12.3. Використання кривої Філіпса для аналізу інфляційних процесів.

Два погляди на криву Філіпса.

Перший. Крива Філіпса розглядається як економічний закон. Це означає, що в країні одночасно не може бути сильної інфляції та високого безробіття. За допомогою різноманітного поєднання інструментів державного регулювання можна досягти будь-якого поєднання рівнів інфляції та безробіття, що відповідають різним точками кривої Філіпса. Вибір точки визначається існуючою економічною ситуацією, а також соціально-політичними орієнтирами уряду.

Другий. Заперечує постійність і стійкість взаємозв’язку між інфляцією та безробіттям. В економіці можна досягти найвищого рівня зайнятості при заданих темпах помірної інфляції. Конфлікт цілей - стримувати інфляцію чи безробіття вирішується, якщо вдається вжити заходів, що зрушать криву Філіпса вліво-вниз.

Стагфляція

Аналізуючи динаміку інфляції та безробіття 70-80-х років ХХ століття, можна зробити висновок, що зв’язок між ними виявився нестабільним. Під час економічних криз одночасно росли як ціни, так і безробіття. Така економічна ситуація отримала назву стагфляція (економічний застій при одночасній інфляції) або слампфляція (поєднання інфляції і різного економічного спаду).

Виникнення стагфляції економісти кейнсіанської школи пояснюють серією зривів пропозиції. Попередній аналіз взаємозв’язків цін та зайнятості базувався на зміні рівня сукупного попиту при незмінній пропозиції. Зменшення сукупної пропозиції (зміщення кривої AS вліво) приводить до одночасного збільшення рівнів інфляції та безробіття. В результаті виникає стагфляція і відбувається зрушення кривої Філіпса. Підвищенню питомих витрат виробництва і зміщення кривої AS вліво в 70-80-і роки сприяли такі фактори:

1) підвищення цін на нафту та нафтопродукти;

2) продовольча криза в світі і наступний ріст цін на сільськогосподарські продукти;

3) погіршення умов торгівлі і викликаний цим імпорт інфляції;

4) зняття контролю над цінами та зарплатою;

5) зниження темпів приросту продуктивності праці при заданих темпах росту номінальної зарплати;

6) інфляційні очікування працівників, які викликають ріст номінальної зарплати і питомих трудовитрат.

Неокласична школа пояснює стагфляцію за допомогою теорій адаптивних і раціональних очікувань, обидві концепції виходять з того, що в економіці існує природний рівень безробіття. Досягнувши його, економіка приходить у стійке становище, будь-яке відхилення від нього буде породжувати інфляцію чи дефляцію.

Згідно з теорією адаптивних очікувань, господарюючі суб’єкти формують  свої уявлення про очікувану інфляцію, виходячи з попередніх темпів росту цін, скоригованих на похибку прогнозу попереднього періоду. Ці очікування досить стійкі і у формалізованому вигляді їх можна представити у вигляді:

, де

 - очікування відносно майбутньої інфляції, зроблені в поточному періоді;

 - очікувані темпи росту цін в поточному періоді;

 - похибки прогнозу росту цін в поточному періоді;

а – коефіцієнт корекції (адаптації), який показує швидкість перегляду очікувань: 0<a<1.

Залежність між інфляцією та безробіттям в теорії адаптивних очікувань можна представити у вигляді рівняння:

, де

 - скоригований рівень цін минулого періоду з врахуванням похибки;

и-и* - відхилення фактичного безробіття від природного рівня;

в – коефіцієнт, який визначає реакцію цін на конкретний рівень безробіття.

Теорія адаптованих очікувань припускає, що господарюючі одиниці не можуть точно врахувати очікувану інфляцію.

Теорія раціональних очікувань, яка є основою доктрини нових класиків, припускає, що суб’єкти володіють необхідною інформацією і можуть робити правильні висновки з її аналізу, очікування формуються не на основі минулого досвіду, а виходячи з майбутньої економічної політики держави. В результаті працюючі за наймом можуть досить точно передбачити ріст цін і зможуть компенсувати його, добиваючись підвищення номінальної зарплати. Наслідком цього буде відсутність додаткових прибутків і стимулів для розширення виробництва навіть позастроковому періоді. Крива Філіпса набере вигляду вертикальної кривої. Весь ріст попиту буде компенсуватися ростом цін. Рівняння кривої Філіпса набере вигляду:

U=U*+ h(P-P), де

Р- темп інфляції;

Р- очікуваний  темп інфляції;

h – коефіцієнт, який показує реакцію безробіття без на похибку в прогнозі інфляції;

U – рівень фактичного безробіття;

U*- рівень приводного безробіття.

