Тема №15 Лекція

Філософські проблеми культури та цивілізації.

Проблемна ситуація: „В нашу епоху немає більш гострішої теми і для пізнання і для життя, ніж тема про культуру і цивілізацію, про їх відмінності і взаємовідношення. Це тема про долю, що нас чекає”, - писав ще на початку ХХ століття Микола Бердяєв. Проблема культури і цивілізації актуальна і сьогодні. Низький рівень культури заважає цивілізаційному суспільству забезпечувати добробут і щастя людині, розвитку її сутнісних сил. А відхід від гуманістичних загальнолюдських пріоритетів спрямовує суспільство в антицивілізаційний бік.

Так що ж таке культура і цивілізація, яке їх співвідношення, чи може між ними бути гармонія? Над цими питаннями працюють філософи, культурологи. Проте не завжди доходять до однозначних відповідей.

1. В філософській і соціологічній літературі існують самі різноманітні визначення поняття „культури”. Неоднозначність визначень культури пояснюється складністю феномена культури. Культура пронизує всі сторони суспільного життя, вона причетна до всіх процесів життєдіяльності людини. Через те при оприділенні поняття культури діє загальний принцип, підкреслений ще Гегелем, що чим багатший предмет, якому потрібно дати визначення, тобто, чим більше різних сторін він дає розгляду, тим більш різними виявляються дефініції.

Розкриваючи сутність культури, доцільно зупинитись на характеристиці двох традиційних концепцій – „антропологічної” і „аксіологічної”. Суть першої полягає в визначенні культури як всього того, що створено людьми, на відмінну від того, що існує в природі, поза людиною. Позитивний момент цього визначення полягає в утвердженні принципу, згідно якому культура не є особливою сферою суспільства. Вона присутня там, де є людина, її діяльність і відношення між людьми. Головний недолік визначення культури як всього створеного людиною полягає в ототожненні культури і суспільства, невирішеність проблеми співвідношення цих понять.

Аксіологічний підхід до культури виявляє різницю між цими двома явищами (культурою і суспільством). Культура розглядається, як сукупність матеріальних і духовних цінностей, що створені в процесі суспільно-історичної практики. Принципіально важливим для вироблення цілісного уявлення про культуру є фіксація в цьому визначенні предметної грані культури (об‘єктивованого результату творчої діяльності). Проте таке тлумачення по суті ігнорує процесуальний характер культури. Культура постає перед нами в підкресленому статичному стані – у вигляді об‘єктивованих, застиглих в результативній формі продуктів діяльності людини. Крім цього, подібне розуміння культури створює основу суб‘єктино-оцінювального підходу до неї, поскільки критерій цінностей не виводиться з визначення культури, а приноситься з зовні. Нарешті, визначення культури як сукупності цінностей, хоч і не ототожнює культуру і суспільство, а розглядує її як певний аспект суспільства, не знімає питання культури і суспільства.

Із лона традиційних позицій шляхом акценту на ті чи інші аспекти стали виникати різноманітні підходи до культури, які оформились в дві концепції. Одна з них трактує культуру через призму розвитку людини – культура розглядається як міра розвитку сутнісних сил людини. Друга – інтерпретує культуру як специфічний спосіб (технологію) діяльності. При аналізі цих концепцій треба звернути увагу на те, що вони не є альтернативними, а взаємодоповнюють одна одну. Їх представники орієнтуються в своїх дослідженнях на аналіз зумовлюючих об‘єктів – культури особистості і культури суспільства.

Технологічне тлумачення культури важливе для конкретних культурознавчих наук – археології, антропології та ін., поскільки визначає культуру через ті феномени, які слугують безпосереднім предметом аналізу в даних науках (продукти, механізми, засоби діяльності, її технології і т.д.), проте при технологічному підході дослідники відволікаються від суб‘єктивно-особистісної сторони культури. Культура виступає тільки в її зовнішньому прояві.

Дійсний світ культури закладений в розвитку людини у всьому різноманітті і цілісності її існування, у всьому багатстві її здібностей і потреб. Створюючи багатий і різноманітний світ, людина одночасно створює саму себе, формує свої власні сили і відношення. Її людські якості не задані біологічно, а формуються і розвиваються в процесі засвоєння і розвитку культури. Культура з цієї точки зору є мірою розвитку людського в людині, мірою розвитку її сутнісних сил.

Культура – це не застигле явище, а процес. В ній є консервативна (культурна традиція) і розвиваюча (новаторство) сторони.

