методов профессиональной ориентации.

К.: Педагогічна думка, 1993.

 3. Соціокультурне середовище як педагогічний фактор розвитку соціально активної молоді

На основі вивчення наукових положень «соціокультурне серед­овище» можна охарактеризувати як складне організоване багато­рівневе утворення, де складові володіють відносно функціональною автономією один від одного і від цілого. Всі складові соціокультурного середовища об'єктивно постійно змінюються, що свідчить про те, що рух у соціокультурному середовищі є необхідною умовою її роз-

Розділ 3. Основні передумови соціально-педагогічної діяльності витку. Окрім того, у характеристиці соціокультурного середовища слід враховувати фактор часу і простору, які відображають соціаль­не буття культури.

Але при цьому не варто відкидати думки про те, що співвідно­шення різних цінностей в конкретному історичному соціокультур- ному середовищі також не є незмінним. І в кожну історичну епоху в одному й тому самому соціокультурному середовищі домінують нові ідеї і нові цінності, нова ієрархія будови системи цінностей тощо.

Виходячи з аналізу суті дефініцій «соціокультурне середовище», можна з впевненістю говорити про наявність у її структурі трьох обов'язкових складових - «людина - культура - середовище». Тому вивчення змісту цієї структури, її «статусу» в громаді, суспільстві, можливостей реалізації інтересів кожної людини і всього суспіль­ства разом є вкрай необхідним.

Безперечно, у структурі «людина - соціокультурне середовище» центральною є людина. Але у взаємовідносинах організму з серед­овищем «два члени уже не є рівноправними, оскільки суб'єкт є пер­винним і вихідним, а середовище виступає як фактор, що має певне значення для організму» [1, С. 41]. До того ж середовище людини включає комплекс природних (фізичних, хімічних, біологічних) і соціальних факторів, які можуть впливати безпосередньо або опосе­редковано на життя і діяльність людей. Проте ми повинні пам'ятати і про те, що одна людина щодо іншої також виступає як складова се­редовища, впливаючи на неї своїм ставленням і діями. Для людини соціальна спільнота існує у її спілкуванні, взаємодії, взаємозв'язку, комунікації та інших процесах.

Це дозволяє нам висловити думку про те, що за своїм соціаль­ним призначенням соціокультурне середовище має відповідати трьом основним вимогам:

формувати соціально й особистісно значущі потреби, інтереси, запити і забезпечувати умови для їх задоволення відповідно до соціальних і культурних норм;

створювати умови для самореалізації духовних сил особистості і соціальних спільнот;

забезпечити відтворення соціокультурного потенціалу. Безперечно, необхідно зважати на те, що кожне соціокультурне

середовище має свою специфіку: особливості способу життя; спе­цифіку умов праці, побуту; циклічність у відтворенні соціально- демографічної і професійної структури населення, норми поведінки і форми спілкування жителів села; можливості культурних і освітніх установ. Тому можна сказати, що соціокультурне середовище - це все, що оточує молоду людину і з чим вона взаємодіє: освітнє серед­овище, виховне, сімейно-побутове, трудове, середовище громади, культурно-просвітницьке середовище, управлінсько-координаційне та ін.

Безперечно, означені типи соціокультурного середовища не рівноцінні, але кожен із них може бути значущим для індивіда на певному етапі його життя і відповідно стимулювати його розвиток у певному напрямку. Усе висловлене вище дозволяє говорити про те, що сільське соціокультурне середовище - це досить складний комп­лекс, що поєднує різні соціально значущі для виховання фактори: соціально-економічні, національні, конфесійні, майнові, вікові.

Водночас слід сказати, що сучасне село зазнало помітних змін. Досить явно простежується активна міграція молоді із сіл у міста. Частина із них залишається проживати в селі, а продуктивною пра­цею займається у місті, що призводить до того, що молода людина не стає міським жителем, але вже надірвала коріння зв'язку з рідним селом. Тому можна завдячувати вітчизняним науковцям, котрі по­бачили й окреслили проблеми сучасного села і прогнозують можли­вості соціально-виховної роботи з молоддю. При цьому важливим чинником трансформації сучасного у період його реформування є суттєві зрушення у соціальній структурі. Її можна представити „як сукупність таких соціальних прошарків: субеліта, середній клас, який поділяється на верхній, базовий та нижні середні шари, а та­кож нижній прошарок" [2, С. 23].

Водночас, слід зазначити, що саме таке розшарування досить часто призводить до суперечностей у взаємовідносинах молодого покоління, оскільки для молоді притаманне бажання якнайшвидше самореалізуватися і задовольнити свої потреби.

Досліджуючи соціальне середовище як педагогічний феномен, ми повинні виходити із розуміння того, що його позитивний вплив на життєдіяльність і соціальну активність молоді можливий за умо­ви функціонування міжособистісного простору, в якому кожна осо­бистість відчуває себе комфортно в емоційному плані і стабільно у плані самореалізації. І тому, говорячи про соціокультурне середови­ще села, ми вважаємо за доцільне підкреслити, що важливим факто­ром у його позитивному впливі на молодь є формальність у взаємо-

Розділ 3. Основні передумови соціально-педагогічної діяльності діях, особистісна значущість, емоційна насиченість, високий рівень включення у спільні справи. Все це створює умови для позитивного розвитку особистості.

Розкриваючи соціокультурне середовище, ми поділяємо його на світ дітей, світ молоді і світ дорослих, які постійно взаємодіють один з одним чи всі разом. Водночас світ молоді можна розділити ще на кілька сфер:

сфера відносин молодих людей зі своїми близькими друзями;

сфера відносин молодих людей з дорослими (педагогами, батька­ми, соціальними працівниками, адміністрацією району, міста).

Соціальне середовище, в якому перебуває сьогодні молодь, ви­світлює невпевненість у собі, стресову нестійкість, високий рівень роздратування, змушує молодь пристосовуватися до різних сфер взаємовідносин, де інші допомагають вирішувати згадані проблеми, засвоювати певні стереотипи поведінки, прив'язуючись до груп за­вдяки солідарності, розумінню і відкритості відносин.

У вітчизняній педагогічній науці простежуються витоки вихо­вання молоді в адекватному соціокультурному середовищі. Це до­сить добре висвітлюється у працях Н. Селіванової, В. Сухомлин- ського, С. Швацького. Причому соціальне виховання базується на методологічному визнанні як системоутворювальний фактор осо­бистості: її інтересів, мотивів, цілей, здібностей, активності тощо. І тоді нові соціокультурні системи створюються шляхом поєднання окремих соціальних інституцій, в яких розгортається життєдіяль­ність молоді і в яких діють свої механізми впливу на неї і технології розвитку в молоді соціальної активності.

Отже, „соціокультурний простір" - це простір для спільної жит­тєдіяльності молодої людини та інших суб'єктів цього простору, що дозволяє забезпечити вибір цінностей, життєвого сенсу, кон­кретного мікросередовища діяльності, способів самореалізації, які функціонують на принципах соціально-особистісної детермінації, соціально-культурної обумовленості, інформаційної забезпеченості (вибіркової) та мотиваційної спрямованості.

Водночас, це системне явище, яке може швидко зникати, якщо ми зосередимось лише на одній сфері життєдіяльності молодої людини. Адже вплив різноаспектних сфер (освітньої, виховної, сімейно-побутової, трудової, громади, культурно-просвітницької, управлінсько-координаційної) не можна розглядати окремо, неза­лежно одну від другої, оскільки в реальній ситуації вони не можуть функціонально діяти, а в контексті соціокультурного середовища суспільства ці сфери життєдіяльності молоді набувають нового зна­чення. Це і спонукає до того, щоб їх розглядати у єдності.

Окрім того, слід зазначити, що вплив означених нами сфер буде достатньо вагомим, якщо молода людина буде включена в кожну (чи у більшість) із них, а це відбувається під час її діяльності і відносин. Отже, означені характеристики дозволяють ще раз підкреслити, що соціокультурне середовище є інтегрованим фактором, що впливає на розвиток соціальної активності молоді.

Привертає увагу той факт, що чим багатшою є соціокультурне середовище, тим легше кожній молодій людині розкрити індивіду­альні можливості, спиратися на них з урахуванням виявлених інтер­есів, нахилів і об'єктивного досвіду, набутого в сім'ї, школі, на робо­ті, у процесі реальної взаємодії зі світом. При цьому соціокультурне середовище визначається нами як простір спільної життєдіяльності молоді, вчителів, батьків, громади, які сукупно впливають на вибір цінностей, засвоєння життєвого сенсу, розкриття індивідуальних ресурсів особистості, освітньої, культурної і професійної самореа- лізації.