Висновки з теорії раціональних очікувань:

1) темпи росту цін в попередньому періоді не приймаються в розрахунок майбутньої інфляції, отже, відсутня інфляційна інерція;

2) при похибках в прогнозі фактична інфляція стає вищою за очікувану. В цьому випадку безробіття зменшується, і навпаки;

3) монетарна політика буде ефективною лише в тому випадку, якщо вона буде не передбачуваною.

4. Соціально-економічні наслідки інфляції.

Наслідки інфляції різноманітні і суперечливі:

1. інфляція приводить до перерозподілу національного доходу і багатства між різними групами суспільства, економічними і соціальними інститутами довільним і не прогнозованим чином. Боржники багатіють за рахунок своїх кредиторів. Інструментом перерозподілу є:

- дефіцит державного бюджету;

- державний борг;

- інфляційний податок – капіталу. Він сплачується автоматично під час купівлі товарів за вищими цінами.

, де

Рn – рівень цін в n-ому році;

Pn-1- рівень цін в (n-1)-му році;

Mn – пропозиція грошей в  n-му році.

- держава отримує сеньйораж внаслідок монопольного права друкувати гроші. Він обраховується як різниця між сумою номіналів додатково випущених банкнот і затратами на їх друкування.

,

якщо

,то IT=SE,

2. Високі темпи інфляції і різка зміна структури цін ускладнюють планування (особливо довгострокове) фірм та домогосподарств. В результаті збільшується невизначеність і ризик ведення бюджету. Платою за це є ріст процентних ставок та прибутків, а інвестиції починають носити короткостроковий характер.

3. Населення та корпорації прагнуть матеріалізувати грошові  кошти, які швидко знецінюються. Результатом є ріст сукупного попиту і ріст цін (інфляція попиту).

4. Реальна грошова процентна ставка зменшується на величину щорічного проценту росту інфляції.

5. Відбувається знецінення амортизаційного фонду, що ускладнює процес відтворення. Крім того, знецінюються грошові заощадження населення, банківські вклади, облігації, страховки, готівкові гроші. Кошти спрямовуються в основному на поточне споживання. Це так звана, втеча від грошей.

6. В результаті росту цін знижується конкурентоспроможність національних товарів, внаслідок чого росте імпорт і зменшується експорт, банкротують національні виробники.

7. Росте попит на більш стабільну іноземну валюту, посилюється втеча капіталів за кордон.

8. Знижується політична стабільність у суспільстві, росте соціальна напруженість.

9. Змінюється структура і зменшуються реальні доходи державного бюджету. Звужуються можливості держави для проведення експансіоністської фіскальної та монетарної політики. Зростає бюджетний дефіцит і державний борг, запускається механізм їх відтворення.

Зв’язок дефіциту державного бюджету (DEF) з інфляцією  можна формально записати так:

, де

 - інфляційний податок на реальні грошові залишки;

 - рівень реальних грошових залишків (купівельна спроможність номінальних грошових коштів, які знаходяться в даний період у населення);

 - рівень інфляції;

М – пропозиція грошей;

Р – рівень цін.

10. Інфляція приводить до прихованої конфіскації грошових коштів у населення і підприємств через податки. Це має місце внаслідок того, що платники податків через зростання номінального доходу автоматично потрапляють до більш високої групи оподаткування. В результаті і у населення, і у підприємств вилучають частину доходів, які не є прибутками і які повинні були йти на поточні витрати.

Для інфляційного податку існує крива Лаффера, яка показує величину надходжень від інфляційного податку при різних рівнях інфляції. Коли економіка знаходиться у стані рівноваги і темпи інфляції не змінюються з часом.

 - рівень інфляції;

ІТ – інфляційний податок.

Із зростанням інфляції база оподаткування (у цьому випадку – це попит на реальні грошові залишки) зменшується.