Культурна традиція – необхідна умова існування і розвитку культури. Це система дій, яка передається з покоління в покоління і формує думки і почуття людей. Поскільки розвиток іде від минулого до теперішнього і від теперішнього до майбутнього, поскільки в суспільстві завжди, з однієї сторони, живуть традиції, в яких сконцентрований досвід попередніх поколінь, а з другої – проходить народження нових традицій, які є не що інше як досвід сьогодення, із якого будуть брати знання майбутні покоління. Таким чином, в процесі розвитку людини має місце як традиція, зв‘язок з попереднім розвитком, так і новаторство. Людство завжди критично оцінює досвід культурних цінностей, що перейшли йому в спадок, розвиває його в світлі нових можливостей і нових задач.

Підкреслимо, що процеси наслідування в сфері духовної культури протікають складніше, ніж в матеріальній. Складність посилюється перш за все класовим характером, ідейною спрямованістю духовної культури.

Культура – досить складне утворення. В ній прийнято розрізняти матеріальну і духовну сторони. Основою для цих компонентів слугує структура людської діяльності. Поскільки остання – субстанційна основа культури, і в залежності від об‘єкта, на який вона направлена, здійснюється в двох суспільно-історичних формах – матеріального і духовного виробництва, постільки в структурі культури виокремлюють матеріальну і духовну сторони (шари, форми). Провести чітку межу між матеріальною і духовною культурою досить складно. В дійсності кожний елемент культури містить в собі матеріальне і духовне начало. Матеріальна культура – виявлення ідей, знань, цілей; а продукти духовної культури завжди набувають матеріальну форму. Це і дає підставу говорити про культуру взагалі, незалежно від її поділу на матеріальну і духовну. Хоча в об‘єктивній реальності неможливі ні абсолютна матеріальність, ні абсолютна духовність, ділення на матеріальну і духовну має сенс. Воно пов‘язано з тенденцією наукового пізнання краще розкрити зміст і об‘єм досить складного і багатогранного суспільного явища і викликано головним чином природою самої духовної культури, її відносною самостійністю.

Відмітимо, що ділення культури на матеріальну і духовну – один із структурних розрізів культури. Існують ще інші площини виділення структурних компонентів і відповідно другі її форми.

Визначається певна типологія культур. Так, зокрема, виділяють національну (українську, російську, французьку) культуру; регіональну (слов‘янську, американську, африканську) культуру, культуру певних соціальних суб‘єктів. Виділяють також певні культурні епохи: антична культура, культура середньовіччя, культура епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, етнічна, фізична, моральна і т.д. в літературі називають також такі специфічні культурні пласти й культурні підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна культура та ін., а також офіційна культура.

В культурі виділяють також предметні і особистісні форми.

Предметні форми культури – це наслідки діяльності людей, певна система матеріальних та духовних цінностей: засоби і знаряддя праці, предмети побуту, наукові знання, філософські та релігійні системи, традиції та обряди, моральні принципи і норми, юридичні закони, твори мистецтва.

Особистісні (персональні) форми культури – це люди як суб‘єкти діяльності, носії та творці певних культурних цінностей.

Загальноісторичний зміст культури реалізується в її соціальних функціях, під якими розуміють атрибутивні ролі культури по відношенню до соціального цілого. Вважається правомірним виділяти в культурі такі функції: пізнавальну, передачі соціального досвіду, комунікативну, ціннісно-орієнтаційну, нормативно-регулятивну, гуманістичну тощо. Зауважимо, що ні одна із цих функцій не виступає в чистому вигляді, а завжди переплітається з другими, виконуючи поряд з головними, власними задачами, інші задачі.

Пізнавальна функція. Суть її – в озброєнні істинним, систематизованим теоретично розробленим знанням про закони розвитку природи, суспільства, людського мислення, яке потрібне для оволодіння силами природи, для здійснення трудової, суспільно-політичної, духовної і других форм діяльності.

Функція історичного наслідування чи передачі соціального досвіду. Її призначення полягає в забезпеченні наслідування в розвитку суспільства і людини. Соціальні якості особистості не передаються індивіду звичайним механізмом спадковості (за допомогою генетичного коду), а формуються в силу того, що у людини, на відміну від тварини, існує „друга програма” – культура. Завдяки культурі проходить передача, трансляція соціального досвіду як від одного покоління до другого (яке входить в життя), так і в період життя одного покоління між країнами і народами.