Практика засвідчує вплив середовища на особистість як у плані позитиву, так і в плані негативу. Тому можна говорити, що серед­овище може: 1) гальмувати розвиток особистості і її соціальну ак­тивність; 2) бути нейтральним щодо до особистості; 3) стимулюва­ти особистісний розвиток і соціальну активність особистості (воно може мати достатній потенціал для створення оптимальних умов щодо стимулювання соціальної активності). Причому взаємодія особистості і соціокультурного середовища відбувається найбільш повноцінно у діяльності, спілкуванні, у створенні специфічної ком­фортної атмосфери для реалізації спільних інтересів.

Якщо вести мову про ставлення молоді до конкретного соціо- культурного середовища, то вона може займати різні позиції:

а)  перебування молоді в конкретній місцевості може бути лише формальним (зареєстрованим), зв'язки з мікрогрупами і сфера­ми середовища - мінімальними, суть зводиться лише до місця проживання (іноді нічного, іноді у вихідні дні), ставлення моло­дої людини часто байдуже;

б)  ставлення молодої людини до соціокультурного середовища ві­дображає споживацький характер, причому воно використову­ється, переважно, як сфера послуг;

в)  взаємодія молодої людини з соціокультурним середовищем як з полем діяльності: воно продукує нові засоби і форми діяльнос­ті, бере участь в організаційних заходах, підтримує традиційні види діяльності тощо;

г)  молода людина вважає себе суб'єктом розвитку соціокультурно- го середовища, а його (середовище), своєю чергою, умовою для особистісного розвитку і соціального становлення.

Без сумніву, позиція молодої людини в соціокультурному се­редовищі обумовлена суб'єктивністю її сприйняття. Скажімо, те, що для однієї молодої людини чи мікрогрупи є цінним і важливим, має чітке окреслення і смисл, то для інших воно може бути незрозумі­лим, не відповідати їхнім запитам, інтересам і може не стати їхнім позитивно спрямованим середовищем. Від такого суб'єктивізму у сприйнятті соціокультурного середовища молодою людиною зале­жить роль і міра його впливу на особистість. Їх різнорівневість і різ- ноаспектність дозволяють прогнозувати можливий перехід суб'єкта від однієї позиції до другої, більш продуктивної, більш змістовної і більш переконливої.

При цьому молода людина буде виступати як суб'єкт взаємодії з соціокультурним середовищем за умови, якщо це середовище зможе сприяти прояву суб'єктності і, до того ж, йому притаманні ознаки:

а)  цілісність, що означає введення всіх необхідних і значущих для

молодої людини компонентів взаємодії до системи „людина - навколишній світ", створення інтегрованого соціального і куль­турного простору;

б)  варіативність, яка обумовлює наповнення смислового поля со-

ціокультурного середовища різноманітністю смислів і значень, можливістю вибору змісту і видів діяльності; варіативність стає умовою самовизначення молоді в соціокультурному середови­щі, допомагає особистості виявити адекватні шляхи взаємодії не лише безпосередньо в одному середовищі, але й в інших сферах життєдіяльності.

І, нарешті, ще один момент, на який варто звернути увагу, - це наскільки соціокультурне середовище відповідає потребам та інтер­есам сучасної молодої людини?

Незаперечним є факт, що соціокультурне середовище є просто­ром для самореалізації молодої людини, оскільки основні завдання соціального виховання полягають у створенні різних соціосередо- вищ, в яких відбувається формування соціальної активності молоді,

Соціальна педагогіка самореалізації її творчих сил. Враховуючи те, що інтереси і потреби молоді є досить різноманітними і динамічними, соціокультурне се­редовище має бути достатньо багатогранним. Молодь, переважно за­йнята роботою чи освітою і, що є незаперечним, обмежена у коштах, тому доцільно створити такі умови, щоб максимально наблизити до молоді поле задоволення їхніх інтересів, щоб молоді люди мали змогу обрати таку нішу їхньої діяльності, яка б не лише приносила задоволення, але й давала змогу бачити перспективу свого розвитку. Адже чим ширшим є середовище, яке відкриває людині доступ до загальнолюдських і культурних цінностей, чим воно багатогранні- ше і чим воно більше надає можливостей для саморозвитку молодій людині, тим більше воно відповідає вимогам і умовам, необхідним для соціального становлення особистості.

Чому важливо розглядати саме соціокультурне середовище як багатогранний фактор розвитку соціальної активності молоді?

Справа в тому, що соціокультурне середовище є найбільш за­гальним серед усіх середовищ. Воно багатофункціональне, багато- факторне, спільне поле охоплює не лише професійний чи побутовий, інформаційний чи освітній простір, але й пронизує всю життєді­яльність особистості, формує певний спосіб життя. Водночас, со- ціокультурне середовище не є простим поєднанням двох середовищ - культурного і соціального, але вже сам термін „соціокультурне се­редовище" передбачає два аспекти, в контексті яких ми розглядаємо розвиток соціальної активності молоді: соціальний і культурний, які мають вплив на всі сфери життєдіяльності.

Сьогодні склалася тенденція, що найбільш ефективними у со­ціальному становленні молоді є фактори освітнього середовища (навчання, виховання, просвітництва, дослідницької діяльності), особливо це стосується учнів старших класів, студентів навчальних закладів різного типу. Освітнє середовище, безперечно, стає важ­ливим засобом особистісного становлення молоді не лише в руках педагога, але й у руках громадських організацій, академгруп, класів, органів місцевого самоуправління тощо.

Це дозволяє нам стверджувати, що багатогранність факторів освітнього середовища сприяє формуванню у молоді таких якостей, як інтелектуальна мобільність, готовність засвоювати нову інфор­мацію, рівень освіченості, культури і почуттів, об'єктивне і наукове пізнання світу. На нашу думку, фактори освітньої сфери, зазвичай, допомагають молодій людині продуктивно взаємодіяти з іншими

Розділ 3. Основні передумови соціально-педагогічної діяльності сферами життєдіяльності і з іншими соціальними інституціями. У розвиненому соціокультурному середовищі координатор соціально- виховної роботи завжди продуктивно використає творчий та інте­лектуальний потенціал освіченої молоді з метою розширення зони духовного і морального впливу на інші категорії жителів.

Помітним фактором впливу соціокультурного середовища на формування соціальної активності молоді села є також її інформа­ційне оточення. Молода людина потребує постійного розширення інформаційної сфери, оскільки вона повинна орієнтуватися у ши­рокому інформаційному полі. Формування інформаційної куль­тури молоді є обов'язковою умовою розвитку особистості загалом. Поінформованість молоді - це не „нав'язування" певних передач, фільмів, преси, літератури, політичних поглядів, це ще й підтримка народних традицій, це формування світоглядної цілісності, це збе­реження мовної культури, сприйняття державної атрибутики, по­зитивне ставлення до громадянства, прояв етнічної толерантності, терпимості до релігійних конфесій.

Безперечно, в кожній із означених сфер життєдіяльності мо­лоді домінують ті чи інші фактори. Так, скажімо, у культурно- просвітницькій чи фізкультурно-оздоровчій сферах особливо зна­чущим є фактор спілкування, який допомагає формуванню у молоді навичок мовленнєвої взаємодії, прояву ставлення до інших людей. Завдяки сформованому спілкуванню молода людина вибудовує від­носини зі своїми ровесниками чи з референтними групами. А відтак, завдяки пізнанню інших людей, вона пізнає і саму себе, сприймає впливи інших учасників того чи іншого соціального проекту як мож­ливість проявити власне „Я" у взаємодії з ними, здійснити корекцію власної позиції чи намірів тощо.

Ми не ідеалізуємо силу соціокультурного середовища у станов­ленні соціально активної особистості, але, водночас, органічне й адекватне конкретній сфері використання соціально-педагогічних факторів - все це створює духовно-моральну атмосферу в молодіж­ному мікросоціумі.

Як засвідчує практика, найбільш невимушено й органічно фор­мується і проявляється соціальна активність молоді у культурно- просвітницькій сфері. З одного боку, молодь має змогу провести вільний час, відпочити, діяти за інтересами, а з другого - організато­ри соціального виховання мають змогу змоделювати таку культурно- просвітницьку сферу, в якій кожна молода людина матиме змогу не

Соціальна педагогіка лише задовольняти свої інтереси і потреби, але й бути активним учасником у створенні і реалізації соціальних проектів, які є важли­вим фактором формування соціальної активності.

Таке розуміння і використання факторів впливу на особистість робить дозвілля специфічною формою самовираження, коли віль­ний час перетворюється у засіб активного розвитку молоді. Чітка система культурно-просвітницької діяльності - це міцна соціально- педагогічна платформа для розгортання просвітницької діяльності: клуби за інтересами, клуб молодої сім'ї, клуб любителів природи, мистецька вітальня, клуб любителів народної пісні. Завдяки таким формам роботи в мікроколективах живе стійкий клімат доброзичли­вості, толерантності, поваги, зникають стресові напруги, а творча ді­яльність піднімає людину на нову сходинку від споживача духовно- культурних цінностей до творця.