Максимальний інфляційний податок ІТ досягається на рівні мах. Подальше зростання інфляції призводить до скорочення надходжень, тому що високий рівень інфляції не компенсує скорочення рівня реальних грошових залишків, які і обкладаються податком (відрізок ML на графіку).

Висновок. При стійких темпах інфляції існує максимальний бюджетний дефіцит, який фінансується за допомогою друкування грошей. Уряд може тимчасово фінансувати дефіцит вищий за максимальних (ІТмах), але за рахунок прискорення інфляції, замість збереження її стабільного темпу. Якщо уряд намагається довгий час фінансувати більший, ніж ІТмах дефіцит бюджету, то це призводить до гіперінфляції.

11. Ефект Танзі-Олівера. Суть: інфляція знецінює надходження від оподаткування (якщо податки нараховані в ІІІ кварталі, а виплачуються вони в ІV кварталі, то при гіперінфляції суми знецінюються за цей проміжок часу).

12. Інфляція погіршує керованість національним господарством, оскільки посилюється нестабільність, змінюються ціни, важко прогнозувати затрати і прибутки, що знижує економічну активність.

13. В умовах стагфляції висока інфляція поєднується з високим безробіттям.

14. При гіперінфляції виробнича діяльність стає неефективною, йде переорієнтація на посередницьку діяльність. Масово згортається виробництво. Гроші перестають виконувати свої функції (росте бартер), посилюються неплатежі (криза фінансово-грошової сфери). Порушуються кредитні відносини. виробництво і обмін рухаються до зупинки. Виникає економічний, соціальний і політичний хаос.

5. Антиінфляційне регулювання.

Можливі два підходи до управління господарством в умовах інфляції.

1) пристосування до інфляції – і, відповідно – адаптаційна політика;

2) ліквідація інфляції шляхом активних заходів антиінфляційної політики.

Кожен із названих шляхів має багато варіантів.

Адаптаційна політика.

Адаптаційна політика побудована на тому, що всі суб’єкти в своїх діях враховують інфляцію через врахування втрат від зниження купівельної спроможності грошей.

Це такі методи:

1) індексація ставки процента шляхом збільшення її на величину темпів інфляції;

2) індексація початкової суми інвестицій, яка періодично коригується згідно наперед обумовленого індексу;

3) індексація ставок зарплати в сторону збільшення відповідно до темпу інфляції. Мета – не допустити значних втрат доходів осіб з фіксованими доходами. Однак уряди не завжди встигають підвищувати зарплату відповідно до індексу цін. Крім того, може розкрутитися інфляційна спіраль попиту;

4) пошук працюючими додаткових джерел доходів (подвійна зайнятість);

5) перебудова сімейного бюджету в сторону найбільш нееластичних щодо цін товарів; швидка матеріалізація грошей у товари; ажіотажний попит (втеча від грошей);

6) фірми беруться лише за реалізацію короткострокових проектів, що дозволяє швидко повернути інвестиції і уникнути великих втрат. Нестача власних оборотних коштів підштовхує фірми до пошуку зовнішніх джерел фінансування через випуск акцій та облігацій, лізинг та факторинг. Це призводить до зростання частки позичених коштів відносно власних і підвищує фінансовий ризик підприємства, ризик неплатоспроможності (банкрутства);

7) фірми переходять на формування спекулятивного запасу. Вони пригнуть мати перевищення кредиторської заборгованості над дебіторською і лише невелику кількість грошей зберігають на рахунках в банках;

8) фірми змінюють політику використання прибутків. З одного боку для стимулювання економічного інтересу до діяльності фірми менеджери змушені збільшувати кошти, які спрямовуються на матеріальне заохочення. З іншого – внаслідок того, що в умовах інфляції потік доходів зменшується, а потік витрат зростає, власники фірм змушені все більшу частку прибутку спрямовувати на розвиток виробництва.

9) Історія знає і інші варіанти адаптаційної політики. В 60-70-х роках ХХ ст. В Англії застосовували політику “stop-go”(дуже обережний рух вперед). Це – політика стримування цін через монетарні обмеження грошової маси (стримування емісії грошей). Це стримування триває лише кілька місяців, але його наслідком є загострення проблеми виплат зарплати, пенсій, фінансування бюджетної сфери. Росте заборгованість державного сектора перед бюджетом. Падає продуктивність праці та життєвий рівень населення. Врешті-решт здійснюється нова емісія і розпочинається новий виток інфляції.