Комунікативна функція відповідає потребі людини в спілкуванні. Сприймаючу інформацію, яка закладена в здобутках матеріальної і духовної культури, людина тим самим вступає в непряме спілкування з людьми, які створили культурні цінності.

Нормативна функція. Культура виступає засобом регуляції повсякденної поведінки людини в усіх сферах суспільного життя. Таку функцію культура може виконувати тому, що виступає системою норм і вимог певного класу, групи, суспільства до всіх сторін діяльності людей.

Ціннісно-орієнтаційна функція. Таку функцію культура набуває в силу того, що її предметний світ – це система цінностей, яка направлена перш за все до ціннісної сфери особистості: потреб, інтересів, ідеалів, почуттів. На основі існуючих духовних цінностей здійснюється оцінка особистістю своєї поведінки, діяльності. „Перероблені” в свідомості особистості цінності стають духовними надбаннями, які орієнтують людину на певні види діяльності, вчинки.

Ці перераховані функції підпорядковані гуманістичній чи людинотворчій функції. Вона інтегрує в собі зміст перерахованих вище функцій. Якщо пізнавальна направлена переважно на інформаційно-пізнавальну сферу духовного світу людини, нормативна – на регулятивну, ціннісно-орієнтаційна – на ціннісно-спонукальну, то гуманістична функція орієнтована безпосередньо на формування всього духовного світу особистості.

До розуміння людинотворчої сутності культури філософи підійшли не одразу. Є всі підстави для твердження, що першим серед перших з цього питання був Цицерон. Розглядаючи ораторське мистецтво як найбільш повний вияв культури, ви­датний римський філософ і державний діяч вбачав у ньому засіб звеличення, само­утвердження особистості. Ораторське мистецтво підносить людину. Культура роз­виває особистість, і в цьому, на думку Цицерона, полягає її головна функція.

Подібні ж погляди мали Вергілій, філософи Відродження, Т.Гоббс, Й.Гердер, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, французькі матеріалісти ХVІІІ ст. Людинотворчу сутність культури підкреслювали І.Кант та Г.Регель. В їх працях ідея взаємоєднання лю­дини та культури дістала, мабуть, найбільш фундаментальне обґрунтування. Цю ж традицію продовжував і К.Маркс, «Філософсько-економічні рукописи 1844 року» якого є яскравим свідченням глибокого розуміння внутрішньої гуманіс­тичної сутності культури, її спрямованості на особистість, єдності культури і особистості, праці та виховання, культуротворення та культуроспоживання.

Обминаючи давню філософську традицію, наша наукова громада практично не аналізувала людинотворчу сутність культури. Лише в останні 10-15 років це питання набуло статусу відносно самостійного предмета філософського дослід­ження. Сьогодні зазначена проблема є провідною у вітчизняній і світовій культурології.

2. Приступаючи до вивчення питання про соціальну детермінацію культури, потрібно вияснити і зрозуміти єдність соціального і культурного аспектів суспільного життя. Відношення культурного і соціального потрібно розглядати не як відношення частини і цілого, а як вираження двох різних сторін, планів єдиного цілого, яке можна розчленити лише засобами логічного аналізу. Ця єдність не відміняє, а, навпаки, зумовлює відмінності між соціальним і культурним. Соціальне зумовлює розвиток культури, а функціонування і розвиток соціальних систем неможливий без механізмів культури.

Вирізняють внутрішню і зовнішню детермінацію. Суть внутрішньої детермінації – наслідування в розвитку культури. Наслідування – це не тільки використання новим поколінням соціального досвіду, об‘єктивованого в культурі минулого, але і активний вплив культури минулого на розвиток культури майбутнього. Без врахування цього аспекту не можна оцінити процес культури в історії людства. Заперечення чи порушення принципу наслідування дуже боляче впливають на людей, що живуть в дану епоху.

Культура – явище конкретно-історичне. Її характер, рівень розвитку невід’ємні від конкретної форми матеріального виробництва і в кінцевому рахунку визначаються економічним базисом суспільства.

Економіка детермінує явище культури постільки, поскільки вона визначає характер відносин людей до природи і одне до одного. Головні складові економічної детермінанти: характер економічних відносин, рівень розвитку продуктивних сил й матеріального достатку суспільства.