Безумовно, «соціальне становлення сучасної молоді не потребує патерналізму, надмірної опіки з боку дорослих, держави. Їй, переду­сім, необхідно лише створити належні умови для плідної праці, на­вчання і відпочинку, допомогти відчути власну гідність, віру у свої сили, реалізувати бажання власною працею досягти кращого життя, а не пасивно очікувати його» [3, С. 193]. Тому у цьому плані суттєву роль відіграє управління і координація життєдіяльності молоді на селі. Ця сфера має свої важливі змістові складові, які дозволяють оперативно, гуманно і на демократичних засадах втручатися у жит­тя молоді.

Особистісне становлення молоді як соціально активної осо­бистості не може бути вирішене лише завдяки дії одного фактора, оскільки, соціокультурне середовище є інтегрованим соціальним простором, в якому всі сфери взаємодіють у вихованні молоді і вза­ємодоповнюють одна одну. А у своїй сукупності вони є водночас і комплексним фактором саморозвитку особистості. При цьому сила впливу усіх факторів залежить як від суб'єктивного сприйняття, так і від ставлення сільської до соціокультурного середовища в за­галом.

Питання і завдання для самостійної роботи

Розкрити поняття «соціокультурне середовище» та охарактери­зувати його складові.

Визначити сутність соціальних функцій соціокультурного се­редовища.

Обґрунтувати комплексність педагогічної спрямованості соціо- культурного середовища.

Розробити модель конкретного соціокультурного середовища як педагогічного фактора впливу на молодь.

Література

Мануйлов Ю. С. Средовой поход в воспитании: Дис. ... докт. пед. наук: 13.00.01. - М., 1997.

Шатохін А. М. Концептуальні засади ринкової трансформації соціальної сфери села // Збірник наукових статей. - Вип. 2-3. - К.: У.: 2006.

Бітаєв В. А. Людина і соціокультурне середовище: проблема взаємо-адаптації // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності (альманах). - К., 2000. - С. 81-90.

Давиденко А. Роль соціального середовища у творчості людини // Збірник наук. праць. - К., 2004. - С. 57-61.

Пащенко Д. І. Зарубіжний досвід гуманізації соціального серед­овища та виховання. - К.: Знання, 1999. - 208 с. - Бібліогр.: С. 188-206.

 4. Захист прав дитини як соціально-педагогічна проблема

У Конвенції про права дитини наголошується, що "дитиною є будь-яка людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо за законом, стосовно цієї дитини вона не досягає повноліття раніше". Можна сказати, що діти - це особлива соціально-демографічна гру­па населення, яка, маючи вікові межі від народження до 18 років, має і свої специфічні потреби, інтереси та права, але не володіє достат­ньою спроможністю отстоювати і захищати їх перед суспільством.

Дитинство можна розглядати з різних позицій, а отже, існують і різні його визначення.

Дитинство - стадія життєвого циклу людини, в період якого продовжується становлення організму, розвиток його найбільш важливих функцій, найбільш активно здійснюється соціалізація ін­дивіда, яка включає засвоєння певної системи знань, норм і ціннос­тей, оволодіння соціальною роллю, що дозволяє дитині формува­тись і функціонувати як повноцінному члену суспільства, цілісній особистості.

Соціальна педагогіка Вивчення дитинства в різних суспільствах є багатоаспектним і міждисциплінарним явищем. Сьогодні досить гостро стоїть питан­ня про становище дітей, під яким ми розуміємо сукупність умов, які склалися у суспільстві для виживання і розвитку дітей. До цих умов належать: міра матеріального забезпечення життя дітей, стан охоро­ни здоров'я дітей, розвиток мережі оздоровчих установ, система сус­пільної освіти і виховання, виховні можливості сім'ї, розвиненість державної турботи про дітей і законодавчі норми, які обстоюють життєво важливі права та інтереси дітей.

Специфіка й основне спрямування соціальної політики в галузі дитинства в сучасних умовах - це усунення негативних наслідків процесів, які відбуваються в суспільстві, та створення умов для пе­реорієнтації діючих і появи нових соціальних інститутів, які мають задовольняти потреби, реалізувати інтереси дитини.

Зміст цього напрямку соціальної політики визначає дві основні групи цілей:

перша - створення соціальних, економічних і правових умов для задоволення найбільш важливих потреб та інтересів у конкрет­ній ситуації. Мається на увазі подолання стримуючих факторів щодо організації дитячого харчування, системи освіти й охоро­ни здоров'я, а також - інститутів та установ, які забезпечують фізичний, духовний та культурний розвиток дітей;

друга - компенсація відмежованості деякої категорії дітей, га­рантія їх виживання.

У складних умовах розвитку України важливо не лише своєчас­но констатувати чи передбачити можливі негативні наслідки для ді­тей в результаті різних соціальних змін, але й протистояти цим на­слідкам через систему соціального захисту.

Соціальний захист слід розуміти як систему заходів, спрямова­них на відновлення зовнішніх соціально-економічних, політичних, медико-екологічних, правових, психолого-педагогічних умов, які забезпечують на сучасному рівні виживання і розвиток дітей, подо­лання ситуації, коли дії окремих осіб чи інститутів здійснюють без­посередню шкоду здоров'ю, психічному, моральному, інтелектуаль­ному розвитку дитини [3].

Згідно з вітчизняною практикою, інтереси дітей як особливої соціально-демографічної групи на сьогодні враховуються, пере­важно, в межах державної сімейної політики. А в такому випадку, як відомо, не всі запити та інтереси дитини можуть бути задоволені

Розділ 3. Основні передумови соціально-педагогічної діяльності завдяки сім'ї. Потреба у спілкуванні, отриманні нової інформації, активній, творчій, продуктивній діяльності, вдосконаленні своїх здібностей, умінь тощо - все це може реалізуватись лише завдяки введенню дитини в широкі соціальні сфери: школу, сферу дозвілля і мистецтва, культури, молодіжної субкультури. Адже соціальна по­літика в галузі дитинства повинна охоплювати всі сфери життєді­яльності дитини.

Основними завданнями соціальної політики (в різних умовах) можуть бути:

контроль за роботою дитячих установ різного типу;

соціально-медична допомога дітям;

інформаційно-правова допомога неповнолітнім з питань освіти, набуття професії, працевлаштування, реалізації культурних і дозвіллєвих потреб та ін.

Звичайно, позитивних результатів можна досягти не просто турбуючись про конкретну дитину (хоча і це необхідно), а беручи до уваги кардинальні рішення, які впливають на ціле покоління, вікові чи соціальні групи. Такими можливостями, насамперед, безперечно, володіє школа.

Перші спроби створення пакету норм, які регламентували між­народний захист дітей, зроблені Лігою націй одразу після закінчен­ня першої світової війни. При цьому в самому Статуті Ліги націй не було позицій, які б безпосердньо стосувалися захисту дітей. Проте в межах правово-творчої діяльності цієї міжнародної організації були підписані угоди про припинення торгівлі жінками і дітьми.

Найбільш істотним актом щодо захисту дітей, прийнятим за під­тримкою Ліги націй, стала Женевська декларація 1924 р., а в 1952 р. - Декларація ООН про права дитини.

Не менш важливими щодо захисту прав дітей є створення між­народних організацій: Дитячий фонд ООН (1946 р.), ЮНІСЕФ - міжнародна міжурядова організація, основною функцією якої стало надання матеріальної допомоги у роботі з дітьми в різних країнах та підтримка заходів щодо виховання дітей; Міжамериканський Ін­ститут дитини в США (1919 р.); Всесвітня рада з питань обдарова­них і талановитих дітей в Англії (1975 р.); Міжнародна федерація дитячої співдружності в Норвегії (1948 р.); Міжнародний комітет дітей і юнаків у Женеві (1957 р.); Європейське Бюро з питань дітей і молоді (1949 р.) та ін.

Функціонування і діяльність міжнародних неурядових органі­зацій сприяють розвитку інституціонального співробітництва щодо захисту дітей. Хоча лише ЮНІСЕФ є єдиною міжнародною орга­нізацією універсального типу, яка вирішує проблеми захисту прав дитини.

Останніми роками посилюється інтерес міжнародного загалу до питання захисту дітей і спрямований він не на абстрактний захист прав дітей, а на такий захист, який би відповідав основним принци­пам і нормам міжнародного права. Першою спробою вирішення цих проблем стала прийнята в 1989 р. Конвенція ООН про права дити­ни, яка визнала дитину суб'єктом права, а її інтереси пріоритетними перед потребами суспільства.