В Україні в 1993-94 рр. було вжито кілька заходів відповідно до політики “stop-go”. Найбільшим було обмеження в травні 1994 р., коли мало місце не просто гальмування, а абсолютне скорочення грошової бази (на 9,8%). Але в наступних 4 місяці грошова маса зросла  в 4 рази. Індекс споживчих цін грудня по відношенню до травня 1994 р. зріс у 3,17 рази. Отже, політика “stop-go” дає лише короткочасову зупинку росту цін, але не може розв’язати проблему інфляції;

10) Контроль за співвідношення цін і зарплати. Така політика дає позитивний ефект лише в короткостроковому періоді (наприклад, у Фінляндії в 1967-71 рр., в США в 1951-52 рр.). В довгому періоді така політика недієва.

“Компромісна теорія боротьби з інфляцією”.

В її основі лежить залежність між інфляцією та безробіттям відповідно до кривої Філіпса. Висновки з цієї кривої: для зниження  темпів інфляції потрібно зменшувати безробіття. Само по собі це означає, що за прорахунки уряду повинні платити громадяни країни. Вважається, що безробіття зростає вище природного рівня (яким на сьогодні вважається 5-7%). Природним називають такий рівень безробіття, при якому динамічно врівноважуються фактори, що впливають на зміну зарплати та цін. При ньому досягається помірна взаємна стабільність цін та зарплати. Природний рівень повинен відповідати важливій вимозі: зайнятість повинна бути достатньою для ефективного розвитку економіки. Безробіття на природному рівні визначається як сума фрикційного та структурного за відсутності циклічного безробіття. Практика показує, що для стримування інфляції майже у всіх країнах потрібно все більше звільняти, тобто, підвищувати природний рівень безробіття. Так, за 70-80-і роки ХХ ст. Цей рівень зріс для США з 4 до 7% працездатного населення.

Яку ж ціну платить суспільство за зниження інфляції?

Для зниження інфляції на 1% безробіття на протязі року повинно бути на 2% вище свого природного рівня. Згідно закону Оукена, це означає зниження ВВП на 5% від потенційного.

Так, для США в 1985 р. подібна втрата ВВП склала 160 млрд.дол..

Україна в 1994-96 рр. до певної міри застосувала таку залежність і заплатила за інфляцію значним скороченням ВВП. Так, скорочення ВВП в 1993 р. становило 14,2%; в 1994 р.- 23%; в 1995 р.- 11,8%. В цілому за 1991-1995 р. ВВП скоротився на 52,1% (становив 47,9% від рівня 1990 р.).

“Дефляційні” методи боротьби з інфляцією.

В середині 70-х років почали поширюватися непрямі методи впливу на ціни – “дефляційні” заходи монетарної та фіскальної політики.

До заходів монетарної політики відносять:

- обмеження на приріст грошової маси;

- обмеження на обсяг кредитів з боку Національного (Центрального) банку;

- підвищення облікової ставки процента;

- підвищення норм обов’язкових резервів комерційних банків;

- продаж державних цінних паперів на відкритому ринку.

При застосуванні державних позик уряд одумує необхідні кошти, не збільшуючи грошової маси, що практично виключає виникнення інфляції. Світова практика свідчить, що урядам багатьох країн, які використовували боргове фінансування, вдавалося втримувати низьку інфляцію навіть при значних бюджетних дефіцитах.

Умови для залучення державних позик

Сприятлива кон’юнктура на ринку ОВДП, що дає змогу залучати кошти при відносно невисокій відсотковій ставці. Надмірна відсоткова ставка може ускладнити проблему обслуговування державного боргу і в майбутньому ляже додатковим тягарем на державний бюджет.

Уряд повинен бути кредитоспроможним (здатним повертати свої борги).

До заходів фіскальної політики відносять:

- обмеження державних закупок та інвестицій;

- відміна пільг та підвищення ставок прямих та непрямих податків;

- прийняття більш жорстких правил, які регулюють порядок та норми амортизаційних відрахувань.