Між економікою і культурою немає однозначної лінійної причинної залежності. Взаємодія економічного базису і культури здійснюється не прямо, не безпосередньо, а через соціально-класові, політичні, національні відносини держави та інших соціальних інститутів і установ. Звідси „поліфонічність” соціальної детермінації. Це можна побачити на прикладі залежності рівня розвитку культури від рівня матеріального достатку народу. Сам по собі ріст матеріального достатку автоматично не визначає рівень розвитку культури. Їх зв‘язок опосередкований соціальними відносинами, які визначають характер цієї залежності. Через те в одних випадках рівень матеріального достатку виступає основою і засобом культурного розвитку, в других – веде не до розвитку, а до розкладу, деформації культури.

Культура – явище загальнолюдське і класове. Це зумовлене тим, що на її розвиток впливає соціальна структура суспільства. Хоча культура має свою власну структуру, соціальна структура суспільства детермінує виникнення класової диференціації самих феноменів культури.

Поряд з класовим в культурі втілене загальнолюдське начало, поскільки в ній відтворена родова сутність людини, яка виходить за межі безпосередньо даних конкретних суспільних відносин.

По відношенню до критерію класовості всі сфери культури можна розділити на такі групи:

1. мова, наука, техніка – носять позакласовий, загальнолюдський характер;

2. мораль, мистецтво, філософія, релігія – утримують в собі загальнолюдське і класове начало;

3. політична культура – переважає класове начало.

В відповідності з цим стає зрозумілим, якої великої шкоди в розвитку науки нанесено в роки культу особи, розповсюдження класово-ідеологічних оцінок на кібернетику, генетику і другі науки.

Соціально-класове начало присутнє в формі ідеології. Остання, як відомо, є духовним вираженням корінних інтересів різних класів і груп в систематизованій формі. Через ідеологію той чи інший клас, група направляє розвиток культури в своїх інтересах.

Ідеологічний вплив може стимулювати розвиток культури. Це проходить в тому випадку, коли вплив ідеології відповідає природі самої культури. Але ідеологічний вплив може деформувати культуру, коли він підкоряє закладене в культурі загальне начало особистим інтересам класів, груп, заставляючи культуру виконувати чисто ідеологічну функцію.

Говорячи про детермінацію культури, не можна не включити в сферу розгляду таке соціальне явище, як відокремлення міста від села. Воно детермінує відмінності в рівнях культури населення, різницю між міською і сільською культурою.

В процесі аналізу соціальної детермінації культури приходимо до висновку: серед перераховано вище детермінант висхідним і ґрунтовним є економіка суспільства. Вона пов‘язана з культурою через множину факторів: соціальну структуру суспільства, політику, ідеологію, які виступають як взаємопов‘язані, так і відносно самостійні детермінанти. Зрозуміти розвиток культури, не враховуючи її залежності від цих детермінант, неможливо.

3. В науковій літературі і побутовій лексиці поняття „цивілізація” використовується в різних значеннях, через те потрібно звернути увагу на слідуючі підходи до його визначення:

1). В багатьох історичних і філософських дослідженнях ХІХ століття і на початку ХХ ст. поняття „цивілізація” набуло значення певної форми інобуття духу і розглядалось як опозиція творчому духу – культурі. За поняттям культури закріпилась позитивна система духовних цінностей, а поняття „цивілізація” сприймалось як дещо менш цінне чи навіть як таке, що має негативну аксіологічну характеристику.

Так, відомий філософ історії О.Шпенглер в книзі „Захід Європи” розглядав цивілізацію як певну, заключну стадію розвитку культури, як показник її розкладу і занепаду. На прикладі західноєвропейської цивілізації Шпенглер розглядає феномен кризи в культурі. Загибель Заходу стає для нього темою, що укладає в собі усі філософські питання буття. Криза культури представляє, на думку Шпенглера, принципову проблему цивілізації. „Цивілізація є завершення. Вона випливає за культурою, що як стала за становленням, як смерть за життям, як задубіння за розвитком, як духовна старість і кам‘яний, і що кам‘яніє світове місто за пануванням землі і дитинством душі, що одержали вираження, наприклад, у доричному і готичному стилях. Вона невідворотний кінець: до неї приходять з необхідністю всі культури”. У такому випадку криза культури – це просте входження її процвітання в заключну стадію. Приклад – римське завершення культури античного світу. „Бездушні, без усякої здатності до чи філософії мистецтву, із тваринними інстинктами, з винятковою погонею за матеріальним успіхом, римляни коштують на границі між еллінською культурою і нічим”. Простою заміною в цьому висловленні слів „римляни” і „еллінської” на „американці” і „європейської” ми одержуємо опис сьогоднішньої ситуації.