Конвенцію прав дитини конкретизує, поглиблює положення Де­кларації прав дитини, покладаючи на уряди, які її прийняли, насам­перед, правову відповідальність за їх дії стосовно дітей. Положення Конвенції можна звести до чотирьох основних вимог, які мають за­безпечити права дітей: виживання, розвиток, захист і забезпечення активної участі в житті суспільства. При цьому в Конвенції закладе­ні два цілепокладаючі принципи:

дитина є самостійним суб'єктом права, тому охоплюючи весь комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини, Конвенція одночасно визнає, що ре­алізація одного права невід'ємна від реалізації інших;

пріоритетність інтересів дітей перед потребами сім'ї, суспіль­ства, релігії. Свобода, необхідна дитині для розвитку своїх ін­телектуальних, моральних і духовних здібностей, потребує не лише здоров'я і безпечного середовища, які відповідають рівню за нормами охорони здоров'я, забезпеченню нормами харчуван­ня, одягу і житла, але й надання всього цього в першу чергу. Водночас, у цьому документі зафіксовані особистісні, соціальні,

культурні і політичні права дитини. До особистісних належать пра­ва: на життя, виживання і розвиток; на невідкладну реєстрацію після народження; на ім'я від народження; на отримання національності; право визнавати батьків і виховуватися ними; зберігати свою інди­відуальність, у т. ч. громадянство, національність, ім'я і сімейні від­носини; на свободу думки, совісті і релігії; на свободу від знущання, жорстокості і нелюдського ставлення чи покарання; право не бути засудженим на смерть чи обмеженні свободи жити, на збереження вікової межі, коли дитина не може нести правову відповідальність.

При цьому особлива увага звертається на відповідальність бать­ків і педагогів за долю дитини. Тому соціальний педагог має здій­снювати пропаганду і роз'яснення матеріалів Конвенції за допомо­гою певних структур просвітницького плану, введення мінікурсу "Права дитини" з врахуванням особливостей вікових груп та прин­ципу доступності.

Основними вимогами до читання цього курсу мають бути: про­стота викладу, цікавий, емоційно насичений матеріал, актуальність змісту, максимальне наближення до життя з метою збагачення до­свіду дітей, науковість і врахування логіки пізнання, зв'язок про­блем і явищ, які вивчаються, з життям шкільного колективу.

Певним орієнтиром у виборі засобів виховних впливів на дітей у процесі реалізації норм Конвенції є бажання розвивати і зміцнюва­ти у них почуття честі, власної гідності, без яких навіть досить міцні знання положень Конвенції не забезпечать захищеності особистос­ті, її вільної самореалізації.

Гуманізація процесу соціально-педагогічного впливу на дітей різного віку передбачає, передусім, суб'єктний розвиток і саморозви­ток особистості. Формування внутрішньої установки на самоосвіту і самовиховання має розвиваючий характер. У процесі діяльності ді­тей слід орієнтуватися на положення про те, що будь-яка діяльність, будучи системоутворюючою, повинна бути колективною, творчою, особистісно і соціально значущою.

Із цією метою соціальний педагог має розробити механізм інте­грації позитивних, за своїм змістом, фронтальних, групових та інди­відуальних впливів, які сприймає кожна дитини. Крім того, педаго­гічно доцільною є організація середовища школи як внутрішнього (предметно-естетичного, просторового, духовного), так і зв'язку з зовнішнім (соціальним, природним та вплив на нього). Адже для спеціаліста має бути важливим не лише те, що і як робить дитина, підліток, а й те, в яких умовах розгортається його діяльність. Це до­зволяє перетворити школу у своєрідну громаду, засновану на пану­ванні гуманістичних цінностей.

Сьогодні уже очевидна неспроможність довгоіснуючої концеп­ції суб'єкт-об'єктних відносин, оскільки проявлялося панування моносуб'єктного екстремістського підходу, при якому розвиток ди­тини вбачався як зовнішньо обумовлений процес формування.

Аналізуючи досвід вітчизняної соціально-педагогічної роботи, можна вичленити такі ціннісні особистісні установки, якими має користуватися спеціаліст соціально-педагогічної сфери, спираю­чись на основні положення Конвенції, з метою реалізації принципу гуманізації соціалізуючого процесу: педагогічний гуманізм, який виявляється у повазі особистості дитини, її гідності, сприйнятті її запитів, інтересів, впевненості у власних силах, емпатійне сприй­няття дітей і підлітків; співробітництво; діалогізм; особистісна пози­ція соціального працівника чи педагога, його здатність до творчого самовираження, глибокі знання основних законів, постанов і норма­тивних документів, що стосуються проблем дітей різних категорій.

Яким шляхом може пройти соціальний педагог, стаючи на за­хист прав дітей? Ми пропонуємо один із можливих варіантів орга­нізації цієї роботи.

Знайдіть однодумців серед колег і батьків. Розмістіть статтю про проблему, яка вас хвилює у місцевій пресі. Це може мати поміт­ний вплив на інших людей, дирекцію та засоби масової інфор­мації. У ході розробки цілей спробуйте визначитись, що сприяє проведенню продуктивної роботи.

Під час розробки плану дій доцільно визначити мету і завдання кожного заходу, а також передбачити аудиторію, на яку спрямо­вується діяльність. Необхідно розробити методи і прийоми, які доведеться застосовувати для досягнення визначених завдань, передбачити можливий результат кожного заходу і визначити терміни його проведення.

Необхідно вивчити ті засоби, які вже є, хто і якою мірою може допомогти вам розробити план конкретних заходів, які органі­зації зможуть підтримати вас чи надати можливість виступити перед необхідною аудиторією.

Роботу слід проводити на всіх рівнях. Зміни відбуваються в результаті активної діяльності людей, окремих особистостей, в тому числі батьків, школярів, учителів, впливових чиновників тощо. Водночас домогтися запланованих змін можна завдяки тому, що на представників вищих ешелонів влади здійснюється безпосередній вплив, з ними проводиться безпосередня робота. Слід вести роботу з мером, представниками місцевої влади, ди­ректором школи, профспілковими організаціями. Водночас така робота повинна проводитися паралельно з діяльністю, спрямо­ваною на завоювання довіри і підтримки з боку батьків.

Роботу по реалізації програми щодо захисту дітей слід прово­дити постійно. Адже будь-яка компанія має чітко визначений

Розділ 3. Основні передумови соціально-педагогічної діяльності початок, середній етап і завершення. Це дозволить розподілити сили і на кожному етапі максимально зосереджуватися лише на вирішенні окремих питань.

Необхідно створити базу підтримки. Вивчивши поле діяльності, слід визначити, звідки може бути найбільш вірогідною підтрим­ка, що необхідно зробити, щоб привернути на свій бік найбільше дітей, підлітків, батьків, педагогів. Можна організувати певні за­ходи і залучити, за можливості, якомога більше прихильників цієї справи. Не забудьте подякувати їм за участь.

Не варто забувати своїх супротивників, тому періодично слід "закидати десант" у їх табір. Слід розробити стратегію поведін­ки, яка допоможе зміцнити ваші позиції. Не варто ухилятися від дебатів з супротивниками, оскільки це дає змогу розповісти ши­рокому колу людей про свої позиції.

Розробити звернення для привернення уваги інших до проблеми. Поширення ідей про захист дітей не можна порівнювати з рекла­мою, наприклад, мила чи зубної щітки. Але і тут має бути своя ре­клама, яка має розповісти людям, чого ви домагаєтесь і підказати, що вони можуть зробити, щоб допомогти втіленню в життя пев­них ідей. Можна використати у зверненні лозунги, факти, цифри, аби переконати читачів у правдивості ваших слів.

Необхідно навчитися використовувати ЗМІ у реалізації ваших планів. Варто зустрічатися з представниками видавництв, жур­налістами, зацікавлювати їх постійно новими фактами, подіями тощо.

Не слід піддаватися слабкості і розпачу, якщо все одразу не вда­ється. Проаналізуйте, на якому етапі і в чому була допущена помилка, і починайте діяти з того ж місця, і з тих самих людей. Навчіться діяти по "гарячих слідах" і постійно оприлюднюйте результати вашої роботи.

Не забувайте - для вас є важливою думка дітей і громадськості. Про їх думку повинні знати батьки, школа, організації та установи, з якими ви співпрацюєте.

Пройшовши ці десять сходинок хоч раз, кожен спеціаліст соціально-педагогічної сфери зможе перевірити свою готовність до роботи у складній ситуації у плані захисту прав дитини. Фактично лише соціальний педагог у взаємодії з різними мікроструктурами і особами може здійснювати повноцінну правово-захисну політику стосовно дітей. А це дозволить поступово створити Раду шкіл ве­ликих міст, Раду виняткових дітей, Інститут "сім'я - школа", Асо­ціацію батьків і вчителів, які і стануть надалі найбільш активними помічниками і соціального педагога, і громади загалом.