Заходи та інструменти валютної політики:

- підвищення курсу національної валюти;

- обмеження припливу “коротких” грошей з-за кордону;

- вжиття заходів по підтримці позитивного сальдо платіжного балансу.

В часовому періоді у уряду існує дві альтернативи проведення антиінфляційної політики:

- поступове зниження  інфляції (політика ”градуалізму”);

- різке зниження  інфляції (політика “золотого індика”).

Обидві методи спираються на зниження темпів росту сукупного попиту з відповідним впливом на ціни.

Політика градуалізму

Уряд вживає заходів щодо скорочення грошової маси заходами монетарної політики.

1) Політика гра дуалізму розпочинається з незначного зниження темпу зростання грошової маси, яка зменшить сукупний попит (АD зміститься на AD1). Сукупна пропозиція поки що не реагує і крива AS залишиться незмінною.

2) Ціни знизяться від Р до Р1 і крива AS зміститься на AS1(зниження цін знижує пропозицію).

3) Подальше зменшення грошової маси змістить AD на AD2, рівновага переміститься в точку Е2, ціни впадуть до Р2.

Так триватиме доти, поки ціни не знизяться до бажаного рівня (Р´)і рівновага не досягатиметься в точці Е´, при стані повної зайнятості у YF .

При цьому в періоді узгодження цін не буде спостерігатися крупної рецесії, хоча рівень безробіття перевищить нормальний.

Політика золотого індика.

В цьому випадку уряд прагне збити високу інфляцію швидко.

1) Уряд різко зменшує кількість грошової маси в обігу, в результаті чого крива АD суттєво зменшується вниз. Ціни різко знижуються, рівновага встановлюється в точці Е1.

2) Крива AS відповідно різко знижується, ціни знову різко спадають до Р2.

3) Ця політика справляє тиск на економіку шляхом збереження темпів зростання грошової маси на низькому рівні. В кінці кінців інфляція спадає настільки, що виробництво і зайнятість знову починають зростати, економіка повертається в точку Е´ з повною зайнятістю уF та низьким рівнем інфляції Р´.

4) Політика золотого індика породжує крупну рецесію; вона може викликати соціальне потрясіння.

Антиінфляційну політику золотого індика застосували на початку 90-х років Польща, Чехія, Словенія, Естонія, Латвія, Литва. Вони швидко досягли фінансової стабільності і бездефіцитного чи мало дефіцитного бюджету. При проведенні політики золотого індика шляху назад не має. Як показав досвід, люди, які раціонально формують свої очікування, схильні більше довіряти політиці золотого індика, а не гра дуалізму.

В Україні в першій половині 90-х років було застосовано саме політику гра дуалізму, який дає менше безробіття, але й набагато менше знижує інфляцію. Градуалізм створює враження нерішучості дій уряду. Ця політика вимагає більше часу для свого  діяння; вона не виключає можливості відмови від проведення антиінфляційних заходів, якщо, наприклад, чисельність безробітних виявиться більшою, ніж очікувалось.

В 1992-93 роках застосовувалась також політика індексації доходів населення, яка не дала бажаних результатів.

З 1994 року було застосовано політику золотого індика. Гіперінфляцію 1993 року було подолано швидким скороченням грошової маси. Так, якщо в 1993 році грошова маса зросла в 19,1 разу; то в 1994 році – в 6,7 разу; в 1995 році – в 2,1 разу; в 1996 році – в 1,3 рази. Гіперінфляцію було приборкано. Спочатку її перевели в режим галопуючої, а з 1997 року – в режим поміркованої на рівні 10% річних. Побічним наслідком такої стратегії стало різке скорочення обсягів виробництва.

Для того, щоб антиінфляційна політика стала довгостроковою, необоротною, потрібні такі умови:

1. Тверда і послідовна політика уряду, який має витримати тиск щодо звинувачень у жорстких монетарних та фіскальних заходах, а також щодо зниження виробництва. Повинна проводитись політика соціального захисту.

2. Потрібно створити бар’єри, які б протидіяли поверненню інфляції. Преш за все, необхідно позбавитися бюджетного дефіциту і його покриття за рахунок емісії. Національний банк має бути незалежним від уряду і повинна бути межа емісійного фінансування бюджетного дефіциту.