У такім положенні справ немає нічого трагічного, тому що кожна культура досягає свого завершення й епоха процвітання змінюється закостенілістю. Сила культури надломлюється і вона стає цивілізацією, причому в такому стані може прибувати дуже дуже довго. Перешкодити цьому не можна, тому що це спонтанний і природний процес, однак, як думав Шпенглер, вперше в історії цей процес може бути усвідомлений. Усвідомлення феномена культурної кризи і критичні до нього відношення дозволило б, як припускав Шпенглер, передбачати, який шлях цього разу обере доля для культури.

Протиставлення культури і цивілізації зустрічається в статті М.Бердяєва „Воля до життя і воля до культури”. „В цивілізації, - пише він, вичерпується енергія, гасне дух – джерело культури. Тоді розпочинається влада над людськими думками не природних сил, сил варварських в благородному значенні цього слова, а магічних царств машин і механічності, які підміняють істинне буття. Цивілізація народилась з волі людини до реального життя, до реальної могутності, до реального щастя, на противагу символічній і змістовній характеристиці культури ” .

2). Інакше розглядає культуру і цивілізацію А.Дж.Тойнбі, для якого цивілізація – це не мертва, але цілком розвита культура. Найбільш цікавими аспектами його концепції розвитку цивілізації є поняття „виклик-і-відповідь” як основна рушійна сила цього розвитку, а також те, як він порівнює зовсім, здавалося б, різні і не мають історичного загального цивілізації, наприклад Спарту і турків-мамлюків. Виявляється, розвиток будь-якої цивілізації відбувається в умовах зовнішнього стосовно культури тиску. Доля ж цивілізації залежить від того, чи буде знайдена адекватна відповідь на такий виклик. Знайдена відповідь забезпечує підйом, але якщо за ним не випливає надлам і загибель. Так відбулося в долі Спарти, що, знайшовши відповідь на військовий виклик усієї Греції і Персії, виявилася неспроможною перед викликом мирного життя і була проковтнута землеробською і торговою культурою Афін. Аналогічний випадок він спостерігає й у воєнізованої Туреччини. У такий спосіб Тойнбі намагається виявити загальні закономірності історичного розвитку культур і, незважаючи на критику, його концепція є однієї з найбільш цікавих. У всякому разі, розуміння історії як ланцюга викликів і відповідей, можливо виявитися для людства цінніше, ніж фатальний песимізм О.Шпенглера. Загибель європейської цивілізації може і не наступити, якщо правильно зрозуміти дійсний історичний виклик і знайти йому адекватна відповідь. Такий могла б стати одна з задач сучасної культурології як науки.

3). Характерна риса більшості сучасних некласичних концепцій – різке розмежування понять „культура” і „цивілізація” (а в деяких випадках і протиставлення їх). Багато із культурологів вважають, що цивілізація схвачує лише матеріально-технічні цінності і блага, в той же час як культура відноситься лише до духовної сфери, творчих процесів. З тими чи іншими нюансами такий підхід має місце від теологічних до неопозитивістських течій.

4). Розуміння цивілізації як всього „після варварського періоду антагоністичного розвитку суспільства” переважно використано в роботі Ф.Енгельса „Походження сім‘ї, приватної власності і держави”. В цій роботі Ф.Енгельс зупиняється на таких характеристиках суті цивілізації, як суспільний розподіл праці, виникнення товарно-грошових відносин і товарного виробництва, поділ суспільства на експлуататорів і експлуатованих, поява держави, права наслідування майна, глибокий переворот в формах сім‘ї, виникнення писемності, успіхів науки і мистецтва.

Крім такого розуміння цивілізації К.Маркс і Ф.Енгельс використовували термін „цивілізація” для визначення сукупності досягнень в культурі, для характеристики умов і ступенів розвитку цивілізації і більш обмеженого періоду (давня цивілізація, буржуазна цивілізація).

5). Результатом розвитку матеріального підходу до цивілізації було включення в останню:

а) перетвореної, окультуреної природи;

б) засоби цих перетворень;

в) людину, яка засвоює культуру і може жити і діяти в окультивованому середовищі;

г) сукупність суспільних відношень як форм організації культури, які забезпечують існування і розвиток людини.

Культура і цивілізація співвідносні поняття. Якщо культура – це міра і спосіб реалізації сутнісних сил людини, то цивілізація є спосіб буття культури.