Питання і завдання для самостійної роботи

Які вітчизняні та міжнародні організації, спроможні вирішувати питання захисту прав дитини ви знаєте?

Охарактеризувати основні принципи Конвенції ООН про права дитини.

Як ви вважаєте, чи може школа як соціальний інститут само­стійно вирішувати всі питання стосовно прав дитини?

Проаналізувати 10 сходинок у підготовці до вирішення питань про права дитини. Де ви відчуваєте себе впевнено, де потрібен спеціальний тренінг.

Література

Проблема возрастной периодизации детского развития // Вопросы психологии, 1972. - №2.

Гончаренко С. У. Український педагогічний словник. - К.: Ли- бідь, 1997.

Закон України „Про сприяння соціальному становленню та роз­витку молоді в Україні"// Молодь і закон. - К.: ІЗМН, 1997.

Социальная работа с инвалидами. Настольная книга для роди­телей / Под ред. Е. И. Холостовой. - М.: Институт социальной работы, 1996.

Нове покоління незалежної України (1991-2001 роки) / Щоріч­на доповідь президента, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України - К.: ДІПСМ, 2002.

Державна доповідь про становище дітей в Україні за підсумками 2002року. - К.: ДІПСМ, 2003, 1998.

 5. Соціально-педагогічне забезпечення права дитини на участь у житті суспільства

Участь громадян у житті суспільства є засобом побудови демо­кратії і, водночас, стандартом, за яким потрібно оцінювати демокра­тичність суспільства. Здобутки людини в участі віддзеркалюються у здобутках суспільства, а у перспективі стають умовами для розви­тку здорових, стабільних громад і держави загалом.

Участь дітей у житті суспільства - це добровільні, спільні з ро­весниками та дорослими дії осіб до 18 років відповідно до їх соціаль­ної зрілості, результатом яких стають: опанування демократичними нормами, правилами та процедурами, культурою діалогу; вміння сприяти покращенню суспільного життя; навички спільного при­йняття рішень; формування громадянської відповідальності тощо.

Положення про те, що дорослі мають враховувати думку і по­гляди дітей, якщо приймаються будь-які рішення в інтересах дітей, уперше з'явилося в Конвенції ООН про права дитини. Відповідно до зазначеного міжнародного документ, участь є моральним і юри­дичним правом для всіх дітей, вона свідома і не може бути примусо­вою. Положення Конвенції стали основою для розвитку участі дітей в різних країнах світу: «Держави-учасники забезпечують дитині, здатній сформувати свої власні погляди, право вільно виражати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини, причому її поглядам приділяється належна увага відповідно до віку і зрілості» (стаття 12); «Дитина має право вільно висловлювати свою думку; це право включає свободу шукати, отримувати і передавати інформацію та ідеї будь-якого роду, незалежно від кордонів, в усній, письмовій або друкованих формах, у формі витворів мистецтва або за допомогою засобів на вибір дитини» (стаття 13).

Конвенція ООН про права дитини закріплює нове сприйнят­тя дітей, визнає їх здатними формулювати й висловлювати думки, брати участь у прийнятті рішень і впливати на події в державі, бути партнером у процесах соціальних перетворень і побудові демокра­тії. Пропагуючи ідеї Конвенції ООН про права дитини, підсумковий документ Спеціальної сесії ООН в інтересах дітей уточнює: «Діти повинні мати можливість здійснювати право вільно висловлювати свої думки в міру свого розвитку і виховувати в собі самоповагу, здобувати знання і вміння, зокрема щодо врегулювання конфлік­тів, прийняття рішень і спілкування, щоб вирішувати завдання, що ставить життя... Необхідно заохочувати енергію і творчість дітей і молоді, з тим, щоб вони могли брати участь у формуванні свого се­редовища, свого суспільства і світу, який вони успадкують» [7, С. 19-20].

Участь, власне, вже є розвитком, мета якого бути вільним і здат­ним зробити вибір; водночас, участь - засіб розвитку. У процесі співпраці, діалогу з дорослими розвивається комунікабельність ді­тей, молодих людей, уміння орієнтуватися в інформаційному про-

Соціальна педагогіка сторі, планувати свої дії, прогнозувати результати, брати на себе відповідальність за прийняте рішення. Це фундамент набуття жит­тєвого досвіду. Продовжуючи низку аргументів на користь позитив­ного впливу участі на становлення особистості дитини, потрібно за­значити, що шляхом практичної участі в житті громади діти вчаться виражати себе; через участь створюються умови для прояву твор­чості, здобуваються навички захищати власні права (у навчально­му закладі, вдома, у громаді тощо); підвищується самооцінка дітей, впевненість, з'являється ентузіазм від принесення користі у вирі­шенні проблем однолітків чи громади; розвиваються комунікативні уміння, навички роботи у команді; формується толерантність; діти усвідомлюють власну правову суб'єктність тощо. Водночас батьки і члени громади розвивають повагу до поглядів, думок дитини, її прав, підвищуючи таким чином статус дитини, значення її голосу; діти визнаються «соціальними акторами», які здійснюють позитив­ний внесок у громаду і суспільство; діти змінюють ставлення дорос­лих [9; 3, С. 26-27].

Сприятливі умови для реалізації права дітей на участь у житті суспільства створюють дитячі громадські об'єднання. Це своєрідна відкрита соціально-педагогічна система, в якій здійснюється соці­альне виховання через різні форми залучення дитини до взаємодії із соціальним середовищем та перетворення його. У громадському об'єднанні дитина долучається до життя суспільства, при чому не­рідко результатами такої діяльності стають вибір нею майбутньої професії, визначення власних планів подальшої життєтворчості.

Соціально-педагогічне значення діяльності дитячих громад­ських об'єднань полягає у введенні особистості в систему соціаль­них взаємодій, засвоєнні соціальних ролей, реалізація яких здій­снюється в різних сферах життєдіяльності дитини через організацію і самоорганізацію, через управління і самоуправління, через вихо­вання і самовиховання [11, С. 100]. Таким чином, функціонування дитячих і молодіжних об'єднань - різновид соціально-педагогічної діяльності у відкритому мікросередовищі. Саме тому їх потрібно розглядати як один із методів і ефективну форму соціального ви­ховання, як самодостатній соціальній інститут, який відіграє важли­ву роль в особистісному самовизначенні молодої людини. На жаль, соціально-педагогічне значення дитячого об'єднання як унікально­го інституту соціального виховання особистості окреслюється ще не повною мірою.

Розділ 3. Основні передумови соціально-педагогічної діяльності За часів незалежності сформована ґрунтовна нормативна база, на основі якої функціонують дитячі та молодіжні громадські об'єднання (Конституція України - 28.06.1996 р., закони України «Про об'єднання громадян» - 16.06.1992 р., «Про позашкільну осві­ту» - 22.06.2000 р., «Про молодіжні та дитячі громадські організа­ції» - 01.12.1998 р., «Про охорону дитинства» - 26.04.2001 р., «Про Загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004-2008 роки»

18.11.2003 р. та ін.). Водночас, недостатньо розроблені механізми її реалізації, що виявляється у низькому рівні організованої участі дітей та молоді в житті суспільства в оптимальних для неї умовах.

Дитячі громадські об'єднання сьогодні «з одного боку, стають суб'єктом соціального захисту дітей, з іншого - покликані під­готувати дітей до самозахисту, до виживання в нових соціально- економічних умовах» [6, С. 44]; вони можуть і повинні розробля­ти спеціальні проекти для консолідації уваги до проблем дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах, а також безпосередньо залучати таких осіб до відповідної діяльності. Іншими словами, нині громадські об'єднання стають майданчиками відпрацюван­ня необхідних для участі вмінь і навичок, а також можливостями впровадження реальних інструментів впливу на формування і здійснення політики стосовно дітей та молоді (подання офіційних листів та звернень; побудова коаліцій, організація кампаній; участь у дорадчо-консультаційних органах; створення позитивного імі­джу громадських організацій в мережі інституцій, що працюють з дітьми і в інтересах дітей; робота із засобами масової інформації; реалізація соціально значущих проектів, впровадження соціально- педагогічних інновацій та ін.).

Можна визначити такі завдання дитячих громадських організа­цій на сучасному етапі:

розвиток духовного і творчого потенціалу особистості; реаліза­ція творчих інтересів, талантів, здібностей та нахилів; забезпе­чення соціальних гарантій щодо зазначеного;

вивчення потреб і проблем дітей, визначення на їх основі на­прямків діяльності, методик соціально-педагогічного впливу;

створення оптимальних умов роботи з різними категоріями ді­тей; забезпечення наукового підходу до організації соціалізую­чого процесу;

вироблення у дітей та молоді навичок соціальної адаптації в си­туації зміни умов соціального середовища (надання допомоги і

Соціальна педагогіка підтримки особистості для безболісного входження в нову сис­тему міжособистісних, групових відносин);

формування суспільно-громадського досвіду особистості; виро­блення у дітей та молоді навичок організації змістовного дозвіл­ля;

створення умов для самоствердження особистості у нових соціально-педагогічних умовах життєдіяльності; самовизначен­ня стосовно власної ролі й місця у соціальному середовищі;

закріплення навичок самообслуговування та розвиток на їх основі інтересу особистості до самовдосконалення;

соціальна підтримка дитини, надання їй допомоги у кризових і конфліктних ситуаціях;

налагодження взаємодії з соціальними інституціями з метою раціонального і ефективного використання їх можливостей для розвитку вихованця, пошук нових форм соціальних зв'язків осо­бистості й суспільства.

Цінність дитячого об'єднання у контексті соціального вихован­ня полягає у: наявності певної ідеології, значущої, привабливої, а не­рідко і яскравої та романтичної для дитини; новій позиції дитини, що проявляється в реалізації права керувати та задоволенні потреби у засвоєнні нового досвіду поведінки; самодіяльності самих дітей, їх спільній колективній діяльності, поєднання яскравих значущих за­ходів з реальним життям; самоуправлінні як способі організації кон­кретної діяльності кожного члена організації і життєдіяльності ор­ганізації загалом; динамічному сприйнятті всього нового, прагненні до незвичного, в значних емоційно-енергійних ресурсах; залученні дитини в перетворюючу конструктивну соціально корисну діяль­ність в умовах реального життя; функціонуванні колективу дорос­лих лідерів, ініціаторів, інноваторів, творчих особистостей, здатних вести за собою сучасних дітей.

Важливою особливістю дитячих громадських об'єднань у сис­темі соціального виховання є те, що вони залучають до своєї роботи всіх бажаючих, мають справу з різними категоріями дітей, в т.ч. й тими, які опинилися у складних життєвих обставинах. Такі діти ста­ють членами, зазвичай, міцного колективу, об'єднаного спільними цілями, чітким розподілом ролей і відповідальності.

На право участі дитини в житті об'єднання, суспільства та в прийнятті рішень поширюються усі принципи прав людини: універ­сальність, неподільність, взаємозв'язок, невід'ємність тощо. Най-

Розділ 3. Основні передумови соціально-педагогічної діяльності суттєвішими в участі дітей є стосунки з іншими дітьми і дорослими, ключ яких - партнерство, що передбачає поділ влади і спільне при­йняття рішень.

Принципами взаємостосунків між дорослими і дітьми під час впровадження «участі дітей» мають стати: рівноправність і парт­нерство; самостійність формулювання дітьми проблеми і самостій­ність дій; допомога дітям, прогнозуючи результати, а не прийняття рішень за них; право усіх дітей бути почутими; спонукання дітей до створення об'єднань та груп, бо спільні дії мають більше впли­ву і можливостей; сприйняття дитини такою, якою вона є. Дорослі мають бути чутливими до обізнаності і досвіду дитини; давати їм зрозумілі й прості пояснення; бути уважними до осіб з особливими потребами, знати права дітей.

Відповідно до чинного законодавства, метою діяльності дитячих громадських організацій є реалізація та захист прав і свобод членів об'єднання, що здійснюється у різних напрямках:

привертання уваги державних органів виконавчої влади та міс­цевого самоврядування до проблем дитинства загалом і дитячих об'єднань зокрема;

залучення дітей до вирішення серйозних соціальних питань шляхом «навчання» правилам дорослого життя, вмінням долати життєві бар'єри;

залучення дітей до пошуку шляхів розв'язання існуючих про­блем через органи дитячого самоврядування;

організація роботи, спрямованої на допомогу одноліткам;

підготовка дітей до самопредставництва та ін.

Значення прав у функціонуванні дитячих об'єднань велике: вони забезпечують реалізацію функції соціально-педагогічного захисту, нівелюють відчуття окремими дітьми незахищеності, одинокості; сприяють створенню мікрокультури, що не пригнічує людську гідність, а пропагує підтримку, турботу, допомогу; забез­печують почуття значущості дитини, залучають її до різних соці­ально важливих справ, заходів; розвивають ініціативу, активність, лідерські якості, забезпечуючи при цьому рухомість статусу дити­ни в об'єднанні.

Діяльність за усіма напрямками вибудовується на основі єдиних принципів. Враховуючи наукові доробки російських дослідників [6], можна окреслити такі принципи соціально-педагогічного забез­печення прав дітей в умовах дитячих громадських об'єднань:

Принцип необхідності і достатності допомоги дітям (надання своєчасної допомоги, враховуючи можливості громадської ор­ганізації; недопустимість формування споживацької позиції; самостійність, активність та ініціативність членів об'єднань під час надання допомоги; усвідомлення необхідності взаємодії ди­тячих громадських об'єднань та осіб, які опинилися у складних життєвих обставинах; формування у дітей стійких мотивів до надання безкорисної допомоги тим, хто її потребує).

Принцип варіативності вибору форм соціально-педагогічного забезпечення прав дітей (створення банку ідей, що дозволить дитячим громадським об'єднанням успішно реалізувати функ­цію соціально-педагогічного забезпечення прав дітей; широке інформування усіх членів об'єднання про можливість участі у соціально значущих проектах, у заходах з метою допомоги дітям та їхнім сім'ям, які опинилися у складних життєвих обставинах; поєднання індивідуальних, групових і масових форм роботи).

Принцип самоактивності (залучення осіб, яким потрібна допо­мога, в т.ч. дітей, які опинилися у складних життєвих обстави­нах, до активної участі у проектах організації; спонукання дітей до власного пошуку виходу із життєвих негараздів з опорою на підтримку дорослих; індивідуальне програмування власної со­ціальної поведінки у майбутньому).

Принцип взаємозв'язку дитячих громадських об'єднань з іншими соціальними інституціями (диференціація й інтеграція зусиль; комплексність надання допомоги та підтримки; недопустимість дій дитячого об'єднання під ідеологічним чи політичним тис­ком).

Основна умова розвитку особистості в дитячому громадському об'єднанні - забезпечення реалізації принципу суб'єктності вихо­вання, що передбачає в т.ч. надання дитині права вибору діяльності, реалізацію існуючого соціального досвіду і засвоєння бажаних мо­делей поведінки. Сам вступ дитини до лав громадського об'єднання теж можна розглядати як прояв і показник добровільного вибору нею простору для самореалізації і самовираження.

Стрижнем сукупності принципів діяльності дитячого громад­ського об'єднання є забезпечення соціальної захищеності дітей як громадян, суб'єктів соціально творчості, носіїв загальнолюдських цінностей. Почуття захищеності виникає у дитини на фоні відчуття забезпеченості й рівності прав і обов'язків усіх членів об'єднання.

Захищеність ми розглядаємо як цінність людського існування, умову безпеки та успішного життя, тому гарантувати таку захи­щеність в умовах дитячих громадських об'єднань мають дорослі. Умовами для забезпечення захищеності дитини в дитячому громад­ському об'єднанні є: чітке визначення принципів, правил і кордонів дозволеного у рамках спільної діяльності і за межами об'єднання; цілісність, гармонійність основних напрямків діяльності, їх змісту; практично орієнтований підхід у діяльності, спрямований на розви­ток життєвих навичок, реального сприйняття соціальної дійсності; можливість комфортного спілкування і автономії; залучення у по­зивне перетворення оточуючого середовища у співпраці з доросли­ми лідерами [8, С. 149].

Зазвичай, діяльність дитячого об'єднання умовно прив'язана до певної групи прав: на відпочинок і змістовне дозвілля, на розвиток творчих здібностей і талантів, на свободу думки і висловлювань та ін. Тому власні права дитина - член громадської організації має ре­алізовувати, насамперед, в цілях досягнення мети громадської ор­ганізації. Водночас, права дитини забезпечуються і в межах само­го громадського об'єднання. Серед них права: обирати актив і бути обраним в органи самоврядування; вносити критичні зауваження на будь-яку адресу; користуватися майном громадської організації; добровільно виходити із складу організації, вільно висловлюватися; брати участь у різних заходах, розвагах (право на змістовне дозвіл­ля); отримувати інформацію тощо. У таких об'єднаннях діти набу­вають досвіду захисту своїх прав і прав інших; вчаться адаптуватися до нових умов, обстоювати власну думку, розв'язувати конфлікти, адекватно оцінювати себе й інших, використовуючи при цьому різні соціально-педагогічні форми і методи (дискусії, виконання конкрет­них творчих завдань, рольові ігри, тренінги, акції тощо). У цьому плані, участь у дитячих громадських об'єднаннях можна розглядати як засіб розвитку особистісного потенціалу, утвердження активної громадянської позиції.