Культура старіша цивілізації і в певному відношенні є її передумовою. Для виникнення цивілізації потрібен необхідний рівень культурного розвитку людства, але, досягнувши цього рівня, прогресивний розвиток культури стає можливим тільки на основі цивілізації.

Культура представляє неперервність історичного процесу, його внутрішній потенціал; цивілізація визначає загальний і прогресивний характер його реалізації шляхом зміни соціальних структур.

Цивілізація надає культурі продуктивний і загальний характер, роблячи їй ідеал і цінності предметом рефлексії, нормалізації.

Шляхом накопичення, відтворення і перерозподілу багатства цивілізація має можливість направляти його в ту чи іншу сферу людської діяльності в відповідності з інтересами (істинними чи надуманими) суспільства і тим самим стимулювати чи гальмувати розвиток культури.

Цивілізація – це система соціокультурної спільності, в якій присутні сукупність певних соціально-економічних, культурних, психологічних, організаційних характеристик.

Основи для виділення соціокультурних організацій можуть бути різні. Типи цивілізацій можуть виділятись на національній, регіональній чи континентальній основі, по рівню техніко-технологічного розвитку. Звичайно виділяють такі типи цивілізацій, як аграрно-традиційне суспільство, індустріальне і постіндустріальне суспільство. Вони співіснують одночасно в сучасному світі.

При всіх відмінностях між типами цивілізацій як існуючих в минулому, там і співіснуючих в наш час, правомірно говорити про втілення в кожен із них загальнолюдських цінностей. Це дозволяє нам розглядувати сенс всесвітньої історії в становленні, ствердженні загальнолюдських цінностей і в їх сприйнятті всіма народами нашої планети.

Суспільство вважається цивілізованим, якщо в ньому на сучасному рівні перебувають усі сфери життєдіяльності людей - виробництво і споживання, нау­ка і освіта, мистецтво і політика, мораль тощо. Поняття «сучасний рівень» озна­чає не що інше, як відповідність світовим зразкам, надбанням загальнолюд­ської культури.

Називаючи суспільство цивілізованим, ми ще мало що можемо сказати про стан і долю людини в ньому, про розвиток її як особистості. В оточенні найсу­часніших речей та ідей людина може не знайти себе, втратити себе, почувати дискомфортною, тобто перебувати у стані відчуження. Чи не про це писали свого часу екзистенціалісти, помітивши відчужене становище особистості в суспільстві? Цивілізація може не влаштовувати людину, бути їй чужою. Людина вимушена тікати від речей, цивілізації, від самої себе.

Низький рівень культури заважає цивілізованому суспільству забезпечити добробут і щастя людині, тобто такого взаємозв'язку суб'єкта з предметом, при якому існування останнього повністю підпорядковується розвиткові сутнісних сил людини як особистості. Якщо цього нема, суспільство стає ворожим людині, незважаючи на надбання техніки, технології, науки і освіти. Історія дає багато прикладів, що підтверджують цю думку, серед них - розвиток Німеччи­ни у першій половині ХХ ст.

Цивілізація, зазначав М.Бердяєв, має бути культурною, тобто базуватися на високих духовних надбаннях. Будь-який відхід від гуманістичних загальнолюдсь­ких пріоритетів деформує вигляд суспільства, спрямовує його розвиток у антицивілізаційний бік. Прикладом цього є розвиток Китаю в 60-х роках ХХ ст., країн, що називалися соціалістичними. Повернення в русло цивілізації - це гасло лунає сьогодні і з вищих державних трибун, і з вуст збентежених учасників мітингів. Щоправда, кожна із сторін вкладає у нього свій сенс. Тому виникають непоро­зуміння, конфлікти, сутички, хоч, здається, люди прагнуть одного й того ж.

Поєднати людей у спільному творчому русі до цивілізації може лише культу­ра. Саме вона виховує, возвеличує внутрішню творчу енергію кожного, орієн­тує людину на творчість в ім'я гуманізму і добра, єднає громадську самосвідо­мість, розуміння істини та почуття краси. У забезпеченні єдності суспільства на засадах творчих пріоритетів гуманістичної культури людства саме і коріниться глибинна таємниця творчого руху до цивілізації - соціальне справедливого сус­пільства, що забезпечує необхідні умови для вільного розвитку особистості.

Узагальнення

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 
50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 
100 101  Наверх ↑