Суб'єктна позиція впливає на формування у дитини правосві­домості, правової культури. Таким чином, показниками соціальної активності члена дитячих об'єднань є готовність реалізовувати і за­хищати свої права, не порушуючи і поважаючи права інших.

Сьогодні дитячі об'єднання потребують висококваліфікованих кадрів, які знають «як» і вміють стимулювати юні особистості до ре­алізації власних прав на основі поваги до прав іншої людини. Одним із стрижневих серед фахівців, покликаних сприяти успішній соціа­лізації дитини в т.ч. й в умовах громадського об'єднання, має стати соціальний педагог.

Напрямки співпраці соціального педагога з дитячими і моло­діжними об'єднаннями є предметом дослідження різних як зарубіж­них, так і вітчизняних науковців (Л. Міщик, Ю. Поліщук, О. Лісо- вець, М. Шакурова, М. Басов та ін.). Зокрема, російська дослідниця М. Шакурова називає такі напрямки: допомога у створенні спеці­альних програм для привернення уваги до проблем організації; створення умов для розвитку лідерського і творчого потенціалу, що сприятиме становленню особистості дитини, її здатності протисто­яти різним негативним впливам; привернення уваги державних та місцевих органів до вирішення проблем дитинства; налагодження взаємодії організації з іншими інституціями; організація роботи ді­тей для надання соціальної допомоги ровесникам та іншим людям; здійснення педагогічної корекції соціальної поведінки, профілакти­ки асоціальної поведінки та ін. [10, С. 196-197].

Струнка модель професійної діяльності соціального педагога з дитячими та молодіжними громадськими організаціями розробле­на сучасним українським науковцем О. Лісовцем. Автор визначає серед напрямків діяльності соціального педагога з дитячими та мо­лодіжними громадськими організаціями:

сприяння соціально-педагогічній діяльності громадської органі­зації;

соціально-педагогічна діагностика;

сприяння формуванню колективу в організації;

здійснення профілактичної діяльності;

соціально-педагогічна допомога членам організації;

допомога у створенні і реалізації спеціальних програм і проек­тів;

налагодження взаємодії з іншими соціальними інститутами, ад­міністративними органами [2, С. 54].

Реалізуючи різні напрямки, соціальним педагогам важливо усві­домлювати, що забезпечення участі у процесах прийняття рішень - один із сучасних підходів до організації роботи з дітьми та молоддю, оскільки дорослі не лише мають можливість почути бажання і дум­ки дітей, а й побудувати систему партнерської взаємодії, організу­вати спільну роботу, а відповідно - отримати високі результати [5, С. 153].

Забезпечуючи право дітей на участь, соціальному педагогу по­трібно керуватися такими переконаннями: зрілість не обов'язково залежить від віку; дітей і молодь будь-якого віку слід добре інфор­мувати і мати точні дані стосовно міри розуміння ними наданої ін­формації; переговорні процеси з дитиною повинні бути чесними і відкритими; батькам/опікунам часто потрібна підтримка у залучен­ні дітей до процесів обговорення і прийняття рішень, які стосують­ся дітей; дитині треба давати можливість висловити свою думку у довільній формі; дитина має відчувати підтримку [3, С. 25]; дитина відповідного віку спроможна приймати обґрунтовані рішення, вно­сити значущі пропозиції нарівні з дорослими у документи, що сто­суються дітей; діти хочуть брати участь у житті суспільства, бо це їхня соціальна потреба.

Одним із основоположників теорії дитячої участі в житті сус­пільства є Роджер А. Харт, котрий обґрунтовує вісім сходинок «Драбини участі»: 1 сходинка - маніпуляція (діти не мають реаль­ного розуміння проблеми, роблять чи говорять те, що хочуть від них дорослі); 2 - декорація (діти беруть участь у заходах, подіях, але не усвідомлюють їх значення); 3 - пасивна участь дітей у прийнятті рі­шень - бовтологія (діти висловлюються щодо проблем, проте реаль­ні кроки щодо впровадження висловлених ідей не здійснюється); 4 - призначення дорослими й інформування (дорослі запрошують ді­тей до участі, але діти обмежені лише інформацією, що її надають дорослі); 5 - консультування й інформування (діти виступають консулатами проекту); 6 - рішення приймаються за ініціативою до­рослих разом з дітьми; 7 - рішення приймаються за ініціативою ді­тей під керівництвом дорослих; 8 сходинка - рішення приймаються за ініціативою дітей у партнерстві з дорослими. При цьому 1-3 схо­динки Харт вважає «неучастю», 4-5 - «формальною участю», 6-8 - «реальною участю» [12]. Плануючи проекти дитячої та молодіжної участі, соціальному педагогу не слід очікувати швидких результатів. Для набуття навичок участі необхідний досвід. При чому діяльність на всіх сходинках участі, у т.ч. й пасивної, дає відповідні навички.

Немає якоїсь стандартної моделі участі, котра була б придатна для повсюдного відтворення. Проте для ефективного застосування принципу «участі» необхідні: ініціатива дітей та бажання здійснити зміни; наполегливість; обізнаність стосовно своїх прав і обов'язків; налагоджена співпраця між усіма зацікавленими сторонами; пла­нування та впровадження запланованого; прозорість у процесі ді-

Соціальна педагогіка яльності і прийнятті рішень; гнучкість, можливість зміни обраного шляху; залучення експертів, досвідчених фахівців, які можуть нада­ти професійну допомогу дітям.

Діяльність багатьох дитячих об'єднань будується на природній потребі людей бути хазяями власного життя. Долучаючи хлопців і дівчат до реальних соціальних взаємодій, основне завдання - гармо­нізація суспільних потреб й інтересів дитини, створення умов для соціальної творчості через різні форми діяльності. Потрібно зазна­чити різноплановість форм залучення дітей до участі в житті сус­пільства та прийнятті рішень: обговорення актуального питання у класі, групі; "мозковий штурм"; демонстрація та скерована практи­ка; рольова гра; робота у малих групах; освітні ігри та моделювання ситуації; вивчення ситуації; круглі столи-семінари для дітей-лідерів чи за їх участю; дебати; практичне відпрацювання життєвих навичок у межах певного контексту з іншими учасниками; аудіовізуальна ді­яльність: малювання, музика, театр, танець; створення карти рішен­ня або дерев проблеми; листи дітей до організації-друга; тренінги «Права дитини», «Участь дітей»; фокус-групи з дітьми-лідерами з питань обговорення: документів, соціальної реклами; волонтерські групи з випускників інтернатних закладів; рубрика у місцевій пре­сі, журналі «Говорять наші діти»; тематична зміна у таборі оздоров­лення та відпочинку; скринька пропозицій; статті дітей в місцевій пресі, виступи на місцевому радіо; анкетування дітей; конкурс тво­рів дітей; створення груп дітей, що працюють за методикою «рівний - рівному»; різні спільні заходи з органами шкільного самовряду­вання тощо. Усі зазначені вище форми можуть бути поділені за та­кими напрямками: «виявлення нездійснених прав дітей; розробка стратегій дій, що дають змогу дітям вимагати здійснення своїх прав і знаходити розв'язання проблем; надання дітям можливості брати участь у вирішенні проблем, а також у контролі, оцінці й звітності про хід роботи» [4, С. 221].

Виправдано акцентувати увагу на доцільності вибору тієї чи ін­шої форми участі дітей, адже не кожна форма участі придатна в усіх випадках. Водночас, не потрібно забувати, що залучення дітей не пе­редбачає одразу повне передавання відповідальності представникам підростаючого покоління. Це має відбуватися поступово, відповідно до готовності взяти відповідальність за власні дії, рішення.

Соціальному педагогові необхідно роз'яснювати дітям сутність та особливості участі у контексті прав людини, сталого розвитку

Розділ 3. Основні передумови соціально-педагогічної діяльності суспільства. Для цього варто: розтлумачити і дітям, і дорослим зна­чення основних принципів забезпечення прав дітей, закладених в основі Конвенції ООН про права дитини; визначити і максимізува- ти сильні сторони участі (досвід участі; активність і позитивна спря­мованість лідерів дитячої групи; дружні стосунки з однолітками; активність місцевої громади; авторитет дорослого, компетентного у питаннях участі дітей та ін.); використати дані емпіричних дослі­джень (анкетування, відгуки, аналіз документів тощо) щодо пере­ваг участі, досвіду впровадження інших проектів на партнерських засадах з дітьми.

Питання участі дітей і молоді у житті суспільства ґрунтовно ви­вчено Центром соціальних дій Університету де Монфорт (Лейстер, Великобританія) [9, С. 15]. Участь дітей розглядається британськи­ми науковцями як ефективний метод соціально-педагогічної робо­ти, що базується на положеннях:

наявність у фахівця (дорослого) спеціальних знань і навичок не дає йому права приймати рішення замість дітей чи молодих лю­дей;

всі люди мають право самостійно сформулювати власну пробле­му і самостійно діяти;

соціальний працівник / соціальний педагог може сприяти створенню об'єднань для соціально вразливих груп населення, оскільки, діючи узгоджено і разом, вони мають більше можли­востей.

Для досягнення ефективності участі потрібно чітко відповісти на такі запитання: Навіщо? Хто? Де? Коли? Яким чином? При цьо­му школа участі може бути відображена таким принципом: «сьогод­ні - організатор, лідер, ведучий, завтра - виконавець», а потім знову лідер [5, С. 166-167].

Соціальний педагог має розглядати участь як процес. Аналогіч­но певні етапи має й процес формування навичок участі:

Підготовка до участі у виробленні й прийнятті рішень, форму­вання ціннісного ставлення до участі.

Виконання разових громадських доручень; розвиток вмінь ви­словлюватися, аргументовувати й доводити власні погляди.

Вироблення умінь аналізувати, оцінювати власну діяльність й робити відповідні корективи.

Розвиток навичок прогнозувати й планувати участь на засадах партнерства.

Вироблення умінь працювати у команді, розвиток умінь ефек­тивної комунікації, ведення переговорів, компромісного при­йняття рішень тощо.

Реалізація організаторських і виконавчих здібностей в різних сферах життя.

Участь має перебувати в центрі уваги впродовж тривалого пері­оду, «щоб не перетворитися на одноразову акцію без будь-якої стра­тегії досягнення її стійкості у майбутньому» [4, С. 223]. Для критич­ної об'єктивної оцінки можливостей для участі дітей на засадах прав людини, оцінки ефективності соціальних проектів за участю дітей соціальному педагогові потрібно знати певні виміри таких проектів: мета; сфера, рівень та глибина участі; вплив участі; здатність дітей до участі; загальні параметри участі; адміністративно-організаційний параметр. Зокрема, одним із важливих критеріїв участі є цілі (мета) участі (наприклад, розвиток здатності до партнерства з дорослими; заохочення до співпраці з однолітками; створення умов для вира­ження різних думок при вирішенні актуальних питань громади; під­вищення компетентності у питаннях участі; розвиток самоповаги та навичок виконувати різні соціальні ролі; вироблення навичок роз­пізнавати питання, що стосуються дітей тощо).

Другим виміром є сфера (сім'я, однолітки, школа/організація, громада, ЗМІ, держава - законодавчий процес, підготовка програм, участь у моніторингу), рівні («сходинки» за Р. Хартом) участі чи її «глибина» (спостереження, вислуховування, оцінка інформації, розробка, прийняття рішень, виконання).

Третій - аналіз впливу участі. Важливим моментом є необхід­ність звернення уваги на вплив проектів за участі дітей на щоденне життя кожної конкретної дитини. Нерідко соціальні проекти, про­грами мають безперечне значення з позиції їх цілі, але не мають ні­якого впливу на родину конкретної дитини, її однолітків, школу, де вона навчається та ін. У цьому плані показниками будуть: «ніякого зв'язку з життям дитини», «непрямий зв'язок з життям дитини», «має відношення до майбутнього дитини, але непрямий зв'язок із її щоденним життям», «важливий зв'язок з щоденним життям».

Четвертий - здатність кожної конкретної дитини до участі (усвідомлення дитиною власної суб'єктності у процесі соціалізації; обізнаність про сфери, «сходинки», форми, ризики, перешкоди учас­ті та доступ до відповідної інформації про предмет участі; стійкість соціально значущих мотивів й сформованість моральних цінностей,

Розділ 3. Основні передумови соціально-педагогічної діяльності усвідомлення власних прав, в т.ч. сприйняття цінностей та прав ін­шої людини; досвід участі, зокрема прийняття самостійних рішень - збір, аналіз, застосування інформації, планування та виконання дій самостійно і у співпраці з дорослими; психологічні особливості особистості - віра у себе, прийняття ролі, саморегуляція, вміння ри­зикувати, розпізнавати проблеми, вміння спілкуватися, надійність, «соціальне співчуття» та ін.

П'ятий вимір - загальні параметри участі - охоплює тривалість участі, різноманітність ролей, кількість дитячих ініціатив, кількість спільних дій з дорослими та ін.

Шостий - адміністративно-організаційний - передбачає такі показники: «визнання та цінність участі дітей на рівні громади (вла­ди)»; «партнерство із ЗМІ»; «надання приміщень та матеріальних ресурсів для участі»; «створення безпечних і сприятливих умов для участі»; «підтримка проектів за участі дітей, поширення кращого до­свіду»; «презентація та поширення результатів проекту», «капіталі­зація досвіду участі».

Отже, участь дітей в громадському об'єднанні розв'язує низ­ку проблем, серед яких: соціально-педагогічної допомоги іншим (підтримка дітей, інших осіб, які опинилися у складних життєвих обставинах); морально-духовні (розвиток духовних потреб та цін­нісних орієнтацій); соціально-екологічні (сприяння збереженню навколишнього середовища); індивідуально-комунікативні (нала­годження стосунків із однолітками, батьками, іншими значущими дорослими; розвиток навичок ефективного спілкування), проблеми інформаційного забезпечення та ін.

Незважаючи на безумовне позитивне значення для становлення юної особистості, «життя засвідчує: право на участь на практиці ре­алізувати найважче, тому що для цього необхідні соціальні та полі­тичні зміни, принципово інше ставлення та реагування дорослих на дитину, справжнє визнання її творчого потенціалу. Світова історія доводить, що дитячу активність можуть експлуатувати, розглядати як ресурс для досягнення ідеологічних цілей. У такому разі, навіть, якщо дитяча активність декларується, проголошується, найчастіше вона - ілюзія, результат «гри в демократію» [4, С. 185].

Пам'ятаймо, суспільство може вважатися розвиненим в тій мірі, в якій забезпечує можливості людей, в т.ч. дітей, брати участь в його житті, сприяючи ефективності соціальних проектів і стабілізації со­ціальних процесів.

Соціальна педагогіка Питання і завдання для самостійної роботи

Визначити сутність поняття «участь дітей в житті суспільства».

Розкрити форми залучення дітей до життя суспільства та ухва­лення рішень.

Проаналізувати принципи взаємостосунків між дорослими і ді­тьми під час впровадження «участі дітей».

Охарактеризувати основні виміри (критерії) оцінки проектів за участі дітей.

Розкрити напрямки діяльності соціального педагога з дитячими та молодіжними громадськими організаціями.

Розробити зміст етапів розвитку участі для конкретної групи ді­тей.

Література

Компас. Пособие по образованию в области прав человека с участием молодежи / П. Брандер, Р. Гомес, Б. Оливейра и др. - Council of Europe, 2002.

Лісовець О. В. Формування готовності майбутніх соціальних педагогів до роботи з громадськими дитячими та молодіжними організаціями: Дис. ... канд. пед.наук, 13.00.05. - Н., 2008.

Посібник для тренерів: у 5-ти частинах. - Ч. 2. Розробка програм для дітей з урахуванням прав людини. - К.: Версо-04. - 2006.

Права дитини: сучасний досвід та інновації: Зб. інформ. і метод. матеріалів / Авт.-упоряд.: Г. Лактіонова, О. Калібаба, Т. Цюман та ін. - К.: Либідь, 2005.

Проблеми залучення молоді до процесу прийняття рішень на місцевому і регіональному рівнях: матер. Міжн. наук.-практ. конференції. Київ, 15-16 грудня 2005 року / Ред. кол.: Бех І. Д. (гол. ред.) та ін. - Т.: Термограф, 2006.

Разноцветный мир детства: Детские общественные организа­ции: Учеб. пособ. для студ. средн. и высш. пед. учебн. заведений / И. И. Фришман, Л. В. Байбородова, А. В. Волохов, и др. - М.: Изд. центр «Академия», 1999.

Світ, сприятливий для дітей. Видання підготовлено Державним комітетом України у справах сім'ї та молоді і Представництвом Дитячого Фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні, 2003.

Теория, история,методика детского движения. Информационный бюллетень. VI выпуск / Ред. и отв. за выпуск Т. В. Трухачева, А. Г. Кирпичник. - К., 2002.

Участь дітей та молоді в процесах прийняття рішень / А. Куп­цова, О. Сакович, Т. Кондрашевська, та ін. - ТОВ «ІМГ «Арт- Бат», ДП «Такі Справи». - К., 2002.

Шакурова М. Методика и технология работы социального педа­гога. - М.: Изд. центр «Академия», 2002.

Крупинина Л. Н. Реализация прав ребенка в детском обществен­ном объединении: социально-педагогический анализ: Дис. ... канд. пед. наук: 13.00.01. - М., 1997.

Hart P. Children"s participation. Joseph Rowntree Foundation. - York, 1991.